Бомба для голови

Тяжкі дні Дорнброка-батька

Гіммлера розбудив Шелленберг, подзвонив до Науена в клініку доктора Гебхардта через сім хвилин після того, як на його стіл лягло радіоперехоплення про смерть Франкліна Делано Рузвельта.

Гіммлер відчув, як по всьому тілу полізли мурашки.

— Негайно підніміть у сейфі У — 5–11 дані по гороскопах, на квітень, — сказав він, — а я зараз же поїду до фюрера. Сподіваюсь, розвідка Бормана і Ріббентропа ще не перехопила цього повідомлення?

— Ріббентроп міг це одержати через свої зв’язки з нейтралами… Але я постараюся, щоб ви були у фюрера першим…

— Так, так, — відповів Гіммлер, — добре…

«Ну от і все, — подумав він і відчув, як на очі навернулися сльози. — Фюрер правий, як завжди, правий… Зміна правителя — це зміна курсу… Тільки цей ставленик євреїв міг підтримувати Сталіна. Будь-який інший президент прийме простягнуту нами руку… Тепер ми врятовані, тепер Вашінгтон зрозуміє, якщо ми не втримаємо полчища росіян, то загине Європа».

Він одягався дуже повільно, бо тремтіли пальці. Збираючії на столі папери, він помітив, що неправильно застебнув гудзики на френчі.

«Нічого, — подумав він, — це добра прикмета».

Почувши, що рейхсфюрер уже встав, у кімнату обережно зазирнув черговий ад’ютант.

— Усе гаразд, Франці, — сказав Гіммлер, — усе гаразд, мій друже. Нехай подадуть машину, а ви негайно подзвоніть професорам Пацінгеру й Ваберу. Скажіть, що зараз за ними приїдуть. Вибачтесь, що потурбували їх серед ночі, але поясніть, що це продиктовано надзвичайними обставинами. Попросіть їх узяти з особистої картотеки квітневі параболи — як за станом світил, так і за розрахунками на особисті гороскопи фюрера!

Гіммлер налив собі холодного міцного чаю, розвів підсолодженою водою з лимоном, прополоскав рот і пішов униз. Небо було високе, зоряне.

«Все зміниться, — думав він, сідаючи в машину. — Провидіння останнім часом випробовувало нас: воно вирішило провести народ і партію через найстрашніші труднощі, через кров і жах. Ми були сильні і сповнені віри; саме тому провидіння хоче тепер урятувати нас — воно рятує достойних, тих, хто вміє вірити».

Гіммлер не згадував зараз, як він їздив до Герінга й говорив йому про те, що фюрера треба усунути, бо він утратив волю і веде народ до загибелі; він забув також і про свої переговори з Даллесом, спрямовані проти Гітлера. Це спрацювало в ньому автоматично: як і всі слабкі люди, що мають величезну владу, в критичні хвилини він думав тільки про майбутнє, яке уявлялося йому в райдужних фарбах, минуле виключалося зовсім, наче його й не було. Сильний доти, поки був сильний фюрер, він став слабким, зрозумівши, що його бог і кумир котиться в прірву. Але зараз, після телефонного дзвінка Шелленберга, він знову став колишнім Гіммлером, «фанатиком ідей фюрера і націонал-соціалізму, найвеличнішого вчення двадцятого століття». Він легко викинув з пам’яті ті свої кроки, які були явною зрадою Гітлера, зараз же, коли зірка фюрера знову засяє після смерті Рузвельта, бо розвалиться коаліція ворогів, він зробить так, що його апарат, чітко відрегульований, який не знає, що таке обговорення наказу, спрацює, і всіх причетних до минулого він знищить. Не буде ніякого минулого, коли з’явилася реальна перспектива майбутнього. Це вже питання другорядне, яке вирішить апарат: приховати те минуле, коли в нього, в Гіммлера, були вагання. Зрештою він і тоді думав лише про Німеччину. Але й про це ніхто не повинен знати, а той, хто знав, щезне.

В приймальні фюрера вже сиділи професори Пацінгер і Вабер.

— Добрий вечір, — сказав Гіммлер сухо.

Така строга сухість була несподіваною. Останні місяці Гіммлер поводився з усіма дуже лагідно.

Навіть стоматолог, який умонтував йому в кутній зуб тайник з ампулою ціаністого калію, пояснивши систему користування, одвернувся й заплакав. Гіммлер передав йому кабінет, конфіскований у комуніста-стоматолога, і допоміг через університет дістати ступінь доктора медицини, не захищаючи дисертацій. Стоматолог був усім зобов’язаний цьому чоловікові з короткозорими очима, який сидів у кріслі й спокійно слухав, як йому треба вбивати себе, і, подякувавши за пояснення, торкнувся його руки крижаними пальцями, хоч зовні, як завжди, був спокійний…

Але тепер, коли все так раптово змінилося і коли завтрашній день обіцяв кардинальну переміну в розкладці політичних сил світу, Гіммлер став тим самим Гіммлером — сухуватим, суворим і небагатослівним.

— Прошу вас до кабінету, панове.

Там, запропонувавши професорам астрології сісти, Гіммлер, заклавши руки за спину, заходив мовчки по кабінету, а потім спитав:

— Ви закінчили обробку гороскопів на цей квітень у себе в інституті?

— Ще ні, — відповів Пацінгер. — Хоч робота наближається до кінця.

— Ну й що у вас виходить — у ваших попередніх розрахунках?

Професори перезирнулись.

— Рейхсфюрер, — відповів Пацінгер, директор секретного інституту при СС по складанню гороскопів, — усе промовляє за те, що, незважаючи на величезну міру трагізму, що його переживає нація, перемога прийде до нас і великі ідеї націонал-соціалізму засяють у віках. Вони стануть провідною зорею майбутніх поколінь європейців.

— Ви повторюєте передовицю з «Фолькішер беобахтер»… Усе це я чув по радіо… Ви всього лише цитуєте Геббельса, професоре. У вас не було ніяких показань на сьогоднішнє число?

— Ні. Конкретних не було, — відповів Пацінгер.

— У мене були, — тихо сказав Вабер, помічник директора з питань зв’язку астрології з математичними й біофізичними інститутами. Він залишив астрономію, коли зрозумів, що в умовах рейху, де майбутнє планує не вчений, а партійний апарат, нічого путящого в науці йому не пощастить зробити, тим паче, що астрономію поставили в залежне становище від астрології, і перейшов до Пацінгера, людини, далекої від науки, — просто той був старий приятель Лея, і. керівник «Трудового фронту» добився призначення Пацінгера, який не мав навіть університетської освіти, на посаду директора секретного інституту. Гіммлер пішов на це досить легко, бо коли зажадав досьє Пацінгера, з’ясувалося, що той був інформатором гестапо з 1934 року.

Вабер спершу сподівався, користуючись астрологічним блефом, розгорнути серйозну наукову роботу по своїй темі «Астрономія й соціологічна футурологія».

Але з цього нічого не вийшло: інститут було побудовано на зразок військової організації, і жодної теми не затверджували, якщо її не доручав інститутові хтось із партійних чи державних бонз рейху. Вабер спробував зіпхнути Пацінгера з його посади, викликавши його кілька разів на наукову дискусію в присутності Гіммлера, але Пацінгер володів чудовою здатністю відчувати, чого хоче рейхсфюрер, який гороскоп був би йому зараз найбільше бажаний, і завжди «попадав у десятку».

Зараз, після нічного дзвінка Шелленберга, що викликав його в бункер, Вабер увімкнув радіо й понишпорив по шкалі приймача: А він добре розумів, що зараз найважливішим у астрології є допуск до інформації, а оскільки в Німеччині всі новини інтерпретирувалися міністерством пропаганди, то вся об’єктивна інформація черпалася з передач англійського, російського й американського радіо.

Вабер і сам не знав, навіщо він перед виїздом у бункер увімкнув радіо. Правда, він завжди перед викликом до керівництва слухав вороже радіо, щоб бути більше поінформованим. Передачі, які сьогодні союзники гнали на Німеччину, були звичайнісінькі, спокійні, зневажливі. Але Вабер натрапив на передачу, яку транслював Танжер. «За відомостями, одержаними з неофіційних джерел, тут стало відомо про раптову смерть президента США, одного з лідерів «Великої Трійки».

— Що у вас було? — зацікавлено спитав Гіммлер Вабера. — Що? Які дані?

— Вчора я склав схему зоряного поля — було безхмарно, і телескопічна апаратура працювала чудово, — заговорив Вабер неквапно, бо зрозумів, що зараз він має реальний шанс або звалити Пацінгера, або одержати самостійний інститут і разом з інститутом одразу ж виїхати до Баварії — там прекрасна астрофізична обсерваторія і не бомблять. — Я звернув увагу на дивне світіння Сіріуса… Відблиск переливів Сіріуса викликав моментальну реакцію «Успіху» в Кассіопеї. Я не готовий до точної відповіді, але вчорашній день або сьогоднішній ранок, за моїми даними, можуть трактуватися як змінна точка одвічної логічності подій.

— Вчора ми попрощалися з вами пізно, і ви нічого мені про це не сказали, — зауважив Пацінгер. — Ви маєте на увазі східний фронт чи бої на заході?

— Ні, я не став би зараз розділяти чи вузько конкретизувати проблему. З мого погляду, відблиск Кассіопеї свідчить про загальну зміну спрямування тенденцій. За всіма цими раптовими змінами зоряного поля я вбачаю випадок, але саме той випадок, який може повернути назад хід битви… Повторюю, я ще не готовий до точної відповіді, але одинадцяте квітня — це не простий день…

Гіммлер завмер перед Вабером, і посмішка освітила його обличчя…

— Вабер, ви геній, — сказав він тихо. — Я в захопленні од вас, Вабер!

«Бити треба зараз, — вирішив Вабер, — потім буде пізно, бо Пацінгер кинеться до Лея і все поламає, приписавши собі заслугу в організації системи його телескопів, які дали мені змогу скласти правильний гороскоп. Бити треба негайно».

— Рейхсфюрер, у Баварії зараз простоює обсерваторія Кульбрахта, — сказав Вабер. — Там опрацьовують очевидні факти. Якщо ви дозволите мені взяти п’ять-шість співробітників, я негайно виїхав би туди і підготував протягом тижня-двох гороскоп на травень. Уже три дні я стежу за не баченими досі процесами несподіваного висвітлення зірок. Це симптом дивовижний, бо пояснити його можна тільки як єдність несумісного. Процеси, що відбуваються тепер у зоряному світі, аж ніяк не однохвилинні: тут треба ретельно вичислити перспективу. Я жду сподіваного в несподіваному, рейхсфюрер…

— Ви зможете все це викласти фюреру? — спитав Гіммлер. — Нехай ваш гороскоп ще не вичислений математиками, нехай. Ви зможете накреслити на аркуші паперу те, що відбувається?

— Так. Я зможу це зробити.

Гіммлер узяв Вабера під руку й повів його до дверей. Пацінгер пішов слідом…

— Підождіть тут, — сказав Гіммлер, — ви поки що не потрібні мені…

Гітлер уже знав про те, що сталося у Вашінгтоні. Він сидів у своєму невеличкому кабінеті коло столу, і в ногах у нього лежала вівчарка. Він застелив своє вузеньке похідне ліжко вовняною сірою ковдрою й розправив складки на подушці так, щоб ліжко було охайне, начебто він і не лягав сьогодні спати.

Ледь піднявши руку, він обмінявся партійним привітанням з Гіммлером і показав Ваберу на стілець біля карти.

— Сідайте поруч, Гіммлер, — запропонував він. — Я слухаю, професоре.

Вабер стояв перед фюрером і намагався відвести погляд від жовтого, одутлого обличчя фюрера. Сірі, важкі очі Гітлера притягували до себе, як магніт. Лише очі здавалися живими, все інше: попелясті щоки, посивіле волосся, пергаментні руки, безсилі ноги у високих, «пляшечками», чоботях — було як у мертвяка.

«І ця людина привела нас до трагедії, — подумав Вабер, але не відчув при цьому гніву, лише якась дивовижна жалість до себе охопила його зараз. — Ми йшли за ним, вірили в нього, аплодували йому, прирівнювали його до бога… Що стало з німцями, господи?! Це ж поза всякою логікою!»

— Мій фюрер, — почав він, — на відміну від тих, хто визнає канонічну астрологію, я насамперед стежу за новими тенденціями в науці. І я прийшов до висновку, що не тільки зірки, видимі в радіотелескопи, але й невидимі нам у чорних провалинах космосу, впливають на людину, на її нервову структуру. Ті, хто обстоює очевидне, або бездари, або злочинці в таємних помислах… Випромінювання радіохвиль чи електромагнітні коливання спроможні не тільки внести перешкоди в роботу надпотужної радіостанції — невловні нами впливи космосу визначають тенденцію розвитку: сонячні протуберанці викликають мор на землі — з цим тепер перестали сперечатися…

Вабер помітив, як нетерпляче здригнулася рука Гітлера, що безвільно лежала на гострому коліні. Ця нетерпеливість безвільності здалася Ваберу жахливою. Він зрозумів, що Гітлера зараз не цікавлять обгрунтування, логіка, точніть; його цікавить лише астрологічне підтвердження тієї новини, яка, як йому здалося, відома тільки обранцям рейху. Він, мабуть, не міг навіть уявити собі, що його піддані мають можливість дізнатися про новини не з передач геббельсівського радіо, а настроївшись на хвилю Лондона чи Москви.

«Він хоче одержати красиву іграшку, — збагнув Вабер, — я даремно зволікаю. Я так можу втратити те, що лежить поруч, простягни руку — і твоє».

— Але, — провадив далі в тій же розміреній неквапливій інтонації Вабер, — дані сьогоднішньої ночі, а точніше, вчорашнього вечора дали мені змогу накреслити досить цікаву схему в зв’язку з тими змінами зоряних тіл, які я помітив у наших телескопах.

«Що вони всі розуміють у науці? — подумав він, витягши блокнот і накидаючи план. — Їх не цікавить пошук, вони не вірять у потребу десятирічних експериментів, перш ніж можна прийти до висновку, їм важливо, щоб віддача була цієї ж хвилини, і переможе той, хто наплете їм більше математичної нісенітниці на рівні «доступної фізики»: складне для них, що не мають закінченої шкільної освіти, абсолютно незрозуміле».

— Ось, мій фюрер, на цій схемі ви можете наочно переконатися: зорі, що тяжіють до заходу, несподівано виявили могутню, цілеспрямовану активність, яка позначиться в найближчі години хворобами й горем далекого Заходу… Мабуть, горе впаде на Америку. Це буде велике горе для Америки, і відблиск західних зірок на ті, які є супутниками нашого весняного розвитку, не може не принести успіху вашим ідеям… Це не просто моє бажання чи бажання мільйонів моїх співвітчизників. Це беззаперечні дані, які я зміг прочитати на небі.

Гітлер швидко підвівся й попрямував до карти. Гіммлера охопила безмірна радість, бо фюрер зараз став таким же, як і раніше, Сірі очі його іскрились, рука не тремтіла, хода була впевнена, чітка, і нога не тяглася, як це було останнім часом.

— Вабер, я нагороджую вас золотим рицарським хрестом, бо ви підійшли найближче за всіх наших базік до істини! Ви точніше за всіх змогли прочитати в зорях те, що мені завжди відкривало провидіння. Коли б провидіння виявилося проти нас, то це означало б кінець німецької нації і я б аплодував цьому, бо тільки неповноцінна нація може пройти мимо перемоги, крізь перемогу, над перемогою і не взяти її рукою, навіть не напружуючи м’язів. Вабер, я радий, що Гіммлер привів вас до мене. Ви ще не знаєте, чому я такий радий… Мені не потрібна солодка брехня, якою мене напихають ті, хто поруч зі мною: мені потрібна правда, і тільки правда, хоч би яка прикра вона була… Так от, сьогодні вночі помер Рузвельт, цей фігляр, тупий ставленик єврейського капіталу! А це означає, що не пізніше як через тиждень «Велика трійка» розвалиться! Хіба я не передрікав цього, Гіммлер? Хіба я не говорив вам, що ми йдемо до торжества ідей націонал-соціалізму через горе, нестатки й кров! А що таке народження дитини?! Хіба це не відчай, кров і крик?! Росіяни оглухнуть від гуркоту своїх гармат, які битимуть по танках американців, англійців і французів!

Гітлер почастував Вабера шампанським, запропонував чарку Гіммлеру, але той відмовився — він не пив нічого, крім лимонаду: так записано в статуті СС, а приклад — хіба це не найголовніше? Якщо лідер підтверджує свої слова ділами, вчинками, поведінкою, тоді він не може не добитися бажаного — так вважав рейхсфюрер СС.

— Ідіть, Вабер, і знайте, що всі ваші прохання відтепер повинні виконуватися негайно! Ви знайшли те, чого не може знайти жоден учений у світі, бо ви віддані нашій ідеї, а в ній — вирішення всіх проблем!

Коли Вабер пішов, Гітлер сказав Гіммлеру:

— Зберіть усіх наших. Військових поки що не кличте. Зараз ми проведемо екстрене засідання. І негайно зв’яжіться з іспанським послом: він повинен мати точні новини з Вашінгтона… Вітаю вас, Гіммлер. Я пишаюсь вами: вашою вірністю, скромністю, мужністю й відданістю ідеї.

Гіммлер не міг стримати сліз. Гітлер погладив його по щоці й пішов будити Єву Браун.

Цілу ніч у бункері веселилися. Столи були накриті для рядових СС і для генералітету. До залу кілька разів заходив Геббельс. Його не можна було впізнати: очі сяяли, на обличчі вигравала усмішка людини, яка йшла вгору і нарешті піднялася на пік. Риббентроп також обійшов усіх офіцерів СС, він обіймав незнайомих людей і, перед ранком, сп’янівши, вирішив проспівати кілька пісень Шуберта.

Вранці наступного дня радіоперехоплення, призначені для фюрера, затримали: Трумен виступив з декларацією, в якій стверджував непохитне рішення американського народу разом з «бойовими союзниками закінчити війну, знищивши гітлеризм у Європі віднині й назавжди».

Радіоперехоплення виступу Трумена було затримане тому, що Гіммлер викликав до себе «фюрерів військової економіки»: Дорнброка, Круппа і голову ради спостереження «І. Г. Фарбеніндустрі» фон Шніцлера. Представник круппівського концерну на зустріч не прибув. Дорнброк і Амброс з «І. Г.» точно о 13.00 були в приймальні штаб-квартири СС.

На цей раз Гіммлер не дотримувався норм виробленого роками партійного етикету: не став цікавитися процентами випуску продукції, не розпитував про нововведення на підприємствах і не давав практичних порад, як це було заведено.

— Які у вас зв’язки з американським діловим світом? — одразу ж спитав він.

Дорнброк поглянув на Амброса й відповів:

— Таке запитання в устах рейхсфюрера СС звучить як наказ іти в тюрму за зв’язок з ворогом…

— Панове, це питання серйозне, набагато серйозніше, ніж ви можете уявити…

— Треба розуміти вас так, що рейху зараз потрібні наші контакти з людьми великого бізнесу в США? — спитав Дорнброк. — Для негайних переговорів з ними з якихось невідкладних питань?

— Так.

— Але всього лише рік тому подібні контакти могли привести до гільйотини — навіть таких відданих рухові людей, як я чи Амброс…

— Мої контакти, — зауважив Амброс, — практично неможливі, бо росіяни опублікували документи про газ «циклон» в Аушвіці…[2] За роботу над цим газом відповідав я, рейхсфюрер…

Дорнброк поморщився:

— Е, Амброс, не треба так!.. Діло є діло, і коли б не ви займалися цією штуковиною, то СС доручило б роботу іншим людям. Ви виконали замовлення керівництва швидше від усіх — це найкраща візитна картка для серйозного представника ділового світу… Якщо я міркуватиму, як ви, то мої справи куди гірші, бо мій старший син Карл розстрілював командос і допомагав Ейхману в розправі над євреями. Але хіба я можу відповідати за вчинки мого сина? Не ви ж працювали з «циклоном» в Аушвіці. Але я хотів просити вас, рейхсфюрер, пояснити нам, у чому смисл цих контактів. В ім’я чого? Мета?

— Про це я поінформую вас, панове, якщо вам пощастить знайти солідних контрагентів, які погодилися б вислухати нас найсерйознішим чином.

Дорнброк заперечливо похитав головою й сказав:

— Рейхсфюрер, якщо коли-небудь, де-небудь і хто-небудь наважиться повторити ваш експеримент, загалом чудовий експеримент, я порадив би цій людині не робити тієї помилки, яку зробили ви…

— Я ніколи не знав ненависті до євреїв, — відпарирував Гіммлер. — Навпаки, я відчував фізичний біль, підписуючи накази на проведення акцій проти цього племені. Не мені говорити вам про те, що це за страшний тягар — тягар відповідальності за долю нації і за її майбутнє. В ім’я майбутнього Німеччини ми пішли на те, що кожний безвідповідальний обиватель вільний трактувати як вандалізм…

— Схоже, на те, що ви виправдуєтесь, рейхсфюрер, — сказав Дорнброк, і Амброс здивувався, як зараз розмовляє його колега з третьою людиною партії. Він розмовляв зараз з Гіммлером, не приховуючи свого жалю до нього. — Я мав на увазі іншу помилку, — вів далі Дорнброк. — Спочатку ви зважали на нас, на думку фюрерів економіки, але потім відмахнулися від нас, обмежуючись присудженням щорічних премій імені Гітлера… Ви поставили нас у становище солдатів, але маршал не може стати солдатом, хоч би який він був справний. Ви примушували людей діла сліпо виконувати ваші плани. Після того як вигнали Шахта, ми стали прикажчиками. А ми не прикажчики… Коли б ми продовжували союз рівних, то англійці й американці не стояли б у Дюссельдорфі, рейхсфюрер…

— Ви забуваєтесь, пане Дорнброк! Пам’ятайте, з ким ви розмовляєте! З ким ви розмовляєте!

— Я пам’ятаю, з ким розмовляю! Я розмовляю з одним із тих, хто поставив Німеччину на грань катастрофи, а потім прийшов до мене з запитанням: «Де ж ваші зв’язки з діловим світом Штатів? Нам потрібен мир…»

— Що?! Та я кину вас у тюрму!

— А хто тоді гнатиме для вас із останніх запасів сталі танки й гармати? Хто? — Він обернувся до свого супутника: — Залиште нас удвох з рейхсфюрером, Амброс.

— Мені ще потрібен доктор Амброс, — сказав Гіммлер розгублено.

— Коли він вам знадобиться, ви його запросите з приймальні, а поки що в ваших інтересах, рейхсфюрер, залишитися зі мною сам на сам. Йдіть, Амброс, і не сердьтеся, будь ласка.

Коли Амброс вийшов, а Гіммлер, пополотнівши від безсилого пронизливого гніву, відійшов до вікна, Дорнброк неквапливо заговорив:

— Усе кінчено. Треба дивитися правді в очі. Ви програли. Ви тут програли. Ви програли тут виграшну партію. Я розумію, навіщо ви мене запросили… Крупп вирішив відсидітися дома: він тепер не хоче мати з вами діла, чекаючи приходу англійців. «Фарбеніндустрі» прислав вам Амброса, який лише числиться в директораті… Тільки я один прийшов до вас, рейхсфюрер, і я просив би вас зрозуміти, що йти до вас напередодні краху — це акт громадянської мужності. Я розумію, на що ви сподіваєтесь. Ви даремне сподіваєтесь на це. Ніхто зараз не піде на контакт ні зі мною, ні з Круппом. Пізно… Трохи пізно… Ви ж хочете, щоб я умовив когось у Штатах «простити» вас і спільно зберегти Європу від росіян. Чи не так? Ви хочете, щоб люди бізнесу вплинули на Трумена? Пізно, рейхсфюрер, пізно. Починаючи з тридцять дев’ятого року нам «не рекомендувалося» мати справу з американським бізнесом, крім тих, які вигідні лише нашій стороні і зрештою могли б допомогти вам створити кризову ситуацію в економіці Штатів. Це було нерозумно: в американців теж є голови на плечах, причому недурні. Ви могли воювати з ким вам заманеться — краще, звичайно, на одному фронті, але навіщо було заважати нам мати наші особисті справи із Штатами через Швейцарію, Іспанію чи Португалію? Навіщо треба було Гейдріху класти мене на плаху в тридцять восьмому році? Саме він тоді обірвав усі мої контакти з Америкою — ви ж знаєте про цей епізод. Ви запізнилися скрізь, рейхсфюрер… Скрізь і всюди… Коли ваші ж люди налагодили контакти з американцями в Лісабоні у сорок третьому році, отоді треба було діяти, а не тепер. Треба бути дурнем, щоб зараз прийняти ваші пропозиції миру, рейхсфюрер. Це невигідно — приймати зараз ваші умови, бо коли навіть росіяни і вивезуть четверту частину наших заводів, то третя частина, наймогутніша — Рур, Ельзас, Баварія — дістанеться американським діловим, як ви зволили висловитися, колам… Та якщо ви стежили уважно за тим, що я говорив, то ви повинні були звернути увагу, як я старанно підкреслював «програш тут». Шукайте союзників, пане Гіммлер, шукайте союзників… Тих, які допоможуть Німеччині встати з попелу. Вам треба робити ставку на Схід, на його людські ресурси. Тоді ми, піднявши промислову могутність Німеччини, зможемо створити блок, і цей блок буде непереможний. Сліпий фанатизм азіатів, помножений на нашу промислову могутність, стане силою номер один у цьому світі. Я не знаю мікадо чи опозиції в Китаї — не знаю, думайте про це, але думайте неодмінно, бо ви боржники перед нацією, і борг цей ми з вами зобов’язані їй повернути сторицею.

— Ви вільні, пане Дорнброк, дякую вам за те, що ви знайшли час прийти до мене… — Обличчя ГІммлера стало жорстоким. — Я запам’ятаю цей ваш акт громадянської мужності.

Через дев’ятнадцять днів відбулася остання зустріч Дорнброка з Гіммлером. Цій зустрічі передували обставини трагікомічні. Розстрілявши в дворі партійної канцелярії свого шурина Фегеляйна, фюрер виключив із партії Гіммлера й Герінга за зраду, а своїм наступником призначив безпартійного грос-адмірала Деніца. Він вважав, що Деніц та людина, з якою Захід зможе розмовляти не з позиції зарозумілих переможців, а як з солдатом, який лише чесно виконував свій обов’язок.

Дізнавшись про самогубство Гітлера, Герінг негайно виїхав до американців. Він їхав у відкритій машині, в маршальській формі, з усіма орденами, змарнілий і постарілий.

Американський генерал прийняв його як вищого воєначальника: він вийшов йому назустріч із свого цітабу, потиснув руку й запросив снідати. Сніданок був накритий у великому залі із стрілчастими готичними вікнами.

— Я прийшов до вас з миром, — сказав Герінг, — і тепер я боротимуся за мир до кінця…

Але вранці генерал одержав сувору догану від Ейзенхауера, і Герінга негайно посадили в тюрму.

Гіммлер, дізнавшись про самогубство Гітлера, кинувся у Фленсбург до Деніца. Його супроводжували двадцять чоловік з особистої охорони.

Деніц бачив з вікна, як охоронники Гіммлера зайняли всі входи й виходи на подвір’ї його морського штабу. Гіммлер ішов до будинку Деніца не поспішаючи, про щось перемовляючись із своїм ад’ютантом.

Деніц швидко оцінив ситуацію: підводник, він умів приймати моментальне рішення. Він зразу ж вискочив з кабінету в приймальню і наказав своєму порученцю капітану Кузе:

— Негайно викличте сюди наряд підводників. Зніміть їх з човнів. Нехай вони оточать штаб, а чоловік п’ять-десять увійдуть на подвір’я. Швидко! Сюди йде Гіммлер!

Рейхсфюрера він зустрів стоячи, вони привітались — Гіммлер підняв руку, а Деніц відкозиряв по-військовому.

— Рейхсфюрер, я радий бачити вас тут.

— Дякую. Ви вже знаєте, що фюрер пішов від нас?

— Так.

Але Гіммлер ще не знав, що Деніца призначено наступником фюрера, тому тримався він спокійно і з великим почутям гідності.

— Я прийшов до вас як до патріота Німеччини, — сказав Гіммлер. — У ваших руках флот — це сила. Фленсбург стане центром опору проти ворога. Я прийшов, щоб очолити цей фронт опору. Сподіваюсь, грос-адмірале, ви допоможете мені?

— Я повинен обдумати вашу пропозицію, рейхсфюрер, — відповів Деніц, поглянувши у вікно. Він зволікав час, чекаючи прибуття своїх людей. — Ми мусимо, як ніколи, бути тверезими в оцінці ситуації. Ви пропонуєте продовжити боротьбу тільки тут чи думаєте одночасно очолити баварський редут?

— Я не хочу зараз вирішувати два питання. Мені треба почати. А починати завжди треба з чогось відправного, головного…

Він спіймав себе на думці, що повторював зараз слова Шелленберга. Той говорив саме ці слова: «Єдиний шлях до миру з Заходом — це створення міцного уряду на півночі і звернення до Монтгомері по допомогу проти російських полчищ. Іншого шляху нема».

Деніц побачив, як з двох критих вантажних машин вивалювались його підводники: в чорній уніформі, в беретах, з маленькими — на англійський манір — автоматами.

— Пане Гіммлер, — сказав Деніц і висунув шухляду столу: там лежав парабелум, — прошу вас ознайомитися з цією радіограмою, — і він простяг йому заповіт фюрера. — Мене призначено наступником рейхсканцлера, і я не маю наміру передавати вам цей пост.

— На подвір’ї мої люди, грос-адмірале, і не слід нам входити в конфронтацію, особливо зараз, перед лицем смертельної загрози для вітчизни. Ви робите заяву для преси про те, що вважаєте мене рейхсканцлером і що фюрер віддав свій останній наказ, втративши розум. Я, в свою чергу, призначаю вас міністром оборони в моєму кабінеті.

— Пане Гіммлер, ваші люди оточені моїми людьми — можете переконатися в цьому, — він запросив Гіммлера до вікна.

Той побачив підводників і, відкашлявшись, сказав:

— Ну що ж… Прийміть мої поздоровлення, рейхсканцлер. Отже, ви тепер перша людина, а я — друга. Чи не так?

Деніц заперечливо похитав головою.

— Ні, пане Гіммлер, — сказав він, — я не дозволю вам зайняти місце в моєму кабінеті.

— Але ж я не претендую на першу роль!

— У вас руки в крові…

— Ах, он як! А ви ягня? Ви не топили транспорти з пораненими? Ви не розстрілювали пасажирів, які були в човнах, з кулеметів?! Ви не давали своїм людям за це ордени? І вам не соромно, Деніц! Я ніколи не думав, що ми пригріли на своїх грудях таку змію!

— Вас жде багато сюрпризів, пане Гіммлер. Ми дуже любимо Німеччину, але ми всі дуже не любили вашу машину жаху…

— А, ви не любили нашу «машину жаху»?! Тільки ви дуже любили одержувати від цієї «машини» особняки, яхти, автомобілі і діаманти до орденів! Яка невдячність, боже мій! Яка чорна невдячність!

— Гіммлер підвівся і, не попрощавшись із Деніцом, вийшов з кабінету. В машині він сказав ад’ютантові:

— До міністра фінансів Шверін фон Крозіка…

— Гіммлер, подивіться на себе стороннім оком, — сказав Шверін фон Крозік. — Це дуже важко робити — дивитися на себе стороннім оком, тим паче, що шлях ваш — це страшний, невдячний, хоча, я розумію, необхідний шлях для охорони устоїв створеної вами державності. Деніц ніколи не погодиться дати вам у новому уряді портфель, навіть міністра громадської опіки. Ви були потрібні Гітлеру, але ви не потрібні нам… Ваше ім’я навіває жах, Гіммлер…

— Але ж ви були заступником міністра фінансів у кабінеті Гітлера, пане Крозік… Ви несете відповідальність за все, що відбувалося в Німеччині, таку саму, як і я. Ви візували статті бюджету, які відпускалися нам на будівництво концтаборів.

Шверін фон Крозік заперечливо похитав головою:

— Я цього не робив. Я завжди займався міжнародними валютними операціями… Кредитами для СС спочатку займався Шахт. А потім ви посадили його в табір, і цим він урятував свою репутацію для майбутнього.

— А мене фюрер оголосив зрадником за те, що я шукав миру з Заходом! Цього не досить?

— А на кого списати мільйони людей, спалених у ваших таборах? Постарайтеся бути зрячим — хоч би тепер. Я вам допомогти нічим не можу… Та коли б і міг, то не став би цього робити…

— Чому?! Що я зробив поганого особисто вам?

— Нічого. Ви просто програли. Ви захотіли стати богами в очах тупих селян і міщанських крамарів, і ви відкинули нас, людей діла, які були з вами і привели вас до влади. Отак, Гіммлер…

«Щури тікають з корабля і гризуть крупу, що належить капітанові, — думав Гіммлер, повільно сходячи по сходах. — Штрассер правду казав: їх треба було всіх розстріляти як скажених собак, а фюрер зайняв половинчату позицію, він хотів, щоб вони служили народові, а їм плювати на народ — у кожного з них свої власні інтереси…»

Біля входу він зустрівся з Дорнброком.

— Погано? — спитав Дорнброк, — Я розумію — погано… Не втрачайте надії, Гіммлер. Я хочу подати вам руку допомоги. Але тепер — в ім’я майбутнього — зникніть. Зникніть на якийсь час. Я казав вам, куди треба йти: на Схід. І передайте мені вашу тамтешню агентуру. Ви, політики, особливо у хвилину кризи, неспроможні дивитися в очі правді. Ми — люди іншого складу. Ми дивимося вперед, крізь правду, в ім’я майбутнього; ви ж, політики, завжди живете в ім’я збереження минулого. Про майбутнє ви думаєте, тільки коли вам підсовують переможні зведення… Коли ви передасте мені ваших людей на Сході?

Гіммлер подивився на Дорнброка й тихо спитав його:

— І ви вважаєте мене катом?

Дорнброк знизав плечима:

— Назвіть мені країну, де не було б катів. Я ставлюсь з великою обережністю до всякого роду моральних категорій. Словом, ви приймаєте мою пропозицію?

— А що ж мені залишається робити?

Того ж вечора Гіммлер сказав своїм ад’ютантам:

— Я йду. Я сховаюся на Сході, далеко на Сході. Не ждіть від мене звісток. Я звільняю вас від служіння мені, друзі, і дякую за вірність. Ви почуєте про мене, і тоді ви знадобитесь мені знову.

Через шість днів Гіммлера випадково затримали радянські солдати під чужим ім’ям і передали його англійцям. Не витримавши семиденного ув’язнення в таборі, він закричав на ранковій перевірці перед роздачею їжі:

— Я рейхсфюрер СС Гіммлер! Я — Гіммлер!

Офіцери служби безпеки привели його в невеличку кімнату й запропонували роздягтися.

— Догола, — сказав один з них. Ми хочемо бачити голенького рейхсфюрера…

Цього Гіммлер не витримав. Він знайшов язиком кутній зуб, у який було вмонтовано отруту, натиснув язиком на ясна й тричі, як учив його стоматолог, міцно натиснув другим зубом. В очах у нього засвітилися вогні, тіло одерев’яніло, він ще якусь мить бачив обличчя своїх ворогів, а потім упав на цементну підлогу, так і не роздягтись догола.

Коли молоденький британський офіцер з МІ-5, закінчивши черговий нудний допит, попросив Дорнброка викласти на стіл усе, що було в кишенях, відібрав у нього ручку з золотим пером і заявив, що тепер «пан голова концерну відправиться не в свій замок, а в наш замок — до тюрми Ландсберг», Дорнброк довго і навіть трохи співчутливо розглядав обличчя офіцерика.

«Хлопець, мабуть, заарештовує вперше або вдруге в житті, — подумав він, — а це солодке відчуття вищої влади над подібним собі. Хлопець упивається владою… Бідолашний хлопець…»

— Перед тим, як ви відправите мене в камеру, мені хотілося б поговорити з ким-небудь з ваших керівників…

— Ваш протест буде просто марнуванням часу.

— А я не збираюся заявляти протест.

Полковник, до якого його привів офіцерик, зняв окуляри і, не запропонувавши Дорнброку сісти, спитав:

— Що у вас?

— До вас персонально нічого, полковнику… Я розумію все, що зараз відбувається зі мною, логічно… Але я не можу не відзначити, що це логіка лікаря, який зрізає мозолі у хворого, який страждає від раку.

В камері Дорнброк не поспішаючи роздягся, пошукав очима, куди б повісити піджак — у камері було добре натоплено, — але зрозумів, що ніяких вішалок тут нема («Я не повішусь, дурні, — подумав він, — вішаються тільки істерики, туди їм і дорога»), і кинув свій сірий старомодний піджак на койку. Поторгав столик — він був міцно пригвинчений до підлоги; так само була пригвинчена до підлоги кругла табуретка («На такій я працював у конторці в дядька, коли був молодшим бухгалтером, — подумав Дорнброк, — це добра прикмета — зустрічатися з молодістю»), а високе вікно було загратоване товстим покрученим залізом. («Навіщо так нівечити метал? — подумав Дорнброк. — А може, вони цим хочуть ще більше залякати в’язнів? Дурниця: кручений метал набагато слабший, його не можна використати в оборонній промисловості»).

Дорнброк сів на ліжко. «Дуже твердо. Ну, звичайно, це дошки. З металевого матраца я можу через десять років — бонжур, мосьє Монте-Крісто, — зробити собі ніж, яким заколю охоронця. А втім, для мого геморою й спондильозу цей жорсткий матрац — найкраще, чого тільки можна забажати».

Він ліг на ліжко, закинувши руки за голову, але в ту ж мить у двері камери затарабанив охоронець:

— Лежати вдень заборонено! Можете сидіти на табуретці біля столу!

Дорнброк не поспішаючи підвівся, сів біля столу й раптом засміявся: «Нічого. При великих програшах треба ставити собі грандіозніші завдання на майбутнє. Я можу поміркувати над системою. А то в останні роки я став схожий на того сліпого коня, якого бачив на Донбасі, коли літав туди з Герінгом. А взагалі, кожна людина мусить хоч трохи посидіти в тюрмі. Лише тоді вона зможе відчути смак волі і винести своє судження про закон. А закон — це й є система».

Взимку сорок шостого року його адвокат добився двох послаблень у режимі: по-перше, Дорнброку повернули його вічне перо, а по-друге, йому дозволили двічі на тиждень бачитися з юрисконсультами, які представляли його інтереси у відділі декартелізації союзницької ради по Німеччині.

У західних зонах більшість його підприємств та банківських паперів заарештували американці. Вони ж вели справу всіх воєннопромислових злочинців, тому невдовзі британці передали Дорнброка американським властям. Саме тоді й відбулася його перша зустріч з Джоном Лордом, офіцером при штабі Макклоя, а потім з шефом відділу безпеки союзницької ради по Німеччині від США Келлі.

Коли у Фултоні виступив Черчілль, Джон Лорд зразу ж приніс Дорнброку газету й сказав:

— Прочитайте промову бульдога. Старий мудрий. Причому тепер — в опозиції — він став ще проникливішим, ніж коли був при владі… Нічого не вдієш: його друга натура — це живопис і художня література; його заносило. А коли він не при справах, він тверезо мислить, так тверезо, як ніхто у нас у Вашінгтоні. — І Джон Лорд уважно подивився на Дорнброка.

Той нічого не відповів, тільки знизав плечима, які в тюрмі стали по-пташиному вузькі, опущені.

— Ви почитаєте зараз чи лишити вам на день? — спитав Джон Лорд.

— Як завгодно, — сказав Дорнброк. — У мене до вас прохання: на побаченні зі мною син признався мені, що його по-звірячому б’ють у гімназії за те, що я нацист. По-перше, я ніколи не був членом партії, а по-друге, як це поєднується з нормами вашої демократії?

— Тепер у Німеччині всі ненавидять нацизм, — відповів Джон Лорд. — Охорону вашому сину ми виділити не зможемо. Нехай займається спортом…

— Виходить, хлопчика битимуть і далі?

— Доти, поки ви не почнете давати правдиві показання. Тоді ми зможемо спробувати випустити вас до суду на поруки.

— Мої показання стосуються моїх справ, а яку причетність до цього має Ганс?

— Він ваш спадкоємець.

— У вас тут нема звукозаписувальної апаратури?

— Я не з ФБР. За них поручитися не можу, мабуть, вони перевіряють мене. Нашої принаймні нема.

— Чи можу я попросити вас приватно потурбуватися про долю хлопчика?

— Ви погано знаєте американців, Дорнброк. Ми не такі сентиментальні, як ви, і не любимо витирати сліз хустинкою. Я допоможу хлопцеві і без ваших грошей. У цьому світі все продається, крім достоїнства Джона Лорда… І почитайте Черчілля, — додав він, — підводячись з ліжка, — це серйозніше, ніж ви думаєте.

— Спасибі. Чи можете ви подзвонити моїм юрисконсультам? Це прохання не протизаконне: я хочу просити їх негайно виписати з Америки і перекласти німецькою мовою всі книжки Вінера. Мене цікавлять електронно-обчислювальні машини й атомна техніка.

— Але ж ви спеціалізувалися по сталі, танках і автомашинах…

— Я й далі буду по них спеціалізуватися, пане Лорд, тим паче, коли ви кажете, що промова пана Черчілля розумна й серйозна. Щоб вкладати гроші в нерентабельні, але перспективні галузі науки, треба продавати людям чудові панчохи. На цьому можна побудувати базу для науки наступного століття. І останнє прохання: чи міг би я просити вас виписати в Штатах усі довідники, що стосуються банківської групи Дігонів?

Лорд відповів:

— Що ж… Це прохання не має протизаконного характеру… Я випишу вам усе, що в нас видано про Дігонів… Із старшим ви були непогано знайомі, га?

…Баррі К. Дігон стояв на пристані й намагався не думати про ту мить, коли він побачить брата. Вони розлучилися вісім років тому: Самуель К. Дігон, тоді ще підданий Німеччини, поїхав у Берлін — ліквідувати філіал їхнього діла, але був заарештований разом з п’ятьмастами фінансистами після вбивства німецького дипломата в Парижі єврейським екстремістом. Герінг вимагав тоді, щоб німецькі євреї внесли мільярд марок контрибуції за «нечуваний злочин, коли міжнародне єврейство спрямувало руку ката, і від тієї злочинної руки загинув германець, винний лише в тому, що він германець».

Під час арешту Самуель К. Дігон висловив здивування і постарався пояснити офіцерові гестапо, який його допитував, що він лише формально ввважається німецьким громадянином, що вся його сім’я проживає в Штатах, а молодший брат, Баррі К. Дігон, — голова правління найбільшого «Нешнл бенка». Офіцер гестапо, вислухавши Самуеля, вдарив його чоботом у живіт, а потім, коли Самуель упав, почав бити його свинцевим дротом, обтягнутим ізоляційною стрічкою. Дігон знепритомнів, його відправили в госпіталь, там у нього витягли чотирнадцять коренів — саме стільки зубів було зламано чи вибито; хірург насилу зашив рвану рану на лобі, і тому, коли американський посол Додд за дорученням державного департаменту (помічник державного секретаря з європейських питань раніше працював юристом у Дігона) побував у Ріббентропа і зробив запит про долю Самуеля, Гіммлер відповів, що гестапо поки що нічого невідомо про долю брата американського банкіра. Але Ріббентроп після бесіди з Гіммлером завірив посла Додда, що німецькі власті вживуть усіх заходів, щоб розшукати Дігона-старшого, і неодмінно повідомлять про результати розслідування.

Самуеля К. Дігона перевели з госпіталю на маленьку дачку — в гори, в Тюрінгію. Там до нього приставили лікаря й охоронця. Поводилися з ним з вишуканою чемністю, їжу давали дієтичну; ні про що з ним не розмовляли; всі прохання виконували негайно, крім одного: коли він замовив у п’ятницю особливу, «кошерну» їжу, охоронець відповів:

— Ще раз попросиш свою їжу — примушу жерти свинину з ранку до вечора, зрозумів?! У нас люди одержують їжу по картках через ваші гешефти, а тут ще особливу їжу йому подавай!

Мабуть, він усе-таки сказав про це Дігонове прохання, бо на другий день його замінили іншим — старішим, мовчазним охоронцем. Коли Дігон очуняв, до нього приїхав офіцер з IV управління СД.

— Пане Дігон, — сказав він, — мене уповноважили спитати, чи немає у вас скарг. Як поводиться з вами персонал? Чи задоволені їжею? Як самопочуття?

Самуель тільки поплямкав губами: чотирнадцять зубів йому ж вибили і його рот став старечий. «Я схожий на Вольтера, — якось помітив Самуель, розглядаючи своє покалічене обличчя, — є такий скульптурний портрет, де в нього запалі щоки, а рот хоч і закритий, а здається зовсім беззубим».

— Не чую, — сказав офіцер. — Що ви сказали?

— Я нічого не сказав, — прошамкав Дігон.

— Хіба вам ще не вставили зубів? Було ж наказано з Берліна зробити вам вставну щелепу. Яке неподобство!

— Мені її зробили, але до неї треба звикнути…

— Розкажіть, будь ласка, як усе це з вами сталося? Ви впали із сходів у поліцейській дільниці чи з вас у камері знущалися карні злочинці?

— А як ви гадаєте?

— Бачите, — відповів офіцер — мене в даному випадку більше цікавить, що з цього приводу думаєте ви…

— Чому це вас так цікавить? Після того, що сталося…

— Саме після того, що сталося, мене це особливо цікавить.

— Ви хочете сказати, що, коли я розповім, як карні злочинці в камері покалічили мене, а ваші тюремні лікарі врятували мені життя, я зможу зустрітися з представником американського посольства?

— А при чому тут американське посольство? — здивувався офіцер. — Ви громадянин Німеччини…

— Громадянин? Я ніколи не думав, що з громадянами можна так поводитись, як повелися зі мною…

— Хто? Хто ж з вами так повівся?

— Бандити, — відповів Дігон, — У тюремній камері… Чи слід мені розуміти вас таким чином; що саме ця сусальна історія гарантія мого звільнення?

— А вас уже звільнили. Сталася помилка, пане Дігон, ви не мали ніякої причетності до справи того мерзотника в Парижі… Ну а бандитів, які вас побили в камері, ми притягнемо до суду по двох статтях: грабіж, по-перше, і порушення тюремного режиму по-друге.

— Якщо мене звільнили, тоді дозвольте мені негайно виїхати до Нью-Йорка.

— Спочатку доведемо до кінця курс лікування, а потім ви поїдете туди, куди вам заманеться.

— Я можу долікуватися там, де моє харчування не регламентуватиме охоронець.

— Пане Дігон, народ обурений злочинством єврейської терористичної організації, і ми зобов’язані відповідати за вашу безпеку; пробачте, але, якщо хтось із громадян рейху уб’є вас пострілом у скроню, оживити ми вас уже не зможемо. Нам хотілося б, щоб ви розповіли в пресі про те, що брехня, яку поширюють вороги про нашу вигадану жорстокість у тюрмах, не має нічого спільного з дійсністю. Так, вас заарештували, причому випадково, так, ви сиділи одну ніч у камері, і бандити, заарештовані за пограбування й насильство, вчинили над вами звірячу розправу, та коли б не допомогли наші тюремні лікарі, то ви зараз лежали б у сирій землі, пане Дігон. Вам би слід розповісти про те, що наша юриспруденція не карає невинних, хоча від випадковості в нашому житті ніхто не гарантований, по-моєму, про це є навіть у талмуді…

— У такому разі я повторюю своє запитання, пане офіцер… Не маю честі знати вашого імені…

— Ейхман… Моє прізвище Ейхман.

— Отже, пане Ейхман, після такого роду заяви я зможу покинути рейх?

— Безперечно. Ви покинете рейх, якщо хочете цього, але не зразу після такої заяви… Вам ще треба буде вирішити свої фінансові справи, та й не слід вам зразу виїжджати — можуть бути кривотлумачення: мовляв, Дігона просто примусили виступити з такою заявою.

— А чи не може бути такий варіант: я виступаю із заявою, в якій дякую німецькій юриспруденції й медицині, а після цього ви відмовляєте мені у виїзді на батьківщину?

Невже ви думаєте…

— Так, пане Ейхман, я думаю саме так. І мені потрібні гарантії.

— Я можу зрозуміти вас, — помовчавши, відповів Ейхман. — Гаразд. Кого б ви хотіли мати гарантом?

— Когось із представників наших фірм.

— Це будуть американці? Ні, такий варіант нас не влаштує Можливо, ми зупинимося на комусь із ваших німецьких контрагентів?

— Будь ласка.

— Кого б ви хотіли запропонувати?

— Доктор Шахт.

— Це неможливо. Доктор Ялмар Шахт — член імперського кабінету міністрів.

— Доктор Абс? А може, Дорнброк?

— Дозвольте мені порадитися з керівництвом. Можу вам сказати, що обидва вони, хоч і фінансисти — а ви знаєте, що наша партія виступає проти фінансового капіталу і великої буржуазії, — нічим себе не скомпрометували й займають нейтральну позицію. Звичайно, мені доведеться переговорити з ними — чи погодяться вони виступити вашими гарантами. А втім, нам потрібен один гарант. То хто ж із них? Абс? Чи Дорнброк?

— Добре, — пожувавши беззубим ротом, відповів Дігон. — Давайте зупинимося на Дорнброку.

…Дорнброк потиснув худу руку Дігона й прошепотів:

— Боже мій, що з вами, Самуель? Який жах, бідолашний ви мій… Ейхман розповів мені, що вас покалічили бандити в камері під час випадкового арешту… Є ще якийсь Дігон, якого шукали, а взяли помилково вас…

— І ви повірили в це, Фріц? — гірко всміхнувся Самуель. — Фріц, це все брехня! Мене побив їхній слідчий у гестапо! А тепер вони хочуть, щоб я обілив їх. Мабуть, Баррі натиснув на них через державний департамент. І вони хочуть, щоб я сказав, ніби все це, — він показав висохлими руками на своє покалічене обличчя, — діло рук бандитів… Не тих бандитів, які допитують, а нікчемних, нещасних, темних злодіїв. Я зроблю таку заяву, щоб вирватися з цього пекла…

— А дома ви розкажете всю правду про цих недолюдків, я розумію вас…

— Звичайно! Про це не можна мовчати. Світ здригнеться, коли я розповім про ці звірства. Досить подивитися на моє обличчя… Це страшніше за слова…

Дорнброк сказав Ейхманові, заїхавши до нього в імперське управління безпеки:

— Його не можна випускати. Відправте його в табір… У такий, словом, звідки не дуже скоро виходять. Але хай він живе… Ним можна торгувати. Звичайно, вся власність Дігона переходить у розпорядження моєї компанії, але це має бути зроблено таємно. Аріїзація підприємств Дігонів, та й годі. А куди пішли їхні капітали — це наше діло.

— Це наше діло, — погодився з Ейхманом Гейдріх, — саме тому ми й скажемо, що всі єврейські капітали передано народним урядом у народні підприємства оборонних заводів Дорнброка. Я не люблю лисиць і поважаю позицію. Або — або. В даному випадку це буде корисно не тільки для Дорнброка, а й для всіх інших наших магнатів… Якщо вже з нами — то в усьому й до кінця. А це можливо тільки через клятву на крові.

— Так, але Дорнброк провів з ним роботу і написав про намір єврея виступити проти нас в Америці…

— А це його обов’язок! І не треба з цього нормального вчинку робити сенсацію. Тепер ми над Дорнброком, а не він над нами.

На другий день Дігона перевели в Дахау — без імені й прізвища, як превентивного ув’язненого під № 674267.

…Баррі К. Дігон побачив на борту «Куїн Елізабет» сивого старого чоловіка з обвислими вусами й білою довгою бородою. Нічого в цьому старому не було від Самуеля, але він зразу впізнав у ньому брата. Серце Баррі завмерло, і він заридав.

Він ридав і в машині, поклавши свою голову на худенькі, пташині груди Самуеля, а той тихенько гладив його голову й шепотів:

— Ну, не треба, хлопчику, не край свого серця, бачиш, я повернувся, бог не лишив мене в біді…

Брати сиділи у величезному «кадиллаку» й плакали, а навкруги веселилася галаслива юрба, святкуючи перемогу, яку привезли з Європи хлопці в зелених куртках, І крізь цю юрбу було важко їхати, водій безперестану сигналив, раз по раз обертався назад і з жахом дивився на живого мерця, який замислено гладив голову хазяїна, великого банкіра країни, людини, що вважалася одним з найсерйозніших фінансистів Америки.

Самуель помер наступного дня. Він помер у себе в кімнаті, коли підвівся, й підійшов до вікна, і побачив невеличкий нью-йоркський садок, в якому рівними рядами було висаджено троянди й гліцинії — такі ж самі, як у нацистів, у Тюрінгії, в тридцять восьмому році.

На похороні, після панахиди в синагозі, тіло Самуеля Дігона перенесли в зал засідань «Нешнл бенка». Тут, виступаючи з коротким словом, Баррі сказав:

— Всупереч традиціям предків, ми привезли Самуеля сюди, щоб з ним могли попрощатися всі ті, кому дорога демократія, дарована нашій країні мужністю її громадян і богом. Ми привезли Самуеля сюди, бо традиціями наших дітей стали традиції Америки. Тепер, навчені бандою нацистів, ми будемо непримиренні до всіх і всяких проявів фашизму, де б і в якій формі вони не відродилися б. Ми боротимемося проти фашизму як солдати, зі зброєю в руках. Ми мститимемося не тільки за Самуеля — він тільки один з шести мільйонів безневинно погублених гітлерівцями євреїв. Ми мститимемо за сотні тисяч загиблих американців і англійців, французів і поляків, росіян і чехів. Прощення породжує прощення — гласить мудрість древніх. Ні. Помста породить прощення чи хоча б дасть нам можливість дивитися на німців без здригання й ненависті. Всі ті, хто був з Гітлером, всі ті, хто воював під його прапорами, всі ті, хто привів його до влади і підтримував його, мусять бути покарані. Ми не можемо визнавати доктрину душогубок, шибениць і тортур. Ми визнаватимемо закон. І цей закон віддасть кожному своє. Прости мене, брате, що я не зміг тобі нічим допомогти! Спи спокійно, за тебе помстяться!