Бомба для голови

Дорнброки — батько, син і діло

Коли Дорнброк уперше після звільнення з тюрми прилетів у Нью-Йорк, на аеродромі його зустрічав Дігон. Їх обступила величезна юрба репортерів…

— Містере Дігон, чим викликано візит Дорнброка в Штати? — запитав хлопець із радіокорпорації Сі-бі-ес.

Дігон знав, що його люди з відділу преси підготували це перше запитання; правда, були й інші запитання, але він відповів на це, потрібне йому:

— Життя вчить нас умінню відчувати зміну історичних періодів. Не можна будувати сучасний світ на дріжджах помсти й злоби. Нас об’єднує з Німеччиною спільне й головне — віра в свободу людини, в її невід’ємне право на демократію, на підприємництво, на гарантоване почуття власної гідності. Роки — як учитель; нас об’єднує майбутнє, і воно сильніше за трагічне минуле.

Дорнброк стояв на осонні, трохи насунувши на лоб кепі, і думав: «Дивовижний прагматизм цих американців. Вони живуть лише собою і найвищі ідеї світу підкоряють інтересам діла. Наш дух, бентежний, навіжений, гоноровитий — хоч би як його визначали — завжди висував на перше місце ідею і їй підкоряв усі справи, бо справи індивідуальні, а ідея загальнозначуща. Говори, любий, про те, що нас зближує, говори. Все одно настане час — я топтатиму тебе в камері; тільки ти верещатимеш і благатимеш пощади… Тепер ти вліз у моє діло й наївно думаєш, що контролюєш мене і що я без тебе й кроку не ступлю… Ні! Тепер ти без мене не ступиш кроку, а поки що говори — ти гарно говориш, без папірця, як справжній оратор…»

— Містере Дорнброк, які питання ви маєте намір обговорити з містером Дігоном?

— У нас багато питань, які треба обговорити, — відповів Дорнброк і зразу ж пішов на юрбу репортерів, а троє людей із його охорони кинулися вперед, розштовхуючи журналістів професійними прийомами: так само робила охорона Гітлера, коли він «зустрічався з народом» під час демонстрацій на нюрнберзьких партійних з’їздах.

— Ваші керівники, — сказав Дорнброк, коли вони прилетіли з Баррі Дігоном на його острів і лишилися вдвох на безлюдному білопіщаному березі океану, — своїми власними руками віддали Китай червоним. У мене є деякі зв’язки на Сході, і якщо ми почнемо перші працювати в цьому напрямі, то через десять-двадцять років ми з вами зможемо диктувати умови цьому божевільному світові.

— Схід — поняття неосяжне…

— Я маю на увазі Китай, — відповів Дорнброк.

— Тепер два Китаї… — посміхнувся Дігон.

— Чорт візьми, я не взяв плавок…

— Пусте… Тут можна купатися голим. Ці п’ять кілометрів узбережжя — мої… Китай — цікаво, але в нас ембарго на торгівлю з Пекіном.

— А хто сказав, що ми збираємося торгувати з Пекіном?

Ми будемо торгувати э Китаєм… Ми вже говорили, що є два Китаї…

— Що цікавить наших контрагентів?

— Труби. Генератори. Турбіни. Якщо ви вкладете в це діло гроші, то, я думаю, прибуток буде йти в максимальному розмірі: на долар — сім центів. Два — мені, п’ять — вам.

— Турбіни, генератори, труби… Це електрика, Фріц, а де починається могутня електрика, там з’являється атомна бомба…

— Ну то й що? — здивувався Дорнброк і ввійшов у воду. — Коли жебраки хочуть мати свою бомбу, вони гинуть: державне честолюбство ще нікого не приводило до перемоги.

— Чи в достатній мірі ви зважили на фанатизм Сходу?

— Я з цього починав свої міркування, Баррі… Яка тепла вода, — він пірнув, — у нас море так не прогрівається навіть у серпні.

— Це ж океан…

— Зробимо заплив?

— З радістю. Ви як плаваєте?

Як сокира. Але все-таки як ота сокира, яку навчили брасу.

І вони попливли. Спочатку Баррі обігнав Дорброка: він любив кроль і для своїх шістдесяти двох років чудово держав стометрову дистанцію. Дорнброк плив брасом. «І пливе ж, як німець, — подумав Дігон, озирнувшись, — старанно, наче працює». Разів зо два Баррі відпочивав на спині, а Дорнброк усе плив та плив, відфоркуючись, глибоко вдихав повітря, знову відфоркуючись, ніби машина.

«Він мене втопить, — раптом подумав Дігон, — я стомився, а він пливе як заведений».

— Тут акули, — сказав Дігон, — мабуть, варто повернути назад. Вони підходять на триста метрів, а ми вже відмахали чотириста.

Дорнброк на мить ліг на спину й відповів:

— Вони поламають зуби об мої кістки.

Дігов проплив ще метрів п’ятдесят і крикнув:

— Фріц, мабуть, я погріюся на сонці, а ви пожируйте. Коли акула почне гратися з вами — кричіть, я постараюсь викликати вертоліт, щоб знайти ваші останки.

— Спасибі, — відповір Дорнброк, не обертаючись, і поплив далі.

Ввечері вони вечеряли вп’ятьох: Дігон, його дружина Люба й дочка Суламіф. Дорнброк узяв з собою в поїздку сина. Суламіф і Ганс сиділи поруч. Вони були різні, і в цій своїй несхожості вони виглядали разом так красиво, немовби це було не справжнє, а надруковане в «Лайф» на рекламних вклейках: «Відвідайте Гавайї». Високий, білявий, голубоокий Ганс і невеличка, з чорними очима, темнокоса Суламіф.

Дорнброк помітив, як Ганс двічі впустив виделку, задивившись на Суламіф. Того вечора Ганс був у настрої: він чудово зіграв Шуберта, потім показував Суламіф карточні фокуси, а потім вони вдвох поїхали на яхті.

В Берліні через три місяці після повернення з Америки секретар поклав на стіл Дорнброка листа, адресованого Гансу. «Коханий мій, — писала Суламіф, — це не в традиціях нашого десятиліття — сумувати, але я сумую, як справжня дурепа, і зовсім не можу жити без тебе. Мої батьки ніколи не дозволять мені вийти за тебе заміж, бо ти не нашого віросповідання, але я ладна прилетіти в Європу і стати твоєю дружиною, і нехай вони проклянуть мене. Це ненадовго. Коли ти хочеш цього — надішли телеграму на мій «постбокс» в університет. Я працювала влітку продавщицею в універмазі, у відділі чоловічих сорочок, і заробила грошей на квиток у Європу. Тато каже, що мені потрібне трудове виховання. Я навчилася визначати розмір шиї покупця без сантиметра. В тебе розмір шиї п’ятнадцять з половиною — і спробуй сказати, що я не права. Твоя Сула»

Дорнброк довго думав над цим листом. «Зрештою вони їй простять, це правильно, — роздумував він, — і Ганс дістане в спадщину багатство Дігонів. Хоча там є два сини. Але нічого, її частка — мільйонів двісті, це не так уже й погано. Це зовсім непогано».

Та раптом з фотографічною, нещадною точністю він згадав її кучерики біля скронь, довгі мигдалевидні очі, ніс із типовим, хоча й дуже красивим, горбочком — і гостре забуте почуття гидливості охопило його.

Дорнброк узяв листа Суламіф і пішов через анфіладу кімнат: у його замку було сімдесят кімнат — за кількістю років, прожитих ним на землі, — до сина. В кімнаті Ганса він не застав, але його костюм валявся на стільці, і Дорнброк зрозумів, що син зараз у гімнастичному залі.

— Ганс, — сказав старий Дорнброк, зійшовши на перший поверх, — вибач; що я відриваю тебе. Мені треба з тобою поговорити.

— Зараз, тату.

Ганс накинув халат, підійшов до батька й поцілував його в щоку; вони були одного зросту й дуже схожі.

— Сядь, синку. Я закурю, ти дозволиш мені закурити в твоєму храмі здоров’я?

— Категорично заперечую. Ти обіцяв мені не курити…

— Це буде передостання сигарета або ж перша в серії тих, які мені належить докурити… Все залежить від нашої розмови… Я прийшов пробачитися перед тобою. Ідіот Галес підсунув мені листа, адресованого тобі. Я прочитав його чисто автоматично. Пробач мені… Ось він…

Побачивши, як спаленів Ганс, старий зрозумів, що все це серйозно.

— Прочитай, синку. Прочитай при мені і скажи, що ти думаєш робити.

Ганс прочитав листа, і обличчя його засвітилося щастям, і від цього він став зовсім юний — ніколи не даси двадцяти двох…

— Я пошлю їй телеграму. Я її люблю…

Дорнброк докурив сигарету і, загасивши недокурок об підошву старого, підбитого третьою підметкою черевика, ткнув його в сірникову коробку…

— Синку, ти пригадуєш той час, коли я сидів у тюрмі, а тебе били за те, що ти син нациста?.. Ти пригадуєш, як тебе били? Збиралося чоловік десять — хіба один на один зміг би хтось із них справитися з тобою? — і били, нападаючи ззаду.

— Пригадую. Наче крізь серпанок… Немовби цього взагалі й не було.

— А я цього не забуду ніколи. Ти пам’ятаєш, як мене принижували в тюрмі, синку?

— Оцього я ніколи не забуду.

— Хто бив тебе? Хто принижував мене? Хто посадив мене в тюрму? Хто вимагав для мене в Нюрнберзі довічної каторги, синку?

— Як це «хто»? Люди…

Дорнброк заперечно похитав головою:

— Ні. Не люди. Це були євреї, які хотіли знищити нас…

— Я нe смію нав’язувати тобі своїх переконань, тату, але мені здається, що це все пережитки… Ти сам допомагаєш Ізраїлю…

— Це зовсім інша справа. Я їм допомагатиму доти, поки нам це буде вигідно.

— Але Дігон? Ви ж…

Дорнброк поклав на синове коліно свою ліву руку: суглоби вказівного пальця і мізинця були переламані й зрослися криво, і тому батькова рука викликала в Ганса гострий жаль.

— Це мені переламав підборами Дігон… У тюрмі… Коли я не міг захищатись…

Обличчя Ганса пересмикнулося, і він накрив батькову руку своєю долонею й тихо сказав:

— Ти ніколи мені не казав про це… Але ж вона дочка… Хіба дочка винна в злочині батька?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

— НІ, — відповів він. — Вона ні в чому не винна…

— Але…

— Послухай, синку, я знаю твою доброту, ти успадкував її від матері, і це гарно — людина повинна бути доброю. Але я знаю твою твердість, це ти взяв у мене. Я не боюся, що, ставши чоловіком Суламіф, ти розповідатимеш їй про наше з тобою діло, а тобі пора починати працювати зі мною — крім тебе, в мене нікого немає… Коли за таємниці діла бояться керівники, це свідчить про їх слабкість або уразливість у відправній ланці. Нам з тобою ні того, ні другого боятися не доводиться… Вона чудова, і я розумію тебе, але вона дочка свого племені, а ти син свого народу. Не роби її нещасною, Ганс… І не завдавай мені горя — коли ти, звичайно, спроможний виконати це моє прохання. Хлопчику, я теж не люблю гучних слів, але хіба тобі не боляче читати про те, як окупанти з Америки гвалтують німецьких дівчат? Хіба не прикро тобі бачити їхні танкові маневри на нашій землі? Хіба ти не відчуваєш відповідальності перед нацією, ти, син Дорнброка?

Він підвівся й, згорбившись, повільно пішов до скляних дверей. Він ждав, що Ганс покличе його. Але син мовчав. Тоді він обернувся й сказав:

— Синку, я не переживу цього… Дігон вирішить, що ми отак підступно хочемо одержати частку майна Суламіф… Пощади мене, синку… І не ламай життя цій дівчині… Вона дівчина? Чого ж ти мовчиш, Ганс? Не треба мовчати, хлопчику… Якщо мені скажуть; що заради твого життя потрібне моє, я буду щасливий віддати моє безглузде життя… Хіба ти не впевнений у цьому?

— А хіба ти не впевнений у тому, що я віддам своє життя за тебе, тату? — глухо сказав Ганс. — Хіба ти не впевнений у цьому?

…Додому того дня Ганс не повернувся. Він провів ніч у якоїсь рудої старої повії біля вокзалу, а вранці надіслав телеграму в Нью-Йорк. Телеграма була коротка:

Айсман витер піт з лоба. Сорочка прилипла до тіла, та й труси також були зовсім мокрі.

«Бауер тут був, коли стояла холоднеча, — подумав він, — інакше він не говорив би, що тут терпима спека. А при моїй підозріливості мені раз по раз здається, що промокли штани і на них ззаду виступила чорна пляма. Слава богу, ніхто не знає про мою недовірливість до всього, на цьому мене можна було б сто разів зловити — я страшенно боюсь видатися смішним. Якби мені отак навчитися приховувати свій страх перед польотами, тоді я міг би вважати себе кращим лицедієм у Німеччині».

— Скоро? — запитав Айсман. — Коли ми ще десять хвилин просидимо в цій розпеченій машині, я збожеволію.

Представник концерну по торгівлі з Азією Роберт Аусбург, поглядаючи на каучукові плантації, що миготіли мимо вікон, відповів:

— Я воював у Роммеля, там було й не таке.

— А я бував на півночі Норвегії, — розізлився Айсман, — там крига. Що це за манера — козиряти звичками? Ви знали, що ми прилетимо, і могли б купити для нас машину з кондиціонером.

— Про це я нічого не знав. Я одержав телеграму, в якій було сказано, що ви прилітаєте. Звідки я міг знати, що ви не переносите спеки? Там нічого не було про машину…

Айсман перезирнувся з своїм помічником Вальтером, якого йому виділив Гелен, і, знизавши плечима, ледь торкнувся пальцем скроні.

«Якийсь навіжений, — подумав він. — Чи зовсім розбестився далеко від батьківщини. Ще б пак: повсякчасний вплив англійців. Самі тутешні фільми чого варті — абсолютна порнографія і безвідповідальне базікання».

— У тебе все готове? — спитав Айсман.

— Що саме? — все ще не обертаючись, запитав Роберт.

— Я не вас. Вальтер, ти готовий?

— Так, — відповів Вальтер і поклав обидві руки на плаский чорний чемодан, що лежав у нього на колінах. Він потерпав від спеки ще більше, ніж Айсман, бо змушений був сидіти в піджаку — під пахвою в нього висів парабелум. Спочатку він спробував засунути його в задню кишеню штанів, але Айсман довго сміявся, подивившись на Вальтера ззаду: «Ти з’їхав з глузду, він у тебе видрукуваний ззаду, як вирок суду».

В чемоданчику, крім диктофона, вмонтованого в ручку, було два шприци, кілька ампул з рибандотолуолом, що позбавляє людину волі на двадцять хвилин, і папка з фотокопіями кількох документів, які Дорнброк одержав свого часу від Гіммлера — в ту ніч, коли рейхсфюрер готувався втекти в Азію і переглядав архіви своєї східної агентури.

— Ось той храм, — сказав Роберт, кивнувши головою на дивну споруду із скла, дерева й бетону. — Ви це хотіли? Адвентисти сьомого дня?

— Кумедна архітектура, — сказав Вальтер. — Наче універсальний магазин в Австралії.

— Можна подумати, що ти був у Австралії, — сказав Айсман. — Базіка нещасний…

— Я бачив фото…

— Ах, ти ще віриш фото? — здивувався Айсман і попросив Роберта: — Скажіть цій макаці, щоб приїхав за нами через дві години.

— Він розуміє по-німецькому, — сказав Роберт, кивнувши головою на шофера. — Він зі мною працює вісім років.

Шофер обернувся — на його обличчі сяяла усмішка, а вузькі щілини чорних очей були колючі.

— Нічого, — сказав він. — Білі вірять у те, що їхні прабатьки були мавпами. Так що мені це навіть приємно, я відчуваю себе вашим татком…

Коли машина від’їхала, Айсман сказав Вальтеру:

— Який дурень… Ідіот нещасний… Не міг попередити, що ця мавпа знає нашу мову…

— Кажуть, у нього мати полька.

— В кого? В цього жовтого?!

— Та ні! В Аусбурга.

— Нічого. Нехай працює. Плювати. Поки що хай працює. Він тут міцно вжився. Справді, його мати полька?

— Та нібито…

— Отож я зразу відчув до нього неприязнь… Гаразд… Зараз для нас важливий тутешній макака… Він найважливіший для нас… Ти готовий?

— Готовий, чорт візьми.

— А чого це ти такий сердитий?

— Надінь мій піджак — будеш сердитий.

Айсман витяг хусточку й знову витер обличчя й шию.

— Нічого, — сказав він, — якщо все піде так, як ми задумали, повернемося в готель і заліземо до самої ночі в холодну ванну.

Вальтер штовхнув ногою двері храму. Вони, здавалося йому, мали важко відчинятися, бо були масивні й дисонували з усім будинком, але відчинилися легко (були на пневматиці), тому Вальтер трохи не впав — руками вперед. Він по інерції пробіг кілька кроків і спинився в порожньому прохолодному напівтемному залі. Темно було тут тому, що навколо храму росли пальми й чагарі, які закривали дорогу сонячному промінню.

Айсман сказав:

— Погана прикмета — спіткнувся. А залка нічого собі… Отут би столи для пінг-понгу поставити, а не лави. Підманюють нещасних макак отакою красою.

— Нікого немає.

— А он двері. Дізнаємось його домашню адресу. Хоча раніш усі вони жили біля своїх кірх. Як в автомобільному сервісі: чи народився хтось, чи помер, а він зразу ж тут. Ненавиджу церковних мишей, терпіти їх не можу.

Він постукав у двері, врізані в суцільну панель стіни — за кафедрою й електророялем.

— Заходьте, — відповів молодий голос по-англійськи. — Будь ласка.

У невеличкому кабінеті — стіл і два стільці — сидів хлопчина в строгому синьому костюмі. Побачивши європейців, він підвівся й сказав:

— Прошу вас, джентльмени…

— По-німецьки, — сказав Айсман, — говоріть по-німецьки. Ми не розуміємо вас.

Хлопець співчутливо розвів руками.

— Чжу Ші, — сказав Айсман. — Отець Чжу Ші? Де він?

— Чжу Ші? Настоятель? — хлопець зняв телефонну трубку й набрав номер. — Отець Чжу Ші зараз дома.

Він прийняв їх у садку. Його будинок з усіх боків обступали пальми, а в садку був басейн з голубою водою.

— Я слухаю вас, панове.

Айсман, витримавши паузу, сказав слова пароля — старого, ще часів Гітлера:

— Ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

— Так, — відповів Чжу Ші, — різка зміна температури впливає на організм.

Айсман і Вальтер перезирнулися. Старий сказав зовсім не те, що повинен був сказати. А він мав відповісти: «Зате азіатська гостинність допоможе вам швидко очуняти».

— Ні, — озвався Айсман. — Я кажу, ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

— Сідайте, прошу вас.

— Ви повинні відповісти…

Чжу Ші перебив Айсмана:

— Я відповідаю так, як вважаю за потрібне відповісти. Азіатська гостинність виражається в тому, де приймають гостей: на пекучому сонці чи в тіні, коло води.

— Спасибі, — сказав Айсман і знову витер обличчя хусточкою, яка стала вже мокра. — А куди сідати?

— На циновки. Це зручно.

Айсман незграбно опустився на бамбукову циновку й простяг ноги. Чжу Ші помітив:

— Це велика неповага до господаря — простягати ноги. Ви повинні підібгати їх під себе. Це так просто: гляньте, як це я роблю.

— В мене поранена нога, — відповів Айсман. — Коліно пробите. Він, — Айсман кивнув на Вальтера, — сяде, як це у вас заведено, а мені ви вже пробачте, будь ласка…

— Знімайте піджак, — запропонував Чжу Ші. — Вам жарко.

— Нічого, — відповів Вальтер, — я люблю тепло.

— Не треба мене обманювати. Знімайте піджак, знімайте, ваша зброя мене не лякає. Мені завжди цікаво дивитися на озброєних людей: це допомагає відчувати себе сильнішим за співрозмовника. Адже сила духу куди дужча за силу матеріальну. Хіба не так?

— Можливо, — погодився Айсман. — Нас тут ніхто не чує?

— Ніхто, — відповів Чжу Ші. — Крім вашого чемоданчика.

— Добре. Я радий, що ви нічого не забули. Вас не дуже здивував наш візит?

— У деякій мірі здивував.

— Минуло двадцять років — і на тобі, як сніг на голову, чи не так?

— Мене здивувало не це. Мене більше здивувала ваша непідготовленість до зустрічі зі мною.

Айсману сподобалася ця конкретність:

— У чому ви вбачаєте нашу непідготовленість?

— Хоча б у тому, що ви стали шукати мене в храмі. Виходить, ви не маєте ніякого уявлення про державну службу. А то б люди з вашої місії заздалегідь з’ясували б, коли я буваю в храмі.

— Ваша правда. Ми не представляємо державної служби. Ми представляємо інтереси одного з наших промислових об’єднань.

— Розумію. Які у вас питання?

— Спочатку хотілося б почути вашу згоду допомагати нам і надалі.

— Я тепер не займаюся мирськими справами. Мене хвилює дух людський, а не сила.

— Чи варто пред’являти ваші розписки на гроші, які ви одержували в Шелленберга, та кілька рапортів у РСХА?

— Навіщо? Я пам’ятаю. Сподіваюся, ви не наважитесь шантажувати мене.

— Звичайно, ми не маємо наміру робити необдуманих кроків. Нам потрібна ваша допомога й консультація. Всього лише.

— Я до ваших послуг.

— Нас цікавить, де тепер люди з вашої резидентури?

— О, хто зна! Стільки років минуло!

— Тут ви лишилися самі?

— Так.

— І змінили євангелічну церкву на адвентизм?

Чжу Ші посміхнувся:

— Про це не так уже й важко здогадатись.

— Ви змінили орієнтацію? Адвента, як мені відомо, орієнтуються не на європейські центри релігійної думки…

— Ви праві. Я кілька разів бував на західному узбережжі Штатів.

— Слід розуміти так, що тепер ви схильні допомагати своїм новим прибічникам по вірі?

— Ви неправильно формулюєте запитання… Вибачте, я не маю честі знати вашого імені.

— Айсман. Вас завербували люди з того відділу, де я працював.

— Одна з помилок ваших колег полягала в тому, що вони працювали з мінімальним прицілом на майбутнє. Вас губила мізерність. Я розумію, як вам було важко: ви мусили йти за вказівками зверху. Я прийшов до іншого висновку, осмисливши своє минуле життя. Я прийшов до висновку трохи парадоксального. Треба думати про людську спільність, про те, щоб народи об’єднати в єдину сім’ю, вірну ідеям бога, а не про те, щоб пересунути кордони чи анексувати території.

— Це ідея цікава. Йти до неї можна трьома шляхами: по-перше, по лінії створення могутнього виробництва, надсвітового за своєю суттю; по-друге, по лінії релігії, надсвітової за своєю ідеєю, і, нарешті, по лінії створення партії, яка враховувала б інтереси і промисловості, і релігії.

Чжу Ші з зацікавленістю подивився на Айсмана, який саме думав, як цю свою тираду стерти з плівки диктофона: він сказав більше, ніж міг сказати, — не для Чжу Ші, а для своїх берлінських керівників, які будуть, безумовно, якнайстаранніше вивчати запис.

— У тому, що ви сказали, багато розумного, і я думаю, нічого не зміниться в загальній схемі, якщо ми виведемо вперед релігію і дозволимо їй стояти на чолі в здійсненні ідей промисловості й тієї партії, яка допомагає промисловості вдосконалювати рід людський у сфері виробництва. Дух же слід віддати релігії, вона організовує розум правильніше, ніж партія.

— Якщо я погоджусь на вашу зміну в моїй схемі — чи означатиме це, що ви готові допомогти нам у дечому?

— В чому саме? Релігія привчає до точності.

— Як розвідник у минулому, — сказав Айсман, — ви розумієте, що я не можу ставити запитання, не маючи вашої згоди на продовження співробітництва…

— Ми з вами заплутаємося у взаємному недовір’ї.

— В мене немає часу плутатися у взаємному недовір’ї, пане Чжу Ші. Якщо я не дістану відповіді, мені доведеться вжити певних заходів, які примусять вас довіритися мені.

— Якщо ви вирішите скомпрометувати мене минулим — ви програєте. Викинутий за борт суспільного життя пастор адвентів, який виявився резидентом розвідки Гіммлера, ніколи й нікому не зможе допомогти в майбутньому. Це може засмутити ваших керівників. Мене ж це мало торкнеться. Я прийшов до віри в ідею, і я не боюся майбутнього. Я радив би вам передати мою пропозицію вашому керівникові… Якщо він згодиться відкрити мені суть вашого завдання, я з радістю продовжу розмову з вами у зручний для вас час, крім, звичайно, тих годин, коли я зайнятий у храмі.

— Добре, — сказав Айсман, — я подумаю. Ваша пропозиція розумна. Чи не можна попросити когось принести води?

— Зараз я принесу води. В мене тільки чиста холодна вода. Ви, мабуть, хотіли б випити оранжаду чи колу?

— Це не обов’язково. Просто холодної води.

— Добре.

Чжу Ші підвівся й пішов до будинку, але Айсман схопився і з несподіваною для нього спритністю вдарив старого складеними в пучку пальцями під ложечку.

Старий мовчки впав на циновку.

— Укол, — сказав Айсман Вальтерові. — Дома нікого, інакше він подзвонив би у дзвіночок.

Через п’ять хвилин після уколу, зблизька заглядаючи в очі старому, який лежав на циновці, Айсман спитав:

— Іменем бога, скажіть мені, отче Чжу Ші, кому ви зараз хотіли дзвонити, коли пішли по воду?

— Містеру Ліму, — відповів Чжу Ші, дивлячись в обличчя Айсману величезними розширеними очима, що стали зовсім без зіниць, дуже блискучими. — Містеру Ліму. Він дуже розумна, сильна й добра людина…

— Ви готові виконувати всі його доручення?

— Так.

— Пане Чжу Ші, ви розумієте, що говорите мені те, про що заборонено говорити?

— Розумію.

— Ви робите це тому, що вірите мені, так?

— Так.

— Де ваша резидентура?

— Я її передав містерові Ліму. В п’ятдесят другому році він прийняв від мене тих, кого я зміг знайти:

— Він знав, що ви були нашим другом?

— Знав.

— Містер Лім сам просив вас змінити віру?

— Сам.

— За його дорученням ви їздили на західне узбережжя Штатів?

— Так.

— Там є ваші люди?

— Є.

— Хто вони?

— Їх багато.

— Де списки людей?

— У сейфі містера Ліма.

— Які імена ви можете назвати по пам’яті?

— Настоятель нашої общини у Далласі отець Хуа Сю, настоятель общини в Лос-Анджелесі отець Хосе Косьєндес…

— У вас є канали зв’язку?

— Ні. Тільки особисті контакти.

— Що робить містер Лім?

— Ви не знаєте містера Ліма?! — обличчя старого стало на якусь мить безумним, і він засміявся. Айсман був просто вражений: які в нього білі красиві зуби, в цього старезного діда. — Містер Лім — хазяїн банківської корпорації «Чайна бенкінг корпорейшн», він власник тутешніх верфей, і йому належить пакет акцій концерну по риболовству в Манілі.

— Ви давно знаєте його?

— Так. Ми з ним зустрічалися в Пекіні.

— Коли?

— У сорок п’ятому році. Він тоді був офіцером…

— З ним у вас є канал зв’язку?

— Є.

— Називайте, будь ласка, пароль і відзив…

— У нас цифровий зв’язок. Оголошення в газеті… Треба звернутися в газету «Дейлі ньюс» і помістити таке оголошення…

Містер Лім увімкнув приймач, що стояв у нього на столі, й сказав:

— Я ждав вас. І даремно ви довели старого до самогубства. Так, так, він утопився в своєму басейні. Даремно ви це зробили, неекономно поводитеся з потрібними людьми. Виховання, перевиховання, переконання… А ви — мерзенними методами, наче нацисти… Ну гаразд, за минулим журяться тільки пацюки… Так от, Дорнброк мене цікавить у такій же мірі, як і я його…

— Не в такій же мірі, містере Лім, — сказав Айсман, — ми вас цікавимо в більшій мірі, бо Чжу Ші нам дещо сказав про західне узбережжя.

— Ну що ж… Тоді наша поліція миттю заарештує вас за вбивство Чжу Ші і за те, що ви вдавалися до засобів, які позбавляють людину волі. Ви в Азії, тут я зімну вас. Ви, мабуть, не встигли порадитися з Дорнброком після того, як обробили Чжу Ші. Не загравайтесь. Я готовий прийняти тут Бауера. — Айсман і Вальтер перезирнулися; вони багато разів умовлялися не переглядатися в час роботи, але щось заважало їм виконувати цю домовленість. — А ще краще сина Дорнброка. Він же тепер заступник голови спостережної ради, він спадкоємець усього діла, всіх семи мільярдів. Я прийму умови Дорнброка, я розумію, чого він хоче. Наші прагнення збігаються. З вами я розмовляти більше не можу, бо в мене зустріч з послом Кореї. Про ваше рішення повідомте мене завтра в цю ж годину. Можете використати мій телетайп. Ваш Роберт користується телетайпом англійців, а цього в даному випадку робити не варто.

«Концерн Ліма, найбільший у Гонконзі і в Південно-Східній Азії, почав переговори з представниками концерну Дорнброка про підписання контракту на суму в 25 млн. доларів», — повідомила через два дні «Дейлі ньюс» — одна з найвпливовіших тутешніх газет.

Шифрограма, надіслана кодом концерну, гласила: «Пан голова має честь запросити пана президента банківської компанії «Нешнл бенк» на триденну прогулянку по Середземному морю на яхті «Північний вітер». Пан голова заздалегідь упевнений у тому, що його пропозицію розглянуть найближчим часом, буде дуже вдячний панові президенту за візит».

Цей код Дорнброк застосовував у крайньому разі, коли хотів, щоб його зрозуміли і служба безпеки США і сам Дігон. Для Дігона тут було лише одне слово, невідоме дешифрувальникам у форті Міде[8]. Слово «його» («…його пропозицію розглянуть»), що було аж ніяк не обов’язкове з погляду загальноприйнятого протоколу, означало сигнал тривоги, причому в найвищій мірі і серйозної…

Дігон двічі розмовляв із своїми юристами, віддав усі необхідні розпорядження, порадився з лікарями і вилетів на своєму «боїнзі» в Європу.

На яхті, коли вони лишилися вдвох, Дорнброк виклав на стіл фотокопії матеріалів, опрацьованих гонконзьким філіалом ЦРУ, про те, що компанії, які контролює Дігон, засікли на поставках Пекіну стратегічного обладнання. Цей провал міг обернутися скандалом.

— Ви обіцяли, що ця операція піде через вас, через ваших шведських друзів, — сказав Дігон, тричі переглянувши матеріали. — Ви мене поставили в надзвичайно скрутне становище…

Це провина ваших співробітників, які базікають, як баби. Чи зможете ви якось пригасити Це діло через Даллеса? Він зоологічний у ставленні до червоних.

— Але це не Москва, а Пекін.

— Байдуже.

— Він вважає, що вся суперечка між Москвою й Пекіном — це далекий стратегічний план червоних, щоб приспати нашу пильність…

— Так, він ніколи по-справжньому не вивчав марксизму, йому важко зрозуміти суть різнобіжностей між Кремлем і Пекіном… Ви праві…

— Що ви можете запропонувати? — запитав Дігон, — На карту поставлена моя репутація…

Дорнброк заплющив очі й стримався: йому хотілося зараз розсміятися. Дігон проковтнув гачок. Дорнброк давно готував цей удар. Він зараз перевіряв Дігона. Той на якусь мить показав свою занепокоєність, більше того — переляк, і Дорнброк зробив висновок, що Дігон ніяк не консультував свої торгові операції ні з державним департаментом, ні з ЦРУ, які могли б санкціонувати його торгівлю з Китаєм, у плані загального зондування, вигідного урядові. Дорнброк зараз дістав ще одне підтвердження своєму давньому переконанню, що Дігон у всіх своїх операціях дбає тільки про свої власні вигоди і аж ніяк не про вигоди Америки. Головне, що Дігон тепер у нього в руках. Він тепер піде за ним, за Дорнброком, а Дорнброк у всій азіатській комбінації ставить собі за мету не корисливі вигоди концерну, а майбутнє німецької нації, яка повинна бути нацією із своєю надпотужною зброєю. Для цього він ладен пожертвувати сотнями мільйонів марок… Треба вміти втрачати: тільки така людина, яка вміє втрачати, може нарешті знайти.

…Айсман дожидався виклику в сусідній кімнаті. Вона була обшита блакитним атласом. По розводах наввипередки бігали меткі зелені зайчики — по морю пливли дрібні швидкі хвилі, поглинаючи одна одну.

Коли його запросив Дорнброк, Дігон втупився своїми чіпкими витрішкуватими очима в Айсмана й миттю оцінюючим поглядом обмацав його постать, обличчя, костюм; Айсман відзначив, що американець звернув увагу навіть на його кульгавість, хоча, коли він стояв, кульгавості не було помітно.

— Доповідайте план можливих заходів, Айсман, — сказав Дорнброк. — Докладно, як ви доповідали мені. Цей пан не просто мій друг, цей пан допомагає нам робити спільну справу, отже, абсолютна відвертість, абсолютна.

Айсман чекав, що Дорнброк запросить його сісти, але голова не став запрошувати, а заглибився в папери.

— Є принаймні три надійні варіанти… Перший: ми спроможні зробити в філіалі ЦРУ на Дей-Шао-Чоу невеличку пожежу. Це наші люди в Гонконзі можуть гарантувати…

— Матеріали, — Дігон тицьнув пальцем у папку, що лежала на столі, — вже могли піти в Штати.

Айсман заперечливо похитав головою:

— Я прилетів звідти вчора. До понеділка не підуть, сьогодні уїк-енд.

— Так. Далі?

— Можна провести операцію заплутування…

— Тобто?

— Ми постараємося підкинути вашим хлопцям у Гонконзі й Сінгапурі кілька суперечливих матеріалів, які спростували б ці — компрометуючі вас…

— Це вже краще. Іще що?

— Прибрати з дороги тих ваших співробітників, які відкривають таємниці ворогам…

— ЦРУ мені не ворог.

— Я розумію… Але ж вони говорили про це не ЦРУ. Ваша розвідка лише перехопила ці розмови…

— Ні, ні, — сказав Дігон, — не годиться. Кому потрібна кров у нашому ділі…

— Який варіант ви затвердите? — спитав Айсман. — Який з перших двох?

— Другий. Це краще…

— Але цей варіант також не вегетаріанський, — зауважив Айсман, — тут нам доведеться також трохи пошуміти.

— Не розумію, — сказав Дігон.

— Це нас не цікавить, Айсман, — озвався Дорнброк. — Ви робите своє діло, і нам нема потреби знати, як ви його робите. Ми лише оцінимо результати вашої роботи. Отже, затверджуємо другий варіант…

Усе було розіграно точно. Айсман не був учасником комбінації — в даному випадку йому не відкрили подробиць. Тому його докази, як і запитання Дігона, звучали переконливо й дуже щиро… Бесіду записали на плівку й зняли двома мікрокамерами: синхронність звуку й тексту була очевидна. Дігон дав санкцію на акт, спрямований проти його країни, проти Центрального розвідувального управління. Сьогодні Дігона ознайомлять з цими матеріалами — тут треба бити відкрито. Від нього зажадають рішення: або він у всьому йде з Дорнброком, або його сьогоднішню розмову, спрямовану проти його уряду, і його пропозиції, які караються по федеральному закону, передадуть у Вашінгтон, і тоді йому буде нелегко: конкуренти втоплять його, варто лише Дорнброку розпочати бій. Треба загнати його в глухий кут, зіграти з ним партію, подібну тій, яку Гейдріх колись грав з ним самим. Діло є діло, тут не можна церемонитись — карти на стіл, рішення повинно бути прийнято зразу ж… Дігон не готовий до таких методів — він зламається. Він стане людиною Дорнброка… Отже, у потрібний момент і в певний час спрацюють такі механізми, які приведуть до дії людей у сенаті і в конгресі, зацікавлених у Дігоні. І зробить це Дігон в ім’я Німеччини, яку представляє Дорнброк. Він не зможе цього не зробити, бо він попався. Вони ж прагматики, ці американці, Дорнброк завжди вбачав у цьому їхню головну ваду. В них замість бога бізнес. А в нього бізнес в ім’я бога, яким для нього стало майбутнє нації.

— Хто цей хлопець? — спитав Дігон, підводячись (приховані в фальшивих ілюмінаторах камери йшли за ним слідом). — Він справляє враження ділової людини.

— Правильно, — відповів Дорнброк, дивлячись на Дігона з посмішкою, — він пройшов добрячу школу в Гіммлера…

«Ну що?! — думав він, розглядаючи Дігона просто у вічі. — Тепер зрозумів?! І тепер ти ще нічого не зрозумів. Тільки один я розумію головне: коли на полігонах Азії ми відпрацюємо зброю відплати з твого урану, з твоєї сталі і з твоїх грошей, ми, німці, станемо господарями становища, бо мільярди азіатів виконуватимуть нашу волю, одягнену в броню зброї відплати, нашої зброї!»