Бомба для голови

«Хм… хм… раніше це називалося «наближається розв'язка»

— Доброго ранку, пане прокурор… Говорить Гельтофф. До вас їде мій експерт Гаушенбах як свідок. Його думка про балістичну експертизу не збігається з висновком інших експертів. Я порадив йому поїхати до вас, бо я, на жаль, далекий від науки…

— Практика — це теж наука, майоре.

— Ви мене улещуєте, пане прокурор.

— Ви ж не представник фірми по продажу авторефрижераторів, щоб я улещував вас. Тільки хай він не приїжджає до мене о десятій годині — яв цей час буду зайнятий.

— О десятій він його чекає, — сказав Холтофф, поклавши трубку. Айсман посміхнувся:

— Як тільки Штірліц увійде до нього, твої люди входять слідом за ним і вимагають у Штірліца документи: він пішов учора в Східний сектор з радянським паспортом — тепер це безпрограшна партія. Привід для арешту: він спрямовує слідство по неправильному руслу. Він партнер Кочева в грі КДБ проти нашої республіки. Зразу ж після того як твої люди затримають Штірліца, в кабінет увійдуть хлопці з поліції. Потім з'явишся ти, даси показання, що Штірліц приходив до тебе як давній друг по партії і по роботі в СД. Якщо ж до тебе причепляться за те, що ти змінив прізвище — а воно, мабуть, так і станеться, — тобі буде виписано чек на десять тисяч марок. Ти підеш у відставку, не чекаючи рішення наших нікчем. Підтвердиш, що він приходив до тебе, розповіси про його шантаж і відійдеш від цього. Скажеш, що він просив тебе розробити версію вбивства Кочева і ти начебто погодився на це, щоб затягти його ще глибше в трясовину їхньої брудної гри… Скажи, що це ти вистрелив з безшумного пістолета в ніч на двадцять друге в люк каналізації. Неодмінно наголоси, що ти вистрелив у його присутності. Ви поїхали вночі на Генекштрасе, і ти вистрелив через двері «мерседеса» саме в люк каналіції. Запам'ятай прізвище людини, в якої він орендував таксі: Йоханн Грос. Сіменштадт, п'ять. Таксі брали по паспорту на ім'я Верцбаха.

— Грос. Сіменштадт, п'ять. Верцбах, — тихо повторив Холтофф.

— Усе добре, — сказав Шорнбах, подзвонивши до Берга, — якщо дозволите, я заїду до вас сьогодні о шостій годині в одній справі…

— Спасибі. Я жду вас.

…О дванадцятій годині Айсман оголосив тривогу по всіх лініях зв'язку: Штірліц так і не з'явився в Берга, а прокурор повідомив пресу, що він забирає назад свою заяву про відставку в зв'язку з «обставинами, які щойно відкрилися…».

У невеличкому пом'ятому «фольксвагені» сидів молодий хлопець з довгим підкрученим волоссям і ліниво обнімав дівчину. Було темно: вулиця, на якій стояв особняк Гельтоффа, погано освітлювалась. Курт, зв'язковий Айсмана, залишив свій БМВ-2200 трохи віддалік і двічі пройшов мимо «фольксвагена». У вікні кабінету Гельтоффа горіло світло. Курт обійшов навколо особняка, обернувся і, впевнившись, що тепер його не видно парочці з «фольксвагена», швидко відчинив ворота відмичкою. Він ішов садом, відчуваючи холод листя; краплі роси падали на його обличчя. Зазирнув у кабінет: Гельтофф лежав на тахті. Вікно було прочинене. Курт відчинив його ширше і, підтягшись — вікно було низьке, — вліз у кабінет.

— Я все зроблю сам, — тихо сказав Гельтофф.

Шорнбах і два його співробітники уважно слухали голос Гельтоффа. Апаратура, встановлена в «фольксвагені», який тепер перемістився до «мерседеса» Курта, давала можливість слухати розмову з Гельтоффом і передавати її в центр з відстані ста метрів.

— Я сам, — повторив Гельтофф. — Чи ви хочете, щоб це був вирок? Розстріл?

— Цього ми не хочемо. Більше того, ми принесли тобі чек. Ось. Як і обіцяв Айсман. На десять тисяч марок. Напиши, що ти залишаєш ці гроші сім'ї. Решту вони одержать з твого рахунку, коли стануть спадкоємцями…

— Штірліц так і не з'явився в місті?

— Ні. Скажи правду: ти нічого не сказав йому?

— Я ж бачив — ви стежили за кожним моїм кроком.

— Якщо ти залишив у якомусь тайнику ім'я таксиста, то за це доведеться відповісти твоїм дітям…

— Якого таксиста?

— Гроса. В якого «мерседес»…

— Який «мерседес»?

— Ти що? Все забув? Що з тобою?

— А що буває з людиною, яка мусить убити себе? «Мерседеси», айсмани, дорнброки, гітлери, кізінгери — будьте ви всі прокляті… Що я повинен написати за ці десять тисяч?

Шорнбах шепнув у мікрофон:

— Лейтенанте Ловер, оточуйте будинок. Беріть їх. Алло, «третій», продовжуйте записувати розмову… Лейтенанте, якщо вони тікатимуть, стріляйте по ногах, вони нам потрібні живі…

Коли лейтенант Ловер стрибнув у кімнату, Курт, рвучко обернувся і, вихопивши пістолет, вистрелив у лейтенанта. Потім він вистрелив тричі, куля за кулею, в груди Гельтоффа і після цього в люстру.

Він біг через сад і не відчував, як листя шмагало його по обличчю, не відчував холоду роси, тому що біг він, низько пригнувшись. Це й коштувало йому життя: сержант Ухер, помічник убитого Ловера, вистрелив по ногах, але куля ввійшла в хребет, і Курт упав, переламавшись навпіл.

Коли Берг приїхав до Гроса, він застав у будинку лише напівсліпу стару жінку, його далеку родичку, яка нічого не знала, бо жила в темній кімнаті, зовсім ізольовано від двоюрідного брата…

«Мерседес» із старанно завареним кульовим отвором на задніх правих дверцях зі слідами крові на підлозі знайшли в гаражі.

Опитавши службовців аеропорту, Берг зробив висновок, що Грос вилетів до Італії. Через три години «Інтерпол» повідомив його, що Гроса знайшли і взяли під нагляд у Неаполі, на віллі німецького комерсанта Проце, який продавав «мерседеси» східноафриканським країнам.

Одержавши всі ці дані, Берг попросив секретарку замовити квиток на перший же рейс до Рима, але виявилося, що всі квитки на літак «Пан Амерікен» уже продано: наступний рейс, який виконувала «Айр Індіа», був тільки ввечері. Секретарка замовила одне місце на ім'я Берга і послала в Темпельгоф нарочного.

Сховавши квиток у кишеню, Берг відчув тяжку, гнітючу втому. Він заїхав додому, переодягся, зайшов у снек-бар і випив каву з шматочком сиру.

«Найважче почнеться, коли я привезу сюди Гроса, — подумав він, розплачуючись за каву. — Тут включаться великі сили, якщо тільки вони не вколошкають його до мого приїзду. Вони, мабуть, сподіваються, що він сам вип'є якусь гидоту, коли зрозуміє, що попався. Тому братимемо його вночі, не стукаючи в двері. Але мені чомусь здається, — вони поки що не вб'ють його. І потім, я ж сказав секретарці, що для всіх я ліг на два дні в госпіталь з приводу загострення виразки дванадцятипалої кишки».

Про те, що його телефон — і в прокуратурі, й дома — прослухується, Берг не подумав. Він вважав, що це можуть зробити лише з санкції відділу юстиції західноберлінського сенату, який — Берг був переконаний — зараз на це не піде; він не зважив тільки на те, що телефонну мережу міста обслуговували дві компанії, в одній з яких концерн Дорнброка мав контрольний пакет акцій. («Усі революції, — казав Дорнброк, — провалювались або перемагали в залежності від того, чи вдавалося бунтівникам оволодіти засобами зв'язку»).

«Так, треба ж заїхати до Марії, — подумав Берг. — Дивно, чому вона просила подзвонити саме сьогодні?»

Він витяг записну книжку й підійшов до телефону, що стояв на столику, біля виходу із снек-бару.

— Здрастуй, Маріє, це говорить стара жирафа…

— Боже мій, здрастуй! Я вирішила, що мій дім уже зовсім перестав бути твоїм!

— Варто було не подзвонити якихось десять років, і вже такі страшні висновки… Коли б ти зараз потерла кілька морквин, я заїхав би до тебе.

— Я потру тобі не тільки кілька морквин, а й устигну зварити твій буряк.

— Тоді я не поїду в метро, а подамся на таксі.

Він їхав по вулицях, і перед ним раз по раз з'являлося обличчя дружини. Він бачив її усміхненою, тихою й ніжною. Вона завжди була такою, навіть коли він без просипу пив. Марія була її подруга.

Чоловік Марії Карл був його товаришем по університету. Він вступив у НСДАП 1939 року. Вони тоді зібралися в Карла: Ільзе, Марія, Берг і Ваггер, який поселився в Гонконзі і, прийнявши англійське підданство, спокійно приїжджав у рейх як юрисконсульт музейного відомства домініонів і колоній. Ваггер виїхав з Німеччини в тридцять третьому році і дивився на них тепер з якимось жалем. Він завжди привозив продуктові подарунки, які принижували Берга щедрістю.

Марія поставила пластинку, але ніхто не танцював. Усі мовчки сиділи за столом і не дивилися одне на одного, бо Карл запросив їх на цю вечірку, сказавши по телефону:

— Це з нагоди важливої події в моєму житті… В партію ж вступають лише один раз…

І ось вони сиділи за столом, не підводячи очей. Берг ще на вулиці дорікав Ільзе за те, що вона купила на останні гроші три червоні гвоздики. Дружина знизала плечима: «Незручно до друзів іти без подарунка».

Мовчанка затяглася. Берг налив собі «Ергешютце» і випив, не чекаючи, поки всі наллють собі по другій.

— Георг застудився, — як завжди всміхаючись, пояснила Ільзе, — йому треба як слід прогрітися.

— Еге ж, я застудився… Я весь обледенів ізсередини… — сказав Берг, — але сьогоднішнє торжество мене відіграє. Мені вже стало тепліше! Навіть краска заливає лице від внутрішнього тепла!

— Зараз у нас буде пиріг з рибою, — сказала Марія.

— Вам уже добавили карток? — спитав Берг. — Чи збільшили утримання? Членам НСДАП треба бути сильними…

За столом запала гнітюча тиша.

— Добавили карток, — сказав Карл. — І збільшили зарплату. Це правда. Треба ж підгодовувати членів руху, щоб ми тримали в руках таких, як ти, слинявих інтелігентів. Ти ж знаєш, що я вже давно мріяв примкнути до руху. Ще коли ми з тобою відвідували збори соціал-демократів і виходили на демонстрації з червоними прапорами. І ось нарешті моя мрія здійснилась! А хіба ти не мрієш примкнути до нас? Хіба тебе не надихають великі ідеї фюрера?!

— Давайте потанцюємо, — квапливо сказала Ільзе, — яка чудова музика! Це англійська пластинка? Знову нас балує добрий Ваггер?

— Мені ненависні ідеї нашої сволоти, і, якщо ти тепер донесеш на мене, тобі видадуть ще кілька карток на два фунти риби на тиждень, — сказав Берг.

— Ти дурень, — кинув Ваггер, — раніше я цього за тобою не помічав, Берг.

— Виходить, і ти емігрував за завданням Гіммлера? — здивувався Берг. — А я думав, ти справді не можеш жити в цьому смердючому багні. Ти ж розвідник, Ваггер? Напиши й ти донос, га?

— Ти дуже смілива людина, Георг, — сказав Карл. — Ти так грізно викриваєш нацизм за столом! Ти обрав собі найлегший шлях — пити, ображати друзів і співчувати самому собі. Тільки живемо ми не в смердючому багні, а в Німеччині. Хоч би якою вона зараз була, вона залишиться Німеччиною, а не смердючим болотом.

— Коли б я був певен, що моя граната підірве Гітлера, я прив'язав би гранату до грудей, — сказав Берг люто, — Ясно тобі?! Скажи, що ти мені не віриш, ну скажи!

— Я вірю тобі, тільки де ти добудеш гранату?

— Сам зроблю.

— З чого? Всі речовини, які можна використати як вибухівку, вилучено з продажу. Може, й справді, твої дружки з вайнштубе пообіцяють тобі гранату, а гестапо простежить за тобою, і в них виникне цікава ідея про змову, яку інспірують англійці, — Карл кивнув головою на Ваггера, — а підтримують перевертні, що пробралися в партію, — і він тицьнув пальцем себе в груди.

— Отже, ти вважаєш мене провокатором?

Ільзе підвелася з-за столу й сказала:

— Георг, рідний, ми живемо тільки завдяки тому, що Карл і Марія дають мені щомісяця п'ятдесят марок з його зарплати… Не можна ж так не любити людей, Георг!

Берг здивовано обернувся до Ільзе — вона завжди мовчала або весело щебетала про щось з подругами на вечірках, збирала з столу тарілки чи допомагала господині подати нове блюдо.

— Я люблю людей, Ільзе, — вимовив він по складах. — Але я терпіти не можу тих, хто продає себе за шматок хліба.

— І правильно робиш, — погодився Карл, — я з тобою згоден. Я теж терпіти не можу запроданців, які в хвилини трагедії п'ють, щоб заспокоїти себе й забутися в солодкому міражі… — Він подивився на Ваггера і раптом люто всміхнувся. — Хоча я продався не за хліб, а за рибу… А втім, користуючись твоєю термінологією, все одно ми — як жаби в смердючому болоті. Правда, тобі через безпросипну пиятику не дають роботи, тому ти й квакаєш голосніше за інших…

Берг тоді відкинув стільця й пішов. Він ходив по місту до ранку. Рано-вранці він розбудив Карла. Він запам'ятав, який був Карл, відчинивши йому двері: з одвислою щелепою, блідий, у довгій нічній сорочці. Побачивши Берга, він важко обперся плечем об одвірок і сказав:

— Ідіот… Зараз же тільки п'ята… Іди, там, на столі, лишилися пляшки.

— Ти повинен простити мені, Карл, я розмовляв, як свиня.

Вони потім часто виїжджали в гори учотирьох, брали з собою і дітей. У Карла й Марії було троє хлопчиків, а в Берга дівчинка. Діти збирали хмиз. Карл розпалював вогнище, потім смажили ковбасу на гілках, вимочених у струмку, щоб вони не так швидко згорали на білому полум'ї; діти стрибали через вогнище, співали пісень і гралися в свої безтурботні гамірні ігри. Карл іноді розповідав про те, що відбувається в них на зборах членів НСДАП. Обличчя його тоді кам'яніло, хоча він показував «увесь цей балаган» до того кумедно, що Георг качався на траві й довго потім не міг заспокоїтись, часом навіть плакав від сміху.

Карл загинув на третій день після того, як його відправили на фронт у складі сухопутних СС. Це було влітку сорок четвертого року, тоді в армію забирали всіх, крім працівників гестапо й функціонерів «Трудового фронту». А через місяць після його загибелі заарештували членів його підпільного антифашистського осередку Марію й Ільзе. Ільзе померла в тюрмі. Марія повернулась. Її діти загинули разом з дочкою Берга, коли бомбили: Берг забрав хлопчиків після арешту Марії до себе.

Марія довго лежала в госпіталях, потім три роки пробула в будинку для душевнохворих, а коли вийшла звідти, уряд Аденауера призначив їй пенсію як жертві нацистської сваволі. Пенсія була досить велика — третя частина тієї, яку Аденауер платив гітлерівському гросадміралу Дєніцу, що повернувся з тюрми, і це давало змогу Марії мандрувати: вона намагалася якомога рідше бувати в Німеччині.

Берг бачився з нею нечасто: їм обом було тяжко вдвох, бо кожен з них згадував минуле, від якого залишилася тільки гірка пам'ять.

…Марія дуже змінилася за ці роки: Берга просто приголомшило — як вона схудла. Але це молодило її, і навіть сиве волосся здавалося париком; нічого старечого в її зовнішності не було. Вони сиділи за столом, не засвічуючи світла. Берг повільно прожовував терту моркву й запивав сухим рейнським, дивуючись власній хоробрості: за останні двадцять років він не брав у рот ні краплі спиртного — боявся запою.

— Ти молодієш, Маріє, і це не комплімент.

— Знаєш, тільки дороги можуть віддалити старість, — відповіла вона, — коли без упину їздиш і лягаєш спати, знаючи, що вночі тебе розбудить будильник, щоб устигнути на літак, який іде чорт знає куди і взагалі чорт знає навіщо ти на ньому летиш, тоді час завмирає. Це дурниці, коли кажуть, що в сім'ї старість непомітна. Може, самим і непомітно, як вона наближається, зате збоку… Я поховала стільки своїх подруг… Вони стали руїнами, бо живуть по порядку: якщо вже ти бабуся, отже, стара, і треба наглянути містечко на кладовищі. Живі, але вже мертві… Їж буряк.

— Спасибі.

— Слухай, Георг, я давно хотіла тебе спитати і ніяк не могла… Чому тоді не відкопали дітей?

— Того разу вони прилетіли несподівано. Було дуже хмарно, ніхто не думав, що вони прилетять. А бомбили страх як — у лютому сорок п'ятого… Я їх ні разу не водив у сховище… Не знаю, навіщо я повів їх тоді в це сховище…

— Я зустріла Ваггера…

— Він писав мені. Я з ним розмовляв на днях по телефону… Він здивований, чому ти відмовляєшся виступати з спогадами про вашу боротьбу…

Марія довго не відповідала. Хруснула пальцями й зітхнула.

— Я не маю на це права. На це мала б право Ільзе.

— Тому що вона загинула, а ти жива? Це безглуздя.

— Не тому. Я ніколи не говорила тобі… Я знала, що Карл загинув, і все звалила на нього. А вона нічого не сказала… Ні слова не сказала про Карла, хоча я перестукувалася з нею й повідомила, що Карл загинув… І про тебе її запитували, їм хотілося мати групу якнайбільшу… Я ж через це потім лягла в психіатричну… Я не могла забути її на очній ставці… І кожного разу, коли ти приходив, я згадувала її, тому я й тікала в Африку і в Персію…

— Навіщо ти сказала мені про це тепер?

— У газетах з'явилося повідомлення, що ти йдеш на…

— І ти вирішила допомогти мені продовжити боротьбу?

— Ні. Яка там боротьба… Просто ти ще не відомстив за неї.

— Я не мщу, Маріє. Коли б я мстив, мене треба було б гнати з прокуратури… І, крім того, яке відношення ця моя справа має до Ільзе?

— Пряме, Георг. Я впізнала на фотографії мого слідчого. Його й тоді звали Курт — його вбили в саду Гельтоффа. А слідчим Ільзе був Айсман. Розумієш? Він припікав їй соски сигаретами. Ти мусиш знати про це, Георг…

— Не треба б тобі так, Маріє…

— А навіщо ти спитав: чому я не виступаю з розповідями про нашу боротьбу?!

— Пробач…

— Я здивувалася, коли ти сказав про помсту. Про це говорять нацисти: «Нюрнберг — це помста переможців». Покарання зла — це помста. Хіба не так?

— Ні. Не можна так, Маріє. Помста — це від звірства…

— А коли твою дружину катували вогнем? Це від чого?

— Якщо хочеш помститися ворогові — старайся не бути на нього схожий. Це важче, ніж помста. Довести по закону, що звірство є звірство, а звірі повинні жити в клітках, а найкровожерніших треба умертвляти, але знову ж таки тільки по закону, — в цьому я вбачаю свій обов'язок перед пам'яттю Ільзе й Карла, і перед дітьми, і перед твоїми стражданнями… Ми мусимо вислухати ті слова і докази, до яких вдаватимуться ці звірі. Ми повинні запам'ятати їх докази й зробити так, щоб кожна німецька сім'я знала про це: ось чим керувалися респектабельні звірі, коли вони… мордували вогнем… Нехай вони твердять, що виконували наказ, це буде грізна пересторога для тих, хто наважиться віддати такий наказ у майбутньому. Нехай вони твердять, що були виконавцями, коли ми їх повісимо, це буде грізна пересторога для тих, хто захотів би стати в майбутньому добре оплачуваним катом…

Марія раптом заплакала:

— Георг, рідний, що ти кажеш? Кого повісили? Десятьох повісили, але ж у них в СС було сім мільйонів, тільки в СС! І кожен третій був інформатором гестапо! Я прочитала в якоїсь юристки, що за кожного розстріляного наші кати дістали тільки від десяти марок штрафу до години ув'язнення, Георг…

Вона провела його до виходу на льотне поле й довго махала сухою засмаглою рукою — доти, поки він не сів у автобус, що віз пасажирів до літака. Вона йшла по аеропорту мимо людей, які сміялися, плакали, цілувались, пили. Вона поминула телефонну будку, з котрої на штаб-квартиру Айсмана дзвонив зв'язковий; повідомляючи, «що дядько поїхав і багаж відправлено разом з ним». Марія пройшла мимо тієї людини, що повідомляла Айсману дані, за якими дадуть радіосигнал міні, відправленій у багажі. Як тільки літак перетне кордон Німеччини — на кордоні є німецькі села, й не треба піддавати риску жителів, — літак вибухне, і уламки його впадуть на якийсь там італійський хлів. Італійці зрадили Німеччину, коли здались американцям у сорок третьому: нічого, нехай з десяток чорномазих згорить у своїх хлівах, якщо впаде на них літак, від цього людство не постраждає…

Ісаєв прислухаючись до ревіння літака, що злітав на Темпельхофі, глянув на годинник.

«Мабуть, Берг, — подумав він і всміхнувся, — хм, хм… раніше це називалося «наближається розв'язка». Тепер я повинен підготувати тут пресу, а я страшенно стомився і хочу додому, і все мені тут остобісіло, а треба усміхатися й грати мої старі ігри в спражню зацікавленість і співприсутність у розмовах, а мені хочеться податися в Удомлю до Мишані, й заснути в копиці сіна під дощем, і побути самому, зовсім самому, хоча б днів зо три…»

Він сидів у «Європейському центрі», в редакції, і, не поспішаючи, сьорбав пиво з високої склянки.

— Це, звичайно, цікаво, а де ж обіцяна сенсація? — спитав Гейнц Кроне. — «Телеграф» цікавиться не загальними питаннями, пов'язаними з концерном Дорнброка, а самим Дорнброком!

Ісаєв знизав плечима:

— Ви вважаєте сенсацією тільки те, що лежить на поверхні. Даремно. Читач порозумнішав.

— Це з галузі теорії.

— Можливо, — погодився Ісаєв, — давайте перейдемо до практики. Тут, — він поклав руку на металевий пенал, який вийняв з редакційного досьє, — ваші матеріали на концерн Дорнброка. Ви добре знайомі з ними?

— В достатній мірі.

Ісаєв заперечливо похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Ви не знаєте своїх матеріалів, Кроне. Давайте пройдемося по них разом, і я викладу вам свою версію.

— Згоден.

— Ось… Вирізка з «Ді вельт». Який рік? Дрібний шрифт, у вас очі кращі, подивіться, будь ласка.

— Листопад тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого.

— Читаємо: «Подією останнього тижня була поява в художньому салоні доктора Шерера голови ради директорів концерну «Дорнброк К. Г.» пана Бауера з його чарівною дружиною Анабеллою, що тільки-но одержала срібну ракетку в зв'язку з її успішними виступами на тенісних кортах Великобританії.

Пані Бауер покорила гостей художнього салону д-ра Шерера рефератом про нові тенденції в світі живопису.

Пан Бауер сказав — після того, як стихли оплески цінителів і власників картинного бізнесу, — що всі його «успіхи в роботі неможливі без Анабелли, вона — мій добрий геній».

— Ну то й що? — спитав Кроне.

— А нічого, — відповів Ісаєв, — просто замітка, та й годі. Читаємо далі. П'ятдесят дев'ятий рік. Грудень. Чи не так?

— Грудень.

— «Напередодні різдвяних свят у Західний Берлін з поїздки до Китайської Народної Республіки повернувся голова ради директорів доктор Бауер з дружиною. Це був перший візит керівного працівника концерну «Дорнброк К. Г.» у комуністичну країну. На аеродромі Темпельхоф доктор Бауер заявив кореспондентам, що на нього справив враження комуністичний Китай своєю спрямованістю й силою. Пані Бауер, однак, зауважила, що деякі аспекти життя в Пекіні нагадали їй про її власне дитинство, проведене в умовах гітлерівської диктатури».

— Але ж тоді ще не було хунвейбінів, — сказав Кроне, — книжки вони почали палити пізніше.

— До цього треба готуватися, любий Кроне, готуватися заздалегідь, особливо серйозно. Тільки добро несподіване, жорстокість і мерзота завжди плануються.

— Цитувати вас можна?

— Валяйте. Під рубрикою «Народна мудрість»… Так, підемо далі… Липень шістдесят третього. Доктор Бауер відвідав Пекін і Шанхай, де вів переговори про можливість поставки хімікатів для сільського господарства Китайської Народної Республіки. «Переговори проходили досить цікаво, — заявив доктор Бауер, — і можна сподіватися, що в найближчому майбутньому ми почнемо цикл ділових контактів з нашим китайським партнером. Думаю, що наша спостережна рада підтримає ініціативу, здійснену мною і моїми зовнішньополітичними радниками».

— Довго ж він підкрадався до Пекіна, — сказав Кроне.

— Це ще треба проаналізувати — хто до кого, — відповів Ісаєв і попросив — Подайте-но мені ту вирізочку…

— З «Вельт»?

— Ні, в білій папочці, там мюнхенська преса.

Ісаєв сильно потер очі — стомилися від шрифту, знову надів окуляри:

— Жовтень шістдесят третього. Читаємо:

«Нам стало відомо, що на засіданні спостережної ради концерну «Дорнброк К. Г.» голова ради директорів доктор Бауер вніс проект про перебудування структури концерну, запропонував змінити «К. Г.» на «А. Г»; доктор Бауер мотивував свою пропозицію про перебудування концерну з «сімейного» (К. Г.) в «акціонерний» (А. Г.) тим, що за останні роки «Дорнброк К. Г.» став справжнім народним підприємством і попередній жупел «сімейного» концерну лише дає привід недоброзичливцям у суміжних країнах Сходу, в Азії, Латинській Америці й Африці лякати громадську думку, викликаючи, як на спіритичному сеансі, зловісні тіні довоєнних часів і постать Круппа, який міцно асоціюється з «імперіалізмом і нацизмом». Доктор Бауер твердить, що в майбутньому ця формальність, яка не міняє, як він каже, суті справи, заважатиме концернові налагоджувати ділові зв'язки у «третьому світі»…

— Цікаво, — сказав Кроне. — Я це пропустив.

— У системі сімейного концерну Бауер не мав шансів стати керівником спостережної ради. Його вершина — рада директорів, тобто практичне виконання вказівок, а він переріс раду директорів. Він особистість. Він орудує ділами нарівні з Дорнброком, він планує, а не виконує, він теоретик-спостерігач, а не практик-директор…

— Але ж він став заступником голови спостережної ради!..

— Коли це відбулося? Тільки після смерті Ганса…

— Заждіть… Ви думаєте, що він…

— Я поки що нічого не думаю. Я читаю матеріали з вашого досьє… Ось, зокрема, заміточка з «Геральд трибюн». У вас чудове досьє, молодці… Тільки ви потонули в інформації. Слухайте… Це листопад 1965 року. «Вчора стало відомо, що голова ради директорів концерну «Дорнброк К. Г.» доктор Бауер (49 років) розлучився з фрау Анабеллою Бауер, яка поїхала до Іспанії, де її колишній чоловік купив їй особняк у Торремолінос, на Березі Сонця, за дванадцять кілометрів від Малаги. Пояснити причину цього розлучення поки що неможливо, бо родина д-ра Бауера вважалася однією з найщасливіших у Західному Берліні. Анабелла Бауер (36 років) у минулому власниця журналу «Спорт», чемпіонка Федеративної Республіки з тенісу, чарівна жінка, доброзичлива, відзначається тонким розумом — усі ми пам'ятаємо її чудові есе з історії середньовічної німецької музики…» Візьміть мене оглядачем, Кроне, — посміхнувся Ісаєв. — У мене обмежені потреби.

— Візьму, візьму, валяйте далі.

— Гаразд. Пішли далі. Ось заміточка з «Бамса». Серпень 1965 року. «Вчора на яхті Ганса Дорнброка, яка приписана до порту Палермо, на триденну морську прогулянку відправилися Ганс Дорнброк, фрейлейн Гізелла Дорнброк (57 років) і доктор Бауер (49 років). Фрейлейн Дорнброк місяць тому переїхала з Базеля, де вона жила останні двадцять три роки, у Західний Берлін. Вона єдина, крім сина, родичка Дорнброка-старшого». Ну? Вам це про щось говорить? Це було в серпні. А в листопаді Бауер розлучився з дружиною. Тихо, по-доброму. Далі. Лютий 1966 року. «Фрідріх Дорнброк, фрейлейн Гізелла Дорнброк і доктор Бауер провели зимові канікули в Італійських Альпах, у будинку, який купив Дорнброк у 1935 році на ім'я свого старшого сина, що загинув в останні дні війни. Лижники, котрі проживали по сусідству з віллою магната, злословлять: мовляв, найближчим часом Дорнброк оголосить, що доктор Бауер входить до складу сімейного концерну. Звичайно, це буде можливо тільки після одруження Гізелли, яка добре збереглася, з доктором Бауером, що живе нині в самотині». Словом, даю руку на відріз: Бауер робить ставку на стареньку. Вона ж добре збереглася… Знаєте історію про вік жінки? Ні? Дівчинка — дівчина — молода жінка — молода жінка — молода жінка — молода жінка — бабуся померла… Не смійтесь, це стара байка. «З чуток, зустрічі доктора Бауера з фрейлейн Гізеллою Дорнброк припинилися через Дорнброка-молодшого, який поставив умову перед батьком: коли Гізелла одружиться, давши змогу Бауеру таким чином ввійти в керівництво спостережною радою сімейного концерну, він кине діло». Це вже весна нинішнього року, Кроне.

— Отже, смерть Ганса Дорнброка вигідна насамперед Бауеру?

— А ви як думаєте?

— За вашою версією, виходить, що Дорнброки стали жертвою Бауера, який рветься до влади?

— Не зовсім так… Старого Дорнброка розчавила та організація, яку він сам вибудував… Він розумів, що Бауер тримає в руках усі важелі, але ж, крім розуму, є серце. Серце батька. Зверніть увагу, як старий силоміць затягував сина в своє діло. Про це тепер усім відомо… Тільки, втративши сина, він віддав пост заступника Бауеру. Коли скінчиться траур, він оголосить про заручини Гізелли з Бауером, згадаєте моє слово. Все може загинути, але діло мусить жити. Старий зараз ненавидить Бауера, він ненавидить його лютою ненавистю, і він, саме він, провів його на пост свого заступника…

— Фантастика якась, — сказав Кроне. — Ви можете торгувати сюжетами…

— Було б наївно вважати, дорогий Кроне, що все зло сконцентровано в Бауері. Концерн — це могутній механізм з величезною кількістю темних лабіринтів. Там, у надрах цієї організації, може рости злий геній століття, поки що нікому не відомий. Але все це деталі, Гейнц. Дуже важливі, звичайно, деталі… Головне, куди йде концерн Дорнброка, на що він націлений у плані політичної перспективи… Це вас цікавить?

— Ха! — сказав Кроне. — Ще б пак! Багато грошей захочете за інформацію?

— Я вже старий, любий Гейнц, і на сигарети мені поки що вистачає. Мільйон дасте, і досить, — посміхнувся Ісаєв і розклав перед собою кілька картонок з досьє. — Оце я взяв з преси. Можу прочитати по порядку, в хронологічній послідовності. Отже, перше: «Нації без власної ядерної зброї навряд чи зможуть у майбутньому відігравати роль великої держави. Нації без власної ядерної зброї не зможуть іти в ногу з тими, хто створює ядерну зброю в плані подальшого наукового й технічного розвитку…» Це говорив Греве, представник ФРН у НАТО, 24 січня цього року. Візьміть до уваги: Греве тісно зв'язаний з ділом Дорнброка, Гейнц. Далі: «Володіння й право використання ядерної зброї повинно стати символом і навіть характерною рисою, яка визначає критерій суверенітету». Це Штраус у той час, коли був міністром оборони в Аденауера. Візьміть до уваги: Штраус — член спостережної ради в Дорнброка. Далі: «Західнонімецька фірма «Ваффен унд Люфтрюстунге А. Г.», що зв'язана договором з Дорнброком, випробувала на своєму полігоні багатоступінчасту ракету, заявивши, що віднині вона готова приймати замовлення на виконання всіх систем тактичних ракет». Це «Штутгартер цайтунг». Продовжую: «З 1956-го по 1966 рік у ФРН на цілі міністерства оборони витрачено 200 мільярдів марок, це вдвічі більше за суми, витрачені Гітлером на воєнні потреби Німеччини за весь час його перебування при владі». Це «Альгемайне цайтунг». Далі: «За одержаними відомостями, Ганс Оповер і Вам Пресе з Вищого технічного училища в Мюнхені проводять надзвичайно цікаві експерименти. Суть їх оточено глухою завісою секретності, але поінформовані джерела вважають, що вони працюють над створенням плазм, що генерують з допомогою лазерів могутні промені світла, сфокусовані так, щоб створити при цьому потрібну високу температуру. В зв'язку з цим висловлюються припущення, що таким же чином можна буде викликати реакцію синтезу дейтерію і тритію. А, як відомо, водневі бомби дістають свою енергію від синтезу ядер дейтерію і тритію, які треба нагріти до температури, що перевищує 100 мільйонів градусів за Цельсієм. Це досягається за допомогою атомної бомби, яка є детонатором водневої бомби. Оповер і Пресе мають намір, очевидно, використати замість старого атомного детонатора новий — лазер, який буде надійніший під час вибуху водневої бомби». Це пише «Санді таймс», Гейнц. А Вище технічне училище в Мюнхені Дорнброк опікає останні три роки дуже активно… Цікаво? Отож. Далі: «Політика США ні в якому разі не передбачає передавати контроль над ядерною зброєю Сполучених Штатів у руки будь-якої держави, що не володіє ядерною зброєю». А це представник США в «Комітеті вісімнадцяти» в Женеві, червень минулого року. Це одна рука, Гейнц, яка не відає, що робить друга. А друга ось що робить: «Протягом багатьох років ми представляємо своїм партнерам по НАТО системи тактичної ядерної зброї. Ми проводимо навчання по застосуванню цієї зброї з великою кількістю союзницького воєнного персоналу. Ми докладаємо всіляких зусиль, щоб інформувати наших партнерів по НАТО про проблеми ядерної війни». Це Макнамара, міністр оборони США. І далі: «У США в ракетних частинах проходять стажування 5 тисяч офіцерів і солдатів бундесверу». Це «Франкфуртер рундшау». А тепер послухаємо пангерманістів: «Ми, звичайно, також знаємо, що американська політика в Європі дбає насамперед про американські інтереси. Конче потрібно уточнити, як ці інтереси збігаються з нашими». Це канцлер Кізінгер. І все це, мій друже, базується на забавній концепції: «Наші територіальні вимоги сягають далеко за лінії Одер — Нейсе, ми знову хочемо забрати старі області німецького панування. 2000 рік не повинен стати роком 83-ї річниці Жовтневої революції». Це генерал фон Хассель, кавалер чотирнадцяти нагород, які він одержав од Гітлера, міністр оборони ФРН у кабінеті Аденауера — Ерхарда. І, нарешті, останнє: «Ворожнеча між Пекіном і Москвою породила в Німеччині думку про те, чи не можна зробити Китай важелем у німецькому питанні, включаючи лінію Одер — Нейсе, відповідно до формули: «Ворог мого ворога — мій друг». Ми, безперечно, маємо право включити Пекін у наші розрахунки». Це писав Майоніка, член фракції ХДС/ХСС у бундестагу. Я читав вашу статтю, Гейнц, про водневу бомбу Дорнброка. Ви шукаєте сенсації й хочете, щоб вона була вибуховою, яскравою, хльосткою. Я ж закликаю вас до ретельного аналізу допустимих можливостей, мій друже. Допустима можливість — це важливіше, ніж очевидний факт. Пробачте за повчальність, але ми, старі люди, рятуємося від склеротичного маразму, провіщаючи істини. Не сердьтесь на мене. Просто я вам розповів сугубо схематично те, що мене тривожить зараз, але в майбутньому може тривожити ще більше… І не одного мене. Вас також…

— Скажіть, — озвався Кроне, зачаровано слухаючи Ісаєва, — я запитував вас двічі: хто ви?

— Я відповім вам, — сказав Ісаєв. — Тільки спочатку я поставлю вам кілька запитань. Перше: ви соціал-демократ? Можете не говорити. Я знаю. Друге: чому ви ненавидите Дорнброка, Круппа і всіх, хто з ними?

— Тому, що Крупп і Дорнброк — це війна і це Гітлер.

— Хто зламав голову Гітлеру?

— Росіяни.

Ісаєв відкинувся на спинку крісла й витяг з кишені паспорт.

— Ось, — сказав він. — Читайте. Там тільки не написано, що я професор Інституту економіки в Москві і що мій аспірант — це той же Кочев, який «попросив політичного притулку».

— Нічого не розумію… Ви росіянин? Комуніст?

— Звичайно. Що, стало страшно? Кроне, Кроне, любий мій Кроне, коли ж ми навчимося бачити те, що нас об'єднує, а не те, що розводить по різних кутках рингу?! Словом, можливо, буде потрібна ваша допомога, щоб одержати докази. Ви згодні нам допомогти?

— «Нам»? Кого ще ви маєте на увазі?

— Прокурора Берга. Він веде чесну боротьбу, і йому буде дуже важко, тому що він тепер сам на сам проти банди…

— Я готовий допомогти вам, професоре.

— Спасибі… Коли ви сформуєте кабінет з. соціал-демократів, — посміхнувся Ісаєв, — можете написати про всю цю справу. А тепер чекатимемо новин від Берга, він подзвонить з Італії. Саме вам… ми з ним так домовились…