Будинок безлічі шляхів

Розділ одинадцятий,

Коли Чарліна підійшла до пекарні, двері були замкнені, але крізь шибу можна було невиразно побачити, що всередині хтось рухається, явно займаючись прибиранням. Чарліна постукала у двері, а коли це не допомогло, притиснула лице до шибки і гукнула:

— Впустіть мене!

Постать усередині почовгала до дверей і відчинила їх рівно настільки, щоби просунути голову. Виявилося, що це підмайстер, приблизно Пітерового віку, якого Чарліна ніколи раніше не бачила.

— Крамниця зачинена, — повідомив він і перевів погляд на Приблуду, яка сиділа в Чарліни на руках. Із прочинених дверей вирвався запах свіжесеньких пампухів, і Приблуда почала захоплено нюшити в тому напрямку. — І з собаками ми не впускаємо, — додав хлопець.

— Мені треба побачити свого батька, — сказала Чарліна.

— Ти нікого не зможеш побачити, — пояснив підмайстер. — Усі в пекарні зайняті.

— Мій батько — пан Бейкер, — сказала Чарліна, — і я впевнена, що він захоче мене побачити. Впусти мене.

— А звідки мені знати, що це правда? — підозріливо мовив підмайстер. — Я ризикую своїм місцем…

Чарліна знала, що саме зараз їй треба бути ввічливою і тактовною, ось тільки терпець їй урвався — так само, як і тоді з кобольдами.

— Слухай, дурню! — не дала вона йому договорити. — Якщо мій батько дізнається, що ти мене не впускав, ти вилетиш звідси тієї ж миті! Йди і приведи його, якщо мені не віриш!

— Ти диви, яка грізна! — сказав підмайстер, але все-таки відступив від дверей. — Ну то заходь, але собаку маєш залишити на вулиці, зрозуміло?

— Не залишу, — відрізала Чарліна. — Її можуть вкрасти. Це дуже цінна чарівна собака, щоб ти знав, і сам король приймає її у себе. А якщо він може, то і ти можеш.

Підмайстер вислухав усе це з презирливою посмішкою.

— Будеш це розказувати лабоку на горбах, — сказав він.

Справа могла би дуже ускладнитися, якби саме в цей момент у дверях, що вели з крамниці до пекарні, не з’явилася Белл, одна з жінок, котрі працювали в крамниці. Пов’язуючи шарф, вона звернулася до хлопця:

— Я вже йду, Тіммі. Чи не міг би ти вимити… — тут вона помітила Чарліну. — О, привіт, Чарліно! Хочеш побачити тата, так?

— Привіт, Белл, — відповіла Чарліна. — Так, хочу. Але ось оцей не впускає мене з Приблудою.

Белл подивилася на Приблуду, і її лице розпливлося в усмішці:

— Яке миле створіннячко! Але ж ти знаєш, як твій тато ставиться до того, щоби впускати в пекарню собак. Краще залиш-но її тут, у крамниці, на Тіммі. Ти ж наглянеш за нею, правда, Тіммі?

Підмайстер щось пробурчав собі під ніс і люто зиркнув на Чарліну.

— Тільки мушу тебе попередити, Чарліно, — як завжди багатослівно вела далі Белл, — що вони там дуже зайняті. Надійшло замовлення на особливий торт. Так що не залишайся там надовго, добре? Постав свою собачку на підлогу, з нею тут нічого не станеться. І слухай-но, Тіммі, я хочу, щоби цього разу полички були гарненько вичищені, інакше мені доведеться завтра мати з тобою розмову. Бувай, до завтра!

Белл вибігла з крамниці, і щойно вона вийшла, всередину тут же забігла Чарліна. У дівчинки таки промайнула думка забігти до пекарні з Приблудою, але Чарліна знала, що Приблуда в оточенні їжі втрачає голову. Тому Чарліна поставила Приблуду за прилавок, холодно кивнула Тіммі («Тепер він ненавидітиме мене до кінця життя», — подумала) і гордовито проминула порожні скляні вітрини, холодні мармурові полички та групки білих столиків і стільців, де верхньонорландці мали звичай сидіти за кавою і тістечками. Приблуда відчайдушно дзявкнула, коли Чарліна штовхнула двері до пекарні, але дівчинка напружила волю і щільно зачинила їх за собою.

У пекарні кипіла робота, наче у вулику, стояла тропічна спека, а море смаковитих запахів, мабуть, звело би Приблуду з розуму. Тут пахло свіжим тістом, печеним тістом, солодкими булочками з родзинками, фруктовими пирогами, вафлями, але ще сильніше — пирогами з заварним кремом і всілякими начинками, а на ці аромати накладалися запахи крему і солодкої глазурі з величезного багатоповерхового торта, що його кілька осіб прикрашали на найближчому до дверей столі. «Трояндова вода! — подумала Чарліна, вдихаючи ці запахи. — Лимони, полуниці, мигдаль з півдня Інгарії, вишні та персики!»

Пан Бейкер крокував від пекаря до пекаря і на ходу давав вказівки, підбадьорював, перевіряв зроблене.

— Джейку, тобі треба вкласти всю силу в замішування цього тіста, — почула Чарліна татів голос, щойно переступила поріг. — Ненсі, ось із цим тістом — делікатніше. Його не можна збивати, інакше тістечка будуть тверді мов камінь.

Тим часом він перейшов до печей на протилежному кінці пекарні, показуючи юнакові при печах, котра з них готова до вкладання печива. Де б він не з’явився, його уважно слухали і старанно виконували розпорядження.

Чарліна знала, що її тато був королем у своїй пекарні. «Хтозна, чи не більше, ніж сам король у Королівському особняку», — подумалося їй. Білий ковпак сидів на його голові, немов корона. «Йому цей ковпак надзвичайно личить», — подумала Чарліна. Батько мав таке ж худе лице і руде волосся, як і вона сама, тільки веснянок у нього було значно більше.

Чарліна перехопила його біля плити, де він куштував пікантну м’ясну начинку до пиріжків і пояснював дівчині, яка її приготувала, що та дала забагато приправ.

— Але ж начинка добра на смак! — захищалася та.

— Авжеж, Лорно, — погодився пан Бейкер, — проте між добрим смаком і досконалим смаком — ціла прірва. Відійди звідси і допоможи тим часом із тортом, інакше вони промучаться з ним до ранку, а я спробую врятувати цю начинку.

Він зняв каструлю з вогню, а Лорна з виглядом неабиякої полегкості поквапилася геть. Обернувшись, батько побачив Чарліну.

— Привіт, серденько! Тебе я зовсім не чекав! — його обличчям промайнула тінь підозри. — Тебе прислала мама?

— Ні, — відповіла Чарліна. — Я сама прийшла. Я ж доглядаю за домом дідуся Вільяма. Пам’ятаєш?

— Ага, он воно що, — кивнув головою її тато. — Чим я можу тобі допомогти?

— Ну… — Чарліна зам’ялася. Тепер, коли вона вкотре переконалася, який її тато великий знавець кулінарної справи, пояснити, в чому полягає її потреба, стало не так-то просто.

— Зачекай-но хвильку, — попросив тато й почав щось шукати між рядів слоїків із сушеними травами і приправами на полиці над плитою. Вибравши один зі слоїчків, він відкрив його і витрусив дрібку вмісту слоїчка в каструлю, перемішав, скуштував і задоволено кивнув.

— Отепер — досконало, — сказав він, відкладаючи каструлю вистигати, а тоді питально глянув на Чарліну.

— Я не вмію готувати, тату, — швидко проговорила вона, — а на вечерю в будинку дідуся Вільяма з’являються тільки сирі продукти. Не може ж бути, щоб у тебе не було якихось підручників із куховарської справи? Ну, наприклад, для учнів, чи я не знаю.

Пан Бейкер замислено пошкріб себе по веснянкуватій щоці:

— Я завжди казав твоїй матері, що деякі речі тобі таки треба знати. Байдуже, респектабельні вони чи ні. Що ж, подивимося. В основному те, що я тут маю, для тебе занадто складне. Кондитерські вироби, пікантні соуси і таке інше. Зараз я очікую, що учні, які до мене приходять, вже знаються на основах куховарства. Але, здається, в мене ще могли залишитися мої власні учнівські записи — з тих часів, коли я сам був початківцем. То що, ходімо подивимося?

Він повів Чарліну через усю пекарню, поміж безліччю діловитих кухарів, до віддаленої стіни. На ній висіло кілька хистких на вигляд поличок, безладно заповнених зошитами, аркушами паперу з плямами від варення і товстими теками, вкритими борошнистими відбитками пальців.

— Зажди-но хвильку, — попросив пан Бейкер, зупинившись біля столу з некондиційною продукцією просто під цими поличками. — Краще я наразі дам тобі трохи харчів, поки ти будеш чекати, правильно?

Чарліна добре знала цей стіл. Приблуда була б від нього у захваті. Сюди потрапляла вся не зовсім вдала випічка: розтріскані коржі, кривобокі булки і поламані пироги, а також усе те, що не вдалося продати попереднього дня. Працівникам пекарні дозволялося забирати цю випічку із собою. Пан Бейкер узяв полотняну торбу, одну з тих, якими могли користуватися робітники, і почав поспішно її напихати. На самому низу він розмістив цілий кремовий торт, потім виклав шар пиріжків, потім — булочок, потім — пампухів, а зверху поклав великий сирник. Залишивши напаковану торбу на столі, він почав нишпорити по полицях.

— А ось і він! — зітхнув він, витягуючи старий засмальцьований зошит у м’якій коричневій обкладинці. — Я знав, що ці записи мають тут бути! Це ще з того часу, коли я хлопчаком підробляв у ресторані на Ринковій площі. Тоді я так само нічого не знав, як і ти зараз, відтак це саме те, що тобі треба. Ти хотіла би до цих рецептів ще й заклинання?

— Заклинання?! — вигукнула Чарліна. — Але ж, тату…

Пан Бейкер мав такий винуватий вигляд, якого Чарліна ще ніколи в нього не бачила. Його веснянки на якийсь час, здавалося, зникли: так почервоніло лице.

— Знаю, Чарліно, знаю. Твоя мама в цю мить уже би влаштувала мені небачену істерику. Вона досі вважає чари низьким і недостойним заняттям. Але я народився з магічними здібностями — і нічого не можу з цим вдіяти, а тим більше, не тоді, коли готую. Тут, у пекарні, ми постійно застосовуємо чари. Будь хорошою дівчинкою і постарайся, щоб мама про це не дізналася. Добре?

Він витягнув із полиці тоненький жовтий зошит і в задумі хляснув ним по столу.

— Тут записані дуже прості й легкі заклинання, які справді спрацьовують. Дати тобі його?

— Так, будь ласка! — попросила Чарліна. — І звичайно, я нічого не скажу матері. Я так само, як і ти, знаю, як вона до цього ставиться.

— Молодчинка! — втішено сказав пан Бейкер.

Він швиденько засунув обидва зошити поряд із сирником і подав торбу Чарліні. Вони по-змовницьки усміхнулися одне одному.

— Смачного! — побажав він. — І щасти тобі!

— І тобі так само, — відповіла Чарліна. — Дуже дякую тобі, тату!

Вона потяглася і поцілувала батька у присипану борошном веснянкувату щоку, а тоді пішла до виходу з пекарні.

— Пощастило ж тобі! — гукнула до неї Лорна, коли Чарліна відчиняла двері. — А я якраз була поклала око на оцей кремовий торт, що його він тобі дав.

— Їх там було два, — кинула Чарліна через плече і ввійшла до крамниці.

Там, на своє превелике здивування, вона виявила, що Тіммі сидить на мармуровому прилавку, тримаючи Приблуду на руках.

— Вона дуже стривожилася, коли ти пішла і залишила її тут. Гавкала, не перестаючи, — сказав він, ніби виправдовуючись.

«Може, ми все-таки не зробимося ворогами на все життя!» — втішено подумала Чарліна, а Приблуда зіскочила з колін Тіммі та з радісним дзявкотом кинулася до неї. Вона витанцьовувала навколо Чарліни і здійняла такий галас, що Тіммі, мабуть, не почув, як Чарліна йому подякувала. Їй залишилося широко усміхнутися і люб’язно кивнути йому, виходячи з крамниці, бо Приблуда і далі скакала з дзявкотом у неї під ногами.

Крамниця і пекарня знаходилися на протилежному від річки і набережної кінці міста. Чарліна могла би вирушити туди, але оскільки Приблуда мусила йти сама (адже Чарліна несла напхану торбу), коротше було йти Центральною вулицею. Хоча це й була одна з головних вулиць міста, на своє ім’я вона не дуже заслуговувала: вузька, звивиста і без хідників, хоча крамниці обабіч вважалися найкращими. Чарліна поволі рушила вздовж вулиці. Вона раз по раз зупинялася і роздивлялася вітрини, щоб дати змогу Приблуді її наздогнати, ухилялася від пізніх покупців та просто перехожих, які вийшли прогулятися перед вечерею, і думала. Думки її були поділені між специфічною втіхою: «Тепер у Пітера більше не буде виправдання, коли він готуватиме жахливу їжу!» — і подивом: «Тато користується чарами! І завжди користувався!».

Досі Чарліна почувала за собою деяку вину через усі оті свої експерименти з «Книгою палімпсеста», одначе тепер це почуття зникло. «Певно, я успадкувала магічні здібності від тата. Ну й ну! Тепер я достеменно знаю, що можу чаклувати. Але чому ж тато завжди робить те, що каже мама? Він так само наполягає, щоб я була респектабельною, як і вона. Ну й батьки!» — Чарліна виявила, що ця думка чомусь її дуже розвеселила.

Тут раптом у неї за спиною залунав гучний тупіт копит, змішаний з гуркотом, і грубий голос закричав: «З дороги, з дороги!».

Чарліна озирнулася і побачила, що вулицю заполонили вершники в якихось незнайомих мундирах; вони мчали так швидко, що за мить були коло неї. Перехожі притискалися до дверей крамниць і до стін по обидва боки вулиці. Чарліна крутнулася, щоби підхопити Приблуду. Вона спіткнулася об чийсь поріг і впала коліном на торбу з їжею, але все-таки схопила Приблуду і при цьому зуміла не випустити з руки торбу. Стискаючи обіруч Приблуду і торбу, Чарліна припала спиною до стіни — і тут-таки, просто перед її носом, під важке стугоніння копит, промайнули чорні чоботи, встромлені в стремена. Далі мчав галопом цуг лискучих чорних коней; над їхніми спинами грізно ляскав батіг. За кіньми прохурчала розкішна мальована карета з гербом на дверцятах, виблискуючи золотом і склом; каретою правила пара кучерів у капелюхах із плюмажем. За каретою з оглушливим тупотом промчали ще декілька вершників у мундирах.

Наприкінці вулиці вершники звернули і зникли з очей. Приблуда фиркнула. Чарліна знесилено сперлася на стіну.

— Що це було? — запитала вона в жінки, яка втиснулася в мур навпроти неї.

— Це, — відповіла та, — був кронпринц Людовік. Гадаю, він приїхав у гості до короля.

Жінка була вродлива, а поглядом, у якому вгадувалася стримувана лють, вона дещо нагадувала Чарліні Софі Пендрагон. Жінка притискала до грудей хлопчика, який, своєю чергою, міг би бути схожим на Моргана, якби не те, що він ані не писнув. Хлопчик виглядав смертельно наляканим — та й Чарліна теж почувалася скутою переляком.

— Йому не варто так гасати вузькими вуличками! — сердито зауважила Чарліна. — Адже вершники кронпринца могли когось покалічити!

Дівчинка зазирнула в торбу — і виявила, що сирник розламався навпіл. Це розсердило її ще більше.

— Хіба він не міг поїхати по набережній, де повно місця? — вигукнула вона. — Йому що, настільки байдуже?

— Абсолютно, — відповіла жінка.

— Тоді мені навіть страшно подумати, яким він буде, коли стане королем! Він правитиме жахливо!

Жінка зиркнула на Чарліну багатозначним поглядом.

— Я цього від тебе не чула, — сказала вона.

— Бо що? — поцікавилася Чарліна.

— Бо Людовік не любить критики. І він має лабокінів, які допомагають йому з нею боротися. Лабокінів, чуєш, дівчинко? Сподіваймося, ніхто, крім мене, тебе не почув.

Вона підняла хлопчика трохи вище на руку і пішла у своїх справах.

Усю дорогу назад Чарліна розмірковувала над побаченим і почутим, однією рукою тримаючи Приблуду, а іншою — торбу з пирогами. Врешті-решт вона впіймала себе на тому, що дуже сподівається, що її король, Адольфус Десятий, проживе ще довго. «А крім того, я могла би почати революцію, — подумала дівчина. — Господи, щось сьогодні до будинку дідуся Вільяма особливо далеко йти!»

Нарешті вона таки дійшла до дому і, полегшено зітхнувши, опустила Приблуду на садову доріжку. Пітер виявився у кухні — він сидів на одному з десяти клунків з пранням і, набурмосившись, дивився на великий шмат м’яса на столі. Поряд із м’ясом лежали три цибулини і дві морквини.

— Я не знаю, як це приготувати, — зізнався Пітер.

— А тобі й не треба знати, — сказала Чарліна, викладаючи торбу на стіл. — Я сьогодні бачилася з батьком. А оце, — додала вона, витягнувши два записники, — рецепти і заклинання до них.

Записники неабияк постраждали від сирника. Чарліна обтерла їх спідницею і дала Пітерові.

Пітер просяяв і зіскочив з клунка.

— Оце класно! — зрадів він. — А торба їжі — ще класніше!

Чарліна повиймала з торби розламаний сирник, потовчені пиріжки і пом’яті булочки. У торті з кремом, який лежав на самому дні торби, була вм’ятина у формі коліна, а крем порозтікався по пиріжках і булочках. Побачивши це, Чарліна знову розсердилася на принца Людовіка. Намагаючись повернути пиріжкам таку-сяку форму, вона розповіла Пітерові про свою пригоду в місті.

— Так, моя мама завжди каже, що в нього є задатки справжнього тирана, — підтвердив Пітер, щоправда, трохи відсторонено, бо якраз гортав зошити. — Вона говорить, що власне через це і виїхала з країни. Не знаєш, ці заклинання треба промовляти перед приготуванням їжі, в процесі, чи вже після?

— Тато не пояснив. Доведеться тобі самому розібратися, — сказала Чарліна і пішла до кабінету дідуся Вільяма, щоб знайти собі якусь заспокійливу книгу. «Дванадцять гілок чарівної палички» були цікаві, але від цієї книги її голова, здавалося, розлетілася на сотню дрібних уламків. Кожна з гілок чарівної палички ділилася ще на дванадцять гілок, а з кожної з них знову-таки росли ще по дванадцять. «Ще трохи, і я перетворюся на дерево», — подумала Чарліна, розглядаючись по полицях. Вона вибрала собі книгу під назвою «Подорож чарівника», сподіваючись, що це щось пригодницьке. Певною мірою так воно і було, однак дуже швидко Чарліна зрозуміла, що книга розповідала про здобування чародієм своїх умінь крок за кроком.

Читання знову повернуло її до думок про те, що її тато, як виявилося, користується магією. «Я точно знаю, що я її успадкувала, — подумала вона. — Ну бо я навчилася літати, а ще відразу залатала труби у ванній, просто взяла — і зробила. Але мені треба навчитися чаклувати тихо і спокійно, а не викрикуючи і по-всякому обзиваючи речі». Вона все ще розмірковувала над цим, коли Пітер гукнув її йти їсти.

— Я скористався заклинаннями, — похвалився він.

Пітер був дуже гордий собою. Він розігрів пиріжки і зробив дуже смачну суміш з цибулі та моркви.

— А ще, — додав він, — я дуже стомився, бо цілісінький день провів у пошуках.

— Ти шукав золото? — поцікавилася Чарліна.

— Це ж цілком природна річ, — відповів Пітер. — Ми знаємо, що воно десь у цьому будинку. Але натомість я тільки знайшов місце, де живуть кобольди. Це така ніби велика печера, і вони там усяке таке виготовляють. В основному — годинники з зозулею, але я бачив, як дехто з них робить чайнички, а ще вони там біля входу майстрували диван. Я не говорив із ними — не знаю, чи вони були в минулому, чи в теперішньому. Я просто усміхався і дивився. Не хотілося, щоб вони знов розізлилися. А ти що сьогодні робила?

— О боже! — вигукнула Чарліна. — Ну й день у мене був! Почалося з Блима на даху! Я так налякалася! — і Чарліна розповіла Пітерові про всі події цього дня.

Пітер спохмурнів:

— Той Блим і та Софі, — сказав він. — Ти впевнена, що вони не замислили чогось лихого? Знаєш, чарівник Норланд сказав, що вогняні демони — дуже небезпечні створіння.

— Я думала про це, — визнала Чарліна. — Але гадаю, вони не лихі. Скидається на те, що принцеса Хільда покликала їх на допомогу. Цікаво було б дізнатися, що саме шукає король. Він був такий схвильований, коли я знайшла оте фамільне дерево. А ти знав, що у принца Людовіка восьмеро троюрідних братів і сестер, і що їх майже поголовно звали Гансами та Ізоллами, і що майже всі вони погано закінчили?

— Бо всі вони були нікчемні людці, — сказав Пітер. — Моя мама казала, що Ганса Жорстокого отруїла Ізолла Убивиця, а її саму, напившись, звів зі світу Ганс П’яниця. А сам цей Ганс упав зі сходів і скрутив собі в’язи. Його сестру Ізоллу повісили в Чужокрайнії за те, що вона спробувала вбити одного лорда, за якого вийшла заміж. Це вже скільки?

— П’ятеро, — сказала Чарліна, зацікавлена розповіддю. — Ще троє лишилося.

— Це дві Матильди і ще один Ганс, — сказав Пітер. — Ганс Ніколас, ось як його звали, не знаю, як він загинув, знаю тільки, що це сталося десь за кордоном. Одна з Матильд згоріла у пожежі у своєму особняку, а ще одна настільки небезпечна, що принц Людовік наказав замкнути її на горищі в Кастель-Жоє. До неї ніхто не насмілюється наближатися, навіть сам принц Людовік. Вона вбиває людей самим своїм поглядом. Нічого, що я дав Приблуді цей шматок м’яса?

— Думаю, нічого, — сказала Чарліна, — якщо тільки вона не вдавиться. Звідки ти про всіх них знаєш? Я, наприклад, ніколи досі про них не чула.

— Бо я з Білогорії, — сказав Пітер. — У моїй школі кожен учень знає про Дев’ятьох Лихих Кузенів із Верхньої Норландії. Але в цій країні, думаю, ні король, ні принц Людовік не хочуть, щоби було відомо про їхніх огидних родичів. До речі, кажуть, що принц Людовік і сам не кращий за всіх своїх кузенів.

— Але ж ми така гарна країна! — обурилася Чарліна. Вона відчула образу через те, що в її рідній Верхній Норландії народилися такі жахливі люди. А ще це було дуже несправедливо стосовно короля.