Будинок безлічі шляхів

Розділ третій,

Ванна кімната виявилася настільки ж умиротворюючою, як і приязний голос дідуся Вільяма. Підлога в ній була викладена вже доволі вичовганим порфіром, а малесеньке віконце завішувалося зеленим тюлем. Ванна була обладнана всіма зручностями, до яких Чарліна звикла вдома (а вдома в них усе було тільки найкраще, подумала вона), тобто не тільки кранами, а й туалетним бачком. Щоправда, ванна і крани були дещо дивної форми, трохи схожі на цибулину, так ніби той, хто їх встановлював, не був цілком переконаний щодо їх призначення. Тим не менше, коли Чарліна заради перевірки спробувала відкрити крани, з них, як і належало, потекла гаряча і холодна вода; а на сушарці під дзеркалом висіли теплі рушники.

«Може, вкинути один із мішків з пранням у ванну? — замислилася Чарліна. — Ось тільки як мені потім усе це викручувати?»

Від ванної відходив довжелезний коридор з рядами дверей, які губилися в розмитій далині. Чарліна підійшла до найближчих і штовхнула їх, сподіваючись потрапити до загальної кімнати. Однак за дверима знайшлася малесенька спальня, котра, судячи з безладу, належала дідусеві Вільяму. Білі покривала сповзали з незастеленого ліжка на підлогу, де валялося кілька порозкиданих нічних сорочок у смужку. З напіввитягнутих шухляд комода звисали навпереміж сорочки, шкарпетки і якийсь невідомий Чарліні різновид довгої білизни, а у відчиненій шафі висів якийсь мундир, від якого відгонило цвіллю. Під вікном тут виявилися ще два мішки, жужмом напхані речами до прання.

Чарліна голосно зітхнула.

— Думаю, він захворів уже досить давно, — припустила вона, намагаючись викликати в собі співчуття. — Але чому, заради всього святого, саме я мушу наводити тут лад?

Ліжко почало дрібно дрижати.

Чарліна підскочила ближче, щоб роздивитися, що ж там діється. Причиною дрижання виявився Приблуда: зручно згорнувшись у постелі, він вичісував з шерсті блохи. Помітивши, що Чарліна на нього дивиться, песик заметляв хвостом, поплазував, опустивши обтріпані вуха, і благально заскавулів.

— Тобі не дозволяють тут бути, правда? — запитала його Чарліна. — Ну, нічого. Тобі тут, я бачу, зручно, а сама я однаково нізащо не стала би спати у цьому ліжку.

Вона вийшла зі спальні й відкрила наступні двері. На її превелику полегкість, за ними виявилася ще одна спальня, майже точнісінько така сама, як і в дідуся Вільяма, з тією тільки різницею, що тут було прибрано. Ліжко стояло чисте й акуратно застелене, шафа була зачинена, а шухляди комода, які Чарліна витягнула, щоби перевірити, усі до єдиної виявилися порожніми. Чарліна схвально кивнула і подалася у коридор до наступних дверей. За ними відкрилася ще одна акуратна спальня, а за наступними — ще одна, всі однаковісінькі.

«Краще мені закинути свої речі у свою спальню, бо інакше я більше ніколи її не знайду», — подумала Чарліна.

Вона повернулася в коридор і виявила, що Приблуда зіскочив з ліжка і тепер обома лапами шкребеться в двері ванної кімнати.

— Тобі там немає чого робити, — сказала йому Чарліна. — Там нема нічого такого, що могло би тобі придатися.

Але не встигла Чарліна дійти до дверей, як вони самі собою відчинилися. За ними виявилася кухня. Приблуда з невимушеним виглядом зайшов усередину, а Чарліна знову зітхнула. Безлад нікуди не подівся — ні брудний посуд, ні мішки з пранням, тільки тепер до нього додалися чайничок, який лежав у калюжці чаю, купка Чарліниного вбрання біля столу і великий брусок зеленого мила на кухонному вогнищі.

— А я про це вже навіть забула, — мовила Чарліна.

Приблуда обперся двома малесенькими передніми лапками об нижню поперечину стільця і з благальним виглядом витягнувся на всю свою крихітну довжину.

— Ти знову зголоднів, — зауважила Чарліна. — І я також.

Вона присіла на стілець, посадила Приблуду собі на ліву ногу і поділилася з ним іще одним м’ясним пирогом. Пізніше вони розділили на двох фруктовий торт, два пампухи, шість шоколадних тістечок і кремівку.

Після цього Приблуда обважніло потрюхикав до внутрішніх дверей, що відчинилися перед ним, як тільки він у них пошкрібся. Чарліна підібрала з підлоги купу своїх речей і пішла за песиком, щоб закинути речі в першу ж вільну спальню.

Але все сталося трішки не так, як вона собі запланувала. Маючи зайняті руки, Чарліна штовхнула двері ліктем і, цілком природно, повернулася направо, щоби вийти в коридор з рядом спалень. Натомість вона опинилася в цілковитій темряві та майже відразу врізалася в інші двері, боляче вдарившись ліктем об клямку. Клямка клацнула.

— Ой! — зойкнула Чарліна, намацала клямку і відчинила двері.

Двері велично привідкрилися. Чарліна ввійшла в просторе приміщення, оточене склепінчастими вікнами. Повітря тут просякло вогким, задушливим запахом недоглянутих шкіряних меблів. Запах, очевидно, походив від старих шкіряних сидінь різьблених стільців, що оточували великий різьблений стіл, котрий займав більшу частину приміщення. На столі навпроти кожного стільця лежав шкіряний килимок-підкладка, а на кожному килимку — аркуш старого пересохлого промокального паперу. Лише перед одним особливо великим стільцем у далекому кінці столу, з вирізьбленим на спинці гербом Верхньої Норландії, замість килимка-підкладки лежав невеликий грубий жезл. Усе це — стільці, стіл і килимки-підкладки — було вкрите шаром пилу, а кутики багатьох вікон були затягнуті павутинням.

Чарліна здивовано роззиралася.

— Це їдальня? — запитала вона. — Як мені повернутися звідси до спалень?

Звідкись здалеку озвався слабкий голос дідуся Вільяма:

— Ти зайшла до конференц-залу. Якщо ти опинилася аж тут, значить, ти по-справжньому заблукала, моя люба, тож слухай уважно. Обернися один раз за годинниковою стрілкою. Тоді, все ще обертаючись, відчини двері, але обов’язково тільки лівою рукою. Пройди у двері, і нехай вони за тобою зачиняться. Тоді боком ступи два великі крови вліво. Так ти знову опинишся перед ванною кімнатою.

«Сподіваюся, це спрацює!» — подумала Чарліна, намагаючись якнайточніше виконати вказівки.

Усе пройшло непогано — якщо не рахувати моменту, коли двері зачинилися, стало темно і Чарліна опинилася в зовсім незнайомому кам’яному коридорі. Старий скоцюрблений чоловік пхав по ньому візок, навантажений паруючими срібними чашками, глеками, чайниками і ще чимось, що скидалося на стосик млинців. Чарліна кліпнула, подумавши, що якщо вона погукає того чоловіка, то не допоможе цим ні собі, ні йому, — і рішуче зробила два кроки вліво. Після того дівчинка з полегкістю виявила, що стоїть біля ванної, перед відчиненими дверима до спальні дідуся Вільяма, де Приблуда вовтузився на постелі, намагаючись якнайзручніше вмоститися.

— Тю! — сказала сама до себе Чарліна і пішла, аби кинути жмут свого одягу на комод у найближчій спальні.

Потім вона попрямувала через весь коридор аж до відчиненого вікна в самому кінці й кілька хвилин дивилася на залитий сонцем спадистий луг, дихаючи свіжим холодним повітрям, що вривалося у вікно. «Звідси запросто можна злізти туди, — подумала вона. — Або навпаки — залізти звідти сюди». Хоча насправді споглядання лугу і дихання свіжим повітрям не надто займало її думки: в дійсності вона думала про спокусливу книгу заклинань, що її вона залишила відкритою на столі дідуся Вільяма. Раніше їй ніколи в житті не випадала нагода пошаленіти серед магічних предметів. Спокуса була непереможною. «Я просто відкрию її навмання і виконаю перше ж заклинання, на яке впаде мій погляд, — вирішила вона. — Тільки одне заклинання».

Опинившись у кабінеті, вона виявила, що «Книга палімпсеста» тепер розкрита чомусь на «Заклинанні, щоби знайти собі вродливого принца». Чарліна похитала головою і закрила книгу.

— І кому вони потрібні, оті принци? — поцікавилася дівчинка.

Вона знову розкрила книгу, пильнуючи, щоб це не виявилася та сама сторінка. Цього разу книга розкрилася на сторінці «Заклинання, щоб літати».

— Оце вже набагато краще! — задоволено сказала Чарліна. Вона вдягнула окуляри і стала вивчати список складників:

«Аркуш паперу, гусяче перо («ну, це легко, і те, і те є на столі»), одне яйце («може, в кухні?»), дві квіткові пелюстки — рожева і блакитна, шість крапель води («з ванної»), одна руда волосинка, одна біла волосинка і два перламутрові ґудзики».

— Надзвичайно просто, — сказала Чарліна. Вона зняла окуляри й кинулася збирати складники. Перш за все дівчинка поспішила до кухні (щоб потрапити туди, вона відкрила двері ванної, повернула наліво — і схвильовано виявила, що зробила все правильно) й запитала в повітря:

— Де мені знайти яйця?

— Яйця в коморі в глечику, моя люба, — відповів лагідний голос дідуся Вільяма. — Думаю, глечик десь біля мішків із пранням. Вибач, що залишив тут тобі такий розгардіяш.

Чарліна пішла до комори і нахилилася над мішками з пранням. Дійсно, за ними виявилася стара макітра, а в ній — дюжина коричневих яєць. Вона обережно віднесла одне з них до кабінету. Оскільки її окуляри тепер звисали на ланцюжку, вона не помітила, що «Книга палімпсеста» відкрита вже на «Заклинанні, щоби знайти таємний скарб». Чарліна підбігла до вікна, де потрібні їй пелюстки були на відстані витягнутої руки — на кущі гортензії, наполовину рожевої, наполовину блакитної. Вона акуратно поклала їх на стіл і кинулася до ванної, де набрала в склянку шість крапель води. По дорозі назад вона зайшла до спальні дідуся, де на його простирадлах вигідно згорнувся калачиком Приблуда.

— Вибач, — сказала вона, а тоді потягнула рукою по його кудлатій білій спині.

Тепер у Чарліни було кілька білих волосків, один із яких вона поклала біля квіткових пелюсток і додала до них руду волосинку з власної голови. Що ж до перламутрових ґудзиків, то їх Чарліна просто-напросто відірвала від своєї блузки.

— Чудово, — втішилася Чарліна і поквапливо надягла окуляри, щоб ознайомитися з інструкціями.

«Книга палімпсеста» тепер була розкрита на «Заклинанні особистого захисту», але Чарліна була настільки схвильована, що не звернула на це уваги. Вона дивилася тільки на інструкції, котрі складалися з п’яти пунктів. У першому пункті було написано: «Помістіть усі складники у підхожу чашу».

Знову знявши окуляри, Чарліна прискіпливо роззирнулася по кімнаті, але не виявила не тільки підхожої, а й узагалі ніякої чаші. Відтак їй довелося знову податися на кухню. Як тільки вона вийшла, «Книга палімпсеста» знічев’я і підступно перегорнулася ще на декілька сторінок. Коли Чарліна повернулася з трохи липкуватою цукерницею (цукор вона висипала на найменш брудну тарілку), «Книга» була розкрита на «Заклинанні для збільшення магічних сил».

Цього Чарліна знову не помітила. Вона поставила цукерницю на стіл, поклала в неї яйце, дві пелюстки, дві волосинки і два ґудзики, й акуратно скропила це все водою. Тоді вдягнула окуляри й нахилилася над книгою, аби з’ясувати, що ж далі. На цей момент «Книга палімпсеста» показувала «Заклинання невидимості», але Чарліна дивилася тільки на інструкцію й не помітила цього.

У другому пункті говорилося: «Розтовчіть усі складники разом, користуючись тільки пером».

Не так-то легко розтовкти яйце пір’їною, але Чарліні це вдалося. Вона штрикала яйце загостреним кінцем пера, доки шкаралупка не розпалася на дрібнесенькі друзки, тоді розмішала все з таким старанням, що волосся попадало їй на очі рудими пасмами. Врешті-решт виявивши, що складники так до пуття і не перемішалися, Чарліна стала збивати вміст цукерниці м’яким кінцем пера, ніби віничком. Коли вона нарешті піднялася, важко дихаючи, і липкими пальцями відгорнула з лиця волосся, «Книга» виявилася розкритою вже на новій сторінці. Напис означував: «Заклинання для розпалювання вогню», — але Чарліна була надто зосереджена на тому, щоб не замастити скельця окулярів яйцем. Вона вдягнула окуляри й уважно прочитала третій пункт. Третій пункт цього заклинання велів: «Тричі промовте «Гегемоні гауда»».

— Гегемоні гауда, — слухняно промовила Чарліна над цукерницею. Вона не була впевнена, чи їй не привиділося, однак їй здалося, ніби за третім разом шматочки яєчної шкаралупи злегка завирували навколо ґудзиків.

«Здається, працює!» — втішено подумала Чарліна. Вона повернула окуляри на носа і поглянула на четвертий пункт. Тепер вона дивилася на «Заклинання підкорення предметів своїй волі».

«Візьміть перо, — було сказано в цьому пункті, — і, використовуючи приготовану суміш, напишіть на папері слово «Ител», оточене п’ятибічною фігурою. Особливу увагу варто приділити тому, щоб у процесі написання не торкатися паперу руками».

Чарліна взяла липке гусяче перо, з якого скапувала суміш та до якого поприлипали скалочки шкаралупи і шматочок рожевої пелюстки, і спробувала якомога докладніше виконати інструкцію. Писати цією сумішшю виявилося нелегко, а втримати папір взагалі не було жодної змоги. Аркуш ковзав і совгався щоразу, коли Чарліна, вмокнувши перо в суміш, старанно виводила літери, тому слово, яке мало бути «Ител», вийшло кривулястим, липким і напівневидимим, до того ж більше схожим на «Ашол»: рудий волосок сповз із пера і намалював на папері дивні закручені лінії. Щодо п’ятисторонньої фігури, то папір так і ковзав на всі боки під пером, тож єдине, що можна було про цю фігуру сказати, — що п’ять сторін у неї таки було. Закінчувалася вона зловісною ляпкою з жовтка, а з кутика п’ятисторонньої фігури стирчала собача шерстинка.

Чарліна перевела подих, пригладила волосся липкою від яйця рукою і подивилася на останній пункт — п’ятий. П’ятий пункт стосувався «Заклинання здійснення бажань», але Чарліна була надто схвильована, щоби звертати на щось таке увагу. У цьому пункті говорилося: «Відкладіть перо назад у чашу, тричі плесніть у долоні і промовте «Йіга!»».

— Йіга! — вимовила Чарліна, з натугою плескаючи липкими долонями.

Щось явно спрацювало. Папір, цукерниця і перо просто зникли — безшелесно і безслідно. Зникли також і майже всі липкі патьоки зі столу дідуся Вільяма. «Книга палімпсеста» з гучним ляскотом закрилася. Чарліна відступила, обтріпуючи з рук крихти. Вона почувалася досить-таки виснаженою і трохи розчарованою.

— Зате тепер я мала би змогти полетіти, — заспокоїла вона сама себе. — Треба тільки придумати, де найкраще це випробувати.

Відповідь здавалася очевидною. Чарліна вийшла з кабінету і пішла в кінець коридору — до гостинно відчиненого вікна, яке виходило на спадистий зелений луг. Підвіконня було низьке і широке, немовби запрошувало на нього вилізти. Кілька секунд — і Чарліна вже стояла на лузі під променями вечірнього сонця, вдихаючи холодне і свіже гірське повітря.

Звідси, з високих гір, перед нею відкривалася майже вся Верхня Норландія, сизувата у вечірньому світлі. З протилежного боку височіли жовтогарячі від призахідного сонця й оманливо близькі засніжені вершини, що відділяли її країну від Чужокрайнії, Білогорії та різних далеких земель. Над іншими вершинами, дещо збоку, лиховісно збиралися великі темно-сірі й криваво-червоні хмари. Скоро мав початися дощ — часте явище у Верхній Норландії, однак наразі було тепло і спокійно. Трохи віддалік, за скелями, на лузі паслися овечки, а ще звідкись до Чарліни долинало мукання і дзенькіт дзвіночків. Подивившись у той бік, вона з неабияким здивуванням виявила, що корови пасуться на лужку вище від неї — і що ніде нема ані сліду ні дому дідуся Вільяма, ні вікна, з якого вона вилізла мить тому.

Проте Чарліна не стала аж надто цим непокоїтися. Їй ніколи раніше не доводилося бувати в горах, і тепер вона була вражена, наскільки тут гарно. Трава, на якій вона стояла, здавалася значно зеленішою, ніж та, до якої Чарліна звикла в місті. Від трави здіймався різкий свіжий запах. Придивившись, Чарліна побачила, що цей запах лине з тисяч дрібненьких витончених квіточок, які ховалися серед трави.

— Дідусю Вільяме, який же ти щасливий! — вигукнула вона. — Як це гарно — мати таку красу відразу біля свого кабінету!

Якийсь час вона блаженно ходила лугом, ухиляючись від працьовитих бджіл, і збирала букет, до якого мали увійти по одній квітці кожного виду. Вона зірвала яскраво-червоний тюльпанчик, ще один, але білий, зірчасту золотисту квіточку, малесеньку блідо-жовту примулу, рожево-ліловий дзвіночок, синеньку чашоподібну квітку, оранжеву орхідею, а також по квіточці з рясних рожевих, білих і жовтих кущиків. Однак найбільше їй сподобалися дрібненькі блакитні сурмочки — такої пронизливої блакиті, якої Чарліна раніше навіть не могла собі уявити. Вона подумала, що це, можливо, тирлич, і зірвала їх трохи більше: адже вони були такі маленькі, такі прекрасні, а крім того — такі блакитні. Весь цей час вона йшла униз по схилу: скидалося на те, що там був невеликий обривчик. З нього можна було зіскочити і перевірити, чи завдяки заклинанню вона справді зможе літати.

Дійшовши до кручі, Чарліна виявила, що назбирала більше квітів, ніж здатна нести. Тому шість нових видів, які росли над самісіньким кам’янистим краєм, довелося залишити в спокої. Та вже наступної миті Чарліна геть забула про квіти і витріщила очі.

Луг справді закінчувався урвищем десь на середині висоти гори. Далеко внизу, біля тоненької ниточки дороги, виднівся будиночок дідуся Вільяма, подібний до маленької сірої коробочки на яскравій зеленій плямі саду. Звідси було видно й інші будинки, так само далекі, розкидані при дорозі; вогні в їхніх вікнах здавалися жовтогарячими іскорками. Вони лежали так далеко внизу, що Чарліна стривожено ковтнула повітря, піджилки легенько затремтіли…

— Певно, я поки що не стану вправлятися в літанні, — пробурмотіла вона.

«Але як же мені тоді звідси спуститися?» — стиха поцікавився внутрішній голос.

«Давай зараз про це не думати, — твердо відповів інший внутрішній голос. — Просто насолоджуйся краєвидом».

Як-не-як, а звідси було видно мало не всю Верхню Норландію. За будиночком дідуся Вільяма долина звужувалася у зелену сідловину з білими смугами водоспадів і перевалом, дорога через який провадила в Білогорію. З протилежного боку, за горою, на якій розкинувся цей луг, нитка дороги сходилася з набагато більш звивистою ниткою ріки, і вони разом пірнали поміж дахи, дзвіниці та вежі Верхньонорландська. Там уже також почали займатися вогні, але Чарліна досі бачила лагідний блиск славнозвісного золотого даху Королівського особняка, над яким майорів прапор; їй навіть здалося, що вона може розрізнити за цим особняком будинок своїх батьків. Це було не так уже й далеко. Чарліна здивовано відзначила, що дідусь Вільям насправді мешкав одразу ж за околицею міста.

За містом розкинулася долина. Там було світліше, бо туди не сягала тінь від гір, і жовтогарячі язички вогників розпливалися в далекому півмороку. Чарліна бачила довжелезну масивну брилу Кастель-Жоє — Замку Радості, де мешкав кронпринц, а також іще один замок, про який вона нічого не знала. Цей другий замок був високий і темний, а з однієї з його веж виривалися клуби диму. За ним у синій імлі губилася земля з безліччю ферм, сіл, фабрик, заводів — серце країни. Ще далі, вже зовсім туманно і невиразно, виднілося море.

«Ми не така вже й велика країна, правда?» — подумала вона.

Однак цю думку перервало різке дзижчання з квіткового букета в її руках. Чарліна піднесла букет ближче до очей, щоби глянути, що ж це дзижчить. Тут, на гірському лузі, сонце світило ще досить яскраво, відтак вона помітила, що одна з блакитних сурмоподібних квіток, про які Чарліна подумала, що це тирлич, здригається й вібрує у такт дзижчанню. Мабуть, до букета випадково потрапила квітка з бджолою. Чарліна опустила жмуток квітів і струснула ним. Просто біля її ноги на траву із дзумінням упало щось багряне. Воно було не схоже на бджолу, до того ж не полетіло геть, як зробила би бджола, а сіло на траві й заповзялося гудіти. І чим довше воно гуділо, тим помітніше збільшувалося. Чарліна нервово відступила вбік, опинившись на краю провалля. Зараз це щось було вже більше за Приблуду — і далі росло.

«Чомусь воно мені не подобається, — подумала вона. — Що це?»

Не встигла Чарліна поворухнутися — чи навіть продовжити думку — як створіння стало вже вдвічі більшим за людський зріст. Воно було темно-багряне і схоже на людину, але це не була людина. На спині створіння мало прозорі багряні крильця, які оберталися і дзижчали, а його лице… Чарліна відвела погляд. Обличчя створіння було лицем комахи, з жувальцями, вусиками, антенами і вибалушеними очима, кожне з яких складалося щонайменше з шістнадцяти менших очей.

— О небеса! — вражено прошепотіла Чарліна. — Гадаю, ця штука — один з отих лабоків!

— Я — єдиний і неповторний лабок, — заявило створіння. Його голос був сумішшю дзуміння і гарчання. — Я лабок, і ця земля належить мені.

Чарліні доводилося чути про лабоків. У школі пошепки перемовлялися про лабоків, і чутки ці були малоприємні. При зустрічі з лабоком, подейкували, єдиний порятунок — бути вкрай чемним і постаратися ушитися, щоби лабок тебе не вжалив і не зжер.

— Прошу вибачення, — сказала Чарліна. — Я не знала, що зайшла на ваші землі.

— Ти заходиш на мої землі, куди б не подалася, — прогарчав лабок. — Усі землі, які ти бачиш, — мої!

— Що? Вся Верхня Норландія? — перепитала Чарліна. — Не кажіть дурниць!

— Я ніколи не кажу дурниць, — промовило створіння. — Усе моє. І ти — моя.

Тріпочучи крильцями, лабок почав скрадатися до неї на неприродно тонких на вигляд ніжках.

— Уже дуже скоро я заявлю свої права володіння на все, але спершу я заявляю свої права на тебе.

Створіння зробило великий різкий крок до Чарліни. Воно витягнуло руки. З-під того, що виглядало як лице, вистромилося зазубрене жало. Чарліна заверещала, ухилилася — і покотилася схилом урвища, приминаючи квіти.