Бомба для голови

Стрімка повільність

— Пане Люс, на моє ім’я надійшла скарга редактора Ленца, де він вимагає притягти вас до відповідальності.

— Я вже читав про це в ранкових газетах, — стомлено відповів Люс. — Я до ваших послуг.

— До моїх послуг, — замислено повторив Берг, — ну що ж, хай буде так. Що ви можете сказати про заяву редактора Ленца?

— Це брехня.

— Кому вигідна ця брехня? Ви знайомі з редактором Ленцом?

— Ні.

— Ленц твердить, що ви знайомі.

— Він міг знати мене. Я його не знаю.

— Де він міг бачити вас?

— Я ж не голка в скирті сіна. — Люс знизав плечима. — Ми могли бачитися на фестивалях, прийомах…

— Коли й навіщо ваша людина передала йому плівку?

— Яка людина? Це нісенітниця! Допитайте моїх помічників… Яка плівка?!

— Ви зараз працюєте над фільмом?

— Це відомо з газет, пане прокурор.

— Я на цей раз не читач, пане Люс, я службова особа, яка веде розслідування. Отже, над чим ви зараз працюєте?

— Я знімаю картину, яка називається «Берлін залишається Берліном». Така відповідь вас улаштовує?

Берг поглянув на Люса з-під товстих скелець своїх діоптричних окулярів і сказав:

— Цілком. У якій ролі ви виступаєте в новому вашому фільмі?

— Я виступаю в моєму новому фільмі як автор.

— Як розуміти поняття «автор фільму»? Автор фільму — це сценарист?

— У фільмі «Берлін залишається Берліном» я виступаю як сценарист, режисер, оператор і автор музики.

— Тепер мені все ясно, пане Люс, дякую вам. На якому етапі зараз робота над фільмом?

— На завершальному.

— Ви знаєте всіх ваших співробітників?

— Так.

— Що ви робили дев’ятнадцятого серпня?

— Знімав. На вулицях. Так, так, саме на тих, які було показано по телебаченню Ленцом. Я знімав того дня ті ж самі об’єкти, які показав телеглядачам Ленц.

— Коли ви познайомилися з Кочевим?

— З цим болгарином? Я його в очі не бачив!

— Ви допускаєте думку, що хтось із ваших співробітників міг залучити його до зйомок?

— Треба запросити план робіт того дня, пане прокурор. Я не можу зараз сказати з усією впевненістю, чи вели ми тоді хронікальні зйомки прихованою камерою, чи асистенти організували відкриту масовку…

— Що значить «прихована камера»?

— Це така камера, яку не повинні бачити люди, щоб вони поводилися природно… багато хто ціпеніє перед об’єктивом чи мікрофоном…

— Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?

— Сотні разів.

— Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити — ваші ці кадри чи не ваші?

— Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!

— Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?

— Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?

— Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?

— Так.

— Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок — вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?

— Ні. Запитання абсолютно точні.

— Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?

— В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?

— Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?

— Ні.

— Ви наполягаєте на цьому твердженні?

— Так.

— Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.

— Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!

— В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.

— Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…

— Ви що, розлучилися з дружиною?

— Я? Ні. Чому?

— Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?

— Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…

— На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?

— Так, це наша… Це моя шкатулка.

— А про те, що там лежала отрута, ви не знали?

— Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, — розгублено сказав Люс.

— А ви відповідайте правду.

— Ви переконані, що правдиві показання — це панацея від мерзоти?

— Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, — вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. — У вас погані стосунки з дружиною?

— Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…

— Причина?

— Вона — жінка, я — чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…

— Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?

— Так.

— Причина? Ревнощі, відсутність грошей?

— Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.

— Як у вас тепер з грошима?

— Погано, як завжди.

— Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…

— Шкатулка була замкнута?

— Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?

— Там я був в окулярах…

— У темних?

— У димчатих.

— А ваша дама?

— Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…

— Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…

— Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…

— Розумію. А ви своє становище розумієте?

— Починаю розуміти.

— Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?

— Не знаю.

— У вас є конкуренти?

— Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.

— Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…

— Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.

— Шорнбах? Її чоловік військовий?

— Так.

— Що він робить?

— Я не знаю.

Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, — він був нелегальний представник МАД[3].

— У Шорнбах є діти? — спитав Берг.

— Так.

— Давно у вас цей зв’язок?

— Ні.

На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, — мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.

— Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.

Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:

— Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.

Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.

— Так, — сказав Берг, — гаразд… У мене виразка…

— Що? — не зрозумів Люс.

— У мене виразка дванадцятипалої кишки, — повторив Берг, — харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?

— Може, ми продовжимо завтра?

— Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…

Вони встали.

— Це близько, — сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, — за рогом.

Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:

— Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.

— Я розумію.

— Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…

— Спасибі.

— Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?

— Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…

— А Дорнброк?

— Ганс?

— Так.

— Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»

— Будете щось їсти? — спитав Берг.

— Я вип’ю кави.

— Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.

— Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…

— Що вам іще говорив Айсман?

— Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…

— Хто це «вони»?

— Нацисти. Нові нацисти.

— Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.

— Я ще згадав про Дорнброка.

— Хвилинку, я дожую цю чортову котлету. Зовсім не солона… Ну що ви про нього згадали?

— Не знаю, правда, яку це має причетність до діла… Ганс у ту останню ніч спитав мене, яку руку піднімали нацисти, коли кричали «хайль». Я дивився багато хроніки, так що я це запам’ятав… Я йому відповів, якою рукою вони кричали своє «хайль»…

— Кричали вони горлянками… Ну-ну?

— Ганс тоді сказав: «Знаєш, чого я був у Гонконзі?» Я спитав: «Чого?» А він відповів: «Ти ж все одно відмовляєшся робити фільм… А коли людей примусять кричати «Хайль, Дорнброк!» — буде пізно. Тоді вже, — він сказав, — напевне все розтане…» Це він відповів мені — пригадуєте, я говорив, що лід розтане на полюсах і що не в нацизмі зараз головне, а в одержимому безумстві вчених, які служать сильним. «Дорнброк — Мао сто років! — сказав ранс. — Нічого звучить, га? Вчені придумають якісь особливі люмінесцентні фарби для портретів мого тата й кормчого, як тепер розмальовують стіни в залі Електро-Сіркус, у Грінвідж-вілледжі в Нью-Йорку».

Берг уважно подивився на Люса:

— Ну що ж… Про це теж скажете під диктофон. Але це, я повинен попередити вас, дуже небезпечна заява, і я не стану її приховувати від преси… В потрібний момент я цю заяву оголошу, їдьте по свою подругу, я її допитаю, а потім ви зробите мені додаткову заяву і підете дознімати свій фільм. Через півгодини я вас чекаю.

Люс підвівся, затримався на хвилину й спитав:

— Як з експертизою? Я зрозумів, що вони кінчили роботу…

— Два пункти можна трактувати як завгодно, а один — проти вас: плівки ідентичні. Це я відкрив вам, щоб перевірити вашу порядність і стійкість. Взагалі, я не повинен був говорити вам про це, принаймні поки що…

Як тільки Люс вийшов із кафе, куди й поділася повільність Берга: він підскочив до телефону, швидко набрав телефонний номер управління внутрішніх справ міського сенату й тихо сказав у трубку:

— Він поїхав. Беріть його під спостереження й не випускайте — інакше голову зніму!

…Коли Люс давав показання Бергу про те, що Дорнброк через своїх людей хотів натиснути на нього перед виходом картини «Наці в білих сорочках», він був правий, тільки не зовсім. Дійсно, така спроба була, але старий Дорнброк не збирався натискати на Люса: він просто нічого про це не знав. Ініціатором був Айсман.

Напередодні прем’єри картини Люса Айсман організував через своїх друзів у газетах Шпрінгера низку хльостких рецензій. «Ляпас історії», «Безвідповідальні вправи в наклепі на народ», «Провінціал у ролі викривача» — такі були заголовки статей. Суть їх зводилася до того, що Люс не може збагнути всієї складності історичного процесу; він не хоче зрозуміти, що не можна обливати брудом весь розвиток Німеччини після тридцять третього року; так, розстріляли десятки тисяч, але це були комуністи; так, були ексцеси з євреями, але це викликано позицією західних держав, що розв’язали під дудку Сталіна другу світову війну; так, Гітлер винен багато в чому, та коли б не зрада й саботаж, то невідомо, куди повернувся б розвиток подій («Ми, звичайно, вітаємо крах гітлеризму, але історія є історія, і «пісня буде хрипінням, якщо її позбавити нот»); так, були концтабори, але всі розмови про звірства і душогубки — це вигадка росіян, вони самі побудували в Аушвіці й Майданеку газові печі, а американці пішли в них на поводі; так, були непотрібні жертви, але знайдіть на сфабрикованих союзниками фотографіях, де лежали величезні купи черевиків, хоч одну пару однакових; кому потрібні були вставні щелепи, експоновані так званими антифашистами, що погано розмовляли по-німецькому, коли вставна щелепа підходить лише тому, для кого її зроблено, — це як відбитки пальців: ідентичних нема й не може бути… Вся гидота, яку можна було сфабрикувати проти німців, — це продукція, яку зробили представники інших націй. Обвинувачувати німців мають право тільки німці, жоден інший народ не має права брати на себе роль судді…

Після того як ці статті, звернені до патріотичного запалу крамаря («А ми, що ж, були справжніми ідіотами, коли билися за Німеччину?!»), розбурхали громадську думку, Айсман подався до Бауера.

Той уважно ознайомився з матеріалами газет і запитав:

— А яке це має відношення до нашої справи?

— Пряме, — відповів Айсман. — Цей фільм іде врозріз з нашою лінією.

— Хто вам сказав, що ми збираємося обіляти гітлеризм?

— А хто сказав вам, що я буду спокійно спостерігати, як принижують історію моєї нації? Чи я неправильно вас розумів увесь цей час, чи щось змінилося нагорі? Може, мене не інформували про новий напрямок, який обрав голова Дорнброк?

— При чому тут голова? — поморщився Бауер. — Просто я не люблю істерик. За істерикою я завжди бачу користолюбні інтереси, Айсман, а я знаю ваше минуле.

— У нас з головою однакове минуле, пане Бауер… У цих статтях, — Айсман торкнув мізинцем папку, — не написано про те, як трактується в фільмі режисера Люса роль Дорнброка в пору нашого минулого. На нього там падає більше шишок, ніж на простих солдатів, які чесно виконували свій обов’язок перед нацією.

— Прямо-таки на нього?

— Так. Дорнброк одержує премію Гітлера, Дорнброк з Герінгом на Донбасі. Використано хроніку з «Дойче вохеншау».

— Що ви пропонуєте?

— Нічого. Я важав за свій обов’язок проінформувати вас.

— Розмова з Люсом буде марна?

— Не знаю.

— Спробуйте з ним познайомитися.

Айсман поїхав до Люса. Режисер дивився на нього трохи здивовано: людина оперувала правильними формулюваннями, докази її були незаперечні, але сама серцевина його логіки була тупа й стара.

Посміявшись з Айсмана, Люс зробив заяву для преси про те, що на нього пробували тиснути «певні кола» у зв’язку з прем’єрою його нового фільму. Він відмовився відповідати на запитання: «Які кола? Хто саме?»

Він не назвав Айсмана тільки тому, що Ганс Дорнброк, почувши це ім’я, сказав йому:

— Він з відомства охорони концерну… — Засміявся й додав: — Мій службовець. Страшенна сволота, але розумний чоловік, зі своєю позицією…

— Фашизм — це позиція? — здивувався тоді Люс.

— Коли хочеш — так, — відповів Ганс і розповів Люсу про розмову, що відбулася при ньому між батьком і Бауером. «Чи варто хвилюватися, Бауер? — говорив старий Дорнброк. — Ну ще одне відро з помиями. Прикро? Звичайно. Але невже це може хвилювати серйозних людей? Нас з вами? Ганса? Ви вживаєте заходів і ставите мене в смішне становище. Нехай цей Люс випускає свій фільм. Ідеально було б протиставити його фільму інший, об’єктивний, наш. Але зчиняти галас навколо нього — це означає лити воду на млин наших противників. Вони ж з нами нічого не можуть зробити, бо в наших руках сила. А розумна сила дозволяє говорити про себе все що завгодно. Вона лише не дозволяє нічого проти себе робити. Треба бути безкомпромісним тільки тоді, коли можлива серйозна акція — збройний бунт, біржева провокація, відторгнення від сфер інтересів… А так?.. Надівати терновий вінок страждальця на голову художника, який честолюбний, бідний, одержимий ідеєю, що володіє ним у даний момент? Чи варто? Зверніть увагу на те, що я сказав про ідею, яка оволоділа ним «у даний момент». Художник — як жінка, настрій у нього мінливий!.. Про це теж треба подумати б… Час іде, він таїть у собі непізнані таємниці й сюрпризи… Час, Бауер, завжди працює на сильних…»

Ганс тоді попередив Люса:

— Бійся Айсмана… Це людина страшна… Я його принаймні боюся…

— То звільни його, — порадив Люс. — Це в твоїй волі.

Ганс заперечливо похитав головою.

— Ні, — відповів він, — це не в моїй волі. Я навіть не помітив, як став підданим діла, а не хазяїном його…

Фільм Люса в Федеративній Республіці практично замовчали, про це Бауер подбав. Премії, які одержала картина у Венеції, Сан-Франціско і в Москві, повернули проти Люса: «Його хвалять іноземці за те, що він топче історію нації».

— А от коли він захоче й далі вести бійку, — сказав Бауер Айсману, — тоді треба вжити певних заходів. Якщо він, не зважаючи ні на що, вирішить продовжувати свої ігри, ми його зімнемо, але не як заблудлого, а як провокатора.

Про це Ганс Дорнброк не знав. Він не знав також, що, коли Люс працював над новою картиною, знімалося практично два фільми. Один робив Люс, а другий — люди, запрошені Айсманом; фіксувалися всі кроки режисера; знімали, здавалося б, найнезначніші дрібниці — навіть такі, як організація масовок його асистентами: вони примушують своїх акторів підігрувати в юрбі, щоб вийшов погрібний Люсу ефект, чи прискіпливо вишукують факти без попередньої їх «організації».

Як справжній художник, Люс був одержимий і довірливий. Це й повинно було його погубити. Він про це не знав, він же не працював у гестапо, де зберігалися матеріали на провідних кінематографістів та письменників рейху; про це довелося пригадати Айсману, і від цього спогаду він мав велику втіху…

— Любий мій, ніжний, добрий… Люс, рідний, я не можу… Ти мусиш зрозуміти. Ти не повинен був навіть приїздити до мене з цим. Ти розумієш, до чого це може призвести… Діти лишаться без матері, я ніколи не зможу їм нічого довести… Я ж не скажу їм, що покохала тебе, а їхнього батька розлюбила давно і що ми просто підтримуєм видимість сімейного життя… що все в нас паскудно, гидко… Вони так люблять батька.

— Я не просив би тебе про це, Ежені, коли б не потрапив у пастку… Щось сталося, розумієш? Мене взяли в пастку…

— Мої батьки теж не зможуть зрозуміти мене, вони такі люди, Люс…

— Пробач мені… ти права, я не повинен був приходити до тебе з таким проханням… Просто я опинився в безвихідному становищі. Я розгубився.

— Ти не назвав мене?

— Я не назву тебе. Я зніму своє показання… Точніше, це не було показання. Це була розмова…

— Коли б ти любив мене, ти не згадав би мого імені навіть у розмові.

— А коли через те, що ти не хочеш давати показання, я попаду в тюрму?!

— Я провела з тобою ніч, Люс… Це неможливо, зрозумій… Я ж не шлюха з вулиці… Я захопилася тобою, але ти — це моє, і ніхто ніколи не повинен про це знати…

— Я — це твоє, — повторив Люс, — ти помітила, ми весь час говоримо кожний про себе…

— Я кажу зараз не про себе. Я кажу про дітей. Пробач мені, можливо, я сентиментальна німецька квочка, але я…

— Я такий же сентиментальний німецький батько. Тут ми квити. Бувай здорова, Ежені, постарайся на мене не гніватись.

— Якби ти любив мене, то не сказав би зараз так жорстоко.

— Невже? Можливо. Але ми щось не дуже говорили про любов. Ми нею займалися. Мабуть, це дуже погано. Тобі погано вдома, і мені погано, і ми вирішили спробувати обманути самих себе. А в цьому не можна обманювати, бо тоді починається свинство… Ну, я піду. А то наговорю ще якоїсь гидоти. Єдине, на що я не мав права, — то це слухати тебе, коли ти розповідала мені, який у тебе негідник чоловік, який він жорстокий з тобою і як він зраджує тобі з повіями… Нора, мабуть, каже про мене те саме.

Люс підвівся і, не попрощавшись, пішов. Він їхав по місту на величезній швидкості, і вітер шарпав його волосся, і це було все, що він сприймав зараз у світі, — вітер, який шарпав його волосся.

«У стовп, — ліниво і якось відчужено думав Люс, — і кінець. Досить. Я навіть болю не відчую — машина вибухне… Хто може зрозуміти, як стомлюється художник? Кожна картина — це муки. Навіть коли зраджуєш себе заради грошей. І зрадницький фільм треба зробити так, щоб у ньому була завершена логіка зради, сюжет зради і щоб це сподобалося глядачам-зрадникам… Добре, що вона зараз мені все сказала… Хоч не буде ілюзій! — Я — куля на зльоті. І треба признатися собі в цьому. Тому зараз треба повернутися до прокурора і показати зуби, а не шукати стовпа. Хоча це ж він закликав показувати зуби? Він теж грає якусь свою гру, ця стара сволота».

Після того як Люс зробив додаткові повідомлення Бергу і, зокрема, сказав, що ніякої жінки з ним у ту ніч не було і що він був сам, Берг обвинуватив його в лжесвідченні, прихованні фактів у справі загибелі Дорнброка і, для того щоб слідство могло дійти нормально, виніс постанову про його арешт.

— Алло, з’єднайте мене з Венецією, острів Кіпріані, пансіонат Корачіо, фрау Люс. Так, негайно. — Берг обернувся до секретарки й попросив: — Перевірте ще раз, щоб розмова записувалася на плівку. Цю розмову я прилучу до справи… Так, так, слухаю вас! Добре, я почекаю. — Він знову обернувся до секретарки.

— Я перевіряла тричі, пане прокурор… Усе гаразд. Диктофон підключено до мережі.

— Добре, — пробурчав Берг. — Вона зараз на пляжі. Це поруч, по неї пішли. Знає, що чоловік у тюрмі і лежить на пляжі… Чудеса, правда?

— Як він поводиться в камері, пане прокурор? — не стрималася секретарка — вона знемагала від цікавості.

— Добре, — відповів Берг. — Він поводиться пристойно… Алло! Так, так! Фрау Люс, здрастуйте! Прокурор Берг. Я дзвоню до вас ось з якого приводу… Вже читали? Ясно. Скажіть, фрау Люс, що ви зберігали в своїй шкатулці в спальні?

— Він отруївся саме тим порошком? — після довгої паузи спитала Нора Люс.

Берг з полегшенням відкинувся на спинку крісла й навіть підморгнув секретарці.

— Ні, ні, — сказав він, — не тим. Отже, порошок, який був у шкатулці, належав вам?

— Так.

— Ваш чоловік знав про нього?

— Ні. Я не знаю, що відповісти… Як мені треба відповісти, щоб це не обернулося проти Люса?..

— Відповідайте правду. Отже, він не знав про те, що ви зберігаєте в своїй шкатулці ціаністий калій?

— Ні.

— Де ви його взяли?

— Я не можу говорити про це… Нас дуже багато людей чує.

— Я пред’явлю обвинувачення тим, хто спробує розголосити нашу розмову, а це можуть зробити тільки телефоністки нашого й вашого міжнародних вузлів. Їхні номери ми занесли в протокол, так що говоріть спокійно. Де ви взяли цей порошок?

— А може, ми поговоримо, коли я повернуся до Берліна?

— Якщо потрібно буде, я викличу вас на допит. Отже, де й коли ви дістали цей порошок?

— Мені дістав цей порошок мій друг.

— Друг? Який друг? Навіщо? Ви його просили про це?

— Ні! Я неправильно сказала. У мене є друг. Він лікар. Я була в нього в кабінеті і там узяла порошок. У нього був відкритий сейф, і я взяла цей порошок. Він нічого не діставав мені… Я сама…

— Як звуть вашого друга?

— Я не назву вам його імені.

— Тоді я скажу вам, що вашого чоловіка заарештували саме тому, що у вашій шкатулці знайшли отруту! І якщо ви не відкриєте мені зараз ім’я вашого друга і його адресу, я не обіцяю вам скорого побачення з чоловіком. Навіть коли в цьому тепер не зацікавлені ви, то ваші діти, я думаю, будуть дотримуватись іншої точки зору.

Той чоловік, у якого я взяла порошок, ні в чому не винен!

— В організмі покійного Ганса Дорнброка знайшли ідентичну отруту. А загинув він у вашій квартирі. Мені треба побачити цього вашого друга й спитати його, скільки саме порошку в нього зникло і як він приховав цю пропажу від властей!

Обличчя Берга зараз було люте. Напружено прислухаючись до тугого, монотонного мовчання, він швидко кутуляв нижньою щелепою, ніби жував свою несолону котлетку.

Фрау Люс запитала:

— Я прочитала в газетах, що мій чоловік тієї ночі, коли загинув Ганс, був у якомусь кабаку. Словом, він не ночував дома. От нехай він і постарається вам пояснити, навіщо й чому в моїй шкатулці була отрута. Один-єдиний пакетик. Усе. Більше я вам нічого не скажу…

І вона повісила трубку.

Берг підвівся з-за столу. Він ходив по кабінету, страшенно обурений:

— Слинько! А ще береться робити фільми проти наці! А дві шлюхи зраджують його, і він не може з ними впоратись! Одна спокійно сидить на курорті й жде, поки її чоловіка судитимуть, а друга… Лотта, викличте машину… А втім, ні, не треба. З’єднайте мене з фрау Шорнбах… Я дуже не люблю бути спостерігачем, особливо коли чоловіка топлять не в морі, а в відрі з бабськими помиями!

Він підійшов до телефону — фрау Шорнбах була на проводі.

— Алло, це прокурор Берг! Не думайте кинути трубку! Приїжджайте до мене негайно, коли не хочете, щоб нашу розмову записали на плівку у відомстві вашого чоловіка.

Коли Шорнбах прийшла до прокурора, він зразу ж перейшов у наступ:

— Ви готові підтвердити під присягою, що не були разом з Люсом у «Евриці»? Перед тим, як відповісте мені, постарайтеся зрозуміти ось що: я доведу, що ви були з Люсом у кабаку, я доведу це напевне. Ваш чоловік повинен був сказати вам, що Берг даремно ніколи нічого не обіцяє, а, пообіцявши, виконає — і не його, Берга, провина, що над ним, Бергом, є ще начальники… Інакше, я думаю, ви б не носили прізвище Шорнбах, бо ваш чоловік тільки тепер мав вийти з тюрми як генерал Гітлера. А довівши, що ви були з Люсом у кабаку з другої години ночі до шостої ранку, я зразу це розголошу. Але перед цим я притягну вас до суду за неправдиві свідчення, фрау Шорнбах. Коли ж ви скажете мені під присягою правду, я зроблю все, щоб ваше ім’я не потрапило на сторінки преси. Я не можу вам гарантувати цього, але докладу всіх зусиль. Отже, де ви були в ніч з двадцять першого на двадцять друге?

— Я була дома.

— Ви не були в барі «Еврика» з режисером Люсом у ту ніч?

— Я була дома, пане прокурор, бо я не могла кинути дітей, чоловік саме був у від’їзді і дома не лишилося нікого, крім садівника й няньки.

Берг поправив окуляри і спитав:

— Отже, як я вас зрозумів, ви не виходили з свого дому тієї ночі?

— Так.

— У такому разі як ви поясните ваш виїзд з шофером на Темнельгоф о першій годині ночі? Ви їздили зустрічати Маргарет, яка пролітала через Берлін, направляючись у Токіо. Чи не так? Ви забули про це?

— Ах так, правильно, я виїжджала зустрічати мою подругу, ми не бачилися три роки, і вона летіла з Мадріда в Токіо… Я передала їй посилку…

— Ви передали їй посилку?

— Звичайно.

— Не брешіть! Ви не бачилися з подругою Маргарет, бо рейс з Мадріда в ту ніч через негоду завернули у Відень!

— Я… чому, я ж…

— Не брешіть! Я, а не ви, щойно розмовляв з Токіо! З вашою Маргарет! Не брешіть мені! — гаркнув Берг і вдарив долонею по столу. — В мене запитань більше немає. Ви збрехали під присягою, і я змушений заарештувати вас, фрау Шорнбах.

— Ні! Ні, пане прокурор! Ні!

«Як він міг спати з цією паскудою? Вся пика потекла, все ж намальоване. Міхель правду каже: жінку треба посилати до лазні й зустрічати її біля входу; якщо вона залишилася такою ж, як була до купання, тоді можна кликати на вечерю…»

— Де ви зустрілися з Люсом?

— На Темпельгофі я взяла таксі й під’їхала до «Еврики».

— А ваш шофер?

— Я відпустила його. Я сказала, що назад доберусь на таксі.

— Коли це було?

— За, десять хвилин до другої. Чи о другій. Ні, за десять до другої.

— Куди ходив з «Еврики» Люс?

— Він нікуди не ходив. Ми слухали програму й танцювали.

— Коли ви пішли звідти?

— О п’ятій. Чи близько п’ятої.

«Хай і о п’ятій сорок, — подумав Берг. — Чи о сьомій. Для мене важливо те, що вони були разом, коли настала смерть Ганса».

Відпустивши Шорнбах, Берг попросив секретаря;

— Всіх, хто фігурував на плівці Люса разом з Кочевим, викличте до мене завтра. Якщо не встигнемо — допити продовжуватимемо й післязавтра…

«Тюрма збуджує бажання аналізувати, і я неодмінно скористаюся з цього. Я зараз спробую все проаналізувати. Цим я й боротимусь з безвихідним розпачем, який охопив мене, — не тому, що я боюсь майбутнього; майбутнього бояться люди, винні в чомусь перед совістю, законом чи богом. Я чистий. Розпач — від іншого; він від загостреного відчуття безсилля людини перед обставинами. Оця некомунікабельність особистості й суспільства доводить до розпачу, тільки це, і ніщо інше.

В чому моя вина чи наша — не так важливо. В чому вона? В тому, що з самого початку ми з тобою не прийняли закону, спільного для нас обох. Закон покликаний об’єднувати різні прагнення і різні характери, несумісність індивідуальностей в одне ціле, де гарантії вагомі й постійні. У нас з тобою не було ні закону, ні гарантій. Ти була створена за образом і подобою твоїх предків, я — своїх. Ми були різні, коли побачились, і коли покохали одне одного, і коли в нас народився перший син, і коли народився другий. Ми з тобою були різні і коли я ще був репортером, коли я тільки пробував асистувати режисерам; ми з тобою лишилися різні, і коли я почав робити свої фільми, я йшов у нашому вовчому світі через боротьбу. Іноді я ліз через колючий дріт, і шматувало мені не тільки одяг, а й шкіру; іноді, завмираючи від страху, я кидався в атаку, і мені пробивали кулями серце. Мені його вже багато разів пробивали, і часом мені здається, що я живу мертвим. Я відчуваю себе живим, коли дивлюся на наших дітей і чую їх або коли раптом із сум’яття думок вибудується сюжет майбутньої картини…

Паоло якось сказав мені: «Тобі потрібний тил. Тоді її ревнощі урівноважуватимуться вірністю і всепрощенням твоєї подруги. Ти повинен завести собі подругу, як противагу безконечним бомбуванням Нори. Я її дуже люблю, але вона буває жахлива зі своїми сценами, зі своїми сліпими ревнощами і безвідповідальною зміною настрою».

«А чи є такі подруги?» — спитав тоді я Паоло. «Мабуть, є. А коли й нема, тоді треба вигадати. Вольтер же радив вигадати бога».

«То, може, мені спробувати заново вигадати собі Нору?» — подумав я, але говорити про це Паоло не став, бо я знав, як він мені відповість. Він би знаєш як мені відповів? Він би відповів мені приблизно так: «Ви прожили разом десять років. Вона знала тебе, коли ти був ніким, вона знала тебе, коли ти перемагав, програвав, блював від злості, хворів від щастя і обпаскуджувався від страху. Ти ж не можеш позбавити її пам’яті? Вона просто людина, чудова людина, а ти недолюдина чи надлюдина — це як тобі хочеться, бо вона живе в світі реальному, а ти живеш у нетривкому світі, створеному тобою самим. Ти ж просив її подивитися «Вісім з половиною», і вона сказала тобі, що це гидота. Хіба не так? А хто зможе геніальніше за Фелліні відобразити художника? Ніхто. Це ж так». Я недарма нічого не сказав Паоло, я дуже хотів спробувати вигадати тебе заново. І я поїхав у Ганновер продовжувати роботу. Знаєш, це необхідно для мене — зникнути, зачинитися в готелі, сидіти по десять годин за столом, і писати якесь слово на полях, і малювати пики, а потім ліпити свою муру. І якщо піде, якщо багато сторінок буде коло машинки, і я не божеволітиму, що й на цей раз стану банкротом, і якщо робота йтиме кожного дня, то я подамся в якийсь кабак, де буде дуже гамірно, і мені буде добре, коли я сидітиму за столиком з бандитами, маклерами, кокаїністами, повіями, і я буду щасливий, бо там, дома, на мене чекає найпрекрасніша жінка, яку я знав, і що вона молить бога за мою роботу й за мене… А я одержував твої бридкі телеграми…

Зараз, аналізуючи наше минуле, я думаю: а може, мої вороги — а як з’ясувалося, їх у мене чимало, і це люди серйозні — підкидали тобі щось проти мене, знаючи, що художника дуже легко знищити руками близьких? Ніхто не переживає зради так глибоко, як художник, — не я це відкрив, отже, не будемо сперечатись. А втім, чи художник я? Не знаю. Але зраду своїх близьких я переживаю як художник. Пробач мені. А може, ти хвора на ревнощі? Є, виявляється, така хвороба, різновид паранойї.

Так от, про наше «діло»… В мене пішла робота. Непогано пішла. А тут твої телеграми. Телеграми пані, якій нічого робити в цьому світі, крім того, як улаштовувати сцени. (Бідолашний Скотт Фітцджеральд! Пригадуєш, як Хем змалював його трагедію? Він перший написав про те, що сцени дружини приводять чоловіка, який її кохає, до імпотенції. Цей старий написав здорово, ти це подивись іще раз у «Святі, яке завжди з тобою»).

Словом, я пішов у бар напитися. Знаєш, коли відчуваєш себе самотнім і обкраденим, треба неодмінно напитися, щоб завтра продовжувати роботу. Тоді буде соромно за свою слабість: «Ну, нехай надсилає гидкі телеграми, а ти що ж? Виявився слабшим від сварливої баби? Біс її бери, нехай шле свої телеграми».

Краще, звичайно, змінити б готель, щоб не читати твоєї гидоти. І от у тому барі я зустрівся з нею. Мабуть, ти з своїми залицяльниками розмовляла так само, як вона зі мною. Вона теж розумна, подібно до тебе, але на ділі виявилася така ж дурна, як і ти. Та ще й підла. А втім, дурість страшніша за підлість. Так от, вона говорила, і я говорив, я мовчав, і вона мовчала, і пили ми нарівні, і була вона, на відміну від шлюх, з якими я зустрічався після твоїх сцен, — це була моя помста тобі, тільки помста, — була вона чимось схожа на тебе, але тільки вона не ревнувала мене і не надсилала мені телеграм. Тепер я зрозумів: вона просто не мала на це права. Знаєш, найкраща форма кохання — це коли на нього не маєш права. (Боже мій, як приємно сидіти в тюрмі і не думати про завтрашню зйомку і про те, що треба домовлятися з гером Сабо про прокат картини в Англії, і не треба вислухувати істерики продюсера про перевитрату грошей, і не треба думати про те, що ти просила змінити дім на район Міттльзеє — там сухо, а ти не переносиш вологи).

Закон… Що таке закон? Це коли людина знає, що, переступивши його, в будь-якій сфері діяльності (діяльності, повторюю я, а не розмови, помислу, бравади, гри) вона стає правопорушником і її карають у міру суворості, яка приписана тій чи іншій статті кодексу. Пам’ятаєш, якось ти сказала мені «тварюка»? (Правда, це було так часто, що ти могла забути). «Тварюка» — це образа словом. За це тебе могли оштрафувати, і тобі довелося б просити в мене грошей, щоб заплатити в державну казну штраф за порушення закону. Ти зустрілася б з адвокатом, і той став би доводити, що я був невірний тобі, а тому ти й назвала мене тварюкою. Але мій адвокат довів би, що я не зраджував тебе, а навіть коли б ти мене спіймала на зраді, ти могла б — відповідно до закону — розлучитися зі мною. Розлучитися — це по закону, а от образа беззаконна. Ти не хотіла, щоб ми розлучились. Гаразд. Тоді виникає питання про гарантії. Де гарантія, що ти знову не будеш ревнувати мене марно і влаштовувати сцени? Я брехав собі весь час — не було таких гарантій. Ти мстила мені за щось таке, чого в тобі не було, але було в мені. (Чого ж у тобі не було, а було в мені? Ну, звичайно ж, у мені не було породи, я був метушливий, нечесний, блудливий, балакучий… А що? Все правильно. Я не сперечаюсь). Значить, нас із тобою зв’язувало, крім дітей, те, що називають у порядних книжках про любов уночі? Отже, чудова моя (ура, я в тюрмі, і ти зі мною не посперечаєшся!), свинство, саме тільки свйнство! Годі! На сьогодні досить. Лягаю спати.

…Я перечитав те, що написав сьогодні вранці. Все не те, і все не так. Я люблю тебе, і ти любиш мене, і ми приречені. Тільки я приречений піти перший. Не тому, що я кращий, а ти гірша, просто чоловік завжди попереду, і він приймає перший усю мерзенність цього світу на себе.

Одне безсумнівно: ніколи ще мені не було так спокійно, як тут. І це не солодке почуття помсти: я, мовляв, не винен, а ви мене тримаєте під замком. Ні. Просто в тюрмі знаходиш свободу духу і відходиш від каторжної суєти повсякденності.

Іще я одне зрозумів: я так стомився, що мені навіть не страшно за дітей. Доведеться тобі пригадати стенографію й машинопис. Продаси будинок — це допоможе вам протриматися перші два-три роки. Але ж ти завжди казала, що краще щаслива вбогість, ніж така мука, як у нашому ситому домі.

І все-таки цього листа я надішлю. Тільки не відповідай мені, будь ласка. Нехай діти напишуть мені листи і щось намалюють. Якщо можна, море, і нехай над морем літають птахи…»

— Пане Берг, мою газету цікавить, які причини арешту Люса.

— Причини арешту Люса відомі мені, і я не вважаю за можливе поки що говорити про них.

— Кроне. З «Телеграфу». Ви впевнені у провині Люса?

— Йому пред’явлено кілька обвинувачень.

— У якому саме обвинуваченні ви були впевнені настільки, що прийняли рішення заарештувати Люса?

— Не в інтересах слідства говорити зараз дуже багато… Одне можу сказати: я бачу немало загадок у загибелі Дорнброка, що сталася на квартирі Люса, — відповів Берг.

— Нам би хотілося знати подробиці, пане прокурор. Я представляю телебачення, і мені цікаво, в якому напрямі йде розслідування питання про плівку, яку було передано Люсом редакторові Ленцу.

— Я сам люблю подробиці і збираю їх по крихтах. І коли я наберу досить подробиць, я відповім на ваше запитання.

— Пане прокурор, — зауважив кореспондент телебачення, — ми прийшли на прес-конференцію, а не на турнір дотепності. Наша робота — інформація, і, будь ласка, постарайтеся з повагою ставитись до нашої професії.

— Ви хочете конкретності? Будь ласка. Я нічого не можу повідомити вам нового з приводу плівки Люса, яку Ленц показував по вашому каналу телебачення. Я вивчаю й цю проблему.

— Нам стало відомо, що ви зацікавилися справою болгарського інтелектуала, який емігрував до нас. Чи вдалося вам зустрітися з паном Кочевим?

— Ні.

— Ви хочете добитися зустрічі з ним?

— Звичайно.

— У вас є якісь припущення про день зустрічі?

— В мене є всякого роду припущення…

— Чому ви зацікавилися втечею пана Кочева? Чому ви шукаєте зустрічі з ним?

— У мене є на це свої міркування…

— Як поводиться Люс?

— Тюрма — це не санаторій.

— У пресі промайнуло повідомлення, що Дорнброк загинув не своєю смертю. Як ви можете прокоментувати це повідомлення?

— Спитайте про це автора повідомлення. Від нас подібної заяви не виходило.

— Ви працюєте в контакті з політичним відділом поліції?

— Так, ми періодично консультуємося з майором Гельтоффом.

— Чи можете ви назвати якісь нові імена, що потрапили в сферу вашого розслідування?

— Це передчасно.

— Коли ви маєте намір припинити розслідування й передати справу до суду?

— Дуже скоро. Я сподіваюся, що справа з’ясується дуже скоро.

— В якій мірі міцні зв’язки Люса з лівими, пане прокурор?

— Зараз я вивчаю зв’язки Люса. Всі його зв’язки — з лівими, і правими, і особливо з тими, хто мав з ним контакти як з режисером, коли він робив «Наці в білих сорочках». Більше мені нічого вам сказати, друзі. Я зможу побачитися з вами не раніше як у кінці цього тижня. В ці дні в мене буде багато канцелярської тяганини з оформленням справи…

Берг кивнув головою на крісло і запропонував:

— Сідайте. Ваше ім’я Конрад Ульм?

— Так.

— Ви асистент професора соціології Пфейфера?

— Так.

— Покажіть себе на цьому фото, — попросив Берг, простягаючи Ульму кадр, передрукований з кіноплівки Ленца. — Ось ця машина, бачите? Це ви?

— Так.

— А хто поряд?

— Це Граузнец, це Урсула, я забув її прізвище, це болгарин, який утік… Це… А оцього я не знаю… Він не з наших…

— А машина чия?

— Моя.

— А хто вам запропонував поїздити по місту в цей день?

— Не пригадую. Ми ж тоді вип…

— Випили, випили… Але це не моя компетенція. П’янство за кермом карає поліція. Спробуйте пригадати, хто запропонував вам поїхати з пляжу?

— По-моєму, болгарин… Він захотів подивитися місто…

— Про що він говорив з вами?

— Я ж не знав, що він утече, інакше я уважно прислухувався б до його розмов.

— Він був цікавим співрозмовником?

— Урсулі так здалося. Я з ним щось не дуже розговорився. Він здався мені занадто веселим. Якимось бадьористим. А я не дуже вірю бадьористим. Особливо звідти, з-за стіни.

— Зараз я спробую сформулювати надзвичайно важливе запитання, а ви мені відповісте на нього з усією серйозністю… Через два дні після зустрічі з вами Кочев вирішив не повертатися додому. Чи відчули ви в його розмовах, у манері поведінки бажання, намір, проблиск наміру не повертатися додому? Може, він вас запитував, як звідси перебратися ще далі на захід, цікавився працевлаштуванням, запитував про болгарських емігрантів, про панів з НТС[4], які борються з Кремлем?.. Пригадайте, будь ласка, все, що можете пригадати.

— Він справив на мене враження весельчака, — повторив Ульм, — жартував: «Ви всі — акули імперіалізму…» Казав, що не зміг би тут жити, бо «відчуваєш себе загорнутим у целофан — повна некомунікабельність».

— Він сказав вам, що не зміг би тут жити?

— Так. Він так говорив.

— Отже, для вас було несподіваним повідомлення про те, що Кочев вирішив не повертатися на батьківщину?

— Для мене це була зовсім несподівано.

— Сідайте он за цей столик і запишіть це. Я додам ваші свідчення до справи.

— Добре.

— І назвіть імена тих, хто був з вами того дня.

— Добре.

— Якщо у вас виникнуть якісь нові міркування з приводу вашої зустрічі з Кочевим — теж напишіть.

— Власне, нічого нового в мене не пивинно виникнути. Я, правда, був трохи здивований його німецькою, він розмовляв як справжній берлінець. А про все інше він торохтів, немов диктор московського радіо: «Так, у вас очевидна технічна революція, так, ви зробили гігантський ривок, ні, ваш робітничий клас не може бути пасивною силою, але ваші нацисти підняли голови, і якщо ви будете просто мітингувати — без програми й без організації, — вас зімнуть у найближчому майбутньому». Та ще щось у цьому дусі.

— От ви все й запишіть, будь ласка. І останнє: ви не пригадуєте, він не умовлявся ні з ким з ваших приятелів про зустріч?

— Я не чув. Може, Граузнец знає? Чи Урсула. Вона любить екзотику. Вона бачила першого червоного в своєму житті.

— Напишіть мені її адресу й телефон.

— У неї нема телефону, вона живе в гуртожитку.

— Адреса?

— Нойерштадт, сім. По-моєму, на третьому поверсі.. Її там усі знають.

Урсулу привезли через півгодини після того, як Ульм закінчив свої свідчення.

— Дев’ятнадцятого ми домовилися про зустріч — це правильно. Назавтра вдень ми з ним побачились, пане прокурор… Ми випили кави…

— Де ви побачились?

— У «Момзені».

— О котрій годині?

— О п’ятій годині.

— Хто платив за каву?

— Я хотіла заплатити за себе, але він сказав, що жінці у них забороняється платити за себе, і заплатив за нас обох. А в чому справа? Щось трапилося?

Берг скинув окуляри на кінчик носа і втупився в Урсулу з розгубленим подивом:

— Де ви були останній тиждень?

— Днів зо два я сиділа в себе… Готувалася до екзамену. А потім мене потягли на озеро. Ми там звірствуємо в палатках. Шматуємо м’ясо руками, словом, розважаємось.

— Ага… Ну зрозуміло. Транзистори хоч возите з собою?

— У нас диктофони. З записаними плівками. Завжди знаєщ, що за чим іде: після Елвіса Престлі — Рей Коніфф, а потім поп-м’юзик. А коли слухаєш транзистор, треба напружуватись, бо неодмінно будуть якісь неприємності. Набридло… Лякають загибеллю від бомби, лякають загибеллю від росіян, лякають загибеллю від танення льоду і забруднення атмосфери…

Берг засміявся.

«Прекрасна добра тварина… Той, хто на ній ожениться, буде найщасливішою людиною, — подумав Берг. — Вона віддячить за ніжне почуття прихильністю на все життя».

— Ну добре, — сказав він, — ходімо далі… Якщо хочете курити — куріть. Хоч я всім забороняю курити. В мене виразка дванадцятипалої кишки… Жую протерті котлетки й боюсь тютюнового диму…

— Ви схожі на Спенсера Трессі, — вам казали про це?

— Казали. Він приїздив до мене, коли вони знімали «Нюрнберзький процес». Славний старий.

— Ви теж дуже славний.

— Що?!

— Я кажу, що ви теж дуже славний старий. Тепер зовсім неможливо мати справу з однолітками. Їх цікавить тільки соціологія. Маркузе і Режіс Дебре. Тільки ваше покоління вміє розуміти жінку. Ні, я не психопатка, я просто завжди кажу те, що відчуваю. Знаєте, я дуже сміялась, коли прочитала у Франса — «думаюча жінка». Таких нема. Є жінка, яка відчуває і яка не відчуває…

— От і зрозумій вас, — несподівано для самого себе сказав Берг і відчув, що червоніє.

— Прокурор, ви дівич?.. — спитала Урсула.

— Скільки вам років, Урсула? — перебив її Берг.

— Двадцять.

— Можна поставити вам нескромне запитання, яке не стосується нашої бесіди?

— Я знаю, про що ви хочете спитати. Так, так, у п’ятнадцять. Мене поквапили. Та я й сама не дуже хотіла стояти на місці. Я нікого не звинувачую. Я розумію вас, ви праві. Ми обвинувачуємо ваше покоління, але самі теж добрі… Але ми нічого не можемо змінити: ідеї — ваші, танки — ваші і бомби — ваші. Нам лишається тільки базікати й шматувати м’ясо руками. А оцей червоний мені дуже сподобався. Він мужчина, справжній мужчина…

— Ви були близькі з ним?

— Я відвикла від таких формулювань… Звичайно… Якщо брати до уваги сусідство за столиком, то ми були дуже близькі.

— Звідки ви знаєте, що він справжній мужчина?

— Не знаю. Відчула. Він не пускав диму через ніздрі, не сумував. Веселий хлопець, який знає діло і вміє відстоювати свою точку зору. Одним словом, я хотіла б мати його своїм другом. Мій батько завжди говорив, що треба дружити з хлопчиками. Він казав, що вони можуть відлупцювати, але не зрадити… А що з ним? Він шпигун? Взагалі, він підходить для ролі шпигуна:..

— Він зник. Його шукають уже тиждень. Кажуть, що він вирішив залишитися в нас. Він начебто говорив, що не хоче жити в умовах комуністичного терору…

— Це нісенітниця! Він розповідав мені, як вони восени з друзями їздять полювати в тайгу під Софією…

— Хіба під Софією є тайга?

— Ну, значить, під Москвою. Звідки я знаю, що в них там є. Але мені вперше в житті було цікаво слухати про червоних, коли він розповідав, як вони там живуть, розпалюють багаття, в тайзі, як п’ють молоко і які розказують один одному анекдоти… Він говорив, що збирається днів через п’ять, як тільки повернеться додому, зразу ж поїхати на полювання.

— Спробуйте пригадати, Урсула, як він сказав це?

— Я не папуга. Він сказав, що як тільки повернеться додому і закінчить свої бюрократичні справи… Я ще тоді завитала його: «Невже у вас є бюрократи?» А він нахилився до мене й сказав на вухо: «є». І засміявся. Він сміявся дуже гарно — всім обличчям… Стривайте, він мені ще говорив… Він говорив: «Ульм нападав на мене весь час: «Все-таки Судети — це німецька земля!» А в Судетах, у Чехословаччині, крім того, що це чеська земля, — найбагатші в Європі поклади урану. Невже, тобі потрібно, щоб ваша сволота мала свою бомбу?» Звичайно, я сказала, що мені не потрібна бомба… Ні наша, ні їхня…

— Ви не образились, коли він сказав «ваша сволота»?

— А по-вашому, Шпрінгер і Тадден ангели?

— Виходить, іноді ви слухаєте транзистор, якщо знаєте про Таддена й Шпрінгера?

— Та ні… Усі мої друзі чоловіки розмовляють про це — одні лають, інші хвалять. Але мені Шпрінгер не подобається, бо в нього занадто красивеньке обличчя.

— Кочев нічого вам не казав про те, чи збирається зразу ж податися в Східний сектор, чи в нього ще були якісь справи у нас?

— Ні. Він мені нічого не сказав про це. Ой, ні, одну хвилинку, заждіть. Він сказав, що хоче зайти попрощатися з професором… Я не пригадую його прізвища. Може, Пфейфер? Соціолог. Ульм у нього навчається. А потім сказав: «Якщо хочете, беріть ваших друзів і ввечері, на прощання, перед від’їздом, усі вип’ємо пива. У вас, — він додав, — пиво краще від нашого, я тут весь час п’ю пиво».

— А куди він вас запрошував? — Берг завмер і навіть трохи подався вперед. — Не пригадуєте?

— Не пригадую.

— Але він називав вам вайнштубе чи ви просто забули зараз?

— Не пригадую, пане добрий прокурор… Ага! Я — геній! Усі кажуть, що я дурна, а я — геній! «Ам Кругдорф»! Рік ще говорив, що «круг» прийшло до них від нас. У росіян козаки збиралися «на круг» після війни з нами… Не цієї, а якоїсь іншої, коли козаки брали Берлін…

— Урсула, — сказав Берг, — я прошу вас нікому не кажіть про це… Ви не повинні нікому розповідати про останню зустріч з Кочевим. Інакше наша сволота може позбиткуватися над вами. Коли хочете, я примушу вас підписати офіційний напір про нерозголощення таємниці. Хочете? Чи утримаєтесь?

— Ні, — Урсула засміялася, — я не утримаюсь. Я дуже люблю розписуватись, давайте я розпишусь, пане прокурор.

— Професоре Пфейфер, здрастуйте, це прокурор Берг. Мені дуже потрібно добачитися з вами.

— З приводу Кочева, я розумію. До ваших послуг, пане прокурор. Коли б ви хотіли бачити мене?

— Я готовий прийняти вас у будь-який час. Зараз вільні?

— Зараз? Чи довго ви мене затримаєте?

— Як піде розмова.

— Хвилин тридцять? Годину? У мене лекція о тринадцятій сорок.

— Я жду вас. Ми вкладемося, я думаю. Постараємося, в усякому разі.

Професор Пфейфер був невеличкий, лисий, бровастий чоловік, який, здавалося, скріплений шарнірами; він не міг сидіти спокійно на місці, немовби його власне тіло заважало йому і він не знав, яку ж позу прибрати: то він викидав уперед маленькі товсті ніжки, то підгинав їх під себе; роздував; ніздрі, ворушив гачкуватим носом і раз по раз поправляв манжети, піднімаючи при цьому коротенькі ручки над головою, наче мусульманин під час намазу.

— Ні, ні, про час, а тим більше про точний час не питайте мене, пане прокурор! Я не в згоді з точністю через те, що сам занадто точний. Якщо я не впевнений в абсолютній істинності дати, години, діаграми, я не наважусь вам відповісти — це значить приректи себе на муки. Я лютуватиму, що сказав неправильно, і це може порушити ланцюг ваших міркувань. Це було ввечері — з таким формулюванням я погоджусь. Він прийшов до мене, коли вже починало сутеніти. Ні, це зніміть, починало сутеніти чи сутеніло — це різні часові категорії. Просто ввечері. Чи довго він пробув у мене? Не пригадую. Мені було цікаво з ним: час відчуваєш, лише коли тобі нудно.

— Ви не могли б розповісти, про що ви розмовляли?

— Про все. Тому що єдина наука, яка може осягти нині всі проблеми світу, — це наша з вами наука — соціологія!

— З чого ви почали розмову?

— З чого почали? Ну, це неодмінна буржуазність, вони її теж засвоїли, бідолашні, ми їм нав’язали ці умовності. «Добрий вечір, пане професор, Спасибі вам за те, що ви знайшли для мене час, ось моя картка». Москва. Інститут економіки, телефони, Кочев, цупкий папір, непоганий шрифт. «Радий бачити вас, колего, хочете кави?» — «Ні, дякую», — «Не брешіть, ви хочете кави, люди із-за «залізної завіси» мусять бути категоричні». — «То Ви й є категорична людина, якщо говорите за мене». — «Ха-ха, виявляється, що це я живу за залізною завісою, а ви найвільніша країна? З цукром чи без?». — «Без». — «Молодець, тільки без цукру — справжня кава, знімайте піджак, кидайте його на стілець, яка у вас тема?» — «Тенденції розвитку післявоєнної економіки в ФРН, концентрація капіталу, неонацизм». — «Не це тепер головне, це для історика, а не для соціолога, ходімо на кухню, там газ. Тема вузькувата, трохи пахне заданістю. Ви хочете знати мою точку зору? Добре. Розвиток промислових потужностей у післявоєнній Німеччині, поза волею магнатів промисловості, привів нас до кризової ситуації. Ні, ні, на біржі все гаразд, і спаду ви не діждетесь. Це все пропаганда! Який там спад! Буде крах, а не спад. Після Гітлера ми за короткий час порвали з епохою убозтва! Ні, я не агент капіталізму, я вважаю Маркса великим ученим, і я ненавиджу пристрасті біржі. Просто така правда, і сталося це тому, що вперше в історії людства недостача висококваліфікованої праці полегшувала прогрес. Нас навчили робити сорочки, машини й телевізори не вмілими руками, а дисципліною виробництва: автоматизації промислового процесу не потрібні брюссельські мереживниці чи різьбярі по дереву — їм потрібні лише «натискувальні» рухи роботів. Засвітилася червона кнопка — натисни її, засвітилася зелена — зніми з конвейєра готовий телевізор. А незабаром нам взагалі не потрібні будуть робітники в такому розумінні, як вони були потрібні двадцять років тому. Все робитиме машина. А що робити людині? Часткове безробіття, коли автоматизація найбільш унікальних процесів виробництва викидає на вулицю тисячу-другу робітників, породжує вуличні демонстрації довговолосих і комуністів. А що буде з світом, коли машини повсюдно замінять людину! Раніше праця була важелем загальної дисципліни світу. Що ж стане з людьми, коли їх замінять машини? З усіма людьми: і з Круппом, і його робітником? Машини забезпечать і того, і того рефрижератором, автомобілем, кольоровим телевізором, котеджем, сорочкою й піджаком. Як тоді бути? Ну, з усякого роду Вагнерами й Чайковськими, Чеховими й Хемінгуеями зрозуміло: вони над світом, вони поза боротьбою. А як бути з усіма іншими? Хто піднесе вам чемодан від таксі до ліфта в готелі? І чому шофер таксі має виконувати вашу вказівку — куди вас везти? Ви що, розумніший за нього? У вас на грудях табличка, на якій написано: «Я геній»? Ми на грані таких політичних зрушень, що весь цей галас у Пекіні здасться людству дитячою грою». — «Дайте вірьовку», — сказав він. Я це точно запам’ятав, тому що здивувався й безглуздо на нього втупився… «Я повішусь, — додав він. — У вашому ватерклозеті. Ви намалювали таку безпросвітність, що мені не хочеться жити». Я посміявся, ми розвили каву в кухлі, але я свого зразу ж розбив, я завжди б’ю посуд, через це ми розлучилися з дружиною, я вже почав заварювати ще одну порцію кави, але він запропонував розлити каву з його кухля в дві чашки, і він це зробив дуже добре, не проливщи на підлогу ні краплі, і ми пішли в кабінет. «Істина конкретна, професоре, — сказав він, — і я аж ніяк не проти вашої конкретики, в ній багато правди. Ви руйнуєте ілюзії логікою свого передбачення, і правильно робите. Але як же бути? Я проти того, щоб сидіти склавши руки і ждати, поки тебе скине в прірву той потік, який можна відрегулювати, зашлюзувати, чи що…» — «Ви пропонуєте зашлюзувати прогрес? Скажіть про це вашим керівникам! Шлюзувати прогрес у широкому розумінні — продавати ідею, а у вузькому — державу». — «Саме поняття «зашлюзувати потік» породжене практикою прогресу, — заперечив Кочев. — Ми навчилися шлюзувати річки і таким чином підкорили собі природу, діставши від неї електричні потужності, що так потрібні для автоматизації виробництва». — «Ну, добре, правильно. Що шлюзувати? Як? І головне, хто це робитиме?» — «Це мене не хвилює». — «Вас це хвилює лише тоді, коли воно стосується світу проклятого капіталу? — спитав я. — У вас, звичайно, таких проблем нема і вони не передбачаються?» — «Вони у нас є, а в майбутньому їх передбачається ще більше». — «Ви можете так сміливо говорити, лише перебуваючи за кордоном?» — «Я повторюю одну із статей у «Правде», професоре. Для того, щоб шлюзувати прогрес, треба думати про створення суспільства більш високого в порівнянні з тим, у якому ми живемо». Чорт візьми, пане прокурор, мені це стало по-справжньому цікаво, тому що я саме пишу одну статейку для Гарварда. «Як бути, наприклад, з тими семи мільярдами жителів, які заселять землю через сорок років? — вів далі він. — А що, коли в результаті автоматизації виробництва кисню стане недостатньо і світ буде отруєно вуглекислим газом? Або маньяк натисне кнопку, і кулька розлетиться в той момент, коли ви закінчите розробку вашої моделі майбутнього суспільства, побудованого на розумі й загальному добрі? Лякати майбутнім так само нерозумно, як і жити застарілими уявленнями». — «Ви прагматик? Ви любите Дьюї? Ви вірите лише сьогоднішньому дню і практиці, обмеженій перспективами, що зримо уявляються?» — Перспектива завжди сприймається зримо, — відповів він. — Я також люблю точність у формулюваннях — це від юнацького захоплення порівняльною філологією». — «А звідки, між іншим, ви так чудово знаєте мову?» — «Мій науковий керівник розмовляє зі мною тільки по-німецьки». — «Хто він?» — «Професор Ісаєв. Історик». — «Я читав його книги, по-моєму. Він вивчав період третього рейху?» — «Саме так». — «Але все-таки мені хотілося б почути вашу відповідь». — «Мене хвилює питання: хто і як формуватиме покоління німців, які стануть керівниками і підданими загальної автоматизації виробництва? Хто стане символом добра і мудрості: чемпіон з боксу чи філософ? Нацистський льотчик Рудель чи антифашист Екзюпері? Чи не передчасно перескакувати через часовий період, в якому ми тепер живемо?» — «У цьому плані, — відповів я йому, — в нас є загроза неонацизму, тому що бути інтелектуалом важко, а стати гендлярем легко». Він погодився зі мною і сказав, що світ жде нової літератури, нового живопису, нового кінематографа. «Зараз у літературі йде цікавий процес зближення з наукою. Науково-художня література займає перше місце — величезний читацький інтерес. Люди хочуть одержувати максимум інформації. Література зживає «казкарів», тобто тих, хто розповідає всякі історії, почуті чи помічені, але які письменник не пропустив через своє бачення завтрашнього дня. Ті в літературі, хто живе днем учорашнім, не порівнюючи його з майбутнім, приречені. Але таку літературу минулого дуже полюбляють крамарі. Вони взагалі полюбляють усе, що «схоже», і особливо те, що в тій чи іншій мірі їм знайоме. Тому завжди спочатку геніїв освистують. Читача готує шкільний учитель. А які вчителі у ваших школах? Скільки серед них людей з коричневим минулим? Адже ваших сьогоднішніх учителів виховували при Гітлері!» — Пфейфер закурив. — Потім ми трохи полаялись, але він мені сподобався.

— Чому ви полаялись?

— У цьому винен я. Я почав суперечку з високих позицій майбутньої правди, а потім мене заїло, що він мене б’є фактами нашої повсякденності, почерпнутими з наших же газет, і став відповідати йому тим же. Але попрощалися ми добре. Він проявив необразливу поблажливість. Він, звичайно, з їхніх пропагандистів, він признався мені, що хоч і не перебуває в партії, але поділяє комуністичні догми, бо вони «єдино істинні». Він говорив, що в них багато всяких непорядків і навіть ідіотизму, і це мене з ним примирило. Але він говорив мені: «Ви ж не хочете покласти в основу сьогоднішнє становище у вашій країні, ви весь час відходите від повсякденності, від побуту, від практики політичного життя в майбутнє. А змоделювати майбутнє завжди значно легше, ніж точно зрозуміти й вирішити проблеми сучасного. Я ж кажу: оце у нас безглуздо, це ідіотизм, а це давно застаріле; я не тікаю від сьогоднішнього дня». Я ще сказав йому: «Ви мужня людина, Кочев», — а він відповів, що в мене неправильне уявлення про мужність. «Почитайте уважно наші. газети. Ми пишемо там гостріше, тільки треба читати газети, а не ваші коментарі на наші виступи. Ми вирішуємо вихідні питання: людина і природа, людина і закон, людина і людина. В деталях партачимо, часом — надміру. У головному ми йдемо правильно». Я запросив його виступити перед студентами, але він сказав, що завтра відлітає в Софію, бо строк його відрядження закінчився. «Правда, — сказав він, — я був у вас в університеті, в східноєвропейському інституті. Це жахливо. Їх не цікавить наша дійсність і її проблеми. А коли їм запропонуєш дискусію, вони не можуть до пуття заперечити, потіють від натуги і буравлять тебе очима, наче кулеметами. Вони вам зроблять погану послугу, якщо стануть спеціалістами з «російського чи болгарського питання». Вони ж засаджуватимуть інформацію в електронно-обчислювальні машини, ну й пхатимуть вони вам туди всяку нісенітницю. Це те ж саме, коли б ми напихали в наші ЕОМ по Німеччині самі тільки дані про промови Таддена й лідера судетських німців Бекера. Справді, я тоді був здивований, одержавши розрахунки з ЕОМ…» — «Невже ви всерйоз сприймаєте цих маніяків? — спитав я його. — Це несерйозно, ви тут під тиском вашого пропагандистського преса». А він мені тоді відповів — бив, як молотком, мені це дуже сподобалось: «Я ставлюся серйозно до Німеччини — до всього, що там відбувається. Звичайно, для мене Німеччина — це не таддени й штрауси із шпрінгерами. Ні, аж ніяк. Але вони ж у вас існують? Через двадцять років, якщо ви зможете їх тепер стримати, вони дійсно будуть смішні й несерйозні…» А об одинадцятій він пішов.

— Коли?

— Об одинадцятій, — повторив професор. — А що?

— Чому ви переконані, що він пішов од вас об одинадцятій?

— Як це «чому»? Він же сказав, що в нього в «Ам Кругдорфі» зустріч з якимось юним крезом. А від мене до «Ам Кругдорфа» двадцять хвилин іти. Саме об одинадцятій двадцять у них була призначена зустріч.

— А чому він не міг взяти таксі?

— Не було грошей. Він признався, що їм дають мало грошей на відрядження..

— У зв’язку з чим він вам про це сказав?

— Він розглядав мої книжки. «У вас страшенно дорогі книжки, — сказав він. — Хто може ці чудові книжки купувати, якщо ось цей двотомник Вінера дорожчий, ніж пара черевиків? Я тут втратив півкілограма слини, коли розглядав вітрини книжкових крамниць. У нас у поїздках грошей як кіт наплакав, на книжки не вистачить, навіть якщо економити на метро, не кажучи вже про таксі…»

— Спасибі. Тепер треба записати ваші свідчення.

— Що?! Все це базікання?! Але я вийшов з графіка, пане прокурор!

— Ви напишете, що Кочев мав зустрітися з якимось «юним крезом» і що в нього не було грошей на таксі. Більше нічого не треба.

— Це — будь ласка. Тільки в мене олівець, я пишу грифелями.

— Ось моя ручка…

— Я розповім про нашу розмову студентам, їм це буде просто цікаво.

— А от цього робити не можна, професоре, — сказав Берг, — тому що все, про що ви мені розповіли, не підлягає оголошенню… Інакше я вирішу, що Кочев поклав вас на обидві лопатки, — все-таки на сьогоднішній день теж варто звертати увагу… Коли-то ще ми побудуємо постіндустріальне суспільство… Скільки ще хороших людей уколошкають…