Бомба для голови

Сутичка

Кройцман прибув до Гамбурга пізно ввечері. Зразу ж з вокзалу він поїхав додому, до адвоката Енеке, який завжди в п’ятницю збирав у себе близьких друзів на «сеанси продовження молодості». Приїжджали випускники Боннського університету: «студенти» сідали в барі, а дружини студентів, одна з яких, фрау Нікельбаум, уже встигла стати бабусею в свої сорок років, базікали нагорі, в холі, де їм приготували каву й морозиво.

Кройцман приїхав до свого університетського приятеля сьогодні зовсім не тому, що той запрошував його до себе вже два роки підряд.

— Зазнався, бурше, — говорив Енеке своїм низьким рокотливим басом по телефону, — як дивно міняються люди, ставши членами кабінету міністрів! Кройцман, я ставлюсь до тебе з презирством! Більше того, я ненавиджу тебе! Якщо ти не приїдеш до мене на уїк-енд, я обвинувачу тебе через пресу в бундючності й зазнайстві!

— Добре, — відповів Кройцман, — я буду в тебе сьогодні ввечері. Краузе також буде?

— Аякже! Навіть коли він затримається в газеті, то трохи пізніше він неодмінно прийде. Він тобі потрібен?

— Ні. Мені потрібні просто друзі, бо я страшенно стомився з тутешніми стариками. А Блюменталь?

— Цей чорт картає нас кожного вечора за те, що ми пасивні в боротьбі з більшовизмом і Тадденом. Звичайно, прийде. Жду. Май на увазі, я попереджу Лорхен, і якщо ти не прийдеш…

— Не лякай мене, бурше. Я і так наляканий до смерті.

Випивши з однокашниками грушевої горілки, розповівши десяток історій про глупство боннської адміністрації — чим вищий рангом керівник, тим він нещадніший в оцінці ситуації й лідерів, — Кройцман піднявся нагору, привітав фрау Нікельбаум з народженням онука, побалакав з Лорхен, поскаржився на зайнятість Греги в Інституті косметики, де вона проводить дні і ночі в своїй лабораторії. «А може, це й правильно, діти шанують матерів, які працюють… Точніше, не тих, що працюють, а, скоріш, тих, що не бувають дома, — хто ж заперечує, що домашня робота дуже виснажлива! У тебе є слуги?» — «Боже мій, про що ти говориш?! Це неможливо. Я була змушена сама навчитися водити машину — в Енеке ідіосинкразія, а шофер запросив п’ятсот марок на місяць, це ж неможливо! Раз на тиждень до мене приходить дружина консьєржа, а все інше доводиться вести самій: і здавати білизну, і приймати покупки з бакалії, і замовляти, щоб помили вікна, і викликати реставратора меблів, — усе сама!» — «А діти?» — «Час, який лишається, — для дітей… Енеке із своїм басом та ідіосинкразією; прийоми, бакалійники, які б’ються під моїми дверима за право продавати телятину, і діти». — «Мені дуже тебе жаль, Лорхен».

Потім Кройцман спустився вниз і, взявши кухоль з пивом, підійшов до Георга Краузе, який щойно приїхав із своєї газети.

— Георг, у мене до тебе справа…

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти кажеш…

— Шпрінгер уже просив тебе втрутитися?

— В мене є своя власна точка зору на події.

— І ти її ніяк не пов’язуєш з думкою шефа?

— Навіщо? В нас є курс — Німеччина, її інтереси, цього курсу я й дотримуюсь, деталі — це вже моя прерогатива. Хіба ти перебуваєш в іншому становищі, сидячи в міністерському кріслі?

— Майже міністерському, — посміхнувся Кройцман, — як правило, жоден із заступників не стає міністром. Виграє темний кінь збоку, але неодмінно із своєю новою програмою, протилежною тій, якої мусив дотримуватися, заступаючи мого міністра.

— Ну, не треба зi мною так розмовляти, Юрген… Не треба, а то я перестану тобі вірити. Я ж знаю, що ти член спостережної ради в Дорнброка.

— По-моєму, цих даних у пресі не було. Звідки тобі відомо про це?

— А за що мені платять гроші? — спитав Краузе, знизавши плечима.

Вони закурили, мовчки розглядаючи один одного, ніби вперше зустрілись… Нарешті Кройцман запитав:

— Ти не пригадуєш, хоч би в загальних рисах, що ви даєте про Берга?

Краузе витяг із внутрішньої кишені зібгані гранки й сказав:

— Енеке попередив, що ти цікавився, чи я буду сьогодні. Піди в іншу кімнату, там і почитаєш цей… фейлетон про падіння моралі в нашому світі.

Кройцман посміхнувся і вийшов у сусідню кімнату — там був робочий кабінет, а ще далі — бібліотека. Тут, залишившись сам-один, Кройцман розправив зім’яті, ще вологі, гранки, що пахли особливим, прекрасним, єдиним, друкарським запахом.

«Кому це на руку?»— так починався редакційний коментар. — Коли з безвідповідальними промовами виступає хтось із міністерства охорони здоров’я, обіцяючи подолати рак протягом найближчих місяців, чи міністр Розенград клянеться, що він підвищить пенсію старим людям, яким уже за сімдесят років, ми не дуже реагуємо на це, бо звикли ставитися до висловлювань наших «веселих» міністрів з певною долею скептицизму. Але ми із загостреною увагою стежимо за всім, що стосується основи основ нормальної життєдіяльності демократичної, держави, — за додержанням законів. Звісна річ, суддя й прокурор, покликані охороняти конституцію, — це такі люди, до яких з поблажливістю не поставишся: кожна людина, так чи інакше, стикається із законом — і в щасті народження, і в гіркоті смерті. Прокурор Берг відомий громадській думці як переконаний радикал: його позиція завжди відзначалася аскетизмом, котрий дехто розцінював як виявлення здорової опозиції практиці наших судів і правових інститутів. Це особиста справа прокурора Берга. Та коли на прес-конференції він повторює пропагандистські твердження, сфабрикован» на Сході, — ми маємо на увазі справу болгарського інтелектуала Кочева, що попросив надати йому право притулку в уряду Південно-Африканської Республіки, — тоді треба серйозно задуматися над тим, чиї інтереси відстоює прокурор Берг у Федеративній Республіці. Фрідріх Дорнброк жде офіційного підтвердження трагедії, а Берг посипає батькові рани сіллю, досі відмовляючись сказати, що скоїлося тієї ночі — самогубство чи вбивство його сина? Правосуддя — це завжди кара і милосердя. Відсутність одного з цих компонентів призводить до тоталітаризму. Прокуроре Берг, з ким ви?!»

Кройцман швидко встав, глянув у бар і поманив Краузе пальцем.

— Цього друкувати не можна, — сказав він, коли вони повернулися в бібліотеку, — ні в якому разі!

Краузе подивився на годинник:

— Через годину ми починаємо надсилати тираж за адресами. А з чим ти не згоден? Чому?

— Обурливий тон. Просто, я сказав би, недопустимий. Ти ж знаєш старого. Після появи цієї статті ти розв’яжеш йому руки. Такі люди, як Берг, уміють лютувати. Ти звик до нього як до доброго, лагідного старого, який мнеться, не поспішає, багато знає, багато вміє, — багато, Георг, багато: він зірка першої величини… Але він уміє бути звіром. Часом тихим, а часом гучним і завжди хитрим… Він був добрий до нас — своїх студентів, але він буде нещадний до нас — своїх ворогів…

— Що ти пропонуєш?

— Зніми матеріал.

— Цього я зробити не можу. В нас немає цензури, щоб послатися на голе місце в газеті.

— Якийсь запасний матеріал є?

— Я ж не можу поставити на місце коментаря фотографію Сурейї у мильній піні… Читач звик: на цьому місці ми завжди когось б’ємо. Я не зовсім розумію, чому ти так піклуєшся про Берга. Якщо пом’якшити удар по ньому, тоді весь тягар упаде на тебе…

— Правильно. Але якщо вже ви вирішили вдарити, то зробіть це тактовно, з повагою до старого. Якщо хочеш, я допоможу тобі накидати план твого варіанта коментаря…

Георг знову поглянув на годинник, зняв телефонну трубку, набрав номер і сказав:

— Зігфрід, це я… Попроси затримати на півгодини випуск номера… Ні, ні, затримай другу полосу, а все інше йде без змін. — Він обернувся до Кройцмана і сказав: — Диктуй!

— Ну що ти, Георг… Я не можу тобі нічого диктувати… Я дозволю собі пофантазувати — і тільки…

— Юрген, не можна так… Не можна нікому не вірити. Якщо ми граємо одну партію, то не можна ж забезпечувати своє можливе алібі, як у бульварному романі початку нашого століття. Союз сил передбачає відвертість. Я ж прекрасно розумію, ти приїхав зовсім не для того, щоб полапати Лорхен, а щоб зробити те, що тобі дуже потрібно зробити…

— Нам, — поправив його Кройцман. — Нам, Георг. Добре. Отже, я фантазую… Ну не сердься. Я прийняв твої умови.

Краузе витяг блокнот і приготував ручку. Кройцман, ходячи по кабінету, диктував:

— «Перша поразка великого Берга». Початок піде? «Всі ми захоплювались якобінською пристрастю прокурора Берга, коли він проводив свої відомі процеси й завжди доводив правду, виступаючи проти зла. Але справа Кочева, коли Берг заарештував людей, яких йому згодом довелося випустити, пробачившись перед ними, — симптом, і симптом очевидний. Ми не наважимося ставити під сумнів високу громадянську порядність Берга і його високий професіоналізм. Мова йде про інше. Хвора людина, яка вже давно переступила межі пенсійного віку, вона йде на різних курсах з сучасністю, породженою новим часом, відзначається новими особливостями і вступає в нерозв’язане протиріччя з тим часовим періодом, коли сформувався світогляд Берга. Так, старі кити сходять зі сцени, і це тривожний симптом. Але хто прийде на зміну? Хто зможе карати зло й охороняти добро так, як це вмів робити той же Берг усього лише десять років тому? На жаль, ми не можемо сказати: «Назад, до колишнього Берга!» Ми змушені сказати: «Пане міністр юстиції! Де нові кадри? Де ті люди, яким доведеться правити країною, виконуючи волю нації?» Ні, «націю» викинь. Замість «нації» постав «народ». «Де молода хвиля? Пане міністр юстиції, ми ні в чому не звинувачуємо вас, ми тільки ставимо вам це запитання».

Краузе закінчив писати, замислено подивився иа Кройцмана й мовив:

— Ти зараз був чудовий, Юрген. Тобі треба поговорити з Шпрінгером. Це буде зручно. Ми поїдемо до, нього за місто… Я це влаштую…

Берг стежив за тим, як Люс читав газети. Коли режисер відклав їх, Берг сказав:

— Я не хотів розмовляти з вами доти, поки ви не ознайомилися з тим, що зараз пише преса. Є цікаві новини. Ви відстали від подій, поки сиділи в камері.

Він говорив неголосно, дуже переконливо, немов забиваючи цвяхи. Він не боявся, що його зараз запишуть на плівку, бо працював приймач.

Передавали концерт поп-мюзик.

— А тепер слухайте мене уважно, Люс, бо я продовжуватиму з вами розмову, яку не зміг закінчити Ганс Дорнброк. Тільки спочатку я вам трохи розповім про нацизм — так, як я його сприймаю. Добре?

— Мені хотілося б спочатку з’їздити додому.

— Ви це зробите пізніше, коли я покину цей кабінет.

— Невже через шпрінгерівські коментарі ви подасте у відставку?

— Саме так. Якби вони поводилися по-хамському, як усі інші, я показав би зуби. Але ці вдарили у піддих. Я лежу в лікарні п’ять місяців на рік, а молоді прокурори нидіють на другорядних ролях, бо стара печериця як-не-як «зірка першої величини». Це написали розумні люди, які знають мене… Добре написали, нічого не скажеш… Так от, про нацизм. Як по-вашому, що це таке?

— Це злочин. Це концтабори, віра в геніальність ідіота, душогубки в Аушвіці, — стомлено й завчено відповів Люс.

— Нацизм — це не тільки концтабір і душогубка в Аушвіці, — заперечив Берг. — Це страшніше. Набагато страшніше, бо нацизм убиває не тільки комуністів, слов'ян, євреїв, священиків, гомосексуалістів і циган. Нацизм убиває всіх людей, підвладних йому. Гітлер знищив мільйон Бетховенів, два мільйони Гете і три мільйони Дюрерів. Я розповім вам, як вони вбили мене… Я тоді був адвокатом, я намагався захищати замість того, щоб обвинувачувати. Я уклав сам з собою угоду, я сказав собі, що захист невинних принесе більше користі, ніж спроба загального обвинувачення, сліпого, щасливого, фанатичного зла. В глибині душі я відчував, що йду на поступки перед совістю, але ж людина… Одним словом, коли я мав захищати в імперському народному суді одного червоного… він був хворий, він лежав у госпіталі і давно відійшов від боротьби, але його все одно потягли в суд… Я написав промову на захист, найкращу в своєму житті, таких мені більше не написати… Голова районного бюро адвокатів попросив мене зайти до нього і запитав, навіщо я взяв на себе захист ворога нації. Я відповів, що не вважаю мого підзахисного ворогом нації і тому громадянський обов’язок закликає мене стати на захист справедливості. «Отже, ви не вірите в справедливість фюрера і партії, ворогом яких він був?» Я повинен був відповісти, що я не вірю в справедливість фюрера, але я не хотів сідати на лаву підсудних разом з моїм підзахисним… Я промовчав. А голова нашого бюро, він тепер депутат парламенту в Шлезвіг-Гольштейні, сказав мені: «Я не чую вас, Берг. Ви не відповіли на моє запитання». Я сказав йому, що я вірю в закон. «А чиїми законами ви керуєтесь? Законами фюрера й нації, яку веде до перемоги партія націонал-соціалістів? Чи ви керуєтесь якимись іншими законами?» І я відповів: «Ні, звичайно, я керуюсь законами нашої держави». — «В нашій державі були веймарські закони. І кайзерівські! І буржуазно-єврейські! То якими ж законами ви керуєтесь?» І я відповів: «Нашими. Саме це й диктує мені стати на захист невинного». — «Ну що ж… У нас ніхто не може заборонити людині чинити по законах совісті. Я висловив вам свою думку, Берг». І я виступив у суді, а прокурор і суддя, посадивши мого невинного підзахисного, написали листа в моє бюро… Там, у залі, сидів якийсь журналіст… Чи то росіянин, чи то француз, але з червоних. І були загальні збори адвокатів, Люс, зверніть на це увагу. Загальні… і всі ці адвокати, в глибині душі чесні люди, проголосували за те, щоб позбавити мене права працювати в адвокатурі. Ні, мене не заарештували, що ви! Мене просто перевели на роботу в архів. Архів містечка Бад-Нойштадт… Велике село… А там знову влаштували збори, і жителі села наполягли, щоб мене забрали від них, бо я захищав червоного… Словом, я написав листа в моє бюро, в якому визнав свою провину. Я написав, що не до кінця розумів велич нашого правосуддя, яке, на відміну від усіх інших, ніколи не покарає невинного, бо головний захисник німецької нації — наш фюрер… Коли до нас прийшли росіяни й американці, і почалася денацифікація, і стали саджати в тюрму наці, я відмовився брати участь у розслідуваннях. «Я сам був пасивним спостерігачем нацизму, отже, я був їхнім пособником. Знайдіть когось іншого». Але американський капітан, із журналістів, сказав мені тоді гарну фразу: «Нацизм — це зграя. А зграя живе по законах зграї: вони знищують усіх інакодіючих. Коли б ми не прийшли, вони б таки передушили усіх інакомислячих. Назвіть мені хоча б одну людину з ваших, хто відповідав би найвищим вимогам. Назвіть мені імена борців… Віддайте належне тим, кого вже немає, і всім незахищеним, Берг, — сказав він мені тоді, — обвинувачуйте убивць живих». Я вам розповів типове про фашизм, про найстрашніше в ньому. Це було скрізь: у науці, в театрі, в літературі… А Аушвіц і Дахау?.. Ну що ж… Це хоча б логічно: знищували ворогів, тих, хто був сильніший і чесніший. Потім ми з вами поговоримо про новий нацизм… Він дуже цікавий, він хоче — ви це правильно відзначили — бути в білих сорочках і поки що навіть без портретів фюрера. Але він хоче того ж, чого хоче нацизм колишній: він хоче єдиномислення нації, він мріє про конформізм. Іде боротьба, Люс, прихована, нещадна, кривава… Коли Шпрінгер погубить свого конкурента в «Шпігелі», а якийсь там уряд у зв’язку з «надзвичайним становищем» заборонить усі радикальні газети і ми залишимося сам на сам з офіціозом Шпрінгера, — отоді вам пізно буде показувати зуби, Люс. Тоді ви будете приречені на загибель. А тепер давайте перейдемо до справи… Ви знаєте, чому я вас арештував?

— Факти були проти мене?

— Е… це дурниця! Факти в мене є й тепер, навіть проти президента банку Абса, а він негласно формує кабінет держави… Яка нісенітниця!.. Я міг узяти вас на поруки і відпустити під чотири вітри. Просто, поки ви їздили до вашої сучки, — він ошкірився, і обличчя його стало невпізнанне, жорстоке й сухе, — пробачте, але інакше я не можу називати зрадниць жінок, за вами стежили мої люди, і не тому, що я вам не вірив, а для того, щоб з’ясувати, хто ще за вами стежить. І чи стежать взагалі. Коли б не стежили, я ще довго думав би, хто ви такий, Люс… Я боюся тих, хто шарахає — і в політиці, і в мистецтві… Це ж усе поруч — мистецтво й політика. Ви — взаємозбагачувальні джерела: правителі дивляться ваші фільми, щоб збагнути сучасну людину, бо часу для безпосереднього знайомства з народом у них немає, а ви, в свою чергу, придумуєте собі їх, правителів, і цим підказуєте, якими їм треба бути… Словом, за вами стежили люди з оточення Дорнброка. Конкретно — співробітники бюро Айсмана. До нього тягнуться ниточки… Ви чимось були небезпечні для концерну. А з тими, хто небезпечний, вони розправляються, і їх можна зрозуміти: в них велетенське діло, їм не можна помилятися. Ну, а мені ви були потрібні живим. Тому я вас і сховав у себе на той час, поки я намацував їхні секс-точки.

— Що? — не зрозумів Люс.

Берг раптом розвеселився:

— Ну, це такі больові місця в контрагента… В кого щиколотка й п’ята, в кого піддих, у кого лоб. Одне слово, ви мені були не потрібні як труп, бо я бачив у комбінації багато дірок, — це як ловлений мізер у преферансі. І я багато чого досяг, сховавши вас у тюрму. Вони змушені були зняти цей обстріл і замість вас підставили якогось міфічного помічника. А мені вдалося дізнатися, що Кочев, цей червоний, сидів з Гансом у кабаку і Ганс дав йому ваш телефон, і просив подзвонити із зонального кордону — мабуть, він розумів, що й за ним також стежили… Чому ж за ним почали стежити, за сином Дорнброка? Я покажу вам матеріали, які я одержав з Гонконга, я все вам покажу, ось ціла купа папок — для вас. А ви тільки мені сказали і нікому більше не казали й не скажете про те, що Ганс пропонував вам робити фільм про наці і про бомбу для голови… Для якого голови? І про яку бомбу йшла мова? Ви розумієте, Люс, що ви опинилися, як я колись при нацизмі? Ви розумієте, що Кочев зовсім не в Південно-Африканській Республіці? Це нісенітниця! Йому нема чого тікати туди. Скільки їх, таких, як він, живуть собі спокійнісінько в нас у Франкфурті! І тут, у філіалі «свободи», Кочева нема, Люс, і Дорнброк не покінчив життя самогубством, його вбили… Отруїли… Чому?

«Він-хоче, щоб я встряв у цю справу, — збагнув Люс. — Він підтягує мене до того, щоб я запропонував йому свої послуги. А що я можу зробити? Хоча, взагалі, я можу дещо зробити, але це прирече мене на злидні й голод, я розумію, куди хилить старий. Цікаво, він скаже прямо чи штовхатиме мене до цього рішення, як поводир сліпого?»

— Чому ви не виступаєте з цим у пресі? — запитав Люс.

— З чим?

— З тим, про що ви зараз розповіли.

— Факти? Де тіло Кочева? Хто його вбив? Кому це було вигідно? Хто отруїв Ганса Дорнброка? Тільки найближчі люди, це зрозуміло, але хто саме? Не міг же батько санкціонувати це! Якщо я піду до старшого Дорнброка, які я йому викладу докази?

«А все-таки тюрма калічить людину швидше, ніж можна було уявити, — подумав Люс. — Я дорого дав би, щоб знайти в собі сили сказати старому «до побачення» і піти додому. Чому я повинен доробляти його справи? А я потітиму, картатиму себе, розумітиму, що беруся не за свою справу, але все одно не зможу встати й піти звідси. А може, слава богу, що це так? Може, я перестану бути самим собою, коли знайду в собі сили піти, сказавши йому «до побачення»? В мене не вистачить сили, щоб піти, але чи вистачить у мене сили, щоб потім триматися — після того, як я стану поруч з ним? Він старий, йому нічого втрачати…»

— А якщо це зроблю я?

— Що саме?

— Заяву для преси…

— Дурниця. Не рвіть шерсті й не гойдайтеся на люстрі… Вас зімнуть. Художник мусить мовчати доти, поки він не зробить свого діла. Важливий його фільм. Книжка. Полотно. Розмову можна забути, базікала — скомпрометувати чи вбити, а фільм убити не можна. Одним словом, беретеся за цю тему? Ваш фільм про це? Чи ну їх усіх під три чорти!

«Все правильно, — подумав Люс. — Він назвав те, про що я здогадувався з першої хвилини. Молодець. Він дуже правильно думає. Він правий: померти спокійно, в теплому клозеті — приваблива перспектива, але тоді, це вже напевно, треба йти на телебачення і робити недільні програми для «сім’ї й дому». Тоді треба поставити на собі крапку. Якщо піти зараз, тоді, виходить, треба сказати собі правду: «Ти стомився, Люс, тебе зламали, і не твоє це діло встрявати в бійку з наці, не твоє…»

— Беруся, — сказав Люс. — Будемо вважати, що я беруся за такий фільм.

— Майте на увазі: це смертельна гра. І в цій грі я можу вам допомогти лише в одному — здохнути за компанію, якщо перед цим я не вріжу дуба від виразки дванадцятипалої кишки… Безперестану болить, сволота…

— Я зроблю це, Берг… Тільки мені треба спочатку влізти в цей матеріал, я нічого не можу, коли в мене під рукою не буде матеріалів…

Берг поглянув на нього, скинувши за своєю звичною манерою окуляри на кінчик носа.

— Добре, — він відімкнув шухляду стола. — Ось вам фотокамера. Знімайте все. Плівка надчутлива. Проявіть самі й самі надрукуйте. І покладіть у банк. У філіал швейцарського. А ще краще — на час першої стадії роботи зникніть. А потім покладіть у банк. І все. Це єдино надійна гарантія. Ще раз нагадую вам: ви розумієте, що я вас втягую в смертельну гру?

— Ви втягуєте мене в гарну й потрібну гру. Якщо по ходу справи мені буде потрібен коментатор у кадрі, ви погодитесь знятися?

— З моєю жовтою пикою?

— Ви схожі на Спенсера Трессі…

— Якщо підгримуєте — зіграю, чорт візьми. Кого завгодно зіграю…

— Кого завгодно не треба. Треба, щоб ви зіграли Берга… Непогана роль, скажу я вам, пане прокурор, справді, це буде, мабуть, найцікавіша роль з усіх, які мені пощастило зробити.

— Тепер ось що… — спроквола мовив Берг, — їдьте в бібліотеку й заберіть газети з мого абонемента, — я попереджу, щоб вам їх віддали… Я переглядав газети Сінгапура, Гонконга, Тайбея і Осакі…

Люс здивовано зиркнув на Берга.

— Ви ж самі казали мені, що Ганс літав на Схід і повернувся звідтіля іншим… Дорнброк є Дорнброк, хоча й син… Про нього повинні були писати тамтешні газети. Словом, я дещо знайшов. Погляньте й ви… Я дам вам адресу мого приятеля; він постійно живе на Сході, доктор Ваггер… Він допоможе вам… Починайте звідти, Люс… Хоча ще не пізно від цього відмовитись. Це я кажу вам останній раз, і не тому, що сумніваюсь у вас… Просто мені дуже жаль, коли вбивають хороших людей, та до того ще й талановитих.