Бомба для голови

Ісаєв

«А з ногами погане діло, — подумав Максим Максимович, — і найприкріше те, що це природна річ. На жаль. Шістдесят сім: без трьох сімдесят. Вікові рубежі — їх не обминеш. Як позбавлення громадянства: туди можна, а назад — тю-тю».

Він намагався розтирати ноги дуже тихо, щоб не розбудити Мишаню, постійного свого супутника на полюванні, механіка їхнього інститутського гаража, але Томмі, почувши, що хазяїн прокинувся й розтирає ноги щіткою, встав, голосно, підскиглюючи, позіхнув і стрибнув на сидіння. Він завжди спав у них у ногах — коло педалей «Волги». Але як тільки хазяїн прокидався й починав розтирати щіткою ноги, Томмі зразу ж вилізав на сидіння й лягав на Мишаню.

— Рано ще, — пробурмотів Мишко, — ні світ ні зоря, Максиме Максимовичу… Не прилетіли ще ваші кури…

— Зараз ми підемо, ти не сердься…

Але Мишко вже не чув його. Повернувшись на правий бік, він укрив голову хутряною курткою і зразу ж засопів — засинав він умить.

…Сіра смужка над верховіттям сосен була молочно-біла, Світ став реальним і близьким; Ісаєв побачив і валуни, які стирчали з туману, і воду біля берега, яку, здавалося, кип’ятили зсередини, — така пара клубилася над нею; побачив він і трьох качок, що плавали коло берега, то зникаючи в тумані, то рельєфно з’являючись на темній киплячій воді.

Максим Максимович любив бити на льоту: коли стикаються точності двох швидкостей — птаха й дробу, — в цьому є щось від справжнього змагання. Мишаня, правда, сміявся з Ісаєва: і з його маскувального халата, і з вінчестера з розтрубом, і з особливих патронів, які спеціально заряджав лікар Кирсанов, і з того, як Ісаєв мазав по качках з близької відстані. Сам Мишаня до цієї такої дорогої Ісаєву полювальної гри ставився негативно: він сидів на світанковому вітерці в чорному піджаку, помітний за верству, з курковою тулкою, патрони в нього були відвологлі; іноді він починав співати пісень, це розлючувало Ісаєва, але він боявся крикнути, щоб той замовк, бо ждав появи качок, — на вечірній зорі вони з’являються з сірих сутінок несподівано і так само несподівано зникають, мисливцеві лишається лише одна мить на постріл. Але, незважаючи на все це, Мишаня на полюванні був удачливіший за Ісаєва, і качок завжди приносив більше, і завжди кепкував з Максима Максимовича, коли вони сиділи вечорами коло вогнища й готували собі куліш.

Тому Ісаєв поклав собі взяти цих трьох качок, щоб утерти носа Мишкові. Він підождав, поки качки зійшлися, і вистрелив. Одна лежала на воді безформна й жалюгідна, зразу втративши красу, і те, що Ісаєв помітив це, завадило йому вбити тих двох, які свічкою піднялися в сірий туман. Одну він усе-таки вбив, але радості це йому не принесло.

— Ну що, консерви будемо відкривати? — смішливо запитав Мишаня, пораючись коло вогнища.

Ісаєв мовчки кинув дві качки до його ніг і сказав:

— Сьогодні твоя черга скубти, ти — порожній.

— Чому це я порожній? — образився Мишаня й підняв край брезента: там лежали три крижні. — Вони до мене прямо сюди сідають. На болітце. Я їх з машини б’ю.

Ісаєв зняв чоботи й мовив:

— Знущаєшся, га? Вода закипіла?

— Дрова сирі, Максиме Максимовичу. Я вже їх і бензином, і по-всякому… Критикуватиму вас — сухий бензин ви мали купити, у вас у «Спорті» приятелі працюють…

— Не було сухого бензину, не лайся. Туристський сезон…

— От через туристський сезон на поїзд свій запізнитесь… Народу на станції, мабуть, тьма — п’ятниця…

— Хто ж у п’ятницю їде до міста?

— Колгоспники — хто… Ми до них, вони — до нас, обмін досвідом… — Мишаня засміявся. — А от для вашого Томмі вівсянки тут не роздобудеш… Чим я його два тижні годуватиму?

— Я раніше повернусь… Через десять днів повернусь… Ти його погодуй пшоняною кашею або ядриці в сільмазі купи. Тільки ядрицю спочатку в холодній воді намочи, добре? І нормальною сіллю соли, а то він рибацької не терпить.

— Буде зроблено, — відповів Мишаня. — Я тут з ним без вас усіх птахів перестріляю.

Ісаєв обскуб качок, зварив куліш, потім дві години поспав на старенькому надувному матраці біля озера, поголився, надів свій брезентовий похідний піджак та й подався на станцію — навпростець через ліс, до неї було десять кілометрів. Мишаня пропонував підвезти, але Ісаєв відмовився:

— Все одно літак у мене тільки завтра вранці, встигну. Відпочивай, Мишаню. До зустрічі.

На станції народу було справді повно-повнісінько, квитки в касі скінчились, черговий по вокзалу ні на які пояснення не зважав: «Усім вам тільки б на базар швендяти!» — і довелося домовлятися з провідницею, яка впустила Ісаєва за три карбованці в переповнений безплацкартний вагон з умовою, що частину дороги він проїде в тамбурі, а якщо прийдуть контролери, то всю відповідальність за проїзд без квитка візьме на себе.

Додому Ісаєв добрався тільки о другій годині ночі, стомлений, з головним болем. На столі в кабінеті лежала записочка: «М. М., два дні, як ваш директор велів подзвонити йому додому або в інститут через неприємності. Дуже шукав. Нюра»

Почерк у ліфтерки, яка двічі на тиждень приходила до Ісаєва прибирати, був дитячий. Трохи нахилений вправо, часом вона плутала м’який знак з ятем, і Максима Максимовича завжди це веселило, і записочки її він зберігав.

«Які неприємності? — подумав він. — Через три години мені треба бути на аеродромі. Зараз — дзвонити пізно, а о п’ятій ранку — дуже рано. Нехай вони підождуть зі своїми неприємностями, поки я повернусь».

Він прийняв ванну, потім випрасував сірий костюм, у якому завжди виступав на вчених радах, узяв кілька галстуків, довго роздумував над тим, чи варто брати плащ — у Берліні серпень і вересень страшенно жаркі місяці; поклав у чемодан три сорочки, легкі штани, ліки й викликав таксі — він любив приїжджати на вокзали і на аеродроми заздалегідь.

Пройшовши митний огляд і паспортний контроль, він опинився серед гамірливої юрби японських та американських туристів, які летіли через Західний Берлін у Мадрід («Дивний марштрут — через Рим набагато швидше»), Ісаєв раптом посміхнувся і подумав про те, які дивовижні зміни людського перебування в часі: дев’ять годин тому він стояв на зорі, п’ять годин тому обливався потом у тамбурі, тепер товчеться серед гомінливих американських бабусь з гострими ліктями й фарфоровими зубами, а ще через три години він має бути в західноберлінському інституті соціології, щоб обумовити графік своїх лекцій і бесід з колегами по університету.

Це була його друга поїздка в західноберлінський Інститут соціології, і він загалом уявляв собі програму. Він тільки не міг собі уявити, що коли літак приземлиться в Темпельгофі, і його зустрінуть колеги, і відвезуть снідати, а потім поселять у респектабельному «Кайзері», і він одержить у портьє записочку від свого аспіранта з Болгарії Павла Кочева: «Професоре Максимичу, багато цікавого матеріалу, сьогодні побачуся з сином Дорнброка, може, затримаюсь на день-два, якщо вистачить грошей, подзвоніть про всяк випадок до мене в готель «Шеневальд», мріяв, би вас побачити. Паша Кочев», і він подзвонить Кочеву, і портьє відповість йому, що «пан Кочев тепер уже не живе тут, бо він запросив політичного притулку і переїхав в інше місце», — ось цього він собі уявити не міг.

— Ви не скажете, як мені подзвонити пану Кочеву на його нову адресу? — спитав Ісаєв.

— Нам невідома його нова адреса.

— Хто може знати?

— Напевне, редактор «Куріра» Ленц — він друкував інтерв’ю пана Кочева.

Ісаєв навіть головою затряс — так усе це було дико й несподівано. Він знайшов телефон «Куріра» й подзвонив Ленцу.

— Нам невідома його адреса, — відповів Ленц. — Якщо вам дуже потрібен пан Кочев, зверніться в поліцію, вони знають…

У поліції Ісаєву сказали, що справою болгарського інтелектуала Кочева займався майор Гельтофф, але ніхто з його співробітників не знав адреси, за якою тепер проживає пан Кочев.

Ісаєв поїхав у поліцейське управління: майор Гельтофф, відповіли йому, зараз тут у зв’язку з спішним розслідуванням обставин загибелі Дорнброка-сина, але розмовляти з майором Ісаєв не став, бо він побачив його, коли той ішов по коридору, і зразу ж відвернувся до стіни, тому що впізнав у ньому свого «колегу» по роботі в ставці рейхсфюрера оберштурмбанфюрера СС Холтоффа, який за завданням шефа гестапо Мюллера проводив весною сорок п’ятого року операцію проти нього, Ісаєва, відомого тоді Холтоффу як штандартенфюрер СС фон Штірліц.

Ісаєв знав, що Мюллера поховали в Берліні: його вбили в травні сорок п’ятого; Шелленберг помер у п’ятдесят четвертому; Айсман трудиться в концерні Дорнброка. Єдиний, хто зник з поля зору Ісаєва, був Холтофф.

Змінивши голос, Ісаєв подзвонив майору з автомата.

— Право пана Кочева не відкривати своєї адреси, — відрубав майор, — він живе в демократичній країні і користується гарантіями нашого законодавства. З ким я розмовляю?

— Зі мною, — відповів Ісаєв і повісив трубку.

Того ж вечора Максим Максимович зв’язався з професором Штруббе, який відповідав за програму Ісаєва, і попросив внести корективи, щоб найближчі три дні були в нього цілком вільні.

На другий день Ісаєв побував у свого видавця, який третім тиражем випустив його монографію «Німеччина, квітень сорок п’ятого», і — вперше за всі його поїздки — не став відмовлятися від запронованого гонорару. Після цього він засів у бібліотеці, переглянув купу літератури з математики й фізики, зробив виписки з телефонних довідників Ессена, Кіля й Гамбурга, зв’язався по телефону з Мюнхеном і, нарешті, знайшов того, кого шукав, — фізика Рунге.

— Пробачте, що я до вас так пізно, доктор Рунге.

— Хто ви?

— Моє ім’я вам нічого не скаже, але справа в мене до вас спішна.

Вони стояли на порозі. Хазяїн заступив двері й не запрошував гостя зайти.

— Я зараз зайнятий. Дуже шкодую…

— Хвилина у вас знайдеться?

— Хвилина — так. Тільки навряд чи «дуже спішне діло» можна вирішити за хвилину.

— Це обличчя вам знайоме? — спитав Ісаєв, показавши Рунге невеличку фотографію.

— Дуже знайомий молодий чоловік…

— Йому зараз п’ятдесят шість.

— У мене погана пам’ять на обличчя.

— Хто з вами працював у концтаборі Фленсбург?

— Холтофф?

— То це Холтофф чи ні?

— Так… Мабуть що… Мені здається, що він, але я боюсь помилитися. Хоча ні, напевне, це Холтофф.

— Тепер погляньте на це фото.

— Теж він. Так постарів… Невже живий?

— Ну, а коли живий, тоді що?

— Покажіть обидва фото ще раз.

— Можливо, нам усе-таки закінчити розмову у вашому домі?

— Прошу. — Рунге пропустив Ісаєва до кімнати.

— Може, ви спочатку запитаєте, чи знаю я адресу Холтоффа і зразу подзвоните у федеральну комісію по охороні конституції?

— Я ні про що вас не запитаю.

— Все набридло?

— Просто мені треба закінчити роботу, якій я віддав останні десять років, а якщо я звернуся до властей, мене почнуть тягати по комісіях, комітетах і підкомісіях… Я пройшов через усе це. Допити, очні ставки, показання свідків у суді, виправдання обвинувачених…

— Усе-таки Кальтенбруннера повісили…

— А решта? Де Бернцман? Зерліх? Айсман? Де вони? Бернцман у земельному суді. Айсман у Дорнброка. Зерліх у міністерстві закордонних справ…

— Ви пропустили Штірліца, пане Рунге.

— Штірліц урятував мені життя.

— Коли б війна тривала ще місяць і російські танки не ввійшли у Берлін, Холтофф би вас порішив, незважаючи на всі намагання Штірліца.

— Ви хочете, щоб я вжив якихось заходів?

— Так.

— Навіщо це потрібно вам, якщо я не хочу цього? Я, якого Холтофф мучив, кому він припікав сигаретою шкіру, кого він поїв солоною водою? Навіщо це потрібно вам, якщо я цього не хочу?

— Зло не має права бути непокараним, пане Рунге.

— Він самотній?

— П’ять років тому в нього народився онук.

— Наші онуки не винні в тому, що було.

— Правильно. В цьому винні діди.

— Оголосивши війну, я принесу зло його дружині, дітям, онуку. Ви закликаєте мене до помсти, а я проти помсти. Чим швидше світ забуде жахи нацизму, тим краще для світу. Треба забути минуле, бо якщо ми будемо в ньому, ми не зможемо дати майбутнє дітям.

— Забути минуле? Дуже зручна позиція для негідників.

— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.

— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?

Рунге відповів:

— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.

— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові й вірності фюрерові.

— Штірліц…

— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…

— Штірліц?!

— Штірліц… Так, я — Штірліц.

Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:

— Штірліц…

Ісаєв усміхнувся:

— Штірліц…

Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:

— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.

— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…

— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?

— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.

— Пі-пі-пі…

«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».

Ісаєв зупинив таксі:

— Вельмерсдоф, Руєштрасе, сім.

Гельтофф жив на Гендельштрасе, але Ісаєв за звичкою не назвав точної адреси. Перший час він і в Москві, коли їхав на таксі, ловив себе на думці, що називає Скатертний провулок замість того, щоб просити шофера відвезти його просто на вулицю Воровського.

Від Руєштрасе до Гендельштрасе було зовсім недалеко — півкілометра, не більше. Ісаєв оглянувся: вуличка була безлюдна й тиха; котеджі за високими металевими парканами, багато плюща, плакучі верби навколо маленьких озер, туркотіння голубів і дзвінкі голоси дітлахів.

«Вулиця гарна, — подумав Ісаєв, — а та огорожа з бетонним виступом саме для мене. Я можу посидіти, і він мене не побачить із свого будинку. Коли він виїжджатиме й зупиниться на вулиці, щоб зачинити ворота гаража, я встигну сісти до нього в машину».

Коли з воріт виїхав БМВ-1700 і Холтофф пішов зачиняти за собою ворота гаража, Ісаєв швидко підвівся, але зразу ж сів — зсудомило ногу. Він зрозумів, що не встигне сісти в машину до того, поки Холтофф повернеться. Він відчинив дверцята БМВ одночасно з Холтоффом. Той подивився на Ісаєва: спочатку здивовано холодно, потім відкинувся на спинку сидіння й, пополотнівши, тихо спитав:

— Ти ж мертвий, Штірліц… Чого ти з’явився? Що тобі треба від мене?

— Я радий, що ти зразу поставив крапку над «і»! Мені справді дещо від тебе треба.

— Що?

— Добрий початок… Молодець, Холтофф. Он автомат. Подзвони в газету до редактора Ленца і запроси його на дружню бесіду куди-небудь у бар… Я потім поясню, що мене цікавитиме.

— Добрий день, редакторе Ленц.

— Здрастуйте, інспекторе.

— Моє звання — майор.

— Так? Добре. Я це запам’ятаю.

Трохи помовчавши, Холтофф сказав:

— Мені довелося запросити вас у цей бар, бо так буде краще. Я не хочу зайвого галасу… Виклик у поліцію, офіційні свідчення. Це завжди породжує шум.

— Я не боюся шуму. Навпаки, я люблю шум. Він мені вигідний. Адже я газетяр, майоре Гельтофф.

— Виходить, ви не хочете розмовляти зі мною тут?

Подумавши, Ленц відповів:

— Я слухаю вас.

— Ваша газета — єдина, що має інтерв’ю Павла Кочева. Мене цікавить, хто з ваших співробітників розмовляв із ним? Коли це було? І де? Я обіцяю вам, що це буде нашою спільною таємницею.

В бар увійшли троє молодих хлопців і дівчина. Вони замовили пляшку оранжаду й сіли до столика біля вікна, розклавши на ньому підручники. Один з хлопців підійшов до музичного автомата й кинув двадцятипфенігову монету. Несамовито загриміли ліверпульські бітлзи.

«От сволота», — вилаявся Ісаєв, виключаючи диктофон, що лежав у лівій кишені піджака.

Відкинувшись на спинку крісла, він напружено прислухався до розмови Холтоффа й Ленца.

— Ви певні, що я мушу відповідати на це запитання?

— Гаразд. Давайте інакше. Пришліть до мене того газетяра, який інтерв’ював Кочева. Я обіцяю не вимагати в нього даних про теперішнє місцеперебування Кочева. Мені потрібні лише показання. Показання під присягою. З таким моїм проханням ви не можете не погодитися.

— Мені не зовсім зрозумілий ваш інтерес до цього Кочева. В чому справа? Він порушив закон?

— Ні. Зовсім ні. Просто я повинен бути у всеозброєнні, коли ним почнуть цікавитись офіційні інстанції… Наш сенат, боннська адміністрація…

— Давайте здзвонимося сьогодні ввечері, га?

— О п’ятій?

— О сьомій. О п’ятій у мене найгарячіший час з випуском номера.

— Ви не відповіли — пришлете вашого хлопця?

— В мене є й жінки, що займаються журналістикою, — посміхнувся Ленц. — Я дав вам відповідь, майоре. Я дзвонитиму вам о сьомій годині. Всього найкращого.

В машині Ісаєв сказав:

— Їдь до себе, Холтофф, і зразу ж пусти за Ленцом хвіст. І нехай сядуть на його телефони. Він приведе тебе до тієї відповіді, яку я шукаю. Хочу попередити, що, коли в тебе виникне потреба в контакті з Айсманом і його людьми, ти поставиш себе в незручне становище. Розумієш? Я перестану тобі вірити.

— Звідки ти знаєш про мої контакти з Айсманом? Йому нічого боятися — він пройшов денацифікацію.

— Я знаю, що він пройшов денацифікацію. Але йому є чого боятися. Дорнброк, звичайно, могутня людина, але не всемогутня — часи змінилися, Холтофф…

У чверть на восьму Ленц передав майорові Гельтоффу кіноплівку про червоного, який емігрував, і просив її долучити до справи як речовий доказ, що знімає «всі і всякі запитання з приводу рішення пана Кочева».

Холтофф привіз цю плівку до себе додому і в гаражі, діждавшись, поки стемніло, прокрутив її Штірліцу через проектор, пристосувавши побілену стіну під екран.

…Ось веселий Паша Кочев виходить із вродливою стрункою дівчиною з кафе, ось він сідає разом з нею і ще двома хлопцями у відкритий автомобіль, ось вони їдуть по місту; Паша виставив руку назустріч вітру, ловить його пальцями, це дуже приємно — ловити вітер стиснутими пальцями, ось він під’їжджає до пляжу, переодягається в кабіні, купається з молодими хлопцями й дівчиною, п’є віскі з пляшки — пляшка йде по колу, оце так весела компанія, оце так ідіот Ісаєв, старий, довірливий, віджилий ідіот, оце так і Паша Кочев, аспірант професора Ісаєва, отакий час настав, коли Ісаєва хлопчисько обвів навколо пальця! При чому тут хлопчисько? Просто самого Ісаєва треба вже на смітник, як старий непотрібний мотлох, як матрац з металевими поржавілими пружинами, ох і…

— Ану давай прокрутимо ще раз…

— Досить, скільки можна? — Тепер з цим усе гаразд, Штірліц. Навіщо даремно гаяти час?

— Давай усе спочатку, кажу тобі!

Він сидів тепер біля самого проекційного апарата, прилаштувавшись так, щоб бачити на екрані всі деталі.

«А власне, навіщо? Тут усе точно. Незрозуміло лише одне; навіщо було писати мені записку? Навіщо? «Затримаюся на кілька днів…» Якщо він дав себе зняти, то чому не сказав при цьому ні слова? Хоче бути чистенький? Просто пішов, і все? Але ж він не дурень, він мудрий хлопець, він розуміє, що зрада є зрадою, незалежно від того, кого зрадив — друга чи незнайомого. На чому вони могли його взяти? Споїли? Дурниця, на цьому ловлять тільки боягузливих йолопів. Жінка? Часи тепер інші, тепер, слава богу, перестали боятися шантажу… Майже перестали, — машинально виправив себе Ісаєв. — Ідіот, звичайно, злякався, а той, хто хоч трохи думає… Ні, на цьому вони його не могли зловити… Або-або… і сталося це на другий день після його зустрічі з Дорнброком…»

— Стоп! — раптом вигукнув Ісаєв. — Зупини апарат!

«Яке було число на афіші, мимо якої вони їхали? Там було не те число, яке мені потрібно! Точніше, там було те число, яке не потрібне їм, а дуже потрібне мені, — швидко думав Ісаєв, — Це точно. Якщо тільки я не помилився; господи, аби тільки я не помилився! Вони проїжджали на машині повз тумбу для розклеювання оголошень. І там була афіша про якийсь концерт: «Сьогодні, 19-го, в «Конгресхаллі»… А він попросив притулку двадцять першого!»

— Зупини апарат! Відмотай назад, Холтофф. Там, де я скажу, зупини! Далі… Увага… стоп! Стоп!

«Сьогодні… в «Конгресхаллі» концерт Жака Делюка: Бах у новій інтерпретації!» «Тобі підсунули липу, Холтофф! — подумав Ісаєв. — Кочева ніхто не бачив з газети Ленца. Вони брешуть тобі, Холтофф. Вони підставляють тебе під удар, тому що цей доказ буде уже не їхнім, а твоїм доказом. Не приймай цю стрічку як доказ, Холтофф. Зроби з неї кілька копій, це забезпечить тобі заможну старість, коли тебе викинуть у відставку. І нічого не говори Айсману й Ленцу. Попроси їх спочатку прокрутити це по телебаченню. І все. А потім, скажеш ти, це буде прилучено до справи разом з відгуками преси. Ти зрозумів, що вони тобі підсовували, Холтофф?» — думав Ісаєв, сидячи в кріслі.

— Ну що ж, — сказав він нарешті. — О’кей. Тепер мені все ясно. Попроси Ленца влаштувати завтра показ цієї плівки по телебаченню. Хлопчисько обрав свободу, хлопчисько у нас весело живе і їздить купатися… Зрештою хлопець не зобов’язаний зустрічатися з тими, з ким він не хоче зустрічатися.

Ісаєв підвівся і зразу ж сів у крісло — знову звело ногу.

— Хоча, знаєш, Холтофф, усе-таки зніми копію з цієї стрічки, і нехай вона буде в мене.

Коли Холтофф поїхав, Ісаєв узяв таксі й попросив шофера відвезти його до «Зоо» — звідти два кроки до «Європейського центру» а там на восьмому поверсі редакція «Телеграфу». До цього будин ку Ісаєв ставився серйозно, а до ведучого оглядача Гейнца Кроне — особливо.

— Телебачення? Я прошу з’єднати мене з редакцією «Новин»… Говорить Гейнц Кроне з «Телеграфу», добрий вечір. Щойно ви передавали матеріал про червоного, який утік. Я вже звернувся а прокуратуру, бо редактор Ленц коментував явну фальшивку. Наші люди зараз виїдуть до вас. Прийміть їх, будь ласка, і щоб не виникло непорозумінь, дайте їм можливість зробити заяву.

— Яких непорозумінь?

— Ми звинуватимо вас у злочинній змові з Ленцом, який пропонує нашим властям сфабриковану за допомогою телебачення фальшивку.

— Я прийму ваших людей, пане Кроне.

Гейнц Кроне підморгнув Ісаєву і спитав:

— Скільки я вам заборгував за сенсацію?

— Це мій подарунок за вашу бійку проти Франца Йозефа Штрауса.

Вони сиділи на восьмому поверсі величезної споруди «Європейського центру» і з напруженням дивилися на екран телевізора. Якщо все піде так, як задумав Ісаєв, то через кілька хвилин вони ще раз прокрутять матеріал, який дав їм Ленц.

…Диктор, мотнувши головою, поправив галстук і сказав:

— Дами й панове, в програму наших вечірніх передач вноситься коректива. Газета «Телеграф» зажадала повторного показу кінокадрів, присвячених перебуванню в нас червоного інтелектуала Кочева, який втік через «залізну завісу». Я хочу представити вам репортерів «Телеграфу» Франца Проста й Пауля Рітенберга. Буль ласка.

— Мені потрібен телефон, — сказав Рітенберг.

— І мені хотілося б поряд з нами бачити редактора Ленца, — додав Прост.

— Перше прохання можна виконати, а друге, на жаль, ні: редактор Ленц поїхав з телецентру.

— Ну що ж… давайте ще раз переглянемо його матеріал, — сказав Рітенберг, — а ми прокоментуємо його по-своєму.

Замелькали кадри: Кочев сміється, Кочев п’є, Кочев плаває Кочев їде у відкритій гоночній машині до міста. Ось великий стовп, на якому наклеєно оголошення «Сьогодні… в «Конгресхаллі» концерт Жака Делюка…»

— Стоп-кадр! — вигукнув Прост. — Дами й панове, ми просимо вас прослухати й переглянути виступ редактора Ленца. Будь ласка, увімкніть запис на відео… — попросив Прост диктора.

Виникло обличчя Ленца. Ледь усміхаючись, суворо й поблажливо, він говорив:

— Давайте дозволимо людині бути вільною в своїх вчинках. Право кожної людини поводитися так, як їй здається доцільним і можливим. Мабуть, на наші установи тиснуть з-за стіни, висуваючи чергову версію про «викрадення». А Кочев просто не бажає зустрічатися ні з ким, крім тих, хто йому приємний… І це його право!

— Стоп-кадр! — вигукнув Рітенберг, і обличчя Ленца завмерло на екрані.

— У цьому місці, — вів далі Прост, — ми хотіли б поставити редакторові Ленцу тільки одне запитання: коли було знято цей матеріал про Кочева?

— Він же сказав, — відповів Рітенберг, — що ці кадри зняті після того, як Кочев вирішив не повертатися до Болгарії.

Тобто після двадцять першого…

— Я прошу операторів ще раз показати кадр проїзду Кочева — той самий, де ми обірвали показ… Дякую… Дами й панове, я прошу вас якнайуважніше подивитися на цю тумбу для оголошень: «Сьогодні, 19-го, в «Конгресхаллі»… Кочев запросив право притулку і зник двадцять першого, бо він і двадцятого, і двацять першого переходив, зональний кордон. Це встановлено. Експерти прокуратури і наші репортери зараз перебувають біля цієї тумби. Редактор Ленц може сказати, що це оголошення було на тумбі і двадцять третього, і двадцять п’ятого. Чи не так? — відзначив Прост. — Пауль, з’єднайся з нашими колегами. Я хочу, щоб експерт дав телеглядачам відповідь: чи наклеювалися нові оголошення на цю тумбу, коли і скільки? І якщо експерт прокуратури підтвердить, що на оголошення від дев’ятнадцятого наклеювалися кожного дня нові оголошення протягом усього цього тижня, ми вимагатимемо притягнення Ленца до суду за дифамацію, бо він підтверджує, що показані ним кінокадри зняли вчора на його прохання.

— Це більше, ніж дифамація, — заперечив Рітенберг, набираючи номер телефону, — це злочин, який попадає під статті карного кодексу.

В трубці, яку тримав Рітенберг, захрипіло й долинув голос:

— Говорить експерт Лоренц. Вернер Лоренц. На оголошенні від дев’ятнадцятого ми знайшли ще сім наклеєних оголошень. Офіційну довідку я сьогодні ж передам у прокуратуру. Кожного дня наклеювалось нове оголошення. Отже, зйомки Кочева проводилися дев’ятнадцятого, тобто коли він ще не збирався просити притулку.

— У нас усе, — змінившись на обличчі, сказав Прост, — ми дякуємо керівництву телебачення за ту допомогу, яку воно подало у викритті політичної фальшивки.

Тієї ж ночі редактора Ленца заарештували, На першому допиті, який вів Гельтофф, він відмовився відповідати на будь-які запитання без адвоката і його перевели в камеру попереднього ув’язнення…

— Щойно дзвонив Айсман. Він занепокоєний тим, що сталося з Ленцом, Штірліц. Він призначив мені зустріч на завтра, зранку, — сказав Холтофф, приїхавши в невеличке кафе, де його чекав Максим Максимович.

— Він розуміє, що ти був зобов’язаний заарештувати Ленца?

— Я його повинен відпустити на поруки.

— Поясни, що тобі це робити невигідно. Якщо ти його відпустиш, «Телеграф» примусить прокуратуру знову повернути його в тюрму. Поясни, що тобі вигідніше тримати Ленца в тюрмі, поки вони вибудують надійну лінію захисту.

— Штірліц, мені важко грати роль йолопа. Розумієш? Можливо, в порівнянні з тобою я справжній йолоп, але я повинен розуміти бодай крихту, чого ти хочеш добитися в цьому ділі.

— Я сподівався, що, може, ти хоч тепер навчишся думати, коли на карту поставлено твоє життя.

— При чому тут я? Сім’я, онук…

— Тобі треба позбутися сентиментальності, Холтофф, це завжди губило розвідників. Якщо захочеш увійти в блок з Айсманом, він постарається мене ліквідувати, але якщо мене ліквідують, то — вже за умовами моєї гри — матеріали Рунге проти тебе негайно опублікують. І мою заяву про тебе — також… Тому ти мусиш просто допомагати мені в ті дні, які нам належить разом прожити. Тобі ще доведеться оберігати мене від Айсмана.

Айсман зустрівся з Холтоффом рано-вранці.

Концерн виділив Айсману кошти, щоб наймати конспіративні квартири — не тільки в Західному Берліні, а й скрізь у Європі: там люди з «бюро Айсмана», який відав контррозвідкою й «економічним, зондуванням конкурентів», зустрічалися з численною агентурою. Холтофф, котрий змінив прізвище в кінці війни, передав Айсману, що знайшов його в сорок дев’ятому році в поліції Ессена, всю свою агентуру, залучену ним у свій час працювати в гестапо. Відтоді вони регулярно зустрічалися на конспіративних квартирах Айсмана. Холтоффа не посвятили в святая святих концерну, але завдання свого товариша по гестапо він виконував охоче, знаючи, що за допомогу, яку подавав, він мав незриму підтримку сім’ї Дорнброка.

— Любий Холтофф, — сказав Айсман, — хтось грає проти нас, і дуже сильно грає.

— Ти перебільшуєш. Просто ви погано зробили матеріал для Ленца. Негайно щось придумай, бо він уже почав плакати в камері, а це, як ти пригадуєш, поганий симптом.

— Скажи йому, щоб він дав тобі ось які показання… Цей кіноматеріал йому вручив Люс через свого помічника. Режисер Люс… Той самий Люс, який проходить у справі Дорнброка… І знято в його манері цей матеріал. Хіба не так? Різкий монтаж, вільний пошук навколо головного героя; Кочев ніде не домінує в кадрі, він скрізь проходить другим планом. Ти поясни це Ленцу. Скажи йому, що цієї версії він мусить триматися до кінця. Звичайно, ти поясниш йому, що зразу ж, як він дасть ці показання, його візьмуть на поруки, і він буде, як і досі, випускати газету, та ще й дадуть йому час на ТБ для сенсаційного виступу. Матеріали ми вже готуємо…

— Чому ти думаєш, що проти нас грають?

— Я відчуваю це шкірою.

— Я з радістю здихався б цієї справи.

— Нічого, — посміхнувся Айсман, — якщо ми з тобою вискочили з тієї халепи, то з цієї напевне виберемось. Ти почни, ти почни тільки. А потім справа ця від тебе перейде до Берга, до цього паршивого демократа з прокуратури.