Бомба для голови

«Ви ж батько, пане Дорнброк!..»

О восьмій ранку Берг подзвонив у секретаріат Дорнброка.

— Доброго ранку, говорить прокурор Берг. У мене є потреба зустрітися з паном Дорнброком.

— Доброго ранку, пане прокурор, голова нездужає, аде я доповім його помічникові про ваш дзвінок.

— З ким я говорю?

— Це секретар помічника пана голови.

У трубці щось клацнуло, і настала повна тиша. Берг ще раз переглянув ті запитання, які він хотів поставити Дорнброку.

— Дорнброк слухає…

— Доброго ранку, це прокурор Берг.

— Здрастуйте. Ви хочете, щоб я приїхав до вас? Чи в порядку послуги ви зможете приїхати до мене? Я хворий…

— Якщо лікарі не заперечуватимуть, я приїхав би до вас негайно.

— Лікарі, звичайно, заперечуватимуть, але я жду вас.

Дорнброк, закутаний пледом, лежав на тахті як мумія. На чорно-червоному пледі його великі руки здавалися страшенно білими.

— Я розумію ваше горе, пане Дорнброк, тому поставлю лише найнеобхідніші запитання.

— Дякую вам.

— Скажіть, ваш син був здоровий? Цілком здоровий?

— Ви маєте на увазі його душевний стан? Він був здоровий до того, як відправився в поїздку по Далекому Сходу. Він повернувся звідти іншим… Зовсім іншим. Я не впізнав Ганса, коли він повернувся звідти.

— Чим ви це можете пояснити?

— Не знаю.

— У вас є вороги, які можуть мстити?

— Вороги є в кожної людини. Чи можуть вони мстити мені, вбиваючи сина? Чи впливали на нього якимись іншими засобами, доводячи до самогубства? Я не можу відповісти на це запитання.

— Коли ви бачили сина востаннє?

— Увечері, напередодні трагедії.

— Де?

— Вдома.

— У вас була якась розмова з сином?

— Була.

— Про що?

— Про наші справи.

— Він був спокійний?

— Ні. Він був чомусь збентежений.

— Ви, як батько, можете пояснити, чим саме він був збентежений?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

— Ви вірите в те, що ваш син міг покінчити життя самогубством?

Дорнброк глянув на Берга і не сказав ні слова. Вони дивилися один на одного, і обличчя їхні були непроникні.

А втім, Берг помітив, як затремтіли губи у Дорнброка, це була лише одна мить, але й Дорнброку було досить однієї лише миті, щоб побачити, як прокурор помітив ці його тремтячі губи.

«Ну й що?» — дивлячись на Берга, думав Дорнброк. — Ну й що, прокуроре? Ти йдеш по гарячому сліду, але мого хлопчика вже немає. Немає вже мого Ганса, а коли я зараз назву тобі ім'я, тоді не буде і мого діла, і тоді вже зовсім нічого не залишиться на цьому світі…»

— Ви можете сказати мені, що ставилося за обов'язок вашому сину в його останню поїздку?

— Те саме, що й завжди: вирішення справ, пов'язаних з виробництвом і фінансуванням нашого підприємства.

— Ви можете ознайомити мене з діловими паперами, з усіма документами, пов'язаними з його поїздкою?

Після довгої мовчанки Дорнброк відповів:

— Я повинен погодити це із спостережною радою.

— Коли це може бути?

— Як тільки лікарі дозволять мені встати.

— По телефону погодити не можна?

— У нас так не заведено.

— А якщо цього вимагатимуть певні обставини, можна сподіватись на вашу допомогу?

— Якщо обставини розслідування виявляться дуже серйозними, я піду на те, щоб винести це питання на правління без моєї особистої участі.

— О котрій годині ви бачилися з вашим сином у той трагічний день?

— Це було ввечері.

— Конкретно.

— Не пригадую.

— О шостій?

— Пізніше.

— О восьмій?

— Не пригадую.

— Чи довго тривала ваша розмова?

— Не більше години.

— І потім ваш син поїхав?

— Я цього не бачив.

— Більше ви з ним не зустрічались?

Дорнброк заперечливо похитав головою і нічого не відповів.

— Отже, ви з ним більше не зустрічались? — повторив Берг наполегливіше, і Дорнброк зрозумів, що в портфелі у прокурора записувальний пристрій. — Я зрозумів вас правильно?

«Я бачу, — думав Берг. — Я все бачу. Ти хочеш щось мені сказати, старина… Скажи, все одно ти не житимеш спокійно… Завжди перед тобою стоятиме обличчя сина… Ти ж знаєш, хто погубив його. Ну скажи!»

Дорнброк витримав його погляд, але відчув, як стало різати в очах.

Він доторкнувся пальцем до сухих повік і відчув різкий біль.

— Ви не пропустили ніяких деталей, які дали б мені змогу знайти вбивцю вашого сина? — тихо спитав Берг. — Я знайду його, пане Дорнброк. Тільки з вашою допомогою я зробив би це набагато швидше… Ви ж батько, пане Дорнброк…

Дорнброк заплющив очі, натякнувши, що він дуже стомився.

— Отже, ви вважаєте, що ваш син міг покінчити життя самогубством? — тихо запитав Берг. — Ви, батько, вважаєте, що це можливо?

І Дорнброк, не розплющуючи очей, відповів:

— Так.

…Берг знав тепер майже все про останній день Ганса Дорнброка. Він опитав сорок сім свідків і тепер мав точну схему того фатального дня. Лишалася тільки одна прогалина. Берг знав, що, повернувшись із Токіо, прямо з аеродрому Ганс поїхав на тенісний корт. Він зіграв два хороших гейми сам на сам з тренером Людвігом, потім провів шість геймів у парі з Віллі Доксом, журналістом з Лондона, а після цього, прийнявши гарячий душ, подався у своє бюро.

Берг знав тепер, що секретар передав Гансу список тих, хто дзвонив йому під час від'їзду. Було аж три сторінки густого машинописного тексту. Ганс перебіг прізвища, спіткнувся на одному — «Павло Кочев. Болгарія», запитав:

— Хто це?

— Вчений з Болгарії. Стажувався у Москві. Хотів зустрітися з вами.

— Це його телефон?

— Так. Але я думаю, що він уже поїхав. Дзвінок був тиждень тому.

— Що йому потрібно?

— Він не сказав про це. Він лише цікавився, чи можете ви з ним зустрітися.

— Спасибі. Попросіть до мене доктора Бауера.

Але Берг не знав, про що розмовляв Ганс з Бауером, і це була ота головна прогалина, яка зводила нанівець усі докази прокурора…

…Коли Бауер увійшов до Ганса, як завжди підтягнутий, усміхнений, Дорнброк уявив собі, як зараз зміниться Бауер, коли він скаже йому про провал переговорів з Лімом. Ганс знав, що всю попередню роботу провадив Бауер, і розумів, який це буде для нього удар, — батько простить Гансу, але він ніколи не простить цього провалу Бауеру.

— Я мушу вас засмутити, — сказав Ганс, — наші азіатські плани підлягають переосмисленню.

— Невже? — здивувався Бауер. — А мені здавалося, що там усе відрегульовано досить точно.

— Мені теж так здавалося спочатку. Але нерозумна впертість китайської сторони…

Бауер перебив його:

— Це дурниці, дорогий Ганс! Нехай вас це не турбує.

— Мене це перестало турбувати тільки після того, коли я відмовив їм у паритетності…

— Ну, це не біда, — сказав Бауер, — я вже надіслав шифровку Ліму, що Фрідріх Дорнброк, на відміну від Ганса Дорнброка, згоден на їхні умови. Мабуть, післязавтра я полечу туди, підпишу угоду. Ліму прилітати сюди незручно, ви ж знаєте — ми тут на виду…

Бауер тепер не посміхався. Він дивився на Ганса з неприхованим презирством, і обличчя його було як маска.

— Хто… Хто дозволив? — спитав Ганс, підводячись з-за столу. — Хто вам санкціонував це?

— Я ж сказав — ваш батько. І група членів спостережної ради, ознайомлена з Н-планом.

— Я опротестую це рішення.

— Ви запізнилися. Рішення затверджено всіма членами спостережної ради. Закон проти вас.

…Ганс побачив Ісії вранці, після того як від неї пішов доктор Раймонд з англійської колонії. Вона здавалася йому прозорою —. таким блідим було її обличчя й тонкі руки. Він сказав їй тоді, обнявши, що більше ніколи над нею не буде радіоактивної хмари, і все налагодиться, і хвороба минеться, і повіз її в той же день у Токіо.

— Я звернуся в пресу, Бауер.

— Будь ласка.

— Це буде скандал.

— Скандалу не буде. Ми доведемо, що ви захворіли.

Бауер важко дивився на Ганса, але його обличчя — все, крім очей, — як і досі, було усміхненим, відкритим і добродушним.

«Що, хлопчику? — думав він. — Перепало? Панський синок вирішив погратися в добропорядність? Дрібнота, на що замахуєшся?! Я йшов до свого діла через голод, приниження й зраду ідеалів. Як плакав я ночами, коли починав служити твоєму батькові?! Як ховався я від своїх колишніх друзів?! Як соромився я самого себе! Але мені ніхто не допоміг би годувати матір, сестер і дядька — ніхто! Коли твій батько сидів у тюрмі, тебе все одно возили в школу на «майбасі», і жив ти в п'ятикімнатному номері, в кращому готелі Дюссельдорфа, бо вашу віллу забрали американці! Коли я голодував, а твій батько сидів у тюрмі, тобі все одно привозили свіже м'ясо з Баварії, а я пив морковну каву, захищаючи в суді бідняків, винних тільки в тому, що вони бідняки… Що, панський сину?! Ти, здається, хочеш боротися? Я знищу тебе, маленький ситий пане, бо моє життя коштувало мені горя й честі, а тобі твоє життя нічого не коштувало… Що ж воно тоді взагалі коштує?»

Ганс сів у крісло й закурив.

— Я вам ще потрібен? — запитав Бауер.

— Якщо дозволите, я затримаю вас на кілька хвилин…

— О так, звичайно… Як ви літали? Багато вражень? Кажуть, Азія — це щось фантастичне? Містика й надмірність… А які жінки! — раптом засміявся Бауер. — Я візьму у вас консультацію перед вильотом, гаразд?

«Вони знають усе про Ісії, — зрозумів Ганс. — Вони там стежили за мною».

— Послухайте, Бауер, — сказав він, — вам лише п'ятдесят один рік. У вас здоров'я спортсмена. У вас попереду років двадцять цікавого, щасливого життя. Чому ви добровільно підкорюєте себе ділу, а не радієте йому? Навіщо ви затіваєте все це з бомбою? Я розумію — батько… Він людина минулого, але навіщо це вам?

Бауер якусь мить роздумував.

«А втім, чому б не спробувати, — вирішив він, — коаліція з Гансом у майбутньому допустима, якщо він відійде, надавши право вирішувати тим, хто може вирішувати. Я можу його зім'яти, але батько є батько, найнесподіваніші риси в людині — батьківські. Я спробую запропонувати компроміс цьому випещеному панському сину, але це буде остання спроба миру…»

— Ви боляче б'єте, — сказав Бауер. — Ганс, діло — це не ваша стихія. З дитинства ви не виробили в собі дисципліни обов'язковості. Ви живете рефлектуючи. Я на це не маю права. Ми не віддамо кнопку містеру Ліму, навіть якщо його друзі володітимуть трьома бомбами. Вони йдуть на те, щоб виконувати ролі статистів, вони вимагають лише дотримання пристойностей. Зрештою вони приймуть нашу доктрину, а не ми їхню. Це аксіома. Вони відстали, вони нічого не зможуть без нас. Треба ж думати про майбутнє, Ганс!

— Кнопка у ваших руках, а випробування в чиїх?!

Бауер зітхнув:

— Ганс, ви зосереджуєте увагу на другорядних, хоча й дуже болючих, питаннях… Так не можна. Коли б ви запропонували розумну альтернативу сьогоднішньому статус-кво у світі, я пішов би за вами. Але йти все-таки доведеться вам за мною.

Бауер потягся й цикнув зубом. Коли б він пішов зразу ж, без цього цикання й не потягуючись ліниво й поблажливо, Ганс, може, не став би дзвонити спочатку до Люса, а потім, заметушившись, до болгарина з Москви. Але в нього не було виходу: післязавтра Бауер вилітає у Гонконг, а там Ганс йому не зможе перешкодити.

Болгарин ще не поїхав. Ганс подзвонив по телефону, який залишив болгарин, і передав, що він з радістю зустрінеться з паном Павлом Кочевим у «Ам Кругдорфі» ввечері, годині об одинадцятій.

«Нехай, — вирішив Ганс. — Чорт з ними! Я вдарю з двох боків. Де вийде. Я запропоную Люсу ввійти в бійку; якщо я дам імена, місця й шифри, світ обуриться, і моєму старому доведеться відступити. Болгарин — підстраховка. Відмовиться Люс — я дозволю болгарину опублікувати мої дані».

Після цього Ганс поїхав в Інститут медицини, щоб поговорити про хворобу Ісії й розробити курс лікування. Ганс сподівався послати до неї лікарів протягом цього тижня, а слідом за ними вилетіти в Токіо й самому… Потім він подався додому. Після двогодинної розмови з батьком він поїхав у ресторан «Ам Кругдорф», а звідти — до Люса.

…Останні роки Фрідріх Дорнброк жив за методом «хвилинного графіка». Про це йому розповів Дюпон. «Знаєте, — говорив Дюпон, — мені дев'яносто вісім, але я не відчуваю віку. Треба підкоряти себе часу. Вам, німцю, це зробити значно легше, ніж мені, американському французу». — «Я живу в часі, — відповів тоді Дорнброк, — у мене розписана кожна година, смішно було б нам жити якось інакше». — «У вас розписані години, і це погано, — сказав Дюпон. — Це програш у часі. Треба розписати день по хвилинах. Коли в мене вперше сорок років тому набрякали ноги, я подумав: «Еге, це вже симптом. Молодість кінчається». А наша чоловіча молодість справді кінчається під шістдесят років. Починається зрілість, яка не має права перейти в старість. Я встаю кожного ранку — ось уже сорок років — рівно о сьомій тридцять. Дві-три хвилини я лежу в ліжку й щасливо почуваю себе. О сьомій тридцять три до мене без стуку входить масажистка. Клаудіа працює в мене сорок років, — пояснив Дюпон. — Вона мене мне цілу годину. В цей час я куняю, а коли Клаудіа починає м'яти мені шию й працювати над хребтом, щоб розігнати солі, дрімота проходить. І я допомагаю Клаудії: думаю про щось одвічне. Про море або небо. Або про те, як гарно зараз у густому сосновому лісі. О восьмій тридцять чотири я лягаю у ванну з сосновим чи морським екстрактом. Там уже лежать газети: секретар по пресі підкреслює для мене червоним олівцем усі курйози, детективні штучки й невеличкі напіверотичні оповідання з малюнками Пета Ноя. О дев'ятій я сідаю до столу. Я їм тільки вівсяну кашу без молока і двісті грамів вареної телятини. Чашка зеленого чаю. О дев'ятій п'ятнадцять я виходжу з дому і сорок п'ять хвилин гуляю в саду. О десятій — від'їжджаю в банк. До дванадцятої я слухаю висновки експертів по промисловості, сільському господарству, по біржі й по внутрішньополітичному становищу. Потім півгодини новини з-за кордону. В цей час я лише слухаю і не дозволяю собі ставити запитання чи висувати пропозиції. Після того як усі новини вивчені, о дванадцятій тридцять дві — другий ленч. Триста грамів вареної глибоководної риби — без солі, п'ять сирих яєць перепілки — чудова профілактика від склерозу, чашка кави, шматочок сиру. О тринадцятій — роблю підсумки інформації, яку я одержав, висуваю кілька гіпотез і прошу перевірити їх ще раз у нашому бюро електронного обчислення. Причому я не дозволяю собі йти врозріз з думкою моїх експертів, бо вони молоді люди, вони зацікавлені в ділі, тому що ввійшли до правління, а не лишилися службовцями. Але вони не вивчали латині, — посміхнувся Дюпон. — І тільки знання предмета дозволяє мені висувати гіпотези — нічого більше. До тринадцятої тридцяти ми одержуємо з обчислювального центру аналіз перших двох годин роботи біржі й приймаємо рішення. О чотирнадцятій годині я починаю прийом іноземних представників. О п'ятнадцятій годині я їду до себе і півгодини плаваю в басейні. До сімнадцятої години — передобідній сон. О сімнадцятій — півсклянки міцного бульйону; я не вірю, що бульйон — це зло, як твердять деякі медики… Вони вбачають у бульйоні якийсь там сурогат, абортований м'ясом, наскрізь пройнятий «органічними непотрібностями». Вранці римські імператори випивали склянку бульйону, а древні були розумніші за нас. Після бульйону — п'ятихвилинна розмова з дружиною. Потім трохи підсмажена дичина з варенням з кислої сливи, п'ятдесят грамів ікри з лимоном і два індійські абрикоси. О дев'ятнадцятій тридцять — дві партії в шахи з моїм садівником, мосьє Бікофф. О двадцятій годині до мене приїжджає помічник із зовнішньополітичних питань, і ми працюємо до двадцяти тридцяти. О двадцятій тридцять — вечірній чай. О двадцять першій — півгодини я читаю. Плутарха чи Флемінга. О двадцять першій тридцять я лягаю в ліжко. О двадцять другій я вже сплю. І час не може зіграти зі мною свою звичну штучку. Я не віддаю часові — часу. Те, що я сьогодні порушив графік, розповідаючи про свою систему, свідчить про моє найкраще ставлення до вас, Дорнброк. Не вважайте тільки, що, дотримуючись системи, я жертвую чимось. Я любив випити, але я й тепер дозволяю собі коктейль у суботу, о дев'ятнадцятій п'ятдесят, після однієї партії з мосьє Бікофф. Чекаю я цього коктейля два тижні — це теж стимул. Я не знаю, що солодше — заборонений плід чи чекання, коли ти його вкусиш. Раз на місяць, у неділю, — концерт. Я ламаю графік, якщо гастролюють Менухін, Ріхтер чи Армстронг, — я схиляюся перед мистецтвом великих. І останнє: позбавте себе неділі, Дорнброк. Це страшний день. За один цей день людина старіє не на хвилини чи години, вона старіє у цей бридкий день загального лицемірства на день, так, так, на цілий день! До побачення, Дорнброк».

Бауер не повірив своїм очам, коли під'їхав до величезного, похмурого, огородженого глухим парканом особняка Дорнброка: в кабінеті старого горіло світло. Такого не було ось уже п'ятнадцять років.

— Не дивуйтеся, — сказав Дорнброк, побачивши Бауера. Він був одягнений і неквапно ходив з кутка в куток величезної, майже зовсім порожньої кімнати — тільки стіл, тахта, два крісла і великі портрети дружини й старшого сина Карла, що загинув в останній день війни. — Я не сплю відтоді, як повернувся Ганс. Мабуть, і ви приїхали до мене в зв'язку з його станом?

— Так.

— Він пішов до Ульбріхта?

— Поки що ні. Але він усе розповів Кочеву.

— Все? Абсолютно все?

— Так.

— Червоний уже дома?

— Ще ні, пане голова.

— Де Ганс?

— Він у режисера Люса.

— Люс теж дома?

— Ні, він в іншому місці, а звідти вилітає в Ганновер.

— Їдьмо, — сказав Дорнброк. — Я готовий.

Бауер сидів у другій кімнаті й прислухався до розмови батька й сина. Старий так само, як і вдома, ходив з кутка в куток.

— Зрозумій, Ганс, не я, не мої компаньйони, не Бауер програють, якщо ти стоятимеш на своєму. Програють мільйони людей, які довірили нам свої заощадження, які купили акції, які поклали гроші в наші банки. Програють робітники наших заводів, одним словом, програють німці… німці, наші з тобою співгромадяни. Молодості властивий егоцентризм. Ти дивишся на себе збоку, ти не хочеш дивитися на себе як на людину, котра бере участь у величезному ділі… Ти, я сподіваюся, поки що не віриш, що я працюю заради особистого збагачення? Ти ж знаєш мої вимоги до життя: вівсяна каша і чашка бульйону. Я працюю й живу в ім'я нації, в ім'я майбутнього Німеччини, в ім'я майбутнього Європи, в ім'я майбутнього твоїх дітей, Ганс…

— Моїх дітей? — перепитав Ганс. — Он як?

— Ганс, якщо ради твого життя…

Ганс перебив його:

— Знаю, тату… Знаю… Ти віддаси своє життя не вагаючись. Я чув це. Я про інше. Невже думати про майбутнє нашої нації треба, тільки вбиваючи людей?

— Вбиваючи людей?! Про що ти?! В тебе погано з нервами!

— Де червоний?

— Який червоний?

— Спитай Бауера. Або людей з бюро Айсмана. Червоний мав подзвонити мені. Якщо він не дзвонить, значить, його теж убили.

— Кого ще вбили, Ганс? Про що ти? Хто кого вбив?

— Мене вбили! Ти мене вбив! — закричав Ганс. — Своєю боротьбою «за світле майбутнє нації»! «Політики неспроможні забезпечити майбутнє нації» Адже ти так кажеш! «Вони прирікають Німеччину на становище другорядної держави! Нашим генералам дозволяють командувати танковими маневрами, а кнопки в руках американців! Хто пустить нас випробовувати свою оборонну зброю в Сахарі? Французи?! Американці? Чи англійці в Тихому океані?! Союз принижених врятує нас! Полігон в Азії — в ім'я майбутнього!» Це ти прищеплював мені весь час! І від радіоактивних опадів знову гинуть люди! І вмирає та, яку мені бог послав!

— Знову ти про себе, хлопчику, — тихо сказав Дорнброк. — Не можна так. Ти мій наступник. Тобі судилася гірка і велика доля продовжувати діло. Ти відповідаєш перед богом за долю нації.

— Не лякай мене. Зі мною сталося найстрашніше для тебе: я вже нічого не боюсь. Раніше я боявся тільки за тебе: «Що з таточком? Як він там, у цій тюрмі? Що з ним?» Потім я боявся за нас з тобою. А коли ти вирішив ввести мене в діло, я перестав боятися взагалі, і мені навіть спочатку подобалося бути сильним! А тепер не подобається! Наше діло вбиває, батьку! Воно зараз убиває мою кохану!

— Я ніколи не думав, що ти можеш бути таким слабким! Як твоя мати… Тому вона й загинула рано…

— Це ти винний у тому, що вона загинула! Ти!

— Ганс, ти хворий. Завтра ти ляжеш у клініку… Мені дуже жаль тебе, хлопчику… Ти хворий.

— Що? Я божевільний? А божевільні можуть базікати все, що завгодно? Так треба розуміти тебе, батьку?

— Їдьмо, Ганс, їдьмо додому… Ти ляжеш спати, а вранці ми з тобою закінчимо нашу розмову. Я прошу тебе, синку… Давай завтра поговоримо про все спокійно. Я згоден — ти відійдеш від діла, ти робитимеш усе, що тобі заманеться… Давай завтра поїдемо в гори і поживемо там разом, як було колись… Рано вставатимемо, ходитимемо в ліс, Ганс… А зараз поїдемо додому… Завтра ми пошлемо літак у Токіо, і твою дівчину привезуть у наш дім… Тільки зараз їдьмо додому…

— Я вийду з діла, а твоїм наступником стане Бауер? Я знаю, чим це скінчиться, татку. Я поїду з тобою, але Бауер хай іде від нас.

— Ми завтра домовимося про все, синку, — стомлено сказав Дорнброк, — прошу тебе, їдьмо додому…

— Ти звільниш Бауера? Ти не дозволиш йому їхати до Ліма?

— Ганс, ти вимагаєш неможливого… Благаю тебе, зрозумій: діло є діло, Ганс!

— Я нікуди не поїду. Я чекаю дзвінка.

— Цьому червоному ніхто не повірить.

— Ти ж казав, що нічого не знаєш про червоного? Га? Бідолашний татку… Пам'ять тобі зраджує, тату. Раніше я не помічав цього за тобою… Червоному не повірять — це правда. Повірять мені.

Бауер відкинувся на спинку крісла й склепив повіки: він скоріш угадав, ніж почув, як старший Дорнброк вийшов з кімнати. Яскраве світло різонуло очі — старий відчинив двері, а Бауер сидів у холі, не вмикаючи лампи.

Він усе вирішив, поки слухав розмову Дорнброків. Він прийняв рішення. Вчинок, хоч яким страшним він був би, приречений на прощення, якщо служить ділу. В Дорнброка не буде іншого виходу. Він залишиться сам і не зможе без Бауера — йому не п'ятдесят, йому сімдесят вісім.

«Один раз треба зціпити зуби і прийняти найголовніше рішення в житті, — подумав Бауер. — Хоч би яке воно було ризиковане, хоч би чим воно загрожувало. Якщо Дорнброк залишиться сам, тоді я прийму його діло, я врятую його діло, я дороблю те, — що він почав. Він не зможе не зрозуміти цього».

— З Гансом погано, — сказав Дорнброк, і Бауер побачив на його обличчі розгубленість. — Побудьте з ним. Я боюсь за нього. Викличіть лікарів, зробіть щось…

— Добре, пане голова. Я побуду тут. А хто ж вас відвезе?

— Я піду пішки, а потім найму таксі. Не залишайте хлопчика — з ним погано. Йому не можна бути самому… Я вирішу, що робити, й скажу вам своє рішення трохи пізніше. Тільки не кидайте його, Бауер, я вам довіряю його, друже мій…

Дорнброк повернувся до себе, коли вже починало світати. Роздягатися він не став. Ліг на тахту, але лежати не міг, і він почав ходити з кутка в куток, як завжди заклавши руки за спину. Спіймав себе на думці, що кімната, де він тільки-но був, збила його і він хоче на десятому кроці повернути назад, хоча в його кабінеті можна було зробити двадцять два кроки, неквапливих, широких, розмірених.

Він не міг зосередитись, чого не помічав за собою з самих молодих літ, коли поринав у мрії, сидячи за конторкою в дядьковій фірмі, в малесенькій фірмі по продажу будівельного лісу. Він тоді завжди мріяв і добре запам'ятав ці свої мрії. Йому ввижався успіх, тільки успіх. Він бачив себе то воєначальником, то знаменитим оратором у рейхстазі, то особистим секретарем Круппа. Найдужче, до болю, він мріяв про успіх після того, як побував у «синемі». Він блаженствував і від утіхи завмирав у своїх мріях, поминувши при цьому лише одну ланку — дію, активну, найголовнішу, єдину, яка тільки й може привести до успіху. На фронті він ліз в атаку перший, але орденами нагороджували тих, хто відсиджувався в штабах і був на виду в командування; його було поранено, але поранив його той, що біг слідом за ним, випадково простреливши м'якоть ноги, і Дорнброка мало не запроторили в тюрму за дезертирство. Повернувшись додому, він запив. Він не бачив виходу. А в «синема», як і раніш, показували хроніку, де виступали оратори в рейхстазі, їздив у закритому автомобілі Крупп, шаленіли люди у фраках, коли в «Ла Скала» виступав Шаляпін. Допоміг йому випадок. Він був у Мюнхені того дня, коли Гітлер вийшов із своїми однодумцями на вулиці: «Роботу — німцям! Хліб — німцям! Геть ганьбу Версаля! Робітник — хазяїн фабрики, селянин — хазяїн землі! Геть комуністів! Геть єврейських банкірів! Німеччина — для німців!»

Невдовзі Гітлера кинули в ландсберзьку тюрму. Дорнброк тоді вирішив: «До багатства, яке дає силу, — через служіння жебракам». Саме тоді він прийшов до Штрассера й організував Товариство по кредиту. Він допомагав крамарям, що зубожіли, й хазяям невеличких майстерень, він давав гроші — практично без процентів — тим, хто поділяв програму Гітлера. А потім сталося те, про що він і мріяти перестав: помер дядько, і маленьке діло перейшло в його руки. Він вигідно продав дві партії лісу і, прокинувшись уранці, зрозумів, що став багатою людиною. Через десять років він був п'ятий по багатству в рейху. Фюрер вручив йому, безпартійному, золотий жетон почесного члена НСДАП і зробив лауреатом премії Гітлера за «видатні успіхи в організації народної промисловості».

Він зараз пригадав, як після смерті Магди він повіз п'ятнадцятирічного Карла й дворічного Ганса в Італію. Він лежав на пляжі разом з ними, сивий, підтягнутий, чуючи за своєю спиною шанобливий шепіт: «Он Дорнброк… Дорнброк. Погляньте, Дорнброк», а він тільки дивився на маленьке тільце Ганса, який щасливо сміявся, встромляючи ніжку в тепле море. «Ну, скажи морю «доброго ранку», — казав тоді Дорнброк і, піднявши сина на руки, ніс його в море, в це прозоре, тепле, гірке море, і хлопчик судорожно обнімав його своїми рученятами за шию й щасливо, трохи перелякано сміючись, шепотів: «Ходімо, таточку, де страшно й глибоко».

Він був не по літах розвинений, його хлопчик. Дорнброк посміхався, коли слухав промови Гітлера: «Діти Німеччини — це діти партії, це мої діти! Вони всі однакові для мене, діти Німеччини!» Дорнброк думав: «Він говорить так, тому що в нього не було дітей. Я можу милуватися дочкою Сімменса, але люблю я тільки своїх хлопчиків. Ні, я брешу собі. Я люблю маленького ніжного Ганса, який малює лелек і призахідне сонце над морем. Карл дуже схожий на мене, а люблять завжди свою протилежність. Я дивлюсь на Ганса, як на чудо. А Карл — це моя копія, я знаю, про що він думає, про що запитає і в чому він мені відмовить».

Дорнброк пригадав, як вони грали з Гансом у карти, коли залишилися вдвох, бо Карл дні й ночі проводив у себе в гітлерюгенді. Вони грали в карти вечорами. Дорнброк знав, що Ганс чекає його — хлопчик дуже любив грати в карти, — тому батько швидко кінчав свої справи й поспішав до сина. Якось він спіймав себе на думці, що занадто жорстко грає з хлопчиком і прирікає його на програш, і йому стало так соромно, що він аж почервонів.

Коли померла Магда, він поклявся, що ні одна жінка не переступить порога його дому. Так було три роки. Але потім він поїхав у Кенігсберг і там познайомився з фрейлейн Гретою. Вона була хазяйкою салону краси. Зовсім ще молода, ця жінка вміла вести діло, була дуже мила, й погляди їхні в усьому збігалися. Він запросив її в Берлін. У неділю він узяв Ганса — хлопчикові тоді було шість років — і поїхав до Крюгера, на Унтер-ден-Лінден. Ганс дивився на Грету якимись дивними очима: вони в нього звузились, і вродливе личко сина стало потворним і жалюгідним. Коли подали морозиво з вафлями, Ганс заплакав. Величезні сльози капали в морозиво. Грета сказала: «Наш маленький Ганс не любить цього морозива, Фріц. Хіба ви не бачите!» — «Я вас не люблю, а не морозиво, — відповів хлопчик, — і ще я люблю таточка!»

Уночі в нього була істерика. Дорнброк узяв сина на руки й шепотів йому якісь ніжні, незвичайні слова — зараз він не міг пригадати цих слів. Він просто відчував зараз, які то були ніжні слова. Він сказав тоді синові, що вони завжди житимуть утрьох: Ганс, Карл і тато.

Боже, як тоді хлопчик цілував його, як він обнімав і терся щокою об його вухо! Це в них була така гра: тертися носом об вухо й шепотіти якісь смішні, вигадані слова…

Ганс любив, коли батько читав йому. Він це любив, коли зовсім маленьким слухав казки братів Грімм і Андерсена, і, коли виріс і вчився в школі, він усе одно просив батька прочитати йому і дивився своїми величезними голубими очима кудись поверх батькової голови, не зразу помічаючи, коли батько замовкав, милуючись сином. «У нього свої мрії, — думав Дорнброк, дивлячись на обличчя хлопчика. — І нехай вони будуть не такі сумні, як мої в пору мого дитинства».

Дорнброк зупинився біля вікна і припав лобом до шибки. Мрячив дощ. Шибка була холодна, і по ній наввипередки бігли дощові краплі, зливаючись у цівочки, які стрімко й ламко міняли напрям, і Дорнброк подумав, що зараз йому стало б легше, якби він зміг заплакати. Але він давно розучився плакати: коли інші люди знаходили вихід горю в сльозах, він ціпенів і, заплющивши очі, сидів непорушно годинами. Так було в ті дні, коли загинув Карл; так само було, коли росіяни ввійшли в Берлін…

«У чому я винен перед тобою, хлопчику мій? — питав він себе і бачив обличчя Ганса, бліде, змарніле, з синцями під очима. — В чому? Я жив для того, щоб працювати. Я присвятив себе тобі. Я відмовився від любові, бо мені потрібні були тільки твоя любов і твоє щастя. Але, мабуть, я не маю права вимагати від тебе того, чого я завжди вимагав від себе: відповідальності, величезної, щохвилинної відповідальності за діло… Ти прийшов до того, що я створив. Я не провів тебе через труднощі, через нестатки, і тому для тебе ніколи не було щастям мати автомобіль, яхту чи літак. Для тебе ці блага, які здаються казковими іншим людям, прийшли як належне. Ти не знав шляху до блага. Ти благом користувався. І лише тому ти став думати про засоби. Мета для тебе була схема, бо це була не твоя мета. І, можливо, я став твоїм ворогом, коли просив тебе залишити спорт і журналістику і благав увійти в діло. Так, у цьому я винен перед тобою, більше ні в чому. Хіба можна винуватити мене в жорстокості в ставленні до одного чи до десятка людей, коли я хочу блага всім німцям? У цьому полягає вища логіка боротьби — це повинно бути зрозуміло будь-якій людині, яка вихована на відповідальності перед країною, перед нацією, перед богом».

Дорнброк підійшов до телефону й натиснув на пульт вмикання апарата в мережу: він вирішив подзвонити Бауеру.

«А я не знаю його телефону, — раптом зрозумів він. — Я взагалі не знаю телефонів: дзвонять же тільки мені. Від мене дзвонить секретар».

…На столі під великим товстим склом лежав список членів спостережної ради його концерну: Людвіг Ерхард, колишній канцлер; Герман Абс, власник німецького банку; Фріц Шефер, який очолював міністерство юстиції; генерал Хойзінгер… І жодного телефону — лише імена.

Він раптом заквапився і відчув, як його проймає страх. Він був непевний, цей страх. Дорнброк навчився нічого не наказувати, тільки в окремих випадках підписував документи, та й то лише ті, які мали загальний характер: усі конкретності уточнювали потім експерти й радники. Вони детально розробляли й запроваджували в життя ту загальну концепцію, яка полягала в обтічних формулюваннях вихідних положень.

«Я не мав права посилати його на Схід, — зрозумів Дорнброк. — Це робота для Бауера або Айсмана, а я хотів силою провести Ганса через гіркий тягар відповідальності за майбутнє. В цьому я винен перед хлопчиком».

Дорнброк вийшов, майже вибіг з дому, довго шукав таксі, потім докладно пояснював шоферові, куди його треба відвезти, — він запам'ятав будинок Люса, де розмовляв із сином. Вулиці ще були безлюдні, хоча світанок уже оповив місто світлим серпанком і сонце мріло за низьким, у набряклих хмарах небом.

Задихаючись, він прийшов до того будинку, де дві години тому лишив Ганса й Бауера. Дорнброк натиснув на кнопку дзвінка, і чим далі він натискував на цю маленьку червону безмовну кнопку, тим страшніше ставало йому, і він побачив себе збоку — старого чоловіка в зім'ятому піджаці і в стоптаних черевиках на безлюдній вулиці, і йому стало до болю жаль себе, і він уперше за останні шістдесят років заплакав…