Будинок безлічі шляхів

Розділ п’ятнадцятий,

Тіммінз з наріканнями і зітханнями повів Чарліну заплутаним зворотним шляхом до печери кобольдів. Там він зупинився, радісно сказав: «Звідси ти вже і сама знаєш дорогу», — і зник у печері, залишивши Чарліну саму з Приблудою.

Клопіт полягав у тому, що насправді Чарліна зовсім не знала дороги від печери додому. Вона кілька хвилин постояла біля предмета, який Тіммінз назвав кріслом-саньми, розмірковуючи, що ж робити далі, а ще — спостерігаючи за кобольдами. Ті не звертали на неї ані найменшої уваги і весь час фарбували, обстругували й обтягували тканиною цей предмет. Нарешті Чарліна вирішила опустити собачку на землю.

— Приблудо, — попросила вона, — покажи мені дорогу до будинку двоюрідного дідуся Вільяма, будь розумною собачкою.

Приблуда радісно потрюхикала геть. Але вже невдовзі Чарліна почала серйозно сумніватися, чи Приблуда дійсно така вже розумна. Собачка собі трюхикала, а Чарліна йшла за нею; і вони весь час повертали ліворуч, а потім праворуч, і знову праворуч — здавалося, вони йшли годинами. Чарліна глибоко поринула в роздуми про своє відкриття, тому кілька разів не встигала помітити, чи Приблуда повернула наліво, чи направо. Їй доводилося зупинятися в майже цілковитій темряві й кликати: «Приблудо! Приблудо!» — аж поки собачка не поверталася до неї. Мабуть, таким чином Чарліна подвоїла шлях, який їм довелося пройти, особливо Приблуді: та почала важко перебирати ногами й напружено дихати, висолоплюючи язик. Однак Чарліна не наважувалася взяти її на руки, бо боялася, що тоді вони точно не доберуться додому. Натомість Чарліна почала говорити вголос, щоби підбадьорити собачку й себе.

— Приблудо, я просто зобов’язана розповісти Софі про те, що трапилося. Вона, напевно, вже переживає за Кальцифера. А ще я мушу чимшвидше розповісти королю про гроші. Але якщо я вирушу до Королівського особняка як тільки повернуся додому, то наткнуся там на отого жахливого принца Людовіка, який вдаватиме, ніби любить оладки. І чому він їх не любить? Оладки просто дивовижні! Гадаю, не любить — тому що він лабокін. Ні, я не наважуся говорити про це з королем при ньому. Певно, нам доведеться почекати до завтра. Як думаєш, коли принц Людовік збирається виїхати? Сьогодні ввечері? Король сказав мені прийти через два дні, значить, до того часу Людовік уже мав би виїхати. Якщо завтра я прийду досить рано, то встигну спершу переговорити із Софі… О Боже! Тільки-но згадала. Кальцифер говорив, що вони збираються вдати, ніби виїхали, значить, Софі там може і не бути. Ой, Приблудо, що ж мені робити?

Чим більше Чарліна говорила про це, тим менше розуміла, що ж їй робити. Зрештою, вона втомилася говорити і просто мовчки пленталася за невиразною світлою цяткою — Приблудою, яка накульгувала і голосно сапала, але вперто чимчикувала попереду. Через незмірно довгий час Приблуда опинилася перед дверима, налягла на них — і вони опинилися у вітальні будинку Чарліниного двоюрідного дідуся Вільяма. Приблуда протяжно заскиглила і стала відхекуватися, повалившись на бік. Чарліна визирнула у вікно. У променях призахідного сонця квіти гортензії забарвилися в рожевий і багряний кольори.

«Ми проходили цілий день! — подумала Чарліна. — Не дивно, що Приблуда така виснажена! І не дивно, що я сама також ледве стою на ногах! Зате Пітер уже мав би бути вдома, сподіваюся, він устиг приготувати вечерю».

— Пітере! — гукнула вона.

Не почувши відповіді, Чарліна підхопила Приблуду й пішла на кухню. Собачка легенько лизнула її руку на знак подяки, адже вона не мусила бігти власними лапами. За кухонним вікном вечірнє світло падало на вивішену зигзагами рожеву та білу білизну, яка мирно сохнула під повівами приємного вітерцю. Пітера не було.

— Пітере? — ще раз гукнула Чарліна.

Ні звуку у відповідь. Чарліна зітхнула. Судячи з усього, Пітер заблукав ще надійніше, ніж вона, і хтозна, коли він тепер повернеться.

— Занадто багато кольорових ниток! — пробурчала Чарліна до Приблуди, ляскаючи по кухонній плиті, щоб отримати собачий корм. — Дурний хлопчисько!

Вона почувалася надто втомленою, щоб готувати вечерю. Коли Приблуда виїла дві миски корму й вихлептала всю воду, яку Чарліна принесла для неї з ванної, дівчинка пішла у вітальню й замовила Пообідній чай. Трохи повагавшись, вона замовила його вдруге. А потім — Ранкову каву. Після цього вона замислилася, що, може, таки варто би було піти на кухню — попросити ще й сніданок, але вирішила, що зараз не в змозі, натомість узяла книжку.

Через якийсь час її розбудила Приблуда, яка видряпалася на диван поруч із нею.

— Ану його! — пробурчала Чарліна. Вона пішла спати, навіть не спробувавши вмитися, і заснула просто в окулярах.

Прокинувшись вранці, вона почула, що Пітер повернувся. Із ванної кімнаті долинав шум, кроки, звуки відчиняння й зачиняння дверей. «Який він жвавий, — подумала Чарліна. — Мені б так». Але вона пам’ятала, що сьогодні їй неодмінно треба потрапити до Королівського особняка, тому зітхнула і встала з ліжка. Дівчинка витягла свій останній чистий одяг і так довго й ретельно вмивалася й розчісувалася, що аж Приблуда стривожилася і прийшла її кликати.

— Так. Сніданок. Авжеж. Я знаю, — заспокоїла її Чарліна. — Клопіт у тому, — зізналася вона, піднімаючи собачку на руки, — що я страшенно боюся того безбарвного джентльмена. По-моєму, він значно гірший за принца.

Чарліна ногою штовхнула двері, крутнулася, повернула ліворуч до кухні. Там від несподіванки дівчинка витріщилася й остовпіла.

За кухонним столом сиділа якась незнайома жінка і спокійнісінько снідала. Вона належала до того типу людей, про яких із першого погляду знаєш: вона абсолютно зарадна. Зарадність променіла з її вузького обвітреного обличчя, а впевненість відчувалася в кожному жесті міцних жилавих рук. Зараз ці руки впевнено зменшували височезну гірку политих кленовим сиропом млинців і зарадно різали на тарілці хрусткий підсмажений бекон.

Чарліна не могла відірвати погляду ні від млинців, ні від дивного, подібного на циганський, яскравого, хоча й трохи вицвілого, одягу незнайомки. Він був весь вкритий оборками, а виполовіле волосся жінки ховалося під барвистою хусткою. Жінка повернула голову і теж глянула на Чарліну.

— Ви хто?

— Ти хто?

Їхні запитання прозвучали майже одночасно, ось тільки запитання незнайомки було невиразним, бо вона саме прожовувала щось зі сніданку.

— Я Чарліна Бейкер, — назвала себе Чарліна. — Я тут наглядаю за будинком мого двоюрідного дідуся Вільяма, поки він сам — на лікуванні в ельфів.

Жінка проковтнула їжу і сказала:

— Пречудово. Я рада, що він хоч когось залишив понаглядати за домом. Мені було би прикро думати, що малесеньку собачку покинуто на ласку Пітера. До речі, я вже її погодувала. Пітер ніскілечки не здатний подбати про собаку. Він іще спить?

— Ну… — знітилася Чарліна. — Я не впевнена. Він ізвечора не повернувся.

— Пітер завжди такий, — зітхнула жінка, — тільки-но я на мить відвернуся — а за ним і слід захолов. Але я переконана, він щасливо повернеться назад.

Вона тицьнула виделкою з настромленим на неї млинцем із беконом, показуючи на вікно:

— В отій білизні — весь Пітер.

Чарліна відчула, як на її щоках проступив рум’янець:

— Ну, це ще й я винна. Це я виварила червону мантію. А чому ви кажете, що в цьому — весь Пітер?

— Бо він ще жодного разу в житті не сотворив як треба жодного заклинання, — відповіла жінка. — Кому ж про це знати, як не мені. Я — його мати.

Чарліна приголомшено усвідомила, що розмовляє з Білогорською відьмою. Цей факт її вельми вразив. «Само собою, що Пітерова мати надзвичайно зарадна, — подумала вона. — Але що вона тут робить?»

— Я думала, ви виїхали до Інгарії, — сказала дівчинка.

— Я саме їхала туди, — підтвердила відьма, — і вже навіть дісталася до Чужокрайнії, коли королева Беатрис повідомила мене, що чарівник Хаул вирушив у Верхню Норландію. Тоді я ще раз перебралася через гори й зупинилася в ельфів. Вони розказали мені, що лікують чарівника Норланда. Це мене страшенно стривожило, бо я подумала, що Пітер залишився тут сам. Розумієш, я відіслала Пітера до чарівника Норланда задля його безпеки. Тож я негайно вирушила сюди.

— Думаю, Пітерові нічого не загрожує, — промовила Чарліна. — Принаймні не загрожувало, поки він вчора не загубився.

— Тепер, коли я тут, з ним уже нічого не станеться, — сказала відьма. — Я відчуваю, що він десь поблизу, — вона зітхнула: — Думаю, доведеться мені піти пошукати його, а то, знаєш, він не розрізняє, де право, де ліво.

— Знаю, — підтвердила Чарліна, — він пов’язує кольорові стрічки. Насправді він дуже добре дає собі раду, не переживайте.

Але тим часом їй спало на думку, що настільки зарадній жінці, як Білогорська відьма, Пітер не міг не здаватися таким самим безнадійним нездарою, як вона сама здавалася нездарою Пітерові. «Ці вже мені батьки!» — подумала вона. Чарліна поставила Приблуду на підлогу й чемно поцікавилася:

— Вибачте, що запитую, але як вам вдалося змусити сніданкове заклинання дати вам усі ці млинці?

— Просто висловивши відповідний наказ, звичайно, — відповіла відьма. — Хочеш?

Чарліна кивнула. Відьма клацнула своїми зарадними пальцями в бік вогнища:

— Сніданок, — розпорядилася вона, — з млинцями, беконом, соком і кавою.

Враз нізвідки з’явилася таця, посеред якої стояла і сочилася сиропом апетитна гірка млинців.

— Бачиш? — сказала відьма.

— Дякую, — вимовила дівчинка, із вдячністю беручи тацю.

Приблуда поводила носиком, почувши запах, і кинулася з дзявкотом гасати навколо столу. Було цілком зрозуміло, що сама вона анітрохи не вважає за справжній сніданок те, чим її погодувала відьма. Чарліна поставила тацю на стіл і дала Приблуді найбільш хрусткий шматок бекону.

— У тебе чарівна собачка, — зазначила відьма, повертаючись до свого власного сніданку.

— Ну, я б сказала, що вона просто мила, — зауважила Чарліна, сівши й нарешті взявшись до млинців.

— Ні, я не це мала на увазі, — нетерпляче хитнула головою відьма. — Я ніколи не сюсюкаю. Я сказала саме те, що хотіла сказати, — що це чарівна собачка, — вона з’їла ще кілька млинців, тож продовжувала пояснювати з повним ротом: — Чарівні собаки — надзвичайно рідкісні й наділені неймовірною магічною силою. Ця собачка робить тобі велику честь тим, що визнає тебе своєю людиною. Припускаю, вона навіть змінила свою стать відповідно до твоєї. Сподіваюся, ти належно її цінуєш.

— Так, — сказала Чарліна, — ціную.

«Я би вже, певно, воліла сніданок із принцесою Хільдою, — подумала дівчинка. — Невже ця відьма конче мусить бути такою суворою?» Продовжуючи снідати, Чарліна згадала, що двоюрідний дідусь Вільям, швидше за все, думав, що Приблуда — чоловічої статі. Та й самій їй теж спершу здалося, що вона — це він. А тоді Пітер підняв собачку і заявив, що це все-таки вона.

— Я впевнена, що ви праві, — чемно додала Чарліна. — А чому Пітер мав би бути тут у небезпеці? Він мій ровесник, а я не думаю, щоби мені тут щось загрожувало.

— Наскільки я уявляю, — сухо зазначила відьма, — твої магічні здібності кращі, ніж Пітерові.

Вона доїла млинці та взялася за грінку.

— Якщо в Пітера є змога напартачити в заклинанні, то він неодмінно напартачить, — рішуче запевнила відьма, намазуючи грінку маслом. — Тільки не кажи мені, — продовжила вона, відкушуючи великий шматок хрусткої грінки, — бо я однаково не повірю, що внаслідок твоїх чарів не виходить саме те, що ти мала на увазі, незалежно від того, яким способом ти це робила.

Чарліна згадала про заклинання польоту, а тоді про сантехнічне заклинання, а ще про Ролло в мішку, і з повним ротом, дожовуючи, визнала:

— Так, здається…

— Тим часом із Пітером усе навпаки, — перебила її відьма. — Його методика бездоганна, але всі його заклинання завжди дають збій. Власне, однією з причин, чому я послала його до Норланда, було сподівання, що чарівникові вдасться якось підрихтувати Пітерову магію. Розумієш, у Вільяма Норланда є «Книга палімпсеста».

Чарліна відчула, що її лице знову спалахнуло рум’янцем.

— Е-е-е… — промимрила вона, згодовуючи Приблуді половину млинця, — а що дає ця «Книга палімпсеста»?

— Ця собака скоро не зможе триматися на ногах, якщо ти далі будеш так її перегодовувати, — сказала відьма. — «Книга палімпсеста» дозволяє людині використовувати всю магічну силу землі, повітря, вогню й води. Правда, вогненну магію вона дає лише тим людям, яким можна довіряти. Ну і, звичайно ж, перш за все сама ця людина повинна володіти магічними здібностями, — на її обличчі промайнула тінь занепокоєння. — Я думаю, Пітер володіє цими здібностями.

«Вогонь, — подумала Чарліна. — Мені вдалося зняти вогонь із Пітера. Значить, мені можна довіряти?»

— Я впевнена, що він має здібності, — сказала вона відьмі. — Не можна сотворити заклинання абияк, якщо взагалі не маєш ніяких здібностей. А які ще причини змусили вас відіслати Пітера саме сюди?

— Вороги, — відповіла відьма, похмуро сьорбаючи каву. — У мене є вороги. Це вони вбили Пітерового батька.

— Це ви про лабоків? — перепитала Чарліна. Вона поскладала посуд назад на тацю й зробила останній ковток кави, перш ніж встати і піти.

— Наразі я знаю тільки одного лабока, — промовила відьма. — Скидається на те, що він повбивав усіх своїх суперників. Але так, саме цей лабок пустив лавину, під якою загинув мій чоловік. Я бачила це.

— Тоді можете більше не хвилюватися, — сказала Чарліна, підводячись, — цей лабок мертвий. Кальцифер знищив його позавчора.

Відьма була вражена.

— Розповідай! — рішуче наказала вона.

Хоча Чарліні страшенно кортіло нарешті піти до Королівського особняка, вона відчула: щось змусило її знову сісти за стіл, налити собі ще кави й переказати відьмі всю історію, не тільки про лабока та його яйця, а й про Ролло та лабока. «Та це ж нечесне використання чаклунства!» — подумала Чарліна, спохопившись, що розповідає відьмі навіть про те, що Кальцифер, здається, зник.

— То чого ж ти тут сидиш? — нагримала на неї відьма. — Негайно біжи до Королівського особняка й розкажи все Софі! Бідна жінка зараз, певно, вже з розуму сходить від тривоги. Поспішай, дівчинко!

«І жодного тобі «дякую, що розповіла», — понуро подумала Чарліна. — Я б таки воліла мати справу зі своєю матір’ю, ніж із Пітеровою. А зі сніданком із принцесою Хільдою і порівнювати годі!»

Вона швиденько встала, чемно попрощалася, вийшла у вітальню, а звідти у сад. Приблуда радісно вистрибувала біля її ніг. «Це ще щастя, що я не проговорилася їй про хід через конференц-зал, — подумала Чарліна, роблячи такі сягнисті кроки, що окуляри на ланцюжку аж підстрибували в неї на грудях, — бо вона могла змусити мене піти коротшим шляхом, і тоді я би втратила нагоду пошукати Кальцифера».

Перед поворотом дороги вона вийшла на те саме місце, де Кальцифер знищив яйця лабока. Тут відвалився величезний шмат скелі, й купа каменюк докотилася майже до путівця. Кілька людей, подібних на пастухів, видряпувалися на гору каміння в пошуках привалених овець і чухали потилиці, дивуючись, що ж могло заподіяти таку шкоду. Чарліна завагалася. Якби Кальцифера можна було знайти, ці люди вже би його, мабуть, знайшли. Вона сповільнила ходу й уважно розглядала гору побитих каменів, повз які проходила. Між каменями ніде не було видно ні сліду синього вогню, ні язичка полум’я.

Чарліна вирішила, що старанно перешукає цю купу трохи пізніше, і знову кинулася бігти, не звертаючи уваги на чисте блакитне небо й тонку голубаву імлу над горами. Був ранок одного з рідкісних у Верхній Норландії спекотних днів. Єдине, що схвилювало Чарліну, — це що Приблуда невдовзі помітно перегрілася: вона важко хекала, перевалювалася з боку на бік і висолопила рожевий язик мало не до самої землі.

— Бідолашка! Думаю, це через той млинець, — сказала Чарліна, зупиняючись і беручи її на руки. — Я б воліла, щоб відьма не сказала того про тебе, — зізналася вона вже на бігу. — Тепер я переживаю, що так сильно стала тебе любити.

Коли вони досягли міста, Чарліна була не менш розігріта, ніж Приблуда, і вона майже шкодувала, що не може так само висолопити язика. Їй довелося сповільнитися до швидкої ходи, і хоча Чарліна вибрала найкоротший шлях, дорога до Королівської площі здавалася безкінечною. Врешті-решт вона завернула за останній ріг перед площею — і виявила, що шлях їй заступає величезна юрма роззяв. Скидалося на те, що половина всіх громадян Верхньої Норландії зібралися тут, аби повитріщатися на нову споруду, що стояла за кілька футів від Королівського особняка. Заввишки вона була майже як сам особняк, видовженої форми, вугільно-темна, а на кожному з кутів височіла башточка. Це був той же замок, що його Чарліна бачила, коли він сумно і поважно сунув через гори. Вони з Приблудою задивилися на нього з таким же захватом, як і решта людей на площі.

— Як він тут опинився? — питали люди одне в одного, поки Чарліна протискалася ближче до замку. — І як він тут помістився?

Чарліна поглянула на чотири дороги, що вели на Королівську площу, і їй спало на думку те ж таки питання. Жодна з цих доріг не була навіть наполовину така широка, як замок. А проте ось він стоїть, надійний і високий, ніби сам по собі виріс на площі за ніч. Працюючи ліктями, Чарліна протискалася до замку з дедалі більшою цікавістю.

Коли вона наблизилася до замкового муру, з однієї з башт зіскочив синій вогник і ковзнув до неї. Чарліна присіла. Приблуда стрепенулася. Хтось закричав. Натовп сахнувся, і Чарліна опинилася сам на сам із блакитною крапелькою вогню, яка плавала на рівні її обличчя. Приблуда гамселила Чарліну хвостиком по руці, вітаючись із вогняним демоном.

— Якщо ви йдете в Королівський особняк, — протріщав Кальцифер, — скажіть їм, нехай поквапляться. Я не можу тримати тут замок цілий ранок.

Чарліна від радощів мало не оніміла.

— Я думала, ти загинув! — ледве вимовила вона. — Що трапилося?

Кальцифер стріпнувся в повітрі, він виглядав трохи зніченим.

— Здається, я здуру привалив сам себе, — зізнався він. — Не знати як опинився під камінням. Весь учорашній день мені пішов на те, щоби звідти вибратися. А коли вже вибрався, то ще довелося шукати замок. Його за той час віднесло на кілька миль. Я тільки щойно прибув сюди, чесно. Скажи Софі. Вона мала вдавати, ніби сьогодні — від’їзд. І ще скажи, що в мене майже закінчилися дрова. Це спонукає її до дій.

— Гаразд, — пообіцяла Чарліна. — З тобою справді все добре?

— Просто я дуже голодний, — сказав Кальцифер. — Дрова. Пам’ятай.

— Дрова, — кивнула Чарліна і побігла до дверей особняка, раптом відчувши, що життя набагато краще, щасливіше і вільніше, ніж здавалося напередодні.

Сім відчинив їй двері несподівано швидко. Він подивився на замок, на юрму роззяв, і похитав головою.

— Ах, панно Чарівна, — сказав він. — У нас сьогодні ранок із дуже багатьма складностями. Не думаю, що Його Величність уже готовий почати роботу в бібліотеці. Але прошу заходити.

— Дякую, — сказала Чарліна, опускаючи Приблуду на підлогу. — Я можу почекати. Однаково мені треба спершу порозмовляти з Софі.

— Софі… е-е… тобто пані Пендрагон, — сказав Сім, зачиняючи двері, — здається, якраз і є одною із складностей цього ранку. Принцеса вкрай обурена і… Зрештою, проходьте, і самі побачите, що я маю на увазі.

Він почовгав вогким коридором, запрошуючи Чарліну йти за ним. Вони ще не дійшли до повороту, за яким знаходилися кам’яні сходи, коли до Чарліни долинув голос кухаря Джамала: «Ось як можна знати, що готувати, якщо гості весь час то від’їжджають, то не від’їжджають, то знов від’їжджають, я вас запитую?!» Тоді пролунало гучне завивання Джамалового пса і включився чималий хор інших голосів.

Софі стояла під сходами з Морганом на руках, за її спідниці тривожно, хоч і з ангельським виразом личка, вчепився Блим, а огрядна нянька стояла віддалік — як завжди. Чарліна навіть подумала, чи з тієї няньки буває хоч якась користь. Принцеса Хільда випросталася біля сходів і виглядала дуже по-королівському і люб’язно — набагато величнішою і люб’язнішою, ніж Чарліна могла собі уявити. Король також стояв тут — червоний на лиці, охоплений праведним королівським гнівом. З першого ж погляду Чарліна зрозуміла, що згадувати про дрова для Кальцифера наразі немає сенсу. Принц Людовік із задоволеним і зверхнім виразом обличчя спирався на поручні. При ньому була його дама у мало не бальній сукні, вона дивилася на всіх із презирством. На превеликий жах Чарліни, тут же був і безбарвний джентльмен — він шанобливо стояв поруч із принцом.

«І хто б здогадався, що цей негідник щойно вкрав у короля всі гроші!» — подумала Чарліна.

— Я б назвав це крайнім зловживанням гостинністю моєї доньки! — говорив король. — Ви не мали права давати обіцянки, яких не можете дотримати. Якби ви були нашими підданими, ми б заборонили вам від’їжджати.

— Я справді збиралася дотримати обіцянки, сір, — парирувала Софі, намагаючись, щоб її голос звучав шляхетно, — але ви не можете вимагати від мене залишитися тут, якщо моя дитина — під загрозою. Якщо би ви дозволили мені забрати мого сина в безпечне місце, я би змогла виконати кожне бажання принцеси Хільди.

Чарліна зрозуміла, в чому проблема Софі. У присутності принца Людовіка та безбарвного джентльмена вона не могла зізнатися, що збиралася лише вдати, ніби від’їжджає. До того ж їй справді треба було заховати Моргана в безпечному місці.

— Вбережіть нас від ваших обіцянок, яких не можете виконати, юна леді! — сердито відрізав король.

Приблуда біля Чарліниних ніг раптом загарчала. Принц Людовік за спиною в короля засміявся і клацнув пальцями. Те, що сталося далі, застало всіх зненацька. Няня і принцова дама вискочили зі своїх суконь. Няня перетворилася на дебелу багряну істоту з блискучими м’язами і голими пазуристими ногами. Бальна сукня принцової дами сповзла, вивільнивши огрядне багряне тіло в чорному трико з прорізами на спині, крізь які витикалася пара багряних крилець, на вигляд ні до чого не придатних. Обидві лабокінки простягнули свої багряні ручиська і стали наступати на Софі.

Софі невиразно зойкнула і вихопила Моргана з-під їхніх загребущих лап. Морган теж заверещав від несподіванки і страху. Далі все потонуло в пронизливому гавкоті Приблуди та в глибокому виразному гарчанні Джамалового пса, який кинувся за дамою принца. Однак перш ніж він встиг добігти до лабокінок, дама принца, задзижчавши крильцями, кинулася на Блима і схопила його. Блим заверещав і почав гамселити в повітрі ногами в голубих оксамитових штанцях. Лабокінка-няня спинилася перед Софі, щоб не дати їй урятувати Блима.

— Розумієте, — сказав принц Людовік, — ви все ж таки поїдете, інакше ваша дитина постраждає.