Будинок безлічі шляхів

Розділ другий,

Чарліна ще якийсь час дивилася на спорожнілу доріжку, а тоді з грюкотом зачинила двері.

— І що ж мені тепер робити? — запитала вона в порожнечу затхлої кімнати.

— Боюся, люба, тобі треба поприбирати на кухні, — промовив втомлений лагідний голос дідуся Вільяма просто з повітря. — Вибач, що залишив тобі стільки прання. Відкрий мою валізку, там ти знайдеш докладніші інструкції.

Чарліна зиркнула на валізку. Значить, дідусь Вільям і справді її не забув.

— Зажди хвильку, — сказала вона валізці, — я ще не розпакувала речей.

Вона підняла обидві свої торби і пройшла з ними в єдині інші двері, розташовані якраз навпроти вхідних. Чарліна спершу спробувала відчинити їх рукою, в якій тримала торбу з їжею, тоді взяла обидві торби в одну руку і намагалася відкрити двері вільною рукою, врешті-решт поклала торби на підлогу і взялася за клямку обома руками. Лише тепер двері відчинилися. Як виявилося, вони вели на кухню.

Якусь мить Чарліна просто витріщалася. Тоді поспішно перекинула торби через поріг, перш ніж двері зачинилися, і знову вирячила очі.

— Ну і бардак! — вражено вимовила вона.

Сама по собі кухня могла би вважатися зручною і просторою. У ній було велике вікно з видом на гори, крізь яке лилося тепле сонячне світло. На жаль, зараз це світло осявало височезні стоси тарілок і чашок: у раковині, на сушці біля раковини і на підлозі біля неї. Далі сонячний зайчик перескакував — і вражений погляд Чарліни перескочив услід за ним — на два притулені до мийки величезні клунки з білизною. Клунки були настільки натоптані брудними речами, що дідусь Вільям використовував їх як іще одну поличку для купи немитих каструль, сковорідок та іншого кухонного причандалля.

Чарліна перевела погляд на стіл посередині кімнати. Саме тут дідусь Вільям тримав свій запас із приблизно тридцяти чайничків і десь такої ж кількості молочних кухлів — не рахуючи ще кількох, в яких колись давно тримали підливку. «На свій лад тут навіть охайно, — подумала Чарліна, — просто все звалене на купу і непомите».

— Припускаю, ти справді був хворий, — невдоволено сказала Чарліна в повітря.

Цього разу відповіді не було. Чарліна обережно підійшла до мийки, де, як їй здалося, чогось бракувало. До неї не відразу дійшло, що над мийкою не було кранів. Певно, будинок знаходився так далеко від міста, що ніхто не завдав собі клопоту протягти сюди водогін. Визирнувши у вікно, вона побачила невелике подвір’ячко з водяною колонкою посередині.

— Отже, я маю вийти, напомпувати води, принести її сюди — а тоді що? — вимогливо запитала Чарліна. Вона подивилася на темне, порожнє кухонне вогнище. Оскільки стояло літо, природно, в ньому не палилося, мало того, ніде поблизу не було видно нічого, чим можна було би палити. — Загріти воду? — уточнила Чарліна. — Очевидно, у брудній каструлі, а тоді… Раз уже про це мова, як мені самій митися? Я зможу покупатися? Тут взагалі є якась спальня чи, скажімо, ванна?

Вона підбігла до дверцят за вогнищем і відчинила їх. «Скидається на те, що всі двері в будинку дідуся Вільяма потребують зусиль десятьох чоловіків, щоб їх відчинити», — роздратовано подумала вона. Чарліна майже відчувала, як магічна сила тримає їх замкненими. За дверцятами виявилася малесенька комора, причому полиці були цілком порожні, якщо не рахувати глечика з маслом, зачерствілої паляниці та великої торби із загадковою етикеткою CIBIS CANINICUS, наповненої, судячи з усього, мильною стружкою. Протилежну стіну підпирали ще дві торби з брудною білизною, не менш напхані, аніж ті, що в кухні.

— Я зараз заплачу, — сказала Чарліна. — Як тітка Семпронія могла мені таке заподіяти? Як мама їй це дозволила?

У цю хвилину розпачу Чарліна могла думати лише про те, щоби вчинити те, що завжди робила в скрутних ситуаціях, — власне, зануритися в читання. Вона притягла обидві торби з комори до захаращеного столу і сіла на один із двох кухонних стільців. Тоді відкрила саквояж, надягла окуляри і почала гарячково шукати серед речей книжки, які вона відклала, щоби мама їй їх спакувала.

Руки натикалися лише на м’яке. Єдина тверда річ виявилася великим бруском мила серед туалетного приладдя. Чарліна жбурнула його через усю кімнату в бік порожнього вогнища і далі поринула в пошуки.

— Повірити не можу! — вигукнула дівчина. — Вона ж мала запакувати їх у першу чергу, на саме дно.

Чарліна перевернула саквояж і витрусила весь його вміст на підлогу. З нього повипадали гарненько поскладані спіднички, сукенки, панчішки, блузочки, два плетені жакети, мереживні нічні сорочки та інша білизна в такій кількості, що вистачило би десь на рік. Вершину купи увінчала пара новеньких тапок. Тепер саквояж став плаский і порожній. Усе ж Чарліна спершу уважно обмацала його зсередини і лише тоді відкинула геть, скинула окуляри з носа вільно теліпатися на ланцюжку і замислилася, чи їй, бува, не заплакати. Пані Бейкер і справді забула спакувати книжки.

— Що ж, — сказала Чарліна, прокліпавшись і проковтнувши кілька гірких клубків, які підступили до горла. — Певно, я досі ніколи по-справжньому не опинялася поза домом. Наступного разу, коли кудись їхатиму, сама пакуватиму саквояж і заповню його книжками. А поки що доведеться якось обходитися.

Щоб якось обійтися, вона витягла на захаращений стіл другу торбу і посунула, щоби зробити для неї місце. З протилежного краю на підлогу впали чотири молочні кухлі й один чайничок.

— А мені байдуже! — відреагувала Чарліна на їх падіння.

Правда, їй стало трохи легше від того, що кухлі були порожніми та не розбилися, а просто впали. Чайничок теж уцілів, він лежав на боці та пускав на підлогу цівочку чаю.

— Певно, в цьому полягає сприятливий бік чарів, — визнала Чарліна, похмуро витягуючи з самого верху торби сочистий м’ясний пиріг.

Вона підсмикнула спідницю, виклала лікті на стіл і з задоволенням відкусила від пирога величезний шматок.

Щось холодне і трепітне торкнулося її голої правої ноги.

Чарліна завмерла, не наважуючись навіть жувати.

«У цій кухні повно магічних слимаків!» — подумала вона.

Холодний дотик перемістився по її нозі. Водночас з-під столу долинуло ледь чутне скімлення.

Чарліна обережно відвела вбік поділ спідниці та край скатерки і глянула вниз. Під столом сидів манюній неймовірно кошлатий білий песик і жалібно дивився на неї, дрижачи всім тільцем. Помітивши, що Чарліна дивиться на нього, він нашорошив кошлаті вушка і почав метляти по підлозі куцим тоненьким хвостиком. А тоді знову заскімлив.

— Ти хто? — запитала Чарліна. — Мені ніхто не казав про собаку.

Із повітря знову озвався голос дідуся Вільяма:

— Це Приблуда. Будь із ним доброю. Він прибився до мене і, здається, всього боїться.

Чарліна не знала, як їй треба ставитися до собак. Мама казала, що вони брудні та кусаються і що вона ніколи не дозволить завести в домі собаку. Тому щоразу, зустрічаючи якось пса, Чарліна дуже нервувала. Але цей песик був мацюпуній. До того ж він здавався надзвичайно білим і дуже чистим. А ще він виглядав значно більш наляканим Чарліною, ніж Чарліна була налякана ним. Він весь тремтів.

— Ой, та не тремти ти, — сказала Чарліна. — Я тобі нічого поганого не зроблю.

Приблуда й далі тремтів і жалісливо дивився на неї.

Чарліна зітхнула. Вона відламала великий кусень пирога і простягнула Приблуді.

— На, — сказала вона. — Це тобі за те, що ти все-таки не слимак.

Приблуда потягся блискучим чорним носиком до шматка пирога. Він подивився на Чарліну, щоби впевнитися, що вона не дражниться, а тоді дуже чемно й акуратно схопив шматок пирога зубами і з’їв. А тоді благально глянув на Чарліну. Та, вражена його вишуканими манерами, відламала ще один кусень. Потім — іще один. Зрештою, вони поділилися пирогом пів-на-пів.

— Це все, — сказала Чарліна, струшуючи крихти зі спідниці. — Нам доведеться розтягнути цю торбу надовго, бо в домі, здається, немає ніякої іншої їжі. А тепер, Приблудо, покажи мені, що робити далі.

Приблуда негайно потрюхикав до дверей чорного ходу й зупинився, махаючи хвостиком і тихенько подзявкуючи. Чарліна відчинила двері, що виявилося нітрохи не легше, ніж відкривати двоє інших дверей, і вийшла за Приблудою на заднє подвір’ячко. «Певно, Приблуда має на увазі, що я мушу напомпувати води для мийки», — подумала вона. Але Приблуда проминув колонку і підійшов до хирлявої яблуньки в закутку, тоді підняв задню лапу і подзюрив на деревце.

— Зрозуміло, — сказала Чарліна. — Це ти так можеш, але я — ні. До того ж не схоже, щоби дереву це пішло на користь.

Приблуда глянув на неї і потрюхикав навколо подвір’ячка, обнюхуючи все на шляху і задираючи лапу на кожен жмутик трави. Чарліна бачила, що тут песик почувається у цілковитій безпеці. Якщо подумати, то й вона теж. Тут усюди було таке тепле відчуття захищеності, ніби дідусь Вільям наклав на це місце охоронні чари. Чарліна стояла біля колонки і дивилася поверх огорожі на круті гори. З їх вершин спливав легкий вітерець, що ніс із собою запах снігу і свіжих квітів, і це чомусь нагадало Чарліні про ельфів. Вона замислилася, чи вони, бува, не забрали дідуся Вільяма кудись туди.

«Краще б вони повернули його додому чимшвидше, — подумала вона. — Я збожеволію, якщо мені доведеться провести тут більше, ніж один день!»

У кутку біля стіни будинку стояла невеличка хижка. Чарліна підійшла, аби роздивитися, що там, бурмочучи собі під ніс: «Певно, лопати, вазони і тому подібне». Потягла на себе важкі двері, але виявила всередині великий мідний бак, маглівницю і вогнище, щоб розпалювати під баком вогонь. Якийсь час дівчинка розглядала це все, ніби якісь музейні експонати, аж поки не згадала, що і в них удома на подвір’ї є подібний сарайчик. Він був для неї не менш загадковим місцем, ніж оце, бо їй завжди забороняли туди заходити, проте вона знала, що раз на тиждень приходить праля з червоними руками та червоним лицем і розводить у тому сарайчику повно пари, і в результаті якось з’являється чистий одяг.

«Ага. То це пральня, — припустила вона. — Певно, мені треба позакидати торби з пранням у цей бак і прокип’ятити їх. Але як? Я починаю думати, що провадила надто тепличне життя».

— Причому зовсім непогане, — промовила вона вголос, згадавши червоні руки та червоне лице пралі.

«Однак це ніяк не допоможе мені помити посуд, — замислилася вона. — Ані прийняти ванну. Ну бо що, я мала би прокип’ятити себе в цьому баку? І де мені спати, заради всього святого?»

Залишивши двері відчиненими для Приблуди, дівчинка зайшла всередину, пройшла повз раковину, біля торб із пранням, проминула захаращений стіл, купу її власних речей на підлозі, а тоді потягнула на себе двері у протилежній стіні. За ними знову виявилася затхла вітальня.

— Ну, це жахливо! — сказала вона. — Де спальні? Де ванна і туалет?

Знову озвався втомлений голос дідуся Вільяма: «Щоб потрапити до спалень, а також у ванну і туалет, поверни наліво відразу ж, як тільки відчиниш кухонні двері, люба. Прошу вибачити за безлад, що його ти там застанеш».

Чарліна озирнулася на відчинені кухонні двері та кухню за ними.

— Он як? — мовила вона. — Що ж, подивимося.

Вона обережно пройшла назад у кухню і зачинила двері перед собою. Тоді знову їх відкрила, доклавши зусилля, що вже потрохи починало здаватися їй звичним, і різко повернула на лівий одвірок, перш ніж устигла подумати, ніби це неможливо.

Вона опинилася в коридорчику, що закінчувався вікном. Вітерець, який віяв від вікна, був сповнений гірських пахощів снігу і квітів. Чарліна зачудовано глянула на зелені луги на схилах і на блакитну далечінь, тим часом натискаючи клямку і напираючи коліном на найближчі двері.

Ці двері відчинилися цілком легко, ніби ними дуже часто користувалися. Чарліна зробила крок — і її заполонив аромат, який змусив дівчину негайно забути пахощі з вікна. Вона стояла, задерши носа, і радісно принюхувалася. То був розкішний прицвілий запах старих книжок. Оглянувши кімнату, вона побачила, що їх тут — сотні. Книги стояли рядочками на полицях, лежали купами на підлозі та стосами на столі — переважно давні книги в шкіряних палітурках, хоча серед тих, котрі лежали на підлозі, траплялися новіші, ще й у барвистих обкладинках. Це, вочевидь, був кабінет дідуся Вільяма.

— О-о-о! — вимовила Чарліна.

Ігноруючи вид із вікна на гортензії в садку перед домом, вона кинулася, щоб роздивитися книги на столі. То були великі, грубі, запахущі книги, декотрі мали металеві застібки, щоб утримувати їх закритими, так ніби саме ці книги було небезпечно розкривати. Чарліна вже тримала в руках найближчу, як раптом виявила на столі аркуш цупкого паперу, покритий нерівним письмом.

«Люба Чарліно», — прочитала вона мимохідь, а тоді вмостилася у м’якому кріслі перед столом, щоби прочитати решту.

— Підозрюю, він дійсно мені рідня за шлюбом, — сказала Чарліна вголос. — Він, очевидно, насправді двоюрідний дідусь моїй тітоньці Семпронії, а вона вийшла заміж за дядька Неда, який доводиться дядьком татові; правда, дядько Нед уже помер. Шкода. Це ж я вже почала сподіватися, що успадкувала хоч якісь магічні вміння.

А тоді чемно промовила в повітря:

— Дуже дякую, дідусю Вільяме.

Відповіді не було. Чарліна подумала: «Ну, її й не мало бути. Це ж не було питання», — і взялася досліджувати книги на столі.

Грубезна книга, яку вона тримала в руках, називалася «Книга Пустоти та Порожнечі». Не дивно, що коли Чарліна її відкрила, сторінки виявилися порожніми. Проте пальцями вона відчувала, як кожна порожня сторінка ніби аж воркоче і булькоче від прихованих чарів. Чарліна досить швидко її відклала і взяла натомість книгу під назвою «Воллів провідник по астромантії». Вона теж виявилася нецікавою, бо читати в ній майже не було що: самі лише діаграми з чорних пунктирних ліній та численні червоні квадратики, які розходилися від чорних ліній різноманітними фігурами. Проте Чарліна провела за її розгляданням більше часу, ніж сподівалася: певно, в тих діаграмах таки було щось гіпнотичне. Врешті-решт вона з легким жалем відклала цю книжку і взялася за наступну — «Конструктивне чаклунство найвищого рівня». Ця книга їй відразу не сподобалася. Вона була щільно заповнена довжелезними абзацами, які починалися переважно десь так: «Якщо ми екстраполюємо висновки, зроблені в наших попередніх працях, то виявимося готовими підійти до розширення паратипової феноменології…»

«Ні, — подумала Чарліна, — не думаю, що ми виявимося готовими до цього».

Вона відклала і цей фоліант, а тоді підняла з краю столу важку книгу з жорсткими кутами. На ній було написано «Дас Цаубербух» — виявилося, що вона іноземною мовою. «Певно, так говорять в Інгарії», — вирішила Чарліна. Та що найцікавіше, ця книга слугувала як прес-пап’є для купки листів з усього світу. Чарліна довго з цікавістю порпалася в них, дедалі більше захоплюючись дідусем Вільямом. Майже всі ці листи були від інших чарівників, які хотіли проконсультуватися в дідуся Вільяма стосовно особливо складних магічних питань, причому чарівники явно вважали його видатним знавцем, — або ж прагнули привітати дідуся Вільяма з його останніми відкриттями в галузі чаклунства. Усі до єдиного ці листи були написані щонайжахливішим почерком. Чарліна супилася і бурмосилася на них, а тоді врешті-решт витягла на світло найнерозбірливіше написаний.

— Ну і ну! Пише як курка лапою! — голосно сказала Чарліна, беручись до наступного листа.

Цей був від самого короля; його почерк, хоч і нерівний та старомодний, було значно легше читати.

— Добре-добре, — пробурмотіла Чарліна, гортаючи останній стосик листів. Усі вони були написані різними почерками, але завжди з особливою старанністю. Судячи з усього, в кожному з них у різний спосіб ішлося про одне й те саме: «Чарівниче Норланде, я дуже хотів би стати Вашим учнем. Чи Ви б мене прийняли? Дуже-дуже прошу». Декотрі посувалися до того, що пропонували дідусеві Вільяму гроші. Автор одного з листів писав, що може дати дідусеві Вільяму чарівний перстень з діамантом. В іншому, написаному, судячи з усього, дівчиною, говорилося (доволі жалюгідно): «Я не відзначаюся вродою, зате моя сестра дуже гарна, і вона каже, що вийде за Вас заміж, якщо Ви погодитеся навчати мене».

Чарліна скривилася і решту листів просто нашвидкуруч переглянула. Ці листи нагадали дівчинці її власний лист до короля. «Так само без сенсу», — подумала вона. Їй стало очевидно, що це такі листи, на які славетний чарівник негайно відповідає: «Ні». Вона запхала їх, склавши стосиком, назад під «Дас Цауербух», а тоді кинула погляд на решту книжок на столі. На дальньому краю столу стояв цілий ряд високих грубезних книг, усі з назвою «Рес Магіка». Чарліна подумала, що їх вона передивиться пізніше. Вона навмання вибрала ще дві книжки. Одна називалася «Шлях пані Пентстеммон: Дороговкази істини» і справила на неї враження дещо моралізаторської. Чарліна відімкнула металеві клямри другої книги і розгорнула її на першій сторінці — вона називалася «Книга палімпсеста». Перегорнувши наступні сторінки, Чарліна виявила, що кожна з них містить одне нове заклинання — власне, заклинання з коротким описом, що воно робить, а внизу — перелік необхідних інгредієнтів і покрокова процедура його виконання.

— Оце вже на щось схоже! — втішилася Чарліна і всілася читати.

Після тривалого читання, коли Чарліна саме намагалася вирішити, що корисніше: «Заклинання, щоб відрізнити друга від недруга» чи «Заклинання збільшення розуму», а може, навіть «Заклинання польоту», вона раптом відчула, що їй терміново треба в туалет. Таке з нею часто траплялося під час читання. Вона підвелася, стискаючи коліна докупи, і раптом збагнула, що досі так і не знайшла, де в будинку туалет.

— Ой, як мені потрапити звідси до туалету? — гукнула вона.

На щастя, з повітря негайно озвався слабкий лагідний голос дідуся Вільяма:

— Поверни у проході наліво, моя люба, туалет — це будуть перші двері праворуч.

— Дякую! — видихнула Чарліна і побігла.