Бомба для голови

Шукайте жінку

Люс розлютився: в Європі знайомі говорили, що в Токіо всі розуміють англійську. «Японська там не обов'язкова, — запевняли Люса, — інтелігенція навіть думає по-англійськи… Не кажучи вже про тих, хто працює в сфері «сабісу», — так японці переінакшили на свій лад слово «сервіс».

— Великий будинок! — втовкмачував Люс шоферові таксі. — Ваш хмарочос! Касумігасекі! Розумієте? Найвищий будинок у Токіо! Біля парламенту! Величезний будинок: Касумігасекі!

Шофер кивав, усміхався, але не розумів по-англійськи жодного слова. А Люс не міг, просто не мав права запізнитися, бо зараз вирішувалося все, зараз його чекає людина, яка скаже правду… Без цієї правди він не зможе продовжувати боротьбу… А токійський таксист не розуміє жодного слова…

… В тому, що Японія не розмовляє по-англійськи, Люс переконався вчора ввечері, прилетівши з Гонконгу в Осаку. Там він мало не спізнився на зустріч з журналістом Онумою, бо ні шофер, ні перехожі не розуміли його, коли він називав адресу. Слава богу, випадковий перехожий — о чудо! — зрозумів Люса й розтлумачив адресу шоферові, а Онума діждався його.

— Я так і подумав, що ви без перекладача, — сказав тоді Онума. — Це звичайна помилка. Вважають, коли двадцять років у нас стоять американці, то ми неодмінно мусимо засвоїти їхню мову. Навпаки, те, що нав'язують, відвертає. Американці намагалися нав'язати нам модерн у всьому. Результат вийшов зовсім протилежний: поезія середньовіччя ніколи не була така популярна в Японії, як тепер. Причому книжки розкуповують не старі люди, а молодь. Вам не здається це симптоматичним? З мого погляду, це дуже симптоматично.

— Подвиги, самураї і прекрасна жінка? — спитав Люс.

Онума похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Я розумію, чому ви одразу так вирішили… Ви не праві. «В горах пройшла злива, і гілка вишні стала попелястою» — це взірець тієї поезії, якою захоплюється молодь. До одного й того ж можна йти різними шляхами, чи не так? Можна зразу піднімати культ самурая, а можна спочатку прищепити смак до поезії епохи розквіту самурайської імперії. У вас у Європі перескакують через східці, у нас це не прийнято смішно, а найбільше коли спотикаєшся, і боляче, якщо впадеш. Чи багато у вас часу? Дуже поспішаєте?

— Я прилетів сюди спеціально, щоб побачитися з вами. Мені сказали, що ви знаєте, де я можу знайти Ісії…

— Пробачте! — здивувався Онума. — Яку Ісії?

— Ну, дівчину з групи Шінагави… Фокуси, пророкування долі по лініях руки, трохи стриптизу…

— Дивно… Я одержав телеграму від Чен Шена, він просив допомогти вам у справі Дорнброка.

— Правильно, — Люса почало це дратувати. — Вона була дівчиною Дорнброка, ця Ісії. А Чен Шен сказав, що ви дружите з продюсером Шінагавою…

— Шінагава-сан справді мій друг, але Ісії я не знаю.

— Чим же тоді ви зможете допомогти мені у справі Дорнброка?

— Якщо у вас є час, — запропонував Онума, — ми зайдемо в один невеличкий симпатичний бар. Там збираються журналісти, й актори. Славні люди. А потім ми сходимо в дім, де я вас познайомлю з гейшами… У вас, європейців, неправильне поняття про гейш, і я завжди намагаюся вести контрпропаганду, — пояснив Онума. — Ну то як?

— З радістю, спасибі, — відповів Люс. — У мене зовсім вільний вечір. Я встигну до завтрашнього ранку добратися д Токіо?

— Експрес іде через кожні двадцять хвилин. Швидкість — двісті п'ятдесят кілометрів, дуже зручно.

«Він чимось схожий на Хоа», — подумав Люс і здригнувся, пригадавши, як Хоа викликав його на чорні сходи того морського бардака. Після скандалу в клубі «Олд Айленд» вони все-таки поїхали в той дім, де жили моряки-проститутки. Джейн відмовляла його, переконувала, що це небезпечно, що це може кинути тінь на його репутацію. Але Люс був принижений тим, що дозволив посадити себе в таксі, а не зчепився з тим довгим Річмондом, і наполіг на тому, щоб піти в бордель. Коли вони ввійшли в той дім, їх одразу ж обступили страшні створіння, не схожі на нормальних людей. Високі, кучеряві, напудрені, п'яні, вони хрипко сміялись і плакали, а потім пішли в танок навколо європейців, а Хоа стояв осторонь і дивився на Люса без посмішки — вперше за весь час їхнього знайомства… Люс тільки на мить побачив цей погляд, а потім знову з огидою обернувся до моряків… У моряків були страшні руки — величезні, натруджені; обкусані нігті, покриті червоним лаком; дуже великі, неживі стеаринові груди. Люс помітив, що шкіра на цих штучних грудях (декольте на їхніх платтях було глибоке) якогось мертвотного кольору — жовта, з полиском синяви.

…Ах, Осака, Осака, божевільне місто! Європа, Америка, Азія, Марс — усе тут змішалося, сплавилося воєдино яскраве синьо-жовто-червоне нічне суцвіття реклам, які осліплюють, тричі віддзеркалені в мокрому асфальті, в шибках вітрин, у лиснючих капотах чорних автомобілів… Осака, Осака, шалене місто, все в пульсації життя, яке ні на хвилину тут не затихає, все в гомоні, галасі, шумі — найбільш неяпонське місто в Японії, найбільш японське місто в Азії!

«Що нового він може мені сказати про Ганса? — думав Люс, ступаючи слідом за Онумою по вузеньких вуличках Сідзукусі. — Про Дорнброка мені більше нічого не треба. Мені тепер треба бачити Ісії. Тоді все закільцюється. Їй же Ганс, мабуть, усе-таки сказав про містера Ліма».

Онума ввійшов у невеличкий — всього лише п'ять столиків — бар. Хазяйка привітала його люб'язно:

— Ласкаво просимо!

Дві дівчини зняли з Люса дощовик і супроводили його до маленького столика під сходами, які пахли свіжою сосною й вели нагору, в житлове приміщення.

— Ви полюбляєте сиру рибу? — спитав Онума. — Я хочу запропонувати вам сусі. Це дуже смачно: сира риба й рис. Деякі європейці не можуть їсти сирої риби, але на цей випадок ми припасаємо макахуру, тобто ікру. Або восьминіг, він не такий фізіологічний.

— Я люблю сиру рибу. І сире м'ясо. І взагалі, найбільше мені подобається їсти їжаків, — відповів Люс.

Онума трохи посміявся — кожна нація має право жартувати по-своєму — і спитав:

— Був важкий переліт?

— Ні, все нормально…

— Не дуже стомились?

— Це ви про їжаків? Пробачте мені: це я так жартую.

— Ні, це ви пробачте, що я не зрозумів вашого гумору, — відповів Онума.

Як тільки до їхнього столика підійшли дівчата й принесли целофанові пакетики з гарячими вологими серветками, напаханими парфумами, з обличчя Онуми зійшло напруження, і воно стало непроникливо спокійним.

«Таке ж обличчя було в Хоа, — подумав Люс, — коли він сказав на чорних сходах, що я народився щасливим, бо мені врятував життя випадок».

«А взагалі випадок спрямований проти людей, — сказав тоді Хоа. — Народження, зрештою, як і смерть, випадкові». Він тоді тричі повторив, що випадок урятував мені життя. «Якби не було поїздки в цей «Олд Айленд» і я не зрозумів, що ви справді розгнівані поведінкою містера Річмонда (я це до кінця зрозумів, коли ви так злякалися містера Річмонда, злякалися біля таксі; я його теж дуже злякався, я взагалі боюся білих, — тільки тому я погодився виконати прохання містера Лао…), ви б щезли. Я ж нічого проти вас не мав… Ви заважали містеру Лао, помічникові голови Ліма. Я спостерігав за вами в клубі й зрозумів, що порішити вас буде легко, бо чините опір ви тільки на словах — на ділі ви безпорадні. Але ви дійсно надзвичайно сильні в словах. Спершу я не дуже вас розумів, містер Люс, — вів далі Хоа, — ви завжди і всім говорили правду, а я не розумів, як це можна говорити всю правду: це значить залишити себе беззахисним… А потім я зрозумів, що ваш прийом дуже дійовий: брехня примушує тримати в голові тисячі версій, брехня тренує розум людини, без брехні неможливий прогрес, містер Люс, а коли брехні протистоїть правда, тоді, значить, людина, яка говорить правду, покладає надії на свої інстинкти, таємні провидіння — вона впевнена, що й у брехні співрозмовника їй відкриється істина».

Онума сказав:

— Сусі треба неодмінно мочати в соєвий соус, це надає їжі особливого колориту, лише соя може поєднати рис і сире м'ясо тунця в єдиний ансамбль ласощів. Ні, ні, мочайте ще сміливіше, містер Люс… Знаєте, краще я називатиму вас Люсо-сан, добре?

— «Сан» — це пан?

— Я не перекладав би так. «Чіо-Чіо-сан» популярна у вас у Європі. Ви перекладаєте «Чіо-Чіо-сан» як «Мадам Баттерфляй»… Але ж це неправильно. «Нічний метелик під час грози здається чорним, а вранці він помирає білим, як сонце в туманний день…» Це середньовіччя… Я так переклав би ім'я героїні опери… «Сан» має не одне значення — безліч. Взагалі, ієрогліфіка досить багатозначна. «Сан» — це вияв поваги при звертанні до людини… Ні, я не хотів би перекладати цей ієрогліф як «пан». Мені слово «пан» не подобається, дуже не подобається… «Сан» не можна перекласти на вашу мову. Тільки ієрогліфіка спроможна передати істинне значення «сан». До речі, у чому я був не згодний з Мао, так це з його спробою реформувати мову, перевівши ієрогліфи на латинський шрифт…

— Ви цікавитесь експериментом Мао?

— Вип'ємо саке, поки воно гаряче. Нашу горілку треба пити дуже гарячу. Тут подають чудове саке з Іокогами. Подвійна очистка, причому наш рис змішаний з південнокитайським, трошечки жовтуватим. Тут справді особливе саке.

— Дуже смачне. І сусі прекрасне. Ніколи не думав, що у вас така чудова їжа…

— Ну, це ми тільки починаємо екскурс у нашу кулінарію, Люсо-сан. Вас ждуть сюрпризи… Редактор комуністичної газети якось сказав мені, що він згоден помиритися з феодалізмом на базі народної японської кухні.

— Ви також комуніст, Онума-сан?

Онума засміявся:

— Ви правильно звернулися до мене. Деякі європейці кажуть «Онума», деякі — «містер Онума», і все це ображає мене. «Онума-сан» — це дуже приємно. Добре, що ви саме так звернулися до мене. Інколи доводиться підказувати, і тоді вже не так приємно, коли тебе називають за правилами. Сюрприз завжди приємний. Ні, я не комуніст… А ви?

— Я їх поважаю.

— Ви член партії?

— Для художника членство в партії не обов'язкове.

— А я до комуністів ставлюся погано.

— Вітаєте Мао і не любите комуністів…

— Я не пов'язую особистість Мао із загальнозначимим комунізмом. Мао — лідер азіатської країни, яка за двадцять років перетворилася в могутню державу…

— Сама по собі чи з допомогою Кремля?

Онума ніби й не почув запитання Люса.

— Мао, — провадив він своє, — звернувся до молоді, а ми, наприклад, мучимося з нашим дзенгакуреном…

— Що таке «дзенгакурен»? — запитав Люс.

— Це ті, кого у вас називають довговолосими, нові ліві. Ми з ними мучимося, компрометуємо себе політикою батога й пряника, заграємо з ними, саджаємо їх, платимо їм… А Мао узяв та й зробив державну ставку на молодь, коли зрозумів, що ідеї світового комунізму входять у протиріччя з практикою його внутрішньої й зовнішньої політики. Він зумів використати у своїх цілях покоління молодих. У цьому розумінні я вітаю експеримент Мао. Він зібрав воєдино догми буддизму, і методику Троцького, і концепції наукової революції останнього десятиліття. Це серйозна комбінація. Недарма ж в Австралії редакторам газет уже наказано утримуватися від карикатур на Мао, а багатьом із них рекомендовано писати про його експеримент у шанобливих тонах. При цьому про Японію там пишуть в абсолютно розгнузданому, неприпустимому тоні. Мене це наполовину радує, а наполовину засмучує. Моя мати — китаянка, а кров — це завжди кров. Хіба не так?.. Але, як син японського батька, я ображений за Японію…

— Але що найголовніше приваблює вас у досліді Мао? Гра з молоддю?

— Ні, Люсо-сан… Головне, що мене приваблює в експерименті Мао, — це боротьба проти партійної і державної бюрократії…

— Ви впевнені, що в Китаї була партійна й державна бюрократія?

— Це наївно заперечувати.

— У мене є сумнів: якщо починали всі разом — Мао, Лю Шао-ці, Пин Дехуай, Лінь Бяо, Ден Сяопін, Чень І, то чому один з них став бюрократом і наймитом іноземної держави, а другий лишився вірний ідеї? Чи не здається вам дивним обвинувачення, висунуте проти голови КНР Лю Шаоці, в служінні інтересам іноземної держави? У нас може статися, що генерал чи невдаха помічник міністра виявиться агентом іноземних держав — їх ловлять на зажерливості, на жінках чи на гомосексуалізмі, але в світі ще не було такого, щоб глава держави, міністр закордонних справ, міністр оборони і генеральний секретар партії виявилися агентами й найманцями іноземців. У чому ж справа?

— Бачите, Люсо-сан, ви повинні робити скидку на пропагандистський аспект питання. Мао потрібно було згуртувати народ. Як можна інакше згуртувати народ, коли немає війни, а в країні сила-силенна труднощів?!

— Отже, партія, яку очолював Мао, не знала, що відбувалося в країні, очолюваній Лю? Як же тоді бути з керівною роллю партії в червоному Китаї?

— Партія й була лідером суспільства, вона й зрозуміла, що бюрократи перекрили шлях молодому поколінню до управління країною.

— Отже, раніше нічого не розуміли, а потім раптом узяли та й зрозуміли! А що зрозуміли? Оточені старими шпигунами й ворогами, еге ж? І хто ж це зрозумів? Молодий Мао? Йому скільки? Сорок? Чи п'ятдесят? Він що — уступив своє місце молодому? А може, він просто примусив молодого хунвейбіна мордувати стариків — своїх соратників по революційній боротьбі — для того, щоб самому стати живим богом? Годі вам про бюрократію, Онумасан. Просто Мао захотів бути єдиним… А для цього треба забути багато чого і багатьох. Він вирішив зробити так, щоб нація втратила пам'ять.

— У ваших словах є доля істини, Люсо-сан… Але ви судите про предмет тільки за останніми подіями й робите з Лю мученика. Але ж він з Мао разом у свій час віддав анафемі колишнього секретаря ЦК Ван Міна… Вони тоді обвинуватили його в тих же гріхах, у яких тепер Мао і Лінь Бяо обвинувачують Лю. І щоб це самопожирання було останнім, Мао зробив ставку на молодь. Зрозумійте ж, коли вибудувано перспективу, треба заради великої мети вміти йти на певні жертви! А хіба мета — закликати молодь до боротьби проти всіх і всяких проявів бюрократизму — це не здорово?

Люс розсміявся. Він усе ще сміявся, прикурюючи від сірника, піднесеного ввічливим Онумою.

— Яка перспектива, Онума-сан? — сказав він. — Адже молодь стане дорослою! Вона прочитає про подвиги маршала Пин Дехуая в час визвольної корейської війни. Вона почує про те, що саме Чжу Де створював Червону Армію Китаю! Це ще поки в Китаї мало радіоприймачів, з інформацією туго. Мао зробив ставку на Китайську стіну, але ж незабаром телевізійні програми передаватимуть із супутників! Яка там стіна! Жодна стіна не витримає натиску інформації… А щодо сьогоднішнього дня… Знаєте, особисто мені дуже не подобається, коли боротьба з бюрократами супроводжується спаленням книг Шекспіра, Толстого і Мольєра…

— У великому треба вміти жертвувати малим, Люсо-сан.

— Це ваша перша помилка за весь час, Онума-сан. Шекспір і Толстой — це, по-вашому, «мале»? Та всі бюрократії світу, разом узяті, ніщо в порівнянні з генієм одного з цих письменників!

— Чому ви оперуєте ім'ям російського письменника, Люсо-сан?

— Ви думаєте, я подорожую на гроші Москви? А чому не Лондона? Я оперував і Шекспіром… Ні, Онума-сан, просто Шіллера в Пекіні поки що не спалювали.

— Я там був, коли розбивали пластинки Бетховена.

— Спасибі за інформацію. Ви не робили фотознімків цього епізоду «по боротьбі з бюрократизмом»?

— Робив. Але, на жаль, плівку засвітила китайська митна служба.

— Дивно, ви їх апологет — і така неповага…

— А це ваша друга помилка, Люсо-сан. Я ніякий не апологет червоного Китаю. Я лише намагаюся бути об'єктивним. Я патріот Японії, Люсо-сан, у такій же мірі, як і Китаю…

— Китай — руки, Японія — голова, Азія — мати планети, так, чи що?

— Не зовсім так. Це було б дискримінацією по відношенню до інших націй…

— Ваша горілка дуже легка, Онума-сан.

— Не хваліть Люсо-сан. Вона легка доти, поки не треба вставати з-за столу. Я не запитав вас, про що неодмінно мав запитати: якою вам здалася Японія?

— Вам би треба інакше сформулювати запитання: «Ви в Японії вперше?» А потім запитувати, чи сподобалася мені Японія.

— Ви хочете сказати, Люсо-сан, що ви розумієте, чому я з вами розмовдяю? Ви хочете натякнути мені, що вам зрозуміла моя роль?

— Авжеж. Саме так, Онума-сан…

— Так от про Дорнброка… Не варто вам, Люсо-сан, настроювати проти себе Азію. Згадайте, що сталося з Якобетті… Як тільки він зробив безжалісний фільм про Африку, його зразу ж піддали остракізму в усьому світі: сильні умовилися робити політику на захисті слабких. Я маю на увазі словесний захист, який ні до чого не зобов'язував. Він страшний тільки для художників; військових, бізнесменів та міністрів він не стосується.

— Чен Шен просив вас полякати мене? Чи хтось інший?

— Ви не праві, Люсо-сан, мене ніхто не просив лякати вас. Мене просили, бо я знаю німецьку, сказати вам те, що я сказав. Не треба принижувати азіатів вашою правдою. Займайтеся Дорнброком у Німеччині. Але не треба вплутувати в це ваше діло Азію. Китай — особливо. Вас проклянуть і праві, й ліві. У будинках Енценсбергера і Годара висять портрети Мао.

— Знімуть, — відповів Люс. — Коли Мао почне відкритий діалог з Вашінгтоном або з нашими скаженими, вони знімуть його портрети… Лише гра в бунт припускає потяг до авторитетності…

— Мао не почне діалогу з ворогами. Іще саке?

— З радістю. Бажаю вам успіху, Онума-сан! Ваші люди повинні мене сьогодні прирізати? Чи будете топити в морі?

— Я не бандит, Люсо-сан. Я бажаю вам лише одного: виконання всього вами задуманого. Я готовий допомагати в міру моїх сил і можливостей.

— Тоді скажіть мені: що у вас говорили про переговори Дорнброка? Я не прошу точних фактів. Мене поки що задовольняють навіть чутки.

— В «Асахі» промайнуло повідомлення, що Дорнброк вів переговори про розширення атомного полігону на китайській території.

— Дорнброк був тут. Його запитували про це?

— Так. Його запитували про це в аеропорту. Але він відмовився відповідати на всі запитання і зразу ж полетів у Токіо. Він дуже поспішав.

— Він поспішав до Ісії.

— На жаль, це ім'я мені нічого не говорить.

«Ви заважаєте містеру Ліму, — говорив тоді Хоа, — бо ви знайшли японку. В містера Ліма ділові зв'язки з містером Дорнброком. Я розповідаю вам про це, тому що ви сказали містеру Річмонду: «Добре, що схожих на вас топлять тут у каналах». Випадок за вас, містер Люс. Я нічого не зміг би вдіяти, я був би змушений, навіть не зважаючи на ваше добре ставлення до мене, виконати доручення містера Лао, але випадок за вас. З вами ж місіс Джейн, а її чоловік працює в американській контррозвідці… Вона зайвий свідок, і я з радістю повернув гроші містеру Лао, які я одержав за те, щоб ви назавжди зникли. Ви коштували вісімсот доларів, містер Люс. Я витратив на оренду таксі вісім доларів, так що прошу їх повернути мені: я зобов'язаний звітувати перед містером Лао». Люс тоді попросив Хоа влаштувати йому зустріч з містером Лао. Хоа відповів: «Якщо ви станете розповідати комусь, про що я говорив вам, я загину, але я загину, з лютою ненавистю в серці до білих. Ненависть батьків, навіть убитих, передається дітям, містер Люс. А кожна третя людина на землі — китаєць».

Люс неквапно попивав гаряче саке — воно було гаряче і трошки підсолоджене, з дуже ніжним запахом. Він згадав, як ранком у номері йому підсунули газети під двері. Він завжди прокидався, коли пачка газет влітала під двері його номера і, прослизнувши по натертих плитах кахляної підлоги, вдарялася об ніжку стільця. Іноді газети рикошетили до ліжка, і Люсу навіть не доводилося вставати з ліжка, щоб дізнатися про новини.

На другій полосі він побачив фотографію автофургона з розбитим вітровим склом. Зверху був величезний заголовок: «Убивство комерсанта Хоа Шудзе (59 років, власник двох катерів і магазину біля порту)». Люс подумав: «Ніколи не дав би йому п'ятдесят дев'ять. Щонайбільше сорок». Тільки потім він збагнув, що це надруковано саме про Хоа, і що Хоа вбили, і що він пішов з життя з ненавистю до білих, які подають руку, трохи зволікаючи, — як Джейн у клубі.

— Ви думаєте, я агент? — спитав Онума, коли вони, знявши черевики, ввійшли в салон мадам Сато в оточенні зграйки гейш. — Я не агент, Люсо-сан, просто мені, як і вам, потрібний допінг. Розумним людям завжди потрібний допінг інтересу. Мене попросили поговорити з вами. «Запам'ятайте його, — сказали мені, — коли він випустить свій новий фільм, вам буде про що написати».

Онума здавався зовсім тверезим, і тому Люс вирішив, що японець дуже п'яний.

— Хто вас про це просив?

— Друзі. В мене багато друзів у Гонконзі. Знаєте, щоб ви не думали, буцім я якийсь агент, я дам вам одну адресу. Це в Токіо, біля хмарочоса Касумігасекі…

— Спасибі. Чия це адреса?

— Там приватна клініка.

— Спасибі. Але…

— Там зараз лежить Ісії-сан.

— Що?!

— Нічого. Просто мені приємно дивитися на вашу розгубленість. Ви наївно вважали, що розумно і хитро ведете партію, але ж усю партитуру розмови розписав я. Але ви стійка людина, а мені це подобається… Ви розумієте, що ведете смертельну гру?

— Вам це підказали?

— Мені ніколи не підказують. Я сам думаю, порівнюю вашу зацікавленість із зацікавленістю моїх друзів. Ви працюєте на МАД? Чи ні?

— На військову контррозвідку? Я? Чому?!

— Я прочитав про це в німецьких газетах.

— Коли це було надруковано?

— Днів три тому.

Люс плеснув у долоні й розсміявся:

— Тоді в мене все гаразд, Онума-сан! Отже, вони вирішили притиснути мене з іншого боку, зганьбити в очах інтелігенції, коли не вийшло у Лі…

— У кого?

— У Ліхтенштейне, — відповів Люс спокійно. Він вчасно обірвав себе. «Лі» — це ж не «Лім». Це «Ліхтенберг», «Ліхтенштейн», «Ліберганд»… — Ліхтенштейн — це ворог мого продюсера, Онума-сан.

— А це не містер Лім? — тихо спитав Онума і, не дочекавшись відповіді від пополотнілого Люса, пішов танцювати з однією з гейш. Невидимий магнітофон крутив мелодії Рея Коніффа.

Люс підвівся, і його хитнуло.

«А я добряче насмоктався цього саке, — подумав він. — Хитає. Ну й нехай. Здихати треба п'яним. Не так страшно. Але зараз вони мене не вб'ють. Я в їхніх руках. Вони дуже налякали мене з Хоа. Їм здається, що цього досить».

Онума-сан, тримаючи в руці високий бокал, ступив йому назустріч. Він цокнувся з Люсом бокалом, у якому було шипуче шампанське, розливши кілька крапель.

— Давайте вип'ємо за мистецтво, — сказав Онума. — За правдиве мистецтво. Тепер мистецтво повинно бути правдивим, як математика. От за це я хочу випити.

— Згоден, — погодився Люс. — Тільки я осоловів.

— Можна попросити нашатирю.

— Ні, ні, не треба. А як вас можна називати зменшеним ім'ям? Я хочу називати вас ласкавим ім'ям…

— Японця не можна називати зменшеним ім'ям, — відповів Онума. — Ми й так маленькі. А ви хочете нас ще зменшити…

— Можна, я називатиму вас Онумушка?

— Це нецензурно, — відповів японець, — бачите, наші подруги пирснули від сміху. Ніколи не називайте мене так, дуже прошу вас.

Токійський шофер підвіз Люса до поліцейської будки й показав пальцем на молоденького високого хлопця в білій касці.

Поліцейський двічі перепитав Люса, а потім полегшено зітхнув:

— Зрозуміло. Тепер зрозуміло. Це в сьомому блоці. — І він пояснив шоферові, як проїхати до приватної клініки, що містилася неподалік від токійського хмарочоса Касумігасекі.

«Це зовсім близько, ви легко знайдете, — сказав йому на прощання Онума, — поліція в крайньому разі допоможе вам, у них є спеціальні путівники…»

Клініка була невеличка — всього п'ять палат. Тихо, жодного звуку, напівморок…

Вислухавши Люса, чергова сестра ствердно кивнула головою і, мовчки підвівшись, запросила його йти за нею.

Ісії лежала в палаті одна. Палата була біла — така ж, як і обличчя жінки. І тому її величезні очі здавалися двома видовженими шматочками антрациту; вони гарячково блищали, і, коли вона заплющувала очі, здавалося, що в палаті стає темно, мов у шахті.

— Здрастуйте, — сказав Люс. — Вас уже попередили, що я прийду?

— Ні, — відповіла жінка. — Хто ви?

— Я друг Ганса.

Темно в палаті, дуже темно.

— Ви чекали мене?

— Ні. Я вас не чекала.

«Треба увімкнути диктофон. Я не скажу їй про це. Вона знала, що я маю прийти. Її попередили — в цьому я зараз не міг помилитись».

Жінка мовчала; її обличчя стало зовсім бліде.

— Я друг Дорнброка, — ще раз мовив Люс.

«Я зараз повинен видобути з неї те, чого їхав сюди. І я видобуду. Якщо це мені не вдасться, тоді, виходить, я справжній слизняк і нікчема… Вона знає, через що загинув Ганс, через що вони підірвали Берга, вона знає! А коли це їй невідомо, тоді я просто не знаю, що робити мені далі… Але вона знає щось, тому й збрехала, сказавши: «Я вас не чекала». Вона чекала мене».

— Про кого ви говорите? — спитала жінка. — Про якого Ганса?

— Про Ганса Дорнброка.

— Ви, мабуть, сплутали мене з кимось… Я вперше чую це ім'я. Хто він?

— Він? («Ну що ж, прости мені боже, але я не можу інакше. «До доброти — через жорстокість!» Так, здається? Це важко, ой як же це важко й гидко бути жорстоким!») Ви питаєте про Ганса Дорнброка?

— Так.

— Один хороший хлопець, але дуже нестійкий у ставленні до жінок. — Люс хихикнув. — Він збирав колекції жінок по всьому світу…

Ой як же ясно стало в палаті, очі-шахти широко відкриті, в них гнів і безсилля!

«Ну, говори! Скажи мені те, що ти повинна сказати! Хто заборонив тобі говорити про нього? Хто?!»

Темрява. Тиша. Краплі поту на лобі й на скронях.

— Пробачте, але я не знаю Ганса…

«Є багато методів, — подумав Люс. — І Брехта, і Фелліні, і Станіславського, і Годара, і Уолтера-Брайтона… Але ж у нього спосіб, а не метод. А може, навпаки… І, крім того, він не режисер, а фізик… Дуже славна людина… При чому тут спосіб? Ага, згадав… Ану давай, Люс, вибирай точний метод — тільки єдиний метод допоможе тобі в роботі з цією актрисою. Одних треба злити, з другими бути ніжними, третіх брати інтелектом, четверті — мавпочки, їм треба показувати і стежити за тим, щоб вони правильно тебе скопіювали. Але це дуже нудно. Найкраще, коли актриса чи актор зрозуміє тебе. Тоді забудь про горе: в тебе з'явилося твоє друге «я», ти став сильний, усе те, над чим ти працював довгі місяці, стало суттю актора, його життям. Хмара Уолтер-Брайтона — як же я спочатку не звернув на це уваги, га?! Та радіоактивна хмара, за якою він спостерігав. І яка забрала семеро людей. І забере ще двісті-триста. Як мені важко було пов'язувати хмару з радіоактивними частками після вибуху в Сіньцзяні, політ Ганса в Гонконг, нудоту «вагітної» Ісії і слова лікаря з британської колонії, що так сміявся з версії «вагітності»: «Вона ж народилася в Хіросімі через десять днів після атомного вибуху!» А після водневого вибуху в Сіньцзяні вона сиділа в тому місті, над яким пройшла нова радіоактивна хмара… Це не моя робота — з'єднувати факти, моя робота — це взаємозв'язок характерів… А втім, зараз я начебто на порозі цієї роботи. Люс, не промахнись!»

— Ви наполягаєте на цьому твердженні? Ви не знаєте Ганса Дорнброка?

— Не знаю.

«Як мене тоді шмагав Берг? «Ви брешете! Порошок з отрутою був у вашій спальні… Такий самий, яким отруївся Ганс». «Брехали», а не «обманювали». Спокій слова — свідчення сили».

— Чому ви брешете, Ісії-сан?

Жінка, не розплющуючи очей, повторила:

— Я не знаю Ганса…

— Шінагава-сан… Це ім'я вам знайоме?

— Так.

— Це ваш продюсер?

— Так.

— Він мені розповів про те, як ви ворожили Гансу…

Знову світло в палаті. Бистре, відчайдушне, страшне…

— Я багатьом ворожила. Я не знаю імен тих, кому я ворожила.

— Сподіваюсь, імена людей, які наймали для вас особняки, ви пам'ятаєте? Може, ви пригадаєте, хто наймав вам особняк на Орчард-роуд?

І жінка заплакала.

«Вона погано плаче, — подумав Люс, відкинувшись на спинку білого стільця. — Вона грає ці сльози. Вона не грала тільки тоді, коли я назвав Ганса негідником, який колекціонує жінок. Чому вона грає так фальшиво? Хоча це зрозуміло — в неї були не ті режисери…»

— Отже, ви знаєте Ганса?

Вона прошепотіла:

— Знаю.

— Чому ви брехали?

— Я боюся його помсти… Я боюся, що він буде мстити мені…

— Мертві не мстять…

Жінка стрепенулася на ліжку. Сліпуче світло в палаті, очі ріже — як же ясно зараз у кімнаті!

— Хто мертвий? Хто?!

«Вона нічого не знає… Зараз я міг програти, Як страшно я думаю — «міг програти». Бездушно й страшно. Може, Нора правду каже — я садист? І я відчуваю насолоду, коли мучу людей?»

— Якби він був для вас живим, ви так не поводилися б… Якби він хотів вам помститися, хіба він прислав би до вас свого друга? Я такий примітний у вашій клініці… У вас же тільки п'ять кімнат і один лікар — невже ви вважаєте європейців такими дурниками? Ганс відомстив би інакше. Просто для вас він мертвий… Минуле кохання завжди мертве, тому що… Не плачте… Кажіть правду.

— Якщо після цього ви зразу підете. Тоді я скажу.

— Добре. Скажіть — і я піду.

Раптом вона піднялася з подушок і, засліпивши його світлом величезних очей, нестерпним, як у вмираючого оленя, чорним, ясним, запитала:

— Ганс у Японії?

— Так.

— Тоді чому ж він не прийшов сам? Чому?! Він знав, де я! Чому ж він не прийшов?! Ви кажете неправду, — впавши на подушку, сказала вона байдужим голосом. — Я майже не бачу вас, бо ваші очі в тіні, але все одно ви кажете неправду. Він же не прислав з вами ніякої записки? Немає ж… Мертві не помстяться, — світло в палаті погасло, очі заплющені, — ви праві. Я відчувала смерть, але то була не його смерть… У той день я відчула свою смерть…

— Коли це було?

— Це не так важливо, — стомлено відповіла Ісії. — Двадцять другого вночі я померла, але дух поки що в тілі…

Спочатку Люс злякався, але потім у нього всередині все напружилось, і він подумав: «Ось зараз вона не грає, зараз вона стане моїм «альтер его», бо я відчуваю її, боюся її і захоплююся нею… Зараз я поставлю останнє запитання, і тоді все вирішиться… Тільки треба запитати її дуже спокійно, не моЖна, щоб мене видав голос… Ти ж актор, Люс, нема кращого актора, як той, хто пише чи ставить, ану, Люс, ану!»

— Я не спитав, що з вами. Коли ви маєте вийти з лікарні. Він просив мене дізнатися про це…

«Ну, я підставився… Бачиш, як я відчуваю тебе… Ти навіть не змогла приховати посмішки… Сповненої презирства посмішки… Я таких ще не бачив у Японії, ви ж усі такі виховані».

— Я випишусь через два тижні. Коли закінчиться курс. Передайте йому, що я зрадила його з американцем із Сайгона, коли він полетів у Кантон. Я проклинала себе за це… Він згвалтував мене… Але в мене не вистачило сили сказати про це Гансу. Якщо він хоче моєї смерті, нехай мене вб'є швидше, я не можу більше чекати… Але Ганса швидко вилікують, мене ж вилікують за три тижні… Я не знала, що цей американець хворий…

«Зрозуміло. Ганс покінчив з собою через сифіліс. Усе збігається. Він боявся сифілісу як вогню, і в Берліні це знали. Як швидко про це дізналися тут, га? — Люс зараз думав неквапливо, він відчував утому, все тіло обм'якло, і страшенно паморочилася голова, і це стомлювало його, бо голова була важка, немов у потилицю налили свинцю. — Струнка система. Прибравши з дороги Берга, вони підсовують мені пояснення, прийнятне для громадської думки. Врахували і мої інтереси: сентиментальний детектив. Матиму хороший прокат дома, такий прокат мені ще ніколи й не снився… Потім, мабуть, підкажуть, що Хоа працював за завданням Берга, який продав секрети розслідування лівим… Тут можна накрутити кілька бойовиків, які принесуть мені мільйон марок, а то й більше. Щедрі люди…»

— Я думав, у вас щось інше. Сифіліс — це дрібниці… А все інше гаразд? На здоров'я не скаржитесь?

— Ні.

«Господи, прости мені брехню, яку я зараз скажу, це блюзнірська брехня, господи! Прости мене за це!»

— Ви забрехалися, Ісії-сан… Мені жаль вас… Але ще дужче мені жаль Ганса, який зараз сидить у тюрмі, його обвинуватили у вбивстві якоїсь Ісії-сан, актриси «мюзиклу Шінагави».

Світло! Наче два прожектори сяйнули пізньої ночі, в час беззоряного шторму в Біскаях.

— Що?!

Він не почув її, він угадав по губах це її запитання. Він, не кваплячись, закурив, стримуючи тремтіння. Це тремтіння дедалі дужче проймало його, але він мусив зараз грати спокій, повний, трохи відсторонений спокій.

«Зіграю, — сказав він сам собі, — якщо я встиг подумати про спокій словом «відсторонений», значить, зіграю до кінця».

— І я розумію тих працівників прокуратури, які посадили його в тюрму. Мільярдерський синок побавився з нещасною актрисою, найняв для неї особняк у Гонконзі, потім готель у Токіо, просив її руки, а потім жінка зникла… Ніхто ж не знає, що ви в цій клініці, Ісії-сан… У тому готелі, де він найняв вам два номери, в «Токіо-грандо», ніхто не знає, куди ви поїхали. Портьє сказав, що вас повіз високий, з голубими очима чоловік. Голубооких японців поки що немає. А Ганс — голубоокий. Я знайшов вас якимось чудом, бо я друг Ганса і мені дорога його доля.

«А може, вони хотіли, щоб вона вмерла при мені?! Вона вся біла мов крейда, і очі холонуть! Хоч би вона не вмерла! Якщо вона вмре, вони скажуть, що це я вбив її. Борони боже!»

— Ви кажете правду? — спитала Ісії.

— Так. («Любов обманути легше, ніж ненависть. Вона любить його, і вона вже не може бачити правди, бо вона зараз думає тільки про нього».).

— Де його заарештували?

— В Берліні. Він збирався вилетіти в Токіо, але його заарештували… Він повинен був до вас повернутись, так?

«Ніколи не подумав би, що японки вміють отак плакати. Вони завжди всміхаються. Щось вона довго плаче, а в мене голова тепер розкручується в інший бік. Коли вона плакатиме ще кілька хвилин, я гепну із слизького спадистого стільця на підлогу. Вона холодна, ця кахляна підлога… Чим їх можна підігнати, цих жінок? Сантиментом — чим же іще? Всі вони однакові: африканки, німкені, японки. Дурепи, істерички, та ще й прозорливиці…»

— Він купив обручальні персні…

— Що мені робити?

— Я не чую… Голосніше, будь ласка…

— Що я повинна зробити для нього? Це ж брехня. Я жива. Хай подивляться… Він ні в чому не винен… У чому він може бути винен?

— Зараз я викличу прокурора. Тільки спочатку поясніть мені, хто просив вас говорити брехню і чому ви погодилися брехати?

— Я послала йому дві телеграми, але він не відповів, а мені саме принесли рахунки за готель і за лікарів…

— Голосніше!

— Що?

«Невже вона мене не чує, я ж кричу на все горло?»

— Голосніше! Кажіть, голосніше!

— Я заборгувала за готель і за лікарів, яких він найняв… Описали будинок моїх сестер у Нагасакі. Вони сироти… Пан, який заплатив за мене борг, пообіцяв виплачувати після моєї смерті — я, мабуть, помру через місяць — тисячу доларів на рік моїм сестрам до їх повноліття.

«Я теж коштував вісімсот доларів, як сказав Хоа. Містер Лао полюбляє круглі цифри. Я коштував вісімсот — акордно, а ці дві сестри — по п'ятсот кожна. Отже, я коштую в два рази дорожче. Чи на два рази? Проклята арифметика… Яка ж ти прозорлива, коли я так тебе обманув?»

— Вам сказали, що прийде білий і буде запитувати про Дорнброка?

— Так.

— І вас попросили сказати, що ви заразили його сифілісом?

— Так. Він приїде до мене, коли його звільнять?

«Сироти її залишаться тепер без грошей, — раптом чітко зрозумів Люс, і голова в нього стала ясна, тільки була ще важкість у потилиці. — Ось де ти виявився негідником, Люс. Чого вона так дивиться? У мене також є душа… Вона його жде — забула про сестер, про смерть свою забула, його жде… Навіщо ти робиш усіх довкола нещасними, Люс?! Забудуть це діло, тато Ганса заплатить за смерть сина мільйонів сто, і забудуть. А дві її сестри помруть через мене з голоду, бо я боровся за правду. Будь же ти проклятий, Люс, будь проклятий… В ім'я холодної правди ти вбив двох дівчаток… Фюрер теж убивав дітей в ім'я «правди». Хіба можна боротися з Гітлером по-гітлерівськи? Хайль сила, так, Люс? Будь я проклятий! Чому я не народився шофером чи клерком?! Чому я народився такою сліпою, цілеспрямованою твариною?»

— Так. Приїде, — сказав Люс. — Неодмінно. Зараз я викличу прокурора, і ми йому разом усе розповімо, так?

— Так.

— Скільки грошей перевели на ім'я ваших сестер?

— П'ятсот тисяч ієн.

— Це скільки на долари?

— Я не знаю… Яка різниця?

«Усмішка в неї чудова, я навіть не міг подумати, що в неї така усмішка… Як ранок… Банально, так, Люс? «Усмішка — як ранок»… Але що ж робити, коли усмішка в неї справді — як ранок… Зараз треба перевести ці кляті ієни на долари, а потім долари на наші марки… Не зможу… Треба надіслати телеграму в Берлін, щоб з моєї долі за будинок на ім'я її сестер… Ні, це її злякає… На її ім'я, вони ж спадкоємниці!.. Перевели гроші… Я ще тямлю щось, хоча немовби мені вже настав кінець. Люс, що з тобою? Нічого, так бувало, коли я закінчував картину… Перенапруга… Минеться. Беремо душу в руки й трясемо її, як шкідливу кішку…» Він відкашлявся.

— Що? — спитала Ісії. — Вам погано?

Люс заперечливо похитав головою й запитав, відкашлявшись ще раз:

— Коли вам стало погано після тієї хмари, він привіз вас сюди й сказав, що ненадовго полетить додому і зразу ж повернеться, так?

— Так. Йому не вірили, коли він так говорив?

— Ні. Не вірили.

«Який маленький світ і який великий! Слава богу, вона ще розуміє по-англійськи. А думає по-японськи. Скажи мені, люба, чому ж тоді, коли він живий, а не загинув двадцять другого і коли ти знаєш, що він любить тебе, чому ти не послала телеграми його адвокатові? Чому ти не подзвонила в наше посольство?»

— Він прилетить, як тільки закінчаться формальності, Ісії. Це буде не завтра, але дуже скоро, найближчими днями… Він же сказав вам, як прощався, що зробить деякі справи вдома, привезе лікарів і ліки й вилікує вас, так?

Знову світло в палаті…

— Він сказав, що побудує спеціальні клініки і дасть свої гроші на те, щоб люди навчилися лікувати мою хворобу. Він сказав, що та хмара, яка пройшла наді мною, буде остання…

Люс підвівся, і його хитнуло. Він побачив у очах жінки переляк. Він якось дивно підморгнув їй. («Ні не так, це я зараз зіграв злого чарівника для мого Отто, треба грати доброго гномика і посміхатись, я переплутав гримаси. Нічого, я зараз їй посміхнуся… Зараз…»)

— Він дуже лаяв містера Ліма? — запитав Люс, забувши посміхнутись, як добрий гномик. — І свого батька — теж?

— Ні… Хіба можна лаяти батька?! А містера Ліма він лаяв, і я навіть просила його не лаяти так страшно людину, і він більше ніколи при мені не лаяв його.

Люс відчув, як голова його зовсім очистилась і стала ясна, але водночас з оцим звільненням від в'язкого, нудотного туману серце здавило тупим болем.

«Ну от, невроз, — подумав Люс, — починається. Не одне, то друге».

— А чому ви повірили, що він негідник? Тільки через те, що так довго не приїжджав? Через те, що не надсилав грошей? Чи тому, що вам це сказав про нього ваш одноплемінник?

Вона знову заплакала, і він зрозумів, що попав у саму ціль.

— Онума-сан?

Вона кивнула головою.

— Він просив вас сказати про сифіліс?

— Так.

— Він просив сказати це мені, а потім попросити мене вийти з палати або викликати сестру — мовляв, вам стало погано, так?

— Так.

— Він раніше був актором, цей Онума?

— Ні, він був режисером. Він ставив нам програму… Це було давно, багато років тому…

«Ну, от і серце перестало боліти, — подумав Люс. — Тепер буде легше обманювати її… Мені доведеться бути з нею до кінця… Зараз я викличу прокурора і журналістів, а потім зберу прес-конференцію».

Він ступив крок до дверей, але серце раптом зупинилось, а потім стало калатати десь у горлі.

— Зараз — прошепотів він, — зараз я… повернусь… І він ступив ще крок до дверей: білих, масних, слизьких, які навалювалися на нього з кожною миттю все швидше й швидше…