Будинок безлічі шляхів

Розділ сьомий,

Чарліна провела досить неспокійну ніч. Частково причиною її неспокою були «Мемуари екзорциста», авторові яких, вочевидь, часто доводилося мати справу з привидами і різними незбагненними речами, що їх він описував у надзвичайно стриманій манері, так що у Чарліни після прочитання не залишилося жодних сумнівів, що привиди цілком реальні та переважно дуже неприємні. Більшу частину ночі вона тремтіла і шкодувала, що не знає, як вмикається світло.

Частково причиною неспокійної ночі була Приблуда, яка вирішила, що має повне право спати на Чарліниній подушці.

Однак основною причиною неспокою були просто-напросто нерви, а ще те, що Чарліна ніяк не могла дізнатися, котра година. Вона раз у раз прокидалася з думкою, що проспала. Врешті-решт вона прокинулася на сірому світанку, коли десь у садку защебетали пташки, і вже майже вирішила вставати. Але якимось чудом знову заснула, а коли прокинулася, надворі вже був ясний день.

— Біда! — у відчаї крикнула Чарліна.

Вона відкинула ковдри, випадково зігнавши на підлогу і Приблуду, і почалапала по кімнаті, щоб знайти свій парадний одяг, який мала вдягнути задля такої нагоди. Коли вона натягала свою найкращу зелену спідницю, їй нарешті сяйнула розумна думка.

— Дідусю Вільяме, — покликала вона, — як мені дізнатися, котра година?

— Просто постукай пальцем по лівому зап’ястю, — відповів лагідний голос, — і скажи «Котра година?», моя люба.

Чарліну вразило, що цього разу голос був ще слабший і невиразніший, ніж раніше. Вона сподівалася, що це всього лише тому, що вичахають чари, а не тому що погіршало самому дідусеві Вільяму, де б він не був.

— Котра година? — спитала вона, постукавши по зап’ястю.

Вона чекала, що годину їй скажуть, або що десь поруч з’явиться годинник. Верхньонорландці кохалися в годинниках. У Чарліниному домі було сімнадцять годинників, з них один — у ванній кімнаті. Тож вона була дещо здивована, не помітивши в цілому домі дідуся Вільяма навіть ходиків із зозулею. Але тепер вона дізналася причину цього: вона просто-напросто знала точний час. Була рівно восьма.

— А йти туди не менше, ніж годину! — зойкнула вона, намагаючись на бігу встромити руки в рукави своєї найкращої блакитної блузки по дорозі до ванної.

Причісуючись у ванній, вона рознервувалася ще більше. Її відображення, по якому чомусь стікала вода, виглядало страшенно юним — а ще ця руда коса через плече. «Як тільки він мене побачить, то відразу зрозуміє, що я всього лише школярка», — подумала дівчинка. Однак заглиблюватися в цю проблему не було часу. Чарліна вискочила з ванної, пройшла в ті самі двері ліворуч — і забігла в теплу і чисто прибрану кухню.

Над раковиною тепер нависало вже п’ять мішків з пранням, але в Чарліни не було часу цим перейматися. Приблуда з жалібним скавулінням підбігла до неї, а тоді знову кинулася до вогнища, де досі радісно горів вогонь. Чарліна саме збиралася постукати по вогнищу і попросити сніданок, коли раптом побачила, у чому проблема Приблуди. Та тепер була занадто маленька, і її хвіст не діставав до вогнища так, щоби можна було ним постукати. Тому Чарліна сама постукала і сказала: «Собачий корм, будь ласка», — перш ніж попросила сніданку для себе.

Сидячи за прибраним столом і похапцем снідаючи, поки Приблуда жваво спорожняла мисочку собачого корму біля її ніг, Чарліна, хоч і не хотіла, однак була змушена визнати, що все-таки значно краще, коли кухня чиста і прибрана. «Здається, в присутності Пітера є деяка користь», — подумала вона, наливаючи собі останню філіжанку кави. Але тут дівчинка відчула крайню потребу знову постукати по зап’ястю. Дізналася, що це вже шість по дев’ятій, — і в паніці зірвалася на ноги.

— Як же це я так забарилася? — вголос подумала вона, а тоді кинулася назад у спальню по свій ошатний жакет.

Можливо, через те, що жакет дівчинка вдягала на бігу, вона повернула кудись не туди, проходячи у двері, й опинилася в дуже дивному місці. Це було довге вузьке приміщення, по якому в усі боки проходили труби, а посередині стояв великий бак, він протікав і був загадково покритий синьою шерстю.

— Ой, та що це таке! — сказала Чарліна і позадкувала у двері.

І знову опинилася в кухні.

— Принаймні звідси я знаю дорогу, — вигукнула Чарліна, кидаючись до вітальні та до вхідних дверей.

Назовні вона мало не перечепилася об глечик з молоком, мабуть, призначений для Ролло.

— Він на нього не заслуговує! — кинула і спересердя грюкнула дверима.

Чарліна помчала доріжкою поміж обезголовленими гортензіями і вибігла у хвіртку, яка з пронизливим брязкотом зачинилася за нею. Тут вона трохи сповільнила темп: було б нерозумно бігти хтозна-скільки миль до Королівського особняка, тому вона просто пішла по дорозі вкрай поквапливою ходою — і тільки-но дійшла до першого повороту, як садова хвіртка знову брязнула за її спиною. Чарліна обернулася. До неї щодуху мчала Приблуда, з усією швидкістю, яку тільки дозволяли малі куці лапки. Чарліна зітхнула і пішла до неї. Побачивши це, Приблуда почала радісно підскакувати і скавуліти від захвату.

— Ні, Приблудо, — сказала Чарліна. — Ти не можеш іти зі мною. Вертайся додому.

Вона рішуче показала на будинок дідуся Вільяма:

— Додому!

Приблуда опустила вуха, сіла і почала просити.

— Ні! — наказала Чарліна і знову показала на будинок. — Додому!

Приблуда лягла на землю, перетворившись на жалюгідний віхтик білої вовни, і тільки кінчик її хвоста благально метлявся.

— Ой, ну чесне слово! — обурилася Чарліна.

А оскільки Приблуда, судячи з усього, твердо вирішила, що сама вона не зрушить із середини дороги, Чарліні довелося підняти її, притулити до себе і побігти назад до дідусевого дому з Приблудою на руках.

— Я не можу тебе взяти, — задихаючись, пояснювала вона Приблуді по дорозі. — Я маю зустріч із королем, а на такі зустрічі не годиться приходити із собаками.

Вона відкрила хвіртку і залишила Приблуду на садовій доріжці.

— Ось. Сиди тут!

Дівчинка замкнула хвіртку перед докірливою мордочкою Приблуди і знову, кваплячись, пішла дуже швидкою ходою. Сягнисто крокуючи, вона стривожено постукала себе по зап’ястю і запитала: «Котра година?». Але тепер Чарліна була поза маєтком дідуся Вільяма, тож чари не спрацювали. Чарліна знала лише, що запізнюється. Вона поспішила ще дужче.

За її спиною знову брязнула хвіртка. Чарліна озирнулася — і побачила, що за нею, як і перед тим, мчить Приблуда.

Чарліна зітхнула, різко обернулася, побігла назустріч Приблуді, підібрала її та ще раз скинула з рук за ворітьми.

— Ну, тепер будь гарною собачкою і лишайся тут! — захекано наказала вона, а тоді знову поспішила своєю дорогою.

Хвіртка за її спиною брязнула, услід за Чарліною, як і кілька разів до того, кинулася Приблуда.

— Я зараз заплачу! — в розпачі вигукнула Чарліна.

Вона повернулася і вже втретє опустила Приблуду на землю по той бік хвіртки:

— Лишайся тут, дурне собача!

Цього разу вона кинулася в бік міста вже бігцем.

За нею знову брязнула хвіртка. Маленькі лапки подріботіли по дорозі.

Чарліна розвернулася і підбігла до Приблуди з криком:

— А бодай би тобі, Приблудо! Я ж через тебе запізнюся!

Цього разу вона взяла собачку на руки і понесла до міста, важко дихаючи:

— Ну добре. Ти перемогла. Я мушу взяти тебе з собою, інакше запізнюся, але я тебе не хочу, Приблудо! Розумієш?

Приблуда була на вершині блаженства. Вона вивернулася і лизнула Чарліну в підборіддя.

— Ні, припини, — обурилася Чарліна. — Мені це зовсім не приємно. Я тебе ненавиджу. Ти страшенно настирлива. Сиди тихо, а то скину на землю.

Приблуда з задоволеним зітханням вмостилася в Чарліни на руках.

— Г-р-р-р! — тільки й сказала Чарліна, додаючи ходу.

Обходячи величезний виступ скелі, Чарліна спершу збиралася переконатися, що зверху, з лугу, на неї не налетить лабок. Однак зараз вона вже так поспішала, що зовсім забула про лабока і просто побігла підтюпцем далі. На її превелике здивування, місто виросло просто перед нею відразу ж за поворотом. Чарліна й не здогадувалася, що воно настільки близько. Будинки і дзвіниці, світлі і блискучі в ранковому сонці, були на відстані витягнутої руки.

«Здається, поні тітоньки Семпронії щиро насолоджувався тією поїздкою», — подумала Чарліна, заходячи поміж перші будинки.

Дорога перетнула річку і перетворилася на брудну міську вулицю. Чарліна згадала, що ця частина міста запам’яталася їй як надто проста і неприємна, тому подолала її якомога швидше. І з деякою тривогою. Однак хоча більшість людей, яких проминала Чарліна, виглядали досить-таки злиденно, ніхто з них, очевидно, не звертав на неї особливої уваги, а якщо й звертав, то хіба що на Приблуду, яка радісно визирала з рук дівчинки.

— Гарненька собачка, — зауважила жінка, яка несла на базар в’язки цибулі.

— Гарненька потвора, — відрізала Чарліна.

Жінка виглядала дуже здивованою. Приблуда почала протестувати і звиватися.

— Так-так, ти, — сказала їй Чарліна, коли вони зайшли у ширші вулиці поміж ошатніших будинків. — Ти паливода і шантажистка, а якщо я через тебе запізнюся, то ніколи тобі цього не пробачу.

Коли вони дійшли до ринкової площі, великий годинник на ратуші пробив десяту. Необхідність поспішати раптом перетворилася на необхідність розтягнути десятихвилинну прогулянку на півгодини. Королівський особняк стояв практично за рогом. Принаймні в Чарліни був час сповільнити ходу і трохи охолонути. На цю мить сонце вже розігнало туман, який опускався з гір, і від сонячного проміння й тепла від Приблуди Чарліні було досить-таки жарко. Вона зробила гак і рушила через еспланаду, що проходила високо над річкою, котра швидко несла свої бурі води у велику долину за містом. Тут Чарліна перейшла на повільний прогулянковий крок. По дорозі були три з її улюблених книгарень.

— Гарний песик! — зверталися до неї деякі перехожі.

— Ха! — сказала Чарліна Приблуді. — Що вони можуть знати!

Вона прибула на Королівську площу саме тоді, коли годинник почав вибивати половину години. Чарліна була задоволена. Проте поки вона переходила площу під бамкання годинника, це задоволення кудись пропало. І жарко їй теж уже не було. Чарліна відчула, що її морозить, вона сприймала себе як дрібну і нікчемну. Дівчинка подумала, що з її боку було нерозумно прийти сюди. Вона дурепа. На неї тільки глянуть — і відразу ж накажуть іти, звідки прийшла. Блиск золотої черепиці на даху Королівського особняка остаточно її приголомшив. Виявилося, що їй знову приємно, коли Приблуда крихітним теплим язичком лиже їй підборіддя. Вона стала підніматися східцями до важких парадних дверей особняка, проте була така знервована, що мало не розвернулася і не побігла геть.

Усе ж Чарліна твердо сказала собі, що робота в бібліотеці — це єдина річ на світі, якою вона справді хотіла би займатися. «Щоправда, я не впевнена, що хочу цього саме зараз», — подумала вона, а тоді — так само подумки — додала: «А крім того, всі знають, що ця черепиця — просто зачарована, щоб виглядати так, ніби вона — золота!»

Чарліна підняла важке позолочене калатало і мужньо постукала у двері. Тут ноги почали вже зовсім вгинатися під нею, так що дівчинка не була впевнена, чи тепер взагалі змогла би втекти. Вона стояла, тремтячи, і міцно притискала Приблуду.

Двері відчинив старезний лакей. «Мабуть, дворецький», — подумала Чарліна, міркуючи, де вона могла бачити цього старого раніше. «Певно, я зустрічала його в місті по дорозі до школи», — вирішила вона.

— Е-е, — промимрила Чарліна. — Я Чарліна Бейкер. Король написав мені листа… — вона відняла одну руку від Приблуди, щоб витягнути з кишені листа, але не встигла його взяти, як старий дворецький широко відчинив перед нею двері.

— Прошу заходити, панно Бейкер, — сказав він тремтливим старечим голосом. — Його Величність вас чекає.

Коли Чарліна проходила в особняк, її ноги дрижали майже так само, як у старого дворецького. Той був настільки згорблений від віку, що коли пропускав Чарліну в двері, його лице опинилося майже на одному рівні з мордочкою Приблуди.

Дворецький перепинив Чарліну непевною старечою рукою:

— Прошу міцно тримати собачку, панно. Їй не можна тут розгулювати.

Чарліна виявила, що белькоче:

— Я думала, що нічого страшного, якщо я візьму її із собою, розумієте, вона весь час за мною бігла, тому мені довелося взяти її на руки і нести, бо інакше…

— Усе гаразд, панно, — відповів дворецький, зачиняючи важкі двері. — Його Величність дуже любить собак. Його навіть кілька разів покусали собаки, з якими він хотів подружитися… Насправді річ у тому, панно, що наш рашпухтський кухар має пса, і цей пес нітрохи не дружелюбний. Відомо, що він убиває собак, які посягають на його територію.

— Ой-ой, — жалібно зойкнула Чарліна.

— Саме так, — підтвердив старий дворецький. — Будьте ласкаві йти за мною, панно.

Приблуда почала пручатися в Чарліни в руках, бо та дуже міцно стискала її, йдучи за дворецьким по широкому кам’яному коридору. Усередині особняка було прохолодно і досить темно. Чарліну здивувало, що ніде нема ніяких прикрас і взагалі немає ніяких ознак королівської розкоші, якщо не рахувати однієї-двох великих брунатних картин у закопчених золотих рамах. На стінах біліло багато квадратних плям на місцях, звідки познімали картини, але Чарліна була надто схвильована, щоб замислюватися над цим. Її пробив іще сильніший озноб, вона відчула себе ще меншою і нікчемнішою, їй почало здаватися, що вона нітрохи не більша за Приблуду.

Дворецький зупинився і зі скрипом відчинив могутні дубові двері.

— Ваша Величносте, панна Чарівна Бейкер, — оголосив він. — І собака.

По цих словах він відійшов.

Чарліна змусила себе зайти всередину. «Цей дрож, певно, заразний!» — подумала вона, відтак не наважилася робити кніксен, побоюючись, щоби під нею не підігнулися ноги.

Приміщення виявилося величезною бібліотекою. В обидва боки простягалися ряди потьмянілих буруватих полиць із книгами. Запах старих книг, який Чарліна зазвичай любила, був тут майже нестерпним. Простісінько перед нею громадився великий дубовий стіл, ущерть заставлений книгами і високими стосами старих жовтих паперів. На ближчому кінці столу лежав трохи новіший, біліший папір. З цього ж боку стояли три великі різьблені стільці, розставлені навколо невеличкого залізного кошичка, в якому горіло вугілля. Кошичок стояв на своєрідній залізній таці, а та, своєю чергою, лежала на вкрай зношеному килимку. На двох різьблених стільцях сиділо двоє старих. Одним зі старих був дуже високий, величний, древній на вигляд чоловік з охайно підстриженою білою бородою і — як з’ясувала Чарліна, коли наважилася на нього глянути, — добрими блакитними очима, схованими між зморщок. Чарліна зрозуміла, що це король.

— Підійдіть сюди, дорога, і сядьте, — сказав він Чарліні. — Покладіть собачку біля вогню.

Чарліні вдалося зробити все, як сказав король. Приблуда, на щастя для Чарліни, мабуть, зрозуміла, що тут треба поводитися з усією слухняністю. Вона поважно сіла на килимок, кінчик її хвостика чемно тремтів. Чарліна сіла на краєчок різьбленого стільця і дрижала всім тілом.

— Дозвольте мені представити мою доньку, — сказав король. — Принцеса Хільда.

Принцеса Хільда також була стара. Якби Чарліна не знала, що ця бабуня — донька короля, то могла би подумати, що принцеса і король — одного віку. Головна відмінність між ними полягала в тому, що принцеса виглядала удвічі більш по-королівському, ніж сам король. Вона була так само висока, як і її батько, мала акуратно вкладене сталево-сиве волосся, а її твідовий костюм, скроєний із неймовірною простотою, був такого твідового кольору, що Чарліна моментально зрозуміла, що це дуже аристократичний костюм. Єдиною прикрасою принцеси була велика каблучка на пальці старечої жилавої руки.

— Яка мила собачка, — сказала вона твердим і рішучим голосом. — Як її звати?

— Приблуда, Ваша Високосте, — промимрила Чарліна.

— Вона давно у вас? — запитала принцеса.

Чарліна бачила, що принцеса підтримує розмову для того, щоб вона вільніше себе почувала, і від цього тільки сильніше розхвилювалася.

— Ні… е-е… тобто… — затинаючись, сказала Чарліна. — Насправді собачка була бездомною. Тобто… ну… дідусь Вільям так казав. І вона була в нього не дуже довго, бо він навіть не знав, що вона… е-е… су… тобто дівчинка. Вільям Норланд, знаєте. Чарівник.

Король і принцеса одночасно сказали: «О!» — а тоді король запитав:

— То ви родичка чарівника Норланда, моя дорога?

— Він наш великий друг, — додала принцеса.

— Я… е-е… насправді він двоюрідний дідусь моєї тітки Семпронії, — зізналася Чарліна.

Якимось чудом атмосфера стала набагато сердечнішою. Король з непідробною цікавістю запитав:

— Гадаю, у вас іще нема жодних звісток, як почувається чарівник Норланд?

Чарліна покрутила головою:

— Боюся, що ні, Ваша Величносте, але коли ельфи його забирали, він виглядав просто жахливо.

— І не дивно, — заявила принцеса Хільда. — Бідолашний Вільям. А зараз, панно Бейкер…

— Ой, ой, будь ласка, називайте мене просто Чарліна, — промимрила Чарліна.

— Добре, — погодилася принцеса. — Але зараз нам треба перейти до справ, дитинко, бо скоро мені доведеться тебе залишити, щоби прийняти свою першу гостю.

— Моя донька приділить тобі годину або близько того, — сказав король, — щоби пояснити, чим ми займаємося в бібліотеці, а також розповість, як саме ти зможеш нам найбільше допомогти. Річ у тому, що з твого листа ми з’ясували, що ти не дуже доросла — і, як бачимо, так воно і є, — а тому, мабуть, не маєш достатнього досвіду, — він подарував їй свою надзвичайно чарівливу усмішку. — Ми вельми вдячні тобі за твою пропозицію допомогти нам, моя дорога. Нікому досі не спадало на думку, що ми можемо потребувати допомоги.

Чарліна відчула, що її обличчя пашить. Вона не сумнівалася, що страшенно почервоніла.

— Для мене це задоволення, Ваша…

— Присунь стілець ближче до столу, — перебила її принцеса Хільда, — і берімося до роботи.

Коли Чарліна встала і підтягла важкий стілець ближче, король ввічливо зауважив:

— Сподіваємося, тобі не буде надто жарко від цієї жаровні ззаду. Хоч зараз і літо, але ми, старі, в такі дні мерзнемо.

Чарліну від хвилювання морозило.

— Мені не буде жарко, сір, — сказала вона.

— Принаймні Приблуда цілком щаслива, — визнав король, показуючи вузлуватим пальцем на собачку.

Приблуда катулялася на спині, піднявши всі чотири лапки в повітря, і вигрівалася в теплі від жаровні. Вона виглядала набагато щасливішою, ніж сама Чарліна.

— До роботи, батьку, — суворо сказала принцеса.

Вона взяла окуляри, які звисали на ланцюжку під шиєю, і надягла їх на свій аристократичний ніс. Король вийняв пенсне. Чарліна потяглася за власними окулярами. Якби дівчинка не була такою знервованою, то захихотіла б від того, як вони всі разом це зробили.

— Отже, — промовила принцеса, — у нашій бібліотеці є книги, папери і сувої пергаменту. Попрацювавши над цим усе життя, ми з батьком зуміли каталогізувати близько половини книг — за назвою і за прізвищем автора — і присвоїли кожній книзі номер, а також доповнили кожен номер у каталозі коротким описом того, про що є кожна з цих книг. Батько продовжуватиме свою роботу з книгами, а ти будеш відповідальною за виконання мого основного завдання — каталогізації паперів і сувоїв. Боюся, я ледве встигла почати цю працю. Ось мій каталог.

Вона розкрила велику теку, повну аркушів паперу, покритих елегантним письмом, і розклала їх рядком перед Чарліною.

— Як бачиш, у каталозі є кілька головних розділів: «Сімейні листи», «Господарські рахунки», «Історичні документи» і так далі. Твоє завдання — розібрати кожен стос паперів і з’ясувати, що саме містить кожен аркуш. Після того ти маєш написати короткий опис змісту аркуша у відповідному розділі каталогу, а тоді акуратно покласти опрацьований аркуш в один із ось цих підписаних ящичків. Це зрозуміло?

Чарліна, яка нахилилася, щоб роздивитися заповнений красивим почерком каталог, боялася видатися страшенно тупою.

— А що мені робити, — запитала вона, — якщо я знайду аркуш, який не підходитиме під жодну рубрику, мадам?

— Дуже хороше питання, — сказала принцеса Хільда. — Ми сподіваємося, що ти знайдеш досить багато документів, які нікуди не підходитимуть. Якщо ти знайдеш щось таке, то одразу ж запитай поради в мого батька, якщо папір важливий. Якщо неважливий, то клади його до ящика з написом «Різне». Ось тобі твоя перша пачка паперів. Я постежу, як ти даватимеш собі раду з ними. А ось папір, на якому ти робитимеш записи. Перо і чорнило тут. Прошу починати.

Вона підсунула до Чарліни обтріпану побурілу пачку листів, перев’язаних рожевою стрічкою, і сіла спостерігати.

«Ніколи не стикалася ні з чим, що би мене настільки спантеличувало!» — подумала Чарліна. Вона тремтячими руками розв’язала рожевий вузол і спробувала легенько розгорнути пачку.

— Виймайте кожен лист за протилежні кутики, — сказала принцеса Хільда. — Не тисніть на них.

«Ой-ой!» — нажахано подумала Чарліна. Вона скоса зиркнула на короля, який узяв обшарпану на вигляд книгу в м’якій шкіряній палітурці й акуратно гортав її. «А я ж сподівалася, що робитиму це!» — подумала вона, зітхнула і обережно розкрила перший обтріпаний лист.

«Моя найдорожча, найпрекрасніша і найчудесніша кохана, — прочитала Чарліна. — Я страшенно за тобою скучив…»

— Гм, — звернулася вона до принцеси Хільди, — а чи є тут окремий ящик для любовних листів?

— Так, звичайно, — підтвердила принцеса. — Ось цей. Запиши дату й ім’я того, хто його написав… До речі, хто це?

Чарліна зазирнула в кінець листа:

— Гм… Тут написано: «Великий Дольфі».

Король із принцесою разом сказали: «Чудово!» — і розсміялися, причому король — особливо чуло.

— Значить, це листи мого батька до моєї матері, — повідомила принцеса Хільда. — Моя мати померла багато років тому. Але не переймайся. Запиши листа в каталог.

Чарліна подивилася на крихкий побурілий папір і подумала, що це, мабуть, було не просто багато, а дуже багато років тому. Вона була дещо здивована, що король не заперечує, щоб вона читала ці листи, проте, як видно, ні він, ні принцеса анітрохи цим не переймалися. «Мабуть, вінценосні особи не такі, як усі люди», — подумала вона, беручись за наступний лист. Він починався словами «Моя найдорожча пампушечко». Он як. Чарліна починала орієнтуватися у цій справі.

Через якийсь час принцеса встала й акуратно присунула свій стілець до столу.

— Виглядає цілком задовільно, — оцінила вона. — Я мушу йти. Скоро прибуде моя гостя. І я все ще хотіла би мати можливість порозпитувати також і цього її чоловіка, батьку.

— Це не обговорюється, моя дорога, — заявив король, не піднімаючи погляду з-над нотаток, які він тим часом робив. — Це було би втручанням у чужі справи. Він придворний маг іншого короля.

— Так, я знаю, — сказала принцеса Хільда. — Але мені також відомо, що в Інгарії два придворні маги. А наш бідолашний Вільям — хворий, можливо, вмирає.

— Життя не буває справедливим, моя дорога, — мовив король, не припиняючи шкрябати пером по папері. — А крім того, Вільямові вдалося зробити не більше, ніж нам.

— Це мені також відомо, батьку, — сказала принцеса Хільда і вийшла з бібліотеки. Двері зачинилися за нею, глухо грюкнувши.

Чарліна схилилася над наступною купкою паперів, намагаючись вдавати, ніби вона не прислухається. Розмова, судячи з усього, була про щось дуже особисте. Цей стосик паперів був перев’язаний так довго, що сухі побронзовілі листки позлипалися між собою, ніби осине гніздо, що його Чарліна одного разу знайшла на горищі їхнього будинку. Вона почала старанно розділяти аркуші.

Король стиха кахикнув. Чарліна підвела погляд і побачила, що він усміхається їй, припіднявши перо над папером, а в очах над пенсне блищить іскорка.

— Бачу, ти дуже стримана юна леді, — сказав він. — А з нашої розмови ти, мабуть, зрозуміла, що ми — і твій двоюрідний дідусь разом із нами — зараз шукаємо дуже важливу річ. Розроблені моєю донькою розділи каталогу дадуть тобі ключ до того, що треба шукати. Шукай за ключовими словами «скарб», «доходи», «золото» і «ельфодар». Якщо зустрінеш згадку про що-небудь із цього переліку, прошу відразу сказати мені.

Від думки про пошуки таких поважних речей Чарлінині пальці на пошарпаному папері похололи і заціпеніли.

— Так. Так, звичайно, Ваша Величносте, — сказала вона.

Їй стало трохи легше, коли виявилося, що вся ця пачка паперів складається виключно зі списків товарів і цін на них — причому всі ціни виглядали несподівано низькими. «За десять фунтів воскових свічок по 2 пенні за фунт — двадцять пенсів», — прочитала Чарліна. Ну, а як би інакше могли виглядати зараз ціни двохсотрічної давності? «За шість унцій добірного шафрану — тридцять пенсів. За дев’ять пахучих яблуневих колод для обкурювання покоїв правителя — один фартинг». І так далі. На наступній сторінці було безліч записів на кшталт: «За сорок аршинів льняного полотна — сорок чотири шилінги». Чарліна старанно зробила нотатки, поклала ці папери в ящик під написом «Господарські рахунки» і відліпила з пачки наступний аркуш.

— Ой! — вирвалося в неї.

На наступному аркуші було написано: «Чарівникові Мелікоту за зачарування однієї сотні квадратних футів жерстяної покрівлі, щоб надати їй вигляду золотого даху, — 200 гіней».

— Що там, моя дорога? — запитав король, закладаючи книгу пальцем.

Чарліна прочитала йому вголос прадавній рахунок. Король стиха засміявся, похитуючи головою.

— Отже, це все-таки достеменно — чари? — перепитав він. — Мушу визнати, я завжди сподівався, що це виявиться справжнє золото. А ти?

— Так, але ж воно дійсно виглядає як золото, — заспокійливо мовила Чарліна.

— Справді якісні чари — тримаються вже двісті років, — підтвердив король, киваючи. — І таки безумовно дорогі. Двісті гіней — в ті часи це були величезні гроші. Ех, ну що ж. Я й так не сподівався вирішити наші фінансові клопоти в такий спосіб. Крім того, люди були би приголомшені, якби ми вилізли на дах і почали здирати покрівлю. Шукай далі, моя дорога.

Чарліна шукала далі, але все, що їй вдалося знайти, — це рахунок від когось на дві гінеї за висаджування троянд у саду і ще рахунок від когось за підновлення скарбниці — ой, ні, не від когось, а від того-таки чарівника Мелікота, який робив дах.

— Я собі думаю, що Мелікот мав спеціалізацію, — зауважив король, коли Чарліна прочитала йому документ. — Мені він виглядає чоловіком, який добився віртуозної майстерності в підробці дорогоцінних металів. Скарбниця на той час, певно, була вже зовсім порожньою. Я багато років тому дізнався, що моя корона — також підробка. Не інакше, як Мелікотова робота. Чи ти не зголодніла, моя дорога? Змерзла, засиділася? Ми не морочимо собі голову тим, щоби влаштовувати справжній обід — моя донька на це не погоджується, — але я зазвичай прошу дворецького принести якусь їжу приблизно о цій порі. Чому б тобі не встати, щоб розім’яти ноги, поки я подзвоню в дзвоник?

Чарліна встала і пройшлася, через що Приблуда підкотилася до її ніг і запитально глянула в очі, а король тим часом пошкутильгав до шнура дзвінка біля дверей. Чарліна подумала, що король явно нездоровий, а при тому незвично високий. Це виглядало так, ніби його зріст був для нього завеликий. Чекаючи, поки принесуть закуску, Чарліна скористалася нагодою зазирнути до книг на полицях. Скидалося на те, що тут є книги геть про все, впереміш: путівники стояли поряд з книгами з алгебри, а збірки віршів — біля книг із географії. Чарліна ледве встигла відкрити книгу під назвою «Розгадані таємниці Всесвіту», як двері бібліотеки відчинилися і всередину з тацею зайшов чоловік у високому кухарському ковпаку.

Король, немало здивувавши Чарліну, жваво метнувся за стіл.

— Прибери собачку, моя дорога! — квапливо застеріг він.

До бібліотеки, тиснучись до кухаревої ноги, немовби почуваючи себе в небезпеці, зайшов ще один пес — грізного вигляду бурий собацюра з нерівними вухами й обшарпаним хвостом. Ще на вході він почав гарчати. Чарліна не сумнівалася, що це той самий пес, який загризає інших собак, і метнулася, щоб узяти Приблуду на руки.

Однак Приблуда якось вивернулася в неї з рук і підбігла до кухаревого пса. Той загарчав іще грізніше. Бура щетина на його облізлій спині настовбурчилася. Він виглядав настільки загрозливо, що Чарліна навіть не наважилася наблизитися до нього. Однак скидалося на те, що Приблуда зовсім не відчувала страху. Вона якнайбезтурботніше потрюхикала до пса, який весь цей час грізно гарчав, і вкрай самовпевнено тицьнулася носом об його ніс. Кухарів пес сахнувся і від несподіванки аж перестав гарчати. Тоді нашорошив свої бугруваті вуха і теж понюхав Приблуду. Та радісно дзявкнула і застрибала. Наступної миті обоє собак стали весело гасати по бібліотеці.

— Чудово! — зрадів король. — Тепер, думаю, все гаразд. А що сталося, Джамале? Чому прийшов ти, а не Сім?

Джамал — Чарліна помітила, що він мав тільки одне око, — підійшов і вибачливо поставив тацю на стіл.

— Наша принцеса забрала Сіма, щоби прийняти гостю, сір, — пояснив він, — тож не було кому принести страву, а тому це роблю я сам. А мій пес не міг не піти зі мною. Думаю, — додав він, спостерігаючи, як веселяться собаки, — що мій пес ніколи досі не насолоджувався життям.

Він поклонився Чарліні та промовив:

— Прошу, приводьте вашу білу собачку частіше, панно Чарівна.

Джамал свиснув до свого пса. Той вдав, ніби не чує. Джамал підійшов до дверей і свиснув знову.

— Їсти, — покликав він. — Ходи, дам кальмарів.

Цим разом підбігли обоє собак. Приблуда, страшенно здивувавши і водночас налякавши Чарліну, вийшла разом із кухаревим псом, і двері за ними зачинилися.

— Не треба переживати, — заспокоїв її король. — Здається, вони подружилися. Джамал приведе її назад. Він дуже надійний чоловік, цей Джамал. Якби не цей його пес, із нього був би ідеальний кухар. Ну, поглянемо, що він нам тут приніс, га?

Джамал приніс графин лимонаду і великий таріль із якимись хрусткими коричневими штучками, подібними до кальмарів, прикритий білою тканою серветкою.

— А! — сказав король, нетерплячим рухом піднімаючи серветку. — Скуштуй, поки вони гарячі, моя дорога.

Чарліна так і зробила. Одного відкушеного шматочка їй вистачило, аби переконатися, що Джамал навіть кращий кухар, ніж її батько, а пан Бейкер прославився як найкращий кухар у місті. Коричневі штучки були хрумкі, але водночас ніжні, та мали доволі гострий смак, якого Чарліна раніше не знала. Після них вона відчула потребу в лимонаді. Вони з королем удвох спорожнили таріль і випили весь лимонад. Тоді обоє повернулися до роботи.

За цей час між ними встановилися надзвичайно дружні відносини. Чарліна вже нітрохи не соромилася запитувати короля про щось таке, що їй хотілося знати.

— А навіщо їм знадобилися два бушелі трояндових пелюсток, сір? — цікавилася Чарліна, а король відповідав:

— У ті часи їх любили розкидати по підлозі в обідньому салоні. Неохайний звичай, як на мене. Послухай-но, що говорить цей філософ про верблюдів, моя дорога.

І він зачитав сторінку з книги, від чого обоє розреготалися. Той філософ, вочевидь, ніяк не давав собі ради з верблюдами.

Через досить довгий час двері бібліотеки відчинилися і зайшла Приблуда, на вигляд дуже задоволена собою. За нею зайшов Джамал.

— Послання від нашої принцеси, — сказав він. — Та пані вже влаштувалася, і Сім подає чай у передню залу.

— Ага, — промовив король. — З оладками?

— І ще — з мафінами, — уточнив Джамал і вийшов.

Король відклав свою книгу і підвівся.

— Мені варто піти привітати нашу гостю, — повідомив він.

— Тоді я і далі перевірятиму рахунки, — сказала Чарліна. — Якщо щодо чогось у мене виникнуть питання, я відкладатиму аркуші на окрему купку.

— Ні-ні, — заперечив король. — Ти також ходи, моя дорога. І візьми собачку. Знаєш, твоя Приблуда допомагає подолати скутість. Ця пані — подруга моєї доньки. Я з нею ще не зустрічався.

Чарліна тут же страшенно розхвилювалася. Принцеса Хільда здалася їй занадто величною, вона по-справжньому лякала Чарліну, тож не могло бути й мови, щоби дівчинка почувала себе при ній вільно. Навряд чи її друзі могли бути кращими в цьому сенсі. Але відмовитися Чарліна навряд чи могла, бо король чекав на неї, притримуючи двері відчиненими. Приблуда вже почимчикувала до нього. Чарліна відчула, що мусить встати і піти за королем.

Передня зала виявилася великою кімнатою з купою вилинялих диванів зі злегка потертими поручнями і досить-таки обтріпаною каймою. На стінах, як і скрізь, біліли квадратні плями — там, де колись, мабуть, висіли картини. Найбільша пляма біліла над мармуровим каміном, у якому — Чарліна відчула полегкість — жваво палахкотів вогонь. Як і в бібліотеці, у залі було холодно, а Чарліну від хвилювання знову почало морозити.

Принцеса Хільда сиділа, випроставшись, на дивані біля каміна, куди Сім якраз підвіз великий візок із чайними приборами. Чарліна тої ж миті згадала, де саме вона зустрічала Сіма раніше і чому вона його впізнала, як тільки побачила з візком. Це було тоді, коли вона загубилася, вийшовши з конференц-залу в домі дідуся Вільяма, а тоді на мить побачила старого чоловіка, котрий штовхав візок по незнайомому коридору. «Як дивно!» — подумала вона. Сім власне у цей момент тремтячими руками ставив на камін таріль із оладками з маслом. Помітивши ці оладки, Приблуда поворушила носом і кинулася до них. Чарліна ледве встигла її вхопити. Вона стояла, міцно стикаючи обома руками Приблуду, яка щосили пручалася, а тим часом принцеса сказала:

— О! Мій батько, король.

Усі присутні встали.

— Батьку, — вела далі принцеса, — чи можу я представити мою велику подругу, пані Софі Пендрагон?

Король, накульгуючи, пройшов уперед із простягнутою для привітання рукою. З його появою велика кімната відразу ніби поменшала. Чарліна досі не уявляла, який він насправді високий. «Майже як ті ельфи», — подумала вона.

— Пані Пендрагон, — сказав король, — ми раді вас бачити. Друзі нашої доньки — наші друзі.

Пані Пендрагон здивувала Чарліну. Вона була зовсім молода, незрівнянно молодша, ніж принцеса, і модно вбрана в переливчасто-синій одяг, який досконало підкреслював її волосся кольору червоного золота і блакитно-зелені очі. «Вона прекрасна!» — не без заздрості подумала Чарліна. Пані Пендрагон зробила перед королем легенький кніксен, вітаючись із ним за руку, і промовила:

— Я збираюся зробити все, на що тільки здатна, сір. Більше нічого не можу сказати.

— Цілком правильно, цілком правильно, — відповів король. — Прошу знову сісти. Сідайте всі. І давайте пити чай.

Усі повсідалися, і поки Сім човгав, роздаючи чашки з чаєм, у кімнаті здійнявся гул респектабельної та витонченої бесіди. Чарліна відчувала себе тут цілком чужою. З непереборним відчуттям, що її тут не мало би бути, вона сіла в куточку найдальшого дивана і спробувала вгадати, ким є решта людей. Приблуда тим часом поважно вмостилася на диван біля Чарліни і виглядала навдивовижу скромно, а це було зовсім їй не властиве. Очі собачки уважно стежили за джентльменом, який роздавав оладки. Цей джентльмен був такий непримітний і безбарвний, що Чарліна забула, як він виглядає, щойно відвела погляд, а щоб згадати, їй довелося знову на нього подивитися. Інший джентльмен, рот якого здавався закритим навіть тоді, коли він говорив, наскільки зрозуміла Чарліна, був королівським канцлером. Скидалося на те, що він має розповісти дуже багато чогось украй секретного пані Пендрагон, яка весь час то кивала, то раптом кліпала, немовби дивуючись тому, що їй сказав канцлер. Ще одна присутня в салоні — дама похилого віку, очевидно, була фрейліною принцеси Хільди, вона здавалася вельми вправною в розмовах про погоду.

— І я нітрохи не здивуюся, якщо сьогодні вночі знову не буде дощу, — власне казала вона, коли до Чарліни підійшов безбарвний джентльмен і запропонував їй оладку з маслом. Носик Приблуди очікувально повернувся за тарелем.

— Ой, дякую, — проговорила Чарліна, рада, що він про неї не забув.

— Візьміть дві, — порадив безбарвний джентльмен. — Його Величність напевне з’їсть усі, які залишаться.

Король у цей момент їв мафіни — два нараз, поклавши один на другий, — і стежив за оладками таким самим голодним поглядом, як і Приблуда.

Чарліна ще раз подякувала джентльменові та взяла дві. Вона ніколи раніше не мала справи з такими масними оладками. Приблуда крутнула носом і легенько тицьнулася ним Чарліні в руку. «Ну добре, ну добре», — пробурмотіла Чарліна, намагаючись відламати шматочок оладки так, щоби масло не капнуло на диван. Масло стікало по пальцях і загрожувало поплямити рукави. Чарліна саме намагалася витерти його носовою хустинкою, коли фрейліна закінчила розповідати те, що в принципі можна розповісти про погоду, і повернулася до пані Пендрагон.

— Принцеса Хільда розказує, що у вас — чарівний хлопчик, — мовила вона.

— Так. Морган, — відповіла пані Пендрагон. Вона так само мала клопоти з маслом, відтак занепокоєно витирала пальці хустинкою.

— А скільки Морганові зараз, Софі? — запитала принцеса Хільда. — Коли я бачила його раніше, він був зовсім немовлям.

— Ой… майже два, — відповіла пані Пендрагон, ловлячи велику золотисту краплю масла, яка саме збиралася впасти на спідницю. — Я залишила його з…

Двері зали відчинилися. У них з’явився маленький пухкенький малюк у забрудненому синенькому костюмчику і з заплаканим лицем. «Ма-ма-ма!» — ревів малюк, чеберяючи в кімнату на непевних ніжках. Але як тільки він помітив пані Пендрагон, на його лиці розпливлася сліпуча усмішка. Він витягнув руки і кинувся до неї, а тоді заховав лице у складках її спідниці. «Мама!» — вигукнув він.

За ним у двері пропливло схвильоване на вигляд створіння у формі видовженої краплини, але з обличчям спереду. Скидалося на те, що це створіння — ціле з полум’я. Воно принесло з собою повів жаркого повітря і змусило всіх присутніх у кімнаті роззявити роти від подиву. За ним у кімнату ввірвалася ще більш схвильована покоївка.

За покоївкою зайшов хлопчик — дитина з найбільш ангельською зовнішністю, яку Чарліні будь-коли доводилося бачити. Маса світлих кучериків облямовувала його молочно-біле, з рум’янцем, херувимське личко. Його величезні блакитні очі виглядали сором’язливо. Гостреньке підборіддя спиралося на жабо з білосніжного мережива, а решта його маленького і граційного тіла була затягнута у світло-синій оксамитовий костюм із великими срібними ґудзиками. Коли він зайшов, його губи, схожі на пуп’янок троянди, розтягнулися в скромну усмішку, від чого на ніжних щічках з’явилися чарівні ямочки. Чарліна уявити не могла, чому пані Пендрагон дивиться на нього з таким жахом. Поза сумнівом, він був просто чарівним дитям. А які в нього довгі й вигнуті вії!

— …зі своїм чоловіком і його вогняним демоном, — закінчила пані Пендрагон. Її обличчя почервоніло, вона люто дивилася на хлопчика понад головою малюка.