Бомба для голови

Дорнброк при Аденауері

Через десять місяців після смерті Самуеля служба розвідки банківської корпорації Дігона поклала на стіл Баррі документи, які незаперечно свідчили про те, що найбільші корпорації Штатів направили до Німеччини своїх представників для контактів з тими, хто визначав фінансову й промислову могутність гітлерівського рейху.

Дігон попросив службу розвідки ще раз перевірити ці відомості. Йому назвали джерела інформації, показали копії перехоплених телеграм і влаштували таємну зустріч з юрисконсультом одного з дюпонівських банків, який підтвердив поїздку в Гамбург і Дюссельдорф своїх довірених людей.

Дігон подався у Вашінгтон: там він зустрівся з Алленом Даллесом.

— Я розумію ваш гнів, — дружньо посміхаючись, сказав Даллес, — але ж не мені вчити вас реалізму: світ без Німеччини неможливий. Якщо буде вирізано еліту промисловців і банкірів, там почнуть царювати нувориші, вихідці з дрібних торговців, із селян. Такі люди неспроможні розуміти прогрес, їх тягне назад до домашнього, вогнища, до невеличного будиночка в горах, до мукання корів у хліві. Вони чинитимуть опір усьому новому не тому, що вони проти нього, на словах вони трубитимуть про прогрес, — просто через свою інтелектуальну обмеженість. Невже ви хочете, щоб Вільгельм Пік проковтнув західні зони? Що тоді буде з Європою?

— Німецькі бізнесмени йшли з Гітлером. Де гарантія, що, зберігши цю «еліту», ми не опинимося знову віч-на-віч з новим варіантом фюрера?

— Це серйозне питання, і воно стане на порядку денному, якщо ми виведемо наші танки з Німеччини. А хіба ми маємо право зробити це, кинувши напризволяще Європу? Я радив би вам полетіти туди: ви зустрінете там багато цікавих людей і зіткнетеся з різними думками. Вам буде про що подумати, містер Дігон… В ім’я врятування Європи я пішов на переговори з Гіммлером, який стратив моїх друзів — Гердлера й фельдмаршала Віцлебена… Я розумію, узи кровного братства сильні й непозбутні, але, погодьтесь, узи морального братства часом також сильні й трагічні…

Коли Баррі К. Дігон поїхав у Європу, верховний комісар американської зони окупації Німеччини дав у його розпорядження Джона Лорда. Полковник закінчив Гарвард, пройшов війну, будучи прикомандирований до розвідки, тричі його закидали в німецький тил, і він повертався — один раз з переламаною в лікті рукою, котру, як не боролися лікарі, довелося ампутувати.

— Я ненавиджу наці, — сказав якось Лорд, коли вони їхали з Дігоном по зруйнованому Кельну, мимо заводських руїн, безлюдних, спотворених. — Але хто вдихне життя в цю країну? Хто? Мені прикро говорити вам, але ніхто цього не зробить, крім тих старичків, що сидять у тюрмі як воєнні злочинці…

— Отже, ви хочете врятувати німецьких бізнесменів? — поцікавився Дігон. — Але ж усі вони платили Гітлеру… Вони були з наці…

— Вони зуміли налагодити йому виробництво, і це було могутнє виробництво. А що станеться з Європою, коли ми виведемо наші танки? Сталін через тиждень увійде в Париж. Тутешніх стариків від бізнесу треба доїти, і це повинні робити ми, щоб не повторилась помилка Вудро Вільсона, коли ми вийшли з Європи.

— Хочете чого-небудь випити?

— Склянку молока — з насолодою.

— Ви не погодилися б разом зі мною повечеряти?

— О’кей. Я знаю один куточок, де можна побалакати. Як ви ставитесь до айсбана?

— Краще відразу ж вистреліть мені в скроню.

— Пробачте, я забув, що вам не можна їсти свинини. Гаразд, приготують кролятину.

— Це тут коштує, мабуть, величезні гроші?

— Я позичу вам, якщо не вистачить! Чому всі мільйонери такі страшенні скупердяги?

— Я борюся з собою, — в тон йому відповів Дігон, — але безуспішно. Знаєте, в мене є друг — Джаншегов. Він має приблизно триста мільйонів. Якось лакей у ресторані — він там завжди їсть котлетки — сказав йому: «Містер Джаншегов, ви даєте мені долар на чайові; спасибі, звичайно, долар — це долар, але ваш син дає мені не менше десяти». А Джаншегов йому відповів: «Коли б у мене був батько, як у цього сучого сина, я давав би вам двадцять…»

— У моїх руках сконцентрований такий матеріал, який дає мені змогу подумати про майбутнє, точніше кажучи, про своє власне діло. А воно немислиме без капіталовкладень. Грошей у мене нема, склади в армії напівжебрацькі.

— Ви хочете, щоб я допоміг вам? — спитав Дігон.

— Так.

— Я завжди досить сміливо йшов на фінансування всякого роду починань, часом ризикованих, але я знав вихідні дані: хто? для чого? ступінь риску? можливість удачі? І це, — він поглянув на Джона, — має бути не емоційним подвижництвом, а цифровою викладкою.

— Розумію, — відповів Лорд. — Вам потрібні гарантії. Їх нема. Але в мене є факти.

— А вам відомий такий факт, — спитав Дігон, — що тут, у Німеччині, до тридцять восьмого року у нас з братом був невеликий актив — щось близько сорока мільйонів доларів? Гроші ці не бозна-які, але й вони не валяються на смітнику. Давайте будемо вважати гарантією таку пропозицію: я запрошую вас стати моєю довіреною особою в пошуках цих грошей. Мені відомо лише те, що всі наші папери і всю готівку в дрезденському банку було передано Дорнброку — вбивці мого брата. Вартість роботи оціните самі.

Лорд поставив свою склянку з молоком, закурив і витяг з кишені пачку маленьких, квадратної форми, тугих крейдованих папірців. Він прикрив їх рукою й сказав:

— Це німецькі карателі, містер Дігон. Зв’язки, дані на сьогоднішній день, імена. Я почну по порядку. Я хочу, щоб ви зрозуміли, чому я прийшов до вас з цією розмовою. Отже, почнемо з «І. Г. Фарбеніндустрі». Шефами «І. Г.» ви вважали Абса і Шміца і правильно робили. Я приєднав би сюди й Боша, але він необережно ввійшов у сорок другому році в імперську раду в справах озброєнь. Шміц і Бош зараз у нас в тюрмі, в Ландсберзі. Абса після тримісячного арешту ми звільнили: він нічого не підписував, крім банківських чеків, хоча на ці банківські чеки купували верстати для вироблення газу «циклон». Але це так, сантименти… Так от, Абс уже сім разів зустрічався з людьми із Штатів та Лондона. Дюпон прислав до нього своїх людей. Уже два місяці тут живе пан з нашої «Дженерал дайстаф корпорейшн», добивається побачення з Шміцом, який сидить у нас в Ландсберзі… А Шміц був директором німецького філіалу цієї компанії.

— Це все, що у вас є?

— Це півпроцента того, що я маю.

— Зв'язки, номери рахунків, кредитори?

— Це я зберігаю в наших сейфах і намагаюсь не підпускати туди людей ФБР, яким хтось добре платить, — з тих, хто прилетів до Абса. Словом, «І. Г. Фарбеніндустрі», яку ми повинні, — Джон поморщився, — декартелізувати, вже обложено з усіх боків, а німці не забувають тих, хто простяг їм руку допомоги в тяжкі дні, як не забувають і тих, хто відвернувся від них у важку хвилину; вони не змогли забути Версаль, і з’явився Гітлер… Далі… Концерн Маннесмана. Генеральний директор концерну Цанген у нас в тюрмі. Він був заступником голови імперської господарчої палати і керівником імперської групи «Промисловість», він також курирував групу озброєння. Він у нас в тюрмі, і до нього знайшли підходи люди з Канади. Концерн Клекнера. Навколо цього концерну в’ється Аденауер, і я не виключаю такої можливості, що його син незабаром стане юрисконсультом Клекнера, а це означатиме, що англійці наклали лапу на все це діло в Рейнсько-Вестфальській області. Крупп… «Дженерал електрик» уже тут, і, поки ми тримаємо сина старого Круппа Альфреда в Лансберзі, його брати Бертольд і Гарольд фон Болен ведуть переговори з нашими бізнесменами про розгортання виробництва. Як ви розумієте, тепер, коли німецькі старигани сидять у наших тюрмах, розмова з ними легка, приємна і вельми результативна в плані ваших інтересів. Концерн Сімменса — європейська орієнтація, нашим туди не влізти… — Джон Лорд відкинувся на спинку крісла й, усміхаючись, подивився на Дігона.

— Забавно, — сказав той, — я радий, що зустрів такого цікавого знайомого. Тепер я спокійний за долю моїх сорока мільйонів і можу летіти в Штати…

Лорд закурив.

«Сміливіше, хлопче, — подумав Дігон, — Я знаю, чому ти нічого не сказав про концерн Дорнброка. Якщо ти скажеш про нього все, отже, з тобою треба мати справу, але якщо ти, знаючи про загибель Самуеля, промовчиш, виходить, тобі ще рано включатися в серйозне діло. А підкоривши собі Дорнброка, я відомщу за брата і дістану ту владу в Німеччині, яка служитиме нашій з Самуелем справі».

— Кролятину вони добре готують, — сказав Дігон, обсмоктавши ніжку, — я завжди залишаю на кінець розмови смачний шматочок. Якщо розмова була невдалою, я заїдаю досаду, якщо вона була потрібною, я підкріплююсь перед початком діла…

— Про концерн Герінга, мабуть, нема смислу говорити, — відсьорбнувши молока з високої склянки, зауважив Джон Лорд, — це діло приречене, Герінг є Герінг… Ну, а Дорнброк є Дорнброк.

Дігон мовчав, він не говорив ні слова, повагом попиваючи холодну воду: американці швидко привчили німців у всіх ресторанах подавати до обіду воду з льодом…

— Скільки йому дадуть? — спитав Дігон. — Чи все-таки повісять?

— Я не став би вішати солдатів, які виконували накази свого командира, — зауважив Лорд. — Дорнброк — єдиний, хто не має широких зв’язків з діловим світом за кордоном, він завжди орієнтувався тільки на Німеччину;

— А скільки він викачав з окупованих країн? — поцікавився Дігон. — Чи на це тепер не зважають?

— Чому ж, — відповів Джон Лорд. — На це зважають, звичайно. Якщо хочете, можете дати на нього письмові свідчення у зв’язку з загибеллю вашого брата. Я прилучу ці свідчення до справи, і вони добре прозвучать на процесі.

— У такому разі я просив би вас ознайомити мене з розслідуванням з приводу загибелі Самуеля.

— Спробуємо, — відповів Лорд, — тільки чи варто ятрити незагоєні рани?..

Вони мовчки дивилися один на одного — Дорнброк і Дігон. Дігонові здалося, що він зараз чує, як у кишені жилета цокає великий кишеньковий годинник — подарунок Самуеля в день його двадцятиріччя.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Дорнброк, показавши рукою на круглий металевий табурет.

— Це я кажу вам — сідайте. Сідайте, Дорнброк.

— У такому тоні розмови в нас не буде.

— Вона буде саме в такому тоні. Я прийшов до вас як до вбивці мого брата.

«Все-таки невихованість — нещастя американців, — подумав Дорнброк, сідаючи на своє залізне ліжко, — і звинувачувати їх у цьому не можна. Це те саме, що звинувачувати бідняка в бідності».

— Які у вас підстави вважати мене вбивцею вашого брата?

— Якби в мене цих підстав не було, я не розмовляв би з вами так.

— Перед тим, як я попрошу охорону припинити ваш візит, запам’ятайте, будь ласка, пане Дігон, номер рахунку в лондонському банку на ваші сорок три мільйони доларів — я переказав їх туди на ім’я Самуеля К. Дігона: 78 552.

— Я доплатив би вам ще сорок три мільйони, коли б ви тоді врятували життя Самуелю.

— Ви не знали, що таке нацизм. Хочете вислухати, яку роль я зіграв у цій трагедії?

— Значить, ви зіграли роль у цій трагедії?!

— Гейдріх — вам щось говорить це ім’я?

— Так. Це начальник вашої таємної поліції.

— Він викликав мене й попросив поїхати на дачу, де тримали вашого брата. «Адже ви знайомі з ним?» — спитав він. «Так, — відповів я. — Не дуже близько, але ми мали кілька справ у двадцять сьомому році». — «Умовте його погодитися з тією версією, яку запропонував Ейхман, і ми відпустимо його в Америку. Якщо він пообіцяє, що мовчатиме в Штатах, як його тут обробляли, а коли не додержить свого слова, тоді ми покажемо вам, як у нас обробляють на Принц-Альбрехтштрасе». — «Я не хочу бути негідником, обергрупенфюрер. Я хочу, щоб ви дали мені слово німця: коли Дігон мовчатиме, як його мучили, ви відпустите його». — «Я даю вам таке слово». І я поїхав до Самуеля, і він сказав мені, що йому пропонує Ейхман. «Але я повернуся додому, — сказав він, і там розповім усе, мій друже, все!» — «Це погубить мене тут, — сказав я йому, — я виступаю гарантом за вас перед властями». — «Що вони можуть без вас? — спитав він. — Що? Ви даєте їм ту могутність, якою вони загрожують світові. Ну виступите на прес-конференції й скажете, що я, підлий єврей, обманув вас і що все сказане банкіром — брехня і наклеп на рейх». Я не хочу брехати вам, пане Дігон, я умовляв Самуеля не робити цього, не ставити мене під. удар. Він був невблаганний. Нарешті ми домовились, що він, вирвавшись із Німеччини, обрушиться на мене з нападками як на пособника нацистів, як на їх адвоката і таким чином урятує мене від гестапівської кари. На другий день мене викликав Гейдріх і сказав, що мій запис розмови з Дігоном у нього на столі.

І він дав мені послухати цю розмову. Я винен у дурості, в довірливій дурості, а більше я ні в чому не винен. А потім Гейдріх надрукував у газетах, що мені передають гроші «єврейського банкіра Дігона». Тепер ви маєте право винести свій вирок.

Дігон навіть примружився від ненависті. Він стиснув кулаки, щоб не тремтіли пальці. «Я відомщу за тебе, брате, — сказав він сам собі, — я кину цього наці під ноги, як на заклання… Я відомщу за тебе, Самуель…»

— Що ж, ця версія точно враховує всю механіку вашої проклятої держави… Ви дуже страшна людина, Дорнброк… Уся справа брата зберігається в мене в фотокопії. І навіть повідомлення служби спостереження, чому запис розмови припинили. Ви тоді разом з Самуелем вийшли з кімнати, боячись апаратів прослухування. Може, не так? А от ваша розмова з Ейхманом у мене є.

— Це фальшивка Гейдріха.

— Є свідчення охоронника й лікаря.

— Це люди гестапо.

Дігон підвівся з табуретки, підійшов до Дорнброка й ударив його кулаком в обличчя. Потім він повалив його на підлогу й почав топтати ногами. Це була страшна сцена: сивий, високий, як жердина, Дорнброк лежав на підлозі, а маленький, почервонілий, весь у сльозах Дігон, сопучи, топтав його ногами.

А потім, знесилений, він сів на цементну підлогу біля Дорнброка. Той підняв скривавлене обличчя й поклав руку з розбитими пальцями на плече Дігона.

— Тільки не кричіть, — шепнув він. — Може почути охорона, тільки не кричіть…

На другий день Дігон уклав з Дорнброком таємну угоду про початок аналітичних розробок уранових руд, у Фіхтельгебіргері. На поточний рахунок тієї фірми, що виконувала роботи в Фіхтельгебіргері, лозаннський банк переказав довгострокову позику в розмірі сорок чотири мільйони двадцять шість тисяч доларів. Один мільйон двадцять шість тисяч доларів — це були проценти, шо встигли нарости після смерті Самуеля К. Дігона. Дорнброк вніс у це підприємство сто мільйонів доларів через підставних осіб. Ці гроші він одержав від союзників, як компенсацію за всі відібрані металургійні заводи та вугільні копальні концерну…

Дорнброк після цього цілий тиждень не вставав з ліжка. Він лежав, одвернувшись до стіни, і повільно розглядав пухирці й лінії, що лишилися від великого жорсткого пензля: тут кожного місяця фарбували камери в сірий, мертвотний колір блискучою, жирною олійною фарбою. Іноді він починав мляво лічити пухирці, але збивався на другій сотні, а лінії, що лишилися від пензля, були розмиті, не різкі, тому він їх не лічив, хоча йому дуже хотілося вивести якусь закономірність у сусідстві точок і протяжності прямих.

«Боже мій, як усе це жахливо, — думав він, важко перевертаючись на спину. — Навіщо все це? Навіщо така гидота? Чи є межа допустимого в моїй релігії діла? Я міг би закричати тоді, і стражники заарештували б цього кабана, і він сів би на лаву підсудних. Мою провину треба ще довести, його провина була очевидна».

Він не міг спати навіть після того, як тюремний лікар приніс йому заспокоюючі ліки. Ночами він лежав, закинувши худі довгі руки за голову, і мріяв про одне — заплакати. Заплакати, як у дитинстві, щоб у душі настав сонний спокій і блаженна тиша.

«Поможи мені, боже, заплакати, — благав Дорнброк, — поможи мені виплакати своє горе». Але заплакати він так і не зміг жодного разу.

Він уперше встав, коли йому сказали, що дозволили побачення з сином. Він поголився, старанно зробив масаж обличчя, щоб не було видно, як запали щоки й прорізалися зморшки біля ушей. Він вийшов до Ганса усміхнений, спокійний і сказав:

— Здрастуй, мій дорогий Ганс, здрастуй, друже мій…

Хлопчик кинувся до грат, і серце Дорнброка стиснулося, але він примусив себе засміятись.

— Нічого, — мовив він, — леви лишаються левами навіть у зоопарку. Ну розповідай, як справи в школі. Мені казали, що ти зовсім запустив математику?

— Я запустив математику, — відповів Ганс і заплакав. — Що вони роблять з тобою, таточку?

Дорнброк знизав плечима й відчув, як усе те гидке й принизливе, що було в ньому ці дні, відступає, бо є Ганс, є хлопчик — його любов і надія, і в ньому заново народжується колишній Дорнброк, який може програти, але який ніколи не може здатися.

— Ганс, — сказав Дорнброк і, почувши свій сильний голос і подивившись на себе стороннім оком, розпрямився, й підняв голову, — якщо ти віриш мені, то знай: незабаром усе буде добре.

Я ні в чому, ніколи не підводив тебе. І попроси водія одвезти наші ракетки в хорошу майстерню, ми ще позмагаємося з тобою на корті, але фору я, правда, дати тобі не зможу. Вище голову, синку! Ти — Дорнброк! Чуєш? Ти — Дорнброк!

Після від’їзду Дігона (він поїхав за тиждень перед початком трибуналу) адвокатам удалося влаштувати Дорнброку зустріч з Вернером Науманом, заступником Геббельса, людиною, яка була учасником останньої наради в бункері, що відбулася через сорок хвилин після самогубства Гітлера.

…Вони тоді сиділи вчотирьох: рейхсміністр пропаганди Геббельс, Борман, Науман і вождь гітлерюгенду Аксман. Борман мовчав: за весь час, поки йшла нарада, він не вимовив жодного слова. Говорив Геббельс:

— Німеччина встане з попелу. Ідеї фюрера завжди будуть притягальною силою для німців. Ім’я Гітлера завжди буде в ореолі любові, і, лише вірячи в його геній, можна повернути рух до його споконвічної могутності. Борман і я кажемо це саме вам, фюреру гітлерюгенду й найкращому пропагандистові рейху. Ви повинні зробити ставку на молодь. Ви повинні донести до підростаючого покоління німців усю правду про наш рух.

Науман побував у Дорнброка, який поїхав у свій маєток ще в половині квітня, коли росіяни підходили до Берліна, й розповів йому про останню промову Геббельса.

Дорнброк поморщився:

— Базікання! Все треба робити не так, Науман. Швидких результатів у політиці ждуть тільки міщани, які вважають, що, змінивши одного президента й поставивши другого, можна все змінити на краще. Коли Геббельс говорив про ставку на наступне покоління — тут він мав рацію. Але справа в тому, хто і як формуватиме це нове покоління. Якщо формувати молоде покоління, дотримуючись, доктрини покійного фюрера, то всі ми приречені на крах, Науман… Ні, не націонал-соціалізм має стати прапором майбутнього покоління, а патріотизм; не Гітлер має стати богом, а Роммель — можна розплатитися ім’ям убитого, щоб живий Гітлер був у кожному з нас. Зберегти пам’ять про фюрера не можна тими методами, які пропонував кривий, — це утопія. Ми, що розуміли всю складність проблем, які стояли перед рейхом, коли до влади прийшов фюрер, — після інфляції, розрухи, голоду, ротфронту, — ми розуміли необхідність репресій і концтаборів. Але коли про це на весь голос почне говорити німцям пропагандистська машина окупантів, народ Німеччини прокляне фюрера, забувши все те, що він їм дав. Лише невеличка група фанатиків дертиме горлянки, прославляючи його; решта зрадить ще до того, як перший півень проспіває. Союзники — і в цьому парадокс — довбатимуть гітлеризм з двох боків: ні Сталіну, ні Трумену не потрібна Німеччина Гітлера, тобто могутня одиниця сили. Заходові потрібна Німеччина, включена в орбіту їхніх егоїстичних інтересів. Сталіну потрібна Німеччина ротфронту. В цьому, і тільки в цьому я бачу не вихід, ні, я бачу лише лазівку в майбутнє. Ви мусите закликати до демократії, а не до диктатури, бо тільки розхитавши демократію ще більш розгнузданою демократією, ми зможемо підвести обивателя до вимоги: «Дайте нам залізного канцлера, який буде гарантом нашого майбутнього!»

Науман дещо записав у пошарпану записну книжку, попрощався й зник. Дорнброка незабаром заарештували. Потроху звикнувши до тюрми, він знайшов Наумана. Той був на волі — його навіть не допитували. Зустріч улаштував Джон Лорд — і не в камері, а, як просив Дорнброк, у тюремному садку, під час двогодинної ранкової прогулянки.

— Ну як ви поживаєте? — спитав Дорнброк і, взявши Наумана під руку. Повів по двору. — Старі ідеї вже не переслідують вас чи ви ще й досі пригадуєте минуле?

— Якщо минуле можна забути, значить, його не було.

— Красиво. І правильно, загалом дуже правильно. Я хотів запитати вас: як ви мислите своє майбутнє?

— Ви, звичайно, знаєте про «німецьку партію»?

— Це блеф. Ви намагаєтеся зробити націонал-соціалістську німецьку партію. Не вийде. Підготовка створення соціалістської імперської партії — ще більший блеф. Не можна в політиці показувати кінчик фалоса; не треба партії заявляти себе організацією захисту сильних. Не треба гальванізувати труп. Ставте на майбутнє. Потрібна партія, яка в своїй назві мала б два слова: «демократія» і «нація». Мої друзі розповідали, що ви, коли зустрічаєтесь з однодумцями, цитуєте Геббельса й зітхаєте за Гітлером: «Це був справжній вождь!» Не треба вам цього робити б, якщо ви справді зберігаєте в серці вірність своїм учителям… Іти в майбутнє треба шляхом, визначеним Гітлером, але під іншими прапорами… Я чув, що ви ганяєтеся за кількістю, — це нерозумно. Не треба робити ставки на стадо; шукайте тих, хто пройшов серйозну школу промисловості, банку, науки. Партія, яка в майбутньому прийде до влади, мусить відмовитися від ролі всевідаючого пророка — стосовно до економіки, звичайно. Ніхто не повинен претендувати на роль всезнаючих месій… Коли зараз ви намагаєтеся стверджувати, що фюрер програв тому, що його «обманював апарат», ви робите йому ведмежу послугу — канцлер повинен ходити пішки по своїй країні, без сотні озброєних есесівців, які заступають його від народу… Ми ж ходимо по цехах наших заводів, не боячись забруднити штанів…

Науман зустрівся зі своїм колишнім підлеглим в СС Госсом наступного дня.

— Старий говорив мудрі речі, Госс. Він говорив так, ніби він не в тюрмі, а в себе дома. Він не з хвастунів, але я правильно зрозумів: невдовзі ми його зустрічатимемо біля тюремних воріт з національним прапором. Він згоден фінансувати наш рух. Отже, головне питання — оренда приміщень, друкарні, кадрові працівники — відпадає само по собі. Є одне розходження: він хоче диктувати нам свої умови, і багато з його умов ми приймемо. Але він хоче зробити нас своїми шавками; він хоче, щоб ми тягали йому каштани з вогню. А мені цього дуже не хочеться робити. Він хоче, щоб наші ідеї працювали на його індустрію, а я хочу, щоб його індустрія працювала на нашу ідею.

— Тут можливий компроміс.

— Не певен… Не знаю… Він, коли повернеться у свій картель, зразу ж увійде в орбіту світових економічних зв’язків. І його підімнуть американці. А для них доля Німеччини — ніщо. Вони не будуть воювати за наш Ельзас, Бреслау, за наш Кенігсберг. Ми будемо. Отже, побачимо. А поки що виконуємо його вказівки й беремо на озброєння його програму… Викликайте цього капітана… Як його звати? Я забув.

— Тадден. Адольф фон Тадден.

— Ага, Тадден. У нього хороше Ім’я, я згадую імена по лінії асоціативного зв’язку, — зауважив Науман, — і готуйте його до діла, треба думати про партію, в назві якої буде слово «демократія». Взагалі, він найкраща кандидатура: сестру стратили оті «прокляті наці», а сам сидів у тюрмі в червоних у Польщі, та й дядько — шанований євангеліст… Ви певні, що історія з сестрою не вплине на нього в майбутньому?

— Певен, — відповів Госс. — Він істинний німець. При фюрері він відчув велич державної могутності, а цього забути не можна. Він був капітаном переможної армії, а тепер він «проклятий німець». Ні, він ніколи не зрадить свого минулого…

— Гаразд, — сказав Науман, — згоден. Тепер друге: Дорнброк просив зайнятися його захистом через нашу пресу. Я думаю, це справа для вас. Причому його чіпати не треба. Будемо валити тих свідків, котрі дають показання проти старого…

Після того як Нюрнберзький трибунал засудив Дорнброка до дев’яти років ув’язнення, він через своїх юрисконсультів звільнив усіх співробітників, які на процесі свідчили не на його користь.

Кожному з цих співробітників вручили синій пакет з надрукованим у друкарні текстом: «Дякуємо вам за роботу, ваших послуг концерн більше не потребує. З найкращими побажаннями».

Підпис був нерозбірливий.

Коли звільнені з роботи звернулися із скаргою в окупаційну союзницьку комісію і до властей Бізонії, Дорнброк — знову ж таки через своїх юрисконсультів — відповів, що в зв’язку з декартелізацією і скороченням обсягу роботи він надто обмежений у коштах і не може платити гроші людям, які практично тепер ні за що не відповідають.

Звільнені звернулися до суду, вимагаючи поновити їх на роботі й видати компенсацію. Дорнброк уповноважив юрисконсультів відстоювати інтереси концерну, а сам з іще більшою, скрупульозною наполегливістю заходився вивчати проблеми атомної промисловості й пов’язані з нею суднобудування, ракетобудування, а, також електронно-обчислювального планування.

Але його колишні службовці завдали йому несподіваного удару: в суді першої інстанції звільнення визнали протизаконним — це з усією старанністю довів адвокат Бауер.

— Хто цей Бауер? — спитав Дорнброк Джона Лорда.

— Молодий хлопець… Його ніхто не вважав зіркою, він займався розлученнями… З баварського села, закінчив технологічний і юридичний факультети університету. Батько в нього давно помер, дядько має одну корову, а сам він лише в сорок п’ятому відсвяткував своє двадцятиріччя… Я спробую звести ваших юристів з полковником Радтке — мабуть, ми зможемо протягнути його на посаду заступника шефа контррозвідки.

…Бауер увійшов до Радтке визивно-спокійний.

— Сідайте, пане Бауер, добрий день, радий познайомитися з вами, — сказав полковник.

— Добрий день, — сухо відповів Бауер, — Чим викликана необхідність нашої зустрічі?

— Тим, що ми з вами робимо одне діло. Охороняємо конституцію республіки. Я — в тиші цього кабінету, ви — під юпітерами кінохроніки в залі земельного суду. Отже, моє перше запитання: ви член Комуністичної партії Німеччини?

— Звичайно, ні.

— Ого? Не просто «ні», а «звичайно, ні»! Чому така категоричність?

— Я християнин.

— У своєму виступі в справі про звільнення співробітників Дорнброка ви говорили ось що. — Радтке надів окуляри, взяв зі столу папку, розгорнув її й почав читати: — «Навіть тепер, коли демократія гарантована законом у нашій республіці, нацистський злочинець Дорнброк з-за грат ландсберзької тюрми все ще чинить розправу з небажаними йому людьми лише за те, що вони казали правду!» Це ваші слова?

— Мої. Що ви можете заперечити в цьому твердженні?

— Багато чого, — відповів Радтке. — По-перше, Дорнброк не нацистський злочинець… Він воєнний злочинець… Якби він був нацистом, то не відбувся б таким м’яким вироком. Його провина — це провина солдата, який за всіх обставин зобов’язаний бути патріотом своєї вітчизни, тобто виконувати накази вищого командира. Командир Дорнброка рейхсміністр Шпеєр — справжній нацистський злочинець, це безперечно, — віддавав йому накази… Як міг Дорнброк не виконати наказ в умовах гітлерівської диктатури? Назвіть мені хоча б одну серйозну людину, яка мала б вагу в суспільстві і яка б не виконала наказу міністра?

— А Тіссен?

— Тіссен? Той самий банкір Тіссен, який десять років платив Гітлеру, а потім дезертирував у табір ворога? Він тепер у пошані, але особисто я ставлюсь без симпатії до тих, хто воював з режимом, відсиджуючись у бернських готелях чи в лондонських розвідцентрах. Мужність фельдмаршала Віцлебена мені ближча. Далі, пане Бауер. — Полковник знову розгорнув папку.

І Бауер подумав: «Прокляття… Я можу боротися на людях, а віч-на-віч з начальством боюся, стаю безпорадним і нічого путящого не можу відповісти. Мій дід був такий самий, батько також… Селяни обурюються тільки на другий день після того, як їх образили».

— Ви твердите, — вів далі полковник, — що Дорнброк, сидячи за тюремними гратами, звільнив з роботи своїх співробітників. Це порушення конституції, і мені хотілося б припинити подібного роду діяльність засудженого воєнного злочинця. Які факти є у вашому розпорядженні?

— На це запитання я не буду відповідати…

— Це ваше право, пане Бауер, але якщо Дорнброк притягне вас до суду за неправдиві звинувачення, вам доведеться давати пояснення прилюдно або, якщо ви дуже дорожите джерелом інформації, сісти в тюрму, в камеру неподалік від Дорнброка, — засміявся полковник.

— Коли я скажу, що ці дані до мене надійшли від одного із співробітників окупаційних держав?

— Ви підтримуєте з ними контакти по офіційних каналах?

— На це запитання я не стану відповідати.

— Тоді, може, ви скажете мені, хто звернувся до вас із проханням захистити звільнених з роботи?

— Радник Доре. Його звільнили, хоча він пропрацював у концерні двадцять п’ять років.

— Він звернувся до вас за чиєюсь рекомендацією?

— Мене це не цікавило.

— Який гонорар ви одержали за роботу?

— Мої гонорари відомі скарбничому нашої адвокатської гільдії.

— Але мені важливо знати: чи одержали ви якусь додаткову винагороду? Вам, напевне, невідомо, що син радника Доре працює в Східному секторі і є членом Компартії? Вам відомо, що вашу промову оборонця на суді передрукували на Сході під заголовком «Обвинувачення реваншизму в Західній Німеччині»?

Полковник підождав, поки Бауер переглянув статтю, і сказав:

— Ми, звичайно, будемо розслідувати ваше твердження про те. що Дорнброк керує справами, сидячи в тюрмі. Коли це підтвердиться, ми зажадаємо додаткового суду над ним. Ми будемо нещадні, смію вас запевнити. Сподіваюсь, ви не відмовитесь допомогти нам у такому розслідуванні?

Через два дні в кількох газетах з’явилися статті: «Адвокат Бауер працює під оплески Сходу»; «Вільгельм Пік робить ставку на молодих адвокатів Заходу». На захист Бауера виступила комуністична преса: «Правду не можна примусити мовчати!»

Голова адвокатської гільдії викликав Бауера й сказав:

— Колего, нападки справа ми перенесемо, але захист зліва нас шокує. Перед слуханням справи у вищій інстанції я радив би вам відмежуватися від захисту комуністів.

— Я вже надіслав у газети лист з цього приводу, — сказав Бауер, — я обурений до глибини душі.

Наступного дня у двох газетах з’явився лист Бауера: «Мені не потрібна підтримка кремлівських маріонеток, я виконую обов’язок перед німецьким законом і служу інтересам своєї вітчизни».

Якщо ж у першій газеті лист опублікували без будь-яких коментарів, то в другій під листом Бауера було вміщено невеличку замітку: «Бауер, захищаючи комуністів, робить хорошу міну при поганій грі. Бій треба вести відкрито, а не маскуватися під поборника конституції, захищаючи інтереси тих, хто ставить собі головне завдання — позбавити нас цієї конституції».

Бауер розгубився. Він подзвонив президентові гільдії й попросив поради: що йому робити далі?

— Я не можу давати вам поради такого роду, — відповів президент, — ми живемо в демократичній державі, і я не збираюся нав’язувати вам свою волю.

У той же вечір до Бауера зайшов якийсь чоловік і, не називаючи себе, запропонував йому зустрітися з Дорнброком.

На другий день Бауер приїхав до тюрми. Дорнброк сидів за довгим столом, відділений від своїх співробітників і Бауера тонкими густими гратами, мабуть, через це обличчя Дорнброка здалося Бауеру попелястим, дуже нездоровим.

— Здрастуйте, Бауер, — сказав Дорнброк, помахавши рукою, — мені сподобалася ваша промова. У вас гарні щелепи. Я знав, що суд першої інстанції хвицьне мене, — завжди приємно бити тих, хто не може відповісти. Тому наші матеріали ми приберегли для наступного процесу. Ось познайомтеся з цими панами і попросіть їх розписатися. Порівняйте їхні факсиміле з підписами на бланках звільнення… Вони ідентичні, але обидва ці пани не мають до мене ніякого відношення: вони директори самостійних фірм.

Бауер подивився на двох директорів і засміявся.

— Передбачаєте хорошу бійку? — спитав Дорнброк.

— Передбачаю, що поб’ють. Але в мене є гроші, щоб купити дві корови і повернутися в село…

— Я попрошу вас затриматися на кілька хвилин, — сказав Дорнброк, — у мене є пропозиція.

Коли вони лишилися самі, Дорнброк підійшов до грат. Він довго дивився на Бауера — в старенькому костюмі, худий, з синцями під очима; ноги підігнув під стілець черевики порвані, а руки сильні, добрі руки, селянські, такі руки не бояться роботи і не ділять її на білу й чорну; і очі гарні — без одержимості й без сміху, і страх у них є, і зніяковіння, продиктоване повагою до нього, до старого Дорнброка, в’язня, позбавленого честі й прав, до хазяїна концерну, до власника трьох мільярдів марок у банках Європи й Німеччини…

— Зараз ви одержите тисячу марок. Я пропоную вам тридцять тисяч марок для початку, і ви переходите працювати до мене.

— Скільки?!

— Я не збираюся вас підкупляти, бо я поважаю вас, але ви мені потрібні як юрист. Ви мені потрібні, це трохи несподівано — як консультант по кадрах.

— Тобто?

— Підберіть десять-п’ятнадцять хлопців вашого віку, теж бажано з селян, — ви люди надійні і вмієте один одного тягнути за вуха, особливо коли можна спертися на старого Дорнброка. Ви і ваші люди допомагатимете мені боротися з розрухою. Ми повинні дати німцям роботу, хліб і масло замість гармат.

— Скільки ви платитимете людям, яких я знайду?

— Їм платитимете ви. Від п’яти до двадцяти тисяч.

— Що вони повинні будуть робити?

— Дайте мені вийти звідси, — відповів Дорнброк, — роботи буде стільки, що й не переробити. У мене є тут плани, пов’язані з автомобілями для народу. А поки що будете виконувати завдання моїх юридичних консультантів…

— Я згоден, пане Дорнброк…

— Я поки що не «пан Дорнброк», я, любий мій, поки що «номер 862». Тепер ось що… Якщо ви зустрінете когось із «колишніх», і цих «колишніх» не розшукує поліція, і їм дуже погано, підгодуйте їх і попросіть детально розповісти про себе. Щоб будувати нове, Бауер, треба дуже добре знати старе, нехай навіть воно загинуло без вороття. Римляни лишились римлянами тільки тому, що вони чудово вивчили Елладу, Іудею і Єгипет. Приходити до мене більше не треба, від процесу в другій інстанції якось відкрутіться, зі мною зв’язуйтесь через юристів і завтра ж купіть собі пристойний костюм — зараз ви схожі на голодранця…

…Через півроку Бауер вилетів у Париж із своїми людьми й там організував блискучу операцію на біржі; юрист, він знав межі й рамки закону; технік, він розумів тенденцію розвитку післявоєнного промислового виробництва; селянин, він був сміливий і точний, знаючи, що його підтримує мовчазна могутність монархії Дорнброка, хоч сам монарх усе ще сидів у тюрмі…

«Група Бауера» розрослася до тридцяти трьох чоловік. Це він наблизив до себе колишнього оберштурмбанфюрера СС Айсмана, це він зав’язав контакти з людьми Лера з міністерства внутрішніх справ; це він розпочав процес проти профспілки сталеливарників, звинувативши їх у «нелегальній діяльності, якою керували з-за кордону», і виграв процес. Дорнброк, стежачи за ним, думав: «На цього хлопця можна робити ставку. Цей завжди буде вірним другом у будь-якому заїзді. Нехай він стане криголамом; слідом за ним піде Ганс».

Дорнброк ніколи не договорював до кінця. Він говорив лише те, що вважав за потрібне сказати. Але він не вважав за можливе сказати навіть Гансу про те головне, до чого прийшов у тюрмі. Він повторював це тільки самому собі багато разів: «З тридцять третього по сорок п’ятий Гітлер вибив інтелектуальний цвіт нації, запропонувавши замість них себе, організатора-фанатика. В сорок п’ятому вибили пророків «генія». Нація пережила подвійну трагедію: спочатку розум замінили силою, а потім знищили ту силу, яка змогла побороти розум. Нація організаторів, філософів і музикантів стала волею сліпого випадку юрбою зневірених, затурканих напіврабів. У цієї нації одна можливість: використовуючи ідеї Вінера й Оппенгеймера, втілили їх у життя, зробити моделлю майбутнього промислового суспільства. Цього не в силі зробити політик. Це можу зробити я, Фрідріх Фердінанд Клаус Дорнброк. Це, і тільки це може вивести мій нещасний народ з тієї безвиході, в якій він опинився. Тільки це гарантуватиме в майбутньому наше лідерство. А для того щоб люди працювали так само, як при Гітлері, їх треба лякати. Концтаборів нам будувати не дозволять, а коли б і дозволили, то тепер, після всього, що сталося, відвертою жорстокістю людей не залякаєш. Лякати треба можливістю повторення жорстокості. Для цього мені потрібен Вернер Науман з його імперською соціалістською партією — це буде тінь Гітлера; мені треба підібратися до лівих, щоб допомогти створити такий рух, який страшив би окупаційні власті. Абсолютизм — це балансування між лівими й правими».

(…Згодом саме люди Бауера підібрали ключі до оточення ультралівого Тойфеля. Хлопчисько й не здогадувався, яким чином його плакати друкувалися в друкарні, хто фінансував створення його комуни. Він був переконаний, що це могутня допомога Пекіна; часом він думав, що це йде від послідовників Троцького; ніколи йому не спадало на думку, що в основному його фінансує Дорнброк — той самий Дорнброк, проти якого він так гаряче виступав…)

«Лише тупість і покірність нації, — все ще міркував Дорнброк, — може зрештою привести її до всесвітнього лідерства, лише страх перед злиднями може зробити націю, яка схилятиметься перед культом праці, що принесе добробут: дім, кухню й автомобіль з причепним вагончиком. А лякати треба саме двома крайностями: тоталітаризмом і анархією. Тільки в цьому разі лозунг Гітлера «Праця робить вільним» стане побутом кожної німецької сім’ї. А після того як лозунг стане суттю нації, прийде пора висувати авторитет. Від того, кого я випущу на авансцену, залежатиме майбутнє світу. Якщо я не доживу до цього дня, моє діло закінчить Ганс…»