Бомба для голови

Західний Берлін, 1967, серпень

Його лихоманило. Ніч була тепла, але його все одно лихоманило. Він раз по раз оглядався; на вулиці — нікогісінько, жодного таксі, а до Чек Пойнт Чарлі ще лишилося кілометрів два, треба було йти по набережній, через міст, мимо бетонно-скляної будівлі концерну Шпрінгера, на її даху мертвотно світилися літери, що складалися в окремі слова: «Випуск останніх вістей». Була вже друга година ночі — яскраві, голубуваті неонові ліхтарі в чорному небі скидалися на кристалики льоду. Листя дерев, підсвічене цим холодним світлом, вилискувало, немов зроблене в театральній майстерні з картону, пофарбованого темно-зеленою олійною фарбою.

Він зрозумів: лихоманило його не від того, про що зараз до смішного випадково дізнався, і не тому, що поспішав у Чек Пойнт Чарлі, аби тільки якнайшвидше опинитися на тому боці; його лихоманило тому, що зараз він уперше в житті відчув страх, і не просто страх, знайомий кожному, а страх особливий — страх перед ворожістю всього навколишнього. Все зараз здавалося йому ворожим, навіть масне листя платанів. Найдужче проймав його страх, коли він дивився на чорну воду каналу. Студене світло ліхтарів у цій чорній, масній воді теж здавалося масним, і ця протиприродність крижинок і масних скалок, пов'язана в єдине ціле провалом каналу, лякала його зараз більше за все.

«Хоча б в одному вікні світилося, — думав він, — я подзвонив би. Але ж він сам сказав мені, що в поліцію дзвонити безглуздо. А може, я просто накручую себе… Надивився детективів… І тремчу як осиковий листок. Треба переключитись і все минеться, і цей крижаний страх теж минеться, і я зможу спокійно добратися до кордону. Не можна йти з цим неприємним почуттям жаху. Але винен у цьому тільки я. Він лише довів мене до такого стану. Сам тіпався, і мене теж почало тіпати. Ага, на що я хотів переключитися? На осінь. Ні, на осикове листя. Чому осика? Це, мабуть, тому, що осикове листя стає червоним восени і, як жерсть, тремтить на вітрі, але все одно воно не здається в наших лісах таким театральним, як ці лискучі платани. Смішно: «Чого ви так почервоніли, шановний осиковий листочку?» Прямо як у Чехова: «вельмишановна шафо». Вам соромно, осиковий листочку? Вам соромно тому, що незабаром ви опадете, зникнете під снігом, щоб через рік стати землею? Хіба це так страшно — стати землею? Годі про ці осики, — урвав він сам себе. — Годі!»

Він раптом відчув, що його вже не морозило і тіло вже не тіпалося, мов у лихоманці.

«От і все, — сказав він сам собі. — Просто будь-яка нормальна людина боїться самотності вночі. Для цього, мабуть, і одружувалися первісні, щоб не страшно було спати одному в лісі. І старим удвох спати не так страшно, коли кожна ніч може стати останньою в житті».

Він витяг пачку сигарет і зупинився. Закурив, кілька разів чиркнувши відвологлими сірниками. «Відвологли в кишені, — подумав він, — це я так спітнів від страху… Завтра треба купити запальничку».

Раптом долинув шум автомобіля. Здригнувшись, відчув, як підкосилися ноги. І знову все тіло вкрилося холодним потом.

«Зараз закричу, — промайнуло в думці. — Розіб’ю шибку в цьому будинку й закричу: Хоча який це будинок? Руїни… Вони мене тут і підстерегли».

Він оглянувся: вулицею котило таксі. Зверху горів ліхтарик: «Вільне».

Він хотів був ступити на брук, щоб спинити машину, але відчув, що ноги його заклякли: вони стали ватними після того, як він почув мотор у себе за спиною в цьому мертвому нічному місті, серед руїн, лискучого листя й чорної води каналу.

«Я думав, що мчатиме якийсь гоночний автомобіль з автоматами у відчинених вікнах. А це просто таксі. Сам водій. І нікого більше».

І, полегшено зітхнувши, вийшов на брук і підняв руку.

— Добрий вечір, пане, — сказав таксист, розчинивши дверці.

— Чек Пойнт Чарлі, будь ласка.

— Чек Пойнт, — повторив водій. — Без подружки нема смислу гуляти, правда ж?

«Не скажеш йому, що в мене не було грошей на таксі з центру до кордону, а метро вже закрилося», — подумав він і кивнув головою:

— Так, без подружки, звичайно, нема смислу гуляти по місту.

— Потрібна дівчина?

— Ні, спасибі.

Він відчував величезне, розслаблене, веселе й легке щастя: так буває, коли небезпека, причому не очевидна (з нею легше боротися), а та, яку передчуваєш, до зустрічі з якою виснажливо готуєшся, вже минула.

Шофер засвітив червоний ліхтарик замість зеленого і сказав у невеличкий мікрофон — їх зараз установлено в більшості західно-берлінських таксистів:

— Замовлення на зональний кордон. Чек Пойнт Чарлі. У вас нікого немає в тому районі, щоб узяти до міста?

Крізь пищання й тріск диспетчерської служби низький чоловічий голос відповів:

— Зараз спитаємо.

Водій пояснив:

— Треба когось прихопити там до центру, щоб не витрачати даремно бензину.

— Я розумію. Хочете сигарету?

— З радістю. Ні, спасибі, я прикурю сам. Яскравий спалах сірника — можна врізатися в стовп. У мене вже раз так було.

Він спритно прикурив від запальнички, затягся й сказав:

— Я завжди курю, ЛМ, але ваші, мабуть, міцніші.

Айсман погасив сигарету й подивився на Вальтера. Той спитав:

— Будемо варити кашу?

— А що робити? Це тільки в книжках Макліна добрі англійські диверсанти зачиняють наших солдатів у підвали, поки висаджують у повітря форт. Цього хлопця не зачиниш у підвал… Він тепер знає все.

— Хіба мало про нас говорять. Ми звикли. Нехай побазікають іще…

— Ваш виродок сказав йому про Ліма. І про нас. І про штаб-квартиру. І про полігон…

— Будити хазяїна?

— Він не спить…

— Тоді давай наказ…

— Ні, — задумливо відповів Айсман, але ця задума не завадила йому швидко набрати номер, підключити до телефону диктофон і сказати в трубку: — Хлопець може втекти. Що робити? — Він уважно вислухав відповідь і мовив: — Зрозумів. Добре.

Вальтер глянув на Айсмана, який обережно поклав трубку на важіль, і спитав:

— Що він сказав?

— Передай водію, що хлопця випускати не можна.

Вальтер узяв мікрофон і перевів кнопку на позначку «Зв’язок».

У мікрофоні таксиста зашерхотіло, і крізь таємничі перешкоди сонного міста низький чоловічий голос проговорив:

— Слухайте адресу: Нойкельн, Шуберштрасе, п’ять.

— Вас зрозумів, спасибі, — відповів водій і підморгнув пасажирові: — Все гаразд, я маю клієнта. — Будь ласка, якщо вам не важко, відчиніть позаду вікно: страшенна задуха, а кондиціонер поставити — нема грошей…

— Повернути ручку вниз?

— Ні, навпаки, вгору. Та ви станьте на сидіння колінами, інакше не дістанете.

Чоловік став на коліна і потягся до білої ручки, що виблискувала хромом. Саме ця блискуча біла ручка на червоній шкіряній оббивці була тим останнім, що він бачив у житті, — куля, випущена водієм з безшумного пістолета, знесла йому півчерепа, і рудий мозок забризкав скло, що через якусь мить стало чорно-червоним від крові.

Куля, пройшовши крізь дверці зверху вниз, бо водієві довелося трошки підвестися, щоб зручніше було стріляти в потилицю пасажира, зрикошетила об люк каналізації й розрізала край вікна в квартирі фрау Шмідт. Ударившись об металевий стержень люстри, куля розбила екран телевізора — вже при кінці свого польоту.

Фрау Шмідт саме в цю хвилину снився сон, начебто вона під час бомбардування загубила картки на маргарин і на крупу. Вона закричала й прокинулась. Її дочка Лотта прибігла до неї в спальню. Дочка просила її залишитися ще на тиждень у Гамбурзі: обстановка «в фронтовому місті» погано впливала на нервовий стан матері, де та жила зовсім самотня, у великій квартирі, далеко від центру, на березі Брюггерканалу, — саме там, де щойно вбили людину, яка вважала, що слід «переключитися», поринувши в спогади про осінній ліс, в якому пломеніло осикове листя…

Гейнц Кроне любив друкувати стоячи, але в редакції не було бюро, на якому можна було б установити машинку. Тому Кроне завжди влаштовувався на підвіконні.

В «Європейському центрі» — найвищому будинку Західного Берліна, де містився «Телеграф», були широкі дубові підвіконня, дуже високі, — можна було поставити машинку, поруч покласти купку паперу, і ще лишалося місце для книжок та довідників.

Кроне додрукував сторінку, закурив, вставив у машинку чистий аркуш і подивився в широке, без рами, вікно. Місто засинало, і тому синьо-неонове світло «Європейського центру» здавалося тривожним і мертвим.

«Його добре знають робітники заводів у Ганновері, Дюссельдорфі, Бремені, Ессені і Гамбурзі; трохи менше він відомий співробітникам обчислювальних центрів з автоматики й систем управління в Західному Берліні, Нюрнберзі й Мюнхені; преса про нього, напевне, знає лише те, що було в свій час опубліковано окупаційними властями в 1946 році. З допомогою його «мозкового тресту» тепер дозуються відомості про те, що глава концерну демократичний, простий у поводженні з людьми, скромний в особистому житті (витрачає на себе 13 марок на день, курить найдешевші сигарети), любить Вагнера й Баха; читає Сіменона й Жюля Верна і носить костюми, куплені в універмазі, 52-й розмір, 4-й зріст. Але все, що стосується його справ, оточено непроникливою стіною таємниці, крім підсумкової цифри: він був власником семи мільярдів марок. «Система безпеки» концерну відрегульована надзвичайно старанно. Одні вважають: це можливо тому, що концерн сімейний, а не акціонерний, отже, глава й хазяїн практично безконтрольний в усіх своїх діях і несе особисту відповідальність тільки перед законом. На наш погляд, служба розвідки в концерні така точна тому, що організували цю роботу аноніми з колишнього IV відділу імперського управління безпеки. Нагадаємо тим, хто народився після 1945 року: IV управління РСХА простою мовою називалося в часи Гітлера коротше й певніше — гестапо.

Незважаючи на те що починаючи з 1952 року все, пов’язане з діяльністю Фрідріха Дорнброка, оточене соковито виписаними «різдвяними міфами», ряд відомостей нам усе ж таки пощастило роздобути. Наприклад, ми дізналися, що пан Дорнброк вів переговори з баварським урядом про купівлю тієї землі в Берхстенсгадені, де стояв будинок Гітлера. Пану Дорнброку відмовили, але він зумів купити землю неподалік, загальною площею вісім квадратних кілометрів. Селяни в навколишніх селах незабаром стали називати цю обнесену металевою сіткою територію «вулканом дракона», бо в гірський маєток провели велику шосейну дорогу для вантажних автомашин, в камінні пробили гігантську штольню й на водоспаді побудували електростанцію, потужність якої давала підставу зробити висновок про її цільове призначення. Вибух, що відбувся в штольні, і відсутність будь-яких відомостей про причини вибуху, який потряс — у прямому розумінні — околиці, дозволяють вважати «атомну версію» єдино розумною. Це дуже нагадувало підземні ядерні випробування. Представник концерну зробив заяву для преси, в якій твердив, що в штольні провадились роботи по уточненню взаємодії систем «центрифуги», призначеної для добування урану «виключно в мирних цілях». Роботи в «вулкані дракона» після цього припинились, але заводи концерну Дорнброка активно, з наростанням випускають жароміцні метали, ракетне паливо, електронну техніку; в його дослідних інститутах вдосконалюються найновітніші системи управління і космічного зв’язку. Нас не може не бентежити, де, в якому місці Федеративної Республіки, на якому з своїх заводів пан Дорнброк продовжує роботи по створенню «особистої» атомної бомби. Треба сподіватися, що уряд канцлера Кізінгера серйозно зацікавиться цим питанням. Нас принаймні не влаштовує твердження статс-секретаря про те, що чутки про роботу Дорнброка в галузі створення «Н-бомби» перебільшені, бо у ФРН нема районів, де можна було б проводити випробування ядерної зброї. Це твердження безпідставне й наївне».

Гейнц Кроне викреслив кілька прикметників, прочитав статтю ще раз і пішов до шеф-редактора «Телеграфу»: коли справа стосувалася концернів Фліка, Дорнброка чи Круппа, Кроне показував свої матеріали і директорові видавництва, і шеф-редакторові газети, щоб разом визначити позицію на майбутнє — на випадок, якщо надійде судовий позов «про наклеп і дифамацію[1]».

— Буде гроза, — сказав Кроне, входячи до шеф-редактора. — Ви відчуваєте, як парить? Ось погляньте, я, по-моєму, непогано розправився з Дорнброком.

— Не треба з ним розправлятися, — сказав шеф-редактор і простяг Кроне свіжі аркуші з телетайпа. — Зараз про нього не можна друкувати нічого, це буде надто жорстоко.

Кроне прочитав повідомлення: «Як стало відомо, болгарський інтелектуал Павло Кочев, що стажувався в Москві, в аспірантурі професора Максима М. Ісаєва по темі «Концерн Дорнброка», вчора увернувся до уряду Західного Берліна з проханням про надання йому політичного притулку. Про це повідомив на прес-конференції директор газети «Курір» Ленц».

— Ну то й що? — здивувався Кроне. — Яку це має причетність до мого матеріалу?

— Перегорніть сторінку. Вони у вас злиплися. Ви не те читали.

«Майор Гельтофф з поліції повідомив пресу, що на квартирі кінорежисера Люса, відомого своїми лівими переконаннями, тільки що знайдено труп Ганса Фрідріха Дорнброка, єдиного спадкоємця всіх капіталів концерну».