Будинок безлічі шляхів

Розділ перший,

— Чарліна повинна це зробити, — заявила тітонька Семпронія. — Адже ми не можемо допустити, щоби дідусь Вільям займався цим сам.

— Твій двоюрідний дідусь Вільям? — перепитала пані Бейкер. — А хіба він не… — вона кахикнула і понизила голос, бо збиралася сказати не надто пристойну, як на неї, річ. — А хіба він не чарівник?

— Атож, — підтвердила тітонька Семпронія. — Але в нього, — тут вона також понизила голос, — у нього всередині, ну, знаєш, щось розростається, і допомогти йому можуть тільки ельфи. Вони мають забрати його з собою, розумієш, щоб вилікувати, відтак комусь доведеться припильнувати за його домом. Чари, щоб ти знала, втікають, якщо за ними нема кому доглянути. А в мене надто багато справ, аби займатися ще й цим. Саме тільки моє товариство допомоги бездомним собакам…

— І в мене так само! Цього місяця ми по шию завалені замовленнями на весільні торти, — поквапно докинула пані Бейкер. — Сем казав, що навіть сьогодні вранці…

— А значить, це має бути Чарліна, — постановила тітонька Семпронія. — Вона вже доволі доросла.

— Ну… — почала було пані Бейкер.

Тут вони обидві глянули в протилежний бік вітальні, де сиділа донька пані Бейкер — як завжди, втупившись у книжку, зсутулена, бо герань пані Бейкер пропускала у вікно не надто багато світла. Її руде волосся було недбало посколюване шпильками у вороняче гніздо, а окуляри мало не сповзали з кінчика носа. У руці вона тримала один із великих сочистих батькових пирогів і жувала його за читанням. Крихти падали на книжку, і вона змітала їх шматком пирога, якщо вони заважали їй читати.

— Ну… ти нас чуєш, доню? — стривожено поцікавилася пані Бейкер.

— Ні, — відповіла Чарліна з повним ротом. — А що?

— Ось ми все і владнали, — втішилася тітонька Семпронія. — Я тебе залишаю, Вероніко, люба, а ти їй усе поясниш.

Вона піднялася і величним жестом розправила складки спершу на своїй штивній шовковій сукні, а тоді на своїй шовковій парасолі.

— Я приїду по неї завтра вранці, — сказала вона. — А зараз я мушу йти сказати бідолашному дідусеві Вільяму, що Чарліна подбає про дім, поки його не буде.

Тітонька Семпронія випливла з кімнати, полишивши пані Бейкер наодинці з бажанням, щоби тітка її чоловіка не була такою багатою і такою владною, та ще — з думками про те, як їй тепер пояснити це все Чарліні, не кажучи вже про Сема. Сем ніколи не дозволяв Чарліні робити нічого такого, що не було б абсолютно респектабельним. Не дозволяла цього й пані Бейкер — окрім випадків, коли у справу втручалася тітонька Семпронія.

Тим часом тітонька Семпронія вмостилася у своїй невеличкій бричці й наказала кучерові везти її на інший кінець міста — туди, де мешкав дідусь Вільям.

— Я все залагодила, — заявила вона, пройшовши магічними переходами у кімнату, в якій дідусь Вільям сидів і похмуро писав наукову роботу. — Завтра приїде моя двоюрідна внучка Чарліна. Вона зустрінеться з тобою перед твоїм від’їздом і допильнує тебе, коли ти повернешся. А сама тим часом доглядатиме за будинком.

— Це вкрай люб’язно з її боку, — сказав дідусь Вільям. — Значить, як я розумію, вона неабияк знається на чарах?

— Не маю жоднісінького уявлення, — відповіла тітонька Семпронія. — Зате мені відомо, що вона ніколи не вистромлює носа з книжки, ніколи і пальцем не ворухне, щоби зробити хоч якусь хатню роботу, і що батько з матір’ю мало не моляться на неї. Їй піде на користь, якщо вона для різноманітності займеться чимось нормальним.

— Ох-ох! — забідкався дідусь Вільям. — Дякую, що попередила. Що ж, доведеться вжити деяких заходів.

— Неодмінно, — підтвердила тітонька Семпронія. — Та подбай, щоб у домі вистачало харчів. Я ще ніколи не бачила дівчини, яка би стільки їла. І при тому залишалася худющою, немов відьмина мітла. Це для мене незбагненно. Отже, я привезу її завтра, перш ніж прийдуть ельфи.

Вона обернулася і вийшла.

— Дякую, — слабким голосом промовив дідусь Вільям услід за її випростаною спиною.

— Ох-ох, ох‑ох! — додав він, коли вхідні двері грюкнули. — Ну що ж. Гадаю, до родичів треба відчувати вдячність.

Чарліна, як не дивно, загалом теж була вдячна тітоньці Семпронії. Щоправда, за те, що її добровільно-примусово зробили доглядачкою старого хворого чарівника, якого вона ніколи не бачила, вона була вдячна значно менше.

— Хай би принаймні запитала мене! — раз у раз скаржилася вона матері.

— Думаю, вона знала, що тоді ти би відмовилася, моя люба, — врешті-решт відповіла пані Бейкер.

— Могла би відмовитися, — погодилася Чарліна, а тоді з ледь помітною усмішкою додала: — А могла б і не відмовитися.

— Люба, я не чекаю, що тобі це сподобається, — сказала пані Бейкер тремтливим голосом. — Це зовсім не респектабельно. Але це було б надзвичайно люб’язно…

— Ти ж знаєш, що я анітрохи не люб’язна, — відповіла Чарліна і пішла нагору — у свою розкішно вмебльовану білу кімнату. Сіла там за гарнюній стіл і стала дивитися у вікно — на дахи, вежі та комини Верхньонорландська і на блакитні гори за ними. Насправді вона вже давно і пристрасно чекала такої нагоди. Їй до краю набридла респектабельна школа, і особливо набридло жити вдома, де мама ставилася до неї, як до тигриці, щодо якої ніхто не міг знати напевне, чи вона дійсно приручена, а батько забороняв їй займатися будь-якими речами, бо вони або не досить благопристойні, або небезпечні, або просто незвичні. Для неї це була нагода вирватися з дому і зайнятися тією єдиною справою, про яку Чарліна завжди мріяла. Вже навіть заради цього варто було змиритися з необхідністю подоглядати за домом чарівника. Ось тільки Чарліна не була впевнена, чи вистачить їй відваги написати листа, необхідного для здійснення задуму.

Тривалий час вона не знаходила в собі сміливості. Сиділа і дивилася на білі з багряним відливом хмари, які громадилися понад горами, подібні на звірів і видовжених хижих драконів. Вона вдивлялася і вдивлялася в них, аж поки хмари не розтанули, перетворившись у ріденьку білувату імлу на тлі синього неба. Тоді Чарліна промовила: «Зараз — або ніколи». Зітхнула, надягла окуляри, що висіли в неї на шиї на ланцюжку, вийняла добре перо та свій найкращий письмовий папір і почала писати щонайкрасивішим почерком:

Чарліна відхилилася на спинку стільця і заново перечитала листа. «Написати таке послання старому королеві, — подумала вона, — це не що інше, як чистісіньке нахабство». З іншого боку, лист здавався їй дуже добрим. Вона не мала певності тільки щодо одного — отого «я зараз у відповідному віці». Вона знала, що формально це мало би означати, що їй двадцять один рік (ну або принаймні вісімнадцять), але в той же час відчувала, що це не зовсім брехня. Зрештою, вона ж не сказала, скільки їй насправді років. А крім того, не сказала, нібито вона добре освічена чи висококваліфікована, бо знала, що це не так. Вона навіть не сказала, що любить книжки понад усе на світі, хоча якраз це було чистісінькою правдою. Їй просто хотілося вірити, що її любов до книг буде вгадуватися з-поміж рядків.

«Не сумніваюся, що король просто зіжмакає листа і кине його у вогонь, — подумала Чарліна. — Що ж, я принаймні спробувала».

Вона пішла і відіслала листа, почуваючись украй хороброю і зухвалою.

Наступного дня зранку тітонька Семпронія приїхала своєю бричкою і посадила в неї Чарліну з добротним саквояжем, у який місіс Бейкер спакувала Чарлінин одяг, та з куди більшою торбою, що її пакував пан Бейкер, — напхом напханою пляцками, пирогами та печеними пиріжками, ватрушками, булочками і тістечками. Ця торба була така величезна і так сильно пахтіла ароматними травами, підливкою, сиром, фруктами, повидлом і прянощами, що кучер, який правив бричкою, обернувся і здивовано принюхався. Ворухнулися навіть маєстатичні ніздрі тітоньки Семпронії.

— Що ж, дитинко, ти не помреш з голоду, — зауважила вона. — Їдьмо.

Проте кучер наразі не рушав, тому що пані Бейкер обійняла Чарліну і сказала:

— Знаю, люба, що можу довіряти тобі, — що ти будеш чемна, охайна і розважлива…

«Брехня, — подумала Чарліна. — Вона нітрохи мені не довіряє».

Тим часом підбіг батько Чарліни, щоби поцілувати її на прощання в щічку.

— Ми знаємо, що ти нас не осоромиш, — сказав він.

«І це брехня, — подумала Чарліна. — Адже знаєш, що осоромлю».

— Ми сумуватимемо за тобою, моя кохана, — промовила мати, мало не плачучи.

«А ось це, можливо, не брехня! — з деяким здивуванням подумала Чарліна. — Хоча не можу збагнути, чому вони мене люблять».

— Рушай! — суворо наказала тітонька Семпронія кучерові. Бричка рушила.

Коли поні розмірено потрюхикав вулицями, тітонька проговорила:

— Отож, Чарліно, я знаю, що батьки дали тобі все найкраще і що тобі ніколи в житті не доводилося нічого робити. Ти готова сама про себе подбати — задля різноманітності?

— Авжеж, — щиро відповіла Чарліна.

— А також про будинок і про бідолашного старенького? — і далі допитувалася тітонька Семпронія.

— Я буду дуже старатися, — відповіла Чарліна. Їй здалося, що якби вона цього не сказала, тітонька Семпронія наказала б розвернутися і відвезла б її назад додому.

— У тебе добра освіта, правда? — поцікавилася тітонька Семпронія.

— Мене навіть музики вчили, — похмуро зазначила Чарліна, але тут же поквапилася додати: — Однак успіхів у музикуванні я не досягла, тому не сподівайтеся, що я буду грати дідусеві Вільяму заспокійливі мелодії.

— Я й не сподіваюся, — відрізала тітонька Семпронія. — Оскільки він чарівник, думаю, він і сам здатен влаштувати собі заспокійливу музику. Я просто хотіла з’ясувати, чи ти маєш відповідну магічну підготовку. Адже маєш, правда?

Чарліні здалося, ніби в неї всередині щось обірвалося. Вона відчула, як кров відливає їй від лиця. Вона не могла наважитися зізнатися, що не має навіть найменшого поняття про магію. Її батьки, а надто пані Бейкер, не вважали магію добропорядним заняттям. Крім того, вони мешкали в такій респектабельній частині міста, що у Чарліниній школі магію не викладали. Якщо хтось прагнув вивчати настільки плебейську річ, як магія, — доводилося ходити до приватного вчителя. А Чарліна знала, що її батьки нізащо не стали би платити за такі уроки.

— Ну… — почала вона.

На щастя, тітонька Семпронія ще не закінчила говорити:

— Адже знаєш, жити в будинку, повному чарів, — це не жарти.

— А я ніколи й не ставилася до цього як до жарту, — серйозно відповіла Чарліна.

— Добре, — сказала тітонька Семпронія й оперлася на подушки.

Поні цокотів копитами, везучи їх усе далі й далі. Вони проїхали по Королівській площі, проминаючи Королівський особняк, який височів скраю площі, виблискуючи на сонці золотим дахом, а тоді по Ринковій площі, куди Чарліну відпускали не надто часто. Вона тоскно дивилася на лотки і на людей, які торгувалися і балакали, та ще довго оберталася назад, навіть коли вони вже в’їхали в давнішу частину міста. Тутешні будинки були такі високі, кольорові та неподібні один на одного — здавалося, кожен наступний мав іще стрімкіший дах і ще чудернацькіше розташовані вікна, ніж попередній, — що Чарліна впіймала себе на думці: врешті-решт жити в будинку дідуся Вільяма може виявитися дуже навіть цікаво. Однак поні цокав копитами далі, в більш занедбані й бідні частини міста, а тоді попри звичайнісінькі котеджі, а тоді за місто, між поля й живоплоти, де понад дорогою нависла величезна крута скеля; тут тільки вряди-годи за живоплотами ховалися будиночки, а гори здіймалися все ближче і ближче. Чарліна припустила, що, мабуть, вони вже виїхали з Верхньої Норландії і в’їхали в зовсім іншу країну. Що це могло би бути? Чужокрайнія? Білогорія? Чарліна пошкодувала, що приділяла замало уваги урокам географії.

Не встигла вона довести цю свою думку до кінця, як кучер зупинився біля невеличкого будиночка мишачого кольору, який припав до землі за подовгуватим садком. Чарліна глянула на дім з-за залізної хвіртки — і відчула глибоке розчарування. Це був найнецікавіший будинок на світі, більш нецікавих будинків вона ніколи не бачила. Обабіч коричневих парадних дверей знаходилося по одному вікну, на вікна наповзав мишачої барви дах, так що здавалося, ніби будинок супиться. І ніщо не вказувало на те, щоби тут був другий поверх.

— Ось ми і на місці, — радісно оголосила тітонька Семпронія. Вона висіла з брички, з брязкотом відчинила хвіртку і перша рушила доріжкою до дверей. Дівчина понуро потяглася за нею. Услід — з обома Чарліниними торбами — простував кучер. Єдиними рослинами в садку по обидва боки від доріжки були кущі гортензії: блакитної, зелено-блакитної та рожево-бузкової.

— Не думаю, що тобі доведеться доглядати за садом, — безтурботно мовила тітонька Семпронія.

«Залишається сподіватися, що ні», — подумала Чарліна.

— Я впевнена, що у дідуся Вільяма працює садівник, — додала тітонька Семпронія.

— Сподіваюся, що так, — сказала Чарліна.

Усі її відомості про сади походили із дворика за домом сім’ї Бейкер, де росли одна велика шовковиця і один трояндовий кущ, та ще з ящичків під вікнами, де її мати вирощувала в’юнку червону декоративну квасольку. Чарліна знала, що під рослинами — земля, а в землі — черв’яки. Її пересмикнуло.

Тітонька Семпронія жваво погримотіла калаталом у коричневі двері, а тоді штовхнула їх і зайшла досередини, гукаючи:

— Агов! Я привела вам Чарліну!

— Велике тобі спасибі, — відповів дідусь Вільям.

Парадні двері вели просто в затхлу вітальню, де у старомодному кріслі мишастого кольору сидів дідусь Вільям. Біля його ніг примістилася величезна шкіряна валіза, ніби він от‑от збирався кудись вирушити.

— Радий тебе бачити, моя люба, — привітав він Чарліну.

— Доброго дня, сер, — чемно відповіла Чарліна.

Продовженню розмови завадила тітонька Семпронія, яка сказала:

— Отож добре, я вас люблю-обіймаю — і вас залишаю. Пакунки поклади осюди, — останні слова тітоньки були звернені до кучера.

Кучер слухняно кинув пакунки відразу за вхідними дверима і вийшов. Тітонька Семпронія прошаруділа шовками услід за ним, кинувши на прощання:

— Бувайте, всього найкращого!

Вхідні двері зі стуком зачинилися. Чарліна і дідусь Вільям залишилися і почали вивчати одне одного.

Дідусь Вільям виявився невисоким на зріст і майже цілком лисим, якщо не рахувати кількох кучериків тонкого сріблястого волосся, що обрамлювало його куполоподібний череп. Сидів він, зігнувшись у три погибелі, з чого Чарліна зробила висновок, що йому дошкуляє сильний біль. Трохи здивовано вона усвідомила, що співчуває йому, хоча була би вдячна, якби дідусь Вільям не дивився на неї таким чіпким поглядом, під яким вона чомусь починала почуватися винною. Нижні повіки дідуся Вільяма не прилягали до його втомлених очей, через що було видно їх поверхню і прожилки — цілком червоні, немовби налиті кров’ю. Крові Чарліна не любила майже так само, як і черв’яків.

— Що ж, ти справляєш враження дуже високої та компетентної на вигляд дівчини, — порушив мовчанку дідусь Вільям. — Я сказав би, що руде волосся — хороший знак. Дуже добре. То як гадаєш — зумієш тут дати раду з усім, поки мене не буде? Боюся, в мене в будинку невеликий розгардіяш.

— Думаю, зумію, — відповіла Чарліна. Як на її смак, ця затхла кімната виглядала цілком прибраною. — А чи могли б ви мені сказати, що саме доведеться робити?

«Зрештою, сподіваюся, я не затримаюся тут надовго, — додала вона подумки. — Як тільки король відповість на мого листа…»

— А, та це звичайна хатня робота, — відповів дідусь Вільям, — авжеж, тільки чарівна. Так-так, переважно чарівна. А оскільки я не знав напевне, якого рівня вмінь ти досягла в чарах, то вжив деяких заходів…

«Який жах! — вражено подумала Чарліна. — Він думає, що я знаюся на чарах!»

Вона спробувала перебити дідуся Вільяма, щоб усе йому пояснити, однак їм обом не дали вимовити ні слова. Вхідні двері з тріскотом відчинилися, і до кімнати тихесенько зайшла процесія високих-височенних ельфів. Усі вони були, як і годиться медикам, у білому вбранні, а їхні прекрасні обличчя були позбавлені будь-якого виразу. Чарліна мовчки дивилася на них, цілком приголомшена їхньою красою, їхнім зростом, їхньою байдужістю, а понад усе — їхнім цілковитим мовчанням. Один із них обережно відсторонив її, тож вона так і стояла трохи осторонь — заціпеніла і збентежена, спостерігаючи, як ельфи стовпилися навколо дідуся Вільяма, нахиливши над ним свої дивовижно прекрасні голови. Чарліна не мала уявлення, що саме вони роблять, але вже наступної миті дідусь Вільям виявився вбраним у білий халат, і ельфи підняли його з крісла. До його голови кріпилося щось, що віддалено нагадувало три червоні яблука. Наскільки Чарліні було видно, дідусь спав.

— Е-е… а ви не забули його валізу? — запитала вона, коли його вже несли до дверей.

— Вона не потрібна, — відповів один із ельфів, притримуючи двері, щоби решті було легше пронести дідуся Вільяма.

І ось вони вже йдуть доріжкою до хвіртки. Чарліна кинулася до відчинених дверей і гукнула ельфам услід:

— А на скільки часу ви його забираєте?

Вона раптом відчула, що мусить довідатися, на скільки часу їй доведеться тут залишитися.

— На стільки, скільки буде треба, — відповів інший ельф.

Не дійшовши до хвіртки, всі вони зникли.