Будинок безлічі шляхів

Розділ дев’ятий,

Тоді Пітер і Чарліна, природно, зійшлися біля кухонного вогнища. Приблуда втекла їм з дороги, бо вони почали одне поперед одного стукати по вогнищу і вигукувати: «Сніданок!». Однак скидалося на те, що ці чари діяли тільки вранці.

— Я би вже не відмовилася навіть від копчених оселедців, — зізналася Чарліна, сумовито оглядаючи обидві таці. На них були булочки, мед і апельсиновий сік — а більше нічого.

— Я вмію варити яйця, — похвалився Пітер. — Приблуда з’їла би цю баранячу відбивну?

— Вона з’їла би практично що завгодно, — сказала Чарліна. — Вона така ж неперебірлива, як… як і ми. Правда, я не думаю, що вона їла би редьку. Я би не їла.

Вечеря видалася не зовсім вдалою. Зварені Пітером яйця виявилися, що й казати, крутими. Щоб відвернути увагу Чарліни від цього факту, Пітер розпитував її про візит до Королівського особняка. Чарліна розповідала йому про візит — насамперед, щоб відвернути свою та Пітерову увагу від того, що зварені на круто яйця не поєднуються з медом. Пітера невимовно зацікавило те, що король, судячи з усього, намагався знайти золото, а ще більше заінтригувало прибуття Моргана і Блима.

— Ще й вогняний демон? — перепитав він. — Двоє дітей із магічними здібностями — а до того ще й вогняний демон! Ладен закластися, що в принцеси повні руки роботи. На скільки вони залишаться?

— Не знаю. Ніхто не сказав, — відповіла Чарліна.

— Тоді ставлю два пообідні чаї й одну ранкову каву, що принцеса виставить їх іще до кінця тижня, — заявив Пітер. — Ти вже поїла? Бо я хотів би, щоби ти переглянула валізу свого дідуся.

— Але я хочу почитати! — запротестувала Чарліна.

— Ні, не хочеш, — вирішив за неї Пітер. — Почитати ти завжди встигнеш. А в тій валізі повно всіляких речей, про які тобі необхідно знати. Я тобі покажу.

Він відсунув сніданкові таці набік і виклав перед нею валізу. Чарліна зітхнула і вдягнула окуляри.

Валіза була до країв заповнена папером. Нагорі лежала записка, виведена красивим, хоча й нерівним почерком дідуся Вільяма. «Для Чарліни, — було написано в записці. — Ключ до будинку». Під нею лежав великий аркуш паперу з химерною сіткою закручених ліній. На лініях через певні проміжки були намальовані квадратики з позначками, а на краю аркуша кожна лінія закінчувалася стрілочкою з підписом «Недосліджене».

— Це ще тільки короткий ключ, — пояснив Пітер Чарліні, коли та взяла аркуш. — А решта паперів у валізі — це, власне, і є карта. Вона розкладається. Дивися.

Він узяв наступний аркуш паперу і потягнув. За ним потягнувся прикріплений до нього наступний аркуш, той потягнув наступний і так далі. Складені купкою у валізі папери лягли на столі довжелезною гармошкою. Чарліна дивилася на них з обуренням. На кожному аркуші були акуратно накреслені кімнати і коридори зі старанними підписами під кожним. Підписи були на кшталт: «Тут двічі повернути наліво» або «Тут два кроки вправо і один наліво». На кімнатах теж були написи, декотрі прості, як‑от «Кухня», а декотрі багатослівні, як, наприклад: «Мій склад чаклунських запасів, що постійно поповнюється завдяки постачальному заклинанню, яким я цілком можу гордитися. Прошу мати на увазі, що складники при стіні ліворуч украй небезпечні й потребують дуже обережного поводження». А деякі зі з’єднаних аркушів були, як виглядало, цілком заповнені перехрещеними коридорами з підписами «До недослідженої північної частини», «До кобольдів», «До головного бака» або «До бальної зали: сумніваюся, чи ми колись знайдемо для неї застосування».

— Я цілком правильно зробила, що не стала відкривати цю валізу, — заявила Чарліна. — Ще ніколи в житті не бачила настільки заплутаної карти. Не може це все знаходитися в цьому будинку!

— А воно знаходиться. Він просто величезний, — сказав Пітер. — І якщо ти глянеш, то побачиш, що те, як складена карта, служить підказкою, як дістатися до тієї чи іншої частини. Ось дивися, тут на верхньому аркуші — загальна кімната, але якщо ти перейдеш до наступного аркуша, то не потрапиш ні до чарівникового кабінету, ні до спалень, бо вони складені в інший бік, бачиш? Ти потрапиш до кухні, бо вона складена тим самим боком…

Чарліні голова почала йти обертом, тож вона стала пропускати повз вуха захоплені пояснення Пітера. Натомість дівчинка роздивлялася заплутані лінії на аркуші паперу, який тримала в руці. Це їй чомусь здалося простішим заняттям, ніж слухати. Принаймні тут просто посередині було написано «Кухня», а також «Спальні», «Плавальний басейн» і «Кабінет». «Плавальний басейн»? Це ж не може бути насправді? Цікавий завиток відходив направо, під цими квадратиками, до клубка ліній, в якому містився квадратик із написом «Конференц-зал». Від цього квадратика відходила стрілочка з написом «До Королівського особняка».

— Ой! — вирвалося в Чарліни. — То звідси можна дістатися до королівського дому?!

— …на гірський луг, де написано «Стайня», ось тільки я досі не розумію, як туди дістатися з його робітні, — вів далі Пітер, розгортаючи наступну гармошку. — А ось тут «Продуктовий склад». І підписано: «Діють чари незмінності». Цікаво, як вони знімаються? А взагалі-то мене цікавлять місця на кшталт оцього, що підписане: «Місце для зберігання. Просто зайве? Колись треба дослідити». Як ти думаєш, він сам створив увесь цей викривлений простір? Чи просто знайшов його тут, коли сюди вселився?

— Знайшов, — припустила Чарліна. — Стрілки з підписами «Недосліджене» підказують, що він сам іще не знає, що там.

— Можливо, ти права, — розсудливо мовив Пітер. — Насправді він використовує тільки ті частини, що посередині, правда? Ми можемо зробити йому послугу, якщо дослідимо трохи більше.

— Досліджуй сам, якщо хочеш, — заявила Чарліна. — А я йду читати книжку.

Вона склала папір із заплутаними лініями і поклала його в кишеню. Це позбавить її ранкової прогулянки.

Вранці виявилося, що парадне вбрання Чарліни ще вогке. Їй довелося залишити його понуро порозвішуваним по всій кімнаті та вдягнутися в інше парадне вбрання, трохи менш ошатне. Вдягаючись, Чарліна замислилася, чи їй би не вдалося залишити сьогодні Приблуду на Пітера. Але, мабуть, ні. Що, коли Пітер спробує виконати ще якесь заклинання й примудриться вивернути Приблуду навиворіт чи щось таке?

Приблуда, природно, поспішно подріботіла за Чарліною до кухні. Чарліна постукала по вогнищу за собачим кормом, а тоді, дещо невпевнено, — за своїм власним сніданком. Могло виявитися, що вони з Пітером збили чари з пантелику, вимагаючи сніданку вчора ввечері.

Але ні. Сьогодні вона дістала повну тацю: чай і каву на вибір, грінки, миску якоїсь страви з рису і риби, а на додачу персик. «Певно, чари таким чином вибачаються», — подумала Чарліна. Страва з рибою не дуже їй сподобалася, тому вона більшу частину згодувала Приблуді. Та з’їла зі своїм звичайним апетитом і тепер поширювала навколо себе рибний запах, чапаючи за Чарліною, яка розгорнула листок із заплутаними лініями, готова вирушати до Королівського особняка.

Глянувши на переплетіння ліній, Чарліна розгубилася. Вона виявила, що розгублена навіть більше, ніж від карти у валізі. Дівчинка спробувала згинати папір туди і назад, намагаючись відтворити складену у валізі карту, але це анічогісінько не дало. Повернувши кілька разів ліворуч і праворуч, вона несподівано ввійшла у просторе приміщення, залите яскравим світлом з великих вікон, що виходили на річку. Звідси відкривався пречудовий вид на місто над річкою. Зокрема, на превелике Чарлінине розчарування, звідси було добре видно золотий дах Королівського особняка, який блищав на сонці.

— Але ж я хотіла дістатися якраз туди, а зовсім не сюди! — вигукнула вона, розглядаючись навколо.

Під вікнами тут стояли довжелезні дерев’яні столи, повні чудернацького причандалля, а інше приладдя було купою навалене посеред кімнати. На не зайнятих вікнами стінах висіли полички, а на них стояло повно глечиків, бляшанок і скляного посуду дивної форми. У повітрі висів запах свіжого дерева, який перекривався тим самим запахом грози і спецій, що на нього Чарліна звернула увагу в кабінеті дідуся Вільяма. «Запах виконаної магії, — подумала вона. — Це, мабуть, його робітня». Судячи з того, як бадьоро тут розгулювала Приблуда, собачка це приміщення добре знала.

— Ходи, Приблудо, — сказала Чарліна, затримавшись, щоби глянути на папірець, який лежав на горі чудернацького причандалля посеред кімнати. На ньому було написано: «Прошу не чіпати». — Повернімося до кухні та почнімо спочатку.

Але вийшло не так, як вона задумала. Повернувши наліво від дверей робітні, вона опинилася в дуже теплому місці під відкритим небом, де в обрамленні білого каменю хлюпотів невеликий синій басейн. Місцина була огороджена шпалерами з білого каменю для в’юнких рослин, по яких пнулися виткі троянди, а на шезлонгах під ними лежали поскладані купками великі махрові рушники. «Приготовані, щоб витертися ними після плавання», — припустила Чарліна. Проте бідолашна Приблуда злякалася цього місця. Припавши до землі й тремтячи, вона заскавуліла і позадкувала до виходу.

Чарліна взяла її на руки.

— Тебе хтось намагався втопити, га, Приблудо? Ти була цуценям, якого ніхто не хотів? Не бійся. Однаково я не збираюся наближатися до цієї води. Я зовсім не вмію плавати.

Коли Чарліна, йдучи до виходу, повернула наліво, виявилося, що плавання — це тільки одна з дуже багатьох речей, що їх вона не вміє. Пітер не помилявся, коли звинувачував її в невігластві.

— Не те щоб я була лінива, — пояснила Чарліна Приблуді, опинившись у місці, яке, судячи з усього, було стайнею, — або дурна. Розумієш, просто я ніколи не намагалася перейняти в матері нічого з того, що вона вміє робити.

У стайні досить-таки смерділо. Чарліні відлягло від серця, коли вона побачила, що коні — очевидно, з цієї стайні — пасуться на лужку трохи вище, за огорожею. Обходження з кіньми — це ще одна річ, якої вона не опановувала. Зате принаймні Приблуда тут не виглядала наляканою.

Чарліна зітхнула, опустила Приблуду на землю і ще раз подивилася на заплутану карту, яка її безмежно спантеличувала. «Стайня» була на ній позначена — десь у горах. Звідси їй треба було двічі повернути праворуч, щоби знову потрапити до кухні. Вона двічі повернула праворуч, залишивши Приблуду дріботіти за нею, — і опинилася в майже цілковитій темряві при вході до чогось подібного на велику печеру, повну синіх кобольдів, котрі кудись поспішали. З появою Чарліни всі вони обернулися і сердито витріщилися на неї. Чарліна швиденько повернула направо ще раз. Цього разу вона опинилася в коморі з горнятами, тарілками і чайничками. Приблуда заскавуліла. Чарліна подивилася на кілька сотень чайничків усіх можливих кольорів і розмірів, розставлених рядочками на поличках, і запанікувала. Вона вже починала спізнюватися. Що гірше, коли вона знову надягнула окуляри і звірилася з планом, виявилося, що вона десь на самому низу в лівій частині заплутаних ліній: там, де над стрілкою, що вела до краю карти, була приписка: «Далі в цьому напрямку живе група лабокінів. Потрібна обережність».

— Ой! — вигукнула Чарліна. — Ну це вже смішно! Ходи, Приблудо.

Вона відчинила двері, в які тільки що зайшла, і знову повернула праворуч.

Цього разу вони з Приблудою опинилися в цілковитій темряві. Чарліна відчувала, як Приблуда стривожено тицяє носом їй в гомілку. Вони обидві принюхалися, і Чарліна вимовила:

— Ага!

Це було те саме місце із запахом вогкого каменю, який вона запам’ятала з того дня, коли приїхала до цього будинку.

— Дідусю Вільяме, — запитала вона, — як мені потрапити звідси знову до кухні?

На її превелике полегшення, добрий голос відповів їй. Тепер він звучав дуже слабко і дуже здалеку:

— Якщо ти опинилася тут, моя люба, то ти, можна сказати, заблукала, тож слухай уважно. Один раз обернися за годинниковою стрілкою…

Слухати далі Чарліна не потребувала. Замість того, щоби зробити один повний оберт, вона обережно зробила тільки половину оберту, а тоді подивилася перед собою. І справді, попереду виявився тьмяно освітлений кам’яний коридор, що перетинав той, у якому вона тепер стояла. Їй відлягло від серця, вона пішла туди і повернула в потрібний коридор. За нею дріботіла Приблуда. Чарліна знала, що опинилася в Королівському особняку. Це був власне той коридор, де вона побачила Сіма з візком у день прибуття до будинку дідуся Вільяма. Тут не тільки пахло так, як мало пахнути, — тобто з ледь вловними запахами їжі на тлі запаху мокрого каменю, тут ще й стіни виглядали так, як у Королівському особняку: зі світлішими прямокутниками й овалами на місцях, з яких познімали картини. Єдина проблема полягала в тому, що вона не мала уявлення, в якому місці Королівського особняка опинилася. Приблуда не могла їй допомогти. Вона просто притислася до ніг Чарліни і тремтіла.

Чарліна взяла Приблуду на руки й пішла коридором, сподіваючись зустріти когось знайомого. Вона двічі повернула, все ще не впізнаючи місця, і мало не наскочила на безбарвного джентльмена, який учора роздавав оладки з маслом. Той сахнувся, цілковито шокований.

— Ну і ну! — мовив він, розглядаючи Чарліну в напівмороку. — Я й не знав, що ви вже прибули, панно… е-е… Чарівна, так? Ви загубилися? Я можу вам допомогти?

— Так, будь ласка, — не розгубилася Чарліна. — Я пішла в… в… ну… гм…, ну, знаєте, до дамської кімнати, а коли поверталася, то, мабуть, десь не там повернула. Ви не могли би мені розказати, як пройти до бібліотеки?

— Я зроблю краще, — сказав безбарвний джентльмен. — Я вам покажу. Ідіть за мною.

Він обернувся і повів її тим самим шляхом, яким вона прийшла, а тоді по іншому тьмяному коридору і через великий і холодний вестибюль, з якого нагору вели кам’яні сходи. Приблуда почала злегка помахувати хвостиком, так ніби ці місця видалися їй знайомими. Але коли вони опинилися перед сходами, Приблудин хвостик завмер. Згори прогримів розпачливий голос Моргана:

— Не хоцу! Не хоцу! НЕ ХОЦУ!!!

До нього долучився більш пронизливий голос Блима:

— Я не буду їх одягати! Хоцу смугасті станці!

Униз луною прокотився голос Софі Пендрагон:

— Ану замовкніть обидва! Інакше я зроблю щось жахливе, попереджаю! Я вже не маю терпцю!

Безбарвний джентльмен скривився.

— Малі діти привносять в тутешнє життя дуже багато бурхливих емоцій, чи не так? — звернувся він до Чарліни.

Чарліна підняла на нього очі, збираючись кивнути й усміхнутися. Але натомість щось змусило її здригнутися. Що це було, вона так до пуття і не зрозуміла. Чарліна спромоглася тільки легенько хитнути головою, перш ніж рушила за безбарвним джентльменом у склепінчастий прохід, де ревіння Моргана і вереск Блима стихли вдалині.

Зайшовши за наступний поворот, безбарвний джентльмен відчинив двері, в яких Чарліна впізнала двері бібліотеки.

— Здається, прибула панна Чарівна, сір, — сказав він, кланяючись.

— А, добре, — зрадів король, піднімаючи погляд з-над стосів тонких оправлених у шкіру книг. — Заходь і сідай, моя дорога. Учора ввечері я знайшов для тебе грандіозну купу паперів. Я навіть не уявляв, що у нас їх тут так багато.

Чарліні здалося, ніби вона й не покидала цього місця. Приблуда сіла коло жаровні й почала вигріватися у її теплі догори черевцем. Чарліна також вмостилася перед горою різноформатних паперів, яка щомиті загрожувала завалитися, знайшла перо і папір та почала працювати. Атмосфера встановилася дуже товариська.

За якийсь час король сказав:

— Мій предок, котрий написав ці щоденники, вважав себе поетом. Що ти скажеш на такий вірш? Звернений до його дами серця, звичайно:

Ти танцюєш із грацією кози, любове моя,

А співаєш так ніжно, немов корова у горах. Романтично, правда, моя дорога?

Чарліна розсміялася.

— Це жахливо. Сподіваюся, вона його відкинула. Е-е-е… Ваша величносте, а хто цей безбар… е-е… джентльмен, який привів мене сюди?

— Ти маєш на увазі мого економа? — перепитав король. — Знаєш, він із нами вже так багато років — а я все ніяк не можу запам’ятати ім’я небораки. Тобі доведеться запитати принцесу, моя дорога. Вона має пам’ять на такі речі.

«Ну що ж, — подумала Чарліна. — Доведеться мені думати про нього як про безбарвного джентльмена».

День минув мирно. Для Чарліни це стало приємною зміною після такого бурхливо-безладного ранку. Вона розсортувала і повносила до каталогу рахунки двохсотрічної давності, рахунки сторічної давності і рахунки всього лише сорокарічної давності. Як не дивно, але старі рахунки були виписані на значно більші суми, ніж новіші. Скидалося на те, що Королівський особняк витрачав усе менше і менше грошей. Чарліна розібрала листи за чотириста років, а також недавні повідомлення від послів: з Чужокрайнії, Інгарії і навіть з Рашпухта. Декотрі посли надсилали вірші. Найгірші зразки Чарліна зачитувала королю. Ближче до низу стосу паперів вона дійшла до розписок. Документи на кшталт «Як плату за портрет дами, що вважається творінням визначного митця, отримано 200 гіней» почали траплятися все частіше і частіше — всі за останні шістдесят років. З погляду Чарліни, скидалося на те, що Королівський особняк розпродував свої картини протягом більшої частини правління теперішнього короля. Вона вирішила саме про це короля не питати.

Прибув обід із новими смачними і пікантними витворами Джамала. Коли зайшов Сім із тацею, Приблуда підскочила, замахала хвостом, тоді з розчарованим виглядом перестала махати хвостом і вийшла з бібліотеки. Чарліна не знала, чи Приблуда пішла за кухаревим собакою, чи за обідом. Мабуть, за обідом.

Коли Сім поставив тацю на стіл, король весело запитав його:

— Як там тепер справи, Сіме?

— Дещо гамірно, сір, — відповів Сім. — Ми саме отримали шостого коника-гойдалку. Панич Морган, як видно, запрагнув живої мавпочки, яку, із задоволенням відзначу, пані Пендрагон відмовилася йому надати. Наслідком став деякий галас. На додачу панич Блим, як видно, переконаний, що дехто приховує від нього смугасті штанці. Він вельми голосно висловлював свою думку з цього питання протягом усього ранку, сір. А вогняний демон вибрав собі місцем для відпочинку камін у передній залі. Чи ви сьогодні питимете чай разом з усіма у передній залі, сір?

— Гадаю, ні, — відповів король. — Не маю нічого проти вогняного демона, але оскільки там стоять усі ті коники-гойдалки, у залі стало трохи затісно. Будь такий люб’язний, принеси нам оладок до бібліотеки, якщо твоя ласка, Сіме.

— Звичайно, сір, — запевнив Сім, на непевних ногах задкуючи до виходу.

Коли двері за ним зачинилися, король сказав Чарліні:

— Насправді річ не в кониках-гойдалках. Та й гамір мені радше подобається. Просто через це я починаю думати, наскільки був би радий бути дідусем. Шкода, що ж поробиш.

— Е-е… — промимрила Чарліна. — У місті завжди говорили, що принцеса Хільда розчарувалася в коханні. Це тому вона так і не вийшла заміж?

Король виглядав здивованим.

— Не те щоби я про це знав, — сказав він. — Коли вона була молодшою, принци і герцоги навперебій просили її руки. Але вона не з тих, хто прагне заміж. Її якось не приваблювала сама ця ідея — принаймні так вона мені пояснювала. Їй більше подобалося жити тут і допомагати мені. А зрештою, шкода. Так виходить, що моїм спадкоємцем буде принц Людовік — отой син мого кузена-дурника. Ти скоро його зустрінеш, якщо нам вдасться якось пересунути два-три коники-гойдалки… А може, принцесі підійде великий салон? Чого справді шкода — то це того, що тепер у нашому особняку немає дітей. Мені цього бракує.

Король не справляв враження аж надто нещасного. Скидалося радше на те, що він просто констатує факт, а не сумує, — проте Чарліну вразило, наскільки невеселим місцем насправді виявився Королівський особняк. Величезний, порожній, тоскний.

— Розумію, Ваша Величносте, — сказала вона.

Король усміхнувся і відкусив шматок Джамалового кулінарного витвору.

— Ти дуже розумна дівчина. Колись твій двоюрідний дідусь Вільям пишатиметься тобою.

Чарліна не стала сприймати це твердження надто серйозно. Вона ще не встигла знітитися від похвали, коли зрозуміла, про що промовчав король. «Може, я й тямуща, — зажурено подумала вона, — але анітрохи не люб’язна і не доброзичлива. Може, в мене взагалі кам’яне серце. Досить поглянути, як я ставлюся до Пітера».

Вона міркувала над цим до самого вечора. Відтак, коли настав час закінчувати роботу, а в дверях з’явився Сім, який привів Приблуду, Чарліна піднялася і сказала:

— Дякую, що ви були такі добрі до мене, Ваша Величносте.

Короля це, здається, здивувало; він попросив їй не брати цього до голови. «Але я вже взяла, — подумала Чарліна. — Він був до мене таким добрим, що це має стати для мене уроком». Поволі плентаючись услід за Сімом і Приблудою, яка виглядала дуже сонною і ситою, Чарліна твердо постановила бути доброю до Пітера, коли вона повернеться до будинку дідуся Вільяма.

Сім уже майже додибуляв до парадних дверей, як звідкись раптом вилетів Блим, завзято котячи великий обруч. За ним гнався Морган, витягнувши рученята і волаючи на весь голос: «Облуц, облуц, ОБЛУЦ!».

Сімом крутнуло. Чарліна спробувала втиснутися в стіну, коли повз неї промчав Блим. На якусь мить їй здалося, ніби Блим на бігу якось дивно і проникливо глянув на неї, але тут жалібно дзявкнула Приблуда, тож Чарліна кинулася їй на допомогу і викинула цей Блимів погляд із голови. Приблуду збили з ніг, тож вона лежала на спині, страшенно засмучена цим фактом. Чарліна взяла її на руки і мало не зіткнулася із Софі Пендрагон, яка помчала за Морганом.

— Куди? — видихнула Софі.

Чарліна показала. Софі підібрала спідниці й помчала в тому напрямку, бурмочучи собі під ніс на бігу щось про раків і зимування.

Наприкінці коридору з’явилася принцеса Хільда. Вона підійшла, тоді зупинилася і допомогла Сімові звестися на ноги.

— Дуже перепрошую, панно Чарівна, — звернулася вона до Чарліни, коли та підійшла ближче. — Ця дитина — мов вугор… а взагалі-то, вони такі обидвоє. Я буду змушена вжити деяких заходів, інакше бідолашна Софі не матиме часу зайнятися нашими проблемами. Ви вже міцно стоїте на ногах, Сіме?

— Цілком надійно, мем, — відповів Сім. Він поклонився Чарліні та — наче нічого не сталося — випустив її через парадні двері під яскраве вечірнє сонце.

«Якщо я колись і вийду заміж, — думала Чарліна, перетинаючи Королівську площу з Приблудою на руках, — то не стану заводити дітей. З ними я вже за тиждень стала би безжальною і жорстокосердою. Може, я вчиню так, як принцеса Хільда, тобто ніколи не вийду заміж. Тільки тоді я, можливо, не втрачу шанс і навчуся бути доброю. Так чи інакше, доведеться мені попрактикуватися на Пітерові, бо він — дійсно складний випадок».

Коли Чарліна підійшла до будинку дідуся Вільяма, її переповнювала тверда рішучість. Рішучості дівчинки сприяло також і те, що ніде не було й сліду Ролло — ні на доріжці, ні між кущами гортензій. Чарліна не сумнівалася, що до кого-кого, а до Ролло вона би не зуміла бути доброю.

— Людина на таке нелюдське терпіння не здатна, — промовила вона сама до себе, ставлячи Приблуду на килим у вітальні.

Вітальня вразила її неприродно чистим і прибраним виглядом. Усе було гарненько поскладане: від валізи, акуратно приставленої коло одного з крісел, і до вази з різнокольоровими гортензіями на кавовому столику. Помітивши вазу, Чарліна насупилася. Поза сумнівом, це була та сама ваза, котра зникла, коли її поставили на візок. «Можливо, Пітер замовив ранкову каву, і вона повернулася? — подумала Чарліна, але не встигла осмислити цю думку, бо раптом згадала, що лишила вогкий одяг розкиданим на підлозі своєї спальні, а ліжко — незастеленим. — Біда! Треба мені там поприбирати».

Ступивши на поріг спальні, вона стала наче вкопана. Хтось застелив її ліжко. Її одяг — тепер уже сухий — лежав акуратно поскладаний на комоді. Це було обурливо. Не відчуваючи в собі ні крапельки доброти, Чарліна ввірвалася в кухню.

Пітер сидів за кухонним столом з виглядом праведника, з чого Чарліна моментально зробила висновок, що все це його робота. За ним на вогнищі кипіла велика чорна каструля, поширюючи дивні слабкі смаковиті запахи.

— Що ти хотів сказати тим, що прибрав у мене в кімнаті? — накинулася на нього Чарліна.

Пітер виглядав ображеним, хоча дівчинка бачила, що його переповнюють потаємні хвилюючі думки.

— А я думав, ти втішишся, — сказав він.

— Щоб ти знав, я зовсім не втішилася! — відрізала Чарліна. Вона здивовано виявила, що мало не плаче. — Я тільки-тільки почала вчитися, що якщо я кину щось на підлогу, то воно так і лишиться там, поки я сама його не підберу, а якщо нароблю розгардіяшу, то мені самій доведеться його прибрати, бо сам собою він не зникне, — і тут приходиш ти і прибираєш замість мене! Ти нітрохи не кращий за мою матір!

— Я ж мав чимось зайнятися, залишившись тут сам на цілий день, — запротестував Пітер. — Чи ти би хотіла, щоб я просто сидів склавши руки?

— Можеш робити, що заманеться! — закричала Чарліна. — Танцюй! Стій на голові! Кривляйся на Ролло! Але не перешкоджай моєму навчанню!

— Вчися собі на здоров’я, — відповів Пітер. — Тобі ще багато чому треба буде навчитися. Більше я твоєї кімнати не торкнуся. Але, може, тебе би зацікавило дещо, чого я сам сьогодні навчився? Чи тебе цікавить суто твоя особа?

Чарліна ковтнула слину:

— Я збиралася бути доброю до тебе нинішнього вечора, але ти мені все надзвичайно ускладнюєш!

— Моя мама каже, що на ускладненнях вчаться, — відповів Пітер. — Так що ти мала би бути задоволена. Я розкажу тобі, чого я навчився сьогодні. Власне оце: як зробити так, щоби отримати більше вечері.

Він показав великим пальцем на киплячу каструлю. На цьому пальці була пов’язана зелена ниточка. Великий палець іншої руки оперізувала червона ниточка, а один із вказівних пальців прикрашала блакитна нитка.

«Він хотів піти в трьох напрямках одночасно», — подумала Чарліна. Доклавши всіх сил, щоб це прозвучало доброзичливо, вона сказала:

— То як тобі вдалося дістати більше вечері?

— Я просто стукав по дверях комори, — пояснив Пітер, — поки на столі не виявилося достатньо продуктів. А тоді я поклав їх у каструлю варитися.

Чарліна глянула на каструлю.

— Яких саме продуктів?

— Печінка і шинка, — відповів Пітер. — Кабачок. Знову кілька ріпок, а ще шматок кролятини. Кілька цибулин, дві відбивні та порей. Насправді зовсім легко.

«Ну-ну!» — подумала Чарліна. Аби не сказати нічого грубого, вона обернулася, щоб піти у кімнату.

— А хочеш знати, як я повернув сюди вазу з квітами? — гукнув їй услід Пітер.

— Ти сам сів на візок, — холодно мовила Чарліна і пішла читати «Дванадцять гілок чарівної палички».

Але це нічого не дало. Вона раз по раз піднімала очі з-над книги і бачила вазу з гортензіями, а тоді переводила погляд на візок і замислювалася, чи Пітер справді сів на нього і зник разом із пообіднім чаєм. А тоді її починала гризти думка, як же йому вдалося повернутися. І за кожним таким разом вона дедалі певніше усвідомлювала, що її тверда рішучість бути доброю до Пітера ні до чого не привела. Чарліна протрималася майже годину, а тоді пішла назад до кухні.

— Перепрошую, — промовила вона. — То як ти повернув сюди ці квіти?

Пітер штрикав ложкою вариво в каструлі.

— Думаю, ще не готове, — зауважив він. — Ложка відскакує.

— Ой, ну чого ти так, — сказала Чарліна. — Я ж ввічлива.

— Розповім після вечері, — пообіцяв Пітер.

Він дотримав слова, мало не звівши її з розуму. Цілу годину він мовчав, аж поки вони не розділили вміст каструлі між двома мисками. Це виявилося нелегким завданням, бо Пітер не зробив собі клопоту ні почистити овочі, ні нарізати продукти, перш ніж класти їх у каструлю. Кабачок довелося роздовбувати навпіл двома ложками. До того ж Пітер не згадав, що м’ясо належало би посолити. Усе — бліда водяниста шинка, шматок кролятини, ціла ріпка і розм’якла цибулина — плавало в ріденькій прісній юшці. Страва виявилася жахливою, і це ще м’яко кажучи. З усіх сил намагаючись бути доброю, Чарліна нічого про це не сказала.

Добре в тому всьому було тільки те, що Приблуді вариво сподобалося. Це означало, що вона вихлебтала всю юшку і старанно виїла всі м’ясні шматочки з-поміж кабачка. Чарліна зробила приблизно те саме, намагаючись не здригатися. Вона зраділа, що Пітер заговорив, відвертаючи її увагу від їжі.

— А чи знаєш ти, — почав він, ще й досить-таки бундючно, як на Чарліну. Але вона бачила, що він уже уклав собі в голові, як буде це розказувати, і може розказати тільки в такий спосіб. — А чи знаєш ти, що коли щось зникає з візка, воно потрапляє в минуле?

— Ну, думаю, що минуле — досить непогане сховище для відходів, — зауважила Чарліна. — Принаймні поки ти впевнений, що це таки справді минуле, а також що речі, яких ти позбувся, не повернуться знову, тільки вже гнилими, і…

— Ти хочеш слухати чи ні? — запитав Пітер.

«Ти повинна бути доброю», — сказала Чарліна сама собі. Вона з’їла ще шматочок гидотного кабачка і кивнула.

— …і що деякі частини цього будинку — в минулому? — вів далі Пітер. — Насправді я не сів на візок. Я просто пішов на розвідку, взявши перелік ходів, куди мені треба повернути. На те місце я натрапив цілком випадково, щоправда. Певно, я десь раз чи два повернув не туди.

«Мене це зовсім не дивує», — подумала Чарліна.

— Як би там не було, — сказав Пітер, — я потрапив у місце, де сотні кобольдів мили чайнички, розкладали страви на таці для сніданку, для чаю, і так далі. А я трохи знервувався, коли їх побачив, — через те, як ти їм тоді допекла з тими гортензіями, але намагався бути ввічливим, усміхався їм по дорозі, привітно кивав і все таке. І мене по-справжньому вразило, що всі вони також кивали мені у відповідь, усміхалися і цілком дружньо казали «Доброго ранку». Ну, то я так і йшов, кивав наліво і направо, усміхався, аж поки не дійшов до кімнати, якої раніше не бачив. Коли відчинив двері, то перша річ, яку я зауважив, була ваза з квітами, що стояла на краю довжелезного стола. А наступною річчю, яку я побачив, був чарівник Норланд, що сидів за столом…

— Сили небесні! — вирвалося в Чарліни.

— Я також здивувався, — зазначив Пітер. — Чесно кажучи, я просто остовпів і витріщився. Він виглядав цілком здоровим — ну, знаєш, міцним і рум’яним, і волосся мав набагато більше, ніж я пам’ятав, — і працював над тою картою, яку ми знайшли у валізі. Вона була розгорнута на всю довжину стола, а заповнив він її ще десь тільки на чверть. Думаю, це‑то мені якраз і підказало, в чім річ. Так чи інакше, він підняв на мене очі та цілком ввічливо сказав: «Чи тобі не було би важко зачинити двері? Тут трохи протяг».

Тоді, перш ніж я встиг щось сказати, він знов підняв очі і спитав: «Ради всього святого, хто ти?».

Я відповів: «Я — Пітер Регіс».

Після цих моїх слів він звів на переніссі брови і промовив: «Регіс? Регіс? Чи ти часом не який-небудь родич Білогорської відьми?».

«Це моя мама», — відповів я.

А він сказав: «Не думав, що в неї є діти».

«Тільки я, — відповів я йому. — Мого тата вбило величезною лавиною у Межигір’ї відразу після мого народження».

Він нахмурився ще більше і сказав: «Але ж ця лавина зійшла лише місяць тому, юначе. Кажуть, що її підлаштував лабок і що під нею загинуло чимало людей. Чи, може, ми говоримо про лавину, яка зійшла сорок років тому?» — і подивився на мене дуже суворо і підозріливо.

Я не знав, як зробити, щоб він мені повірив. Я сказав: «Присягаюся, що це правда. Якась частина вашого будинку, судячи з усього, переміщується назад у часі. Саме туди і зникають пообідні чаї. Крім того — що могло би це довести — вчора ми поставили цю вазу з квітами на візок, і вона перемістилася сюди до вас». Він подивився на вазу, але нічого не сказав. Тоді я сказав: «Я прибув до вашого будинку, бо моя мати влаштувала, щоб я став вашим учнем».

Він сказав: «Справді? Значить, я дуже сильно хотів, щоби вона була мені зобов’язана. На мій погляд, у тебе нема жодного видатного таланту».

«Я вмію чаклувати, — сказав я, — але моя мати вміє влаштувати все, що захоче».

Він сказав: «Це правда. У неї надзвичайно сильний характер. І що я сказав, коли ти з’явився?»

«Нічого, — сказав я. — Вас там не було. Дівчинка на ім’я Чарліна Бейкер доглядала за вашим домом — чи принаймні мала наглядати, але пішла на роботу до короля і там зустріла вогняного демона…»

Тут він із враженим виглядом перебив мене: «Вогняний демон? Юначе, це дуже небезпечні створіння! Чи не хочеш ти мені сказати, що невдовзі у Верхній Норландії з’явиться Відьма Пустирищ?»

«Ні-ні! — відповів я. — Один із придворних магів короля Інгарії покінчив із Відьмою Пустирищ уже майже три роки тому. А цей вогняний демон був якось пов’язаний із королем Верхньої Норландії — так сказала Чарліна. Думаю, з вашої точки зору вона всього лише новонароджена, але вона сказала, що ви захворіли, що ельфи забрали вас із собою, щоб вилікувати, і що її тітонька Семпронія владнала, щоб Чарліна на час вашої відсутності наглядала за вашим домом».

Чарівник виглядав дуже схвильованим цією звісткою. Він відкинувся на спинку стільця і закліпав. «У мене є двоюрідна племінниця на ім’я Семпронія, — сказав він трохи протяжно і ніби обдумуючи мої слова. — Це могло би бути так. Семпронія, як я припускаю, поріднилася з дуже респектабельною сім’єю…

— Ой, та звичайно ж! — підтвердив я. — Бачили б ви Чарлінину матір. Вона така респектабельна, що не дозволяє Чарліні взагалі нічого робити.

«Красно тобі дякую, Пітере! — подумала Чарліна. — Тепер він думає, що я тільки місце займаю!»

— Але це його насправді зовсім не зацікавило, — вів далі Пітер. — Він хотів знати, через що захворів, а я не міг йому сказати. А ти знаєш? — запитав він у Чарліни.

Чарліна похитала головою. Пітер здвигнув плечима і сказав:

— Тоді він зітхнув і сказав, що думає, що це не має особливого значення, бо, судячи з усього, цього не уникнути. А тоді зауважив, доволі жалібно, весь такий спантеличений: «Я ж не знаю ніяких ельфів!».

Я пояснив: «Чарліна сказала, що ельфів прислав король».

«А! — сказав він. Було видно, що йому полегшало. — Авжеж, це могло би бути! У королівській сім’ї є ельфійська кров: дехто з них одружувався з ельфами, а ельфи, гадаю, підтримують зв’язки». Тоді він подивився на мене і зауважив: «Отже, твоя оповідь починає складатися докупи».

Я відповів: «Ну, так і має бути. Це все правда. А от чого я не розумію, то це того, чим ви так розізлили тих кобольдів».

«Нічим, запевняю тебе, — відповів він. — Кобольди — мої друзі, і були мені друзями багато років. Вони роблять для мене надзвичайно багато роботи. Я міг би розізлити кобольда не більше, ніж свого друга — короля».

Було видно, що його це трохи роздратувало, тому я подумав, що краще буде змінити тему. Я сказав: «А можна, я тоді спитаю вас про цей будинок? Ви його побудували чи знайшли?»

«Знайшов, — відповів він. — А точніше, купив його, коли був ще чарівником-початківцем, бо він виглядав малим і дешевим. А тоді виявив, що це лабіринт із багатьма ходами. Це було надзвичайне відкриття, скажу я тобі. Судячи з усього, раніше він належав чарівникові Мелікоту, тому самому, котрий зробив так, щоби дах Королівського особняка виглядав золотим. Я завжди сподівався, що десь у будинку сховано справжнє золото, яке на той час було в королівській скарбниці. Король роками його шукав, знаєш».

— Сама розумієш, я тієї ж миті нашорошив вуха, — сказав Пітер. — Але нічого більше мені так і не довелося спитати, бо він, дивлячись на вазу на столі, сказав: «Отже, в такому разі це справді квіти з майбутнього? Чи ти не міг би мені сказати, що це за сорт?»

Мене вразило, що сам він цього не знає. Я пояснив йому, що це гортензії з його власного саду. «Кольорові квіти, які позрізали кобольди», — сказав я. А він глянув на них і пробурмотів, що вони просто прекрасні, а особливо прекрасне в них те, що вони такі багатоколірні. «Треба мені почати і собі їх вирощувати, — сказав він. — У них більше кольорів, ніж у троянд».

«Ви і блакитні можете виростити, — підказав я йому. — Моя мати до наших застосовує чари з мідним порошком». І поки він далі бурмотів на цю тему, я запитав його, чи міг би я взяти ці квіти зі собою, щоб могти довести, що я справді з ним зустрічався.

«Авжеж, авжеж, — погодився він. — Тут вони тільки заважатимуть. І скажи своїй приятельці, котра знайома з вогненним демоном, що я сподіваюся закінчити карту будинку до того часу, коли вона виросте настільки, що потребуватиме її».

— І от, — закінчив Пітер, — я забрав квіти і пішов геть. Хіба ж це не було надзвичайно?!

— Навіть дуже, — погодилася Чарліна. — Він не став би вирощувати гортензії, якби кобольди їх не позрізали, якби я їх не підібрала і якби ти не заблукав… просто голова йде обертом.

Вона відсунула тарілку з кабачком і ріпою. «Я мушу бути доброю до нього. Я мушу, МУШУ!»

— Пітере, а що, якби я завтра по дорозі назад зайшла до мого батька і попросила в нього кухарську книгу? В нього їх, певно, не одна сотня. Він найкращий кухар у місті.

Судячи з вигляду Пітера, йому невимовно полегшало.

— Хороша ідея, — зрадів він. — Моя мати ніколи особливо не розповідала мені про куховарство. Вона завжди робить усе сама.

«І я не протестуватиму проти того, як він зобразив мене дідусеві Вільяму, — заприсяглася собі Чарліна. — Я буду доброю до нього. Але якщо він учинить так іще раз…»