Аркан вовків

Розділ 13

Брат Полин розмовляв із конярем на ймення Семен, голомозим чоловіком із виразом обличчя настільки флегматичним, що скидався на статую, а мажордом усіляко намагався бути корисним.

— Семен працює у маєтку чотири роки та особисто провів обміни тогоріч, — розповідав Стефан. — Він знає вказане місце зустрічі, знає процедуру обміну, а також відомий стороні продавця в обличчя, тому не викличе жодних підозр. Насмілюся порадити його як найкращого кандидата.

— Чудово, — Самійло звернувся до коняра: — Віз має бути готовим завтра до півдня.

— Завтра? Туди їхати два дні вагітною кобилою. Що там робити ще три доби?

— Так, завтра, — характерник повернувся до Стефана: — Нам потрібно харчів на тиждень для десятьох персон.

— Негайно сповіщу кухню, — вклонився управитель.

— Чуєте мене? Кажу, що ми зарано приїдемо, — втрутився Семен. — Можна ще три дні зачекати.

— Чую, Семене. Зайві дні нам знадобляться, тому вирушаємо завтра.

— Як накажете, — не сперечався коняр.

Книш вийшов зі стаєнь і ледь не врізався в Чорнововка, який всю розмову простояв біля входу.

— Підслуховуєш, брате? — спитав Книш.

— Ні, — випалив Северин. — Тобто, я чув розмову, але ненавмисне.

— Це й зветься підслуховуванням. Яка у тебе справа?

— Хочу доповісти, що ми успішно виконали наказ щодо відпочинку та готові рушати далі, — звітував Северин.

— Оно воно що, — Самійло ледве посміхнувся. — А ваші поранення?

— Майже загоїлися. То дрібниці, — махнув рукою Северин, хоча нога досі боліла. — Брат Павич значно важливіший.

— Що ж, — кивнув Книш після коротких роздумів. — Я мав деякі сумніви, але якщо ви самі прагнете, то готуйтеся в дорогу. Наздожени того запопадливого мажордома та скажи, хай харчів готують на чотирнадцять персон.

— Буде виконано!

Северин розвернувся і готовий був кинутися навздогін, як Самійло гукнув його.

— Ще одне, брате.

— Слухаю?

— Мої накази виконувати беззаперечно. Ватазі так і перекажи, — інтонації призначенця нагадали Ігоря Чорнововка. — Зрозуміло?

— Цілком.

Пилип сидів на східцях, грав на варгані, Ярема закинув ноги на лавку навпроти, Гнат горічерева розлігся на перилах та споглядав стелю. Благу вість про дозвіл брата Полина зустріли радісним гамором.

— Останнє чаювання в альтанці-засранці, — плеснув у долоні Гнат. — Як вона мені остогидла. І палац цей ненавиджу!

— Важко не погодитися, братику, — Ярема зосереджено вичищав ножем чвир із люльки. — Дуже незатишно ночувати в кімнаті, з котрої тебе винесли непритомним.

— Як думаєш, скільки людей знадобилося, аби подужати твою вагу? — спитав Гнат.

— Не менше трьох.

Северин пригадав, як коліна притискають груди, чавлять із них повітря, а до обличчя притуляється отруйна тканина, і від спомину спиною пробігли сироти.

Пилип заграв знову. Тремтлива мелодія линула в небо, розліталася над лабіринтом, розчинялася в прохолодному повітрі.

— Треба і собі дримбу купити, — вирішив Бойко. — Як платню за жовтень заберу, так і куплю.

— А те добро, що ти з мисливців зібрав? — спитав Пилип, на мить відірвавшись.

— То Орисі на намисто.

Над альтанкою прошурхотіла невеличка сіра ворона, зробила коло, залетіла всередину та всілася на стола, обвівши компанію чорними перлинками уважних очей.

— От нахаба! Лети звідси, — Ярема махнув рукою.

Ворона обдарувала шляхтича зневажливим поглядом, перевела очі на Северина, каркнула і підстрибнула до нього.

— Щось принесла, — зауважив Пилип.

Здивований Северин зняв невеличкий шмат паперу, загорнутий навколо пташиної лапи. Ворона каркнула вдруге, схопила зі столу печивко та полетіла геть.

— Вороняча пошта? — Гнат аж підскочив. — Як голубина?

— Ні, — Ярема продув люльку. — Поштарські птахи навчені літати від будівлі до будівлі. А ця прилетіла саме до Щезника. Бачив? Тільки одна відома мені організація користується таким засобом зв'язку.

— Секретний клуб шляхтичів?

— Ковен, — відповів Ярема і забив почищену люльку тютюном із коноплями.

У посланні чорніли два коротких слова. Северин перечитав їх кілька разів, покрутив нотатку так і сяк, але більше у ній нічого не було.

— Себто такі пташки можуть знайти будь-кого і будь-де? — не вгавав Гнат.

— Наскільки мені відомо — так, — Яровий обережно прибив зілля великим пальцем.

— Малюче, ти ж шляхтич, а не відьмак, звідки тобі стільки відомо?

— Мамуньо має широке коло подруг, — відповів Ярема та розпалив люльку.

— Тобто якщо їх попросити відносити мої листи цукерочці напряму, — очі Гната вирячилися. — Аби Орися отримувала їх особисто, а не через скриньку інституту...

— Ти баньки не витріщай, бо повипадають, — докинув шляхтич. — Сумніваюся, що Ковен працюватиме тобі за поштарів.

— От відьми, — засмутився Гнат і перевів увагу на стихлого Чорнововка. — Що там пишуть, Щезнику?

— Вона просить вибачення, — відповів Северин розгублено.

— Хто? — здивувався Ярема. — Та відьма? До котрої ти... Та ну!

— Мабуть, ти правий, Енею, — сказав Чорнововк. — Я нічого не розумію у жінках.

— Ніхто не розуміє, — махнув рукою Гнат. — Ти сильно не засмучуйся, бо все одно не збагнеш. Слухай, якщо вже така оказія, а можеш її спитати, чи зможе вона пересилати мої...

— Ні.

— Недобра ти людина, брате, — похитав головою Гнат. — І навіщо я тебе вчу шабельного бою?

— Для чого вона написала? Не розумію, — Северин підвівся і копнув стовпчик альтанки. — То гарбуза дасть, то пробачення просить...

— Одне з двох: або їй погано від того, як вона повелася, або їй чогось від тебе треба, — озвався Пилип.

— Або все разом, — додав Ярема.

— Ти їй вибачиш? — поцікавився Гнат.

— Не знаю, — відповів Чорнововк. — За останні тижні вона просто з голови вискочила. Я навіть не згадував її.

— Так-так, — Гнат глибокодумно накрутив оселедця навколо вуха. — То вона тобі байдужа?

— Не знаю, — відповів Северин. — Піду речі зберу.

Насправді він просто втік від розмови.

Послання Ліни заскочило зненацька, вибило зі стану похмурої готовності до найгіршого, і це дратувало. Якого біса вона про нього згадала? Все, що Ліна хотіла сказати, було промовлено, то нащо місяць потому вибачатися? Що заважало зробити це тоді, коли воно мало значення? І що йому тепер із цим вибаченням робити?

Чорнововк розіпхав речі по саквах, після чого зрозумів, що робити йому тепер геть нічого. Повертатися до альтанки не хотілося. Аби згаяти час та втекти від зайвих думок, він засів за давно нечитану монгольську книжечку легенд. Захар не втомлювався втокмачувати, що знання мови треба постійно живити, як багаття підгодовують хмизом, інакше воно згоряє та лишається саме вугілля. За книгою Северин заснув.

Після сніданку до маєтку прибули двоє скарбничих — утримувати палац під контролем Ордену та підготувати документи до численних установ із правильними формулюваннями інциденту, що трапився у маєтку.

Шаркань привітав хазяїна щасливим іржанням. Северин заходив до нього щодня з якимось гостинцем, але сьогодні замість їжі тримав упряж та сакви, чому жеребець радів несамовито.

— Так-так, друже, — юнак заспокійливо погладив коня по холці. — Я також засидівся.

У нозі пострілював біль, але постійні перев'язки та відносний спокій пішли на користь: рана не кровила, не турбувала при ходьбі, нагадувала про себе тільки при певних зусиллях, наприклад, коли він сідав верхи.

Перед головними сходами палацу кипіло. Ватага призначенців, Семен із помічниками біля возу, Катря та другий контррозвідник, пара скарбничих, і все це під кількома десятками поглядів з вікон.

Двоє призначенців у супроводі Стефана винесли важку скриню та поставили її до воза, від чого зміст її промовисто брязнув. Служки почали зносити харчі, невдовзі скринька зникла під запасом провіанту.

— Куди це ви зібралися, малеча? — під'їхала до ватаги Катря.

Після похорону Вишняка вони майже не бачилися.

— Разом із вами їдемо, — відповів Северин якомога ввічливіше, бо решта відповісти не ризикнула.

— Тобто напросилися нам на шиї, — сказала Катря.

— Чому ти так із нами розмовляєш? — не стримався Северин і миттю пожалкував.

Та що це зі мною коїться? — розпачливо подумав юнак.

Гнат скрушно похитав головою. Катря наблизилися, вкусила Чорнововка крижаним поглядом і прошипіла:

— Не подобається, як я розмовляю? То спробуй утнути мені язика.

Северин відвів очі, визнаючи поразку. Катря сплюнула під копита Шарканя та поїхала до призначенців.

— Яка муха тебе брикнула? — спитав Ярема. — Не варто з нею так розмовляти!

Чорнововк пробурмотів кілька непристойних слів. Настрій, і без того не найкращий, упав ще нижче.

Коли провіант було завантажено, Самійло потис руки скарбничим і застрибнув на коня. Разом із іншим призначенцем він їхав першим, затим слідувала пара контррозвідки, віз, ватага молодих вартових та решта призначенців.

Загін не встиг рушити, як з алеї до палацу ввірвався вершник.

— Хто з вас Самійло Книш? — спитав він, переводячи подих.

Кінь під ним важко дихав і тремтів — гнали його немилосердно.

— А це ще хто такий? — спитав Гнат.

Після короткої розмови з Самійлом процесія вирушила далі, а невідомий вершник під'їхав до юнаків. Він був худий, із великими залисинами, мав довгі обвислі вуса та блакитні, майже прозорі очі. Северин згадав його по Буді.

— Мирон Деригора, — назвався характерник.

— Вчитель брата Павича, — сказав Пилип.

— А ви його ватага? Я почув звістку та примчав сюди. Як повернувся від османів та дізнався про зникнення мого йолопа, нехай йому Мамай допомагає, де би він зараз не був... Примчав. Хоч якось допоможу! Дяка небу, що брат Полин усе зрозумів та дозволив залишитися. Бо я їхав без узгоджень, без наказів, просто наосліп.

Він долонею витер піт з обличчя, перевів подих і роззирнувся.

— Вперше бачу такий великий загін із часів Вовчої війни. Ох, браття, надеремо ми сраки тим покидькам, Богом клянуся, надеремо!

***

Загін, яких Мирон Деригора не бачив із часів Вовчої війни, не міг не привернути зайвої уваги, що, з огляду на таємничість завдання, було вкрай небажано — тому для мандрівки Самійло обрав забуті манівці, де не стрічалося ані душі. Мало хто з місцевих знав про існування тих доріг, але характерницький атлас пам'ятав усе.

Переїзд забрав довгих три з половиною дні. Руху постійно щось заважало: дорогу перекривали повалені дерева, у глибоких ямах віз ризикував лишитися назавжди, інколи дорога зникала, і характерникам по кілька годин доводилося штовхати воза по коліна в бруді через розкисле поле. Треба віддати належне Семену: воза підготували відмінно, нові колеса легко проверталися на вісі, бо інакше подорожні мали всі шанси загрузнути у твані на віки вічні.

— Обожнюю вовчу стежку, — сказав Гнат, марно намагаючись відшкребти бруд із шиї. — Кілька днів тому ночуєш у палаці, а сьогодні вже по вуха в лайні. Аж на зубах хрускотить.

— Пельку стули, — гримнула Катря. — Скиглиш, як дівчисько!

Присоромлений Гнат замовк, а Ярема подивився на Катрю закоханими очима. Пилип знизав плечима, ретельно витер руки та дістав одну з книжок, яку прихопив із бібліотеки Яструбиного маєтку.

За ці три дні Северин кілька разів ловив на собі задерикуватий погляд Катрі, але не відповідав на нього. Тільки нових сварок зараз не вистачало! Чорнововк вирішив: якщо вони майже дісталися до Савки, то на такі дрібниці треба не зважати.

Вночі табір охороняли парами у три зміни. Якось Северину випало чергування з одним із призначенців. Підкидаючи хмиз до багаття, чоловік мовив:

— Шкода, що твій батько більше не з нами.

Чорнововк уважно вдивився в його обличчя.

— Ти був на похороні... Вибач, брате. Я тоді не приглядався.

— Та нічого. Я — брат Промінь.

— Брат Щезник.

Характерники потиснули руки і на тому розмова скінчилася: призначенці не полюбляли зайвий раз розтуляти рота.

Мирон Деригора виявився зовсім не тим похмурим типом із оповідок Савки — радше він був веселим чоловіком, але втрата колишнього джури вельми позначилася на ньому. Із ватагою він тримався дружньо, залюбки теревенив з кожним охочим, а особливо з Яремою. Северину здалося, що таким чином Мирон намагається сховатися від думок про долю Савки.

Свинцеве небо та червоні заходи сонця обіцяли невдовзі перший сніг; ночівля без пари шарів теплого одягу обіцяла застуду. Захар о такій порі переставав зупинятися під небом та переходив на ночівлю по корчмах і гостинних дворах.

Северин сумнівався, чи є тут бодай одна корчма в околицях кількох миль. Для зустрічі їм призначили пустельну місцину неподалік земель Смарагдової Орди, де пізньої осені нікого, крім оборонців кордону, не з'являлося.

Новий табір за наказом Книша розбили у ліску.

— До місця обміну ще миля, — повідомив Семен, чию лису голову прикрашала тепла хутряна шапка.

— Саме тому станемо тут.

Візник мовчки пішов розпрягати коней. Він завжди слухався наказів та допомагав за потреби, але намагався уникати розмов із сіроманцями, тримався осторонь їхньої компанії і навіть ночував окремо на возі, між торбинок провіанту.

— Пам'ятаєш цю місцину? — спитав коняра Самійло.

— На пам'ять не скаржуся.

— Звідки приїздив віз продавців? Чи він на тебе вже чекав?

— Ні, це я його завжди чекаю, — Семен почухав потилицю, натерту шапкою. — Я за дві години до зустрічі стовбичу на місці, бо так мажордом наказує: мовляв, краще прибути зарання. А той назустріч мені іде, від кордону. Шеляги показали, возами обмінялися та роз'їхалися в різні боки, от і вся зустріч, ні тобі добрий день, ні до побачення.

— Ясно. Вартові лишаються тут і влаштовують табір. Розвідник, — Книш кивнув Мирону Деригорі, — за головного. Табір покидати забороняю. Решта за мною.

Призначенці та контррозвідники поїхали далі.

— Куди це вони? — поцікавився Семен.

— Перевірять місцину, — відповів Мирон. — Ретельно вивчать землі навколо та оберуть найкраще місце для спостереження. І спробують знайти місця ймовірних засідок.

— Засідок?

— Всіляке може бути.

Семен заходився допомагати Яремі з багаттям та вечерею, а інші характерники збирали хмиз.

Уже завтра, — думав Северин, — уже завтра вони побачать Савку та звільнять його. Аби тільки з Павичем усе було гаразд! Аби з ним нічого не зробили... Бо якщо мажордом не помилявся щодо стану полонених, яких привозили до маєтку...

Ні, все буде добре, повторював собі Чорнововк, Савка з іншого тіста. Все буде добре. Вони ще посміються на цим випадком за кухлем пива у шинку.

Гнат воював із трухлявим деревом і Северин прийшов на допомогу, роздумуючи над тим, чи матиме сенс заїхати до Соломії, якщо його призначать вартовим до якогось паланку неподалік Старих Садів.

От бісова Ліна! Збаламутила йому спокій. Чорнововк зусиллям волі викинув відьму з думок, але натомість прийшла синьоока Катря. І за що йому таке нещастя?

Северин лайнувся та навмисне забився об невеликого пенька.

— З тобою все гаразд? — спитав Пилип.

— Як у казці, — відповів Северин, стрибаючи на одній нозі, та шепотів усі лайки, які вивчив від Гната.

Решта загону повернулася присмерком, коли вечерю приготували, а хмизу було зібрано на ніч уперед.

— Розвідка минула добре, — Книш умів розмовляти та їсти юшку водночас. — Ми знайшли кілька гарних схованок, але вони стоять непотривоженими. Можливо, з їхньої сторони дійсно буде один чоловік без додаткового супроводу.

Семен здивовано на нього подивився.

— Обмін має відбутися о десятій ранку, — продовжував Самійло. — Тож підйом перед світанком. Харчі кидаємо тут, у возі має лишитися тільки скриня з грошима. Ми спостерігатимемо за обміном із зручного місця.

Він вказав ложкою на Семена.

— Що залишиться тобі невідомим, аби ти не виказав його необережним поглядом.

— Як накажете.

— При обміні поводься як завжди. Якщо він щось запідозрить, то вб'є тебе.

— Я завжди поводжуся як завжди, — відповів Семен і стенув плечима. — Навіщо мене вбивати?

Северин не міг заснути, вслуховуючись у потріскування ватри та дихання лицарів навколо. Вже за кілька годин вони побачать Савку... Невже нарешті цей пошук добіжить кінця?

Уранці табір покинули без охорони. Якщо звірі розпатрають харчі, то невелика втрата, вирішив Самійло.

Їхали зосереджені та мовчазні. Северин відчув, як напруження передалося Шарканю, і той ішов в ногу з іншими кіньми, не намагаючись чкурнути, як він полюбляв витворяти вранці. Пилип натягнув маску до перенісся і його дихання виривалося з-під тканини невеличкими хмарками пари. Ярема крутив у руках люльку, проте навіть не пробував набити її зіллям. Мирон смикав обвислі вуса.

Зустріч мала відбутися у розлогому яру, біля великої, у два людських зрости, кам'яної брили, що невідомо звідки там взялася.

На прощання Самійло видав візникові фальшивого шеляга і знову повторив усі накази щодо поведінки, а той слухняно кивав.

— Ну, з Богом, — сказав Книш.

Семен перехрестився і рушив воза. Важка скриня з сотнею дукачів віддалилися, а характерники поїхали до місця спостереження. Його нічного знайомця, брата Променя, ніде не було видно. Северин наважився спитати про нього Книша.

— Має окреме завдання, — відрубав брат Полин.

Призначенці знайшли майданчик на височині серед дерев, де яр та місце обміну виднілося як на долоні, а самих спостерігачів помітити було важко. Характерники прив'язали коней неподалік, підійшли до урвища і завмерли між дерев. З кручі споглядали, як возик неспішно котився дорогою, віддалявся, аж поки не завмер біля каменя.

Лишалося дві години.

Час тягнувся згуслою смолою. Северину хотілося міряти землю кроками, аж ноги чухалися, але всі стояли без руху, і він стояв разом з ними. Хотілося обмінятися думками з братами, але всі мочали, і він також зберігав тишу. Аби якось себе зайняти, Северин безупинно крутив у пальцях древнього таляра.

Через годину на обрії степу вигулькнула цятка. Серце Чорнововка забилося швидше: то їхав віз. Ребра монети боляче вп'ялися у долоню, але Северин того не помічав і продовжував стискати кулак. У тому далекому, ніби іграшковому возику, везли брата Павича. Северин озирнувся на Деригору: той дивився уперед, наче сокіл на здобич, та нервово посмикував себе за вуса.

Віз наближався повільно, як сонна муха, і, здавалося, їхав не менше трьох годин, доки не завмер поруч брили. Візник, що ховався під плащем із каптуром, спішився, Семен пішов на зустріч. Обидва обмінялися рукостисканнями (чи то був обмін монетами?) і потім невідомий щось сказав Семену. Після цього застрибнув на віз зі скринею, та поїхав, звідки явився. Семен не зволікав і собі рушив назад.

Обмін відбувся успішно.

Северину хотілося кричати від щастя, але характерники мовчки чекали кілька хвилин, поки невідомий не від'їде далі, а затим кинулися до коней і мчали без жодного порядку. Семен не встиг зупинити воза, як Мирон та молода ватага вже роїлися навколо великої дерев'яної скрині з пласкою кришкою. У дошках зяяло кілька дірок для повітря, а зачиняв скриню великий замок, ключ від котрого висів поруч.

Замок двічі клацнув і полетів на дорогу. Сховок відкрили.

Звідти війнуло спертим повітрям зі смородом сечі. У скрині лежав скручений юнак, весь у запеченій крові. На оголеній голові зміїлися численні свіжі шрами, страшними мітками вкривали виснажений торс, на руках і ногах бракувало нігтів. Із одягу був лише черес із трьома клямрами.

— Савка, — промовив Мирон хрипко і юнак у скрині здригнувся.

Він обережно повернув розпухле обличчя, що нагадувало страшну маску.

То був не Савка. Не міг бути він. Северин не хотів вірити, що так можна спотворити людину.

— Що той сказав при обміні? — запитав Книш у Семена.

— Сказав, що цього разу вони переборщили, — візник повернув характернику фальшивого шеляга. — Тому наступного разу буде знижка у п'ятдесят монет.

Мирон допоміг Савці сісти. Його тіло було неприродно худим, наче лантух із кістками. Савка рухався слухняно, дивився перед собою байдужим поглядом, зрідка кліпаючи.

— Брате Павичу, — покликав Северин обережно. — Чуєш мене?

Мовчанка.

«Браття, можете пишатися: у вашій ватазі їде майбутній герой численних кобзарських дум, пригодницьких книжок і всесвітньо відомих трагедій! Неабияка честь, між іншим».

Чорнововк відчув клубок у горлянці.

— Агов, братику! Ми знайшли тебе, — покликав було Ярема, але одразу відвернувся та заплакав.

Брат Павич продовжував сидіти без жодного руху. На його долонях Северин побачив наскрізні рани, немов Савку кілька разів розпинали на хресті.

— Ти виграв свій заклад, — Гнат намагався спіймати відсутній погляд Деригори. — Чуєш, Павичу? Віддам тобі усю місячну платню, тільки скажи бодай щось! Та хоч дві платні! Чуєш?!

Останні два слова він мовив смішним високим голосом, але Катря, о диво, нічого на те не сказала. І Савка нічого не сказав.

— Брате, — Пилип обережно взяв його за плече, ніби воно було з тонкого порцеляну. — Це я, брат Цицерон. Упізнаєш мене?

З Савчиного рота повільно покотилася слина.

Северин затремтів. Ті, що зробили це, не мали права на життя. А якщо вони творили те саме з іншими нещасними... Якби не Вишняк, Северин та інші брати стали б одними з них.

Мирон Деригора легко, обережно провів пальцями по шрамах на голові Савки. З його очей покотилися сльози, а брат Павич лише опустив байдужий погляд під ноги.

Тривала пригнічена мовчанка, доки Книш не сказав:

— Брат Промінь переслідує продавця. Ми ідемо за ним. Семен разом із Мироном і вартовими заберуть провіант із табору та повернуться до маєтку. Чекайте там.

Северин тільки подумав, як Бойко вже випалив:

— Брате Полине! — Гнат аж трусився. — Честю клянуся, що порушу наказ і за вами поїду!

Катря зашипіла лісовою кішкою, а Самійло здивовано підняв брову.

— Погляньте, що вони з ними зробили! З нашим братом, — Бойко стиснув кулаки. — Повертатися? Та я ладен голіруч їхні серця повиривати! Прошу вас! Дозвольте їхати, хоч шаблі вам гострити, хоч коней поїти, хоч чоботи чистити буду! Якщо за Павича не помстимося, то які ми після того браття?

Ярема стиснув пірнача і став ліворуч Гната, а Пилип праворуч. Северин приєднався до братів та додав:

— Ми не хочемо порушувати наказ. Тому просимо не відсилати нас.

Самійло дивився на них із сумнівом.

— Брате Полине, нехай хлопці їдуть, — раптом втрутився Мирон. — Я Савку заберу. Нам супровідні не треба. Нехай хлопці з вами їдуть.

Книш ухвалював рішення швидко.

— Добре, — кивнув Самійло. — По конях! Другим вовком піде брат Рогач.

Один із призначенців заходився роздягатися. Катря підійшла до Гната і сказала йому на вухо кілька слів, від котрих Гнат укрився червоними плямами.

Северин дивився на людину, яка колись була Савкою, — перемелену страшними тортурами, байдужу до всього навкруги — чи розуміє він, де перебуває? Чи пам'ятає себе? Чи впізнає їх бодай колись?

— Нехай Мамай допомагає, браття, — розпрощався Мирон.

— Ми помстимося за тебе, Павичу, — гукнув Гнат.

І за тебе, і за інших, додав подумки Северин.

Савка дивився повз них у далечінь. Мирон обережно витер слину з його підборіддя, накинув на юнака свою опанчу. Савка не ворухнувся.

Мирон махнув рукою востаннє. Віз зник у лісі. Брат Рогач перетворився на попелястого вовка та впевнено повів загін дорогою, а затим усіма роздоріжжями та перехрестями.

— Що значить «другий вовк»? — спитав Северин.

— Метод стеження, — відповів Пилип. — Перший вовк переслідує ціль, а другий вовк веде гурт за слідами першого. Дозволяє не втратити ціль та водночас не підійти заблизько до неї.

Після того ватага мовчала.

Про що говорити? Про жахи, які спотворили веселого Павича на цю скривавлену людську подобу? Про виродків, які могли таке чинити?

Воно не потребувало слів. Єдине, що мало сенс — помста.

Коні брата Променя і брата Рогача з їхніми речами слухняно трюхикали разом з іншими. Треба буде так Шарканя навчити, подумав Северин, та миттю про це забув. Перед очима стояв брат Павич і безпорадна слина на його підборідді.

Характерники їхали години зо дві, переслідуючи вовка, поки Самійло не оголосив:

— Зараз ми незаконно перетнемо кордон зі Смарагдовою Ордою, — його палець вказав на митний стовпчик. — Відповідальність за порушення беру на себе.

І, не зупиняючись, характерники поїхали далі.

— Кордон? — прошепотів Ярема. — І де прикордонники?

— Де золотих жбурнули, — похмуро відповів Гнат. — А то ти не знаєш, як ці справи робляться.

Северин уперше потрапив за кордон.

Землі Смарагдової Орди зустріли безлюддю. Колись тут стояло Московітське царство, що не встояло під навалами відродженої Орди, перетворившись на черговий улус. Молодий Гетьманат вистояв — за легендами, завдяки життям чотирьох Мамаєвих джур, які разом боронили кордон.

Невдовзі повернувся брат Промінь.

— Знайшов їхнє лігво, — спішно повідомив характерник, перекинувшись на людину. — Збираються в дорогу, можуть роз'їхатися врізнобіч за кілька годин. Нарахував двадцять вояків.

— Обернені?

— Схожі на недобитків Вільної Зграї.

Ярема скреготнув зубами. Гнат вилаявся. Книш роздумував кілька секунд і наказав:

— Готуймося до бою.

***

Мало хто знав про існування тієї хатини: занедбана дорога оминала іншу сторону пагорба, тому жодному подорожньому, яких тут траплялося небагато, не спадало на думку зійти зі шляху та об'їхати пагорб у пошуках притулку. Старий перехняблений зруб стояв біля підніжжя, притулившись до землі стіною, поруч похилилися древні стайні. Неподалік стирчав непримітний характерницький дуб, гілля якого постійно рубали і через те воно здавалося замалим для свого стовбура, немов дитячі руки на дорослому чоловікові.

У стайнях тіснилися коні, біля хати стояли навантажені вози, а кілька десятків чоловіків улаштували толоку навколо порожнього — ділили скарб зі скрині Борцеховського. Гамір і лайка чулися за милю. Кращої нагоди для нападу годі було чекати.

Катря запропонувала заскочити кавалерійським нападом, але Книш не погодився: викрадачі могли перекинутися та розтектися вовками на всі боки. Він вважав, що перша атака мала бути неочікуваною та якомога смертельнішою, після чого треба скувати рештки ворожих сил боєм та не дати їм жодного шансу на втечу.

За наказом брата Полина характерники зарядили піштолі та рушниці. Пилип і таврієць з контррозвідки перевірили тятиви. Северин двічі переконався, що його куля срібна (мабуть, це лишиться його звичкою до кінця днів).

Після підготовки всі, крім вартових, роздягнулися — Северин намагався не витріщатися на Катрю, яка скинула одяг без натяку на сором'язливість, — сховали речі по саквах, накинули на голі тіла опанчі та почали рух. Наближалися до сховища викрадачів проти вітру, аби не виказати себе запахами; за командою злізли з коней і далі повзли на черевах, допоки Самійло не наказав зупинитися.

— Цільсь.

Характерники поставали на коліно; Северин узяв на мушку натовп біля воза. Це вам за Савку.

— Вогонь!

Грім залпу розірвав степову тишу, свиснули стріли і біля хатини пролунало кілька пронизливих криків. Коли порохову хмару розвіяло, полем мчало вісім вовків, а поруч ватаги лишилися тільки відкинуті опанчі та розряджена зброя.

Юрба біля воза попадала долі, деякі не ворушилися. Поки Ярема, Гнат та Северин перезаряджали піштолі, Пилип випустив ще дві стріли: земляк із контррозвідки позичив йому свій арсенал зі срібними наконечниками.

Ті, що вижили після залпу, вскочили на землю вовками та з гарчанням кинулися у бій.

— Я приведу коней, — сказав Гнат і помчав назад.

Перед початком битви Самійло суворо заборонив їм лізти у ближній бій.

— Розірвуть, — лаконічно пояснив характерник. — Після першого залпу пильно слідкуйте за полем бою. Як хтось спробує втекти, стріляйте. Ніхто не має вирватися!

Книш помовчав і додав:

— Якщо нас покладуть, тікайте. Це наказ.

Северин зарядив піштоля, але нового пострілу не робив — у такій колотнечі не розбереш, де свій, а де чужий. Руки його ледь тремтіли від напруги, хоча здалеку битва видавалася не більше ніж голосною метушнею у куряві.

Гнат повернувся зі скакунами.

— Треба під'їхати ближче, — зауважив Пилип. — Якщо хтось тікатиме за пагорб, то ми не помітимо.

Ватага обережно наблизилася. Северин стиснув піштоля, готовий стріляти. Якась божевільна його частина хотіла обернутися та кинутися в гущавину, по тілу пробігав шал, від якого цокотіли зуби. Він чув дивний поклик, схожий на голос...

До бою!

Авжеж, Северин залишився у сідлі.

Ніхто не тікав: кипіла вовча гризня, чулося іржання схарапуджених коней, здіймалася курява. Розібрати, що там відбувається і хто перемагає, було неможливо.

Час розтягнувся. Северину здавалося, що минуло не менше півгодини, хоча битва вирувала всього кілька хвилин. Ватага напружено спостерігала, намагаючись угледіти, на чиєму боці перевага, аж тут із дому гахнув постріл. Пилип миттєво підняв лук, прицілився та послав стрілу, що впилася над віконцем, звідки розплився пороховий дим.

— Зараз дістану, — сказав Олефір.

Він поклав наступну стрілу, натягнув тятиву, зробив поправку на вітер, злегка прикусив нижню губу, прицілився — і другий постріл вибив його з сідла. Бахмат стривожено заіржав, лук таврійця випустив стрілу в небо та упав поруч із власником.

Гнат стрибнув першим, Ярема кинувся по ліки. Куля влучила Пилипу під пахву, біля серця, де швидко розквітала кривава пляма, а таврієць лише бурмотів:

— Приберіть... стрільця... негайно... приберіть...

Третя куля чиркнула біля вуха Яреми і замість нього впала кобила.

— Офелія! — скрикнув шляхтич, падаючи навколішки.

Ворог стріляв так швидко, ніби перезаряджав рушницю думкою; кожна мить зволікання загрожувала погибеллю.

— Щезнику! — закричав Гнат. Розпач у його голосі вирвав Чорнововка із дивного заціпеніння, з яким він споглядав рану таврійця.

Северин скочив на землю.

Ніж. Кров. Тінь. Місток.

Северин побіг по розсохлій землі Потойбіччя, не відволікаючись на глухий біль у лівому стегні, мчав якомога швидше крізь тишу, і чув тільки звук власних кроків. Долоня стискала руків'я піштоля. Він знав, що має зробити.

Нарахувавши п'ятдесят кроків, перестрибнув назад; на мить завмер, бо какофонія битви ударила по вухах, на око виміряв решту шляху; повернувся до Потойбіччя та знову помчав уперед; головне — не помилитися з розрахунком.

Другий стрибок повернув його до самого будинку, коли з віконця пролунав черговий постріл. Северин інстинктивно пригнувся, на нього вискочив скривавлений вовк, чиє ліве око повисло на ниточці м'язів, але хижак тільки люто клацнув іклами та кинувся до іншого вовка, а характерник перенісся до Потойбіччя втретє.

Думки лихоманило: виживіть, виживіть, не дайте себе вбити, я швидко...

Він відрахував десять кроків та торкнувся порізаним пальцем тіні, не думаючи, що станеться, якщо він помилився.

У хатині було темно. У поранене стегно немов сунули іржавого цвяха, але Северин того не помічав: перед вікном чоловік готувався до нового пострілу, а поруч нього до стінки притулилися десять рушниць — секрет швидкої стрільби. Чорнововк підняв піштоля.

Стрілець почув цей рух і обернувся, коли куля влетіла йому в скроню. Він змахнув руками, випустив зброю, зачепив у падінні решту зброї, і рушниці попадали, наче доміно.

Це за Марка.

Северин роззирнувся. Переконавшись, що він один, обережно перевірив тіло — мертве навіки — відкинув засув та визирнув за двері. Надворі вирувала битва, виходити туди було необачно, і ніби на підтвердження почувся пронизливий вереск. Хтось болісно помирав.

Йому потрібна тінь. Чорнововк знайшов свічку та запалив її лише з третьої спроби: руки тряслися. Ламана чорна тінь впала на стіну, задрижала разом із вогником, запрошуючи до себе. Северин спробував, чи відгукнеться вона, адже доти тінь завжди лежала на землі. Та відгукнулася: забіліла, пробігла містком, і Чорнововк кинувся знайомою дорогою назад до ватаги.

— Стрільця немає! — радісно сповістив він.

Гната бракувало, а його речі та шаблі валялися на землі.

— Де Еней?

Ярема тримав голову блідого Пилипа на руках та опікувався його раною. Руки в нього були в крові.

— Побіг за вовком. Туди, — шляхтич махнув на схід.

Чорнововк відкинув розрядженого піштоля та застрибнув на Шарканя, який стояв над тілом Офелії і тицявся носом в її голову, намагаючись розворушити подругу.

Северин ніколи не їздив так швидко, навіть під час перегонів до корчми. Якщо зараз впасти, кісток не збереш.

Вовки не відбігли далеко, і Чорнововк одразу пожалкував, що не захопив зарядженого піштоля. Бій майже завершився: темний вовк притискався до землі, а сірий із жовтим черевом намагався вчепитися йому в горло.

— Не займай! — загорлав Северин.

Сірий відволікся, повернувся до вершника та помчав назустріч. Його ікла ковзнули по грудях коня, Шаркань заіржав від болю, ударив копитами, але тільки розсік повітря. Северин скотився на землю та вихопив ножа.

Хижак кинувся на юнака, майже вскочив йому на спину, але здобич раптом зникла, розчинившись у повітрі прямо перед носом. Вовк ударив лапами землю, здивовано потрусив загривком, втягнув носом повітря, обернувся — і срібне лезо ввійшло йому в горло.

Це за всіх інших.

Він висмикнув ножа. Хижак заплющив очі, заточився та помер, так і не збагнувши, що відбулося. Сіре тіло затремтіло й почало останнє перетворення.

Северин витер лезо об землю та кинувся до Гната, що розкинувся у людській подобі. Він мав кілька великих рваних ран, звідки лилася кров.

— Живий?

— Холера, — сплюнув Гнат. — Він мене у хворе плече гризонув... А потім ще по лапі та по животі...

— Не ворушись.

Северин зупинив кровотечу чарами та повернувся до Шарканя. Той гнівно ржав: ікла лишили на ньому кілька подряпин. Чара на коні спрацювала добре.

— Гарний хлопчик, розумник, найкращий у світі... Ти молодець, — заспокоїв Северин жеребчика. — Повезеш нас обох, поволі, тихенько...

Шаркань скосив очі на мертвого з банди викрадачів та посунувся далі від нього. Северин допоміг Гнатові підвестися і обережно, під плече, підвів до жеребця.

— Застрибуй. Як буде важко сидіти, то лягай йому прямо на шию. Я підтримаю.

Гнат кивнув і важко закинув себе на круп, застогнавши від болю. Северин сів за ним.

— Той стрілець, — мовив Гнат.

— Немає більше стрільця.

— Ми землю їли... Цей пробіг... Я промазав і за ним... Варган?

— Живий. Тримайся!

Більше Гната на розмови не вистачило і він похилився на шию Шарканя. Северин гарячково думав, що робити після повернення: Олефір та Бойко важко поранені, Ярема втратив кобилу, і це лише за лічені хвилини. Чи надовго їх ще вистачить? Та скількох можливих утікачів вони впустили?

Але бій скінчився. Біля Яреми та Пилипа стояли Самійло, Катря та другий контррозвідник, який займався раною Олефіра.

До Северина миттю підлетіла Бойко і разом вони обережно спустили Гната на землю.

— Я... гаразд... лише подряпини, — пробурмотів Гнат, побачивши сестру.

— Замовкни, — сказала вона лагідно. — Просто стули писок!

Вона погладила його лоба, обережно закрутила оселедця навколо вуха, на що Гнат відповів слабкою посмішкою. Контррозвідник закінчив із Пилипом та пересунувся до слобожанина.

Чорнововк глибоко вдихнув, провів долонею по обличчю, після чого збагнув, що Катря перед ним абсолютно гола. Вона завмерла над братом, наче скіфська амазонка після битви, вкрита кров'ю, струнка та могутня, і Северин мимоволі замилувався нею. Між невеличких гострих грудей чорніло татуювання, яке було не розгледіти через клапті хутра, спину між лопаток прогризли шрами. Дівчина обернулася, зловила його погляд, довгу мить обидва дивилися одне одному в очі... вона зробила крок та поцілувала Северина в губи. Він відчув залізний присмак крові.

— Дякую, — мовила Катря та повернулася до Гната.

Северин ще кілька секунд не міг збагнути, що тільки-но трапилося. Обережно торкнувся губ пальцями. Не привиділося.

Ярема горював біля застреленої кобили. Він тримав її голову, ласкаво погладжував і плакав, примовляючи:

— Офелія... Моя бідна Офелія...

Северин рушив було до нього, як від дому почулося:

— Тут сховався останній! Живий! Сюди!

— Щезнику, за мною, — скомандував Книш. —

Решта лишається тут.

Чорнововк кинувся навздогін брату Полину.

Перед хатою було порожньо, у стайнях також, і вони забігли всередину хатки. Мертвий стрілець лежав біля вікна, але погляд Северин прикували двері, яких він не помітив. Вочевидь, їх було сховано за килимом, що висів на стіні, а він навіть уваги не звернув...

Довгий вологий коридор спускався вниз, глибоко під пагорб, і характерники забігли у велику тьмяну залу. На земляних стінах коптіли кілька смолоскипів. Северин встиг роздивитися кам'яний стіл, вкритий темними патьоками, численні порожні полиці та шафи, а за ними — грати із ланцюгами та кайданами.

Біля стінки призначенці оточили останнього викрадача. Втиснувшись спиною в кут, він тремтів, і рука з піштолем трусилася разом із ним. Дуло пересмикувалося з одного характерника на іншого.

— Не підходити! Не підходити! — вищав чоловік, бризкаючи слиною. — Богом клянуся! Не підходьте!

— Заспокойся, — мовив Самійло, наближаючись із піднятими руками. — Ніхто тобі не заподіє шкоди. Поклади піштоля і ми спокійно поговоримо.

І як йому вдається стримуватися, подумав Северин. Від думки, що цей миршавий тип занапастив Савку, хотілося встромити ножа йому в серце.

— Ні! Ні! Ви не розумієте, — чоловік перевів піштоля на Самійла.

— Ти нам поясниш, — м'яко провадив Книш і повільно підняв руки. — Бачиш? Я беззбройний. Ми тебе вислухаємо та зрозуміємо. Обіцяю.

— Ні, — істерично вискнув миршавий, — не зрозумієте! В Ордені ні чорта не розуміють... І ніколи не розуміли! А ми шукали вихід! Прагнули свободи! Скинути, розбити кайдани! Для всіх!

— Так, розу...

— Ні! Не розумієте! Ніколи не розуміли, — його очі перескакували від характерника до характерника. — Якщо я здамся, ви не станете слухати!

За Савку ми тебе на паски поріжемо, подумав Северин. Мало кого він так ненавидів, як цього миршавого в ті секунди. Раптом чоловік подивився на нього, очі в очі, та зловив його думку.

— Для вас я ворог, — глухо сказав він. — А ми робили це... Бруднили руки... Заради вашої і нашої свободи.

Він приставив дуло до скроні, заплющив очі, завищав пронизливо і натиснув гачок. Стіною розбризкалися мізки. Самійло вилаявся, Северин відвернувся.

— Це був останній, — сказав брат Промінь і ноги його підкосилися: він мав кілька важких рваних поранень, як у Гната.

Інші призначенці кинулися на допомогу — всі, крім брата Полина, який дивився на рештки останнього противника із кам'яним обличчям, у світлі смолоскипів здавалося, що шрам на його обличчі оживає та смикається.

— Які будуть накази? — стомлено спитав Северин.

— Клич контррозвідку сюди, нехай перенесуть поранених, — розпорядився Самійло. — А ти збери всіх коней та наші речі. їх також сюди.

— Слухаюся, брате.

На шляху із підземелля хода Северина сповільнилася. Він йшов, спираючись рукою на стінку. Ненависть раптом зникла, наче вигоріла за мить, лишивши по собі важкий попіл.

Надворі було тихо. Кров із понівечених тіл напувала землю, паруючи у повітрі, у пошматованій плоті біліли кістки, з розпатраних тельбухів важко смерділо лайном. Крук, який почав бенкет на одному з тіл, сторожко подивився на Северина, вирішив, що загрози той не становить, та повернувся до видзьобування очей — спішив порозкошувати до того, як налетять інші крилаті брати.

Живіт Чорнововка знову стисло, на язиці розпли-влася гіркота. У запалі битви він перенісся на межу своїх почуттів, де насилля і смерть були такими ж природними, як зламані під час буревію дерева, але блискавки бою стихли — і за його межею не було нічого, крім безмежної, німої, чорної порожнечі. Може, батько занурився у неї так глибоко, що ніколи не міг повернутися, навіть якби справді того бажав. Хтозна...

Северин рушив між скривавлених тіл, вимучив кілька кроків, а потім, знесилений, упав навколішки і тихо застогнав. Розпач накрив його, ніби він видерся на височенну гору, аби побачити, що то був лише пригірок, звідки немає вороття, а справжня гора бовваніє далеко попереду, і верхівка її губиться поміж хмар.