Бомба для голови

… Але не фінал

Після того як пройшло засідання спостережної ради, на якому Бауера затвердили заступником голови, Дорнброк зліг. Лікарі констатували, що тиск у старого нормальний, кардіограма не показувала відхилень від норми, та й у інших аналізах не було нічого тривожного.

— Є форма нервового шоку, — пояснив Фрайтаг, лікар провідної боннської клініки, — коли хворий гасне протягом кількох тижнів. Пан Дорнброк відмовляється від їжі, апатія, відсутність реакції на те, що відбувається довкола, небажання розмовляти — це тривожні симптоми.

— Ви можете визначити час кризової точки? — спитав Бауер. — Що треба зробити? Віддалити цю кризову точку, а може, наблизити її?

Лікар з Бонна подивився на професора Тергмана. Той знизав плечима:

— Навіщо ж штучно наближати кризу?

— Нам важливо знати правду про стан здоров'я голови, — сказав Бауер, — ми зобов'язані продовжувати його роботу. Або ми спираємося на ваш висновок: «Справа стоїть так і так, ждати треба того й того, в такі-то строки», — і ми приймаємо цілий ряд рішень, які зараз не приймаються, бо ми ждемо повернення пана Дорнброка. Або ви кажете: «Через місяць він повернеться до діла», — і тоді ми ждатимемо…

— Знаєте що, — відповів Тергман, — запросіть краще ще одного спеціаліста. Я не хочу брати на себе відповідальності, яку ви так загрозливо нав'язуєте мені. Я ще не навчився лікувати батьківське горе пілюлями…

Коли медики пішли, голова ракетної групи «Бєлькова» зауважив:

— Пан Бауер керується кращими побажаннями, але таку наполегливість можуть неправильно зрозуміти.

— Хто? — різко спитав Бауер.

Він обвів поглядом присутніх на засіданні членів спостережної ради. Ніхто не відповів йому. Бауер зневажливо хмикнув:

— Я відповідаю за всю поточну роботу, і я зобов'язаний вести її з вашої санкції і під вашим доброзичливим спостереженням. Я хочу одного — виконувати волю голови якнайточніше і якнайсумлінніше. Ні про що інше я не думаю, коли здаюся надто «наполегливим».

Представник «Мессершмітта» передав Айсману записку: «В нього міцні зуби».

Айсман подивився на представника «Мессершмітта» холодним, навіть трохи здивованим поглядом. Той зразу зіщулився: «Навіщо я залишив у нього в руках документ? А втім, там немає імені. Але мені здавалося, що Айсман, якому перепадало від Бауера найбільше, повинен був би реагувати інакше. Невже схиляння перед силою стало його другою натурою?»

Закривши засідання ради, Бауер поїхав на віллу «Шене абенд» до Гізелли Дорнброк. Останні дні він їздив до неї відкрито, немовби підставляючись під об'єктиви фотокамер. Робив це він навмисне — Дорнброк санкціонував його заручини з своєю племінницею, домовившись, що відбудеться це через два місяці: протягом цього строку траур по загиблому Гансу дотримувався у всіх бюро концерну…

Почувши повідомлення радіо про трагічну загибель Берга в авіаційній катастрофі, Максим Максимович ніби ступив у порожнечу.

«Це все, — подумав він. — Один Берг тримав у руках всі докази. Я? А хто я такий? Я — ніхто в даній ситуації. Я навіть не певен, що мої свідчення прилучать до справи. Хто в них ще залишився? Грос. Так. Грос і я. Я і Грос. «Але Айсман боїться мене дужче, як Гроса… Страх… Боїться… А чого боїться Айсман? Між іншим, мені треба зараз пригадати — чого він боявся? Взагалі ж це так неетично — використовувати страх. Але що ж робити, якщо доля знову звела тебе з нацистом… Він боїться… Люди, які досягли житейських благ ціною зради самих себе, високих ідеалів добра, дуже бояться втратити ці блага… Тільки погляд в очі старої з косою може злякати таких людей… Коли сам на сам і порятунку ждати нема звідки… Крайність? Крайність. Це точно. Але я йду за їхньою логікою, в мене немає іншого виходу».

Ісаєв перейшов кордон — так, щоб його могли засікти люди Айсмана, — поїхав у аеропорт Темпельхоф купувати квиток до Рима. Ісаєв змушений був прийняти це рішення — часу на роздуми не лишалося. «Спасибі, видавці, коли б не ваш гонорар, мені довелося б продавати годинник, щоб купити цей квиток, та й то невідомо, чи вистачило б…»

Купивши квиток до Рима так, щоб це бачили люди Айсмана, Ісаєв зайшов у телефонну будку, зняв трубку, набрав номер, склавши комбінацію цифр, щоб вийшло три сімки, — Ісаєв вірив у щасливу долю цього числа, — і сказав довгим гудкам, не причинивши двері кабіни:

— Через чотири години мій рейс відправляється до Рима Звідти я зразу ж їду в Неаполь. Так, так, знаю. Ні, пресі говорити про це ще рано… Тільки після того, як я зустрінуся з другом. Попередьте в Неаполі про мій приїзд.

Повісивши трубку, Ісаєв пішов у бар і замовив собі подвійний «хайбл». Він узяв із столика газету й прочитав шапку: «Сенсаційне викриття режисера Люса в Токіо. Таємниця загибелі Дорнброка починає трохи відкриватися. Люс поки що не говорить усієї правди, але він заявив, що відомстить за Берга. Найближчими днями він повертається в Берлін, щоб продовжити розслідування».

«Молодець, — стомлено подумав Ісаєв. — Берг у ньому не помилився. Тепер мені треба останній доказ, тоді ми справді відомстимо за Пашу й за Берга».

Він сидів у барі, насунувши на очі капелюх, попивав «хайбл», і перед ним проходили люди, багато людей, і обличчя їхні зливалися в одну лінію, різнобарвну, що тягнулася суцільно — так бувало в метрополітені, коли він спускався на ескалаторі й мружив очі, і потік, що піднімався йому назустріч, ставав довгим, зчепленим воєдино цілим.

А потім перед очима виникло обличчя Павла Кочева в день їхнього прещання в Москві. Ісаєв напучував Павла у звичній своїй манері, трохи усмішливо, немов розмірковував сам із собою.

«Є два шляхи, — казав він, — і не я це відкрив, а древні. Завжди є два шляхи, і тільки боягузи переінакшили цю мудрість на свій лад, змінивши слово «шлях» на «вихід». Вихід є один, а от шляхи — їх справді два. Тільки два. Можеш, приїхавши у Західний Берлін, засісти в готелі й виходити з кімнати тільки на зустріч з колегами. Можеш суворо дотримуватися затвердженої програми зустрічей з колегами, але є й інший — посидіти в редакціях найрізноманітніших газет, запропонувати свої послуги кінофірмі як статист, котрий до того ж ще й володіє європейськими мовами. Словом, можна бути в активі, але ніхто тебе дуже й не попрікатиме, якщо ти обереш шлях спокійного пасиву І не бійся ти, ради бога, ніяких провокацій, як правило, провокують тих, хто хоче цього. Силою не можна хизуватися, але кожна чесна людина мусить точно відчувати свою силу. Адже сильний може не тільки образити, але й захистити».

Ісаєв тоді дивився на Павла й згадував двадцять перший рік у Сибіру, двадцятилітнього командарма Ієроніма Уборевича, тридцятилітнього міністра оборони Далекосхідної республіки Василя Блюхера і мимоволі порівнював їх із своїми двадцятип'ятилітніми аспірантами, і не їх, цих своїх аспірантів, він звинувачував в інфантилізмі, а своїх ровесників. Він намагався аналізувати, чим викликане це опікунство у ставленні до тридцятилітніх, але відповіді були однозначні, і це його самого не влаштовувало. Або, відповідав собі Ісаєв, у цьому виявляється батьківський егоїзм, продиктований любов'ю до своєї дитини, але тоді цей батьківський велелюбний егоїзм — чим далі, тим більше — гратиме злі жарти, породжуючи в молодих безвідповідальність, перестраховку і, що найстрашніше, невміння прийняти рішення, боязнь перед цим рішенням. З другого боку, думав він, допустима й інша відповідь: у нас, у світі науки, завжди існувала авторитарність, і кожен метр, автор школи, хоче лишитися до кінця єдиним тлумачем свого успіху, свого першого злету. В цьому випадку ставлення до молодих учених межує з злочином проти суспільства, бо світ розвивається по законах спадковості і будь-яке штучне відхилення від цього закону таїть у собі серйозні наслідки.

«Зарозумілість завжди заважала істині, — думав Ісаєв. — Зрештою, коли, б не було юного Гагаріна, геній Ціолковського й Корольова не знайшов би свого практичного підтвердження. Краще їхати в переповненому трамваї, потіснившись, уступивши місце сусідові, ніж зручно сидіти у вагоні, який стоїть на рейках між двома зупинками».

У Ісаєва були сутички з колегами вз. інституті — він інколи не приховував своєї думки про це; один раз його навіть обвинуватили в «демагогічному заграванні з молоддю».

— З молоддю?! — ледь посміхаючись, запитав тоді Ісаєв. — Ви називаєте молоддю тих, кому двадцять сім?! Перехрестіться, друже мій. Лєрмонтов загинув, коли йому було двадцять шість! Добролюбов закінчив свій життєвий шлях у такому ж віці, а я вже не кажу про Писарєва. Між іншим, і керівники наші в тридцять років стали наркомами й генералами — я за віковими акцентами стежив з-за кордону дуже ретельно, це мені там силу давало…

«Я поліз у бійку за Павла, — раптом признався сам собі Ісаєв, — тому що мене особисто вразила його «втеча». Мене примусила шукати правду пам'ять про мого сина і віра в покоління Кочевих. Через терни — до зірок, так, здається? Отже, шлях до правди лежить тільки через кров і загибель… Ми відзначаємо дати, круглі дати, і це прекрасно, але чому ми починаємо це робити інше тоді, коли людина прожила півстоліття? Невже тридцять років — не строк, тим паче, якщо людина досягла успіхів за ці тридцять років у своєму ділі?» Ісаєв підвівся й пішов до залу.

«Це точно, — все ще думав він, — ми за них відповідаємо. Але хто звільнив їх від відповідальності за нас? Чи вік людини тепер став адекватний розумові?»

Він сів у центрі великого скляного залу й зітхнув, пожалівши себе; він побачив себе збоку і згадав ті далекі двадцять років, коли був молодим Штірліцом, і знову пожалів старого Ісаєва; витяг сигарети й глибоко, як у молодості, затягся. «Додому хочу, — сказав він сам собі. — Боже мій, як же я хочу додому».

Він знову зітхнув і примусив себе повернутися до справи, до тієї справи, заради якої він був тут. «Вони не встигнуть відправити міну з багажем, — вирішив він. — Напевне, вони, дізнавшись, куди я лечу, попросять когось із пасажирів узяти «посилочку» в Рим. Якщо я це прогавлю, то зустрінуся з Бергом на небесах. А якщо не прогавлю, тоді я привезу сюди Гроса. Я привезу його, хоч би там що… Розумний Берг… Той меморандум, який він мені залишив про Гроса, плюс живий Грос — це вже доказ».

По радіо уже втретє передавали повідомлення: «Федеральний міністр доручив статс-секретареві Кройцману допомогти в розслідуванні справи, яку так блискуче розпочав загиблий в авіаційній катастрофі прокурор Берг. Кройцман обіцяє закінчити слідство протягом найближчого тижня».

«А якщо вони пошлють когось із своїх з «посилочкою»? — подумав Ісаєв. — Що тоді? Вони можуть. Але ж багато хто з їхньої банди знає обставини справи. Нічого. Скажуть, що міна для Гроса, а підірвуть її в нашому літаку… Ні, справді я став склеротиком — немає ж квитків! Вони не встигнуть послати свого разом з міною. Ага… он іде трохи на це схоже. Точно… Це від них. І згорточок підходящий. Міна типу «Аква», їх дуже любив Шелленберг. Дурні, я не думав, що вони попруть так відкрито — зовсім, мабуть, перелякалися. Кому це він усучить? Дівчині… П'яненька дівчина, така крокодила візьме, не те що посилочку. Примітивно, звичайно, працюють, але в даній ситуації безпрограшно».

Коли оголосили посадку на літак, Ісаєв повільно підвівся і пішов за пасажирами, не випускаючи з очей п'яненьку дівчину. В автофургончику він пропхався до неї й сказав, примусивши себе зіграти захеканого:

— Слава богу! Я вас наздогнав. Віллі сказав, що саме вам він передав посилочку. Він просто не знав, що я теж лечу з цим рейсом, — і, не дочекавшись відповіді, Ісаев узяв «посилочку» з рук дівчини.

«Господи, — подумав він, взявши згорток, — соромно їм змушувати мене на старості літ бігати… Хоча, може, я йду за своєю логікою й даремно все це затіяв? Може, вони вже доручили комусь в Італії прикінчити Гроса? А я все жду, жду, жду… Може, треба зараз же зняти тривогу й довести до загального відома, через Кроне, де ховається Грос, і заявити, що життя останнього свідка теж на волосинці — в нього вже ціляться… Ні, «Інтерпол» включено в гру. А я не знаю головного, який керує Айсманом. Це людина з оком, волею й розумом; сильна звірюка. І все-таки прибрати з дороги Гроса вони повинні доручити комусь із тих, кому Грос, безумовно, довіряє. Вони також добре знають, що «Інтерпол» включився в гру, і випадкову людину на це діло не пустять. Вбивця, якого переслідують, боїться власної тіні і не вірить нікому, крім найближчих із своєї банди. Айсман, мабуть, найближчий за всіх і до головного, і до Гроса. Він проведе останню операцію по ліквідації єдиного свідка. Саме Айсману доручать, бо він, крім усього іншого, провалив діло: і мене не діждалися в Берга, щоб пристукнути як російського агента, і Курт, зв'язковий, якого вбили в кабінеті Холтоффа… Ні, я правильно думаю — в Неаполь повинен полетіти Айсман, тільки Айсман. Так завжди було заведено в банді: той, хто провалив діло, виконує найнебезпечнішу роботу».

Скориставшись штовханиною, яка завжди буває при посадці на літак, Ісаєв, не кваплячись, зайшов за автопоїзд, трохи пригнувся й побіг уперед, накульгуючи на ліву ногу. («Господи, як це смішно: кривий дід і з міною!») Біля автопоїзда стояв величезний бензозаправник, а за ним — джип, у якому сидів молоденький хлопець — служник з диспетчерської служби. («Це добре, що я смішний, — подумав Ісаєв. — Смішних жаліють»).

— Синку, — сказав Ісаєв, — я з інспекції страхової компанії «Шуккерберг», підкиньте мене он до того будиночка. Нога відмовила, шкандибати далі не можу…

— Так, — відповів хлопець, — туди можу.

«Все гаразд, — вирішив Ісаєв. — Той, який за мною стежить, не бачив, як я пішов. Та й чи стежив хтось? Зараз вони не ждуть від мене фінту. А може, й ждуть… Чорт їх знає… Ні, все-таки, мабуть, стежили. Та, слава богу, цей літак стоїть далеко, з аеропорту не видно… Зараз вони подзвонять, що я полетів, а до наступного рейсу підскочить Айсман. Тобто через сорок хвилин. На той рейс багато вільних квитків, я туди легко сяду».

Ісаєв подзвонив з порожньої кімнати диспетчерської служби в «Телеграф» і сказав:

— Добрий день, Кроне, було б добре, якби ви впізнали мене по голосу…

— Я впізнав вас по голосу, добрий день..

— Слухайте мене уважно. Я люблю меценатствувати, тому дарую вам сенсацію: перед смертю прокурор сказав мені, де перековується вбивця. Його звати Іоахім Грос. Він зв'язаний з концерном Дорнброка, він функіонер НДП… Я зараз назву вам, на випадок несподіваних обставин, його адресу… Неаполь, вілла Ноделя. Запам'ятали? Треба, щоб ваша людина пробилася через півгодини на радіо й повідомила про місцеперебування вбивці.

— А телебачення?

— Це взагалі геніально. Тепер приїздіть у Темпельхоф, на радіоцентр, звідки підтримується зв'язок з літаками. Візьміть диктофон і поліцію. І ждіть. Це поки все, що я можу вам сказати. Чао!

Ісаєв діждався, коли пасажири ввійшли в «боїнг» — Айсмана він помітив зразу ж, — обігнув три лайнери, які стояли коло будиночка диспетчерської служби, й піднявся по трапу останній. Він знав, що Айсман завжди літає в хвості, сподіваючись при катастрофі залишитися живим.

«Він може мене побачити, коли я піду в перший салон, — подумав Ісаєв. — Капелюх і пальто я захопив доречно, я пройду мимо нього в насунутому на очі капелюсі, як з картин Хичкока. Аспіранти мої й аспірантки, де ви?»

…Айсман сидів біля вікна й діловито прив'язувався ременями; він не звернув уваги на високого старого чоловіка в. сірому пальті й капелюсі, який пройшов уперед, ближче до пілотської кабіни.

Коли стюардеса зачинила двері, що вели в другий салон, Ісаєв підвівся, постукав до пілотів і, не чекаючи відповіді, зайшов туди.

…Літак злетів свічкою.

Ісаєву подобалося, як підіймалися ці машини, вони йшли вгору, немов прохромлюючи небо.

Він не став чекати, поки вимкнеться світлове табло: «Не курити, застебнути прив'язні ремені», підвівся і, кинувши пальто на крісло, пішов у другий салон. У руках він тримав «посилочку», яку на аеродромі вручили п'яненькій дівчині, що полетіла в Рим сорок хвилин тому. Він підійшов до Айсмана. Той не бачив його: він припав до ілюмінатора й дивився на землю, яка то з'являлася, то зникала в просвітах хмар.

— Айсман, — покликав Ісаєв, — добрий день, старина.

Айсман підвів голову, побачив Ісаєва з «посилочкою» й рвонувся з місця. Він забув, що прив'язаний ременями, і тому впав у крісло, і навколо нього засміялися.

— Ходімо до мене в салон, — сказав Ісаєв, — треба поговорити.

Ісаєв не поспішаючи рушив у свій салон, але зупинився, бо Айсман закричав:

— Ні, Штірліц, ні! Вона зараз! Зараз!

У літаку стало тихо, до Айсмана підбігли дві довготелесі стюардеси — вони подумали, що йому погано.

— Коли? — спитав Ісаєв. — Над Німеччиною?

— Над Альпами! Але то раніше, з тим рейсом — над Альпами. А зараз — прямо тут! Це ж для того рейсу!

— Тоді в нас є десять хвилин, а мені більше й не треба. Ходімо, в першому салоні немає людей, побалакаємо.

Айсман кинувся слідом за ним, відштовхнувши стюардес. Обличчя його стало блідим, на лобі виступив піт. Він завжди боявся літати, він до болю ясно уявляв собі, як літак розвалюється в повітрі і він, Айсман, аж п'ять хвилин летить униз, щоб ударитися об маленьку синю землю, і це страшне видіння перестало бути нав'язливим кошмаром, а стало близькою й жахливою дійсністю.

— Піди до пілотів, нехай вони її викинуть! — прошепотів він. — Штірліц, іди туди! Штірліц!

— На, — простяг йому Ісаєв «посилку», коли вони перейшли в перший, порожній салон. — Іди сам. Скажи їм, що це міна, що ви такими штучками підриваєте їх у повітрі. Тільки спочатку скажи радистові адреси твоїх хлопців, які передаватимуть радіосигнал цій міні, а потім мені скажеш, де тіло Кочева, і розповіси, як ви вбили Ганса Дорнброка і хто тобі дав наказ убити його. А після того як радист передасть це на землю, ми викинемо міну через люк…

— Ти збожеволів, Штірліц!

— Ні, я не збожеволів.

— Ти розумієш, що вона зараз вибухне?!

— Розумію. («Я навіть не міг подумати, що він так злякається. Скільки йому? Шістдесяти ще немає, це точно… А то він так не злякався б. А може, злякався б іще дужче»). Але в мене, нема іншого виходу, Айсман. Якщо ти не скажеш мені все, що мене цікавить, ми здохнемо за компанію.

Айсман заворожено дивився на «посилку». Зіниці його розширились, і піт тепер був не тільки на лобі, а й на кінчику носа, на верхній губі й на підборідді.

Ісаєв витяг сигарету, потім ткнув її в пачку й вийняв люльку.

— Хочеш курити? — спитав він.

Айсман якось дивно подивився на нього, а потім заплющив очі й повільно опустився на шкіряну ручку крісла.

— Ти мене знаєш, Айсман… Я ніколи не боявся смерті… Ти це мусиш пам'ятати… Зараз я не боюся її зовсім… Розумієш?

— Вона зараз вибухне… Хвилин через п'ять…

— Що ж робити… Ти тільки не вмирай від інфаркту, добре? А то мені буде прикро… Мені дуже хочеться, щоб ти відчув жах, коли вона вибухне… Я хочу, щоб ти падав униз і кричав… Це так страшно — падати в порожньому небі…

— Що я повинен зробити? — запитав Айсман і підвівся. Він витер обличчя долонею, і вона стала мокра.

Відчинивши двері пілотської кабіни, Ісаєв пропустив Айсмана і сказав командирові:

— Нехай ваш радист прийме заяву цього негідника, а потім, якщо можна, викиньте цей згорток через люк.

— Що в ньому? — спитав командир.

— Міна! Міна! — закричав Айсман. — Радіоміна! Зробіть щось! Її зараз підірвуть!

— Ідіть до мікрофона, — сказав пілот Айсману. — Ось мікрофон!

— Ми ж вибухнемо, розумієте, ми зараз вибухнемо! — перейшов на шепіт Айсман. — Я скажу все, тільки спочатку викиньте це!

— Скільки до кордону? — спитав командир другого пілота.

— Сорок хвилин.

— Але вона мала підірвати той літак! Залишилося сім хвилин! Розумієте? Сім!

— Ми не можемо викинути міну, — сказав командир. — Якщо я відкрию люк, нас розірве повітрям. Ось вам радіомікрофон, ми зв'язані з землею, всі аеродроми слухають нас: передайте на ваш центр, що ви відміняєте вибух… Скажіть їм, що коли наші рідні й рідні людей, які в цій машині, і рідні тих, хто загинув, коли летів Берг, знайдуть їх — їм буде погано. Ну, давайте! У нас є можливість влізти в міську телефонну мережу.

— Алло! — закричав Айсман у мікрофон. — Дайте 96–56–24 Вальтер! Відміни вибух! Міна у Штірліца. Він тут зі мною в літаку!

— І адресу, — попросив Ісаєв, — нас слухають поліція і репортери… Швиденько, їхню адресу…

— Тіргартенштрасе, три. Він чує мене?!

— Так! — сказав Ісаєв. — Повтори це голосніше в мікрофон. Скажи «поліція», ну й так далі. Адресу й телефон. А вже потім ми з'єднаємо тебе з друзями.

Айсман, заціпенілий, блідий, назвав адресу штабу й телефон центру, а потім, поглянувши на годинник, вирвав мікрофон з рук радиста й закричав:

— Вальтер, не роби цього! Поліція! Швидше туди! Вальтер, ти чуєш? Благаю тебе!

— Хто підірвав літак з Бергом? — спитав Ісаєв.

— Вальтер! Не я — Вальтер! Бауер санкціонував!

— Де тіло Кочева? — продовжував Ісаєв.

— Його спалили у Бромбасі в лісі.

— Навіщо ви вбили Дорнброка?

— Він усе сказав Кочеву.

— Що він сказав Кочеву?

— Про водневу бомбу для Ліма. Про все… Про нас… Про партію…

— Про яку партію?

— Про націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини! — закричав Айсман. — Штірліц, що ти робиш? Ми зараз загинемо!

— Ви зробили водневу бомбу для Ліма?

— Так.

Ісаєв узяв мікрофон і спитав:

— Земля, ви записуєте показання?

— Так, — відповіли йому.

— Преса у вас?

— Так. Тут Кроне з «Телеграфу».

— Передайте їм, що все буде гаразд, — сказав Ісаєв. — Тільки треба встигнути взяти Вальтера. І поспішіть на їхню спостережну раду. В них зараз засідання. Подзвоніть туди. Вам скажуть, що Айсман зараз виступає і зможе розмовляти з вами через три-чотири години. Це алібі на той час, поки Айсман в Італії. Неодмінно подзвоніть до них. Я хочу послухати, як вам брехатиме Бауер… А з нами все буде гаразд. Не хвилюйтеся, земле. Я вийняв радіозапал ще на аеродромі… Ми з пілотами вирішили погратися з життєлюбним Айсманом. Так, Айсман? Ти добре проковтнув черв'ячка? До зустрічі, земле…

Айсман упав, підклавши ліву руку під живіт, і зразу став рихло безформним. Ісаєв несподівано згадав ту страшну глибинну рибу, яку вони витягли на «самодурі» біля Гагри з гумового човна разом з Мишанею рано-вранці, коли ще не було сонця і сніг було видно на Авадхарі…

«Господи, коли ж це було? — стомлено посміхнувся Ісаєв. — Скоріше б це повторилося там, у Гагрі чи в Удомлі, але щоб неодмінно з Мишанею і без цієї глибинної риби, а, як завжди, у вересні, коли йде ставрида і чайки літають за човнами рибалок, гомінливо лаючись у хисткому синьо-рожевому небі, і чутно, як у санаторіях люди виходять на зарядку і культурники діловито розтягують пошарпані міхи своїх акордеонів…»

— Очухається, — сказав Ісаєв пілотам. — Повіко смикається. Це форма істерики. А може, час хоче виграти. Повертайте, хлопці, на аеродромі нас чекає поліція… Якщо поліція прихопить мене заодно з цим недолюдком, ви, я хотів би сподіватися, дасте показання на мою користь. Чи ні?

Москва — Нью-Йорк — Сінгапур — Берлін

1970