Люс купив пляшку віскі в літаку: тут це було набагато дешевше, ніж на землі, — без мита. Американці, які летіли в Сайгон і Сінгапур, купували по десять-п’ятнадцять блоків сигарет. Стюардеси були в довгих малайзійських спідницях, великоокі, з тонкими руками, які Люсу здавалися шиями чорних лебедів, — такі граціозні були в них рухи і так вони дисгармонували з різкими й сильними кистями коротко підстрижених, у військових куртках хлопців, що простягали дівчатам гроші.
Люс відкрив «Валантайн» і відпив два великі ковтки з пляшки.
«Так само пив Ганс, — згадав він, — значить, приріжуть і мене чи отруять, як нещасного Дорнброка. І в нього так само тремтіли тоді руки. Тільки в мене тремтять дрібніше, ніж у нього. Як у лихоманці. А в нього руки тремтіли в ті моменти, коли він після ковтка дивився на мене й чекав відповіді, а я думав, що він верзе нісенітницю. Мільярдерським синкам можна верзти нісенітницю. Мені треба мовчати, щоб мати змогу висловити свої думки в фільмі, не лякаючи заздалегідь продюсера. А їм можна говорити все що заманеться, цим синкам… Ось як можна обманутися, боже мій?! Більше за всіх у його загибелі винен я… Виходить так… Тільки в нього тремтіли руки тому, що він уперше вирішив стати громадянином, а в мене руки тремтять тому, що я й зараз не можу стати мужчиною. Який там ще громадянин… Мерзота, справжня мерзота…»
Хмари під літаком громадилися величезними сніговими скелями, їх пробили навскоси сильні синьо-червоні промені призахідного сонця. Тут, в Азії, вони були якісь особливі, ці хмари. В Європі вони плоскі, а тут громадилися, ніби повторюючи своєю невагомістю грізні контури Гімалаїв.
«Але все-таки Нора наплутала в головному, — подумав Люс, ковтнувши з пляшки ще раз, — вона змішала доброту з безвіллям. Вона вирішила, що я безвільна ганчірка, і сказала мені, що я одружився з нею заради її спадщини. І цим вона знищила наш альянс, який називається католичним шлюбом. Виявляється, я жив десять років з людиною, яка не вірила мені ні на йоту. Хоча Паоло правий — усе від комплексу… Спадщина тата-генерала… Ми одержали від нього в подарунок «фольксваген», що пройшов сорок дві тисячі… Звичайно, я одружився з цим «фольксвагеном», з ким же іще?! «Ми не можемо розлучитися, бо в нас діти!» Але ж я поганий батько, за твоїми словами! А ти чудова мати! «Кому потрібні твої фільми?! Кому?!» Все правильно. Нікому. Чортзна-що, а не фільми. А цей може вийти. Тому що продюсери не дали на нього ні копійки… А тобі, моя радість, доведеться піти попрацювати в офіс… Триста сорок марок на місяць — за культурні манери й благопристойну зовнішність. Якщо людині твердити десять років, що вона свиня, вона в це повірить — так, здається, в прислів'ї? Але я поки ще краплинку вірю в те, що лишаюся людиною…»
Він купив квиток з Берліна з десятигодинною зупинкою у Венеції. Там він зразу ж поїхав по головному каналу, зійшов на Санта-Лючія, не доїжджаючи зупинки до площі Святого Марка, щоб іще раз — удруге в житті — пройти по крихітних вуличках, мимо «Грітті», випити чогось міцного в павільйоні на набережній, який завжди був порожній, незважаючи на рекламу й малюнки, де обіцяли найдешевші страви: англійцям — англійські, янкі — американські… Цей нещасний павільйон завжди пустував, тому що Хемінгуей пив у сусідньому «Гаррі».
Там, постоявши на площі, Люс болісно згадував назву римського фонтана, куди треба було кинути одну монету, щоб вернутися у Вічне Місто, дві — щоб одружитися з коханою, а три монетки треба кидати тому, хто хоче розлучитися…
«Чому я вперся у цей проклятий фонтан? — подумав тоді Люс. — А, ясно, просто тут, на Святому Марку, немає фонтана, а моя міщанська натура волає проти цього: така величезна площа — і без фонтана. А коли б поставили на ній фонтан — усе розсипалося б к чортовій матері: гармонія руйнується одним штрихом раз і назавжди».
Він сів на пароплавчик, що плив на острів Кіпріані, і поїхав до дружини й до дітей. Він їхав лише для того, щоб сказати Норі про розлучення й обговорити всі формальності.
…Розмова на Кіпріані була довга, хоча Люс запевнив себе, що їде він до неї на п'ять хвилин і на годину — до дітей.
— Якщо ти приїхав тільки для того, щоб сказати мені про розлучення, — пополотнівши, заговорила Нора, — тоді тобі нема чого зустрічатися з дітьми: вони все розуміють, це садизм по відношенню до дітей. Я до цього звикла, але я не думала, що ти можеш бути таким жорстоким до своїх дітей…
«Добре було б узяти з собою камеру, — думав він зовсім про інше, щоб не вибухнути й не нагрубити, слухаючи нісенітницю, яку верзла Нора. — Правда, зайвий вантаж… Багаж коштує дуже дорого… А скільки буде потрібно плівки? Залишити в номері не можна — засвітять… Ні, треба сподіватися на блокнот, диктофон, а головне — на пам'ять. А яка ж сволота цей Карлхен — він, як боягуз, утік від мене! Є фанатики-ультра: праві й ліві. А цей фанатичний центрист; у всьому й завжди — з владою! З будь-якою, але з владою!»
— Коли я приїхала від дідуся, ти розважався у повій! Так, у повій у Мюнхені! Мені сказала про це Лізхен!
— Вона що, тримала свічку? (Берг каже правду: мистецтво тепер на роздоріжжі. Нацистам вигідне таке мистецтво, герої якого співають старонімецькі пісні й ходять у народних костюмах — посміховище для всього світу. Це ж не ансамбль танцю, а народ. Те, що дозволено ансамблю, не дозволено країні. Вони хочуть таким чином зберегти традиції. А які в нас традиції? Від Фрідріха Великого — до Бісмарка, а потім через кайзера — до Гітлера. Зберегти традиції — діло етнографів; прогрес тим і чудовий, що руйнує традиції, утверджуючи себе в новому. Гасова лампа — ніжна традиція минулого століття…»)
— Мені ти раз за разом повторюєш: «економія, економія, економія заради моєї роботи», а сам кидаєш гроші на вітер із своїми друзями й шлюхами, які тебе зраджують на кожному розі вулиці!
(«В Берліні сто тисяч вулиць, на якому ж саме розі? Що вона верзе?»)
— Хто тобі це сказав?
— Мої друзі…
— А мої вороги, — закричав він, — розповідали мені сто разів про те, як ти втішаєшся від мого садизму зі своїм лікарем. Мій садизм — це коли я не сплю з тобою… А я, коли працюю, стаю імпотентом! Ясно тобі?!
(«Нічого, нехай помовчить хвилину, а то в мене голова почала паморочитися від її слів і серце щемить… Так можна довести до інфаркту… А може, вона психічнохвора? Слава богу, мовчить… Чому я думав про традиції?.. Ага… Берг… Старі люди хочуть, щоб ми робили такі ж фільми, які були колись, щоб розчулювали їх, як у німому кіно… Нехай тоді їздять на конях, а не на машинах. Усі наші крамарі бояться лізти в техніку — вони в ній ніякого біса не тямлять, тому що неграмотні, а в кіно лізуть усі, це ж так легко — робити кінематограф! Старому крамареві нецікаво читати книжку про молодого фізика, йому не зрозумілий світ цієї нової людини; йому хочеться читати про самого себе, щоб усе було ясно й просто: порок покарано, доброчесність, краплинку постраждавши, все-таки перемогла. «Дітки, наслідуйте доброчесність, бачите ж, зло гидке!» Отак вони й чіпляються за штанину прогресу. І виходить, що «нога техніки» ступила бозна-куди, а «нога духу» — в болоті, бо за неї вчепилися старі крамарі. Їм би про своїх дітей подумати, а вони не можуть — честолюбство не дозволяє: «Дурна молодість, що вона тямить у житті?!» Так і підштовхують своїх дітей до бунтів! Чорт, тепер серце здавило… А, це вона знову про те, що я розпутна тварюка…»)
— Навіщо ж ти тоді живеш зі мною? Хіба можна жити з розпутною тварюкою? Ти ж така горда людина…
— Який же ти негідник! Хіба я жила б з тобою, коли б не діти?!
(«Якщо я зроблю цей фільм, я принесу дітям більше користі у порівнянні з тим, що вона возить їх на пляжі… Це змусить їх визначити позицію в житті — з ким вони? Дітям не буде соромно за мене… Це жахливо, коли дітям соромно за батьків… Син Франца сміється з батька відкрито: «Наш лакей пише ще один трактат про користь шибениць у боротьбі з комунізмом». Так він і каже. Але при цьому купує машини й дівок за батькові гроші. І ні в що не вірить. І про країну каже «загиджена конюшня». Я застрелив би такого сина… А Франц лише ніяково посміхається й пише далі свої лакейські трактати…»)
— Годі, Нора. Це нечесно… Я ж не стежу за тобою… А міг би… І я все знаю про цей самий порошок у нашій спальні… Годі…
Потім були сльози; вона говорила, що треба забути «всю гидоту й глупство минулого». А він повторював тільки одну фразу: «Нора, все скінчено».
У глибині душі — зараз у літаку він признався собі в цьому — він сподівався, що все ще може налагодитись. Але він повторював своє «Нора, все скінчено», бо він і вірив і не вірив її обіцянням «почати все заново — без ідіотських сцен». Вона знову заплакала, а потім, зло примружившись, сказала йому: «Ти одружився зі мною заради спадщини…» Тоді він повернувся й вийшов. Вона закричала навздогін: «Люс! Фердінанд! Фред! Вернись! А то буде погано! Вернись!» Досі це впливало — «божевільна жінка, повіситься в туалеті», — і він повертався. Зараз, перескакуючи через три сходини, він біг униз, немовби за ним хтось гнався, і у вухах лунало: «Ти одружився зі мною заради спадщини, а коли я сказала, що батько нічого мені не лишив, ти прийшов по розлучення!»
Руки перестали тремтіти, тілу було тепло, і ноги стали гарячі — всі ті шість годин, які він добирався до римського аеропорту і чекав літака, пальці ніг були холодні мов крига, й затерпли. Лише тепер, коли літак перевалив через Гімалаї і він добряче випив, багатогодинне відчуття холоду облишило Люса.
«З моїх восьми картин, — подумав він, знову припавши до пляшки, — п'ять я зробив для того, щоб Нора не відчувала різниці між домом її батьків і моїм домом… Я соромився своєї бідності й намагався виконати кожне її бажання ще до того, як вона його загадувала. Вона забула, що її батько одержував кожного місяця гроші від армії, а мені треба було щоразу зривати з себе шкіру й торкатися голими нервами до струму високої частоти — лише тоді спрацьовує мистецтво. Я йшов на компроміс з собою заради неї. Я доторкувався до струму, і мені було боляче, але я замість правди робив солодкий сурогат, щоб вона з дітьми їздила до моря. Я продав себе разів п'ять. Але ж я держав у руках правду… Все, годі. Горе не без меж. Тільки щастя не має меж… Що ж, — сумно посміхнувся Люс, — цю я назву, якщо вийде, просто «4». Без «1/2» я ніколи не працював із співавторами. Господи, ніколи мені не було так порожньо на душі, як тепер. Раніше я думав не про себе, а про те, що буде з Норою і з дітьми, якщо не стане мене. Чому я мушу завжди думати про це? Ні, Люс, цю картину ти робитимеш, не думаючи, що буде з ними… Ти робитимеш її лише для того, щоб битися на смерть з тими наці, які знову хочуть правити країною! Зрадити себе можна не тільки в голоді, під тортурами, але і в любові, а це найстрашніша зрада, бо тут усе залежить від самого себе, Люс… Чи не Люс… Яка різниця — що я, один такий на світі?»
«У день свого приїзду Л. побував у директора античного музею Ваггера й залишився в нього ночувати. Ваггер емігрував з Німеччини в 1933 році. За переконаннями близький до лівого крила соціал-демократії, постійно листується з прокурором Бергом. На другий день вранці разом з Джейн Востборн, яка працювала в музеї на посаді реставратора (дружина начальника відділу американської контррозвідки в консульстві, англійка, народилася в Лондоні 1935 року, в Штатах жити відмовилась), Ваггер і Л. відвідали редакції газет, які висвітлювали переговори й візит у Гонконг і в Сінгапур пана Д. Після цього вони подалися в кабаре, де виступав мюзикл Шінагави, й опитали всіх, хто знав про стосунки Ісії і Д. Ряд проведених заходів по прослухуванню дає всі можливості передбачити виходи Л. на вузлові моменти, які багато чого пояснюють, на моменти, пов'язані з візитом Д. у Кантон і Сіньцзянь. Передбачається, по-перше…»
У цьому місці голова концерну «Чайна бенкінг корпорейшн» містер Лім відклав документ, надрукований на тоненькому голубуватому рисовому папері — на такому папері в двох примірниках друкувалися цілком секретні матеріали концерну. Один примірник знищувався зразу ж, як тільки переглядав його містер Лім, а другий з нарочним переправляли на материк.
— Що ви хочете робити «по-перше», мене не цікавить, — сказав Лім помічникові з питань загальної стратегії, — це прерогатива служби безпеки. А те, що він ходить навколо вузлових питань, звичайно, не може нас дуже порадувати. Подумайте, що робити, — я в цих справах не порадник…
Помічник з питань загальної стратегії викликав шефа служби безпеки концерну й роздратовано сказав:
— Містер Лао, будь ласка, не просіть мене заздалегідь знайомити боса з вашими матеріалами. Зрештою, це ваша прерогатива — безпека концерну. Якщо ви вважаєте за потрібне повідомити містера Ліма про щось своє, запишіться до нього на прийом, у цьому я можу вам допомогти.
Лао їхав у своєму величезному «доджі» й по думки чортихався, розглядаючи потилицю шофера. Потилиця була коротко підстрижена, і на ній чітко виділялися темно-коричневі родимки. Ці родимки були якоїсь чудернацької форми. Якщо дивитися на них примружившись, то вони нагадували контури Латинської Америки.
«Сволоцюги, — думав містер Лао, — вони все хочуть робити моїми руками, щоб у разі провалу залишити мене сам на сам із законом. Вони тепер начебто взагалі нічого не знали про Люса, один я знаю про нього все! Дуже мене цікавить цей виродок! Якщо ми робимо спільну справу, то всім за неї й треба відповідати. Кращий зразок ієрархічної бюрократії: «Я не хочу знати нічого про ваші методи, мене цікавлять питання загальної стратегії!»
Містер Лао закурив і з відразою подивився на себе в дзеркальце шофера.
«Я теж добрий, — подумав він, зрозумівши, чому дивився на себе з відразою. — Я боюсь замахуватися на містера Ліма навіть у думках і топчу лише мого безпосереднього керівника. Зараз важливо тримати себе в руках і не бути подібним до них у тій розмові, яку доведеться провести з Хоа».
— Ви впевнені, що він піде з вами?
— Так, містер Лао.
— Чому ви такі впевнені в цьому?
— Тому що він європеєць… Вони всі довірливі, як нерозумні діти, містер Лао.
— Це неправильно. Вони далеко не такі довірливі, як вам здається. І потім він не європеєць…
— Він білий, містер Лао.
— Він не європеєць, — роздратовано повторив Лао, — він німець.
— Я мав діло з німцями. Вони відрізняються від європейців тільки одним — вони вміють пити. Англійці одразу ж заливають у себе тонну пива, стають відвертими хамами й принижують нас; американці б'ють по плечу й обнімаються; французи пропонують вступити в протиприродний зв'язок, а німці п'ють і п'ють, а потім ідуть дивитися злачні місця.
— Де ви закінчите з ним вечір?
Хоа дозволив собі виправити містера Лао:
— Ніч. Я закінчу з ним ніч. За Даблексроуд є цікавий будинок, де збираються матроси, які зробили своєю професією гомосексуалізм. Вони були в лікарів, і ті ввели їм у м'язи грудей стеарин, і тепер вони схожі на величезних жінок. Вони дуже ніжні і, перед тим як віддатися клієнту, розповідають про свої плавання в далекі країни.
— Хіба він гомосексуаліст?
— Ні. Але я розповім йому, що знаю місце, де він зможе наочно познайомитися з потворністю колоніального імперіалізму. «Такого, — сказав я йому, — ви не побачите в Європі. Тільки в Сінгапурі чи в Макао, але в Макао це небезпечніше, бо там португальська колоніальна влада боїться виходити в злачні райони, а в Сінгапурі багато поліції. Тільки в нас на острові ви побачите цей жах своїми очима і без риску для життя…»
— Я не хочу, щоб у нас були неприємності з поліцією, Хоа.
— Я теж не хочу неприємностей з поліцією, містер Лао. У двір зможе заїхати автофургон. Я подам його задом, а там дуже вузький дворик. І поїду на свій сампан. Один. І вийду в море — теж один.
— А якщо він уже розповів своїм знайомим, що саме ви запросили його на Даблексроуд?
— Ну то й що? Матроси підтвердять, що я привів його туди, і шофер таксі, якого я заорендую на цю ніч, підтвердить, що ми разом прийшли. Але він скаже, що я вийшов звідти через п'ять хвилин сам, і це буде правда. Він відвезе мене додому, цей шофер. А потім я повернусь на Даблексроуд, але вже на своєму фургоні. Я заїду в двір — я ж говорив вам, що там вузенький темний двір. Я скажу йому, що вже пора в готель, і поведу через чорний хід до фургона. Він — перший, а я — другий. Закричати він не встигне, бо, коли шило пробиває серце, вмить наступає параліч дихального апарата.
— Виходить, коли ви підніматиметеся за ним через чорний хід, вас побачать?
— О ні, містер Лао. Я пошлю за ним Чжу.
— Хто це?
— Він працює в дворі… Я плачу йому гроші. Це моя людина. Він зайде в цей будинок, а не я. Я ждатиму Люса на другому поверсі і скажу, що сьогодні може бути наліт поліції і краще звідси піти. Люс казав мені, що йому не потрібні скандали. Пригадуєте, коли я запропонував Люсу покликати поліцію, щоб з'ясувати, яка бійка була з американцями в містера Дорнброка, він не захотів звертатися в офіційні інстанції…
— Цього Чжу ви перевірили добре?
— Так.
— Ви перевіряли його рідних, знайомих?
— Звичайно. Я це робив протягом трьох років. Я давно придивлявся до Даблексроуд, і Чжу, що прибирав у дворі, привернув мою увагу насамперед. Там дуже темний невеличкий дворик…
— А коли Чжу побачить, як ви закінчите це діло, він не завагається?
— Я думав про це, містер Лао. Він може завагатися. Тому я попрошу його лишитися в закладі після того, як він пошле до мене Люса, підождати, поки прийде мій друг містер Баум, і сказати йому, що я чекатиму містера Баума в автофургоні на розі.
— І містер Баум засвідчить у разі потреби, що ви були в фургоні один?
— Так. Бо тіло Люса лежатиме під циновками, а зверху я кину кілька плетених мішків. З-під свіжої риби. І містер Баум підтвердить, що я був сам. А Чжу, коли його запитають, скаже, що людина, яку я просив спуститися…
Лао перебив:
— Чжу не повинні про це питати. Чжу повинен так передати Люсу ваше прохання, щоб ніхто цього не чув і не бачив. Чжу може розповісти, що виконав лише одне ваше прохання: він знайшов містера Баума і передав йому, що ви ждете його на розі в своєму автофургоні.
— Я дозволю собі не погодитися з вами, містер Лао. Дуже вибачаюсь, містер Лао. Але заклад розташований на п'ятому поверсі, а на чорних сходах по двоє дверей на кожному прольоті. Там живуть три розпусні жінки, що перебувають під наглядом поліції, сім'я прокаженого індуса, який зараз зник, сім'я Чавдарапанга, який двічі сидів у тюрмі за пограбування, і вдова Лі — жебрачка. Всі двері мають замки; вони можуть швидко відмикатися і так само швидко зачинятися… Адже коли є багато версій, тоді зникає та єдина, яка веде до істини…
— Скільки коштує вся операція?
— Це дуже складна операція, містер Лао.
— Вона коштуватиме не дорожче як п'ятсот доларів?
— Вона коштуватиме не дешевше тисячі…
— Які долари ви маєте на увазі, Хоа?
— Американські, містер Лао.
— Тоді я змушений відмовитися від ваших послуг.
— Мені дуже прикро засмучувати вас, містер Лао, але навряд хтось інший візьметься за цю роботу… Все-таки він не наш…
— Цю роботу виконає будь-який безробітний моряк за сто місцевих доларів.
— Ви абсолютно праві, містер Лао, але якщо цього моряка візьме поліція, він назве ваше ім'я, а для того, щоб потім довести, що це наклеп, вам доведеться заплатити адвокатові ще тисячу доларів… Повірте, містер Лао, я страшенно дорожу вашим добрим ставленням і не посмів би попросити у вас ні цента більше, ніж усе це коштує. Повірте мені. Воно ризиковане, це діло… Адже Люс ходить тут навколо ваших інтересів…
— Звідки вам це відомо?
— Коли це не так, то навіщо він вам потрібен?
— Одним словом, я плачу сімсот доларів, це максимальна ціна.
— Я не смію вести з вами торгівлю як з купцем, що торгує вроздріб, містер Лао. Я точно зважив усі «за» і «проти». Згоден на вісімсот доларів лише через мою до вас глибоку повагу.
«Ну що ж, — подумав Лао, — цього пора міняти. Він почав торгуватися, а це тривожний симптом. Мабуть, його слід порішити, коли він везтиме тіло до порту… Це зробить Чанг. Я не хотів пускати Чанга в це діло, бо він мені дорогий як брат… Але, мабуть, це доведеться сьогодні зробити Чангу. Одна автоматна черга поперек машини, і в машині буде два мертві тіла… І ніякого тобі риску: про мої зв'язки з Хоа не знає ніхто, крім нас двох…»
— Добре, — сказав Лао. — Ось гроші… Протягом півроку, будь ласка, не входьте зі мною в контакт. Через півроку запишетесь через мого секретаря на прийом, обговоривши заздалегідь, що хочете попросити позику в розмірі двох тисяч доларів на придбання катера для обслуговування шипшандлерами іноземних суден у порту… А про сьогоднішнє діло ви ніколи не говоритимете зі мною… Цього діла, після того як ви його проведете, не було.
— Так, містер Лао. Я зрозумів вас. Я також дуже обережний у моєму бізнесі. Я ні про що не говоритиму. Який інтерес мені говорити про це діло?..
Того ж дня Люс прийшов у кабаре «Гренада» і, відкликавши бармена, ткнув йому в кишеню хрусткого білого піджака п'ять доларів.
— Тепер давайте по порядку, — сказав Люс, — мені сказали, що ви все про них пам'ятаєте, а особливо про його першу ніч у вас. Мене цікавлять навіть на перший погляд зовсім незначні деталі: з ким він перемовив слово і що пив…
Ісії заглянула йому в очі; зіниці завмерли, потім розширились і раптом зійшлися в голчасту, гостру точку. Подушечки м'яких пальців на дотик просувалися по його долоні повільно, наче сліпі по курній степовій дорозі.
У прокуреному кабаре було темно: коли вона виступала, світло гасили. Лише зрідка вона засвічувала маленький ліхтарик, і різкий промінь світла, такий різкий, що, здавалося, він мав вагу й постійну протяжність, вихоплював з темряви очі, губи й лоб того чоловіка, якому вона пророкувала долю. Долоню, лінію життя, долі й смерті вона взагалі не освітлювала — в неї були зрячі пальці.
— У вас було трудне дитинство, ви росли сиротою. Сирітство — це коли дитина рано зостається без матері, — додала вона, і Ганс помітив, як зблідло її обличчя. Ісії взяла з його столика бокал з водою і відпила ковток — швидко, судорожно, якось по-пташиному. — Ви втратили першу любов не з власної волі. Це було друге ваше горе — як смерть матері. Смерть матері і втрата коханої — завжди несправедливість, а людину найбільше ранить несправедливість.
Спочатку, коли вона підійшла до нього, він посміювався: Ганс Дорнброк не вірив ворожкам, гороскопам і прикметам. Батько любив повторювати: все вирішує сила, спрямована в потрібний час по точно вивірених траєкторіях. Все інше вторинне і не суть важливе. Правда, коли батько взяв його з собою на маневри бундесверу, щоб показати дію тактичних ракет типу «земля — земля», які вироблялися на одному з заводів, що належав концерну Дорнброка, Ганс згадав старшого брата. Карла розірвало прямим попаданням снаряда в останній день війни, і, згадавши про це, він уже не міг спокійно спостерігати, як різко осідали установки, немов важкоатлети після того, як підняли вагу, і як ракети з шурхотом проносилися низько над землею, а потім лунав тугий поштовх і танк спалахував чорно-червоним полум'ям. Він розповів про цей нав'язливий спогад батькові, коли вони поверталися з Дюссельдорфа в Західний Берлін. Старий сказав: «Синку, тягар відповідальності, який віднині ти взяв на себе, позбавляє тебе права на спогади, які розслаблюють душу. Лиши сантименти політикам. І якщо ти хочеш відомстити за Карла, роби наше діло з однією тільки вірою: воно справедливе, бо воно підпорядковане інтересам нації. Ми служимо Німеччині, і це єдине повинно володіти твоїм єством, тільки це. І знай, що великі завдання завжди передбачатимуть втрати — так улаштований світ, і якщо багато чого ми можемо в ньому переробити, то цю суттєву дрібничку нам з тобою змінити не дано».
— Ви дуже страждали й зробили немало поганого, коли втратили вашу любов, — говорила Ісії то дуже швидко, то завмираючи, ніби хотіла врости своїми пальцями в долоню Ганса. — Ви зараз на роздоріжжі, ви метаєтеся, ви тепер відрізняєте добро від зла, тому вам тяжко. Зрячим взагалі тяжко; сліпці — найщасливіші люди на землі.
Вона говорила тихо, але йому здавалося, що за сусідніми столиками сміються над словами Ісії, і тому він примусив себе посміхнутися, щоб показати, як поблажливо він ставиться до її пророцтва.
— Я кажу правду, — наполегливо мовила жінка. — Хіба не так? Відповідайте мені, інакше я не зможу говорити далі. Відповідайте мені, — наполягала вона, — і не думайте про те, що на вас дивляться. Я кажу правду?
— Так, — відповів він, хоча хотів був заперечливо кивнути головою й сказати «ні».
— Ви втратили віру в тих, хто був вам близький. Ви іноді впадаєте у відчай. Мені страшно за вас. Але ви не можете піднятися над собою, ви підкорені своєму першому «я», ви боїтеся свого другого «я», котре і є ваша сутність. Ми всі боїмося свого другого «я», яке в нас вторинне, тому що це передбачає руйнування звичного, а ми всі раби звичок і умовностей. Ви кохали жінку чужої вам крові. А людина вашої крові не дала вам щастя, і ви увесь час думаєте про це, і, щоб забути про це, ви робите те, чого робити не треба. Ви мучите себе. Навіщо ви робите це? Ви не можете образити людину, яку вважаєте другом? Але ж усе визначено — те, що є, і те, що буде. Вам не судилося втекти від майбутнього. Ніхто не може втекти від майбутнього. Після того як ви втратили любов, ви вперше пізнали порожнечу. Ви заповнювали порожнечу й не хотіли бачити того, що довкола, що оточує вас, а воно кепкувало з вас: ви не можете жити поза життям… Ніхто не може жити поза тим, що оточує нас… А ви надто добрий, — раптом посміхнулася вона в темряві, — ви знаєте, як це погано — бути добрим, ви зрозуміли це, вам це пояснили… і вам доводиться бути комедіантом… Як мені… Як усім… Ви погано граєте чужу роль. Але якщо ви відмовитесь від неї — зникне актор і лишиться тільки пам'ять про нього… Про вас… Про всіх нас…
Ганс пригадав, як ректор університету подзвонив йому невдовзі після того, як Дорнброк-старший зробив заяву в пресі: «Молоде покоління теж уміє працювати — я стаю на захист молодих. Не можна створювати думку про всіх наших юнаків і дівчат, грунтуючись лише на скандальних витівках безвідповідальної групи студентів. Можу сказати, що мій син уміє працювати, хоч він так само, як і пани з Далема[9], терпіти не може чванства, буржуазності й несправедливості…»
Ректор просив Ганса виступити на семінарі студентів-соціологів.
— Будь-яка тема, Ганс, — казав він, — на ваш розсуд. Ви зробите добре діло, повірте мені.
Ганс відмовлявся:
— Я не вмію говорити, я не люблю цих показних заходів — «цілком прийнятний капіталіст». Професоре, прошу, не наполягайте на вашому проханні.
— Знаєте що, Ганс, годі вам соромитися самого себе. В мене є дві приятельки: одна така собі повненька, а друга — гладка, як бочка. Так от, ота повненька красуня носить залізобетонні купальники, горбиться, щоб не було видно її животика, одягається, як стара жінка, і тому дивитися на неї смішно. І вона справді здається гладкою. А бочонок, її звати Інга, навпаки, натягує на себе міні-плаття і ходить, випнувши пузо, і ніхто не помічає її повноти. Треба бути тим, хто ти є, — лише тоді це не дратуватиме близьких і не шокуватиме незнайомих. Усе ясно? Капіталіст? Так от, прошу вас, бути самим собою. Можете називати себе по-старому — «капіталістом», а можете називатися «діловою людиною». Залишайтеся завжди Дорнброком. Ми ждемо вас післязавтра.
Він приїхав в Далем. Студенти зібрались у величезній аудиторії. Чоловік п'ятдесят у залі, який міг умістити триста. Ганс почав свій виступ дуже просто. Він сказав:
— Колеги, признатися, не знаю, навіщо я тут знадобився… Я боюся стояти на цьому місці, бо завжди тут стоїть той, кого екзаменують, — він широко усміхнувся, обернувшись до професора, — і завмирає від страху перед корифеями, які ганятимуть уздовж і впоперек, поки нарешті поставлять задовільний бал. Думаю, доцільніше так побудувати нашу зустріч, щоб ви запитували мене. Я готовий відповідати на ваші запитання.
Професор економіки сказав:
— Було б добре, якби ви розповіли про вашу точку зору на основні аспекти промислового розвитку в світі…
— З радістю, — Ганс знову всміхнувся (усмішка в нього була чудова, приваблива). — Тепер я готовий говорити про це без страху за бал…
Його перепинила дівчина. Вона підвелась і сказала:
— Пане Дорнброк, невже вам не совісно блазнювати тут, як дешевому актору, коли на планеті зараз, у ці хвилини, поки ви сипали усмішки професорам, уже померло п'ять чоловік з голоду?! Розкажіть нам про те, як ви думаєте боротися із злиднями, нерівністю й бойнями? Про аспекти промислового розвитку в світі ми знаємо не гірше за вас!
Ганс тоді, після слів цієї дівчини, здався собі крихітним, зовсім малесеньким, як макове зерня, і він дедалі більше й більше зменшувався, він бачив це ніби збоку, і йому стало дуже жаль себе, а потім він побачив, як студенти встали і, повернувшись до нього спиною, вийшли з аудиторії. Ректор тоді сказав:
— Це комуністи, це провокація, ми їх покараємо.
Ганс відповів йому стомлено, відчуваючи тягар у всьому тілі:
— Вони оперували даними ЮНЕСКО… І вони правду кажуть, бо мені їм нічого заперечити… Вони правду кажуть, і правда, що я — актор, балаганний блазень! І не смійте більше ніколи звертатися до мене з проханням про виступ.
Ректор розізлився:
— В такому разі пожертвуйте своє майно на будівництво сирітських приютів і безкоштовних клінік! Треба вміти відстоювати позицію! Якщо ви не навчитеся цього, вас зімнуть!
— Яка ж у мене повинна бути позиція? Мені соромно дивитися їм у вічі, професоре, бо вони живуть впроголодь, а я катаюся по світу на своєму літаку…
— Заради розваги чи для діла?
— У нас діло — просто втіха, — відповів Ганс, — воно само котиться, ми тільки встигаємо підбирати гроші…
Коли через якусь мить у кабаре ввімкнули червоно-зелені софіти, Ісії вже не було.
Дорнброк подивився на Роберта Аусбурга, представника концерну в Азії, й сказав:
— Непогано ще б випити. Тільки без льоду, це якесь пійло — тутешнє віскі з льодом.
— Подвійне?
— Потрійне!
— Добре. Тут треба багато пити. З потом виходить уся гидота, і вранці свіжа голова. Не вірте тим, хто базікає, що в тропіках не можна пити. Це говорять алкоголіки. Ну як Ісії? Вона фантастична дівчина. Її багато хто боїться. Вгадала щось?
— Ви славний хлопець, Роберт.
— Я старший за вас на тридцять чотири роки.
— Пробачте…
— Я ваш службовець. Дрібнота. Валяйте, кажіть що хочете. Але вона чимось вас розтривожила. Чи просто гарна? Вона не продається, я це з'ясував. Вона мені наворожила швидкий від'їзд, і я вирішив попробувати її. Вона відмовляє навіть мільйонерам, не тількі такій шушвалі, як я.
— Годі вам займатися мазохізмом.
— Спасибі за пораду! Ей! Віскі! — крикнув він офіціантові. — Потрійний — босу і чотири — мені. Просто склянку. І не лий туди води, сучий сину!
— Ви тут з усіма розмовляєте по-свинськи?
— Ні, тільки з лакеями. Дрібноті подобається принижувати тих, хто нижчий від неї.
Ганс підійшов до бару й випив чарку хересу. Заревів джаз. Він ніколи не думав, що японці вміють так грати поп-мюзик. Японці, що гастролювали тут, копіювали негрів, і це в них чудово виходило, бо японці жіночні і ритм у них підпорядкований мелодії. В цьому поєднанні реву й тонкої мелодії «рев» бився, мов сліпий силач, прикутий до пронизливо-сумної мелодії, яка лишалася навіть тоді, коли зникала… Немов промінь світла в темряві… Він же лишається ще якусь мить після того, як зникне, — зеленою або біло-димчатою лінією, а може, ще темнішою за ніч, що панує довкола.
«Зараз нап'юся, — подумав Ганс. — Ця божевільна японка наговорила такого, що дозволяє мені напитись. Я навіть мушу напитися, інакше не засну. Не можна звикати до снотворного, це гірше за наркотик».
— Послухайте, Роберт, не тягніть мене в готель, добре? — сказав він, підійшовши до столика. — Якщо я нап'юсь, не чіпайте мене, бо я можу образити вас, а це погано — ви ж така стара комаха…
— Чому ви думаєте, що я потягну вас в готель? Візьміть таксі, і шофер відвезе вас туди. І, крім того, мабуть, уже ваші секретарі розшукують вас. Ви не сказали їм, що їдете сюди?
— Я не повинен їм доповідати.
— Не брешіть. Не ви їхній хазяїн, а вони ваші хазяї. Що ви без них можете? Вони вам пишуть тексти виступів, поки ви тут п'єте. Вони вам розповідають про всі зміни на біржі й розшифровують телеграми від тата. Тепер чим вищий тип, тим він більше залежить від такої шушвалі, як я. Ви без нас ніякого біса не можете. Самі набудували заводів, а тепер не знаєте, як з ними впоратися. Але ви залишаєтеся в історії, а нас, її справжніх творців, забувають через день після смерті.
— Хочете, я вас поцілую?
— Звичайно, не хочу. А навіщо, власне, вам мене цілувати?
— Щоб ви не образились, коли я пошлю вас під три чорти.
— Не треба посилати мене під три чорти, Ганс. Я мушу супроводжувати вас у Кантон, а там без моєї китайської ваші секретарі не зрозуміють ні слова. Вони вчили китайську в Кілі, а я в Сінгапурі і Кантоні. Вам сподобався Сінгапур? Чи Тайбей цікавіший? Не дивіться, не дивіться, японка в зал не виходить… Я ж вам сказав — вона не шлюха… А от зараз я поїду до справжніх шлюх. Хочете? Тут є кілька славних камбоджійок. Вони на другому місці після в'єтнамок у Азії. Їдьмо?
— Ні. Спасибі.
— Чому? Боїтеся, що знімуть на плівку і вимагатимуть гроші? Ви для цього аж надто незалежна людина… Ви ж не дрібний шпигун… Вас не треба перевербовувати. Будьте здорові! Пийте ж, мені самому при вас не можна. А якщо хочете, тут є один чудовий клуб: моряки, які зробили собі операції, щоб стати жінками.
— Я можу виблювати, Роберт…
— Ну то й що? Підітруть. Тільки на танцювальному майданчику не блюйте — хтось підсковзнеться, і вам наб'ють морду.
— Слухайте, ідіть к чорту…
— Іду, мій пане, йду… Між іншим, справжній чорт схожий на Фернанделя… Такий же добрий…
Коли Роберт поїхав, Дорнброк випив ще два потрійних віскі, довго розмовляв з кимось, потім бився, але дуже мляво — так само, як і його противник, цілувався з барменом, плакав, коли в кабаре стало порожньо, і не пригадував, як заснув. Він, мабуть, спав довго, бо, коли прокинувся, у вікнах уже бринів важкий світанок. Він спочатку побачив цей світанок у вікнах, а потім побачив у себе під оком чиїсь пальці, відчув, як тепло йому лежати на долоні — маленькій, м'якій і міцній.
Він підвів голову: навпроти нього сиділа Ісії.
У сірих світанкових сутінках у порожньому кабаре обличчя її було зовсім іншим: попелястим, з синіми тінями під очима й таким красивим, що Ганс зразу ж згадав Суламіф.
— Навіщо ви мені вчора такого наговорили?
— Я дозволяю собі робити те, що хочу… Нам так мало відпущено, та ще й робити те, що неприємно твоєму єству… Брехня неприємна нашому єству.
— А робити боляче — це приємно вашому єству? — Ганс підвівся. — Тут випити нічого?
— Можна взяти з полиці. Бармен пішов спати, я просила його не будити вас. Ви так солодко спали…
Він узяв з полиці пляшку віскі, налив собі й випив.
— Хто вам розповів про мене?
Вона знизала плечима, нічого не відповіла, тільки зітхнула.
— Випийте.
— Я не п'ю.
— Чому? Я не потягну вас до себе.
— Я розумію. Просто мені не можна пити.
— Чому? Треба пити. Усім. Особливо в тропіках.
— Ви, мабуть, не англієць? У вас дуже помітний акцент.
— Я німець.
— Я тільки двічі бачила німців. У Таїланді й Сайгоні. Вони на вас не схожі: такі галасливі…
— Ви знаєте, як тяжко та й не потрібно жити, коли тебе ніхто не любить? — спитав він несподівано для самого себе й злякався.
Вона тихо всміхнулася:
— Не лякайтеся… Це я примусила вас так сказати… Ви ж не збиралися говорити цього. Це у вас було на самому денці, ви навіть не знали, що в вас живуть ці слова… А вони у вас живуть, а то ви їх не сказали б…
— Навіщо ви просили мене сказати це? Вона знизала плечима:
— Не знаю…
— Тоді ви гірша за вуличну шлюху! Ясно?! — він розлютився. — Навіщо ви примусили мене сказати вам це? Навіщо?!
— Бідолашний ви мій… Я й сама не знаю, навіщо я примусила вас це сказати… Пробачте мені…
Доктор Ваггер, друг прокурора Берга, заїхав за Люсом у «Гренаду» о восьмій годині.
— Читайте цей документ, — сказав Ваггер, рвонувши з місця на другій швидкості, — зараз я вам не можу його віддати, я його пошлю на вашу адресу в Європу з моїм вірним товаришем. А поки що запам'ятайте деталі, вам це знадобиться. Світла не вмикайте, не треба… Нагніться до щитка — так вам буде видніше… Куди вас відвезти?
— В університетський клуб, — відповів Люс і розгорнув хрусткі сторінки, перезняті на копіювальній машині…
«56/19–5. Гонконг. За шифром голови. Цілком секретно. Р. Аусбург — Ф. Дорнброку, Бауеру.
Зустріч з китайською стороною відбулася сьогодні, о 10.00 за токійським часом. Були присутні голова спостережної ради концерну «Лім лімітед» і «Чайна бенкінг корпорейшн» містер Лім і двоє невідомих мені панів у напіввійськовій формі. Судячи з поведінки містера Ліма, він на цей раз був особою, підлеглою цим двом панам. Одного з них, років тридцяти восьми (фото, зроблене з допомогою мікрокамери, додаю), містер Лім відрекомендував як генерала авіації. (Оскільки повний звіт про розмову вже відправлено з нашим літаком, я не зупиняюсь на деталях, щоб зосередитись на головній події переговорів). Генерал почав розмову після вступного слова містера Ліма, який запевнив китайську сторону в тому, що «Дорнброк К. Г.» ладен у найкоротший строк удруге провести монтаж і випробування Н-бомби, а потім приступити до випробування засобів доставки й керування. Генерал, висловивши задоволення нашим співробітництвом, відзначив, що наш концерн точно виконав узяті на себе зобов'язання, але, як ми й думали, він додав, що китайську сторону не може надалі влаштовувати становище, при якому всього лише три китайські вчені беруть участь у теоретичній розробці й математичних розрахунках, тоді як від нас працює двадцять дев'ять спеціалістів. Я сподівався, що пан Дорнброк-син внесе ту компромісну пропозицію, яку санкціонувала група Н. у раді спостережників нашого концерну. (Я був певен після зустрічей з містером Лімом, що наша компромісна пропозиція про розширення кількості китайських вчених у розробках і розрахунках Н-зброї з трьох до одинадцяти чоловік влаштує наших контрагентів за умови, що ми передамо дві бомби з п'яти, які передбачається виготовити наступного року, а розпорядження китайської сторони «для охорони своїх національних кордонів у разі вторгнення противника»). Однак несподівано для мене і для м-ра Ліма, який мав розмову напередодні з д-ром Бауером, пан Дорнброк-син відмовився підписати протокол, який дав би санкцію на збільшення кількості китайських вчених у спільній робрті над Н-зброєю. Генерал поставив запитання: «Чи ця точка зору особиста думка пана Дорнброка, чи це думка більшості членів спостережної ради концерну?» Пан Дорнброк у різкому тоні відповів, що «наш концерн є сімейним концерном і думка більшості затверджується чи опротестовується батьком. Проте без моєї згоди, — додав він, — остаточне рішення будь-якого питання неможливе». Генерал поставив запитання в іншій площині. «Отже, — сказав він, — далі продовжувати переговори ви вважаєте недоцільно?» Я чекав, що Дорнброк-син наважиться на проведення виправданого жорсткого курсу — з усього було видно, що генерал погодиться на наш пріоритет у подальших теоретичних пошуках і питання стоятиме тільки про передачу китайській стороні двох чи трьох бомб. Але пан Дорнброк-син відповів у тому розумінні, що подальші переговори недоцільні. Китайська сторона була явно збентежена таким поворотом подій, несподіваним як для мене, так і для м-ра Ліма, поставленого в надзвичайно скрутне становище. Таким чином, переговори припинимо, і відповідальність за зрив переговорів лежить на нашій стороні. Ми будемо змушені задовольнити всі претензії по неустойках, які пред'явить нам м-р Лім і ті пани, з якими він співробітничає. Жду вказівок.
15 годин 52 хвилини. Аусбург»
Ваггер висадив Люса за два квартали до університетського клубу.
— Придивіться до Уолтер-Брайтона, — порадив Ваггер, — ви з ним весь час пікіруєтесь, а старий зовсім не такий уже й поганий. Дзвоніть завтра, можливо, надійдуть відомості для вас…
Люс глянув на годинник, згадавши про зустріч з Хоа. Він засидівся в університетському клубі професорів. Все-таки Уолтер-Брайтон був надокучливим співрозмовником.
Ваггер привіз Люса в клуб тому, що Ганс Дорнброк двічі був тут. Питати про Дорнброка відкрито Люс не хотів. Він взагалі нікому, крім Baггера, не говорив про мету своєї поїздки. «Відпочиваю, вивчаю світ, я раніше не був у Азії, це чудово — який резервуар людських і промислових потужностей; так, контрасти приголомшують, отут би знімати стрічки про колоніалізм — не потрібні декорації, картина могла б вийти чудова, неодмінно чорно-біла, бо протиріччя дивовижні, а помилка добра і зла — тільки чорно-біле кіно, тільки!» Він спроквола підходив до питання, яке його інтересує, після довгих годин марної, як йому здавалося, балаканини. Часом Люс виключався, особливо коли співрозмовник був нудний і нецікавий; Люс лише кивав головою, а сам аналізував ті факти, котрі йому пощастило зібрати за день. Поки що з фактами справа була кепська. Він пішов на риск: попросив Джейн дізнатися у своїх приятелів, як тут проводив час Дорнброк. Він спочатку не хотів цього робити, але Ваггер сказав йому, що жінка ця дивна, але чесна, він мав змогу двічі переконатися в її порядності. «Не звертайте уваги на її чоловіка. Він шпигун, але хто сказав, що дружина шпигуна теж з породи шпиків? Вона не спілкується з ним, щось у них не ладиться. Їй з ним нелегко, Люс. Я не думаю, що дядько Сем приставив її до вас. Він вами, звичайно, цікавиться, всюдисущий дядько Сем, але тільки, мені здається, вона йому не служить. Мені буде прикро, якщо я помиляюсь…»
Люс закурив і примусив себе повернутися до розмови: професор Уолтер-Брайтон вів далі свій годинний монолог про функціональну роль закономірності в історії прогресу.
— Професоре, не треба гнівити бога! — Люс поморщився. — Про яку закономірність ви говорите?! Невже минула війна була закономірна? Або те, що тепер робиться у В'єтнамі? Невже закономірні нацисти в мене дома? Невже голод, фашизм, дикість, бомбардування бажані для закономірності, запрограмованій — через наші гени — якимось вищим розумом?
Уолтер-Брайтон попросив собі ще склянку пива, відпив ковток і сказав:
— Наше з вами мислення різниться в способі, але однакове у висновку. Ми йдемо різними шляхами до єдино правильного доказу, закріпленого формулою. Я ладен підстроїтися до вашого способу мислення. Більше того, я розів'ю цей ваш спосіб… Бачите, я не називаю методом те, що повинен називати методом, а, підстроюючись до вас з самого початку, називаю це способом. Це те саме, що експеримент називати дослідом. У цьому величезна різниця — експеримент і дослід… Отже, я продовжую вашу думку: «Професоре Уолтер-Брайтон, про яку закономірність ви говорите!»
— Це вже було… — сказав Люс. — Це мій метод, а не ваш спосіб…
— Завжди вважав німців витриманою, на відміну від нас, американців, нацією…
— Пробачте. Замовкаю.
— Тільки не назавжди, — кинув Уолтер-Брайтон і вів далі. — Так от, після того, що ви вже сказали, я говоритиму за вас те, чого ви ще не сказали… Не встигли сказати — умовимося вважати так… Адже — Ейнштейн почав свою теорію з вільного допуску: «Припустимо, є бог…» Так чого ж не договорив Люс, розбиваючи докази Брайтона? «Яка в біса закономірність, — не договорив містер Люс. — Усього лише місяць тому в Китаї підірвали бомбу. Все було підкорено цьому вибухові, навіть розрахунки прогнозів у гідрометеорологічному центрі: синоптики вважали, що вітру не буде і хмара підніметься вгору, до низьких шарів атмосфери, а потім повітряні потоки розсіють радіоактивні опади в безлюдних районах Тібетського нагір'я та гобійських пустель. Але сталося непередбачене: повітряні потоки, що з'явилися за три години до вибуху бомби десь біля Гренландії, перемістилися в Азію і з стрімкою, неймовірною, непередбаченою швидкістю понесли хмару від безлюдних пустель до густонаселених районів, і десятки ще не народжених геніїв або й незачатих було вбито з веління випадку… Несподівані потоки повітря, які поки що безконтрольні й некеровані, змогли вбити двох Моцартів, котрі народилися б на початку наступного століття, одного Ганді, якому в момент смерті було сім хвилин, і він помер, тому що хмара пройшла над нашим містом (я сам спостерігав її рух), Резерфорда, який ссав материнську грудь у Гонконзі, і Христа, який грався у схованки із своєю сестрою в Манілі. Вона, його сестра, залишиться живою, бо сталося безглузде чудо: він опромінився, а вона ні… Взагалі ж перші гинуть талановиті — це закон, на жаль… Отже, — мушу продовжити, мій друже Люс, — одна хмара, породжена одним вибухом ядерної бомби, вже вбила сім чоловік, покалічила сорок і вб'є протягом найближчих трьох років ще чоловік двісті-триста, за дуже приблизними підрахунками… Про яку ж закономірність розвитку ви тут базікали, американець?! Але американець вам відповів, — сказав Уолтер-Брайтон, — це вже я говорю, — пояснив він, — закономірність завжди породжується випадковістю; будь-яка випадковість неодмінно виражає якусь закономірність. Ньютон випадково подивився на яблуню й вивів закон земного тяжіння. Але ж він не випадково дивився на яблуню — дурень дивиться на неї частіше, ніж геній; він просто думав, і всі його душевні й фізичні поривання були обумовлені заздалегідь розрахованою програмою наукового подвигу, лише тому фіксація випадкового стала першоосновою закону, який визначає буття…
Уолтер-Брайтон знову сьорбнув пива і в тиші, яка здавалася ще дзвінкішою від того, що під стелею розмірено крутились лопаті пропелера, розганяючи вологе гаряче повітря, додав:
— А мої одноплемінники у В'єтнамі… Я не думаю їх виправдувати, боронь боже, це ганьба Америки. Що ж до нових нацистів у Німеччині, то це ваша турбота, дорогий Люс. Я своє відбомбив у сорок п'ятому. Ми допомогли стерти з лиця землі Гітлера. То чому ж тепер знову з'явилися гітлерівці? Випадковість? Чи закономірність.
У вестибюлі Люса чекали журналісти.
— Що вас цікавитиме? — спитав він. — Подробиці берлінської справи? Тоді розмова в нас не піде — про це вже писали наші газети.
— Ви зараз в Азії, — сказав високий молодий китаєць з диктофоном на плечі. — Ми не любимо різкості на початку, зате ми вміємо бути різкими в кінці. Чому ви вирішили, що нас цікавить берлінська справа? Нас цікавите ви — художник Люс.
— Режисера легко купити, сказавши йому на людях, що він художник, — зітхнув Люс. — Ми всі страждаємо від комплексу неповноцінності, який замішаний на надмірності честолюбства в кожному з нас.
— Значить, поговоримо? — усміхнувся журналіст і обернувся до своїх колег: — Ходімо, хлопці, Люс кличе нас.
Вони спустилися в темний бар; глухо гурчав кондиціонер, було прохолодно, і Люс чомусь пригадав той бар у Ганновері, де зібралися старички з «ліги захисту чистої любові», і подумав, як давно все це було і він був тоді зовсім інший.
— Містер Люс, я представляю газету «Дейлі мейл», мене звуть Лі Пен, — сказав уже немолодий, у шовковому чорному костюмі, сивуватий чоловік, — мені хотілося б запитати вас: чому ви прийшли в мистецтво?
— Питання ваше неосяжне. Мені важко відповісти на ваше запитання. А взагалі, я не вмію говорити. Красиво говорять поети і критики… Мабуть, людину приводить у, мистецтво бажання самовиразитись. Уся справа в тому обсязі інформації, якою начинена людина. Що вона може виразити? Сповідь хороша, коли з нею прийшов у світ Руссо. Або шофер, який віддасть себе в руки біофізиків, щоб ті записали на магнітофонну плівку, що в ньому живе кожної хвилини. Людина вся зіткана з протиріч, у ній легко вживається зло з добром. І вона, людина, завжди схильна бачити в собі добро. Я не хотів образити шофера, пробачте мені.
— Містер Люс, ви сказали про комплекс неповноцінності. Кожен художник страждає ним?
— Категоричність запитання передбачає категоричність відповіді, а я не знаю, що вам відповісти. Не просіть мене відповідати за всіх. Було б чудово, якби кожен навчився відповідати за себе.
— Ви індивідуаліст?
— Художник не може бути індивідуалістом, бо він прагне самовиражатися не стіні, а людям; кожен художник шукає аудиторію; роз'єднаність двадцятого століття спонукала мистецтво до народження кінематографа: хтось точно врахував жадобу до видовищ і гніт нудьги…
— Отже, споживач створює потрібне йому мистецтво?
— Вам би за круглий стіл інтелектуалів, — посміхнувся Люс, — вони чудово пікіруються і точні в рапірних відповідях: я маю на увазі керівників інтелектуалів і критиків. А взагалі ваша правда: споживач породжує мистецтво. Шекспіра породив королівський двір, як, втім, і він згодом породив новий метод королівського правління, бо володарі прислухуються до думки художника навіть після того, як вони віддали наказ стратити його.
— Ви боїтеся володарів?
— Я боюся конформізму. Володарювання передбачає особистість, а в цьому вже щось є, оскільки є можливість або стверджувати явище, або боротися проти нього. Конформізм, як вищий вияв утилітарності двадцятого століття, безликий, а тому могутній. Можна боротися з вітряками — їх було в Кампо де Кріптано не більше як сорок штук. Неможливо боротися з конформізмом — він є породження машинної цивілізації.
— Отже, становище безвихідне, якщо ви не можете боротися з тим, чого ви найдужче боїтесь?
— Становище важке, — відповів Люс. — Я не тішу себе, виходу я не запропоную. Вихід, мабуть, запропонує сам прогрес, це явище саморегулююче. Я боюсь віднести себе до елітарного прошарку суспільства, це одна з форм расизму, але, з мого погляду, лише елітарний прошарок у суспільстві, що виступає як певний арбітр, моральний арбітр, не дозволить суспільству залишитися аморфним.
— Кого ви відносите до елітарного прошарку суспільства? Тільки художників?
— Якщо робітник мислить, він по праву може вважатися елітою в еліті. На мою думку, характерною рисою елітарності є вміння мислити революційно, врівень з прогресом, з наукою. Одвічні цінності моралі, які несе в собі елітарний прошарок, — я зачисляю сюди не тільки людей високого мистецтва й науки, а й тих, хто свято наслідує одвічні принципи, — можуть урятувати людство від того духу пристосовництва, який передбачає конформізм. В умовах конформізму слабкі надівають личину сили, щоб не бути освистаними, а будь-яке відхилення від стандарту несе людині моральну, а часом і фізичну загибель— нема нічого страшнішого від сліпоти суспільства, це страшніше, ніж справжня сліпота однієї людини. І коли я щось ненавиджу, то це конформізм — зворотний бік будь-якої тоталітарної держави, нацистської насамперед.
— Про вас пишуть як про вкрай лівого. Ви справді примикаєте до ультралівих?
— Я не дуже згодний з поділом мистецтва за принципом унтер-офіцерської всезначущості. Достаєвського вважали вкрай правим, а Вагнера зачислили до лику ультра. Страшно, коли нездара вбирається в тогу лівого…
— А коли талант приміряє піджак правого?
— Мені потрібні ордени і регалії для того, щоб захищати моє мистецтво.
— Якими орденами ви нагороджені, містер Люс?
— Я цитував Стендаля.
— Що, з вашого погляду, визначає міру талановитості художника?
— Обсяг інформації, закладений у його творі. Людство здорово порозумнішало за останні роки. Потрібна відповідність, я сказав би, випереджаюча відповідність художника й суспільства Не можна формувати громадську думку, будучи в ар'єргарді знання. Важко робити цю роботу, перебуваючи в лавах; цей труд допустимий лише для тих, хто вирвався в авангард думки. Можуть, звичайно, не помічати, закидати камінням чи затюкувати — але все-таки правда за авангардом.
— Ви проти традицій? Ви відкидаєте Томаса Манна?
— Традиції, якщо вони талановиті, завжди авангардні.
— Над чим ви тепер працюєте?
— Я хочу зняти інтелектуальний вестерн.
— Тема?
— Я шукаю тему, — відповів Люс, одразу зрозумівши, що це запитання невеличкої фарфорової китайської журналістки було продиктовано з Берліна через містера Ліма.
— Вас не бентежить презирство інтелектуалів — «серйозний Люс» пішов у жанр вестерну?
— Мене це не бентежить. Як правило, бояться подібних думок люди, не впевнені в собі, у своїй темі.
— Ваш інтелектуальний вестерн торкатиметься політичних питань?
— Не знаю. Поки що не знаю.
— А в принципі — ви не боїтесь політики в мистецтві? Високе мистецтво непричетне до політики, воно живе почуттям. Хіба не так?
— Фелліні якось сказав мені: «Люс, якщо ви не будете займатися політикою, тоді цим доведеться зайнятися мені». Я пообіцяв Фелліні ще років зо два спокійного життя. Фелліні і Стенлі Крамер — дві сторони однієї медалі, яку нелегально чеканять у всьому світі, присвячуючи її істині.
— Я читала критичні статті, присвячені вам, містер Люс. Вас лаяли за те, що ви йдете у своїй творчості шляхом оголеної публіцистичності. Тому вас зачисляють до розряду ділових художників, прагматиків і конкретистів, творців другого сорту. Вас це ранить?
— Художник, навіть якщо його офіційна критика ставить у ряд творців другого сорту, що працюють предметно й прагматично, все одно є людина, яка живе без шкіри. Мене дуже ранила б ця думка, якби я не знав ставлення до моєї роботи найширшої аудиторії. Я — воротар, і мої ворота захищають не три беки, а мільйони моїх співгромадян.
— У своєму фільмі «Наці в білих сорочках» ви обрушилися на панів з організації фон Таддена. Чи такі вже страшні ці люди? Чи є вони представницькою силою у вас на батьківщині?
— Найкращий спосіб вивчити явище — це сконцентрувати увагу на крайніх явищах, бо в них чітко й перспективно закладено тенденцію.
— Ви говорите зараз як політик…
— Будь-який художник — хоче він того чи не хоче — політик. Трепетний художник, що живе поза політикою, як правило, приречений на загибель, якщо тільки не випадковий збіг обставин, коли сильні світу цього — від літератури, політики чи економіки — чомусь звернуть увагу на це явище і протегуватимуть йому.
— Ви визнаєте якийсь певний метод у кінематографі? Ви наслідуєте когось? Ви прагнете бути спадкоємцем якоїсь певної школи?
— Наслідують школу честолюбці від мистецтва. Старі майстри чванливо посилаються на школу учнів, висуваючи кандидатури своїх вихованців на ті чи інші премії. В мистецтві не можна дотримуватися зразків. Послідовником можна бути, а наслідувачем — неприпустимо.
— Ви впевнені, що ваше мистецтво необхідне людям?
— Не впевнений. Я прагматик, і часом мене терзає думка, що, можливо, світ спроможний урятувати геній фізика і математика, який подарує людству засіб захисту від знищення. Мистецтво звернене до особистості, науково-технічний прогрес — до суспільства.
— Навіщо в такому разі ви живете в мистецтві?
— Тому що я виконую свій обов'язок перед власною совістю. Я виховувався в пору нацизму, а нацизм багатоликий і всеїдний, а в мене є діти. Я боюсь за них, і я відповідаю за них перед богом.
— Ви вважаєте, що нацизм можна проаналізувати, використовуючи форму інтелектуального вестерну? — знову спитала китаянка. — Чому б вам не обрати іншу форму, конкретну, побудовану на фактах сьогоднішнього дня?
Люс відповів:
— Спасибі за пропозицію, я думатиму над нею. До побачення, панове, мені було надзвичайно цікаво з вами…
…Він зайшов у свій номер, роздягся, вліз у ванну й довго лежав у блакитній холодній воді. Потім розтерся аж до почервоніння мохнатим рушником і прикрутив кондиціонер. У номері вже було прохолодно, і він подумав, що коли вийде на вулицю до Хоа, то в липкій нічній спеці знову схопить нежить. Його весь час мучив нежить: і в Сінгапурі, і в Тайбеї, і в Гонконзі. Після прохолоди закупореного номера, де розмірено гурчить кондиціонер, липка спека вулиці, потім холод кондиціонованого таксі — і жара, страшенна жара, яка розриває потилицю, поки дійдеш від таксі до холодного аеропорту або до кабака, де, крім кондиціонера під стелею, крутяться крила величезних пропелерів, розганяючи тютюновий дим.
«Я схуд кілограмів на три, — подумав Люс, упавши на низьке м'яке ліжко, — входжу в норму. Хто це казав мені: коли ти жирний понад норму, то відчуваєш, начебто цілий день носиш у руці штангу. Виходить, я щодня тягаю штангу вагою в десять кілограмів».
Він подивився на годинник, що лежав на тумбочці: Хоа чекатиме о десятій тридцять.
«У мене ще тридцять хвилин, — подумав Люс. — Можна ще трохи попрацювати…»
Люс підвівся з ліжка, витяг з портфеля диктофон і включив звук.
«Джейн. Ні, що ви, Фердінанд… Він був закоханий у неї.
Люс. По-моєму, це природний стан для чоловіка — бажати ту жінку, в яку закоханий.
Джейн. Але він хотів одружитися з нею… Ви ж дуже педантичні в питаннях шлюбу. Знайомство, дружба, потім заручини, а вже потім…
Люс. Хто це вам наплів? Ми не мастодонти.
Джейн. А я думала, ви це змогли зберегти в Німеччині.
Люс. Я ж не думаю, що ви це зберегли у себе в Британії…
Джейн. У вас більше від традицій, ніж у нас. Якщо вже англійці новатори, то вони в усьому новатори.
Люс. Чому ви кажете про англійців «вони». Можна подумати, що ви полінезійка.
Джейн. Я погана англійка, Фердінанд. Я просто ніяка не англійка. А може, я справжня англійка, бо мене безперестану тягне на Схід.
Люс. А вона дуже красива?
Джейн. Хто, Ісії? Дуже.
Люс. Ноги в неї криві?
Джейн. Що ви!.. В неї чудова фігурка. Інакше хто б це її запросив у нічну програму? Такі мюзикли тут дуже дорогі.
Люс. Я три дні простовбичив у барі міністерства інформації, поки не докопався до прізвища продюсера, який привозив їх сюди. Ви неправильно назвали його ім'я.
Джейн. Чому? Сінагава-сан.
Люс. Ні. Не Сінагава, а Шінагава. Це, виявляється, велика різниця. Мені ще треба дізнатися, де Дорнброк арендував для неї дім…
Джейн. Вам не скажуть. Там, де загальний бедлам, особливо старанно стежать за індивідуальною моральністю.
Люс. Я дзвонив до цього Шінагави… В Токіо…
Джейн. Ну й що?
Люс. Він полетів на гастролі із своїми дівицями в Тайбей. Я замовив собі квиток на післязавтра.
Джейн. Летіть МСА. У них найкомфортабельніше обслуговування і не було жодного нещасного випадку… Мені буде сумно без вас, Фердінанд… У вас сценарій як детективне розслідування… Я ніколи не думала, що банальну історію про мільярдера й бідну японочку з вар'єте можна повернути так, як це хочете зробити ви… На жаль, я не бачила жодної вашої картини…
Люс. Слухайте, Джейн, я не можу зрозуміти: ви кажете, що він привозив до неї когось із ваших лікарів. Але ж вони були знайомі тільки двадцять днів… Не могла ж вона за цей час…
Джейн. Він любив її, Фердінанд… Знаєте, навіть коли б вона завагітніла від іншого, він все одно привіз би їй лікарів…
Люс. А сам жив у іншому готелі? І до неї приїжджав тільки вдень? І обмежувався тим, що танцював з нею вечорами в «Паласі», а вдень валявся у вашому «свіммінгклабі»? Хіба не так?
Джейн. Треба придумувати для себе якийсь ідеал… мрію… Без цього не можна.
Люс. Про це я чув. Тільки не думав, що жінки теж придумують собі всякі химери.
Джейн. Придумують, коли погано. Ви знаєте, кому добре зараз, Фердінанд? Я не знаю. Всім погано. В тій чи іншій мірі, але погано…
Люс. Як прізвище лікаря, якого він привозив?
Джейн. Я цим не цікавилась. Ми цікавимося лише своїми. Якби вона була англійка, я сказала б вам, хто її оглядав, що в неї знайшли і як пройшла операція, коли б її тут робили.
Люс. Ви мені дуже допомогли б, Джейн, якби могли знайти того лікаря.
Джейн. Постараюсь.
Люс. Добре було б зробити це сьогодні чи завтра в першій половині дня.
Джейн. Сьогодні навряд. У нас сьогодні якийсь банкет у клубі. Отже, нікого не буде дома. Знаєте, що робить англієць, потрапивши на безлюдний острів? Він спершу будує той клуб, куди він ходитиме… Мабуть, я подзвоню вам завтра до одинадцятої. Добре?
Люс. Знаєте, за що я люблю англійців, Джейн? У вашій мові немає різниці між «ви» і «ти». Просто «уоu». Кожний може розуміти це звертання так, як йому хочеться. Словом, ви демократична нація — така, як про себе пишете?
Джейн. Звичайно. Демократична. Далі нікуди. Коли мені було десять років і я разом з однокашником поверталася із школи, батько спитав мене: «Сподіваюся, він джентльмен?» А в п'ятнадцять років мама запитувала про кожну мою подругу: «Ти впевнена, що вона справжня леді?» Дуже демократично.
Люс. Не люблю людей, які лають свою націю.
Джейн. Я не людина. Я жінка. І мені дуже сподобалося, як Дорнброк говорив про вас, про німців…
Люс. Лаяв?
Джейн. Не всіх.
Люс. Кого?
Джейн. Себе насамперед. Але він казав, що в ньому зосередився німецький дух з усіма комплексами: якщо вже доброта — то до кінця, а жорстокість — то без вагань і без терзання. Він дуже правильно сказав, що кожна людина володіє безмежними потенціями як у злі, так і в добрі.
Люс. Де він це сказав?
Джейн. Коли напився у нашому клубі… Мабуть, лікарі сказали йому те, чого він не хотів знати. Її часто нудило, бідолашну…
Люс. А як же виступи?
Джейн. Вона виконувала свій номер, а потім одразу йшла до себе в убиральню».
У диктофоні звук обірвався, і Люс здригнувся, насторожено підвівшись на лікті.
«Психопат. Просто скінчилася плівка в касеті. Чого ж мені зараз лякатися? Я ж сам-один. І на волі. Запевняв себе, що дорожу життям тільки заради дітей. Виходить, брехав собі? Взагалі, люди брешуть собі частіше, ніж іншим. Чужі можуть схопити за руку, а сам усе собі простиш».
Люс подивився на годинник: було 10.20.
«Пора йти вниз… Поки одягнуся… Він сказав, щоб я одягся як обідранець. Чомусь мені перехотілося йти в цей чоловічий бардак… Не хочеться, та й годі. Господи, подумаєш, Хоа образиться… Нічого страшного. Я, звичайно, вдячний йому за те, що він тут для мене зробив… Коли б я ходив і питав кожного стрічного азіата: «Що ви знаєте про візит Дорнброка?» — мене давно засікли б. У старого Дорнброка тут, напевне, є свої люди. А так я збираю собі матеріали для нового фільму про трагедію Сходу. Нехай не повірять. Я сам просив Хоа показати мені тутешні злачні місця, котрі типові для постколоніального суспільства… Але ж він мені нав'язував цей морський притон… А зняти там, звісно, було б здорово…»
Люс вийняв з чемодана свої зім'яті, заляпані фарбою джинси, які колись були справжніми білими «Лі», надів сорочку хакі, але все-таки зняв її. «Подумають, що я якийсь військовий янкі з В'єтнаму. Налупцюють іще. Краще надіну синю. Жарко, правда, але це буде у самий раз».
Одягався він зараз, як і думав, ліниво, трохи загальмовано.
«А «Сестра Керрі» здалася мені сьогодні як солодкувате міщанство, — роздумував Люс, натягуючи мокасини, — і надала мені лиха година піти в кіно. Треба берегти перші враження. Любив цей фільм, любив Драйзера — так ні, чорт мене поніс у кіно! Там же ніякої інформації — самі сантименти. А втім, мені ще треба в житті зіграти роль Олів'є, коли буде процес з Норою. Хоча той був метрдотель і для нього найважливіше — звичні умови: дім, манишка й становище в суспільстві. А мені хоч у будці, аби працювати».
Було 10.28. На вулицях тільки-но засвічувались вогні. «Хоа точний. Мабуть, зараз він підходить до стоянки таксі. Дивак, чому б не прийти сюди? — подумав Люс. — Хоча він пояснював: раніше англійці забороняли кольоровим заходити в готелі. Демократи, нічого не скажеш. А тепер кольоровим можна скрізь ходити, але хіба одразу вичавиш з людини те, що закладалося століттями? Чорт візьми, ну чого це мені так не хочеться йти в цей морський бардак? А чого мені хочеться? Сісти в літак і повернутися в Берлін, і сказати Бергу, що я вже майже все знайшов? А він запитає: «все» чи «майже все»? Він страшно розповідав, як загинули його дружина, сестра, діти… «Моя сестра була ангелом… Тї звали Кетрін. У Греції мені казали, що ім'я це буває в жінок двох протиборних характерів: або це святі й страждальниці, або примхливі грішниці». Цікаво, навіщо він це розповідав? Вона завжди всміхалась, навіть коли він безпросипно пив, працюючи нотаріусом. «Вона потай продавала щось, і діти були ситі, і завжди зустрічала мене з посмішкою, бо вона розуміла, чому я п'ю. Вона розуміла краще від усіх лікарів, що алкоголізм — це соціальне захворювання. Або хвороба талантів. Коли спивається безвільна шушваль — і лікувати не варто, туди їй дорога…» Люс сховав блокнот у кишеню синьої сорочки і взяв ключ з важкою бронзовою бляхою, на якій було вибито номер його кімнати — 19. Саме тоді пролунав телефонний дзвінок.
— Алло! — сказав Люс, проклинаючи себе за те, що зняв трубку.
— Хелло, Фердінанд, це Джейн. Ви винні мені гінею: я знайшла лікаря!
— Я завжди плутаюсь у ваших грошах. Гінея — це більше як фунт чи менше?
— Добре, дасте пенс. Я знаю, що німці найскупіша нація в світі. Ви можете зараз приїхати в клуб?
— У мене зустріч.
— Коли?
Було 10.32.
— Мене вже чекають.
— Щось важливе?
— Не так щоб дуже. Але я просив одну людину мені допомогти…
— Ця людина чоловік чи жінка?
— Ах, он як?
— Звичайно. Ви не здогадались?
— Якби! Ви — як бурулька…
— Довга?
— Холодна.
— Гаразд, приїжджайте з вашим приятелем, я спробую довести вам, що ви помиляєтесь. Я не холодна. Зовсім навпаки. І лікар Раймонд тут. Я напоїла його елем, тепер він розповість нам усе що завгодно.
— Пане Хоа, добрий вечір, пробачте, що я затримався…
— О містер Люс, ми привчені ждати… Як ви себе почуваєте? Здається, непогано? Ви чудово переносите спеку. Більшість європейців тут зовсім знемагають від жари і весь час відлежуються в номерах. Отой автомобіль наш. Я заорендував це таксі.
— Я плачу, звичайно. Тільки ми трохи змінимо маршрут, пане Хоа. Нас чекають у клубі… В мене там одна зустріч. Ви ви п'єте кілька скляночок віскі, а я поговорю з потрібною мені людиною…
— У якому клубі, містер Люс?
— У «Олд Айленд».
— Це неможливо, містер Люс. Мені заборонено входити в цей клуб.
— Що?! Ви мій гість. Я запрошую вас, пане Хоа…
— Велике спасибі, містер Люс, але, будь ласка, не запрошуйте мене в «Олд Айленд». Я в цьому випадку дорожу не так своєю, як вашою репутацією. Від вас відвернуться знайомі… Це клуб для білих аристократів… Коли б це був «Нью Ланкестр філдс». я ще погодився б, туди мають доступ кілька наших, їм видали гостьові квитки, але «Олд Айленд»… Ні, містер Люс… Краще я почекаю вас десь у місті. І якщо не пропало бажання подивитися цей морський вертеп, я відведу вас туди, — Хоа посміхнувся, — у цей клуб вас не пустять без моєї рекомендації…
— Ні. Так не буде. Я запросив вас у клуб, і ви мене образите, пане Хоа, якщо відмовитесь.
— Зрозумійте, містер Люс…
— Усе. Дискусія закінчилася, — сказав Люс і назвав шоферу адресу «Олд Айленд».
Коли Люс і Хоа ввійшли в «Олд Айленд», портьє, високий китаєць з пласким обличчям, перегородив дорогу Хоа і неголосно щось йому сказав. Хоа, вагаючись, зупинився.
— Цей джентль'мен («Привіт, Джейн! Добре, що вона розповіла про свого тата.») — мій гість. Нас чекає місіс Джейн.
Портьє подумав хвилину.
— Дозвольте, спочатку я знайду місіс Джейн, сер, — сказав портьє. — В наш клуб вхід кольоровим категорично заборонений. Я дуже шкодую, сер…
— Гаразд, ми почекаємо, — погодився Люс і відчув, як лють прокидається в ньому. Хоа сказав пошепки:
— Якби на вашому місці був англієць, він ударив би портьє за таку відповідь. Портьє зрозумів, що ви не англієць. Дозвольте мені піти, містер Люс.
— Як вам не соромно, містер Хоа? Тут, зрештою, ваша країна. Навчіться поважати свою націю. А по морді я б'ю тільки ворогів. У чому винен цей нещасний?
— Ну що ви… Він нещасний? Він дуже шанований чоловік, цей містер Ю Лі. Він такий багатий… Я мріяв би, щоб мій син зміг стати такою людиною, як містер Ю Лі.
— Він лакей…
— Так, але він лакей у білому клубі.
Джейн вибігла з невеличкого білого будинку в глибині саду. Якусь мить вона вдивлялася в непроглядну темряву тропічної ночі, а потім, помітивши, мабуть, білі джинси, кинулася через величезний, підстрижений, як футбольне поле, газон до Люса. Слідом за нею, ледь похитуючись, ішов невеличкий кривоногий чоловік у пом'ятому білому костюмі. Джейн обернулась і крикнула:
— Док, швидше!
— Спершу навчіться пити, а потім підганятимете, — буркнув доктор Раймонд. — Розбестили жінок, боже мій, як розбестили жінок…
Джейн, радісна, підбігла до Люса, але, побачивши біля нього Хоа, зупинилась, немовби наткнулася на невидиму перепону.
— Хелло, Джейн, — сказав Люс, — це мій друг, містер Хоа. Джейн, погаявшись одну мить (але цю «мить» устиг помітити Люс), подала Хоа руку:
— Хелло, містер Хоа, рада вас бачити. Це лікар Раймонд.
Лікар короткозоро глянув на Люса, потім перевів погляд на Хоа і, не подавши йому руки, запитав:
— Це він вас запросив?
— Так, сер, — уклонившись, відповів Хоа із завмерлою посмішкою. — Я попереджав містера Люса, що можуть бути неприємності.
— Ходімо, — сказав лікар, — я люблю злити наших подонків. І перестаньте завчено посміхатися, я скажу всім, що ви особистий представник генералісимуса. Побачите, як вони тиснутимуть вам руку.
— Не треба з цим гратися, лікарю, — попросив Люс. — Він не представник генералісимуса, а просто славний китаєць…
— Не треба, то й не треба, — погодився лікар. — Чим далі провінція, тим більше міщанської пихи, що маскується під істинний аристократизм. Півроку я привчав їх до того, що блював на газон. Нічого, привчив…
Люс зупинився, вийняв сигарети, закурив.
— Як я зрозумів, можуть бути всякі несподіванки в клубі, лікарю, — сказав він, — у мене до вас прохання… Якщо Джейн буде люб'язна і порозмовляє з містером Хоа, я поставлю вам кілька запитань…
— Ол райт, — погодилась Джейн і, взявши Хоа під руку, пішла з ним по газону до ставка, де в плетених різнобарвних стільцях сиділи кілька чоловік і про щось голосно розмовляли; часом вони дуже голосно сміялися, і Люс устиг подумати: «Даремно вона туди повела його. Вони ж п'яні».
— Лікарю, Ганс Дорнброк був моїм хорошим другом. Він загинув…
— Читав. Мене це трохи здивувало. Він плакав, як маленький, коли я йому сказав, що його дівчинка приречена, що в неї рак крові… Смішно, якби не було лейкемії в цієї дівчинки… Я ще дивуюсь, як вона стільки років протягла… Вона народилася в Хіросімі після вибуху, і її батьки віддали богу душу, захворівши на рак крові.
— А вагітність?
— Яка вагітність? Ви що, збожеволіли? Вона не могла завагітніти, що ви, Люс…
«Уолтер-Брайтон, — згадав Люс, — хмара над містом».
Люс побачив, як підвелися люди коло ставка і як там запала мовчанка, коли туди підійшли Джейн і Хоа. Він чув лише уривчастий від хвилювання голос Джейн.
Люс сказав:
— Док, ану ходімо туди…
— Вважайте, що ви дістали ще один сюжет для майбутніх робіт: колонізатори принижують вашого китайського друга…
Люс підбіг вчасно. Високий хлопець у білому смокінгу і в сірих штанах насувався на Хоа, що стояв блідий, це було помітно навіть крізь його темну засмагу.
— Ах ти, жовтий! Ти друг Люса? — заговорив високий. — А де цей твій Люс? Ти посмів прийти сюди зі своїм другом? Тебе звуть містер Хоа? Так, Джейн? Його звуть містер Хоа?
— Годі вам, Річмонд, це жахливо. Що ви робите?
— Пробачте, Джейн, але я нічого не роблю, що суперечило б статуту нашого клубу.
Люс зупинився перед Річмондом і сказав:
— Ви мене шукали? Я — Люс.
— Хто ви — містер Люс?
— А ви хто — Річмонд? Чи як вас там? Ви. дозволили собі бути неввічливим з моїм другом, якого я запросив до вашого клубу.
Люс відчув, як його почало трясти.
Річмонд розгублено подивився на тих, що стояли біля нього, й сказав:
— Цей джентльмен погано вихований… Як ви розмовляєте в клубі?
— Ні, це я хотів запитати, як ви розмовляєте у вашому клубі? Я буду дуже радий, якщо ваше довге тіло коли-небудь витягнуть з тутешнього смердючого каналу… мені здавалося, що це страшенно жорстоко — вбивати білих місіонерів… Слово честі, я й не подумав би допомогти вам, якби отака орава китайців, як ваші друзі, гналася за вами, як це ви робите зараз з містером Хоа…
— Він особистий посланник генералісимуса, — засміявся лікар. — Годі, хлопці! Треба помиритися. Ходімо вип'ємо…
— Він просто мій друг. У нього свій невеличкий приватний бізнес, і він не від Чан Кайші. Ходімо, Хоа, з цього хліва. Ходімо.
Він обернувся й швидко пішов до виходу, Джейн бігла поряд з ним і повторювала без упину:
— Фердінанд, любий, пробачте їм, вони п'яні…
— Тверезі вони просто відвернулися б від нього, — він кивнув на Хоа, швидко ступаючи, — а може, навіть милостиво простягли б два пальці.
— Дозвольте мені піти з вами, Фердінанд…
— Я піду звідси разом з моїм другом…
— Містер Хоа, пробачте цим людям, я прошу вас… Вони п'яні.
— О, що ви, місіс Джейн, — все ще посміхаючись своєю любезною усмішкою, відповів Хоа. Він був усе такий же блідий, і в темряві це було помітніше, ніж біля ліхтарів, які світилися навколо ставка.
Люс вийшов з клубу перший, услід за ним — Джейн і Хоа. Коли він підходив до машини, він почув ззаду важкі кроки людини, яка швидко бігла, і крик Джейн:
— Люс!
Він обернувся. До нього біг Річмонд, виставивши вперед кулаки.
Джейн кинулася до Люса, закрила його собою й штовхнула до машини.
— Хоа! — крикнула вона безпорадно. — Запхніть його в машину! Річмонд, любий, не треба! Завтра вам буде соромно! Фердінанд, — вона, благаючи, обернулась, — сідайте в таксі, він скалічить вас!
Люс дав посадити себе в машину, та, коли вони від'їхали, він почав лаятись:
— Поверніть назад! Я кажу вам — поверніть назад! Ви не дали мені вдарити його! Поверніть назад, водію!
Джейн відчинила вікно, і в машині, де глухо гурчав кондиціонер, зразу стало жарко. Вона висунула обличчя назустріч вітру й тихо сказала:
— Фердінанд, таких, як ви, річмонди завжди битимуть… Саме тому ви мені й подобаєтесь…