Бомба для голови

«Зв’язки визначають перемогу»

Айсман подзвонив до Бауера в недозволений час — близько дванадцятої ночі.

— Прошу пробачити за такий пізній дзвінок. Мені привезли телетайп з паризької біржі, я хотів би, щоб ви ознайомилися з новинами.

— Гаразд, — відповів Бауер, трохи подумавши, — приїжджайте. Хоча в мене зараз покер. Через годинку, га?

— Добре. Я буду у вас в нуль сорок.

Поклавши трубку, Бауер повернувся в хол. Він зіграв два хороших «флеш рояля» і взяв досить багато грошей. Як і до дзвінка Айсмана, Бауер жартував і сипав новими анекдотами — він знав їх безліч. Сильний, розумний, привітний, твердий, красивий, він був новою зіркою ділового світу. Ніхто, правда, не думав, що він так несподівано підніметься, зайнявши пост загиблого Ганса Дорнброка. А втім, хтось з економічних оглядачів у Гамбурзі писав, що в Західній Німеччині проблема висування молодих кадрів «з хваткою бульдога і без нацистського минулого» є головною, бо підтримувати контакти з Америкою, де на передній план уже вийшли представники нової хвилі, повинні «наші люди цього ж віку і приблизно такої ж зовнішньополітичної орієнтації».

Бауер пройшов на посаду заступника голови ради спостерігачів з перевагою у два голоси. Ці два голоси належали одній людині — Дорнброку, Коли б не його непохитна позиція, то заступником затвердили б шістдесятилітнього адвоката Арендта, який працював юрисконсультом концерну з 1935 року.

Розігруючи партію — Бауер оголосив «каре», — він усе ще обдумував майбутню розмову з Айсманом, і розмова ця мала відбутися аж ніяк не про «нові дані, одержані з телетайпа паризької біржі», це був лише пароль на випадок небезпеки в тій комбінації, яку проводив Айсман.

… Він прийняв Айсмана в барі. Оздоблений грубим камінням, бар містився в підвалі особняка. Вікон там не було, отже, жодного свідка їхньої розмови не могло бути.

— Ну що у вас? — спитав Бауер, не відповівши на привітання Айсмана. — Загулялись? Викладайте правду. Я попереджав вас кілька разів: я не Гіммлер, мені треба говорити всю правду, хоч би якою вона була загрозливою. Я не маю наміру нікому нічим поступатися і тому не тішу себе ілюзіями.

— Берг тільки-но був у «Ам Кругдорфі».

— Ну й що?

— Ми записали його розмову з хазяїном. Той сказав, що бачив Ганса Дорнброка і Кочева, і що вони тут сиділи до пів на першу, і що Кочев хапався за голову і писав під диктовку Ганса якісь цифри, і що потім Ганс дав йому якийсь телефон… Ось послухайте, — сказав Айсман і увімкнув диктофон. — «Взагалі я не хочу встрявати в усі ці штуки, пане прокурор… Я й сидів при Гітлері, і воював за нього, і за це потім сидів у росіян… То мені й не хотілося самому дзвонити до вас після того виступу по телебаченню…» — «Ви мені нічого по своїй волі й не сказали. І коли б я не навів вам доказів, що друзі червоного приїздили сюди, розшукуючи його, ви мені так нічого й не розповіли б. Я примусив вас признатися, пане Раушінг…» — «Так, це ви правильно кажете, пане прокурор, ви мене примусили… Я ніколи не подумав би, що ви самі приїдете сюди, як проста людина… Та хіба я міг знати, що до мене тоді приїхав сам син Дорнброка? Тепер у всіх проситиму візитні картки…» — «Ну, цим ви перелякаєте відвідувачів і прогорите… То чий же він дав йому телефон?» — «Я не чув номера й імені…» — «А що ж ви чули? Може, Дорнброк давав йому адресу? Чи писав записку?» — «Ні, він дав йому телефон. Він сказав, що ждатиме його дзвінка. «Як тільки, — сказав він, — прийдете на Чек Пойнт, зразу ж подзвоніть до режисера…» А тут знову заграв автомат, і я нічого не чув. Я, взагалі, не люблю слухати, про що розмовляють відвідувачі, звичайно, якщо вони не зі мною розмовляють. Це в мене з часів Гітлера: я слухав що говорили, а потім сам говорив — при Гітлері теж були люди із злими язиками. А мене за це посадили на вісім місяців у табір…» — «А Дорнброк був з машиною?» — «Так. Здоровенний такий сірий, автомобіль. Він ще, коли від’їжджав, наскочив лівим колесом на тротуар і крило пом’яв — такий він був п’яний. Червоний, я чув, просив його не їздити в такому стані, а той пропонував червоному відвезти його до зонального кордону, а червоний сказав, що сам добереться. А в нього було мало грошей, я бачив, як він наскріб якісь дрібні, коли платив за пиво…» — «У вас є телефон?» — «Он біля стіни, пане прокурор».

Бауер сказав:

— Ну ясно. Він уже послав експертів у гараж Дорнброка?

— Так.

— Коли?..

— Три години тому.

— Ви попередили, щоб цих експертів пустили в гараж?

— Ні, я саме просив нікого не пускати в гараж.

— Це глупство номер один. Як ви можете його виправити? Зараз же, негайно?

— Я не можу цього зробити, тому що люди Берга були в гаражі. Дорнброка і їх туди не пустили.

— Хто?

— Густав.

— Завтра ж звільніть його і офіційно вибачтесь перед Бергом.

— Добре.

— Той хлопець, якого ви підводили до Кочева, надійний?

— Поет? Із знімальної групи Люса? Він цілком надійний.

— Звідки Берг дізнався про «Кругдорф»?

— Не знаю.

— Треба з’ясувати. Він же не міг висмоктати ці дані з пальця. Коли ви записували розмову Люса з Гансом, той нічого йому не казав про пивну?

— Ні. І про червоного він йому теж нічого толком не сказав. Він йому тільки сказав, що чекав дзвінка…

— Хазяїн кабака сказав і про дзвінок… Люс сказав Бергу, що Ганс чекав дзвінка?

— Берг нікого не підпускає до своїх матеріалів…

— Виходить, самі ви нічого дізнатися не можете?

— Ну чому ж… Ми працюємо в цьому напрямі…

— Я просив вас відповідати правду, Айсман. Я питаю ще раз: своїми власними силами ви зможете завтра чи післязавтра підійти до матеріалів Берга?

— Ми намагаємося це зробити…

— Так чи ні?

— Мені важко відповісти напевне.

— Отже, треба відповісти: «Ні, не зможу». І це буде правда. Не вживайте ніяких заходів до кінця завтрашнього дня. Вранці я відлітаю до Парижа з годинною зупинкою в Бонні. Кройцману в міністерстві юстиції я подзвоню сам. Підготуйте матеріали по паризькій біржі… Що-небудь таке, за що я міг би зачепитися, треба ж виправдати доцільність польоту… Вважатимемо, що біржовики ввели вас в оману — це для преси… Ну, а я вилетів для перевірки… Розумієте?

— Так. Я підготую таку дезу сьогодні вночі…

— Що таке «деза»? Дезинформація?

— Це наш жаргон…

— Стежте за жаргоном, Айсман.

— На випадок непередбаченого, поки ви будете в Парижі…

Бауер перебив його:

— Нічого не може бути непередбаченого. Я повернуся з Парижа о шостій вечора. Сподіваюсь, за цей час ви зможете ні до яких дій не вдаватися?

— Пане Бауер, я думаю не про себе, а про нашу спільну справу…

— Розумію… Пробачте, якщо я був різкий. Одним словом, поки що мені важко намітити перспективу в детальній розкладці можливих змін… Спершу треба ознайомитися з матеріалами Берга… А коли ви в чомусь помилились, не розрахувавши, треба круто міняти курс. Тут я вчуся в політиків. Коли вони заходять у безвихідь, використавши всі можливості для виконання задуманої ними лінії, вони цю лінію ламають. Це справляє шокове враження, і це шокове враження дає виграш у часі. А час — це все. Так от, якщо нам доведеться відступати, ми допоможемо Бергу довести алібі Люса. Це раз.

Бауер зиркнув на Айсмана й посміхнувся: у того в очах стояв дитячий подив.

— Це раз, — повторив Бауер, — як це зробити — подумаємо. Я вам підкину кілька думок, а ви розробите операцію. Тепер друге — ми допоможемо Бергу заплутатися, висунувши через наших свідків дві нові версії. Перша: Кочев — агент КДБ, він намагався вербувати наших людей… А втім, другу чіпати поки що не будемо.

— А плівка Ленца?

— Плівка нам на руку. В Люса цей матеріал скопіювали агенти Ульбріхта й підсунули Ленцу, щоб викликати напруження в Західному Берліні. І подумайте — це в крайньому разі, — як нам повернути Кочева проти покійного Ганса. Це була б остаточна перемога… Болгарин отруїв Ганса, який їздив налагоджувати контакти в Китай. Як? Нічого собі?

— Коли станете канцлером, не забудьте старого дурня Айсмана…

— Добре, — серйозно відповів Бауер, — не забуду. Тільки одна біда — я не збираюся ставати канцлером. Я не хочу міняти свободу на кабалу. Невже вам ще й досі хочеться бути лакеєм?

— Я ваш підлеглий, але є межа дозволеного в розмові…

— Ви не розумієте жартів, Айсман… Усі ці гіммлери, гесси, гаддени… Ваше покоління не розуміє жартів.

— Наше покоління розуміє жарти, але не любить зарозумілості, пане Бауер. Я можу бути вільний?

— Не сердьтеся. Справа дуже серйозна, щоб сердитись за дрібницю.

— Я не вважаю дрібницею образу.

— Тоді вибачте мені, я не хотів вас образити, Айсман.

Айсман підвівся і, вклонившись, мовчки пішов до дверей.

— Не сердьтеся, — ще раз попросив Бауер, — послали б мене к чорту, коли вже так образились.

Айсман примусив себе посміхнутись:

— Вважаємо інцидент вичерпаним… Я вважаю його вичерпаним лише тому, що краще дістати ляпаса від розумного, ніж поцілунок від дурня. Мені цікаво працювати з вами.

— Ну, спасибі, старий вовче, — відповів Бауер, — я піду спати, а ви страждайте до ранку: в мене на аеродромі мають бути добрячі матеріали для Парижа. Коли вже алібі — то в усьому алібі.

— Покладіться на мене, пане Бауер.

— Я тільки це й роблю, — посміхнувся Бауер, — тому в мене стільки неприємностей.

— Здрастуйте, дорогий старик! — сказав Кройцман, входячи до кабінету Берга. — Пробачте, що я не подзвонив вам, вранці ваш номер не відповідав, а з аеродрому нема вже чого дзеленькотіти.

— Здрастуй, Юрген, — сказав Берг, підвівшись з-за столу, — чи тепер я повинен називати тебе «пане статс-секретар міністерства юстиції»?

Берг усе зрозумів, коли ввійшов Кройцман, і тому вирішив ударити перший — боннське міністерство не мало права втручатися в його справи, бо прокурор підлягав лише сенату Західного Берліна.

— Тоді я мушу звернутися до вас «пане професоре, мій дорогий учителю», — відповів Кройцман, зрозумівши прихований зміст слів Берга.

— Я читав, що Пушкіну один із старих поетів подарував книжку з написом: «Переможцеві-учню від переможеного вчителя».

— В цьому є щось від кокетства…

— Минуле століття взагалі було кокетливе, і, треба сказати, мені це подобається. Наш прагматизм схожий на природні щоденні функції організму: попоїв, значить, через п’ять годин треба бігти в клозет:.. Ну, що стряслося?

— Ось, — сказав Кройцман, поклавши перед Бергом сторінку машинописного тексту з грифом «Цілком, секретно».

— Навіщо мені це знати, якщо тут штамп міністерства закордонних справ і все наглухо засекречене, Юрген? Це має відношення до справ, які я веду?

— До однієї з ваших справ — до Кочева це має пряме відношення…

Берг прочитав документ, в якому міністерство закордонних справ просило прискорити розгляд справи Кочева. Болгари не раз нагадували і зараз нагадують, що доля аспіранта Кочева непокоїть їх і що вони вимагають або зустрічі з ним, або офіційного повідомлення властей про те, що вони надають йому політичний притулок.

— Я не можу висунути ніякої версії, Юрген… Надішли їм відповідь, що справа — в стадії розслідування… Поки що будь-яка версія буде завчасна.

— Преса на всі лади обговорює арешт Люса. Ця дивна зйомка Кочева… Люс лівий. Чи варто нам іти на конфронтацію з нашими лівими в усій цій справі?

— Я поставив би тобі найнижчий бал за таку відповідь, Юрген. Я не знаю, чи варто йти на конфронтацію: це не моя сфера. Я служу закону, вірю закону і звітую перед законом, прийнятим сенатом Західного Берліна.

— Я не закликаю вас порушувати закон. Але в даному випадку, мені здається, недоцільно розділяти поняття «нація» і «закон». Мова йде — звичайно, в якійсь мірі — про престиж держави.

— Нація і закон — різні категорії, Юрген. Я й досі не збагнув: ти приїхав з якоюсь пропозицією? Чи ти хочеш дати мені наказ?

— Я не смію давати вам наказу, професоре, — знизав плечима Кройцман, — ви ж це знаєте. Ви не підлягаєте нам… А коли б і підлягали — я не посмів би давати вам ніякого наказу. Чи не погодилися б ви зустрітися з представниками болгарського посольства й ознайомити їх з ходом слідства? Це моє прохання, а не наказ.

— Це не моя справа, Юрген, не треба знову ж таки переступати закон. Нехай це зробить міністерство закордонних справ.

— Вони тиснуть на нас. Вони мають право вимагати, щоб ми доповіли їм, як іде розслідування. Ви ухиляєтесь від прямої відповіді на прес-конференціях, а це не влаштовує болгар. Вони хочуть знати правду. І в наших інтересах піти їм у цьому назустріч, бо офіційний курс «наведення мостів» може бути дуже скомпрометований безглуздою історією з Кочевим…

— Нежить у Наполеона при Ватерлоо, — сказав Берг, — схоже, га?

— Саме так.

— А при чому тут Люс? Чому ти почав з Люса? Яке він має підношення до Кочева?

— Вони вже говорять про те, що злочин правих ми перекладаємо на плечі лівих інтелігентів, так уже, пишуть вони, було в тридцять третьому.

— Ну й нехай собі пишуть… Мало що ми пишемо один про одного.

— Все правильно, — погодився Кройцман, — але міністр доручив мені відповісти на цей папір міністерства закордонних справ. Тому спочатку я запропонував вам ознайомити червоних з ходом слідства. Якщо ви відмовляєтесь, то мені доведеться лише проінформувати міністерство закордонних справ про роботу, яку ви провели.

— Це будь ласка, — погодився Берг. — Коли ти сподіваєшся повернутися в Бонн?

— Я маю повернутися сьогодні ж. Бажано до кінця дня.

— А завтра? До завтра ніяк же можеш підождати?

— На жаль, ні. Міністр пообіцяв Кізінгеру, що я сьогодні ж привезу докладні матеріали.

— Отже, тобі неодмінно треба повернутися туди сьогодні?

— Неодмінно.

— «Ну ось тут я тебе й пристукну, малюк, — подумав Берг, — а то занадто ти цікавишся тим, що в мене лежить у сейфі. І це неспроста. Все тут неспроста — в цьому я тепер не маю сумніву. І те, що Айсман вчора вночі їздив до Бауера, і те, що той полетів уранці в Париж, і те, що по дорозі він десь приземлився, інакше мене повідомили б з Парижа про його приліт туди в той час, коли він мав прилетіти, а він затримався на дві години, цей хлопець із щелепами…»

— Тоді, Юрген, бери олівець і записуй те, що я тобі розповідатиму.

— Навіщо мені відривати вас від справ? Я подивлюся матеріали, зроблю потрібні мені виписки й полечу.

— Я тому й питав: скільки ти маєш часу, Юрген? У мене зібралося понад двісті п’ятдесят сторінок з розшифрованими допитами… Мій почерк — ти ж знаєш… Тепер усі стали такі балакучі ва допитах… Просто сили в мене немає вислухувати їх… Ти не встигнеш переглянути й чвертки матеріалів, Юрген, то все-таки, краще тобі записати мої показання, — посміхнувся Берг, — так буде правильніше…

«Як він вправно загнав мене в тісний кут, — з якимось навіть вдоволенням додумав Кройцман, — я навіть не встиг збагнути, де він розставив пастку, і вже опинився в тісному куті».

— Чудово, — сказав Кройцман, — я візьму папір… А може, ми краще все це наговоримо на диктофон?

— На диктофон навіть правильніше, Юрген… Ми з тобою заощадимо час…

Кройцман витяг магнітофон з плаского портфеля, зарядив касету й сказав:

— Я готовий.

— Зате я не готовий, — зітхнув Берг, — пробач, виразка є виразка, і я за неї не відповідаю… Клозет поряд, так що я скоро…

Коли Берг вийшов, Кройцман відчув утому. «Як після екзамену в цього біса, — подумав він. — Він завжди ганяв нас на екзамені, а ми любили його, не зважаючи ні на що. Але як він спритно мене обвів… Нічого, я все-таки з його школи, реванш я візьму, і цей реванш буде несподіваний для старого».

— Отже, почнемо спочатку, — сказав Берг, заходячи в кабінет і на ходу поправляючи підтяжки. — Пропав Кочев. У ніч на двадцять друге. Ленц опублікував інтерв’ю: «Я обрав свободу!» — заявив Кочев». — «Покажіть його, — попросили ми. — І припинимо цю справу». — «Він не хоче ні з ким зустрічатися». — «Гаразд. Давайте мені людину, яка розмовляла з ним, з Кочевим, нехай вона під присягою дає показання, і на цьому ми ставимо крапку». Цієї людини мені не дали, а я одержав плівку, яку було сфабриковано. Ленца заарештував не я, а поліція, і він дав показання майору Гельтоффу про те, що плівку і перше інтерв’ю йому вручив Люс. Лівий. Це вже бомба. Людина, яка бореться з нацистами і не приховує симпатії до Маркса, веде брудну гру. Більше того, він у мене проходить у справі загибелі Ганса Дорнброка.

— Я знаю.

— Це не могло не здивувати мене. Більше того, алібі, яке висунув Люс, не зовсім підтвердилося.

— У вас досить доказів для його арешту?

— Цілком. Коли я саджав у тюрму Люса, в мене було досить даних для його арешту.

— Коли саджали. А тепер? Ви привчили нас, професоре, до точності формулювань.

— Бачиш, Юрген («Нехай там послухають, як я називаю тебе, пане статс-секретар, нехай. Ти зараз почнеш злитися, а це дуже добре, коли зляться начальники, особливо з молодих»), бачиш, синку, зараз я ще раз перевіряю його алібі. Не те, яке він висунув, а те, яке мені довелося витягувати обценьками в свідків. Ти ж розумієш, що прокурору не годиться обценьками витягувати показання на користь заарештованого, але ми живемо в демократичній країні, слава богу, де завдання прокурора не в тому, щоб засудити, а в тому, щоб докопатися до істини.

— Чи варто було заради цього саджати Люса в тюрму?

— По букві закону я міг це зробити, Юрген.

— Розумію. Але ми абстрагувалися від Люса…

— Ні, ми не абстрагувалися від Люса. Це ти мене навів на Люса, і я не зовсім розумію, навіщо тобі це треба, коли ми досліджуємо Кочева. Ми повинні розглядати Люса як епізод в ланцюгу незрозумілої комбінації, яку весь час хтось намагається розіграти проти нас з тобою, проти нашого закону. Але ж головне, що хвилює нас із тобою: де Кочев? Як нам виплутатися з цього діла, яке червоні так майстерно — як ти кажеш — використовують проти нас? Я шукаю Кочева, а Люс сидить у мене лише тому, що я веду справу Дорнброка. Розумієш? У цьому є своя перевага.

— Тепер розумію. Він дав якісь показання у зв’язку з Кочевим?

— Ніяких. Конкретно — ніяких.

— А попередньо?

— Він заперечує, що знав Кочева, коли знімав свій фільм «Берлін залишається Берліном».

— Ви не дозволите мені глянути на ці його показання?

— Будь ласка…

«От і все, — задоволено подумав Кройцман, — уся справа зараз ляже на стіл, і я перегляну її й зрозумію, як він вийшов на те, що цікавить Бауера».

Берг вийняв із сейфа тонку папку й поклав її перед Кройцманом.

— Я завжди розрізаю справи на епізоди, — пояснив він, — тут саме те, що тебе цікавить… Бачиш, — він кивнув на відчинений сейф, — цю купу… Всі епізоди розкладені в папки.

«Сволота, — розлютився Кройцман, — стара сволота».

Він перегорнув папку й сказав:

— По-моєму, Люс дає щирі показання.

— По-моєму, теж. Тільки треба їх до кінця підтвердити і в часі, і в місці: свідками і даними можливого спостереження…

— За ним стежили? Хто? Ваші люди?

— Не тільки наші. За мною теж, я помітив, стали стежити. Навряд чи за мною стежать наші люди…

— Ви дозволите мені перевірити, хто стежить за вами?..

— Поки що не варто. А раптом це в мене починає виявлятися манія підозріливості? Якщо за мною ходять червоні, то наша контррозвідка, сподіваюсь, зможе оберегти мене… А втім, від чого мене оберігати? Хоч я й люблю жінок, але вже забув, як це робиться: пити не можу — виразка дванадцятипалої кишки… Робота — домівка, домівка — робота.

— Ви відкидаєте можливість того, що вся ця історія з Кочевим — провокація комуністів? Від початку й до кінця?

— Смисл? Який їм смисл?

— Ми — фронтове місто, ми наводимо мости, а тут зникає їхній громадянин.

— Він не зникає. Він ховається тут, за нашими версіями…

— Все правильно. А коли все-таки подумати про мою версію? Вона ж б’є й по Люсу. Раніше він робив фільми проти нацистів, які так розхвалювали на Сході, а тепер робить заяву в пресі, що світ приречений і ніхто нездатний його врятувати. Може, він відійшов від них? Щоб ніхто не докоряв йому за прямий зв’язок. Агент повинен бути нейтралом у політиці, інакше він непотрібний.

— Цікаве припущення. У тебе є якісь факти?

— Поки що нема.

— Що означає «поки що»? Ти їх шукаєш? Без мене?

— Розвідка не входить у моє відомство, але ж вони також не сплять у себе дома.

— А що, як ти допоможеш мені зв’язатися з ними для обміну інформацією?

— Ви помітили, що я на цей час вимкнув диктофон? Я кажу те, що мені шепнули друзі в конфіденційній розмові.

«Ну-ну, — подумав Берг, — твій ти вимкнув, а мій диктофошка пише».

— А якщо ви доведете непричетність Люса до цієї справи і відпустите його — чи будете ви готові вмотивовано пояснити випадок з Кочевим?

— Юрген, я нічого не робитиму спеціально для червоних. Я все робитиму для нас, для нашого закону. І потім, щось у мене не зовсім поєднується: спочатку ти говорив про політику «наведення мостів», а тепер про провокації комуністів.

— Саме все це й поєднується. Щоб зірвати нашу політику наведення мостів, вони мають переконати громадську думку, ніби наш берег ненадійний.

— Тепер зрозумів. Ти дозволиш мені подумати над твоїми словами?

— Звичайно. А я поки що покопирсаюся в папках — для себе, якщо дозволите.

— Ні, синку, не варто… Там багато моїх поміток, і це робочі матеріали, а помітки твого колишнього вчителя можуть закарбуватися в твоєму мозку, і це буде погано: ти можеш опинитися в полоні моєї версії.

— Значить, у вас є версія?

— Так. Вона, відрізняється від твоєї. По-моєму, Кочев тут, у Берліні, але чому він тут і де — це я хочу з’ясувати протягом найближчих трьох-п’яти днів. Якщо цей строк тебе не влаштовує, тоді я готовий передати справу іншій людині, оформивши матеріали таким чином, щоб не було цілої купи епізодів, а тільки одна папка…

— Я доповідатиму міністрові й раднику Вінцбеккеру в міністерстві закордонних справ.

— Боюсь, що їх цей строк не влаштує. Хіба не так?

— Якщо вони заперечуватимуть, я сперечатимуся з ними.

— Навряд чи ти переконаєш міністра…

— Я спробую поборотися з ними. Я бачу, ви не хочете, — Кройцман сховав диктофон у портфель, — розкривати всі карти, і це ваше право. Я можу наполегливіше просити вас показати мені всю справу, щоб мати повне уявлення, але я не зроблю цього, бо я багато чим завдячую вам у житті. Без ваших уроків я не був би юристом, я був би звичайним базікою, яких сотні в наших органах юстиції.

— Ящо хочеш, ми можемо разок пообідати і там поговоримо ще з годинку.

— З радістю.

«У старого є дані проти Бауера, — подумав Кройцман, допомагаючи прокуророві Бергу надіти плащ, — він веде серйозну гру і битиме з розмаху, коли збере докази».

— Я жую котлети, а тебе нагодую добрячим біфштексом. Знаєш, я навіть сам, мабуть, сьогодні з’їм біфштекс, щоб набратися сили. Судячи з усього, мене жде бійка не менша, ніж тебе… Я тут побалакав один вечір з моїми хлопцями з преси, багато чого пояснив їм, але попросив, щоб вони поки мовчали. Вони пообіцяли, що будуть у бійці, коли вона тільки почнеться на моєму боці… Їм легше, — Берг подивився в очі Кройцману, — над ними немає міністрів.

— Це правильно, — зітхнув Кройцман. — Це абсолютно правильно…

«Злякався, хлопчику, — зауважив Берг. — Чудово. Тепер ти зрозумів, що я не дуже боюся твоїх розмов з міністром? Тепер ти зрозумів, що я на все піду в цій бійці, особливо якщо розмова з Сінгапуром сьогодні вночі відбудеться, а завтра я одержу показання з Гонконга… Але тобі поки що про це не треба знати, хлопчику. В тебе своя гра, а в мене своя. Тільки якщо для тебе це гра, то для мене це життя».

— Добрий день, пане Шевц… Прошу сідати.

— Добрий день, пане прокурор. Спасибі.

— Я викликав вас як свідка по обвинуваченню редактором Ленцам режисера Люса в фальшивці й наклепі.

— Я не маю до цього ніякого відношення.

— Де ви працюєте, пане Шевц?

— Постійно ніде. Я працюю час від часу по договору, щоб мати матеріальну можливість для творчості.

— Творчості?

— Я поет.

— Де ви публікувались?

— Поки що ніде. Ви думаєте, це так легко у нас — опублікуватись?

— А хіба важко?

— Ще й як… Без зв’язків просто неможливо… Або ж коли не підтримає тебе якийсь меценат… А я з робітничої сім’ї, звідки мені взяти багатих покровителів?

— Будь ласка, погляньте на це фото.

— Це я. Знаєте, дуже вигідне діло — найнятися в яку-небудь знімальну групу… Вони непогано платять, і потім, це ж тимчасово… Люс знімав свою картину, і мене запросив один з його помічників.

— У чому полягала ваша робота в групі? Як називалась ваша посада?

— Точної назви нема… Кажуть: «Працює в оточенні». Того дня, як мене зняли…

— Який це був день?

— Через цей день був страшенний галас на телебаченні, я дивився… По-моєму, це було дев’ятнадцятого, тут Ленц помиляється. А може, двадцятого чи двадцять першого, не пригадую точно, але тільки не двадцять сьомого… Ну от… Вони мені тоді сказали, що зніматимуть, як відпочиває молодь на пляжі, попросили побалакати з різними хлопцями й дівчатами так, щоб зібрати їх у коло…

— Хто вас просив про це?

— Не пригадую.

— Люс просив?

— Ні, Люс сказав, щоб я не дивився в той бік, де вони сховають камеру. Щоб усе було природно…

— А хто вам сказав, що там Кочев?

— Цей шпигун? В окулярах? Ніхто не казав. Я й не думав, що він червоний…

— Чому ви вважаєте його шпигуном?

— Тому що він пропонував мені гроші для видання книжки…

— Коли?

— Ввечері. Я ж на пляжі читав вірші, ми пили… Я читав вірші, а червоний сказав, що це талановито і що він любить таку поезію.

— Ану продекламуйте мені те, що ви йому читали…

— А я не йому читав… Я ж не знав, що він червоний. Я всім читав. Я тільки потім дізнався, хто він. Це в мене є такий ноктюрн…

— Десь перекликається з Енцесбергером…

— З цим нікчемою? Пане прокурор, я стою з ним на різних позиціях! Він же за волосатих!

— Невже? Можливо. Я ж розмовляю як дилетант… Ну й що далі?

— Кочев сказав, що цікаво, і спитав, де це надруковано, а я сказав, що це написано чорнилом на моїх сідницях. Пробачте, я, мабуть, не мав права вам про це говорити, але я йому так сказав, саме так. Він спитав: «Чому ви не публікуєтесь, Йоганн?» А я відповів, що він стільки ж знає про нас, скільки ми про них, і він з цим погодився… А коли ми в центрі попрощалися, він запропонував мені ввечері зустрітися, він сказав, що хоче послухати мої вірші… Він сказав, що ввечері піде в «Ам Кругдорф», це такий невеличкий ресторанчик біля університету, і що ми можемо перед цим з ним побачитися… От…

— Далі?

— Ми з ним побачились, а він і каже, коли мені потрібні гроші для того, щоб видати вірші, то він може допомогти. «Або, — каже, — давайте мені ваші вірші, Йоганне, я їх покажу в нас дома, ми їх надрукуємо…» А я сказав, що, звичайно, краще мені позичити гроші на видання книжки… Він спитав — скільки, а я сказав, що я точно не знаю, скільки коштує видання поетичної збірки в маленькій друкарні. Він спитав: «Тисяча марок вас улаштує?» Ого, ще б пак не влаштувала! А як мені їх повернути? Що, коли я не продам «книжок на тисячу марок? Наша сволота хіба читає поезію? Вона тільки дивиться брудні фільми із Штатів, де вовтузяться в постелі або стріляють ковбої… Запитайте наших, хто читав Гете? З тисячі один. А коли й читали, то цього в’їдливого Гейне… А він такий же німецький поет, як я — французький.

— Чому ви так настроєні проти Гейне? По-моєму, він великий поет.

— А хіба я сказав, що він маленький поет? Він чудовий поет, але він злий і дедуктивний, це властиве людям його національності. Хіба Мендельсон поганий композитор? Але Вагнер вищий. І Мендельсон у цьому не винен, я, до речі кажучи, його дуже люблю. Він чудовий композитор.

— У цьому з вами важко не погодитись…

— Кочев, до речі, не погодився… Але це не так важливо. Він, — продовжував Шевц, — сказав: «Я дам вам гроші, і не думайте про те, коли ви їх зможете повернути… Але мені, — вів далі він, — як ученому-соціологу, хотілося б попросити вас зробити одну люб’язність… Сюди приїдуть мої друзі: познайомте їх з молодими інтелектуалами, розкажіть моїм друзям, хто і як думає про нас і про вас, про ваших нацистів, капіталістів, про Мао…» Я зразу ж зметикував, у чому тут справа… Він вважав, якщо я поет, то, значить, блаженний. Я спершу подумав: ну й візьму я ваші гроші, а говорити вам нічого не буду, але потім я сказав собі: «Йоганн, з цього не можна починати. Не можна забруднювати себе на самому початку…» І я відповів йому: «Ідіть геть! Шукайте собі агентів у республіканському клубі!» Він заметушився і сказав, що я його не так зрозумів, а я обернувся й пішов…

— Ви більше з ним не зустрічались?

— Ні.

— Де ви з ним побачились?

— Біля зупинки метро.

— Яка станція?

— Онкл Томс Хютте…

— О котрій годині?

— Годині об одинадцятій…

— Він стояв у метро чи був нагорі?

— Там же всі нагорі!

— Ви не плутаєте? Може, ви бачилися з ним у центрі? На станції Шмаргендорф? Коли ви запевняєте, що бачилися об одинадцятій годині?

— В центрі? Ні… По-моєму, ні… Таки ні, звичайно, коло метро…

— Чому ви не сказали про це раніше?

— Поетові ні до чого бігати в поліцію. Його діло — самому бути чесним….

— Ви твердите, що Кочев намагався завербувати вас?

— Певна річ. А як же інакше можна це розцінювати?

— Інакше? Можна й інакше… Уявіть, що його друзі збираються до нас і що справді вони цікавляться, чим живуть наші молоді інтелектуали…

— А гроші мені навіщо пропонувати? Вони ж приїздять сюди з порожніми кишенями.

— Хто?

— Комуністи.

— Звідки вам це відомо?

— Це всім відомо.

— Особисто мені це невідомо, Від кого ви дізнались, що комуністи приїздять до нас з порожніми кишенями?

— Та всі так кажуть… І, крім того, я читав про це…

— Де? В якій книжці?

— В цього… Ну, як його… У Флемінга…

— В якій книжці?

— Я не пригадую. В одній з його книжок…

— Ви це стверджуєте?

— Що?

— Те, що в одній з книжок Флемінга ви читали, що комуністи приїздять за кордон з порожніми кишенями?

— Так.

— Ви наполягаєте на цьому твердженні?

— Я не розумію, яке це має відношення…

— Великого значення це не має, але в своїх книжках Флемінг твердить зовсім протилежне — що всі комуністи приїздять на Захід з величезними грошима, бо вони працюють на КДБ…

— Звідки ж я міг про це дізнатися? Ніяк не можу збагнути…

— Про це відомо нашій розвідслужбі, контррозвідці, але це — не так важливо зараз… Як довго ви розмовляли з Кочевим?

— Хвилин двадцять. А що?

— Нічого. Завжди, коли маєш цікаві свідчення, хочеться знати їх подробиці. Отже, ви проговорили півгодини…

— Так. Хвилин двадцять — півгодини…

— Які ви читали йому вірші?

— Де?

— Ну, коли побачилися ввечері… Він же запросив вас, щоб ви почитали йому вірші…

— Я йому прочитав поему «Квіти, що ростуть у землю».

— А що ви йому іще читали?

— Кілька віршів з останнього циклу…

— Як він був одягнений?

— Він? Як це «як»?

— Він був у піджаку чи без піджака? Якщо в сорочці, то якого кольору?..

— Оцього я не пригадую.

— Не може бути, пане Шевц, не може бути. Всьому вірив, а цьому повірити не можу… Поет, який не пригадує такої дрібниці… Давайте я вам допоможу… На ньому був чорний костюм?

— Ні-і…. Тоді ж було жарко…

— Він був без піджака, в білій сорочці?

— Ні… Здається, в якійсь кольоровій…

— Одну хвилинку, я зараз… — Берг підійшов до сейфа, витяг свідчення Урсули й прочитав те місце, де вона описувала, як був одягнений Кочев: «Леткий сірий костюм, що переливається на сонці, і в білій сорочці з дірочками».

— Але піджак на ньому був?

— Ні. Ні, він був без піджака, в кольоровій сорочці…

— Ви готові підтвердити це під присягою?

— Я краще скажу, що я не пригадую, як він був одягнений.

— Гаразд. Звідки він виймав гроші?

— Гроші? Із задньої кишені штанів.

— А штани якого кольору?

— Не пригадуй. Здається, темні… Вночі все здається темним…

— А скільки віршів з вашого останнього циклу ви прочитали Кочеву?

— Там усього лише вісім віршів.

— Скільки це сторінок?

— Дванадцять…

— Як, по-вашому, він знається, на поезії?

— Так. Цього не заперечиш. Він знається на поезії.

— Він аналізував ваші вірші?

— Так. І це робив цікаво. Дуже цікаво. Тому я й розвісив вуха. Тому я й став заглядати йому в очі до тієї хвилини, поки він не почав мене вербувати…

— Добре. Спасибі. В мене до вас останнє запитання, Йоганне Шевц…

— Будь ласка, пане прокурор…

— Ви член якоїсь партії?

— Я?! А що? Ні.

— Якій партії ви симпатизуєте?

— Партії поетів…

— Прекрасна відповідь. Ну, а тепер скажіть мені: навіщо ви брешете?

— Хто? Я? Я вам не брешу.

— Все, що ви мені сказали, правда?

— Так. Все це правда.

— Тоді я зараз увімкну магнітофон, і ви мені прочитаєте вашу поему, а потім останній цикл, а після цього я їх проаналізую… На кожну сторінку потрібно дві хвилини, Шевц… Виходить, ви читали Кочеву ваші вірші сорок чотири хвилини. І він, як ви казали, непогано аналізував вашу поезію… Теж хвилин двадцять. Потім він вас «вербував» ще десять хвилин, як мінімум… Усього ви з ним пробули годину двадцять чотири хвилини. А від метро до кабачка «Кругдорф» десять хвилин їзди або тридцять хвилин ходи. Отже, якщо ви зустрілися біля метро об одинадцятій годині, то як же Кочев міг опинитися у «Кругдорфі» об одинадцятій тридцять, причому добирався він туди пішки?

Спостереження, встановлене за Йоганном Шевцом, принесло те, на що сподівався Берг: спочатку поет метнувся на квартиру місцевого керівника НДП[5], а потім подзвонив по телефону до людини, яка зустрілася з ним на Сіменштадті, а звідти, після розмови з поетом, поїхала з ним до Айсмана.

…Людина ця була Вальтер, зв’язковий Айсмана по НДП.

— Пане Ауфборн, ви підтверджуете, що були в кабінеті редактора Ленца, коли до нього прийшов помічник Люса й передав плівку?

— Так.

— Як відрекомендувався посланець Люса?

— Він просто сказав: «Редакторе Ленц, мій бос хоче запропонувати вам сенсаційний матеріал, а мені за те, що я приніс, належить виплатити тисячу марок». — «Який же це матеріал?» — «Про того болгарина, що дав драла». — «Ходімо в наш кінозал…» — сказав Ленц.

— Ви не бачили, як Ленц платив тій людині Люса гроші?

— Ні.

— Як його звати?

— Він не назвав себе. Просто сказав: «Я від Люса».

— Ви говорили, що він відрекомендувався помічником Люса?

— Ні, це неправильно. Я просто так зрозумів його… Взагалі ж він сказав: «Я від Люса».

— Опишіть його.

— Дуже непоказний на вигляд. Я ще здивувався, що в кіно є такі непривабливі люди. Шатен, невеличкий на зріст, в коричневому костюмі…

— О котрій годині це було?

— Десь приблизно годині о дванадцятій.

— Тобто в час обідньої перерви?

— В редакції не дуже дотримуються обідньої перерви. Весь час гарячка…

— От я також не дотримувався обідньої перерви і нажив собі виразку дванадцятипалої кишки…

— В мене була виразка на фронті… На фронті все зарубцювалося.

— Ви на якому фронті воювали?

— Я був весь час на півночі. Допомагав фіннам, потім був у Норвегії.

— Ви проходили денацифікацію?

— Так. У англійців. Зразу після війни мене запроторили в табір тільки за те, що наша частина була приписана до СС. А я й у вічі не бачив тих катів… Невже я винен у тому, що на гірськолижників надівали чорну форму?

— Чи довго ви були в таборі?

— Сім місяців.

— До суду вас потім притягали?

— Тоді всіх притягали до суду.

— Я розумію… Всіх притягали, майже всіх… Але вас, саме вас, притягали?

— Так.

— Вас засудили?

— Засудили?! На мене звели наклеп!

— На скільки років вас засудили?

— На п’ять років.

— За що?

— Вони, бачте, обвинуватили нас у тому, що ми спалили якесь партизанське село в Норвегії. А ми не спалювали ніякого села. Там убили трьох наших хлопців, і вони засіли на дахах і вели по нас стрілянину. Ми, звичайно, відповідали їм тим самим…

— Чи давно ви працюєте в Ленца?

— З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року.

— Тобто зразу ж після звільнення з тюрми?

— Так.

— Ви сиділи в одній камері з Ленцом?

— Так.

— І зразу ж почали вести відділ спортивних новин?

— Так. К чорту політику! Лише секунди й хвилини… Я навіть перестав пророкувати чемпіонів, досить! Усі наші біди від того, що ми не знаємо, на кого й коли ставити…

— Ставте на… — Берг осікся й зітхнув. — Гаразд… Бог з ними, з пророкуваннями. Хто ще був у кабінеті Ленца, коли прийшов помічник Люса?

— Ні, не помічник Люса, а людина від Люса.

— Так, так, я зрозумів і записав це ваше уточнення. Коли в кабінет Ленца зайшов Діль?

— Здається, наприкінці нашої розмови.

— Що він міг почути з розмови?

— Мабуть, тільки заключну частину…

— Пане Діль, що вам відомо про людину Люса, яка була в редактора Ленца?

— Майже нічого, пане прокурор. Редактор Ленц, одягаючись, сказав Ауфборну, що він має через годину повернутись. «Ми швидко подивимося цей матеріал, — мовив він, — і повернемось. Справа варта заходу».

— В яких частинах ви служили, пане Діль?

— Я не воював. Я працював у тилу.

— Після війни вас притягали до відповідальності?

— Ви мене викликали як свідка у справі Люса. Яке відношений має ваше запитання до цієї справи?

— Словом, вам не хотілося б відповідати на це запитання — я правильно вас зрозумів?

— Так.

— Спасибі, в мене до вас немає більше ніяких запитань. Одне лише уточнення: людина Люса була непоказна на вигляд, шатен, у коричневому костюмі? — відверто кепкуючи, запитав Берг. — Вас, мабуть, здивувала його зовнішність: людина з кіно, а така ординарна… Чи не так?

— Ви праві, пане прокурор, у його зовнішності не було нічого примітного.

— Та воно, звісно, так, бо коли було б щось примітне, ви могли б цього не відзначити для себе: все-таки вісім років попрацювали в поліції в нацистів — це великий строк…

— Я протестую, пане прокурор! Я працював не в поліції нацистів, а в поліції Німеччини. Ви теж працювали, користуючись, вашою термінологією, в органах юстиції у гітлерівців.

— А втім, ваша правда. Так, пане Діль, я дійсно працював в органах юстиції при гітлерівцях, і навіть те, що ви карали, а я намагався захищати, — навіть це не може заспокоїти мою совість: адже я працював у гітлерівців, пане Діль.

— Редакторе Ленц, я допитав ваших свідків. Вони дали цілком переконливі показання. Перед тим як ми розпочнемо слідчий експеримент, я хотів би повернутися до питання про публікацію у вашій газеті інтерв'ю з болгарином.

— Тепер, коли, здається, все стає на свої місця і всі зрозуміли, що я став жертвою провокації, я вам відповім. Після того як помічник Люса прокрутив мені матеріал і я заплатив йому гроші, він передав мені інтерв’ю з болгарином.

— І фотографію Кочева він також передав вам?

— Так.

— Як ви поясните той факт, що він дав вам фотографію не з матеріалу, знятого Люсом, а з паспорта Кочева?

— Ви переконані, що ми надрукували фото Кочева з його паспорта?

— Це підтверджують болгари.

— Я не можу, звичайно, опротестувати заяву болгар… Вони це офіційно підтверджують?

— Цілком.

— Певна річ, я не можу їх опротестувати… Мабуть, викликавши на допит помічника Люса, ви зможете поставити йому це запитання й зажадати вмотивованої відповіді.

— Ви праві. Прошу вас відповісти мені: чи згодні ви зустрітися з помічником Люса?

— Звичайно.

— Тоді я попрошу вас пройти в сусідній кабінет.

Вони перейшли до великого залу, там уже була вся група Люса: асистенти, помічники, звукооператор із своєю командою, помічники продюсера, шофери, які обслуговують «ліхтвагени» й «тонвагени», залучені до зйомок статисти. Сам Люс сидів віддалік, на окремому стільці, а за ним стояв поліцейський.

— Будь ласка, покажіть мені, пане Ленц, ту людину, яка передала вам за тисячу марок матеріал, відзнятий Люсом.

Ленц попросив:

— Увімкніть, якщо можна, верхнє світло, бо тут темнувато.

Берг повагом підійшов до дверей і повернув вимикач. Затріпотівши голубим, спочатку беззахисним світлом, мертвотно сяйнули великі плафони.

«Чому це покійницьке світло називають денним? — подумав Берг. — Яка дурниця! Це все реклама…»

— Тепер краще? — спитав він Ленца.

— Так, дякую.

Ленц двічі дуже уважно оглянув усіх людей, що зібралися тут, і сказав:

— Пробачте, пане прокурор, але тут тієї людини немає.

— Продюсере Шварцман, — звернувся прокурор до невеличкого чоловіка, який раз по раз витирав з лоба піт, — хто з вашої групи не з’явився?

— Тут усі наші люди. Усі, без винятку. Навіть ті, кого ми залучали на добові договори.

Прокурор звернувся до Ленца й запитливо подивився на нього.

— Ні, — повторив Ленц, — тут немає тієї людини, яка назвала себе помічником режисера Люса.

— Ви не дзвонили Люсу після того, як його помічник продав вам матеріал?

— Навіщо?

— Ну, для перевірки, страхування, чи що…

— Страхуванням займаються банки, пане прокурор, моє діло — газета.

— А коли, як це з’ясовується тепер, у вас був пройдисвіт, провокатор?

— Я можу тільки пожалкувати… Я хочу перепросити режисера Люса і порадити його продюсерові пильніше зберігати знятий матеріал… Ми, газетярі, вміємо зберігати наші таємниці.

— Продюсере Шварцман, хто у вас має доступ до знятого матеріалу?

— Я хочу відповісти редакторові Ленцу, — сказав продюсер, — ми також уміємо зберігати наші таємниці. Ви використали крадений товар, Ленц… Ви це зробили як перекупник краденого… Знятий матеріал зберігається в нашому сейфі, і доступ до нього є тільки в мене й режисера Люса. — Він вийняв з кишені ключ і показав його прокуророві. — Ось цей ключ, та ще один такий самий у Люса. І все. Більше ні в кого не могло бути цього матеріалу, крім нас! Ніякий міфічний помічник не міг одержати його!

— Отже, ви хочете сказати, — спитав Дерг, — що тільки ви і Люс могли продати матеріал Ленцу?

— Так. Нехай він звинуватить нас у цьому, а не міфічного помічника. Нехай він звинуватить у цьому мене. Я подивлюся, що, з цього вийде!

— Я мушу захистити редактора Ленца, — відверто позіхнувши, сказав Берг, — пробачте, панове, я сьогодні майже не спав. Ми проводили експертизу в ательє… Ось висновок експертів, — він простяг аркуші паперу Шварцману, — тут акт обстеження вашого сейфа. Його відмикали, ваш сейф. Двічі відмикали, двічі. Перший раз, мабуть, коли брали матеріал Люса для копіювання, другий раз, коли цей матеріал поклали назад. На жаль, нам не вдалося дізнатися, коли це трапилось. Експертиза, що я її провів з плівкою, дала мені, правда, деякі й інші дані… Але зараз не час про це…

— Якісь провокатори, — вигукнув Ленц, — хочуть зіткнути лобами німців, котрі дотримуються різних політичних поглядів! Мій дорогий Люс, я прошу у вас пробачення! Я готовий відповісти за зайву довірливість! Це для мене добрячий урок на майбутнє… Страшно, звичайно, в кожному бачити провокатора чи ворога, та коли нас…

— Гаразд, — перебив його Берг, — це все для преси, пане Ленц. Ви вільні.

Через дві години після того як Берг закінчив цю комедію, він одержав повідомлення: Кочев запросив політичного притулку в Південно-Африканській Республіці. У великій статті, опублікованій у Йоганнесбурзі, він писав: «Моя мати зрозуміє мене й простить. Мої друзі, які ведуть у Софії, в Празі, в Будапешті, в Белграді й у Москві нерівний, але благородний бій з тиранією, простять мене й зрозуміють. Я знав, що КДБ скрізь має свою агентуру й вони легко могли викрасти мене з Західного Берліна, — саме тому я попросив притулку тут, у Південно-Африканській Республіці. Я не вестиму ніякої боротьби проти режиму. Поки що я відпочиватиму й думатиму, як мені знайти самого себе у вільному світі. Про те, до якого рішення я прийду, я повідомлю через пресу».