Будинок безлічі шляхів

Розділ п’ятий,

Прокинувшись, Чарліна виявила, що Приблуда поклала свою величезну голову на ліжко, впоперек ніг Чарліни. Решта Приблуди височіла на підлозі білою кошлатою горою, що займала мало не всю кімнату.

— Значить, сама ти не поменшаєш, — констатувала Чарліна. — Доведеться щось придумати.

У відповідь Приблуда кілька разів тяжко і хрипко зітхнула, а тоді, очевидно, знову поринула в сон. Чарліна насилу висмикнула ноги з-під її голови і обійшла навколо гігантського тулуба, щоби знайти чисте вбрання і вдягнутися. Причісуючись, Чарліна з’ясувала, що всі її шпильки до волосся кудись зникли — ймовірно, загубилися, коли вона сторчголов полетіла з кручі. У її розпорядженні залишилася тільки стрічка. Мама завжди наполягала, що респектабельні дівчата повинні заколювати волосся в тугий кок на голові. Тож Чарліна ніколи й не носила жодної іншої зачіски.

— Ой, та добре, — сказала вона своєму відображенню в дзеркалі. — Мами тут нема, чи не так?

Вона заплела волосся в товсту косу, перекинувши її через плече, і скріпила на кінці бантом. Із косою її відображення здалося Чарліні гарнішим, ніж завжди, — більш повновидим, не таким худим і сердитим. Вона кивнула своєму відображенню і стала пробиратися, обходячи навколо Приблуди, до ванної.

На щастя, за ніч ванна розмерзлася. Кімнату наповнювало крапання води, що зросила труби, і здавалося, що все гаразд, аж поки Чарліна не торкнулася кранів. З усіх чотирьох текла крижана вода, яка не теплішала, хоч скільки дівчинка не тримала крани відкритими.

— Однаково я не збиралася купатися, — пхикнула Чарліна, виходячи в коридор.

Від Пітера не долинало ні звуку. Чарліна пригадала, як мати говорила їй, що хлопчиків уранці й кіньми не піднімеш. Тому непокоїтися вона не стала. Дівчинка відчинила двері й повернула наліво — до кухні, просто в щільну піну. Згустки піни й окремі великі бульки вилетіли за нею в коридор.

— Прокляття! — розсердилася Чарліна.

Вона пригнула голову, прикрила її руками і пірнула в кімнату. Тут було жарко, як у пекарні її батька в дні, коли випадало велике замовлення.

— Ну і ну! — присвиснула вона. — Я так і думала, що бруска мила вистачає не на один день.

Більше нічого їй сказати не вдалося, тому що тільки-но вона відкрила рот, як він одразу ж наповнився мильною піною. У носі їй закрутило, вона чхнула, здійнявши невеликий пінистий вихор. По дорозі вона наткнулася на стіл і почула, як із нього падає ще одна чашка, проте вперто пробиралася крізь піну, поки не наткнулась на мішки з білизною і не почула, як на них загриміли каструлі. Це допомогло їй визначити своє розташування. Чарліна забрала одну руку від лиця, щоб намацати раковину, а тоді стала навпомацки посуватися до дверей чорного ходу. Тут вона спробувала намацати клямку — на якусь мить їй здалося, що за ніч клямка зникла, поки вона не збагнула, що та просто на іншому боці, — а тоді нарешті відкрила двері. Назовні дівчинка зупинилась, хапаючи ротом повітря і видихаючи бульбашки. Очі різало і пекло від мила, з них котилися сльози. Чарліна кліпала і кліпала, стоячи у променях прекрасного лагідного ранку.

Повз неї зграйками пропливали бульбашки. Коли очі нарешті стали видющими, Чарліна змогла насолодитися видовищем: великі блискучі бульки міняться всіма кольорами веселки і велично пропливають на тлі зелених схилів гір. Вона помітила, що більшість із них лускаються, долітаючи до кінця подвір’я, немовби натикаючись на якусь невидиму перешкоду. Однак деякі вилітали за межі двору і здіймалися дедалі вище і вище, так ніби їх уже ніщо не могло зупинити. Чарліна проводжала їх поглядом, а вони здіймалися понад бурими скелями і зеленими схилами. Один із цих схилів — мабуть, той самий луг, де дівчинка зустріла лабока, хоч і не могла сказати, котрий конкретно. Вона підвела погляд ще вище, до світло-блакитного неба над гірськими вершинами. День був по-справжньому чудовий.

Із кухні тепер виривався безперервний струмінь бульок, які мінилися на сонці. Обернувшись, аби глянути, що там діється, Чарліна побачила, що піна як така зникла, але всюди повно бульбашок, причому з кухонного вогнища сунуть полчища нових. Дівчинка зітхнула і прокралася на кухню, де, нахилившись над раковиною, навстіж відчинила мале віконце. Це надзвичайно помогло. Тепер бульки виривалися з будинку двома потоками, значно швидше, ніж доти, і над подвір’ям піднялися веселки. Кухня швидко звільнялася від пари і невдовзі прочистилася достатньо, аби Чарліна побачила, що замість учорашніх двох мішків із пранням біля раковини стоять уже чотири.

— А ну його! — сказала Чарліна. — Дідусю Вільяме, як мені отримати сніданок?

Вона була рада почути дідусів голос, що долинув з-поміж мильних бульок:

— Просто постукай по вогнищу і скажи: «Сніданок, будь ласка», моя люба.

Зголодніла Чарліна негайно кинулася до вогнища і нетерпляче постукала по мильних розводах:

— Сніданок, будь ласка.

Тут вона була змушена відступити від таці, яка пропливла в повітрі й буцнулася просто в окуляри в неї на грудях. Посередині таці на тарілці шкварчала яєчня з шинкою, а решту місця займали щільно скупчені кавник, чашка, купка грінок, мармелад, масло, молоко, вазочка чорносливу і загорнуті в накрохмалену серветку прибори.

— Як гарно! — вигукнула Чарліна, схопила тацю і поспішила забрати її до загальної кімнати, поки їжа не просякла милом.

На її превелике здивування, у кімнаті не лишилося й сліду від їхнього з Пітером учорашнього чаювання, а буфетний візок мирно стояв у своєму кутку. Однак загалом тут було доволі застояне повітря і плавали кілька заблуканих бульок. Тож Чарліна не стала зупинятися у кімнаті й вийшла через парадні двері. Вона пригадала, що ще тоді, як їй треба було знайти рожеву і блакитну пелюстки для заклинання з «Книги палімпсеста», під вікном дідусевого кабінету стояли садовий столик з лавкою. Вона пройшла з тацею за ріг будинку, щоби глянути, чи столик усе ще там.

Столик виявився саме там, на осонні, де ранкове проміння сяяло найяскравіше, а вище, над рожево-блакитним кущем гортензій, виднілося вікно дідусевого кабінету — хоча в будинку, з огляду на розташування кімнат, саме тут не могло бути для нього місця. «Чари — цікава штука», — подумала Чарліна, ставлячи тацю на столик. Після нічного дощу з кущів навколо скрапувала вода, проте виявилося, що лавка і столик — сухі. Чарліна сіла, щоби поснідати.

Це був найкращий сніданок в її житті. Вона насолоджувалась теплими променями сонця, блаженними лінощами і розкішним сніданком, а ще — почувала себе надзвичайно дорослою. «Бракує хіба що шоколадного еклера, — подумала дівчинка, відкинувшись на спинку лавки, щоби сьорбнути кави. — Треба буде сказати про це дідусеві Вільяму, коли він повернеться».

Їй спало на думку, що дідусь Вільям, мабуть, часто снідає саме тут. Гортензії навколо столика були найпишнішими в усьому садку, немовби спеціально, щоб йому догодити. На кожному кущі красувалися квіти кількох кольорів. На кущі просто перед нею — білі, блідо-рожеві та бузкові. На сусідньому колір квітів плавно переходив від блакитного з лівого боку до темного аквамарину справа. Чарліна тішилася, що не дозволила кобольдові зрізати ці кущі, як раптом з вікна кабінету над нею вистромилася голова Пітера. Усю Чарлінину радість мов корова язиком злизала.

— Агов, а де це ти дістала сніданок? — вимогливо поцікавився Пітер.

Чарліна пояснила. Той сховав голову і зник у будинку. Чарліна залишилася на місці, напружено чекаючи, що Пітер ось-ось з’явиться, і водночас сподіваючись, що він все-таки не з’явиться. Пітер так і не з’явився. Чарліна ще трошки повигрівалася на сонечку, а тоді вирішила піти знайти собі книжку почитати. Вона занесла тацю до кухні, тішачись, яка-то вона акуратна і винахідлива дівчина. Пітер явно уже заходив сюди, тому що замкнув двері чорного ходу, залишивши привідчиненим тільки вікно, через це кухня знову наповнилася мильними бульками. Вони плавно підпливали до вікна, а тоді різко виривалися назовні. Серед бульок гігантською білою брилою мріла Приблуда. Коли зайшла Чарліна, Приблуда витягнула на всю довжину величезний кудлатий хвіст і махнула ним перед кухонним вогнищем. Між бульками біля передніх велетенських лап Приблуди з’явилася невеличка мисочка собачого корму — достатня порція для маленького песика. Приблуда сумовито подивилася на неї, нахилила голову й за одним махом спорожнила мисочку.

— Ой, бідолашна Приблудо! — забідкалася Чарліна.

Приблуда підняла голову і помітила Чарліну. Її гігантський хвіст радісно заметлявся, постукуючи об стінку кухонного вогнища. За кожним помахом хвоста з’являлася чергова мисочка з кормом. За якихось кілька секунд вся підлога навколо Приблуди виявилася заставлена повними мисочками.

— Тільки не перестарайся, Приблудо, — зауважила Чарліна, пробираючись між мисочками.

Вона поставила тацю на один із двох нових мішків з пранням.

— Якби я була тобі потрібна, ти знайдеш мене в кабінеті, я пошукаю собі якусь книжку, — сказала вона Приблуді й почала пробиратися до виходу.

Однак Приблуда була надто зайнята їжею і пропустила слова Чарліни повз вуха.

Пітер виявився в кабінеті. Порожня таця від сніданку валялася на підлозі біля столу, а сам Пітер сидів у кріслі, працьовито перегортаючи одну з грубих оправлених у шкіру книг, що стояли рядочком на столі. Сьогодні він виглядав набагато респектабельніше. Тепер, коли його волосся висохло, воно лежало гарними каштановими кучерями, до того ж він переодягнувся у свій, очевидно, другий костюм з добротної твідової тканини. Щоправда, жакет трохи прим’явся від наплічника, а ще на ньому залишилося декілька мокрих круглих слідів від мильних бульок, однак Чарліна визнала, що це вже цілком прийнятний вигляд. Коли вона зайшла, Пітер, зітхнувши, закрив книгу і запхав її на місце. Чарліна помітила, що на великому пальці його лівої руки пов’язана зелена ниточка. «То ось як він зумів сюди потрапити!» — подумала вона.

— Ні в зуб ногою, — поскаржився Пітер. — Це мусить бути десь отут — та тільки як його знайти?

— А що ти шукаєш? — запитала Чарліна.

— Учора ти щось говорила про лабока, — сказав Пітер, — а я зрозумів, що насправді нічого не знаю про лабоків. Отож намагаюся знайти. Чи, може, ти все про них знаєш?

— Взагалі-то ні — крім того, що вони дуже страшні, — зізналася Чарліна. — Я теж хотіла би дізнатися про них більше. А як це можна зробити?

Пітер показав пальцем із зеленою ниточкою на ряд книг:

— Ось. Я знаю, що це велика чаклунська енциклопедія, але спочатку треба знати, що саме ти шукаєш, інакше навіть не знайдеться потрібний том.

Чарліна надягнула окуляри і нахилилася до книг. На їх корінцях був тиснений золотом напис «Res Magica», а під ним номер і назва тому: «Том 3. Гіролоптика», «Том 5. Панактикон», а з іншого боку: «Том 19. Складне творення», «Том 27. Земна онейромантія», «Том 28. Космічна онейромантія».

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — визнала вона.

— Тепер я переглядаю їх усі по черзі, — сказав Пітер. — Я тільки що закінчив п’ятий том. Там усуціль заклинання, а я в них зовсім не тямлю.

Він витягнув шостий том, на якому було написано просто «Гекс», і відкрив його.

— А ти візьмися за наступний, — порадив.

Чарліна стенула плечима і взяла сьомий том. Його назва — «Могутні» — мало що говорила. Вона пішла з книгою до підвіконня, де було більше місця і світла, й розгорнула її недалеко від початку. І відразу відчула, що вгадала.

«Демон: могутня й іноді небезпечна істота, — прочитала Чарліна, — яку часто хибно ототожнюють з елементаллю (див.)». Перегорнувши кілька сторінок, вона натрапила на: «Диявол: породження пекла…» — тоді на «Ельфодар: містить сили, даровані ельфами (див.) задля безпеки королівства…» — а ще через кілька сторінок — на: «Інкуб: спеціалізований диявол (див.), що загрожує головно жінкам…». Далі вона гортала сторінки дуже повільно й уважно і через двадцять сторінок нарешті побачила: «Лабок».

— Знайшла! — вигукнула вона.

— Класно! — Пітер голосно закрив «Гекс». — А в цьому томі майже самі тільки діаграми. Ну, і що там написано?

Він підійшов, обперся на підвіконня біля Чарліни, і вони удвох почали читати статтю енциклопедії.

«Лабок, на щастя, рідкісна істота. Лабок є істотою комашиної природи, багряного кольору і різноманітних розмірів: від польового коника до більшого, ніж людина. Надзвичайно небезпечний, хоча в наш час, на щастя, трапляється лише в дикій або безлюдній місцевості. Лабок нападає на кожну людину, яку бачить, за допомогою кліщеподібних придатків або грізного хоботка. Протягом десяти місяців у році він усього лише розриває людину на шматки і пожирає її, однак у липні та серпні у лабока настає період розмноження, і в цей час він стає особливо небезпечним. У ці місяці лабок залягає у засідках і чатує на перехожих; упіймавши когось, відкладає яйця в тіло цієї людини. Інкубаційний період до вилуплення триває дванадцять місяців; причому особина, яка вилуплюється першою, поїдає решту, а тоді новонароджений лабок пробивається назовні з тіла хазяїна. Хазяїн-чоловік помирає. Хазяїн-жінка народжує у звичайний спосіб; дитинча, яке з’явилося, називають лабокіном (див. нижче). Жінка після цього найчастіше також помирає».

«О небо, то я була на волосок від…» — нажахано подумала Чарліна. Вони з Пітером перейшли до наступної статті.

«Лабокін: дитинча лабока (див.) і жінки. Це створіння зазвичай виглядає як людська дитина, з тією відмінністю, що лабокіни неодмінно мають багряні очі. У декотрих також багряна шкіра, зрідка вони народжуються з рудиментарними крильцями. Акушерки зазвичай одразу ж знищують очевидних лабокінів, однак у багатьох випадках їх помилково виховують як людських дітей. Вони майже неодмінно лихі, а позаяк лабокіни можуть виховуватися серед людей, їхня лиха натура зберігається протягом кількох поколінь. Подейкують, що багато мешканців таких віддалених територій, як Верхня Норландія і Білогорія, мають лабокінське коріння».

Важко описати враження, яке ця інформація справила на Чарліну і Пітера. Вони пошкодували, що прочитали цю статтю. Залитий сонцем кабінет дідуся Вільяма раптом здався їм дуже ненадійним місцем, з непевними тінями по кутках. «Та й весь будинок якийсь підозрілий», — подумалося Чарліні. Вони з Пітером почали занепокоєно розглядатися на всі боки, а тоді поквапилися визирнути у вікно: чи там, бува, не чигає небезпека. Коли десь у коридорі голосно гавкнула Приблуда, обоє аж підскочили. Чарліні закортіло вибігти і пересвідчитися, що вікно в кінці коридору надійно зачинене. Однак спершу їй треба було дуже уважно роздивитися Пітера: чи на ньому нема якихось ознак багряності. Як-не-як, а він же сказав, що приїхав із Білогорії.

Пітер помітно зблід. Від цього на його носі проявилося кілька веснянок — але рудих веснянок, і кілька крихітних волосинок на його підборідді теж були рудуваті. Його очі, зовсім не схожі на зелено-жовті очі Чарліни, мали іржаво-коричневий відтінок, але аж ніяк не багряний. Вона змогла легко роздивитися всі ці ознаки, бо Пітер у цей момент прискіпливо розглядав її саму. Чарліна відчувала, що зробилася такою ж блідою, як і він. Врешті-решт вони заговорили — обоє одночасно.

Чарліна сказала:

— Ти з Білогорії. Твої родичі не багряного кольору?

Пітер сказав:

— Ти зустріла лабока. Він відклав у тебе яйця?

Чарліна відповіла:

— Ні.

Пітер відповів:

— Мою матір називають Білогорською Відьмою, але насправді вона з Верхньої Норландії. І вона не багряна. А тепер розкажи мені про того лабока.

Чарліна розповіла, як вилізла з вікна й опинилася на гірському пасовищі, де в блакитній квіточці причаївся лабок, і…

— Але він тебе торкнувся? — перебив її Пітер.

— Ні, не встиг, бо я впала з урвища, — пояснила Чарліна.

— Впала з… То чому ти не розбилася? — недовірливо поцікавився Пітер. Він відступив від неї, ніби вирішив, що вона, можливо, — зомбі.

— Я вимовила заклинання, — пояснила Чарліна безтурботним тоном, пишаючись, що їй вдалися справжні чари. — Заклинання польоту.

— Що, справді? — напівзаздрісно-напівпідозріливо видихнув Пітер. — А яке заклинання польоту? Звідки?

— З одної з цих книг, — пояснила Чарліна. — І коли я впала, то мене втримало повітря, і я плавно опустилася вже тут, на садовій доріжці. Не дивися так недовірливо. Коли я приземлилася, там був кобольд, його звати Ролло. Можеш запитати в нього, якщо мені не віриш.

— І запитаю, — сказав Пітер. — Де ця книга? Покажи.

Чарліна зверхньо перекинула косу через плече і пішла до столу. «Книга палімпсеста» явно намагалася сховатися. Її не було на тому місці, де Чарліна її залишила, — але, можливо, це Пітер кудись її запроторив. За якийсь час Чарліна таки знайшла її — та принишкла серед фоліантів «Res Magica», прикинувшись одним із томів енциклопедії.

— Ось вона, — сказала Чарліна, кладучи «Книгу палімпсеста» на «Гекс». — І як ти тільки посмів мені не повірити! А зараз я збираюся знайти собі щось почитати.

Вона підійшла до однієї з полиць і почала шукати якусь підхожу назву. Скидалося на те, що в жодній з цих книг не було оповідок, які подобалися Чарліні, хоча деякі назви звучали досить заманливо. От хоча б, наприклад, «Тавматург як митець» або «Мемуари екзорциста». З іншого боку, «Теорія і практика хоральної інвокації» явно була чимось сухим. Чарліну більше зацікавила книга поруч із «Теорією і практикою…» — «Дванадцять гілок чарівної палички».

Тим часом Пітер сів за стіл і став пожадливо гортати «Книгу палімпсеста». Чарліна саме з’ясувала, що в фоліанті «Тавматург як митець» повно фраз на кшталт: «І таким чином, щасливий чарівничок наповнює наші вуха приємною музикою, подібною на феїну», — ці фрази її спантеличували. Раптом Пітер роздратовано промовив:

— Тут нема заклинання польоту. Я все передивився.

— Може, воно було одноразове, і я його використала? — неуважно висловила припущення Чарліна: вона переглянула «Дванадцять гілок чарівної палички» — і виявила, що це доволі багатообіцяюче чтиво.

— Заклинання не зникають від використання, — заперечив Пітер. — Ні, справді, де ти його знайшла?

— Там. Я ж сказала, — огризнулася Чарліна. — І якщо ти не віриш жодному моєму слову, то чому весь час мене про щось запитуєш?

Вона скинула окуляри, закрила книгу і вийшла зі стосом багатообіцяючих книг у коридор. Зачинивши Пітера в кабінеті, вона пройшла в двері ванної туди і назад, поки не потрапила у вітальню. Тут вона вирішила залишитися, попри затхле повітря. Після того, що вона прочитала в «Res Magica», залите сонцем подвір’ячко здавалося їй надто ненадійним місцем. Її уява малювала лабока, який навис над кущами гортензій, — і Чарліна рішуче всілася на диван.

Коли у двері постукали, вона вже досить далеко просунулася у «Дванадцятьох гілках чарівної палички» — і навіть трохи почала розуміти, про що ця книга.

«Хтось відкриє», — за звичкою подумала Чарліна і не стала відриватися від читання.

Двері відчинилися з нетерплячим грюкотом. Голос тітоньки Семпронії промовив:

— Звичайно ж у неї все гаразд, Вероніко. Просто вона, як завжди, встромила носа в книжку.

Чарліна відірвалася від книги і скинула окуляри саме вчасно, щоб побачити, як услід за тітонькою Семпронією у будинок заходить її мама. Тітонька Семпронія, як завжди, була вбрана у маєстатичні накрохмалені шовки. Пані Бейкер була у респектабельних сірих шатах із лискучим білим комірцем і такими ж манжетами та в благопристойному сірому капелюшку на голові.

«Яке щастя, що сьогодні вранці я переодяглася в чисте…» — Чарліна так і не закінчила цієї думки, бо їй раптом сяйнуло, що решта будинку не в тому стані, який варто демонструвати цим двом високоповажним добродійкам. І річ не тільки в тому, що в кухні повно немитих тарілок і собачих мисочок, а також мильна піна, прання і величезний білий собака, — ні, до всього є ще Пітер, який сидить у кабінеті. Мати, швидше за все, помітить лише кухню — хоч навіть це є досить поганою перспективою. Але тітонька Семпронія — відьма (майже напевне), вона знайде і кабінет, і Пітера в ньому.

Тоді мати захоче знати, що тут робить незнайомий хлопець. А коли Пітер пояснить, мати скаже, що в такому разі Пітер і сам може доглянути за домом дідуся Вільяма, а Чарліна повинна, з огляду на благопристойність, негайно повернутися додому. Тітонька Семпронія пристане на це — і Чарліні доведеться покинути будинок дідуся. Кінець спокою і свободі.

Тож Чарліна зірвалася на ноги й привітно усміхнулася від вуха до вуха — так широко, що аж подумала, чи вона собі чогось, бува, не розтягнула.

— О, привіт! — вигукнула вона. — А я навіть не почула, що ви стукаєте.

— Ти ніколи не чуєш, — дорікнула тітонька Семпронія.

Пані Бейкер стривоженим поглядом вивчала Чарліну:

— У тебе все добре, любонько? Зовсім-зовсім добре? Чому ти не вклала волосся як належить?

— Мені подобається, як є, — відповіла Чарліна, нишком переміщаючись так, щоби заступити жінкам шлях до дверей у кухню. — А як ви гадаєте, тітонько Семпроніє, мені коса до лиця?

Тітонька Семпронія оперлася на парасолю і оцінююче подивилася на неї.

— Так, — сказала вона. — До лиця. З нею ти виглядаєш молодшою і не такою худою. Ти хотіла виглядати більш юною?

— Ага, — виклично ствердила Чарліна.

Пані Бейкер зітхнула:

— Люба моя, тобі не треба висловлюватися так грубо. Розумієш, людям це не подобається. Але я дуже рада, що в тебе все добре. Вчора я півночі не могла заснути: лежала, слухала дощ і сподівалася, що у цьому будинку не протікає дах.

— Дах не протікає, — відповіла Чарліна.

— А ще я боялася, що ти могла залишити відчинене вікно, — додала мати.

Чарліна здригнулася.

— Ні, я закрила вікно, — сказала вона, і тут же в неї виникло непереборне відчуття, що саме цієї миті Пітер відчиняє вікно, яке виходить на луг із лабоком. — Вам зовсім нема про що непокоїтися, матінко, — збрехала Чарліна.

— Що ж, щиро кажучи, я таки трохи розхвилювалася, — зізналася пані Бейкер. — Це ж ти вперше поза домом. Я говорила про це з твоїм батьком. Він сказав, що ти, можливо, не даєш собі ради з тим, аби правильно харчуватися, — вона підняла напхану вишиту торбу, з якою прийшла. — Він передав тобі тут трохи їжі. Я покладу її в кухні, добре?

Із цими словами вона рушила, проминаючи Чарліну, до внутрішніх дверей.

«О ні! Допоможіть!» — у відчаї майнуло в Чарліни у голові. Вона взялася за ручки вишитої торби, сподіваючись, що це виглядає як вихований і делікатний жест, а не як виривання торби з материних рук (хоч саме це вона якраз і хотіла зробити), і сказала:

— Матінко, вам не треба тривожитися. Я заберу її на хвильку — і принесу вам іншу.

— Чому? Я зовсім не тривожуся, моя люба, — спробувала заперечити мати, не відпускаючи торбу.

— Бо в мене для вас несподіванка, — вирвалося у Чарліни. — Сядьте, будь ласка. Цей диван дуже зручний, матінко. — «І повернутий спинкою до цих дверей». — І ви також сядьте, тітонько Семпроніє.

— Але це не забере в мене часу, — все ще не погоджувалася мати. — Я просто залишу її на столі в кухні, ти її відразу ж побачиш…

Чарліна змахнула вільною рукою. Іншою рукою вона чіпко вхопилася за ручки торби.

— Дідусю Вільяме! — гукнула вона. — Ранкову каву! Будь ласка!

На її превелике полегшення, голос дідуся Вільяма відповів:

— Постукай по візку, що в кутку, і скажи: «Ранкову каву».

Пані Бейкер вражено видихнула й озирнулася, явно не розуміючи, звідки долинув цей голос. Тітонька Семпронія скидалася на зацікавлену. Вона з дещо комічним виглядом підійшла до візка, ляснула по ньому парасолькою і запитала:

— Ранкову каву?

Кімната тут же наповнилася теплим запахом кави. На візку з’явився високий срібний кавник, а також маленькі позолочені філіжанки, позолочене горнятко з вершками, срібна цукерниця і таріль із крихітними тістечками, посипаними цукровою пудрою. Пані Бейкер була така ошелешена, що аж відпустила вишиту торбу. Чарліна тут-таки заховала її за найближчим кріслом.

— Напрочуд вишукані чари, — зауважила тітонька Семпронія. — Вероніко, сідай-но сюди, а Чарліна нехай підкотить візок до дивана.

Пані Бейкер послухалася. Вигляд у неї був усе ще приголомшений. На невимовне полегшення Чарліни, візит почав перетворюватися на вишукане і благопристойне ранкове пиття кави. Тітонька Семпронія розливала каву, а Чарліна роздавала тістечка. Вона стояла обличчям до кухонних дверей і подавала таріль тітоньці Семпронії, як раптом двері злегка відчинилися — і в них просунулася величезна морда Приблуди: очевидно, її привабив сюди запах тістечок.

— Геть звідси! — прикрикнула на неї Чарліна. — Забирайся! Я кому сказала! Сюди не можна заходити, якщо ти не… не… не благопристойна! Геть!

Приблуда сумно подивилася, важко зітхнула і сховалася за дверима. Коли пані Бейкер і тітонька Семпронія врешті-решт зуміли обернутися, акуратно тримаючи повнісінькі філіжанки з кавою, щоби подивитися, з ким же це Чарліна говорить, Приблуда вже пішла, двері знову були зачинені.

— Що це було? — поцікавилася пані Бейкер.

— Нічого, — заспокійливо сказала Чарліна. — Це просто сторожова собака дідуся Вільяма, от і все. Вона страшна ненажера…

— Тут собака! — не дала їй договорити пані Бейкер, вкрай нажахана. — Не знаю, чи я можу таке схвалювати, Чарліно. Собаки брудні. А ще вона може тебе покусати! Сподіваюся, ти тримаєш її на прив’язі.

— Ні-ні, вона надзвичайно чиста. І слухняна, — заспокоїла її Чарліна, замислившись про себе, чи це правда. — Вона просто… вона просто забагато їсть. Дідусь Вільям намагається тримати її на дієті, тому-то вона і прибігла сюди, вловивши запах тістечок…

Кухонні двері знову відчинилися. Цього разу в шпарину просунулося Пітерове лице, а вираз на цьому лиці свідчив, що Пітерові терміново треба щось сказати. Однак коли Пітер помітив тітоньку Семпронію в її вишуканих шатах і пані Бейкер з усією її благопристойністю, вираз на його обличчі перетворився на гримасу жаху.

— Знову вона, — промовила Чарліна з деякою дозою відчаю. — Приблудо, забирайся звідси!

Пітер зрозумів натяк і зник, перш ніж тітонька Семпронія встигла обернутися, щоб роздивитися його. Пані Бейкер виглядала ще більш стривоженою.

— Даремно ти так переживаєш, Вероніко, — сказала тітонька Семпронія. — Я визнаю, що від собак смердить, що вони брудні та від них багато шуму, але ніщо не захистить дім краще за доброго сторожового пса. Тобі треба тішитися, що в Чарліни є такий собака.

— Думаю, так, — погодилася пані Бейкер, хоча в її голосі не було чути переконаності. — Але… але хіба ж ти мені не казала, що цей будинок під захистом… е-е… чаклунського мистецтва твого двоюрідного дідуся?

— Так-так, авжеж! — поспішно відповіла Чарліна. — Цей дім під подвійним захистом!

— Звичайно, дім захищений, — сказала тітонька Семпронія. — Я впевнена, що поріг цього дому може переступити тільки той, кого було запрошено.

Немов навмисне, аби поставити під сумнів слова тітоньки Семпронії, на підлозі біля візка раптом з’явився кобольд.

— Прошу уваги! — сказав він — маленький, синій і агресивний.

Пані Бейкер заверещала і притисла філіжанку з кавою до грудей. Тітонька Семпронія величним жестом підгорнула свої спідниці подалі від кобольда. Кобольд, явно ошелешений, подивився на них, а тоді перевів погляд на Чарліну. Це не був кобольд-садівник. У нього був більший ніс, його блакитне вбрання було вишуканішим, а погляд свідчив про те, що він звик командувати.

— Ви ж не простий кобольд? — запитала його Чарліна.

— Ну, — відповів дещо приголомшений кобольд, — можна сказати і так. Я вождь у цих місцях, ім’я моє — Тіммінз. Я очолюю цю делегацію і мушу сказати, ми доволі сердиті. А тепер нам заявляють, що чарівника тут нема, чи він не хоче нас бачити, чи…

Чарліна бачила, що з кожним словом кобольд усе більше дратується. Тому вона квапливо сказала:

— Так, справді. Чарівника тут нема. Він хворий. Його забрали ельфи, щоб вилікувати, а я до його повернення доглядаю за домом.

Кобольд звів очі над величезним синім носом і сердито глянув на неї:

— Це правда?

«Та що ж це таке! Мене цілий день звинувачують у брехні!» — роздратовано подумала Чарліна.

— Чистісінька правда, — втрутилася тітонька Семпронія. — Вільяма Норланда в цю мить тут немає. Тож чи не були би ви таким люб’язним вийти звідси, шановний кобольде? Ви лякаєте бідолашну пані Бейкер.

Кобольд сердито зиркнув на тітоньку Семпронію, а тоді на пані Бейкер.

— Якщо так, — сказав він Чарліні, — то я не бачу жодних шансів на залагодження цього диспуту!

По цих словах він зник так само несподівано, як і з’явився.

— Заради всього святого! — видихнула пані Бейкер, хапаючись за серце. — Такий крихітний! І такий синій! Як він сюди потрапив? Не підпускай його близько, щоб він не задер тобі спідницю, Чарліно!

— Це всього лише кобольд, — зауважила тітонька Семпронія. — Оговтайся вже, Вероніко. Кобольди зазвичай не уживаються з людьми, тому я не уявляю, що він тут робить. Однак припускаю, що двоюрідний дідусь Вільям має щось на кшталт угоди із цими створіннями. З чарівниками не можна мати певності.

— А ще я розлила каву, — почала бідкатися пані Бейкер, промокаючи серветкою спідницю.

Чарліна взяла філіжанку і знову налила в неї кави, щоб хоч трохи заспокоїти матір.

— Візьміть ще тістечка, матінко, — сказала вона, подаючи таріль. — У дідуся Вільяма є кобольд, який доглядає за садом, то він, коли я з ним зустрілася, також був сердитий.

— Що садівник робив у вітальні? — вимогливо поцікавилася пані Бейкер.

Як це вже не раз бувало, Чарліна почала втрачати надію, що мама її зрозуміє. «Вона насправді зовсім не дурна, просто ніколи не дає волі своєму розуму», — подумала Чарліна і спробувала пояснити:

— Це був інший кобольд.

Тут раптом кухонні двері відчинилися і всередину продріботіла Приблуда. Вона знову була правильного розміру. Це означало, що вона була, як‑не-як, менша за кобольда і страшенно задоволена, що їй вдалося зробитися знову маленькою. Собачка весело потрюхикала до Чарліни і з надією витягнула носа до тарелі з тістечками.

— Май совість, Приблудо! — дорікнула їй Чарліна. — Як тільки я подумаю, скільки ти з’їла на сніданок!..

— Це що, сторожова собака? — тремтячим голосом запитала пані Бейкер.

— Якщо так, то вона не дала би собі ради і з мишею, — висловила свою думку тітонька Семпронія. — То скільки, ти кажеш, вона з’їла на сніданок?

— Десь із п’ятдесят повних мисочок корму, — не замислюючись відповіла Чарліна.

— П’ятдесят! — вигукнула пані Бейкер.

— Я трохи перебільшила, — пояснила Чарліна.

Приблуда, помітивши, що всі на неї дивляться, сіла на задні лапки, а передні благально склала під мордочкою. Вона примудрилася виглядати милою і чарівною. Чарліна вирішила, що вся штука в тому, як вона опустила кошлате вушко.

— Ой, яка гарнюсінька собачечка, цю‑цю-цю, — розчулилася пані Бейкер. — Хоцес гамоньки, так?

Вона дала Приблуді доїсти своє тістечко.

Приблуда чемно взяла тістечко, спожила його одним ковтком і стала просити ще. Пані Бейкер дала їй з тарелі ціле тістечко. Як наслідок, наступне тістечко Приблуда випросила ще жалісніше.

— Я обурена, — сказала Чарліна Приблуді.

Тітонька Семпронія також граційно подала Приблуді тістечко.

— Мушу сказати, — звернулася вона до Чарліни, — що з такою прекрасною гончою ні в кого нема потреби непокоїтися про твою безпеку, хоч сама ти можеш неабияк виголодніти.

— Вона вміє гарно гавкати, — сказала Чарліна. «І не треба сарказму, тітонько Семпроніє. Я знаю, що вона — не сторожова собака».

Однак не встигла Чарліна довести до кінця свою думку, як зрозуміла, що Приблуда і справді її захищала. Вона повністю відвернула материну увагу від кобольдів, від кухні та взагалі від будь-яких загроз для Чарліни, а ще вона зуміла заради цього зменшитися до правильного розміру. Чарліна відчула таку вдячність, що також почастувала Приблуду тістечком. Та дуже зворушливо подякувала їй, тицьнувшись носиком у долоню, а тоді знову з надією повернулась до пані Бейкер.

— Ой, вона така лапочка! — зітхнула пані Бейкер і винагородила Приблуду п’ятим тістечком.

«Вона лусне», — подумала Чарліна. Проте завдяки Приблуді решта візиту пройшла цілком мирно до самого кінця, коли дами піднялися, щоб іти. Пані Бейкер вигукнула:

— Ой, мало не забула! — і сягнула рукою в кишеню. — Цей лист прийшов тобі, люба.

Вона передала Чарліні довгий жорсткий конверт із червоною сургучевою печаткою на звороті. Він був підписаний красивими витонченими літерами та заадресований «Панянці Чарліні Бейкер».

Чарліна дивилася на лист і відчувала, як серце гупає в грудях і як пульс відлунює у вухах, немов удари молота по ковадлу. Він і справді їй відповів! Вона не мала сумніву, що цей лист — від короля. Адреса була написана тим самим вишуканим почерком, що й лист, який вона знайшла в кабінеті дідуся Вільяма.

— Ага. Дякую, — сказала дівчинка, докладаючи зусиль, щоб її голос звучав невимушено.

— Відкрий його, люба, — сказала мати. — На вигляд він від когось дуже високопоставленого. Як ти гадаєш, що це?

— А, та нічого, — відмахнулася Чарліна. — Це просто мій випускний атестат.

Оце виявилося помилкою. Мати вражено вигукнула:

— Що?! Але ж твій батько сподівається, що ти залишишся у школі та трохи навчишся культури, люба!

— Так, знаю, просто наприкінці десятого класу всім розсилають випускні атестати, — придумала пояснення Чарліна. — На той випадок, якби хтось вирішив облишити навчання. Усі учні з мого класу отримали такі атестати. Не хвилюйтеся.

Попри таке тлумачення, яке самій Чарліні здалося просто блискучим, пані Бейкер далі переживала. Вона могла би здійняти неабиякий гармидер, якби не Приблуда, яка раптом стала на задні лапки і потупцяла до пані Бейкер, знову благально склавши передні лапки під мордочкою.

— Ой, ти моя лапусечка! — вигукнула пані Бейкер. — Чарліно, якщо твій двоюрідний дідусь дозволить тобі взяти цю милу собачку із собою, коли йому покращає, я анітрохи не заперечуватиму. Справді, зовсім.

Це дало Чарліні змогу сховати лист від короля за пояс спідниці та поцілувати на прощання маму і тітоньку Семпронію, уникнувши чергової згадки про лист. Чарліна радісно помахала услід, коли вони йшли доріжкою між кущами гортензій, а тоді, полегшено зітхнувши, зачинила вхідні двері.

— Дякую, Приблудо, — сказала вона. — Ти така розумна собачка!

Вона зіперлася спиною на двері й почала відкривати листа від короля.

«Щоправда, я наперед знаю, що він мусив був відмовити, — подумала вона, тремтячи від збудження. — На його місці я б відмовила!..»

Не встигла вона відкрити конверт до половини, як протилежні двері різко відчинилися і в них з’явився Пітер.

— Вони вже пішли? — запитав він. — Ну нарешті. Мені потрібна твоя допомога. На мене там напосідає юрма роздратованих кобольдів.