Бомба для голови

«Добре мистецтво кіно…»

З бібліотеки після роботи над матеріалами, які було відкладено для прокурора Берга, не заїжджаючи додому, Люс подався до свого продюсера. «Я не скажу Щварцману всієї правди, — думав Люс, підкачуючи бензин в карбюратор «мерседеса». — Але того, що я скажу, буде досить, щоб він дав мені грошей на поїздку. Шварцман — хлопець з головою, і нюх у нього чудовий. Він зрозуміє те, що треба зрозуміти…»

Шварцман зустрів Люса радісно, з відкритою усмішкою і якоюсь дивною гордовитістю за свого режисера, який став у ці дні такий відомий у боннській республіці.

— Ви не уявляєте собі, Люс, який я радий за вас. Та хіба тільки я? Фрейлейн Габі, будь ласка, приготуйте каву. Ви не хочете випити, Люс?

— З радістю.

— Коньяк, будь ласка, фрейлейн Габі. Тоді, може, щось попоїсте? Старий осел, як же я зразу не спитав вас про це…

— Чому «старий осел»? Ви думаєте, що в тюрмах, як і колись, голодують? Цілком терпима їжа… Спасибі… Ви мила людина, Шварцман…

— Я й сподівався, що ви приїдете прямо до мене. Та й справді, куди вам тепер ще їхати, коли не до мене?

— Та як вам сказати… В тюрмі показують кольорові сексуальні фільми, а в нашому місті є куди заглянути з цього приводу. Слухайте, Шварцман, мені потрібні гроші.

— Скільки?

— Тисяч тридцять — тридцять п’ять щонайменше.

— Такі гроші я можу дати. Вам треба одержати ці гроші сьогодні?

— Нема проблеми, Шварцман. Можна почекати й до завтра. Тепер ось що. Мені треба поїхати звідси.

— Ви хочете відіспатися? Я розумію.

— Ні, я відіспався в тюрмі. Років на три наперед. Мені треба поїхати у важливій справі. На місяць, два…

— Це неможливо, Люс. У мене підписані угоди з кінотеатрами. Ви маєте закінчити ваш фільм у найближчі три тижні…

— Вам вигідно, щоб картина з’явилася якомога швидше, поки ще пам’ятають про наш скандал? Про нього забудуть через кілька днів, запевняю вас, Шварцман. Преса підкине якісь сенсації про хіпі; і всі побіжать на новеньке. Моїм ворогам вигідно, щоб мене якнайшвидше забули…

— Я розумію, Люс, я все розумію, але з мене — саме тому — власники кінотеатрів зажадають неустойки, якщо я не передам їм ваш фільм вчасно…

— Яка сума неустойки?

— Думаю, дуже велика.

— Я відслужу неустойку, Шварцман. Справа в тому, що в тюрмі я задумав нову стрічку.

— Ну й чудово. Закінчите цю і негайно почнете наступну… В мене просто немає грошей, щоб сплатити неустойку. Ви ж знаєте, що й під цю картину я одержав позику в банку, а це було дуже нелегко — одержати під вас гроші. Яка тема нового фільму?

— Про це поки що рано говорити.

— Фільм буде ігровий?

— Не знаю. Поки що не знаю. Мабуть, сплав акторської гри з хронікою…

Шварцман підвівся, пройшовся по кабінету, раз по раз витираючи шию хусточкою, — він страшенно пітнів, коли хвилювався.

— Якщо це пов’язано з документалістикою, я спробую поговорити з деким на Кудамі[6]: вони показують вихолощену шведську порнографію, ваш задум може їх зацікавити.

— Спасибі, — сказав Люс. — Тільки це ще не точно — документалістика…

— Новий фільм буде автобіографічний, пов’язаний з вашою справою?

— Як би вам сказати…

— Сказати мені треба правду.

— Якщо я скажу «так»?

— Тоді я спитаю, хто гратиме роль вашої подруги. На це клюнуть…

— Цього не буде. Не в цьому суть мого задуму.

— Тоді ваш фільм нікого не зацікавить. Якби ви погодились розповісти глядачам про свій інтимний світ, мені вдалося б щось придумати. Юрба полюбляє підглядати в замкову щілину.

— Як ви думаєте, в що може вилитися неустойка? Приблизно, досить приблизно?

— Тисяч двісті. Не менше.

— Але я ж дороблю цей наш фільм! — сказав Люс. — Ну, скажімо, через два місяці ми його здамо… Це аж ніяк не вплине на суму неустойки?

— Про це зараз завчасно говорити, Люс. Мабуть, надалі ми зможемо щось одержати назад. Але про це зараз рано говорити.

— Я дуже шкодую, любий, — сказав Люс, підводячись, — але мені доведеться завдати вам прикрості… Якщо ви не зможете домовитися про пролонгацію картини, цієї картини, або щось придумати з новою, я змушений буду сплатити вам неустойку…

— У вас немає грошей, Люс.

— Я, може, залишуся голий, але я задумав експеримент. До цього експерименту рано чи пізно приходить кожен художник, Шварцман…

— Який же це експеримент? — стомлено запитав продюсер, теж підводячись.

— Чехов писав, що треба по краплі вичавлювати з себе раба. Оце я й вирішив робити в той місяць, під який просив у вас грошей.

Від Шварцмана Люс поїхав до власника радіозаводів Клемента фон Зеєдле. Їх познайомили місяців п’ять тому, і Зеєдле сказав тоді, що збирається вкласти гроші в кіновиробництво. «Заїжджайте, — запропонував він тоді Люсу, — обміняємося думками. Я, звичайно, не дуже поділяю ваші політичні концепції, але ваше мистецтво справляє сильне враження, байдужих я не бачив — одні хочуть лінчувати вас, інші збирають гроші на пам’ятник за життя. Приїжджайте, можливо, домовимося про щось на майбутнє».

— Здрастуйте, радий вас бачити, Люс, — сказав Зеєдле. — Я був засмучений, коли дізнався про ваші неприємності. Кави? Коньяку?

— Спасибі. В мене до вас ділова розмова.

— Кава не завадить ділу… До речі, неприємності скінчилися чи лишилися хвости?

— Все закінчилося.

— Ну й слава богу… Я був упевнений у цьому…

Кабінет у Клемента фон Зеєдле, на відміну від маленького бюро Шварцмана, був величезний, обставлений новими меблями, але не тими, які рекламуються як «дуже зручні і дуже надійні», а незвичайними, зробленими на замовлення в Скандінавії, з світлого дерева; крісла обтягнуті справжніми тигровими й леопардовими шкірами, на стінах не репродукції з Гогена, а справжній Пікассо і Сальвадор Далі.

На відміну від Шварцмана, власник радіозаводів не став викликати секретарку, а сам заварив каву й поставив перед Люсом чашку.

— В мене зародилася ідея, пане Зеєдле. Ідея нового фільму.

— Спасибі, що прийшли до мене. Радий. Коли б ви змогли розпочати роботу?

— Сьогодні.

— Прекрасно. Скільки це коштуватиме мені?

— Перший внесок — двісті тридцять тисяч.

— Це дрібниці. Це не гроші. Який же буде другий внесок?

Люс відчув, як його тіло, досі страшенно напружене (через це йому незручно було сидіти в машині, і в Шварцмана, й тут), як і колись, стало пружним і підвладним йому. Він відкинувся на спинку стільця й випростав ноги.

— Я не зовсім готовий да відповіді, aлe думаю, що ми вкладемося у сімсот тисяч, щонайбільше в мільйон.

— Я радився з моїми друзями… Вони казали мені, що прокат вимагає зараз лише широкоформатних кольорових стрічок… Ви знаете про це?

— Звичайно.

— Пробачте, що я запитав вас про це, але багато режисерів вважають, що доцільніше висловлювати ідею в чорному кольорі, — вів далі Зеєдле. — Тепер останнє… Тема вашої нової роботи?

— Я не вмію розповідати задум. Щось про банду. Піф-паф, підступність, розум, спритність, насильство, смерть…

— Але про це вже багато зроблено, — здивувався Зеєдле. — . Ви — і раптом вестерн? Залиште це для хлопчиків з Голлівуду, позбавлених смаку. Давайте щось у дусі Антоніоні, але так, — раптом засміявся Зеєдле, — щоб при цьому можна було торкнутися проблем радіопромисловості в двадцятому столітті.

— Так я не вмію, — сказав Люс і відчув, як тіло його знову почало дерев’яніти. Він підігнув ноги й насилу відірвався від спинки стільця.

«Зручний, — подумав він, — прямо-таки всмоктує. Найстрашніша для нього буде година, коли йому доведеться розлучитися з цими меблями».

— Годі вам, Люс, — сказав Зеєдле, — не треба хмуритись. Зважте на мою недосвідченість. Я ніколи не мав справи з вашим братом. Тільки гангстери? Чи не обкрадаєте ви себе цим? Люс — і раптом гангстери. Ну, гаразд, зрештою вам видніше: я ризикую грошима, ви — своєю репутацією. Проспект ви захопили?

— Що? — не зрозумів Люс. — Який проспект?

— Сухою мовою моєї професії проспект означає докладний опис того предмета, який ви збираєтесь запропонувати покупцеві.

— Я не вмію писати проспекти.

— Дорогий Люс, я не зможу розпочати діло, не маючи перед собою предмета, нічого про нього не знаючи. Коли ви купуєте автомобіль, то сідаєте за кермо й пробуєте, чи зручна для вас нова модель. Чому ви хочете поставити мене в становище людини, яка змушена купувати кота в мішку? Гаразд, ви не вмієте писати проспекти — з цим я можу погодитись, це теж мистецтво свого роду. Але ви можете розповісти під диктофон чи моєму стенографістові про те, що відбуватиметься у вашому новому фільмі? Глава банди — старий чи молодий? Що вони роблять — маріхуана, сексуальні анормальності, кіднепінг? Про це ж ви можете розповісти, мені й моєму стенографістові. Чи не так?

«Брехати йому? — подумав Люс. — Не можна цього робити. У мене мають бути чисті руки. Потім це зможуть повернути проти мене. Ні. Брехати я не стану. Або — або».

— Пане Зеєдле, я боюся завдати вам прикрості, але я справді не вмію розповідати про свій майбутній фільм…

— Милий Люс, я дуже шаную Мецената і люблю читати про нього, але сам я — хижак. Капіталістичний хижак. Так, здається, називають мене ваші однодумці. Я вкладаю гроші в діло для того, щоб дістати прибуток. Причому на кожну вкладену марку я хочу одержати вісім пфенінгів, всього лише. Але я мушу одержати їх, в іншому разі я стану банкротом, а це нечесно по відношенню до трьох тисяч моїх робітників, погодьтесь…

Люс їхав додому повільно, вибираючи найдовшу дорогу. Він зрозумів, що і в бібліотеці, і в Шварцмана, і тут, в особняку Зеєдле, він безперестану думав про те, як зустрінеться з Норою. Він боявся її скандалів. Люс ненавидів її, коли вона влаштовувала сцени. Паоло радив ставитися до цього з гумором, але Люс відповідав йому: «Ти ідіот! Ти приписуєш мені свої рецепти. В тебе туберкульоз, а ти хочеш своїми пілюлями лікувати мою гонорею. Ти ж знаєш мою матінку, ти ж не забув, як вона мордувала батька, Паоло! В мені цей страх перед сценами закладейо з дитинства! Коли б я не любив Нори — все було б просто й ясно. А так… Якесь довічне ув’язнення в камері кохання з суворим режимом, без права побачень і листування. Любовне Дахау».

Люс зупинив машину біля свого будинку. В гараж він не заїхав.

«Якщо вона зустріне мене так, як я мріяв про це в тюрмі, я спущуся вниз, зажену машину в гараж і плюну на всю цю справу Дорнброка, поки не закінчу фільм для Шварцмана, а якщо буде чергова істерика — поїду негайно. Як завгодно — все одно поїду».

Він підійшов до дверей. У мідному прорізі для листів стирчав кінчик червоної міжнародної телеграми. Люс прочитав: «Я в Ганновері. Буду розумна й великодушна. Нора»

Люс натиснув кнопку дзвінка. Він ще нічого не зрозумів. Він прочитав телеграму ще раз. «Який Ганновер?» Потім збагнув — ну звичайно, в газетах, мабуть, надрукували про його зустрічі з жінкою в Ганновері…

Він відімкнув двері: в домі було порожньо.

«Браво, яка ж це жінка, — зітхнув Люс, — чоловік у тюрмі, а жінка на Кіпріані, але обіцяє бути великодушною в Ганновері. Ідіот! Я завжди мріяв, щоб вона зрозуміла мене. Препогана егоїстка! Вона коли й скандалила, то завжди думала тільки про себе, про свої образи, про те, що про неї скажуть, коли дізнаються, що я з якоюсь бабою був у кабаку».

Люс піднявся у свій кабінет. Він відчинив вікна й ліг на тахту. Кабінет у нього був великий, а тахта стояла в маленькій ніші, яку Люс називав закутком. Він з дитинства мріяв про такий закуток. Їхній будинок розбомбили в сорок другому, і він шість років жив у підвалі разом з матір’ю і хворою тіткою. Як він мріяв тоді про свій закуток, де можна читати і нікого більше не чути, а лише продивлятися на стіні те, що тільки-но прочитав, і чути музику, і придумувати свої щасливі й благополучні кінцівки, замість тих трагічних, які доводили його до сліз… Коли він купив цей дім і Нора вирішила, що його кабінет буде нагорі, він навіть якось не дуже повірив у реальність цієї великої кімнати й спершу почував себе тут гостем. Тільки коли він поставив тахту в нішу й підсунув тумбочку, на якій завжди височіла купа книжок, і таким чином відділився від величезного кабінету, вмебльованого симетрично й акуратно, він повірив у те, що все це реальність: і дім, і сад, і тиша, і великий кабінет…

«Але ж доведеться продати цей будинок, — подумав Люс. Він подумав про це спокійно, і його, признатися, здивував цей спокій. — Немає іншого виходу. Діти? Правильно. Але що для них краще: коли батько буде чесною людиною в невеличкій квартирі в новому будинку без підземного гаража й таємничого горища, де можна прекрасно гратися в «розбійників», чи коли їхній батько стане обивателем, для якого ясенова підлога в цьому котеджі дорожча за істину? Ми поспішаємо дати дітям усе те, чого не мали самі, але при цьому тихесенько втрачаємо самих себе. І доводиться заради ілюзії усталеного благополуччя відкладати головний фільм «потім», сподіваючись спочатку закласти міцний фундамент матеріального забезпечення на той випадок, якщо «головний фільм» виявиться непотрібним цьому часові. Підлість яка, га? Якому часові, де й коли «головний фільм», а точніше кажучи, «головна думка» була потрібна? Лише жертовність може зробити цю «головну думку» потрібною часові й суспільству. А якщо вівтар порожній і жертву не принесено — «головне діло» помститься… Воно вирветься з рук, його забудеш після п’яної безсонної ночі, його занедбаєш у суєті непотрібних маленьких справ… І зрадиш себе в дрібницях, поступово, непомітно… Здаєш позиції з кожним днем, а позиції в творчості — це не стратегічна висота на війні, яка переходить з рук до рук і яку можна взяти з боєм… Правда також має свої навики, і розгубити їх легко, а знову надбати неможливо, як неможливо повернути молодість… І все це я сказав собі, — зітхнув Люс, закурюючи ЛМ, — лише для того, щоб принести «жертву» — продати цей будинок, дати дітям нормальну квартиру, в яких живуть п’ятдесят мільйонів німців, а самому натомість залишитися художником, а не перетворитися в поденника від творчості… Нікчема ти, Люс, звичайнісінька нікчема. Можна ще зараз подзвонити Бергу й не влаштовувати цей духовний стриптиз, а просто сказати, що я передумав, що в бійку не полізу — перехотілося… Та й силоньки забракне…»

Він зійшов униз, на кухню, зазирнув у холодильник, відкрив бляшанку пива, сьорбнув кілька, разів.

«А хіба чесно, — все ще думав Люс, — пов’язувати мої проблеми з дітьми? Може, я поступово готую себе до відступу, виправдуюсь перед собою існуванням моїх хлопчиків? Це дуже нечесно, Люс. Вони є, і слава богу, що вони є! Чи немає в мені бажання сховатися за дітей, щоб зберегти благополуччя і спокій для себе? Га, Люс? Як я тебе?! Нічого собі?»

Він швидко піднявся нагору, взяв зі стола телефон і, ходячи по кабінету, набрав номер.

— Алло, це Люс, добрий вечір. Що, пан Паоло Фосс уже повернувся? З’єднайте мене з ним. Спасибі… Алло, добрий вечір, ідіоте. Ти мені потрібен. Негайно. Не можеш? Коли? — Люс глянув на годинник. — А транзит? Ти впевнений? Добре, я вилечу. Зустрічай мене. Коли я буду в Ганновері? За годину? Гаразд. Не смійся, кретине! Ну чого ти смієшся?!

Через дві з половиною години Люс був у Ганновері.

— Бачиш, любий, — говорив Паоло, коли вони їхали з аеродрому, — ти мене ставиш у дикувате становище. Ти очманів, скажу тобі. Ти знаєш, моє діло — реклама виробів з пластмаси. Я не можу бути твоїм анонімним продюсером. Якщо мої партнери дізнаються, що я вклав гроші у твій фільм, мене жде крах. Знищать, навіть кісточок не залишать. Я можу позичити тобі грошей. Тисяч п’ятнадцять. Будь ласка; Але двісті тридцять тисяч! Ти дивний чоловік, ти часом приголомшуєш мене. Треба завжди точно знати, з яким проханням можна звернутися до друга, а з яким не можна. Добра ти і хороша людина, аде іноді поводишся, як дешева кокетка: «Любий, купи мені сріблясту норку». Не кажучи вже про те, що цей твій замір здається мені самогубством.

— Чому?

— Ти що, сам не розумієш, на кого заміряєшся? Якщо все йде так, як думає Берг, ти розумієш, хто стане твоїм ворогом?

Люс замислено запитав:

— Ти пластинки все ще рекламуєш?

— Звичайно.

— Пригадуєш, ми колись програвали на патефоні велику пластинку з однією піснею? Пригадуєш? А тепер на одній маленькій пластинці записують п’ять пісень. Усе пришвидшилось, Паоло, все тепер пришвидшилось. Зло пришвидшилось, але й добро теж повинно стати швидким, інакше знову почнеться ніч, і вже не твого батька, а наших дітей зроблять рабами в нових концтаборах.

— Тебе завжди заносило на довгі фрази із знаками оклику й багатьма крапками, Люс. Не треба, — Паоло припаркував машину біля невеличкого ресторанчика. — Ходім з’їмо по айсбану. Ти жовтий і під очима синці.

— Ходім.

— Так от, любий, раніше треба було думати. Про все треба думати заздалегідь. Звідки ти знаєш, про що я думаю, відмовляючись увійти в твоє діло? Ти ж знаєш, як я «люблю» нацистів — і нових, і старих, але я з ними працюю, і кожну суботу вони збираються в мене за містом… Кожному своє, Люс. Я теж думаю, про майбутнє, але в мене — свої можливості, а в тебе — свої. Кожна людина живе своїм задумом, Люс. І я не маю права зараз ризикувати з тобою, бо твій програш означатиме загибель мого задуму… Пробач мені за монолог, просто я розлютився, коли ти нагадав про батька…

— Що ти з ними зможеш зробити, з цими дорнброками, Паоло? Ти сам тепер став крихітним дорнброком…

— Є стратегія й тактика, Люс.

Люс підвів очі на Паоло. Він довго дивився на нього, а потім усміхнувся.

— Знаєш, — сказав він, — я тепер ніколи не називатиму тебе ідіотом. Я тебе дуже люблю, дурня мого…

— Зате я тебе ненавиджу… Лопай айсбан, тут готують найкращий айсбан, бачиш, на кісточці й жир білий.

— Гаразд. Лопаю. Тільки скажи мені, що робити. Хто мені може допомогти?

— Я замовив тобі квиток на Париж. О дванадцятій у готелі «Георг П’ятий» тебе чекатиме Аллан Асон.

— Але ж він праціоє на американців та англійців. Він ніколи не ставив на німців… Його єпархія — Франція, Штати, Лондон…

— Він мій друг.

— З ним можна говорити відверто?

— Як тобі сказати… ні, ні, я йому вірю… Просто, коли ти говориш відверто, ти ставиш співрозмовника в скрутне становище. Аллан живе в сфері бізнесу, в нього свої складності… Словом, Годара й Лелюша він виручав…

У Парижі, в готелі «Георг П’ятий» — від Тріумфальної арки вниз по Єлісейських Полях, третя вулиця праворуч, поворот коло ресторану «Максим», — було повно американців. Вони щосили намагалися бути схожими на європейців.

«Ідіоти, — думав Люс, — замість культури вони переймають тутешню буржуазність — жилет у тон з галстуком. Такі славні хлопці, а от бачиш…»

Аллан Асон запізнився, бо ніяк не міг припаркувати «сітроен». Він двічі об’їхав навколо готелю, а потім кинув машину портьє:

— Мішель, я нічого не можу зробити…

— Не турбуйтеся, мосьє Асон… Я поставлю машину.

— Спасибі. Замкніть задні дверці, в мене там пакунок…

— Так, мосьє Асон…

Аллан Асон попросив пробачення у Люса, що запізнився, і додав:

— А втім, ви кайданник, вам тепер доведеться чекати хазяїна — віднині й назавжди. Або станьте, як Делон, продюсером. Він зараз просто нестерпний — такий гонор… А картини роблять про трикутник, прямо-таки вісімнадцяте століття… Віскі? Луї, віскі, води й горішків. Повечеряємо в ресторані «Каспійська ікра». Вам зараз потрібна калорійна їжа.

Луї приніс пляшку. Люс посміхнувся: на пляшці висіла велика мідна бляха: «Пан А. Асон».

Аллан помітив його посмішку.

— Ну й що, — сказав він, — не хихикайте. Це зручно. І я не винен у тому, що вони вішають на груди пляшки важку мідь, — зрештою це бар Георга П’ятого, а він з аристократів. Пийте і не іронізуйте, німець. Навіть талановиті німці, такі, як ви, все одно філістери.

— Навіть такі талановиті французи, як ви, — відповів Люс, — запопадливі до аристократизму Георга П’ятого.

— Кожна розумна людина шукає свого сюзерена… Скільки треба грошей?

— Спочатку чверть мільйона.

— Доларів?

— Марок.

— Тема картини?

— Наша банда. Фінансисти, наці…

— Імена будуть вигадані?

— Ні. Справжні. Інакше немає смислу все це починати.

— Одне ім’я. Хоча б одне… Слухайте, не пожирайте мене очима, все-таки я офіцер Почесного легіону й доносити на вас не стану…

— Дорнброк…

— Дорнброк, — замислено сказав Аллан. — Дорнброк… Не вийде, Люс. Поясню: мій американський компаньйон зв’язаний з Дорнброком. У них справи в Латинській Америці і в Африці. Я ворушу умови договору з компаньйоном, якщо вдарю Дорнброка. Дорнброк сильніший за нас у мільйон разів. Це — без перебільшення. В мене обертається в ділі мільйонів десять, готівкою — півтора. А в Дорнброка готівки не менше мільярда. Змініть ім’я, місце дії, і я вступлю у ваше діло. Я люблю вашу творчість.

— Якщо я зміню ім’я, немає смислу заварювати кашу.

— Розумію. Але ви повинні зрозуміти й мене, Люс. Діло є діло.

— Я розумію. Як ви можете допомогти мені інакше?

— Завжди називайте кота котом, Люс. Вам потрібні гроші в борг на це діло? Коли б не Дорнброк, я дав би вам ці гроші. Але… Але! — він підняв палець. — Усі знають, що ви людина не грошовита. Де ви взяли гроші на цю картину? Хто вас фінансував? І це стане явним. Про це не так важко дізнатись. Дорнброк не простить мені цього. Я відкриваю вам карти, Люс. Не сердьтеся на мене.

— Ви збожеволіли, Аллан… За що ж мені сердитись на вас? Хай вам щастить, славна ви людина.

— Ходімо вечеряти. Дівку хочете? В «Брумелі» чудові дівки. Є німкені.

— Я не можу. Спасибі.

— Охляли після тюрми?

— Навпаки. Відпочив. Просто… Ну, добре. Ура! П’ємо! Спасибі, Аллан.

— Слухайте, я пропоную компроміс. Напишіть мені листа. Офіційного. Надішліть сценарій. Про кота й мишку. Про дівчинку й бабусю. Про космос чи про підземелля. Я фінансую вас. Тільки візьміть на себе брехню. Потім я подам на вас позов і відмовлюсь показувати ваш фільм у Франції. Покажуть інші, я зв’яжусь з Фернаном з Бельгії, він добре показує німців на екрані у Франції.

— Я думав про це, — відповів Люс і знову випив. — Не можна. Мені не можна підставлятися. Розумієте? Потім захоплюватимуться тим, як я обдурив продюсера і яка молодиця лизала мені п’яту… І згадають, що я почав фільм правди з маленької брехні! — Він розстебнув м’який комірець, опустив галстук і потер зарослі щоки. — Це угробить усе діло. Мені треба, щоб люди дивилися чистий фільм. Розумієте? — Люс хруснув пальцями й одпив ще один ковток. — Тут усе дуже складно, Аллан. Треба йти в це діло з чистими руками… Неодмінно з чистими руками…

— Мені дуже хочеться допомогти вам, Люс.

— Я бачу. Спасибі. Я привіз вам подарунок, Аллан. Нехай принесуть ще горішків — дуже смачно. Я думав, що я завжди зберігатиму це як талісман. — Люс дістав з кишені стару алюмінієву ложку. — Я вкрав її в тюрмі. Візьміть. Їжте нею ваше лайно, бідолашний, славний Аллан.

— Спасибі. Я повішу цю тюремну ложку над моїм робочим бюро. Ходімо. В ресторані нам уже заморозили горілку в шматку льоду і підсмажили житній хліб. А з ікрою нічого не робили, щоб зберегти калорії, які дуже потрібні для вашої творчості і для мого шахрайства…

Літак у Західний Берлін відлітав ранком. Люс трохи потинявся по Латинському кварталу, зайшов у підвальчик «Бомбардири», де студенти горлали пісні й пили каву, а потім поїхав в Орлі. Він найняв номер у готелі при аеропорту. Спати не хотілося. Він ліг на жорстке ліжко, не вмикаючи світла, й довго лежав, прислухаючись до того, як ревли турбіни літаків: грізно — ті, котрі відлітали, і жалісливо — ті, що вже приземлилися, стомлені в польоті. Він довго лежав розслабившись і ні про що не думав… Потім витяг з кишені телефонну книжку, ввімкнув світло й розгорнув сторінку з літерою «А». Люс переглянув усі імена й прізвища, машинально відзначив, що записано всього лише двадцять два номери («Погано, що не двадцять один»), здивовано знизав плечима й розгорнув сторінку на літеру «М». Телефон і адресу Хосе Марія Альберто Трокада було записано саме тут — його ім’я назавжди зімкнулося для Люса з Мадрідом.

Іспанський банкір, він мав кілька пакетів акцій у взуттєвій промисловості й велику фабрику дитячих колясок.

«Мої колеги, — говорив він Люсу, коли вони познайомилися в Сан-Себастьяні під час кінофестивалю, — вкладають тепер гроші в електроніку і приладобудування. Це безглуздя! Іспанія вже не може наздогнати ні Італії, ні Росії, ні Франції по рівцю промислової могутності. Іспанці — страшенні модники. Клянуся честю, я маю право говорити так, бо я народжений іспанським грандом. У нас найбідніший жебрак відмовляє собі в їжі, аби тільки купити красиві черевики. І якщо в іспанця є можливість одружитися — будьте певні, він народить купу жебраченят: аборти заборонено. У нас, — Альберто зітхнув, — цензура на народженість, кіно й літературу. Отже, хто вкладає гроші в приладобудування, той ставить на битого коня. Коляски — далекоглядніше. І кінематограф. Я з радістю вклав би гроші в кінематограф. Причому ставив би я не на нашого режисера. В нас є два великі художники, але обидва вони червоні. Я з задоволенням поставив би на іноземця. На вас. Іспанським режисерам страх як важко працювати: голу жінку в кадрі виріже церковна цензура, а слово про бардак у країні виріже цензура державна, будь вони неладні!»

«Цензура — ваш виплід, — сказав тоді Люс. — Вона вас захищає, вами оплачується, вам служить».

«Любий друже, — поморщився Хосе Марія, — інші часи, інші звичаї. В новому столітті треба вміти по-новому працювати. Цензура в нас тепер служить самій собі. Це парадоксально, але це істина…»

Люс попросив телефонну станцію готелю з’єднати його з Мадрідом.

— Мосьє, Мадрід працює на автоматиці, — відповіла телефоністка. — Наберіть цифру «одинадцять», дочекайтесь музичного сигналу, наберіть цифру «п’ять» і потім ваш мадрідський номер.

Люс подякував їй і набрав номер телефону Хосе Марія.

— Алло, — сказав Люс, — це Мадрід? Прошу сеньйора Трокаду.

— Що?

— Ви розмовляєте по-німецькому?

— Що? — повторила служниця по-іспанськи.

— А по-французьки? Парле ву франсе?

— Трошки.

— Де сеньйор Трокада?

— Його нема дом…

— Де? Де він?

— Готель «Кастеляна Хілтон». Бар, ресторан…

— А телефон? Який там телефон?

— Що?

— Я питаю: який там телефон?

— Моменто… Пасеа де ля Кастеляна… Моменто… Двісті п’ятдесят сім, двадцять два, два нулі.

У служниці був ніжний, трохи заспаний голос.

— Мучас грасіас, — сказав Люс.

У Мадріді зараз була третя година ранку — в цей час служниці прокидаються, а в ресторанах та барах тільки-но починається справжнє життя.

Люс з'єднався з «Кастеляна Хілтон» і попросив знайти в барі або в ресторані сеньйора Трокаду.

— Яволь, майн гер, — відповіли йому на другому кінці проводу з істинним берлінським придихом.

— Ви німець? — поцікавився Люс.

— Яволь, майн гер! Карл Йозеф Кубман, майн гер.

Через кілька хвилин Карл Йозеф Кубман пророкотав у трубку:

— Сеньйор Трокада годину тому поїхав із своїми — друзями в ресторан «Ля лангуста Амерікана», на Рікардо Леон, телефон двісті сорок сім, нуль два, два нулі.

— Дякую вам, — сказав Люс і зразу ж розсердився на себе: «Ідіот, навіщо дякувати наці?! Напевно, він таки наці, який утік туди в сорок п’ятому. Проклята німецька звичка».

Трокада справді сидів з друзями в «Ля лангуста Амерікана».

— Де ви, любий Люс?! — закричав у трубку Трокада, і здавалося, що він зараз сидить у сусідньому номері паризького готелю «Ер Франс». — Негайно під’їжджайте сюди!

— Це нелегко, дорогий Хосе Марія, я в Парижі.

— Ну то й що? Прилітайте. Ми славно поп’ємо ваше улюблене тінто. Га?

— Спасибі, старина, думаю, ми це зробимо наступного разу, можливо, завтра. Якщо домовимося зараз.

— Я вас зрозумів. Вважайте, що ми домовились. Я — за.

— Мені треба для початку тисяч сімдесят. Доларів.

— Це можливо. Який буде другий внесок?

— Іще тисяч сто.

— Вважайте, що заметано. Прилітайте завтра, обговоримо деталі. Клянусь честю, ми зробимо з вами фільм століття! Лише одна умова — тільки не сучасність! І без усяких соціальних трагедій: тут це нікого не цікавить. Ви розумієте? Шекспір, Бальзак, Барроха. І війни також не треба — в нас своє ставлення до минулої війни. Я, звичайно, не поділяю цього ставлення до минулої війни, але треба дивитися на речі тверезо. Класика, мій дорогий друже, все що завгодно з класики!

— Класика мене зараз не цікавить!

— Єзус-Марія, не мені вас учити! Дотримуйтесь пропорції форм, і нехай ваші герої говорять про злочинців-імператорів і про корупцію в сенаті Риму! Нехай ваші герої лають кого завгодно, аби тільки вони ходили в шкурах чи в оксамитових камзолах!

— Мені брехати не хотілося б. Тим паче, що мова в моїй новій стрічці піде не про вас, а про Німеччину.

— Тут цього не пропустять. Наш уряд любить канцлера Кізінгера! Я здогадуюсь, як і що ви хочете знімати про Німеччину, — наше міністерство закордонних справ буде заперечувати, запевняю вас! Словом, мені важко пояснити вам це по телефону. Прилітайте, я постараюсь переконати вас…

— Спасибі, — зітхнув Люс. — Я, можливо, передзвоню вам… Салют!..

— Хайль Гітлер! — засміявся Хосе Марія. — Жду дзвінка.

«Йому важко розмовляти по телефону, — зітхнув Люс, — бідолашний добрий буржуа. Йому справді важко: в них усе, як у Німеччині сорок четвертого року. А він звик їздити в Париж, де базікають, не оглядаючись на поліцію…»

Люс сів на підвіконня. Він тоскно чекав світання, а потім зійшов униз, занлатив у «ресепсьон» за номер і телефонні розмови й пішов до мертвотно освітленої громадини найкрасивішого європейського аеропорту: там хоч можна побути серед людей, випити в барі й заразом вирішити, яким чином завтра ж, не пізніше полудня, оформити продаж свого будинку. Чи закласти під вексель. А «мерседес», який заводиться з півоберту, продати треба буде рано-вранці. А ввечері вилетіти в Гонконг. Молодець прокурор! Він підібрав такі матеріали в бібліотеці, за якими можна розробити точний маршрут.

Діти? Що ж… діти. Нехай у дітей будуть чесні батьки — це важливіше, ніж кількість кімнат у квартирі, справді так.

Він узяв у барі віскі, відійшов від стойки, сів у куточку і, обернувшись до стіни, вперся поглядом у свій погляд: стіна була дзеркальна. Люс озирнувся — в барі було порожньо. Він набрав у рот віскі й випустив тоненьку цівочку в своє зображення на дзеркалі, і його обличчя в дзеркалі потекло, стало кумедне й жалюгідне.

Він підвівся й попрямував до «інформасьйон» — з’ясувати, скільки коштує квиток до Гонконга через Сінгапур, Тайбей, Токіо й Кантон.