Чи це людина

Пропащі і врятовані

Таким — як це ми вже розповідали і розповідатимемо ще — є неоднозначне життя в таборі. У наші дні цим суворим життям живуть, викинуті на дно, багато людей, але кожен протягом відносно короткого часу; тому можна замислитись над тим, чи справді варто і слушно зберігати пам’ять про ці нечувані умови людського життя.

На це запитання нам хочеться відповісти ствердно. Бо ми переконані, що нема такого людського досвіду, який був би позбавлений сенсу і не вартував би аналізу, і що, розглядаючи цей особливий світ, про який ведемо мову, можна навіть дійти деяких фундаментальних висновків, хоча й не завжди позитивних. Нам би хотілось поговорити про те, що концтабір був значною мірою також гігантським біологічним і суспільним експериментом.

Тисячі індивідів різного віку, стану, походження, мови, культури та звичаїв опиняються за колючим дротом, їх примушують жити у незмінному, контрольованому, ідентичному для всіх режимі, за якого жодна потреба не задовольняється повністю — це ж ідеальні умови для експериментатора, який хоче встановити, що є невід’ємним, а що набутим у поведінці людинитварини в умовах боротьби за життя.

Ми не віримо у найочевидніший і найлегший висновок: буцім людина є за своєю суттю брутальною, егоїстичною і нерозумною істотою, і саме так вона поводиться, коли позбавити її всіх цивілізаційних інститутів, і що «гефтлінг» — це і є людина без гальм. Ми радше схильні думати, що з цього можна виснувати тільки те, що супроти потреби і нестерпних фізичних злигоднів чимало соціальних звичаїв та інстинктів просто замовкають.

Натомість вартим уваги здається нам ось який факт: виявляється, що серед людей є дві дуже виразно розмежовані категорії — врятовані і пропащі. Інші пари протилежностей (добрі і лихі, мудрі і дурні, боягузливі і відважні, нещасні і щасливі) далеко не такі чіткі, здаються менш внутрішньо притаманними, а насамперед допускають численніші і складніші проміжні варіанти.

Поділ цей набагато менш очевидний у звичайному житті; у нормальних умовах людині нечасто трапляється занапаститися, бо зазвичай вона не самотня, а її висхідні та низхідні траєкторії пов’язані з долею її близьких; тому тільки у виняткових випадках людина безмежно нарощує свою могутність або безперервно скочується від поразки до поразки аж до повного краху. Крім того, кожен, як правило, володіє резервами — духовними, фізичними, а також грошовими — які зменшують ймовірність катастрофи чи поразки супроти вимог життя. Слід ще додати, що відчутну амортизаційну дію виконує закон і моральне чуття, яке є законом внутрішнім; адже країна вважається тим більш цивілізованою, чим мудрішими й ефективнішими є ті її закони, які не дозволяють убогому бути занадто убогим, а сильному бути занадто сильним.

А в концтаборі все по-іншому — тут боротьба за виживання безнадійна, бо кожен тут розпачливо і люто самотній. Якщо якийсь Нуль Ахтцен спіткнеться, ніхто не простягне йому руки; скоріше знайдеться хтось, хто відштовхне його з дороги, бо нікому нема діла до того, чи ще один «мусульманин» (саме цим словом, Muselmann, невідомо з якої причини називали слабких, неспроможних і приречених на селекцію) брестиме щодня на роботу; а якщо хтось якимось дивом, проявивши дику терплячість та хитрість, вигадає якусь нову комбінацію, яка дозволить йому уникнути найважчої роботи, чи якийсь новий прийом, який дасть йому кілька зайвих грамів хліба, він триматиме це в таємниці, і за це його поважатимуть та цінуватимуть; він черпатиме з цього свою суто особисту користь, стане сильнішим, а тому його боятимуться, а той, кого бояться є, ipso facto, кандидатом на виживання. Іноді в історії та в житті проявляється жорстокий закон, згідно з яким «хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього». У концтаборі, де людина самотня, а боротьба за життя зводиться до її первісного механізму, цей несправедливий закон діє відкрито і визнається всіма. З пристосованими, з сильними і хитрими індивідами начальство само охоче підтримує зв’язки, іноді майже товариські, сподіваючись пізніше якось скористатися з цього. Але з «мусульманами», людьми, які прямують до свого кінця, не варто й словом перекинутись, бо і так відомо, що вони будуть нарікати і розповідати про те, що вони їли вдома. Тим паче не варто зав’язувати з ними дружбу, бо вони не мають в таборі важливих знайомств, не їдять нічого, крім пайки, не працюють у привілейованих командах і не знають ніяких таємних способів, як щось «організувати». І, насамкінець, усім відомо, що тут вони ненадовго, що через кілька тижнів від них не зостанеться нічого, крім жмені попелу в якомусь поблизькому таборі та викресленого номера в табірному реєстрі. Хоч вони належать до незчисленної юрми собі подібних, у коловороті якої вони ненастанно крутяться, живуть і страждають вони в глухій, інтимній самотності, у самотності помирають і зникають, не залишивши сліду ні в чиїй пам’яті.

Результат цього безжалісного процесу природного відбору можна прочитати в статистиці, яка фіксує зміни населення таборів. У 1944 році в Аушвіці з давніх в’язнів-євреїв (про інших тут не згадуватимемо, бо вони були в інших умовах), kleine Nummer, малих номерів, нижче від ста п’ятдесяти тисяч, вижило тільки кілька сотень; жоден з них не був звичайним гефтлінгом, що животів у звичайних командах і задовольнявся звичайним раціоном. Живими залишилися тільки лікарі, кравці, шевці, музиканти, кухарі і молоді привабливі гомосексуали, друзі або земляки когось з табірного начальства; крім того, особливо безжалісні, енергійні і жорстокі індивіди, які зайняли посади капо, блокових старост та інші (на ці місця їх призначали есесівці, які, роблячи такий вибір, показали, що володіють диявольським знанням про людську душу); і, врешті, ті, хто, навіть не маючи особливих посад, завдяки своїй хитрості та енергійності завжди вміли успішно «організувати» собі життя, здобуваючи таким чином, крім матеріальної вигоди та репутації, також поблажливість і повагу з боку табірних можновладців. Той, хто не зумів стати «організатором», «комбінатором» або «промінентом» (які жорстоко промовисті ці слова!), врешті-решт стає «мусульманином». У житті існує ще третій шлях, і саме він є нормою; але в концентраційному таборі його не існує.

Найпростіше — капітулювати; для цього досить виконувати всі отримані накази, їсти тільки свою пайку, дотримуватися дисципліни в таборі і на роботі. Досвід показав, що прожити таким чином більш, ніж на три місяці, можна тільки у виняткових випадках. Усі «мусульмани», що йдуть в газову камеру, мають ту саму історію, тобто не мають історії; вони природним чином скотилися по похилій аж на дно, мов струмки, що впадають у море. Після прибуття в табір, через свою вроджену неспроможність, через невдачу або через якийсь банальний випадок, вони зазнали упокорення ще до того, як змогли пристосуватися; усі їх обганяють, вони роблять спробу вивчити німецьку і зрозуміти щось у пекельній плутанині правил та заборон лише тоді, коли тіло їхнє вже зруйноване, і ніщо не зможе врятувати їх від селекції або від смерті від виснаження. Життя їхнє коротке, але число їх безконечне; саме вони, пропащі Muselmänner, є суттю концтабору; вони, ця безіменна маса, яка весь час оновлюється і весь час залишається тою самою, маса нелюдей, які марширують і працюють мовчки, бо погасла в них Божа іскра, бо вони вже занадто порожні, щоб страждати по-справжньому. Їх важко назвати живими, важко назвати їхню смерть смертю, вони її не бояться, бо занадто виснажені, щоб зрозуміти її.

Їхня безлика присутність живе у моїй пам’яті, і якби я міг охопити в одному образі все зло нашого часу, я б вибрав саме цей образ, такий знайомий мені: худий чоловік з похиленою головою і опущеними плечима, на обличчі і в очах якого не видно й сліду думки.

Якщо пропащі не мають історії, і перед ними лежить тільки одна-єдина широка дорога до згуби, то шляхів до спасіння є чимало, всі вони непрості і несподівані.

Головним шляхом, як ми вже згадували, є приналежність до промінентів. «Промінентами» звуть табірних службовців, починаючи від гефтлінга-старости табору (Lagerältester) до капо, кухарів, санітарів, нічних охоронців і аж до прибиральників бараків та Scheissminister і Bademeister (наглядачів за нужниками і душовими). Зокрема варто згадати тут промінентів-євреїв, бо якщо інші отримували ці посади автоматично після прибуття в табір, з огляду на їхню природну вищість, євреї мусили інтригувати і запекло за них боротися.

Євреї-проміненти становлять сумне і варте уваги явище серед людей. У них зливаються теперішні, минулі й атавістичні страждання і вихована традицією ворожість до чужинців, і це робить з них асоціальних та бездушних монстрів.

Вони є типовим продуктом структури німецьких концтаборів — деяким індивідам у стані рабства пропонується привілейоване становище, певний добробут і непогані шанси на виживання взамін на зраду природної солідарності з товаришами, і напевно знайдуться такі, що погодяться. Така людина не підлягатиме загальним правилам і стане недоторканною; тому вона тим більш зненавиджена і ненависна, чим більшу владу їй надано. Коли такому довірять командувати ватагою нещасливців, дадуть владу над їхнім життям і смертю, він буде жорстоким тираном, бо розумітиме, що інакше його місце займе інший, визнаний більш придатним для цього. Крім того, уся його невтоленна ненависть до гнобителів ірраціональним чином виллється на пригноблених, і він знайде заспокоєння, коли зможе скинути на своїх підлеглих кривду, заподіяну йому зверхниками.

Ми усвідомлюємо, що все це дуже далеке від тої картини, яку зазвичай малюють — буцім пригноблені єднаються якщо не для спротиву, то щоб краще витримати страждання. Ми не виключаємо, що так може бути, коли гніт не перевищує певної межі або коли гнобитель, через свою недосвідченість чи великодушність, це толерує або й сприяє цьому. Але слід зазначити, що у наші дні така ж ситуація суперництва та ненависті між підкореними виникла у всіх країнах, де ступив загарбницький чобіт чужоземців; і це, як і чимало інших людських феноменів, з особливо суворою очевидністю проявилося в концтаборах.

Про промінентів, які не були євреями, можна сказати менше, хоч їх було набагато більше (жоден гефтлінг-арієць не був позбавлений посади, нехай скромної). Цілком природно, що вони були тупі й жорстокі, якщо згадати, що були то здебільшого звичайні карні злочинці, яких взяли з німецьких в’язниць саме для того, щоб призначити наглядачами в концтаборах для євреїв; ми вважаємо, що їх дуже ретельно відбирали, бо відмовляємось вірити, що ті людські покидьки, яких ми там бачили, представляють середній взірець не те що німців загалом, а навіть німецьких в’язнів зокрема. Важче пояснити, чому в Аушвіці німецькі, польські та російські політичні проміненти змагалися в брутальності зі звичайними злочинцями. Але відомо, що в Німеччині кваліфікувалися як політичні злочини також такі вчинки, як підпільна торгівля, незаконні стосунки з єврейками, крадіжки у партійних функціонерів. «Справжні» політичні в’язні жили і гинули в інших таборах, з сумнозвісними тепер назвами, у надзвичайно суворих умовах, але під різними оглядами відмінних від описаних тут.

Та крім посадовців як таких, є велика категорія в’язнів, які, хоч і позбавлені долею початкових переваг, виключно власними силами виборюють собі право на виживання. Треба йти проти течії; щодня і щогодини боротися з втомою, з голодом, з холодом та спричиненою ними пасивністю; чинити опір ворогам і не мати співчуття до суперників; вигострювати винахідливість, тренувати терплячість, напружувати волю. Чи навіть придушити в собі будь-яку гідність, погасити будь-яку іскру сумління, ставати до бою як звір проти інших звірів, віддатися на волю потаємних сил підсвідомості, які дозволяють цілим племенам і окремим людям витримати у жорстокі часи. Чимало було способів, які ми вимудровували і застосовували на ділі, щоб не померти — їх стільки ж, скільки людських вдач. Кожен з них передбачає виснажливу боротьбу кожного проти всіх, а чимало з них вимагає компромісів та відступу від власних переконань. Якщо не було якихось могутніх і прямих втручань долі, тоді вижити, не відмовившись від жодного свого морального принципу, судилося тільки дуже небагатьом людям, вищим за всіх, людям, які стоять на рівні святих і мучеників.

На прикладі історій Шепшеля, Альфреда Л., Еліаса та Анрі ми спробуємо показати, якими способами можна було врятуватися.

Шепшель живе в концтаборі вже чотири роки. Він бачив, як навколо нього гинуть тисячі йому подібних, починаючи з погрому, який вигнав його з рідного села в Галичині. Колись він мав жінку і п’ятеро дітей та успішну лимарну крамницю, але вже давно відвик думати про себе інакше, як про мішок, який треба періодично наповнювати. Шепшель не дуже сильний, не дуже відважний і не дуже злий; він також не особливо хитрий, і йому не вдалося влаштуватися так, щоб можна було хоч іноді передихнути, тому він вдається тільки до дрібних принагідних вивертів, до «комбінацій», як їх тут називають.

Час від часу він краде в Буні мітлу і продає її блоковому старості; коли йому вдається зекономити трохи капіталу у вигляді хліба, він позичає інструмент у блокового шевця, свого земляка, і кілька годин працює на себе; він уміє зробити підтяжки для штанів з переплетеного електричного дроту. Зіґі сказав мені, що бачив, як в обідню перерву він співав і танцював перед хатиною робітників-словаків, які кілька разів віддячували йому залишками своєї баланди.

Сказане може спонукати думати про Шепшеля з поблажливою симпатією, як про бідолаху, в душі якого більше не залишилось нічого, крім простого первісного бажання жити, і який відважно провадить свою маленьку боротьбу, щоб не загинути. Але Шепшель винятком не був, і коли трапилася нагода, він, безпідставно сподіваючись вислужитися в очах блокового старости і висунути свою кандидатуру на посаду мийника казанів, не вагаючись, доніс на Мойші, свого співучасника по крадіжці на кухні, і того засудили до шмагання батогами.

Історія інженера Альфреда Л. показує, крім усього іншого, наскільки необґрунтованим є міф про початкову рівність між людьми.

У себе вдома Л. керував дуже великою фабрикою хімічних виробів, і його ім’я знали (і досі знають) у промислових колах цілої Європи. То був здоровий чолов’яга років п’ятдесяти; не знаю, як його арештували, але в табір він прибув, як усі: голий, самотній і нікому не відомий. Коли я з ним познайомився, він дуже підупав, але на обличчі в нього збереглися сліди дисциплінованої і методичної енергійності; у той час його привілеї обмежувалися до щоденного чищення казана польських робітників; робота ця, на яку він не знати яким чином здобув виключне право, давала йому півказанка баланди щоденно. Цього, звісно, не вистачало, щоб задовольнити його голод; проте ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився. Ба більше — він небагатослівно натякав на якісь грандіозні таємні резерви, на якусь надійну і прибуткову «організацію».

І це підтверджував його вигляд. Л. «тримав лінію»: руки й обличчя у нього були завжди чисті, він на рідкість самовіддано що два тижні прав свою сорочку, не чекаючи на щодвомісячну зміну (треба пам’ятати, що випрати сорочку означає знайти мило, знайти час, знайти місце у тисняві умивальні; навчитися уважно сторожити мокру сорочку, не відводячи ні на мить очей, і одягати її на себе, ясна річ, ще вологу, у тихий час, коли погасне світло); він мав спеціальні дерев’яні виступці, в яких ходив у душ, а його смугаста роба, чиста і нова, була йому досконало по фігурі. Фактично Л. цілковито набув вигляду промінента ще задовго до того, як став ним; тільки через багато часу я дізнався, що все це виставляння напоказ свого добробуту було плодом неймовірно наполегливих зусиль Л., який за кожну окрему покупку платив хлібом з власного раціону, зазнаючи таким чином додаткової нужди.

План його був далекосяжний, а це особливо варте уваги, бо замислив він усе це в середовищі, де панувала ментальність тимчасового, і Л. виконував його з жорсткою внутрішньою дисципліною, не шкодуючи ні себе, ні, тим паче, товаришів, які переходили йому дорогу. Л. знав, що між тим, щоб вважатися сильним і стати ним насправді, всього один крок, і що всюди, а особливо в концтаборі, де панує всезагальна зрівнялівка, респектабельний вигляд є найкращою гарантією, що до тебе будуть мати респект. Він доклав усіх зусиль, щоб не змішатися з натовпом: працював з показним завзяттям, за нагоди також дуже переконливо підганяючи ледачих товаришів; уникав щоденних бійок за краще місце у черзі по пайку, щодня отримував свій раціон баланди першим, хоч перша порція завжди була дуже рідкою, зате блоковий староста хвалив його за дисциплінованість. Щоб відрізнятися ще більше, у стосунках з товаришами він завжди поводився максимально чемно, і чемність цю можна було порівняти хіба лише з його абсолютним егоїзмом.

Коли утворилася — про що буде мова далі — хімічна команда, Л. зрозумів, що його час настав; досить було тільки чистого одягу та хоч і худого, але чисто виголеного обличчя посеред стада його брудних і неохайних колег, щоб відразу переконати капо та службу праці, що він належить до врятованих, що він потенційний промінент; тому («хто має, то дасться йому») його, звісно, зарахували до «спеціалістів», призначили головним техніком команди, а дирекція Буни взяла його лаборантом-аналітиком у лабораторію стиролового цеху. Відтак йому доручили екзаменувати новопризначених кандидатів у хімічну команду, щоб оцінити їхні професійні здатності; і він завжди робив це дуже суворо, особливо щодо тих, у кому він відчував імовірних майбутніх конкурентів.

Не знаю, чим скінчилась його історія; але вважаю цілком імовірним, що він уникнув смерті і нині далі живе своїм холодним і безрадісним життям людини, налаштованої завжди бути при владі.

У хімічній команді непоясненним чином з’явився раптом Еліас Ліндцін, номер 141565. Був то карлик заввишки не більше півтора метра, але я ніколи не бачив такої мускулатури, як у нього. Коли він голий, видно, як у нього під шкірою працює кожен м’яз, могутній і рухливий, мов окрема істота; якби його збільшити, не змінюючи пропорцій, його тіло могло б слугувати моделлю для статуї Геркулеса; але на голову краще не дивитися.

Під шкірою волосистої частини голови потворно виступають усі випуклості черепа. Масивний череп здається металевим або кам’яним; всього за палець над бровами видно чорний край відрослого волосся. Ніс, підборіддя, чоло та вилиці мають тверді і компактні обриси, а все обличчя нагадує таран. Від його постаті віє тваринячою життєвою снагою.

За роботою Еліас становить дивовижне видовище; польські майстри й самі німці часом зупиняються помилуватися тим, як працює Еліас. Здається, ніби для нього нема неможливого. Коли ми ледве піднімаємо один мішок цементу, Еліас носить по два, по три, а навіть по чотири, невідомо яким чином утримуючи їх в рівновазі, а коли дріботить своїми короткими кремезними ногами, то з-під свого вантажу кроїть гримаси, сміється, лається, горлає і співає без упину, немов легені у нього з бронзи. Еліас мавпою видряпується на риштування у своїх дерев’яних колодках, впевнено бігає по брусах, що висять над порожнечею; носить по шість цеглин, тримаючи їх у рівновазі на голові; вміє змайструвати собі ложку зі шматка бляхи і ножа з якоїсь залізяки; всюди знаходить сухий папір, дрова та вугілля і вміє за кілька хвилин розпалити вогонь навіть під дощем. Він може працювати кравцем, столяром, шевцем, цирульником; плює він на неймовірну відстань; наспівує досить приємним баском польські пісні та пісні їдишем, яких сам раніше не чув; може поглинути шість, вісім, десять літрів баланди і відразу вернутись до роботи, не страждаючи потім блювотою чи діареєю. Він уміє зробити собі на спині великий горб, а потім кривуляє такою почварою навколо барака, репетуючи і декламуючи щось незрозуміле, щоб розважити табірних можновладців. Я бачив, як він бився з поляком, вищим за нього на цілу голову, і звалив його на землю ударом черепа в живіт, могутнім і точним, мов з катапульти. Я ніколи не бачив, щоб він відпочивав, мовчав чи сидів на місці, ніколи не чув, щоб він колись поранився чи захворів.

Про його життя на свободі ніхто нічого не знає; зрештою, щоб уявити собі Еліаса вільною людиною, потрібне напружене зусилля уяви та логічного мислення. Розмовляє він тільки польською, а ще похмурим і потворним варшавським їдишем; крім того, його неможливо примусити говорити сув’язно. Йому може бути двадцять або сорок років; зазвичай він твердить, що йому тридцять три і що від нього народилося сімнадцятеро дітей, що не є таким вже й неймовірним. Він безперестанку говорить на найрізноманітніші теми, завжди громовим голосом, з пишномовними інтонаціями та бурхливою мімікою причинного. Він мовби завжди звертається до численної публіки, і цілком природно, що публіки йому ніколи не бракує. Ті, хто розуміє його мову, насолоджуються його декламацією, корчачись від сміху, із запалом плескають по його міцних плечах, заохочуючи продовжувати; а тим часом він, лютий і похмурий, метушиться, мов звір, у колі слухачів, напускаючись то на одного, то на другого; хапає раптом своєю невеликою хижою лапою когось за барки, рвучко притягує до себе, випльовує йому в ошелешене лице незрозумілу інвективу, тоді відкидає його назад, мов соломинку і, посеред оплесків та сміху, витягає руки до неба у шаленому пророчому жесті і провадить далі свою сердиту і безумну промову.

Його слава надзвичайного робітника поширилась дуже швидко і, за абсурдним табірним законом, від того часу він практично перестав працювати. Його викликали до себе безпосередньо майстри лише на ті роботи, де були потрібні особливі вміння та сила. Крім надання цих послуг, він наглядав за нашим щоденним банальним увиханням, поводячись нахабно і грубо, зникаючи часто у якихось таємничих справах в хтозна-яких закутках фабрики, звідки вертався з відстовбурченими кишенями, а часто з явно наповненим шлунком.

Еліас краде дуже природно і невинно; при цьому йому властива інстинктивна хитрість диких тварин. Його ніколи не ловлять на гарячому, бо краде він тільки тоді, коли випадає певна нагода; але коли вона вже випадає, Еліас краде неминуче і сподівано, як падає камінь, коли його впустити. Крім того факту, що застукати його важко, цілком зрозуміло, що карати його за крадіжки було б цілковито марною справою — для нього вони є таким самим проявом життя, як дихання і сон.

Можна замислитись над тим, що він за людина, цей Еліас. Може, він божевілець, незбагненний і позбавлений людської логіки, який потрапив у табір волею випадку. Може, він якась рудиментарна істота, пережиток, чужий нашому сучасному світові і краще пристосований до первісних умов табірного життя. А може, він є, натомість, просто витвором табору, тим, чим станемо ми всі, якщо не помремо тут і якщо табір не зникне раніше.

Частка істини є в усіх трьох припущеннях. Еліас витримав нищівну силу ззовні, бо фізично він незнищенний; він витримав руйнування зсередини, бо недоумкуватий. Отже, насамперед він — релікт, який вижив, бо найкраще пристосований, це приклад людини, яка найбільше надається до такого способу життя.

Якщо Еліас повернеться на свободу, він опиниться на маргінесі людського суспільства — у в’язниці або в божевільні. Але тут, у концтаборі, нема злочинців, ані божевільних; злочинців нема, бо нема морального закону, який можна переступити, і нема божевільних, бо поведінка наша чітко визначена, і кожен наш учинок, у свій час і на своєму місці, однозначно є єдиним можливим.

У концтаборі Еліас благоденствує і тріумфує. Він добрий робітник і добрий «організатор», і з такої подвійної причини його з певністю оминають селекції і поважають зверхники та товариші. Для того, хто не має надійних внутрішніх ресурсів, хто не вміє добувати з власного самоусвідомлення силу, необхідну для того, щоб вхопитися за життя, єдиний шлях до спасіння веде до того, чим є Еліас: до слабоумства та тваринячого лукавства. Усі інші шляхи ведуть в нікуди.

У зв’язку зі сказаним хтось, можливо, захоче робити з цього висновки, а може й встановлювати правила для нашого щоденного життя. Хіба нема серед нас Еліасів, більш чи менш подібних до нього? Хіба не бачимо ми навколо індивідів, які не мають мети в житті, позбавлених будь-якої форми самоконтролю та сумління? І вони живуть не всупереч цим своїм недолікам, а точно, як Еліас — завдяки їм.

Це серйозне питання, але ми його не зачіпатимемо, бо тут йдеться про табірні історії, а про людину поза концтабором було вже написано багато. Та одну річ ще варто додати: наскільки можливо судити ззовні і наскільки фраза ця взагалі може мати якесь значення, Еліас, правдоподібно, був людиною щасливою.

Натомість Анрі є людиною найвищою мірою культурною та обізнаною, яка має свою всеохопну і органічну теорію про способи виживання в концтаборі. Йому всього лиш двадцять два роки; він надзвичайно розумний, розмовляє французькою, німецькою, англійською та російською, має блискучу природничу і гуманітарну освіту.

Його брат загинув у Буні минулої зими, і відтоді Анрі порвав усі емоційні зв’язки; він закрився у собі, мов у панцирі, і бореться за життя безупинно, всіма ресурсами, які може почерпнути зі свого бистрого інтелекту та вишуканої освіти. Згідно з теорією Анрі, щоб уникнути знищення, людина може застосувати три методи, не втрачаючи права називатися людиною: це «організація», жалощі і крадіжка.

Сам він практикує всі три методи. Ніхто не вміє краще за Анрі обводити навколо пальця («обробляти», як каже він) англійських військовополонених. У його руках вони стають справжніми курми, які несуть золоті яйця; досить згадати, що в обмін на одну-єдину англійську сигарету в концтаборі можна дістати їжу на цілий день. Якось навіть бачили, як Анрі їсть справжнє яйце, зварене на круто.

Торгівля товарами англійського походження є монополією Анрі, і це його «організація»; але інструментом проникнення до англійців та інших є жалощі. В Анрі делікатне і трохи хтиве тіло та обличчя святого Себастьяна з картини Содоми; очі його чорні й глибокі, борода йому ще не росте, рухається він з млосною природною елегантністю (проте якщо потрібно, він вміє бігати і стрибати, мов кіт, а ємність його шлунка лише трохи поступається шлункові Еліаса). Про ці свої природні таланти Анрі чудово знає, користуючись ними з холодною компетентністю того, хто орудує науковим приладом — і досягає дивовижних результатів. По суті, це було відкриття: Анрі відкрив, що жалощі, будучи почуттям первинним та інстинктивним, чудово проростають, якщо їх там спритно посіяти, якраз у примітивних душах тих тварюк, які нами командують — тих самих, хто не вагається звалити нас з ніг ударом кулака без жодної причини і стусати ногами, коли ми лежимо на землі — і добре усвідомив величезне практичне значення цього відкриття, на якому він заснував свою особисту комерційну справу.

Як іхневмон паралізує великих волохатих гусениць, ранячи їх в єдиний вразливий вузол, так і Анрі поглядом очей оцінює свій об’єкт, son type — «його тип», як він каже; перекидається з ним кількома словами, застосовуючи індивідуальний підхід, і «тип» вже завойований — він слухає його з дедалі більшою симпатією, зворушується через долю нещасливого юнака і невдовзі починає давати прибуток.

Нема такої черствої душі, в якій Анрі не зміг би пробити щілину, якщо постарається. І в концтаборі, і в Буні він має силу-силенну покровителів: це англійські солдати, французькі цивільні робітники, українці, поляки, німецькі «політичні», принаймні четверо блокових старост, кухар, а навіть один есесівець. Але його улюбленим полем діяльності є Ка-Бе; у Ка-Бе Анрі входить вільно, доктор Цитрон і доктор Вайс не лише його покровителі, але й друзі, які кладуть його в шпиталь тоді, коли він хоче, і з тим діагнозом, який він хоче. Це буває, зокрема, перед селекціями і в період важких робіт — щоб «перезимувати», каже він.

Маючи таких солідних друзів, Анрі, цілком природно, рідко вдається до третього методу, тобто до крадіжок; зрештою, на цю тему він розводиться неохоче, що цілком зрозуміло.

Бесідувати з Анрі у хвилини відпочинку дуже приємно. Крім того, це корисно — у таборі нема нічого, про що він не знає, про що він не розмірковує у свій небагатослівний і логічний спосіб. Про свої перемоги він говорить з увічливою скромністю, як про незначну здобич, але охоче і детально розповідає про ті розрахунки, які спонукали його підійти до Ганса і спитати про сина на фронті, а розмовляючи з Отто, натомість, показати свої шрами на гомілці.

Розмовляти з Анрі корисно і приємно; іноді трапляється навіть відчувати його тепло і близькість — здається, ніби тебе з ним єднають якісь узи, а навіть почуття; здається, ніби ти відчуваєш його зболену людську сутність, яка усвідомлює свою незвичайну особистість. Але через мить його смутна усмішка заклякає холодною гримасою, мов тренованою перед дзеркалом; Анрі ввічливо перепрошує («...j’ai quelque chose à faire», «…j’ai quelqu’un à voir» [27]), і ось він знов на своєму полюванні і далі провадить свою боротьбу — непроникний і далекий, замкнений у своєму панцирі, ворожий до всіх, по-нелюдському хитрий і незбагненний, мов Змій з книги Буття.

Після всіх розмов з Анрі, навіть найсердечніших, я зоставався з легким відчуттям поразки, маючи невиразну підозру, що якимось незбагненним чином я теж був не його співрозмовником, а знаряддям у його руках.

Нині я знаю, що Анрі вижив. Я б багато віддав за те, щоб знати, як він живе на волі, але бачити його мені не хочеться.