Розділ четвертий,


у якому з’являються Ролло та Пітер, а з Приблудою стається загадкова зміна

Чарліна почула, як лабок видав дзизкучий вигук люті, який вона не дуже добре розібрала, бо в вухах свистів вітер, таким швидким було її падіння. Повз обличчя Чарліни промайнув край урвища. Вона не переставала кричати.

— Ител, ИТЕЛ! — верещала вона. — О, заради всього святого! Ител! Я ж вимовила заклинання польоту. Чому воно не спрацьовує?

Воно спрацювало. Чарліна збагнула це в мить, коли стрімкий рух каменів перед її обличчям сповільнився, а відтак зупинився. На якийсь час вона зависла в повітрі, похитуючись над гострими кам’яними виступами скель на дні прірви.

«Певно, я вже мертва», — подумала вона. А тоді промовила:

— Та це просто смішно!

Відчайдушно смикаючи руками та ногами на всі боки, вона врешті-решт зуміла якось розвернутися. Тепер перед нею мрів у сутінках будинок дідуся Вільяма — досить далеко внизу і не менш як за чверть милі вбік.

— Витати в повітрі — це чудово, — сказала Чарліна, — але як же мені переміщатися?

Тут вона пригадала, що лабок має крила і в цю мить, певно, вже летить до неї з вершини урвища. Чарліна несподівано для себе виявила, що щосили відштовхується ногами — і помітно просувається в напрямку дому дідуся Вільяма. Вона перелетіла над дахом та перетнула садок перед будинком, і аж там дія заклинання вичахла. Чарліна ще встигла сіпнутися вбік, щоб опинитися над доріжкою, а тоді впала з глухим стуком. Дівчинка приземлилася на охайній доріжці з плиток нерегулярної форми. Її трясло.

«Нарешті я в безпеці!» — подумала вона. Чарліні чомусь здавалося, що в межах обійстя дідуся Вільяма їй абсолютно нічого не загрожує. Вона це відчувала.

Посидівши трохи на доріжці, дівчинка проговорила:

— Ох, що за день! Подумати тільки, адже все, що я просила, — це добра книга і трохи спокою, щоб її почитати… Ця мені тітонька Семпронія!

Кущі за її спиною зашаруділи. Чарліна сахнулася і мало не заверещала знову, коли гортензії розхилилися і з-за них на доріжку виплигнув блакитний чоловічок.

— Це ти тут тепер усім керуєш? — вимогливо запитав він тоненьким хрипкавим голоском.

Навіть у присмерковому світлі було виразно видно, що цей чоловічок явно блакитний, а не багряний, і що в нього немає крил. Його лице було посічене зморшками, причому більшу частину обличчя займав величезний ніс, але це не було комашине обличчя. Чарлінина паніка розвіялася.

— Ти хто? — запитала вона.

— Кобольд, звичайно, — сказав чоловічок. — Верхня Норландія — країна кобольдів. Я тут займаюся садом.

— Уночі? — здивувалася Чарліна.

— Ми, кобольди, переважно виходимо ночами, — сказав блакитний чоловічок. — Ще раз запитую — ти тут усім керуєш?

— Ну, — знітилася Чарліна, — здається.

— Я так і думав, — вдоволено сказав кобольд. — Я бачив, як чарівника понесли Високі. То що, ти хочеш, щоб усі ці гортензії позрізати, так?

— Чого б це? — здивувалася Чарліна.

— Я люблю зрізати всякі рослини, — пояснив кобольд. — Це найбільше задоволення в роботі садівника.

Чарліна, яка ніколи в житті не думала про садівництво, замислилася.

— Ні, — сказала вона. — Якби дідусь Вільям не любив гортензії, він би їх тут не садив. Невдовзі він повернеться, і якщо не застане тут гортензій, то може розсердитися. Чому б тобі не зайнятися своєю звичайною щонічною роботою і не почекати на його розпорядження після повернення?

— Ой, та зрозуміло, що він не погодиться, — понуро сказав кобольд. — Він псує мені все задоволення, цей ваш чаклун. То що — звичайна плата?

— А яка твоя звичайна плата? — поцікавилася Чарліна.

— Я візьму глечик золота і дюжину свіжих яєць, — поспішно відповів кобольд.

На щастя, тут же з повітря озвався голос дідуся Вільяма:

— Я плачу Ролло пінту молока щоночі, вона доставляється в чарівний спосіб. Тобі нема про що турбуватися.

Кобольд розчаровано сплюнув на доріжку:

— А що я казав? Псує все задоволення. І я небагато напрацюю, якщо ти всю ніч тут так сидітимеш.

Чарліна з гідністю промовила:

— Я просто відпочивала. Вже йду.

Вона підвелася, відчувши несподівану важкість у тілі, не кажучи вже про слабкість у колінах, і попленталася доріжкою до парадних дверей.

«Вони замкнені, — подумала вона. — Ну й дурний же я матиму вигляд, коли не зможу дістатися всередину».

Не встигла вона підійти до дверей, як ті відчинилися, випустивши яскраве світло. Услід за світлом вискочив Приблуда, маленький песик весело дзявкав і метляв хвостиком, радий бачити Чарліну. Дівчинка дуже втішилася, що знову вдома і що їй раді, підхопила Приблуду і занесла його в дім. Песик тим часом вивернувся й примудрився лизнути Чарліну в підборіддя.

У домі з’ясувалося, що світло чарівним чином пересувається вслід за нею.

— Це добре, — вголос сказала Чарліна, — значить, мені не треба шукати свічок.

Проте її гризла інша думка: «Я залишила те вікно відчиненим — через нього в будинок міг пробратися лабок!». Вона покинула Приблуду на підлозі в кухні й повернула у двері наліво. Тепер світло спалахнуло в коридорі та побігло за Чарліною до вікна, яке вона поквапливо закрила. На жаль, через це світло луг за вікном був зовсім темний, і скільки Чарліна не вдивлялася в морок за склом, ніяк не могла розгледіти, є там лабок чи ні. Вона заспокоювала себе думкою, що коли була на лузі, то не бачила цього вікна, — а проте виявила, що досі дрижить.

Наступним відкриттям стало те, що вона не може перестати дрижати. Вона дрижала всю дорогу назад до кухні, дрижала, коли на пару з Приблудою їла пиріг зі свининою, і почала дрижати ще сильніше, коли побачила, що калюжка чаю на підлозі затекла під стіл, від чого черевце Приблуди стало мокрим і сіро-бурим. Як тільки Приблуда притулявся до неї, на ній лишалися липкі чайні сліди. Врешті-решт Чарліна скинула блузку, яка й так була розстібнута, бо на ній бракувало ґудзиків, і витерла нею калюжу. Звісно, після цього всього дрижання Чарліни посилилося. Тоді вона принесла собі теплу вовняну кофтину, яку запакувала у торбу пані Бейкер, і добряче закуталася, але дрож не припинився. Почався дощ, на який збиралося ще за дня. Він гамселив у вікно і барабанив у комині кухонного вогнища, тож Чарліна задрижала ще сильніше. Вона припускала, що насправді це все — через шок, та все ж відчувала: її почало морозити.

— О! — крикнула вона. — Як тут запалити вогонь, дідусю Вільяме?

— Думаю, я залишив заклинання на місці, — відповів з повітря ввічливий голос. — Просто кинь на решітку кухонного вогнища що-небудь займисте і скажи вголос: «Вогонь, спалахни», — тоді матимеш вогонь.

Чарліна роззирнулася за чимось, що можна було би спалити. Поруч на столі стояла торба, але в ній залишався ще один пиріг зі свининою і яблучний пляцок, до того ж це була гарна торба, з квіточками, які вишила сама пані Бейкер. Звичайно, у кабінеті дідуся Вільяма можна б узяти папір, але це б довелося встати й піти туди. Біля мийки стояли клунки з білизною на прання, однак Чарліна була цілком певна, що дідусь Вільям не оцінив би спалювання свого брудного одягу. З іншого боку, її власна блузка, брудна і просякла чаєм, ще й без двох ґудзиків, — зіжмакана, валяється на підлозі.

— Їй однаково гаплик, — сказала Чарліна. Вона підняла буру мокру ганчірку і кинула її у вогнище. — Вогонь, спалахни.

Решітка з гуркотом ожила. Десь за хвилину на ній весело запалав найприємніший вогонь, якого тільки можна було бажати. Чарліна вдоволено зітхнула. Вона саме-саме підсовувала стілець ближче до тепла, як раптом полум’я зашипіло і випустило цілі хмари пари. Потім з вогнища почали вириватися бульки, їх ставало дедалі більше, вони піднімалися разом із парою, лізли в комин, вискакували в кімнату. Бульки великі, бульки маленькі, бульки, що переливалися всіма кольорами веселки, суцільним потоком струменіли з вогнища в кухню. Вони літали в повітрі, сідали на речі, влітали Чарліні в лице, тріскали з м’яким зітханням, — та все ніяк не закінчувалися. За якихось кілька секунд кухня перетворилася на жаркий, паркий пінний шторм. Цього вистачило, щоби перехопити Чарліні подих.

— Я забула в кишені брусочок мила! — згадала вона, важко дихаючи в раптовій вогкій задусі.

Приблуда вирішив, що бульки — то його особисті вороги, і ретирувався під Чарлінин стілець, звідки шалено гавкав і гарчав на бульки, які раз у раз тріскали. Стало несподівано гамірно.

— Ну та помовч же! — сказала Чарліна.

По її обличчі стікав піт, а волосся, що спадало на плечі, просякло парою. Вона відігнала хмарку бульок і сказала:

— Певно, треба зняти з себе весь одяг.

Хтось постукав у двері чорного ходу.

— Або, може, ні, — передумала Чарліна.

У двері постукали ще раз. Чарліна не рухалася з місця, сподіваючись, що це не лабок. Коли стукіт пролунав утретє, вона неохоче підвелася і пішла крізь бульбашкову заметіль подивитися, хто там. Вона припускала, що це міг би бути Ролло, якому забаглося сховатися від дощу.

— Хто там? — крикнула вона, не відчиняючи дверей. — Чого тобі треба?

— Пусти мене всередину! — так само крикнув хтось знадвору. — Тут страшна злива!

Хто б це не був, голос у нього — молодий, не хрипкий, як у Ролло, і не дзумкучий, як у лабока. А ще Чарліна — навіть крізь сичання пари і безперервне м’яке лускання бульбашок — чула, як барабанить дощ. Одначе це міг бути трюк.

— Пусти мене! — кричали зовні. — Чарівник чекає на мене!

— Неправда! — крикнула Чарліна у відповідь.

— Я написав йому листа! — крикнув гість з-за дверей. — Моя мати узгодила мій приїзд. Ти не маєш права мене тут тримати!

Клямка дверей хитнулася. Чарліна тільки-тільки взялася за неї обіруч, щоб не дати їй відімкнутися, як двері голосно відчинилися нарозтіж і всередину ввірвався мокрий як хлющ хлопець. Він настільки змок, наскільки це взагалі було можливо. Волосся, певно, зазвичай хвилясте, звисало навколо його юного обличчя каштановими пасмами, з них стікали краплі. Його ошатні жакет і штани так намокли, що стали чорними і блискучими, як і наплічник на спині. Черевики хлопця голосно чвакали при кожному кроці. Ледве він переступив поріг, як із нього шугонула пара. Він став і остовпіло вирячився на бульки, що хмарами літали по кухні, на Приблуду, який невтомно гавкав з-під стільця, на Чарліну, яка куталась у кофтину і розглядала його з-під кучми свого рудого волосся, на стосики брудного посуду, на захаращений чайниками стіл. Його щелепа мимоволі відвисла — і він просто стояв та тихо пускав цівочки пари, переводячи погляд, по колу, з одного на друге, вбираючи очима всі ці речі.

Врешті-решт Чарліна підійшла і взяла його за підборіддя, з якого витикалося кілька жорстких волосків, які свідчили, що він старший, ніж виглядає. Вона натиснула знизу вгору, і його рот з глухим стуком закрився.

— Ти не хотів би зачинити двері? — запитала Чарліна.

Хлопець озирнувся на дощ, який залітав у кухню.

— Ой, — схаменувся він. — Так.

Він наліг на двері і зачинив їх.

— Що тут відбувається? — поцікавився. — Ти теж учениця чарівника?

— Ні, — відповіла Чарліна, — я лише наглядаю за домом, поки його нема. Розумієш, він захворів, і його забрали ельфи на лікування.

Хлопець виглядав дуже стривоженим.

— І він не сказав тобі, коли повернеться?

— Він не мав часу нічого мені розказати, — пояснила Чарліна.

Тут вона згадала про стос листів під «Дас Цауербухом». «Певно, одне з тих безнадійних прохань походило від цього хлопця…» — але гавкіт Приблуди заважав їй думати.

— Замовкни вже нарешті, Приблудо! Тебе як звати?

— Пітер Регіс. Моя мати — Білогорська відьма. Вона дуже приятелює з Вільямом Норландом і домовилася, що я сюди приїду. Песику, ну справді, замовкни вже. Мене тут чекають.

Він вивільнився з лямок наплічника й опустив його на підлогу. Приблуда припинив гавкати і вибіг з-під стільця, щоб обнюхати наплічник на предмет можливої небезпеки. Пітер узяв стілець і повісив мокрий жакет на спинку. Сорочка під жакетом була так само мокра.

— А ти хто? — запитав він, дивлячись на Чарліну з-між бульок.

— Чарліна Бейкер, — відповіла вона і пояснила: — Ми звикли називати чарівника двоюрідним дідусем Вільямом, але насправді він не родич тітці Семпронії. Я з Верхньої Норландії. А ти звідки прийшов? Чому ти заходив з чорного ходу?

— Я прийшов з Білогорії, — сказав Пітер. — І, мушу визнати, заблукав, коли намагався зрізати шлях від перевалу. Я вже раз був тут, коли моя мати домовлялася з чарівником Норландом, щоб я став його учнем, але, видно, не дуже запам’ятав дорогу. Ти давно в цьому домі?

— Лише від сьогоднішнього ранку, — промовила Чарліна, здивовано усвідомивши, що вона тут навіть не цілий день. А здавалося, минуло вже кілька тижнів.

— Он як, — Пітер подивився крізь завісу бульок на чайники, ніби підраховуючи, скільки чашок чаю Чарліна встигла випити. — А виглядає так, ніби ти тут уже кілька тижнів.

— Так було, коли я прийшла, — холодно відказала Чарліна.

— Як — так? І бульки, і все це? — перепитав Пітер.

Чарліна подумала: «Не певна, що мені подобається цей хлопець».

— Ні, — сказала вона. — Бульки — то якраз я. Забулася і кинула у вогнище своє мило.

— А, — проговорив Пітер. — Бо я подумав, що це виглядає так, ніби заклинання спрацювало не зовсім правильно. Тому й припустив, що ти теж учениця. Що ж, тоді доведеться почекати, поки все не вимилиться. Маєш щось їсти? Вмираю з голоду.

Чарліна мимоволі зиркнула на торбу на столі та поспішно відвела погляд.

— Ні, — проказала вона, — нічого.

— А чим ти тоді годуєш свого песика? — не здавався Пітер.

Чарліна подивилася на Приблуду, який заліз під стілець, щоб обгавкати Пітерів наплічник.

— Нічим. Він тільки що з’їв половину пирога зі свининою, — сказала вона. — І він не мій песик. Це приблуда, якого дідусь Вільям узяв до себе. Його так і звати — Приблуда.

Приблуда далі дзявкав. Пітер промовив: «Тихо будь, Приблудо», — а тоді потягнувся крізь бульбашкову хуртовину і повз свій мокрий жакет до Приблуди, який забився під стілець. Йому врешті-решт якось вдалося витягнути Приблуду зі схованки, і він піднявся, тримаючи песика догори черевом. Приблуда слабко дзявкнув на знак протесту, заворушив лапками і підігнув хвостик. Пітер відвів Приблудин хвостик набік.

— Ти образив його гідність, — сказала Чарліна. — Поклади його.

— Це не він, — озвався Пітер. — Це вона. І в неї нема ніякої гідності, правда, Приблудо?

Приблуда явно не погоджувалась і якось зуміла виборсатися з Пітерових рук на стіл. На землю полетів іще один чайничок, і Чарлінина торба перекинулась. На превелике незадоволення Чарліни, з неї викотилися сочистий пиріг зі свининою і яблучний пляцок.

— О, класно! — зрадів Пітер і вихопив м’ясний пиріг просто з-під носа в Приблуди. — Це вся твоя їжа? — запитав він, глибоко вгризаючись у пиріг.

— Так, — сказала Чарліна. — Це мало бути на сніданок.

Вона підняла з підлоги чайничок. Чай, що вилився з нього, раптом перетворився на брунатні бульки, які знялися в повітря, прокресливши серед решти бульок темно-жовту смугу.

— А тепер дивися, що ти наробив.

— Одним більше, одним менше — жодної різниці в цьому розгардіяші, — сказав Пітер. — Ти взагалі коли-небудь прибираєш? Дуже добрий пиріг. А той другий із чим?

Чарліна подивилася на Приблуду, яка сиділа, плекаючи надію, поруч з яблучним пляцком.

— З яблуками, — сказала вона. — І якщо вже їси, то поділися з Приблудою.

— Це що, таке правило? — запитав Пітер, ковтаючи решту м’ясного пирога.

— Так, — відповіла Чарліна. — Приблуда сам — тобто сама — його встановила і тепер дуже непохитна в його дотриманні.

— Значить, що, вона чарівна? — висловив припущення Пітер, беручись за яблучний пляцок. Приблуда відразу ж видала кілька тихеньких благальних звуків і потрюхикала між чайничків.

— Не знаю… — почала було Чарліна.

Тут вона згадала, як Приблуда вміє потрапляти в будь-яке потрібне їй місце в домі, а ще — як перед Приблудою недавно відчинилися вхідні двері.

— Так, — підтвердила вона. — Я впевнена, що вона чарівна. Надзвичайно.

Пітер спроквола й неохоче відламав шматок яблучного пляцка. Приблуда заметляла розтріпаним хвостиком і стежила сповненим сподівання поглядом за кожним його рухом. Здавалося, вона точно знає, що саме Пітер робить, незважаючи на завісу з бульок.

— Я бачу, що ти маєш на увазі, — сказав Пітер, передаючи шматок Приблуді. Собачка акуратно вхопила його зубами, зіскочила зі столу на стілець, а звідти на підлогу, і потрюхикала пригощатися пляцком кудись за торби з пранням.

— Як щодо чогось гарячого попити? — запитав Пітер.

Чогось гарячого попити — це те, про що Чарліна мріяла ще від моменту падіння з урвища.

— Чудова ідея, — сказала вона. — Зроби, якщо тільки знайдеш як.

Пітер розігнав бульки з-перед обличчя і подивився на шеренги чайничків на столі.

— Хтось же заварив весь цей чай, — сказав він.

— Певно, дідусь Вільям, — сказала Чарліна. — Тому що не я.

— Але це означає, що це можливо, — зауважив Пітер. — Не стій там зі страдницьким виглядом, а пошукай каструльку чи щось таке.

— Ось ти і пошукай, — парирувала Чарліна.

Пітер кинув на неї спопеляючий погляд і рушив, відмахуючись на ходу від бульок, у бік раковини. Дійшовши, він, природно, зробив відкриття, яке перед тим уже зробила Чарліна.

— Тут нема кранів! — вигукнув він недовірливим тоном. — І всі ці каструлі брудні. А звідки він бере воду?

— На подвір’ї є колонка, — неприязно повідомила Чарліна.

Пітер дивився крізь бульбашки у вікно, по якому досі стікали дощові потоки.

— Тут є туалет? — запитав він.

Не встигла Чарліна відкрити рота, щоби пояснити, як туди потрапити, а він вже рвонув, вимахуючи руками, через усю кухню до протилежних дверей, відчинив їх — й опинився у вітальні. Бульки вихором влетіли на звільнене ним місце, коли він сердито повернувся в кухню.

— Це що, такий жарт? — недовірливо спитав він. — Чарівник же не може мати лише ці дві кімнати!

Чарліна зітхнула, щільніше обмотала навколо себе кофтину і пішла показувати.

— Відкриваєш двері ще раз і повертаєш наліво, — пояснила вона — і ледве встигла впіймати Пітера, який уже повертав направо. — Ні. Цей шлях веде у дуже дивне місце. Наліво — це сюди. Ти що, не розрізняєш?

— Ні, — сказав Пітер. — Ніколи не розрізняв. Зазвичай я для цього пов’язую собі ниточку на палець.

Чарліна закотила очі та пхнула його наліво. Вони опинилися в коридорі, в кінці якого у вікно голосно барабанив дощ. Поки Пітер роззирався, приміщення потрохи наповнилося світлом.

— Ось тепер можеш повернути направо, — сказала Чарліна, підштовхуючи Пітера у відповідному напрямі. — Туалет за оцими дверима. А цей ряд дверей — спальні.

— А! — благоговійно вимовив Пітер. — Він викривляє простір. Оцього я хотів би в нього навчитися. Дякую, — додав хлопець і зачинився в туалеті.

До Чарліни, яка навшпиньки пішла в кабінет, долинув його голос:

— О, класно! Крани! Вода!

Чарліна прошмигнула в кабінет дідуся Вільяма і замкнула двері, а смішна покручена лампа на столі відразу ж засвітилася і почала розгорятися. Поки Чарліна дійшла до столу, тут стало майже так само світло, як удень. Вона відсунула «Дас Цаубербух» і взяла стосик листів, що лежали під книгою. Треба було перевірити. Якщо Пітер каже правду, то один із цих листів із проханням узяти в учні — від нього. Оскільки перед тим вона лише нашвидку їх проглянула, то не могла згадати, чи бачила такий лист від Пітера. Якщо ж у цій купці листа від Пітера не було, то вона має справу із самозванцем, не виключено, що з іще одним лабоком. Чарліна мусила це знати.

Лист від Пітера виявився посередині стосика. Чарліна надягла окуляри і стала читати:


Шановний Чарівниче Норланде,

стосовно мого навчання у Вас, чи було б зручно, якби я прибув до Вас через тиждень, а не восени, як було домовлено? Моя мати від’їжджає до Інгарії та воліла би прилаштувати мене до свого від’їзду. Якщо з Вашого боку не буде заперечень, я з’явлюся у Вашому домі тринадцятого числа цього місяця.

Сподіваюся, Вам це зручно.


Щиро Ваш

Пітер Регіс


«Скидається на те, що все гаразд!» — подумала Чарліна зі змішаним почуттям полегкості та роздратування. Коли вона переглядала кореспонденцію попереднього разу, то, певно, зачепилася оком за слово «навчання» вгорі та слово «сподіваюся» внизу, а «навчання» та «сподіваюся» були у всіх цих листах. Тож вона подумала, що це просто одне із прохальних послань. Виглядало на те, що дідусь Вільям подумав так само. А може, він був надто хворий, щоб відповісти. Як би там не було, очевидно, вона приречена на Пітерове товариство. «От халепа! Ну, принаймні він не зловмисник», — подумала вона.

Тут плин її думок обірвав наляканий крик Пітера, який долинув звідкись здаля. Чарліна поспішно запхала пачку листів під «Дас Цаубербух», схопила окуляри і вибігла в коридор.

З туалетної кімнати виривалася пара, що змішувалася із заблукалими бульками. Вона майже цілком ховала в собі щось величезне і біле, що маячіло перед Чарліною.

— Що ти зро… — почала вона.

На більше їй не вистачило часу, бо оте величезне і біле щось вистромило велетенський рожевий язик і лизнуло її в лице. Це супроводжувалося гучним трубним звуком. Чарліна сахнулася. Скидалось на те, ніби її лизнув мокрий банний рушник, і водночас — ніби заскиглив слон. Вона притиснулася до стіни і глянула у величезні благальні очі істоти.

— Ці очі мені знайомі, — сказала Чарліна. — Що він із тобою зробив, Приблудо?

Пітер вискочив з туалетної кімнати, важко дихаючи.

— Не знаю, що пішло не так, — відсапнув він. — Вода була не досить гаряча, щоб запарити чай, тож я подумав, що Заклинання збільшення зробить її гарячішою…

— Ну що ж, негайно поверни все, як було, — сказала Чарліна. — Приблуда тепер — завбільшки зі слона.

Пітер неуважно глянув на величезну Приблуду.

— Всього лише завбільшки з коня. А труби тут розжарилися до червоного. Як думаєш, що мені робити? — запитав він.

— Ой, ну чесне слово! — розлютилася Чарліна. Вона акуратно відіпхнула збільшену Заклинанням збільшення Приблуду і зайшла у вбиральню. Наскільки можна було бачити крізь пару, окріп лився з усіх чотирьох кранів і з туалетного бачка, а труби на стінах справді розжарилися до вишневого.

— Дідусю Вільяме! — гукнула вона. — Як зробити, щоб вода у ванній була холодна?

З-за шипіння й дзюрчання озвався лагідний голос дідуся Вільяма:

— Докладніші вказівки ти знайдеш у валізі, люба.

— Це не годиться! — сказала Чарліна. Вона розуміла, що нема часу на порпання у валізі: ось-ось щось могло вибухнути. — Охолонь! — гукнула вона просто в пару. — Застигни! Труби, ану, негайно холоньте! — кричала вона, вимахуючи руками. — Наказую вам охолонути!

На її превеликий подив, це спрацювало. Пара спершу перетворилася на окремі хмарки, а тоді зовсім зникла. Водоспад в унітазі ущух. Три з чотирьох кранів забулькали, з них перестала текти вода. На четвертому — а це був кран холодної води над умивальником, і з нього ще текла цівка — майже зразу утворився іній і повисла бурулька. Ще одна бурулька з’явилася на трубах, які перетинали стіну, а тоді з сичанням сповзла у ванну.

— Так воно краще, — сказала Чарліна.

Вона обернулася, щоби глянути на Приблуду. Приблуда сумно зиркнула на неї. Вона була все така ж величезна.

— Приблудо, — сказала Чарліна, — зменшись. Негайно. Наказую тобі.

Приблуда сумно махнула кінчиком гігантського хвоста і залишилася того ж розміру.

— Якщо вона чарівна, — сказав Пітер, — може, вона сама змогла би повернутися до попереднього розміру, якби захотіла.

— Ой, та замовкни ти, — накинулася на нього Чарліна. — Що ти взагалі збирався зробити? Ніхто ж не п’є окропу.

Пітер сердито глянув на неї з-під мокрого сплутаного волосся.

— Я хотів чаю, — пояснив він. — Чай заварюють окропом.

Чарліна ніколи в житті не заварювала чаю. Вона стенула плечима:

— Що, справді?

Піднявши обличчя вгору, вона запитала:

— Дідусю Вільяме, як нам тут отримати гаряче пиття?

Знову озвався лагідний голос:

— У кухні постукай по столу і скажи: «Чай». У вітальні постукай по візку в кутку і скажи: «Ранковий чай». У спальні…

Ні Пітер, ні Чарліна не збиралися дослуховувати про спальню. Вони кинулися до дверей туалетної кімнати, зачинили їх, знову відчинили — Чарліна рішуче штовхнула Пітера вліво — і втиснулися в кухню, обернулися, зачинили двері, знову їх відчинили і врешті-решт опинились у вітальні, де почали гарячково розглядатися за візком. Першим його помітив Пітер і підбіг у куток до нього перед Чарліною.

— Ранковий чай! — закричав він, гамселячи по його порожній скляній поверхні. — Ранковий чай! Ранковий чай! Ранков…

Перш ніж Чарліна встигла підбігти і вхопити його за руку, візок виявився вщерть напханий чайничками, молочними кухлями, цукерницями, млинцями, блюдцями з вершками, блюдцями з варенням, тарілками з гарячими тостами з маслом, гірками мафінів і шоколадним тортом. Знизу вистромилася шухлядка, повна ножів, ложок і виделок. Чарліна з Пітером дружно підтягнули візок до затхлого дивану і сіли їсти та пити. За хвилину Приблуда просунула в двері свою гігантську голову і стала принюхуватися. Побачивши візок, вона налягла на двері та протиснулася в кімнату, де сумовито і велично підповзла до дивана і поклала величезне кошлате підборіддя на його спинку за Чарліною. Пітер неуважно глянув на неї і простягнув їй кілька мафінів, які вона дуже чемно взяла і миттю проковтнула.

Через добрих півгодини Пітер відкинувся на спинку і потягнувся.

— Це було класно, — сказав він. — Ну, принаймні ми не помремо з голоду. Чарівниче Норланде, — запитав він у порядку експерименту, — як нам отримати обід у цьому домі?

Відповіді не було.

— Він відповідає тільки мені, — сказала Чарліна дещо самовдоволено. — А я не збираюся його зараз про це запитувати. До твого приходу мені довелося мати справу з лабоком, і я дуже втомилася. Я йду спати.

— Що таке лабок? — запитав Пітер. — Здається, один такий убив мого батька.

Чарліні не хотілося відповідати. Вона встала і пішла до дверей.

— Зачекай, — сказав Пітер. — Як прибрати оце все з візка?

— Без поняття, — промовила Чарліна. Вона відчинила двері.

— Стривай, стривай, стривай! — вигукнув Пітер, наздоганяючи її. — Спершу покажи мені мою спальню.

«Певно, треба, — подумала Чарліна. — Він же не розрізняє, що «направо», а що «наліво»». Вона зітхнула і знехочу завела Пітера в кухню, в якій досі вирували бульки, щоби він забрав свій наплічник, а тоді покерувала ним, щоби він повернув уліво, знову до дверей спалень.

— Займай третю звідси. Друга моя, а перша — дідуся Вільяма. Але їх там цілі милі, якщо раптом захочеш іншу. Добраніч, — додала дівчинка і пішла у ванну кімнату.

Тут усе було покрите інеєм.

— Ой, та добре, — сказала Чарліна.

Коли вона прийшла у свою спальню і влізла в трохи поплямлену чаєм нічну сорочку, Пітер вибіг у коридор із криком:

— Агов! Унітаз покрився льодом!

«Не пощастило тобі», — подумала Чарліна.

Вона лягла в ліжко і майже відразу заснула.

Десь за годину їй приснилося, що на неї всівся кошлатий мамонт.

— Злазь, Приблудо, — сказала вона. — Ти завелика.

Після цього Чарліні приснилося, що мамонт із глухим бурчанням повільно зліз із неї, і її затягли інші, глибші сни.



Загрузка...