Будинок безлічі шляхів

Розділ шостий,

Чарліна зітхнула і запхала лист від короля в кишеню. Їй не хотілося ділитися тим, що в ньому написано, з Пітером.

— А чому? — спитала вона. — Чому вони роздратовані?

— Ходи і подивися, — сказав Пітер. — Як на мене, це просто смішно. Я їм сказав, що ти тут головна і що вони мусять зачекати, поки ти не закінчиш люб’язності з тими відьмами.

— Відьмами?! — вигукнула Чарліна. — Одна з них — моя мама!

— Ну, та й моя мама — відьма, — сказав Пітер. — З одного погляду на ту поважну пані в шовковій сукні було зрозуміло, що вона відьма. Ходи вже.

Він притримав для Чарліни двері, а вона пройшла в них, думаючи, що Пітер, певно, не помиляється стосовно тітоньки Семпронії. У респектабельному домі Бейкерів ніхто ніколи не згадував про відьомство, однак і Чарліна давно вважала, що тітонька Семпронія — відьма, хоча ніколи не висловлювала цього аж так прямо.

Тітонька Семпронія вилетіла їй із голови, як тільки вона зайшла в кухню. Тут усюди були кобольди. Блакитні чоловічки з великими блакитними носами різноманітних форм стояли на кожному клаптику підлоги, не зайнятому собачими мисочками чи калюжками розлитого чаю. Вони стояли на столі між чайничками, а в раковині балансували на брудному посуді. Були тут і блакитні жіночки, вони в основному сиділи на торбах з пранням. Жінок можна було відрізнити за трохи меншими носами більш правильних форм і за досить стильними блакитними спідницями з оборками. «Я б і сама не проти мати таку спідницю, — подумала Чарліна. — Тільки, звичайно, більшу». Кобольдів було тут так багато, що Чарліна не відразу помітила, що бульок у кухні майже не залишилося.

Як тільки Чарліна зайшла, кобольди здійняли неймовірний галас.

— Певно, тут зібралося все їхнє плем’я, — висловив припущення Пітер.

Чарліна подумала, що він, мабуть, правий.

— Добре, — сказала вона, перекрикуючи гамір. — Я тут. У чому проблема?

У відповідь здійнялася така буря вереску, що Чарліна затулила вуха.

— Годі! — крикнула вона. — Як я можу зрозуміти хоч слово, якщо ви всі кричите нараз?

Вона впізнала кобольда, який був з’явився у вітальні, він стояв на стільці з не менш ніж шістьома іншими. Його ніс мав дуже примітну форму.

— Ось ти скажи. Ще раз, як тебе звати?

Він куртуазно вклонився.

— Тіммінз моє ім’я. Як розумію, ви Чарівна Бейкер і виступаєте від імені чарівника. Правильно?

— Більш-менш, — промовила Чарліна. Вона не бачила сенсу сперечатися щодо імені. Крім того, їй навіть сподобалося, що її називають Чарівна. — Я тобі казала, що чарівник хворий. Він відбув на лікування.

— Це ви так говорите, — відповів Тіммінз. — Ви впевнені, що він не втік?

Це викликало такі крики і верески по всій кухні, що Чарліні довелося гукати, щоб її почули.

— Ану тихо! Звісно, він не втік. Я була присутня, коли його забрали. Він почувався дуже зле, й ельфам довелося його нести. Якби вони його не забрали, він би помер.

У майже цілковитій тиші, що запала після цих слів, Тіммінз похмуро сказав:

— Якщо ви так кажете, ми вам віримо, звичайно. У нас спір із чарівником, але, можливо, ви можете його владнати. І мушу вам сказати, нам суперечки не до вподоби. Так не годиться.

— Що саме? — спитала Чарліна.

Тіммінз примружився і сердито глянув над носом.

— Мусите не сміятися. Чарівник засміявся, коли я заявив йому нашу скаргу.

— Обіцяю не сміятися, — сказала Чарліна. — То в чім річ?

— Ми дуже сердиті, — сказав Тіммінз. — Наші жінки відмовилися мити для нього посуд, а ще ми забрали його крани, щоб він не міг мити його сам, проте він лише усміхнувся і сказав, що не має сили сперечатися…

— Ну, чарівник і справді був хворий, — сказала Чарліна. — Тепер ви це знаєте. То про що все-таки йдеться?

— Цей його сад, — сказав Тіммінз. — Першим поскаржився Ролло, але я пішов глянути особисто і мушу сказати, що Ролло абсолютно правий. Чарівник вирощує кущі з блакитними квітами, і це правильний і належний колір для квітів, але він за допомогою своїх чарів зробив половину кущів тих самих квітів рожевими, а декотрі навіть зеленими або білими, а це обурливо і неправильно.

На цьому місці Пітер не стримався:

— Але ж гортензії такими і мають бути! — випалив він. — Я вам пояснював. Кожен садівник вам би це сказав. Якщо не покласти блакитної фарби під коріння, деякі квітки будуть рожевими. Ролло — садівник. Він мав би знати.

Чарліна озирнула напхом напхану кухню, але ніде в натовпі блакитних чоловічків не помітила Ролло.

— Певно, він сказав це тобі лише тому, що йому подобається зрізати рослини, — сказала вона. — Я впевнена, що він спитав чарівника, чи міг би зрізати ті кущі, а той йому не дозволив. Учора ввечері він спитав мене…

На цих словах з-за собачої миски вигулькнув Ролло, майже з-під самих Чарліниних ніг. Вона впізнала його головним чином зі скрипучого голосу, коли він закричав:

— Так, я справді її спитав! А вона сидить собі там на стежці, тільки що сплинувши з неба, спокійнісінько собі сидить і каже, що я цього хочу лише для власного задоволення. Вона така ж недобра, як і чарівник, ось вона яка!

Чарліна глянула на нього згори вниз.

— Ти просто деструктивна маленька бестія, — проговорила вона. — Ти створюєш клопоти, бо не стало по-твоєму, ось що ти робиш.

Ролло змахнув рукою:

— Чули? Чули? І хто тут неправий, я чи вона?

У кухні здійнявся страшний пронизливий вереск. Тіммінз гукнув, щоб усі замовкли, і коли вереск перейшов у невдоволене гудіння, звернувся до Чарліни:

— То ви тепер дасте дозвіл зрізати ці обурливі кущі?

— Ні, не дам, — сказала Чарліна. — Це кущі дідуся Вільяма, а я маю доглядати тут за всім, доки його нема. А Ролло просто створює проблеми.

Тіммінз, примружившись, сердито подивився на неї:

— Це ваше останнє слово?

— Так, — підтвердила Чарліна.

— Отже, — сказав Тіммінз, — полишаємо вас на самих себе. Відтепер жоден кобольд для вас і пальцем не поворухне.

І всі вони зникли. Саме так — блакитний натовп зник з-поміж чайничків, собачих мисок і брудного посуду, залишивши за собою лише легкий повів вітерцю, що закрутив кілька останніх мильних бульок, та вогонь, який тепер яскраво палав у вогнищі.

— Ти повелася нерозумно, — заговорив Пітер.

— Що ти маєш на увазі? — обурено спитала Чарліна. — Це ж ти сказав, що ці кущі якраз і мають бути такими. І ти бачив, що Ролло навмисне розворушив кобольдів. Я ж не могла дозволити, щоб коли дідусь Вільям повернеться, в його садку стирчали самі цурпалки, хіба ні?

— Так, але тобі треба було поводитися тактовніше, — стояв на своєму Пітер. — Я сподівався, ти скажеш, що ми накладемо заклинання блакитного кольору, аби зробити всі квіти блакитними, чи щось у цьому дусі.

— Так, але Ролло й далі бажав би їх усі позрізати, — сказала Чарліна. — Вчора ввечері, коли я йому цього не дозволила, він сказав, що я псую йому все задоволення.

— Ти могла би показати їм, який він насправді, — сказав Пітер, — замість того щоб іще більше розізлити їх.

— Принаймні я не розсміялася їм в очі, як дідусь Вільям, — парирувала Чарліна. — Це він їх розізлив, а не я!

— І подивися, до чого це привело! — сказав він. — Вони забрали в нього крани і лишили весь посуд брудним. Тож тепер нам доведеться перемити його весь — та ще й без гарячої води в ванній!

Чарліна гепнулася на стілець і знов почала відкривати лист від короля.

— Чому це нам доведеться? — спитала вона. — Однаково я не маю ані найменшого уявлення про те, як миють посуд.

Пітер був вражений:

— Не маєш уявлення? Як це?

Чарліна розкрила конверт і витягла прекрасний великий аркуш складеного цупкого паперу.

— Моя мати виховувала мене респектабельною, — відповіла вона. — Вона ніколи не підпускала мене до миття посуду, і взагалі — не пускала на кухню.

— Вухам своїм не вірю! — вигукнув Пітер. — Відколи це бути респектабельною означає нічого не вміти? А хіба респектабельно було спалити брусок мила у вогнищі?

— То, — зверхньо сказала Чарліна, — сталося випадково. А тепер помовчи-но і дай мені прочитати лист.

Вона натягла на носа окуляри і розгорнула цупкий папір.

«Шановна Панянко Бейкер», — прочитала.

— Добре, а я збираюся спробувати, — сказав Пітер. — Хай мені грець, якщо наді мною знущатиметься юрма блакитних чоловічків. І думаю, що принаймні з гордості ти мала би мені допомогти.

— Заткнися, — сказала Чарліна і зосередилася на листі.

Поки Чарліна читала лист, її серце гупало від збудження, і лише коли вона дочитала до кінця, то зрозуміла, що сталася неймовірна, надзвичайна, нечувана річ — король погодився, щоб вона допомогла йому в Королівській бібліотеці! Їй на очі не знати чому накотилися сльози, тож вона мусила зняти окуляри. Серце закалатало, спочатку радісно, а потім тривожно: а що, як середа — це сьогодні? Невже вона пропустила свій шанс?

Вона чула, хоч і не звертала на це уваги, як Пітер гримів каструлями і відфутболював на всі боки собачі миски по дорозі до внутрішніх дверей. Тепер вона почула, що він повернувся.

— Який сьогодні день? — запитала дівчинка.

Пітер поставив принесену ним велику каструлю на вогонь. Вогонь зашипів.

— Скажу, якщо ти скажеш мені, де він тримає мило.

— Ану тебе! — сказала Чарліна. — У коморі, в мішку, на якому написано щось на кшталт «Канінітіс». То який сьогодні день?

— Ганчірки, — сказав Пітер. — Спершу скажи, де ганчірки. Ти знала, що в тій коморі тепер ще дві нові торби на прання?

— Я не знаю, де ганчірки, — сказала Чарліна. — То який день?

— Спершу ганчірки, — сказав Пітер. — Коли я запитую, він не відповідає.

— Він не знав, що ти маєш прийти, — сказала Чарліна. — Вже середа?

— Не знаю, чому він не знав, — сказав Пітер. — Він же отримав мого листа. Спитай про ганчірки.

Чарліна зітхнула.

— Дідусю Вільяме, — сказала вона, — цей дурнуватий хлопець хоче знати, де ганчірки, будь ласка.

Лагідний голос відповів:

— А знаєш, люба, я мало не забув про ганчірки. Вони в шухляді столу.

— Сьогодні вівторок, — сказав Пітер.

Він вхопився за шухляду і витягнув її, мало не вперши дошку Чарліні в живіт. Виймаючи з шухляди пачки кухонних рушників і ганчірок, сказав:

— Я знаю, що сьогодні має бути вівторок, бо я вийшов з дому в суботу, а шлях сюди зайняв мені три дні. Задоволена?

— Дякую, — сказала Чарліна. — Дуже люб’язно з твого боку. Тоді боюся, що завтра мені доведеться йти в місто. Мене може не бути весь день.

— Ну і хіба не добре склалося, що ти маєш на кого залишити будинок? — запитав Пітер. — А куди це ти втікаєш?

— Його Величність, — з величезною гідністю відповіла Чарліна, — попросив мене прийти й допомогти йому. На, почитай, якщо не віриш.

Пітер взяв лист і пробіг його поглядом.

— Зрозуміло, — сказав він. — Ти домовилася бути в двох місцях одночасно. Як гарно з твого боку. Тож ти, чорт візьми, цілком могла би зараз допомогти мені з миттям посуду, поки вода гаряча.

— Чого б це? Це ж не я його забруднила, — відповіла Чарліна. Вона сховала лист у кишеню і встала. — Я йду в сад.

— Я теж його не забруднював, — зауважив Пітер. — І це твій дідусь розізлив кобольдів.

Чарліна велично пройшла повз нього у бік вітальні.

— Ти не маєш нічого спільного з благопристойністю! — гукнув їй услід Пітер. — Ти просто лінива!

Чарліна проігнорувала його репліку і пройшла до парадних дверей. Приблуда побігла за нею, заклично тручись об ноги, але Чарліна була надто сердита на Пітера, щоб звернути на неї увагу.

— Весь час критикує! Безперестанку, відколи тут з’явився. Можна подумати, він досконалий! — буркнула вона, відчиняючи парадні двері.

Відчинила — і вражено охнула. Кобольди попрацювали на славу і впоралися дуже швидко. Вони й справді не позрізали кущі гортензій, бо вона їм це заборонила, зате зрізали всі рожеві квіти і більшість лілових та білих. Парадна доріжка була густо всіяна рожевими та ліловими парасольками гортензій, ще трохи валялося між кущами. Чарліна закричала від люті та кинулася їх підбирати.

— То я лінива, так? — бурмотіла вона собі під ніс, збираючи гортензії в поділ. — Бідний, бідний дідусь Вільям! Який безлад! Він любить їх різнокольоровими. Ох, ці маленькі блакитні паскуди…

Вона пішла вивалити квіти з подолу на стіл під вікном кабінету і знайшла там під стіною кошик. Дівчинка взяла його із собою між кущі. Приблуда гасала навколо неї, пирхала і принюхувалася, а Чарліна збирала в кошик зрізані голівки гортензій. Вона зловтішно захихотіла, коли помітила, що кобольди не завжди могли однозначно вирішити, чи та або інша квітка є блакитною. Вони лишили більшість зеленуватих квіток і частину квіток лавандового кольору, а з одним кущем кобольди мали справжній клопіт, бо кожна квітка на ньому була рожева посередині та блакитна по краях. Судячи з дрібних слідів під цим кущем, у них тут було щось на кшталт загальних зборів. Врешті-решт вони зрізали з цього куща половину квіток, а другу половину залишили.

— Бачите? Це не так-то легко, — вголос сказала Чарліна на той випадок, якщо якісь кобольди поблизу могли її почути. — Вандалізм — ось що це насправді таке. Сподіваюся, вам соромно.

Вона понесла останній кошик квітів до столу, повторюючи: «Вандали. Зловмисна поведінка. Малі паскуди», — бо сподівалася, що Ролло є десь поблизу і чує її.

При декотрих з-поміж найбільших голівок гортензій залишилися досить довгі стебла. Чарліна зібрала з них великий рожево-лілово-зеленувато-білий букет, а решту квітів поставила сушитися на сонці. Вона пам’ятала, як десь вичитала, що гортензії можна засушити, і вони при цьому збережуть свій колір, тож ними можна буде прикрасити хату взимку. «Дідусеві Вільяму це сподобається», — подумала вона.

— От бачиш, як корисно сидіти і багато читати! — заявила в повітря. Правда, на цей час вона вже знала, що просто намагається виправдатися перед світом — якщо не перед Пітером — бо загордилася тим, що отримала лист від короля.

— Ой, та добре, — промовила дівчинка. — Ходімо, Приблудо.

Приблуда пішла за Чарліною в дім, але трималася подалі від кухонних дверей і тремтіла. Причину цього Чарліна зрозуміла, коли зайшла в кухню, де на неї з-над паруючої каструлі глянув Пітер. Він десь роздобув фартушок і поскладав весь посуд акуратними стосиками на підлозі. На Чарліну він дивився поглядом шляхетного страдника.

— Це так по-жіночому, — дорікнув він. — Я прошу тебе допомогти мені мити посуд, а ти збираєш квіточки!

— Насправді ні, — сказала Чарліна. — Ці паскудні кобольди постинали всі рожеві квіти.

— Що, дійсно? — перепитав Пітер. — Зле! Твій дідусь розсердиться, коли повернеться додому, так же? Можеш покласти квіти в оту посудину, де яйця.

Чарліна подивилася на повну яєць тортівницю, що притулилася до мішка з мильною стружкою серед чайників на столі.

— А куди тоді діти яйця? Хвилинку!

Вона пішла у ванну і висипала гортензії в умивальник. Тут було небезпечно вогко і капало, але Чарліна вирішила не думати про це. Вона повернулася до кухні і сказала:

— А тепер я збираюся підлити кущі гортензії, виливши на них ці чайнички.

— Спробуй-спробуй, — сказав Пітер. — Це займе тобі кілька годин. Як думаєш, вода вже досить гаряча?

— Просто парує, — відповіла Чарліна. — Думаю, вона має булькати. І це не займе мені кілька годин. Дивися.

Вона вибрала дві великі каструлі й почала виливати в них вміст чайничків.

— Щоб ти знав, бути лінивою має свої переваги, — зауважила вона і враз помітила, що як тільки ставить на стіл порожній чайничок, той відразу зникає.

— Залиши-но один, — занепокоєно попросив Пітер. — Я б випив чогось гарячого.

Чарліна теж про це подумала, тому останній чайничок обережно поставила на стілець. Але він теж зник.

— Ой, та добре, — сказав Пітер.

Оскільки він явно намагався бути приязним, Чарліна запропонувала:

— Ми можемо попити ранковий чай у вітальні. А крім того, моя мама принесла ще одну торбу з їжею.

Пітер повеселішав.

— Значить, коли закінчимо з миттям, зможемо нормально поїсти, — промовив він. — Але спочатку це, що б ти не казала.

І він таки затягнув Чарліну до роботи, попри всі її протести. Коли вона прийшла з саду, Пітер забрав у неї книгу, натомість вручив їй ганчірку, щоби пов’язати навколо талії. Тоді завів її в кухню, де почався таємничий і жахливий процес. Пітер кинув їй ще одну ганчірку.

— Будеш витирати, а я буду мити, — сказав він.

Хлопець зняв паруючу каструлю з вогню і вихлюпнув половину гарячої води на розсипану в мийці мильну стружку. Тоді приніс від колонки відро холодної води і так само вилив половину в мийку.

— Нащо ти це робиш? — спитала Чарліна.

— Щоб не ошпаритися, — відповів Пітер, зануривши ножі та виделки в цю суміш і додавши до них стосик мисок. — Ти що, взагалі-взагалі нічого не знаєш?

— Ні, — відказала Чарліна. Вона роздратовано подумала, що в жодній з безлічі книжок, які вона прочитала, не згадувалося про миття посуду, вже не кажучи про пояснення, як це робиться. Вона дивилася, як Пітер жваво орудує ганчіркою, витираючи рештки прадавнього сніданку з розмальованої миски. Миска виринула з мильної піни чистенька і сяюча. Тепер Чарліні майже сподобався цей процес, вона вже навіть готова була визнати, що це, практично, чари. Вона спостерігала, як Пітер занурює миску в інше відро, щоби сполоснути. Тоді він передав миску їй.

— Що мені з нею робити? — спитала вона.

— Витерти насухо, звичайно ж, — сказав він. — А тоді поставити на стіл.

Чарліна спробувала. Вся ця жахлива справа зайняла в неї купу часу. Ганчірка відмовлялася вбирати вологу, а миска так і норовила вислизнути їй із рук. Витирання займало Чарліні незрівнянно більше часу, ніж Пітерові — миття, тож невдовзі біля мийки назбиралася ціла купка посуду, і Пітерові почав уриватися терпець. Природно, саме в цей момент найгарніша розмальована тарілка таки вислизнула в неї з рук і впала на підлогу. На відміну від дивних чайничків, вона розбилася.

— Ой, — зойкнула Чарліна, дивлячись на уламки. — Як її скласти назад?

Пітер закотив очі.

— Ніяк, — сказав він. — Просто постарайся більше не розбивати.

Він зібрав уламки тарілки і викинув їх у ще одне відро.

— Тепер я буду витирати. А ти наразі спробуй мити, інакше ми до вечора не закінчимо.

Він випустив з мийки брудну побурілу воду, зібрав з неї ножі, виделки та ложки і кинув їх у відро для споліскування. На Чарлінин подив, тепер вони виглядали чистими і блискучими.

Спостерігаючи, як Пітер знову наповнює мийку гарячою водою з милом, вона сердито, але переконано вирішила, що він вибрав собі легшу частину роботи.

Як виявилося, вона помилялася. Нічого легкого в цьому не було. Миття кожного предмета займало Чарліні безкінечно багато часу, до того ж у процесі вона захляпалася з голови до ніг. А Пітер раз у раз повертав їй то миску, то горня, то каструлю — і заявляв, що вони й далі брудні. А ще він не дав їй помити жодну з собачих мисочок, поки не було закінчено з людським посудом. Чарліна подумала, що це негарно з його боку. Адже Приблуда старанно вилизала їх усі, тож Чарліна знала, що мити собачі мисочки буде легше, ніж будь-що інше. На завершення її охопив жах, коли вона витягла руки з мильної піни і виявила, що вони червоні та покриті дивними зморшками.

— Здається, я захворіла! — вигукнула вона. — У мене якась страшна хвороба шкіри!

Коли Пітер у відповідь розреготався, вона відчула себе ображеною і приниженою.

Але страхітливу справу нарешті було зроблено. Чарліна, вся мокра спереду і з поморщеними руками, понуро вийшла до вітальні, щоби почитати «Дванадцять гілок чарівної палички» при останніх променях сонця, залишивши Пітера складати помитий посуд у коморі. На цей момент вона відчувала, що якщо не сяде з книжкою, то може збожеволіти. «За весь день я не прочитала ні слова», — подумала вона.

Пітер перервав її заняття аж надто швидко. Він з’явився із вазою, яку десь знайшов — і в яку повстромляв гортензії, а тоді виставив квіти на столі перед Чарліною.

— То де та їжа, яку, ти кажеш, принесла твоя мама? — поцікавився він.

— Що? — перепитала Чарліна, дивлячись на нього з-над книги.

— Я сказав «їжа», — повторив Пітер.

Приблуда підтримала його — вона притулилася до Чарліниних ніг і дзявкнула.

— А, — сказала Чарліна. — Так. Їжа. Я дам тобі поїсти, якщо обіцяєш не забруднити жодної тарілки.

— Добре, — погодився Пітер. — Я такий голодний, що міг би їсти просто з килима.

Тож Чарліна неохоче відклала книгу і витягла з-за крісла торбу з їжею. Вони втрьох з’їли багато пречудових пирогів від пані Бейкер, а потім іще два «Ранкові чаї» з візка. Під час цього розкішного бенкету Чарліна переставила вазу з гортензіями зі столу на візок, щоб не заважала. Коли вона наступного разу пошукала її поглядом, виявилося, що ваза зникла.

— Цікаво, куди вона поділася, — сказав Пітер.

— Можеш сісти на візок і перевірити, — запропонувала Чарліна.

Але Пітер, на превелике Чарлінине розчарування, не збирався посунутися аж так далеко. За їжею Чарліна намагалася придумати якийсь спосіб переконати Пітера повернутися в Білогорію. Не те щоби він був для неї геть нестерпним. Їй просто було незручно ділити з ним будинок. До того ж вона усвідомлювала, з усією ясністю, з якою Пітер їй це озвучив, що невдовзі він збирається примусити її зайнятися пранням усього того брудного одягу з мішків. Сама думка про це змушувала її здригатися.

«Принаймні, — подумала вона, — завтра мене тут не буде, тож йому не вдасться загнати мене до прання».

І тут дівчинка знов страшенно розпереживалася. Вона побачиться з королем. Їй вистачило дурості написати йому, що за божевілля, і ось тепер їй доведеться піти на зустріч з ним. Апетит щез. Вона відвернулася від останнього млинця — і виявила, що за вікном стемніло. Кімната в чарівний спосіб освітлювалася, це золотаве світіння скидалося на сонячні промені, але за вікном панувала темрява.

— Я йду спати, — сказала вона. — У мене завтра тяжкий день.

— Якщо цей ваш король має хоч трохи здорового глузду, — сказав Пітер, — він викине тебе геть, як тільки побачить. Тоді ти зможеш повернутися сюди і зайнятися пранням.

Оскільки це були саме ті дві речі, яких Чарліна боялася і не хотіла, вона нічого не відповіла. Вона просто взяла «Мемуари екзорциста», щоби почитати перед сном, пішла з ними до дверей і повернула наліво — до спалень.