Аркан вовків

Розділ 11

Він ніколи не винаймав секретаря, вів усе листування особисто, бо вважав, що написані власноруч листи демонструють повагу до адресата. Керуючись тим самим принципом, відвідував перемовини, на яких могли впоратися помічники. Вони дивувалися, поки не затямили: ділові угоди — то не тільки обмін підписами, а побудова стосунків.

— Пане?

Мажордом делікатно постукав у двері. Олександр розгладив аркуш паперу.

— Слухаю.

— Дозвольте потурбувати, — мажордом прослизнув до кабінету і вклонився. — Якийсь невідомий прагне поговорити з вами віч-на-віч. Прийшов учора вранці. З вигляду нереспектабельний. Запрошення чи рекомендаційних листів не має, називатися відмовляється. Каже, що є справа, яка може вас зацікавати. Звісно, його не пропустили і вас бентежити не стали.

Магнат заточив перо, перевірив його гостроту — не полюбляв товсті літери.

— І досі чекає?

— Понад добу, пане. Розлігся неподалік воріт. Твердить, що аудієнція займе не більше як десять хвилин. Охорона питає, чи потрібно провчити його, бо очі мозолить.

Чуття підняло носа, наче вишколений мисливський пес, встало в стійку. Чуття рідко підводило Олександра Борцеховського.

— Цікаво, — після кількох секунд роздумів магнат виніс вирок: — Нехай охорона ретельно обшукає та проведе загадкового пана до альтанки. Накажи подати каву та випічку, я зголоднів. Буду за півгодини.

— Слухаюсь, пане.

Мажордом зник, нечутно зачинивши за собою двері кабінету.

Олександр викинув зайві думки з голови: мав зосередитися на листі. Він завжди продумував увесь текст наперед і тільки потім переносив його на папір. Коли слова вклалися ідеально, він умочив перо в чорнило, на мить затримав його над папером — було щось сакральне у першій рисці на чистому полотні — і виклав фрази невеличкими круглими літерами у рівні рядки.

Через хвилину він усе перечитав, кивнув, подумав ще трохи та додав постскриптум, який приховував тонкий улесливий жарт. Лист було підписано, закріплено гербовою печаткою та вкладено до теки вечірньої кореспонденції.

Борцеховський спустився з літнього кабінету на двір, з насолодою закурив цигарку. Панувало бабине літо. Біля стежки, що вела до альтанки, нещодавно засіяли живий лабіринт, який можна було пройти, просто переступивши через стіни. Олександр, покурюючи, так і зробив. Йому подобалося переступати через перешкоди, які не встигли вирости.

Біля альтанки на варті завмерли двійко охоронців. Під дахом на столику у білих філіжанках парувала кава, поряд блищали карафки з вершками та різноманітними лікерами, а також кілька тарелів зі свіжою випічкою. Лакей чекав за спиною чоловіка, який діловито змочував пампушок у повидлі.

Попри теплий осінній день візитер був замотаний в чорну запилюжену опанчу. Років сорока, зовнішність не можна назвати ані відразливою, ані приємною, така собі непримітна зовнішність, якщо не зважати на розірване вухо. На волоцюгу не схожий, на чумака також... Темна конячка.

— Пане Борцеховський, — невідомий піднявся та легко вклонився. — Дуже радий, що ви знайшли кілька хвилин для невідомого підозрілого гостя.

Він трохи шепелявив. Олександр кивнув і руки не подав.

— Я не заберу багато часу, — продовжив гість. — Проте волів би, аби нашу розмову чули тільки ми двоє. За всієї поваги...

Борцеховський сів навпроти та спробував кави.

Міцна, з кардамоном, як він любить.

— Настільки приватна справа?

— Так, — кивнув чоловік.

— І ви не спробуєте мене вбити якимось хитрим засобом, коли ми залишимося наодинці?

— Як же тоді отримати від вас гроші? — вищирився незнайомець. У нього бракувало двох нижніх кликів.

Почуття гумору є, це добре. Борцеховський махнув прислужнику рукою, лакей вклонився та покинув альтанку.

— Ви знаєте моє ім'я, проте я не маю честі знати вашого.

— І не потрібно. Невелика честь... Заради безпеки обох сторін мені краще залишитися інкогніто.

— Як бажаєте, — Борцеховський з байдужим обличчям відставив горнятко. Тепер йому стало цікаво. — Переходьте до справи.

— Чув, що ви завзятий мисливець. Маю дещо, що може вас заінтригувати, — чоловік сьорбнув кави.

— Дуже сумніваюся, — магнат методично розділив десертною виделкою вишневий пляцок на кілька шматочків. — Мій нещодавно збудований мисливський будинок вщент забито головами оленів, кабанів, вовків, лисиць і ведмедів. Про опудала птахів та всілякої дрібноти навіть згадувати не буду. Я вгризся у жилу полювання настільки глибоко, що виснажив її. Тож ваша пропозиція запізнилася, пане інкогніто, бо мисливство перестало мене цікавити.

— Прості тварини не дуже захоплюють, безперечно, — відповів незнайомець, зробивши наголос на першому слові.

— Хочете запропонувати екзотичних? Контрабанда? — Борцеховський добродушно пирхнув.

— Екзотичних, — чоловік посерйознішав і кілька секунд дивився на нього. — Але не тварин.

— На що ви натякаєте? — добродушність магната як вітром здуло.

— Nihil verum est licet omnia, — процитував гість. — Полювати можна не тільки на звірів, пане Борцеховський.

Магнат рвучко піднявся, зачепивши кавовий столик. Філіжанки дзвінко підстрибнули та пролили каву. Охоронці обернулися.

— Стривайте! — крикнув незнайомець. — Я прийшов не для шантажу!

Той, кого шантажували неодноразово, міг відрізнити правду від брехні.

— Звідки вам відомо? — прошипів Борцеховський.

— Звідки більше ніхто не дізнається, — незнайомець підняв долоні у мирному жесті. — Заспокойтеся, пане. Слово честі, вам нічого не загрожує! Всі ми маємо якісь захоплення, що засуджуються лицемірним суспільством...

— Навіщо ви тут?

— Я приїхав запропонувати товар, — вкрадливо прошепотів незнайомець. — Дуже цікавий товар, значно кращий за тих безхатченків і волоцюг, якими ви розважаєтеся останнім часом. Авжеж, коштуватиме товар чимало... Але ви все одно придбаєте його. Бо вам сподобається.

— Ви занадто самовпевнені, — відрубав Борцеховський. — Приходите до мене додому, розмовляєте обурливими натяками. Я такого не потерплю! Кажіть прямо, або я кличу охорону.

— Кажу прямо: ми можемо продати вам унікальне створіння, два в одному, людину та звіра, — незнайомець легко усміхнувся. — Якщо бути точним, людину та вовка. Дві сутності на одне тіло. Рідкісне та коштовне тіло, значно цікавіше за будь-яку екзотичну тварину. Прикрасить ваше полювання новими барвами!

— Ви сказали, — магнат не мав продовжувати, бо чоловік уже радо кивав.

— Саме так, пане Борцеховський.

— Йдеться про те, що я подумав?

— Зі звичними кулями полювати на них важко... Допоки не набридне. Тоді достатньо змінити кулі на срібні, — незнайомець спокійно долив собі кави, наче розмова йшла за партію деревини. — Єдиний мінус, і я чесно про нього попереджаю: вони будуть трохи несповна розуму... Не до кінця розумітимуть, що відбувається навколо. Але їхніх мізків вистачить, щоби розпізнати небезпеку та намагатися врятуватися від неї. Ролі втікача цілком достатньо для ваших цілей, чи не так?

— Припустимо, що ви кажете це серйозно, і що я вам повірив, — Олександр уже був на гачку, але мав питання. — Хіба таких унікальних створінь не шукатимуть?

— Шукатимуть, пане Борцеховський. Але не у вас. Усі ризики на нашій стороні, а ви тільки платите за готовий товар. Конфіденційно та безпечно.

— Ця теоретична пропозиція скидається на спробу конкурентів улаштувати грандіозну підставу.

— Занадто складно, пане Борцеховський, — хитнув головою незнайомець. — Подумайте: конкурентам варто лише дізнатися про екстравагантні мисливські розваги, аби поховати ваше ім'я.

— Сказав незнайомець, який відмовився назвати власне та водночас намагається переконати мене у конфіденційності та безпеці.

— Ім'я — доволі переоцінений маркер, — чоловік допив каву і відставив філіжанку. — Я не можу вам нічого довести, пане Борцеховський. А навіть якби міг, то кожен доказ можна купити чи сфальсифікувати, хіба не так?

Борцеховський хотів було з'їсти шматочок пляцка, але апетит розтанув разом зі спокоєм.

— На цьому мою частину виконано: я приніс пропозицію. Тепер ваша справа, чи прийняти її. Пропозиція не є терміновою. Таке потрібно обдумати, я розумію. Як вирішите спробувати, почепіть на ворота червону стрічку: нехай прикрашає їх, доки не отримаєте листа з подальшими кроками нашої співпраці, — чоловік махнув рукою. — А як не наважитеся, то просто викиньте все з голови. Нічого не було. Що б ви не вирішили, я з вами ніколи більше не зустрінуся.

Незнайомець неквапом піднявся.

— О! Ледь не забув про головне.

Він дістав із внутрішньої кишені невеличкий папірець та поклав його під свою філіжанку.

— Ціна за один екземпляр. Сума не обговорюється, жодних знижок і відстрочок. Товар з'являтиметься сезонно та без розпорядку. Будь-які замовлення наперед неможливі. Ці умови лишатимуться незмінними на весь час нашої можливої співпраці, — незнайомець посміхнувся. — Як бачите, я теж ділок.

— І доволі безкомпромісний. Клієнтів таке відлякує.

— Лише непевних. А я монополіст, — гість посміхнувся. — На все добре, пане Борцеховський.

Чоловік вийшов із альтанки та в супроводі охорони подався до воріт.

Олександр дивився йому в спину і хлебтав схололу каву, наче воду. У ньому тремтіло добре знайоме збудження, передчуття вигідної угоди. Він узяв папірець, розгорнув і гмикнув від побаченої суми.

Незнайомець знав, як його зацікавити. Борцеховський міг заплатити вдвічі більше.

— Знайди якусь ганчірку червоного кольору, — крикнув він служці. — Дожени гостя і передай її від мого імені. Хутко!

— Слухаюся, пане, — лакей, високо підкидаючи ноги, побіг до маєтку.

Борцеховський відкинувся на спину та відправив до рота кусень пляцка. Йому подобалась вишня, бо нагадувала свіжу, позбавлену шкіри плоть.

Пляцок смакував відмінно.

***

Северин біг, як ніколи в житті — бо ніколи досі його життя не залежало від бігу.

Борцеховський кричав щось услід, але він не чув. Северин летів крізь хащу, прудкі лапки несли наосліп, чагарники хльостали по боках, а в голові калатала одна думка: втекти, втекти, втекти якнайдалі!

Уперше він був не мисливцем, а жертвою.

Я можу все виправити.

Він і досі не міг повірити у цю нісенітницю: якийсь магнат у своїх угіддях полює на обернених характерників заради розваги, а затим закопує їхні тіла біля мисливського будиночка!

Сліпі очі на відрізаній голові Вишняка, яка здавалася всохлою; байдужі постаті у сірому одязі та стрункі тонколапі собаки на довгих повідках; скуті кайданами голі брати; все це не могло бути правдою. Ще зранку всі були живі та здорові, жартували, перемовлялися у кімнаті корчми, збиралися в дорогу, як могло таке трапитися, все водночас змінилося, як...

Сплутані думки розрізав тонкий спів ріжків: полювання почалося.

Баскі коні понеслися в гонитву, хортів спущено з повідків, мисливці перегукуються і свистять... Цього разу ніхто не порятує Северина.

Я можу врятувати.

По теплих слідах летять вовкодави, запах його хутра, змішаного зі страхом і адреналіном, незримий зрадник, невідступно веде їх крізь ліс, за хортами скачуть коні, хриплять, гризуть мундштуки, ошалілі від галопу між дерев, копита виривають підмерзлу землю, вершники сурмлять у ріжки та весело кричать, за спинами в них рушниці, в очах пашить насолода переслідуванням.

Він мусить утекти. Він мусить вижити. Він мусить...

Довірся мені.

Мусить дістатися річки та заплутати сліди. Як той вовк із розірваним вухом. Неподалік має бути річка, так, біля людського житла завжди є вода, помилки бути не може, він уже чує її, це невеличка річка, точніше, простий лісовий струмок, благословенний та святий, розширений осінніми зливами, холодний та чистий, справжнє диво, яке несе спасіння, змиває запах, збиває слід, його шанс, ось він, свіжість та порятунок, і коні зупиняться, хорти скавучатимуть та кидатимуться в різні в боки в пошуках зрадливого запаху, чий труп спочиватиме на дні.

Вовк залетів у струмок, перекотився у ньому, помчав за течією, біг за холодною водою, рятівною стрічкою, біг, розплюскуючи навколо бризки ударами лап, а потім пірнув у ліс.

Він мусить втекти. Він мусить вижити.

Тонкі вуха чують, як гонитва віддаляється. Перехитрив, обманув, серце калатало в грудях, прокинулося друге дихання, наче за лопатками прорізаються крила, як вітри перемоги надимають їх стрімким вітром, лишається тільки мчати далі та не зупинятися ні на мить!

Гонитва наближається до струмка, а я вже далеко, занадто далеко, будьте прокляті ви і ваші хорти, коні та рушниці, будь проклятий Борцеховський, ти відповіси за всі смерті, за регіт над головою Вишняка, безумний виродок і його лизоблюди, вам не дістати мене, тепер лише вирватися з лісу та мчати геть, степами, полями, мчати до найпершого дуба, передати повідомлення вчителю, а далі знову мчати, допоки битиметься серце, допоки сили не залишать, допоки блискавиця не влучить, допоки земля не розвернеться, допоки...

Не туди!

Земля розверзлася.

Під лапами підступно хряснуло, поверхня зникла, чорна стіна промайнула перед очима, він ударився об землю, скажений біль пронизав задню лапу, розірвав м'язи гострим списом, Северин завив та одразу прикусив язика, аби не виказати себе.

Він щосили вкусив палицю, що лежала поруч, і вона затріщала між його зведених болем щелеп. Тіло затряслося, ним прокотилися легкі судоми, почувся тріск, і на мить накрила темрява.

Ні!

Його вперше вибило з вовчої подоби пораненням.

Северин усівся, продовжуючи стискати палицю зубами, перевів подих і наважився подивитися на ногу. Від побаченого ледь знову не закричав: ліве стегно наскрізь проштрикнув дерев'яний кілок. Северин озирнувся: навколо лежали інші кілки, але від часу всі попадали долі, один із них він стискав у роті, і лише найбільший досі стримів з землі — на нього він упав. Навколо здіймалися прямовисні стіни, а над ними, у колі неба, з-за хмар підморгували зорі.

Стара вовча яма. Якби він пробіг на кілька кроків праворуч чи ліворуч, то навіть не дізнався б, що вона тут була.

З вовчим тілом зник вовчий слух. Проте і без нього Северин знав, що мисливці наближаються, щомиті знищують його перевагу, потрібно діяти негайно, за будь-яку ціну повертатися нагору та бігти, бігти...

Він мусить втекти.

Северин узявся за підступного кілка під стегном. Руки залило кров'ю. Одним обережним рухом він висмикнув штих із землі. Кожна дія вибухала вогнем у продірявленому стегні, але палиця у зубах допомагала стримувати крик. Кілок був старий, піддався легко — мабуть, його вкопали більше року тому.

Чорнововк із тихим гарчанням став на коліна, повернувся до штиха та обіруч узявся за нього. Це просто шмат деревини. Северин глибоко вдихнув, видихнув, набрав якомога більше повітря в легені, спробував розслабити поранене стегно і висмикнув кілка.

— Курваааааа... — заревів він, випльовуючи палицю.

Кілок був гладеньким, ретельно обсмаленим на вогнищі, тому вийшов легко.

Кілька секунд характерник приходив до тями, а затим прошепотів чари, проводячи над дірою. Кровотеча зупинилася, але рана боліла нестерпно.

У лісі почувся гавкіт хортів. Вони бігли по нього. Слід приведе прямо сюди.

Він піднявся на ноги та вилаявся: яму копали з розрахунком на зріст людини. Пастка не для вовка, а для сіроманця.

Северин підстрибнув, відштовхуючись здоровою ногою, пальці схопили край ями та ковзнули. Він стрибнув знову, але марно — він просто сипав землю собі в обличчя.

Ні, він не помре у ямі, точно не помре у клятій ямі...

Северин підібрав закривавленого кілка та встромив його в стіну. Земля піддалася, а він наліг на кілок всім тілом, відштовхуючись від іншої стіни здоровою ногою.

Гавкання наближалося. За собаками чулося тупотіння кінських копит. Він відчував, як тремтить земля під ними. Вони поруч, зовсім поруч, не лишилося часу...

Северин став на імпровізовану сходинку здоровою ногою, підстрибнув і вискочив настільки, аби зачепитися обома руками. Закріпився на ліктях, перекинув здорову ногу, підтягнув решту тіла та зі стогоном перекотився подалі від краю пастки. Голе тіло шмагнув холодний вітер.

Вільний!

Тепер швидше, швидше, якнайдалі, геть звідси. Северин піднявся навколішки, провів скривавленою долонею по губах...

З хащі вискочили три хорти. Пси мчали до нього довгими стрибками, він бачив блиск слини на їхніх іклах, а за хортами вирвалися два коня з вершниками...

Не встиг.

Кінець. Северин відвів погляд і глянув на тінь прямо перед ним. Запам'ятай, тіне, як жалюгідно я помру — навколішках, розірваний хортами, підстрелений сріблом.

Тінь відповіла.

Налилася білим кольором, а посередині тонкими червоними рисками пробігла дуга, схожа на крутий місток. Цей малюнок здався знайомим... Северин на мить замружився.

Зникло гарчання хортів і хрипіння коней.

Він розплющив очі. Тінь стала сіра та нерухома. Чорнововк підняв погляд: переслідувачі розчинилися разом із вітром та холодом.

Характерник обережно випростався та роздивився. Навколо завмер чорний химерний виворіт світу, що він бачив у ніч срібної клямри.

— Я... помер? — спитав Северин.

Слова розбилися об глуху тишу.

Навколо височіли обпалені стовбури мертвих дерев із гострими безлистими гілками. Між стовбурів лежала непроглядна темрява. На закопченому небі жевріло кружальце багряного світила.

Невже сюди потрапляють характерники після смерті? — подумав юнак і зробив обережний крок.

Різкий біль у стегні довів, що він досі живий.

— Живий, — промовив обережно Северин і розсміявся.

Живий! Знову надурив кістляву. Знову йому пощастило! Але якого біса він опинився в Потойбіччі?

Галявина нагадувала ту, звідки він зник, тільки не було вовчої ями. Під ногами лежала тепла розсохла земля, вкрита порохом, подекуди стирчали сірі ламкі стебла, що від подиху розсипалися на пил. Багряне небо завмерло без руху, ліс стояв німий та байдужий.

І що тепер?

Тут не було дороги чи просіки, навіть найменшої стежини не було. Лізти у темряву не хотілося. Щось підказувало, що між тих стовбурів ховається небезпека. А з пораненою ногою він навіть втекти не зможе...

Северин абияк обтерся хутром і почав чекати, сам не знаючи, чого. Скільки минуло часу? Десять хвилин? Тридцять? Година?

Часу не існувало. Вуха від безвуччя закладало і він ходив, аби чути бодай власні кроки та не збожеволіти від могильної мовчанки Потойбіччя.

Радість від порятунку змінилася на розпач. Що тепер робити?

Він вглядався у дерева, плекаючи божевільну надію побачити її — свою мавку, таємну спасительку, яка вивела з хащі лісу та обдарувала цілунком, яка провела до володінь Ґаада...

Але мавки не було. Вона жила далеко-далеко, на іншому березі Дніпра, у лісі біля села Старі Сади.

— Як мені повернутися? — крикнув Северин до дерев, але ті мовчали.

Він кликав Ґаада, маму, тата, вчителя, братів, але чув лише свій голос.

Зрештою характерник ліг на землю, бо поранена нога вимагала відпочинку. Що йому лишається? Хіба що спати. Після сну, можливо, щось зміниться... Або він вигадає щось на свіжу голову.

Заснути він не встиг, бо неподалік заграла флояра. Хтось невідомий награвав веселу мелодію та стрибав по лісі.

— Гей! — Северин підскочив і загукав щосили: — Хто там грає? Ходи-но сюди!

Флояра замовкла. Знову мертва тиша.

— Налякав, — Северин обхопив голову з відчаю. — Чи я божеволію?

Він не був певен, що флояра не причулася йому. Северин так прагнув бодай щось почути... Невже судилося зійти з розуму?

— Ти хто такий? — спитали обережно з-за дерев.

Ні, цей голосок точно не мариться. А якщо мариться, то і чорт з ним.

— Я — Северин, — юнак зробив крок назустріч і зойкнув від болю в стегні. — Северин Чорнововк! Брат Щезник...

— Щезник? — здивувався невидимий голос.

Северин нарешті зрозумів, звідки він лине, та розгледів у темряві між чорних стовбурів пару круглих жовтих оченят без зіниць.

— Саме так!

— Який дивовижний збіг. Я теж щезник, — зрадів незнайомець. — А де твоя флояра?

— У мене немає флояри.

— Щось ти не дуже схожий на щезника, — засумнівалися у лісі.

— Бо це прізвисько... Насправді я людина, — зізнався Северин.

— Людина? О-о-о, — голос наблизився та спитав захоплено: — Справжня? З людського світу?

— Ага, нещодавно звідти.

Жовті оченята кілька разів блимнули.

— Що ти тут робиш, людино?

За розмовою щезник нагадував... дитину. Чи в Потойбіччі бувають діти? Чомусь Чорнововк про це ніколи не задумувався.

— Намагаюся зрозуміти, як повернутися до свого світу, — відповів Северин.

— Ти не знаєш?

— Гадки не маю.

— Як же ти сюди прийшов?

— Складно сказати. З моєю тінню щось трапилося...

І я перенісся сюди.

Щезник захихотів, примруживши жовті оченята.

— Ти смішний.

Северин розвів руками — мовляв, якщо ти так вважаєш, то сперечатися не стану.

— Я знаю, як тобі повернутися, людино-щезник, — раптом оголосив новий знайомець.

— Як? — стрепенувся Северин.

— А що ти мені даси за допомогу?

— Ем... не знаю, — Северин вказав на себе. — Маю тільки залишки вовчого хутра... Бачиш? Голий як сокіл. Нема ні грошей, ані прикрас ...

— Не потрібно прикрас, — зневажливо сказав щезник. — Флояру маю.

— Як же мені тоді віддячити?

— Що це в тебе на лівій нозі? — поцікавилися жовті оченята. — Там дуже червоно.

— То рана, — пояснив Северин. — Багато крові витекло, тому й червоно.

— Кров!

Жовті очиська на мить спалахнули помаранчевими вогниками.

— Людська кров! Мені подобається.

— Ти хочеш, — Северин мить коливався. — Моєї крові?

— Так! — рішуче пискнув щезник.

Це єдиний вихід, подумав Северин.

— І як мені тобі її віддати? Ти ж навіть показуватися не хочеш.

— Заплющ очі та закрий їх руками, — наказав щезник. — Я скуштую твоєї крові, а коли наїмся, то повернуся до лісу, а ти знову зможеш дивитися. Тоді я скажу, як тобі чинити.

Северин зітхнув. Хіба він мав вибір?

— Згода.

Юнак заплющив очі та затулив їх долонями. Лишалося сподіватися, що він не віддав себе добровільно на поталу якомусь хитрому вурдалаку.

Почувся обережний шурхіт. Судячи зі звуків, створіння було невеличке. Голос зовсім близько попередив:

— Якщо ти спробуєш підглядати, я прогризу тобі горлянку, людино-щезник.

— Я не підглядаю.

Хтось наблизився позаду, задихав в ногу, Чорнововк відчув, як маленький шорсткий язик, зовсім як у кота, вилизує шкіру під раною. Тепер у його уяві щезник був схожим на балакучого кота з жовтими очима, і Северин ніяк не міг викинути цей дурнуватий образ із голови.

Невідома істота аж пирхала від задоволення. Юнак почувався дивно та ніяково, було лоскітно, але про всяк випадок він навіть не дозволив собі розсміятися. Хтозна, чи не образить це таємничого помічника?

Язик провів по рані, раз, другий, третій, роз'ятрив її, знову потекла кров і юнак зашипів від болю.

— Потерпи, — наказали знизу.

Северин закусив губу та мовчки чекав фіналу екзекуції.

Сопіння змовкло, шорсткий язик із плямканням зник, почувся шурхіт, з хащі донеслося вдоволене:

— Можна дивитися!

Северин обережно розплющив очі.

— Ну як, сподобалася кров?

— Еге ж, — відповів щезник. Очі у нього тепер палали жовтогарячим. — Така смакота! Недарма про неї стільки базікають! Може, мені до людського світу перебратися?

— Розкажи краще, як мені до людського світу перебратися.

— Умова є умова, — погодився щезник. — Відповідь проста: вихід у твоїй тіні. Ти сам про неї казав.

— Що? — ошелешено перепитав Северин.

— Бувай, людино-щезнику, — оченята розчинилися в пітьмі.

— Гей, постривай! Якого дідька? Поясни, де там вихід!

Відповіддю йому стала мовчанка, а потім весела флояра зачулася так далеко, що годі розібрати.

— Сраний помічник, — пробурмотів Северин і чарою зупинив кровотечу зі стегна.

Як тінь може бути виходом? Перед стрибком вона закрутилася дивним візерунком, а тепер лежала, наче мертва, і не хотіла його нікуди випускати.

Почуваючись йолопом, Северин став на тінь, стрибнув на тінь, плюнув на тінь, торкнувся тіні і нагримав на тінь. Нічого не допомагало.

Треба подумати. Відтворити, що саме він зробив, що саме сказав... Чорнововк зосередився і спробував нанизати спогади один за одним: вибрався з ями; став навколішки; побачив хортів; приготувався до перетворення; торкнувся землі...

Все раптом склалося до купи.

— Оце я телепень, — констатував Северин та вимазав долоню кров'ю.

Наблизив її до тіні, обережно торкнувся землі.

Тінь відповіла: налилася молоком навколо пальців, а коли характерник відсмикнув руку, червоні краплини закрутилися на білому полотні, перетворилися на тонкі ниті, що переплелися й вишили малюнок химерного місточка.

І звідки це настирливе відчуття, ніби він його вже бачив?

Тінь задрижала, закрутилася, згорнулася у біло-червоний згусток та зірвалася прямо в очі.

***

Холод огорнув тіло, сіра земля лизнула п'яти, у листі прошелестів вітер.

Северин замахав руками, відсахнувся, ледь не впав у вовчу яму. Провів по обличчю обома долонями, ніби прибирав павутиння, глянув на місяць, потім подивився під ноги, по черзі їх підняв — тінь, як і належить тіням, слухняно повторювала кожну дію.

— Дідько, — видихнув характерник.

Від хортів і коней залишилися тільки сліди навколо. Северин не барився: вкинув залишки хутра в яму, провів рештками крові по губах, пробурмотів формулу. Обернення навряд вилікує ногу, але іншого вибору немає. Про тінь та стрибки до Потойбіччя він розмислить пізніше.

Вовчі вуха розчули дивний гамір удалині: іржання схарапуджених коней, виск поранених хортів, крики переляканих людей... Постріл! І вовче гарчання.

Багато крові.

Схоже на битву. Хтось прийшов на допомогу?

Северин зірвався на біг та вмить заскавучав від болю в стегні. Він потрюхикав далі обережно, накульгуючи на поранену лапу, так швидко, як тільки міг. Дорога повернула до знайомого струмка, вгору проти течії, праворуч...

Посеред витоптаної галявини і зламаних деревець на землі смикалися хорти з перегризеними шиями. Кілька коней лежали на боках, хрипіли рожевою піною, чоловіки у сірих одягах завмерли, наче зламані ляльки, з розпореними животами...

Один з мисливців повз до струмка на ліктях, а ноги безпорадно волочилися за ним.

— Пити... треба... пити, — викашлював він.

Сірий одяг просякнув темними плямами, мисливець повз із останніх сил, доки не побачив Северина.

Розірви йому горло.

— Змилуйся! Змилуйся... Я не стріляв!

Він заридав, почав хреститися, повторюючи «не стріляв» упереміж з молитвою.

Северин пройшов повз.

Посеред галявини вирував бій. Відчайдушний вершник із шаленими криками намагався шаблею зачепити темно-сірого вовка, але вістря тільки марно рубало повітря. Хижак гарчав і ухилявся, вершник не зупинявся, аж тут до них вискочив величезний, брунатний, схожий на ведмедя вовчисько та ударом лапи убив коня під вершником. Жеребець із розкроєною головою упав, вершник зайшовся виском: кінь вагою притис його ногу до землі. Кричав він недовго: темний вовк вгризся в його шию.

Схожий на ведмедя кинувся до іншого мисливця, який причаївся біля дерева та намагався зарядити рушницю, але руки в нього так тремтіли, що не бажали ставити кулю на місце. Чоловік випустив набій, побачив перед собою вовка, останнім рухом викинув рушницю перед собою, наче щита, і удар зламав її, як тростину. Другий удар відправив стрільця на землю — назавжди.

Був і третій вовк, невеличкий та світло-сірий, який відбивався сам проти трьох оскаженілих хортів. Він мав кілька поранень, кров блищала на світлому хутрі, вовк крутився і клацав іклами, не дозволяючи псам накинутися на нього гуртом. Брунатний велет помчав йому на допомогу.

Вершник у чорному на протилежному боці галявини відкинув рушницю, махнув рукою парі мисливців, що прикривали його, та пустив скакуна у бік маєтку. Двійко кинулося на темного вовка, який із безстрашним гарчанням зустрів обох.

Северин метнувся слідом за Борцеховським, забувши про поранену ногу, загарчав від болю, зрозумівши, що на своїх чотирьох вершника не наздожене.

Дозволь мені.

Юнак угледів нічийного коня, вхопився за віжки, підхопив із землі покинуту шаблю, залетів у сідло та помчав за магнатом. Лише за хвилину Северин зрозумів, що перетворився на людину самою лише думкою, без жодних спогадів і формули.

Переляканий кінь, що втік від битви, відчув вершника, заспокоївся, біг обережно, не ризикуючи переламати ноги.

— Молодець, жеребчику, молодець, — приговорював Северин, нахилившись так низько, що мало не лежав на кінському крупі. Гілля дерев чиркало над головою.

Він стиснув руків'я шаблі. Незвична шаблюка, важка, зі зміщеним центром ваги, аби зручно рубити навскач. Кінь виніс на широку стежку і понісся чвалом. Чорні стовбури обабіч розмилися від швидкості, у вухах засвистів вітер. За кілька секунд Северин побачив далеко перед собою переслідуваного; наче вжалений його поглядом, Борцеховський озирнувся та узрів Чорнововка, вкритого кров'ю та рештками хутра. Магнат вирячив очі, закричав щось нерозбірливе і пальнув із піштоля. Куля просвистіла повз і Северин пустив коня зигзагами.

Ухилятися від куль Борцеховського було неважко. Якщо магнат і умів стріляти, то лише на спокійному коні, в оточенні слуг, аж ніяк не намагаючись втекти від ворога на ошалілому скакуні.

Борцеховський розстріляв чотири піштолі в молоко, викинув їх та пришпорив жеребця.

— Біжи, — закричав навздогін Чорнововк. — Біжи, як ніколи в житті!

І зареготав, дико й нестримно. Тепер він був мисливцем.

Вершники вилетіли на довге узлісся, відстань між ними стала різко зменшуватися. Чи то кінь Северина відчув звитягу вершника та помчав хутчіше, чи то огир магната заслаб...

Борцеховський оголив шаблю — ту саму, що проколола Северину груди — та несподівано розвернув коня.

Вони помчали один одному назустріч, як на середньовічному лицарському турнірі. Чорнововк вишкірився. Тепер він не знав страху, знав, що переможе. Шабля заважка, але це саме те, що потрібно.

Здобич.

Дедалі ближче ненависне обличчя, прилизане волосся розтріпалося, рот скривило криком — тепер уже не смієшся, виродку! — та очі з величезними від страху й наркотику зіницями.

Вони зустрілися і рубонули водночас. Северин ударив, як навчав Гнат, від сили його удару клинок із дзенькотом вилетів з руки магната. Северин обернувся, на мить зустрівся з ворожими очима, темними дзеркалами, а затим тяв люто і без сумніву.

Про що думав магнат в останні секунди життя? Каявся? Боявся? То було неважливо.

Шабля вгрузла в голову Борцеховського навскіс, вистригла волосся, заскреготіла на кістках черепу, а затим звільнилися, вкрита кров'ю та шматочками мозку.

— Не займай, — виплюнув Северин.

Секунду магнат дивився на Чорнововка спорожнілим поглядом. Його голова тріснула, наче перестиглий гранат, по обличчю потекли червоні струмки, губи намагалися щось прошепотіти, але тіло надломилося та впало в траву, застрягши лівою ногою в стремені. Характерник зістрибнув поруч і скривився від болю в пораненому стегні, про яке встиг забути.

Посічена голова парувала у холодному повітрі — немов дух повільно залишав тіло. Северин вдивився у мертве обличчя та не відчув нічого, крім почуття виконаного обов'язку.

Його друге вбивство, цього разу бажане та свідоме. Батько би пишався.

Він звільнив ногу небіжчика, спробував заспокоїти магнатського коня, який з острахом глядів на хазяїна, але перелякана тварина чкурнула у ліс. Северин усівся біля вбитого магната, відчуваючи, як його покидають залишки сил.

Він сидів без одягу, стискаючи руків'я чужої шаблі, з дивною порожнечею на душі. Не хотілося радіти, не хотілося думати. Забагато подій для однієї ночі. Забагато подій для однієї людини.

Він сидів та дивився перед собою. Таким його знайшли троє вовків, що прибігли по слідах. Усі троє мали поранення, але рухалися бадьоро.

Ярема перекинувся першим, заревів радісно:

— Живий, братику, — та згріб Чорнововка в обійми.

— Ага, — просипів Северин. — Відпусти, дідько, ти ж голий...

Гнат підійшов до тіла Борцеховського та від душі буцнув його п'яткою по ребрах.

— Це тобі за Кременя, падло.

З іншого боку підійшов Пилип і харкнув небіжчику в обличчя. Обидва підняли голови, зустрілися поглядами та кивнули одне одному.

Ярема випустив Чорнововка з обіймів.

— Ми думали, що вони, — шляхтич шморгнув носом. — Що ти не втік...

— Потім розповім, — сказав Северин. — А ви як звільнилися?

— Це все ясновельможний, — відповів Гнат. — Бачив, яке він чудовисько у вовчій подобі?

— Справжній ведмідь, — погодився Пилип. — Зовсім не схожий на звичного нам Ярового.

— Краще брата Малюка не гнівити, — підтвердив Бойко.

Ярема почервонів і відмахнувся.

— Що робити будемо? — спитав він, намагаючись змінити тему розмови.

— Треба доповісти в Орден, — сказав Пилип. — Я помчу до діброви біля мисливського будинку. Вам пропоную відтягти мертвого до решти і туди ж притягнути інші тіла.

— Інші тіла? Скількох ви вбили?

— Усіх, — не повівши бровою, відповів Пилип.

Він мазнув кров'ю по губах, обернувся на вовка та зник серед дерев.

— Ви з ним більше не ворогуєте? — поцікавився Северин у Гната.

— Після такого?

— Ну, ти ж не любиш гебреїв.

— Не люблю, але Варган свій хлоп, — слобожанин кивнув на тіло магната. — Давайте відвеземо цього дохлого вилупка до скирти лайна.

Вони поклали Борцеховського на жеребця Северина та рушили назад. Чорнововк накульгував і спирався на шаблю, як на ціпка. Дихання характерників виривалося густою парою.

— Щось прохолодно, — зауважив Ярема. — Незабаром листопад, а ми голяка лісами вночі гасаємо.

Троє всміхнулися.

— Можеш забрати дрантя у магната, він не проти, — підказав Гнат.

— Красно дякую, але краще захворію.

— То яким чином ви звільнилися? — спитав Северин.

— Було все так, — почав Гнат. — Після того, як кавалькада рвонула за тобою, на варті лишилося двоє лакеїв — з тих, що за вечерею прислуговували, я їх упізнав. Вишкребки заради розваги поливали нас холодною водою, потім їм наскучило, вони випили, набралися сміливості та вирішили познущатися, сучі потрохи. Поклали перед нами голову Вишняка, а потім тіло поруч поклали.

Ярема перехрестився.

— Реготали, лярви, аж кольки їх брали, сокиру між головою і тілом у землю встромили... І тут брат Малюк прокинувся, — Гнат похитав головою. — Я би у житті не повірив, Щезнику! Коли ясновельможний збагнув, що сидить голою дупою без одягу та в кайданах, а, найголовніше, без пірнача... А потім розгледів, що перед ним голова Кременя... Заревів так, що я заглух на одне вухо, і це він крізь кляп! Смикнувся так, що ланцюга вирвало з м'ясом, а ті бовдури навіть не встигли тіпнутися за рушницями. Одному він, здається, шию зламав, а другого задушив кайданами.

— Тре буде сповідатися, — пробурмотів Ярема. У ці хвилини він не скидався на грізного убивцю.

— От чуєш? Хіба скажеш, що цей набожний християнин на таке спроможний? — Гнат махнув рукою. — Загалом, охорону було розчавлено. Ми перекинулися та помчали за мисливцями. Ти гарно вчинив, коли розділив їх біля того струмка, бо з тими курвами поодинці було значно легше. Поки Варган займався хортами, ми з Малюком брали собі по вершнику. Сракопикі жодного разу не влучили, бо не встигали навіть зрозуміти, що таке коїться, тільки сцялися від жаху.

— Ми так два гурти забили, — продовжив Ярема. — Решта мисливців встигли об'єднатися. І там вже було складніше. Мені сріблом по ребрах чиркнуло.

Він показав правий бік, на якому пробігла глибока чорно-кривава борозна.

— По мені більше прилетіло, але не зі срібла, — Гнат вказав на кілька величезних синців, що проступали з-під шару засохлої крові. — Чорт їх зна! Може, срібло видавали не всім мисливцям, а тільки магнату, а може, обмежену кількість куль на кожного... Неважливо.

Гнат обережно провів пальцем по плечу, куди його вдарив шаблею Борцеховський за відмову Северина коритися.

— Холера, досі болить!

— Мисливці не очікували трьох вовків водночас, — додав Яровий. — Вони звикли гуртом зацьковувати одного, а тут наскочив чорт на біса. І все! Кожен сам за себе, собаки кидаються під ноги, коні намагаються втекти, чоловіки гублять зброю, тиснява, крики, Содом і Гоморра.

— Я став свідком тієї битви, — кивнув Северин. — Побачив, як Борцеховський тікає, помчав за ним.

— Добре зробив! Бо в тому безладі ми самі трохи загубилися, — кивнув Гнат. — До речі, чому ти покидьку горлянку не перегриз? Вовком було би швидше та надійніше.

Северин указав на ліве стегно.

— Потрапив у пастку, пробив ногу наскрізь.

— Ох, псякрев!

Гнат з шипінням випустив повітря крізь зуби.

— Я навіть не помітив... А ще думаю, чого так

шкутильгаєш.

Бойко показав небіжчику дулю.

— Він відрізав Кременю голову, а ти порубав його срану макітру.

— Амінь, — додав Ярема. — Ех, зараз би люльку міцненьку!

— Та дівку тепленьку, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — О, тільки згадав про дівку, і бачите...

— Пресвята Діва Марія, — Ярема перехрестився. — Тут же небіжчик!

— І що тепер? — виправдовувався Бойко. — У мене таке щоранку! Чоловіча сила прокидається.

— Навколо ніч, збоченцю!

— Вже світає.

І справді, помалу займався світанок. Із променями сонця ліс скидав похмуру маску ночі, повертаючись до світу ясним обличчям осіннього дня.

Новий день як нагорода за те, що подолали ніч живими.

— Аж сюди чую запах смерті. Скільки там тіл? —

Міркував шляхтич.

— Знову хочеш підрахувати, хто більше? Яровий відмахнувся.

— Та ні. Кепсько просто мені... від усвідомлення.

— Не переймайся так, Малюче, — серйозно мовив Гнат. — Ми зробили гарну справу.

— От чомусь тільки на душі від того не легше.

На життєрадісному обличчі шляхтича не лишилося й сліду посмішки. Ярема сьогодні вбивав уперше, збагнув Северин.

— Малюче, — сказав він. — Я почувався так само... До цього звикаєш.

— Так, — сказав Гнат. Від веселощів і сліду не лишилося. — Звикаєш...

Сонце зігріло їхні голі тіла.

Кров запеклася навколо ран, кров застигла на їхніх обличчях, кров лилася з мертвого тіла магната, позначаючи дорогу, яку вони пройшли. Так багато крові, що вони звикли до неї.

«Най вогонь і кров стануть свідками».

— Мій учитель в таку мить зазвичай промовляв слова, які мене дратували, — сказав Северин. — Але тепер я не можу підібрати інших.

— Що за слова? — спитав Ярема.

Северин згадав білого вовка на долоні Володаря лісу і відповів:

— Така наша стежка.

Шляхтич помовчав трохи і кивнув.

— Така наша стежка.