Чи це людина

У дорозі

Фашистська міліція схопила мене 13 грудня 1943 року. Я мав двадцять чотири роки, мало розуму, жодного досвіду і виразну схильність жити у своєму мало реальному світі, населеному ввічливими примарами картезіанських ідей, щирою чоловічою дружбою та цнотливою приязню з жінками — схильності цій сприяв режим сегрегації, до якого мене змусили чотири роки дії расових законів. У собі я плекав помірковане і абстрактне прагнення бунту.

Мені нелегко було наважитись піти у гори і взяти участь у створенні того, що, на думку мою та деяких моїх друзів, ненабагато досвідченіших за мене, мало стати партизанським загоном, пов’язаним з рухом «Справедливість і свобода». Нам бракувало зв’язків, зброї, грошей та вміння їх здобувати; нам не вистачало тямущих знавців, а натомість до нас посунуло ціле море некомпетентних людей, совісних і несовісних, які приходили до нас з рівнини, сподіваючись знайти тут якусь неіснуючу організацію, фахових військовиків, зброю, а чи просто у пошуках захисту, схованки, вогнища або пари черевиків.

У ті часи мені була ще невідома мудрість, яку пізніше довелося швидко опановувати у концтаборі і згідно з якою першим обов’язком людини є йти до власної мети, застосовуючи належні засоби, а хто помиляється, мусить за це платити; тому все те, що сталося потім, я не можу не вважати цілком справедливим. Три роти чорносорочечників, які вирушили глупої ночі, щоб знешкодити інший, набагато потужніший і небезпечніший за наш загін, що зачаївся в сусідній долині, ввірвалися одного примарного сніжного світанку у нашу схованку і забрали мене в долину як підозрілий елемент.

Пізніше на допитах я вирішив визнати себе «італійським громадянином єврейської раси», бо подумав, що інакше мені не вдасться пояснити свою присутність у тих місцях, занадто віддалених навіть для «евакуйованих», і вважав (неслушно, як з’ясувалося пізніше), що зізнатися в політичній діяльності означає катування і певну смерть. Як єврей, я був висланий у Фоссолі біля Модени, де у великому таборі для інтернованих, раніше призначеному для англійських та американських військовополонених, збирали всіх тих, хто належав до численних категорій осіб, які не подобалися новонародженому республіканському фашистському урядові.

Коли я потрапив туди, тобто в кінці січня 1944 року, італійських євреїв в таборі було десь сто п’ятдесят, але всього за кілька тижнів їх стало понад шістсот. Переважно то були цілі сім’ї, яких фашисти або нацисти схопили через їхню власну необережність або за доносом. Дехто здався добровільно — бо їх довело до відчаю блукаюче життя, бо були позбавлені засобів існування або не хотіли розлучатися з чоловіком чи дружиною, яких схопили раніше, а навіть, як це не абсурдно, «щоб не порушувати закону». Крім того, там була сотня інтернованих югославських військових і ще деякі інші іноземці, яких вважали політично підозрілими.

Прибуття невеликого загону німецьких есесівців мало б викликати підозри навіть в оптимістів; проте новину цю тлумачили по-різному, не роблячи з неї найочевиднішого висновку, і тому, попри все, оголошення про депортацію застало наші душі непідготованими.

Дня 20 лютого німці провели ретельну інспекцію концтабору і привселюдно висловили італійському комісарові рішучу догану за погану організацію харчування та недостатню кількість дров для опалення; вони навіть сказали, що невдовзі запрацює лазарет. Але вранці двадцять першого лютого надійшла звістка, що наступного дня євреїв вивозитимуть. Усіх: жодного винятку. Дітей теж, і старих, і хворих. Куди — невідомо. Приготуватися до п’ятнадцяти днів дороги. За кожного, хто не з’явиться на переклик, буде розстріляно десятьох.

Лише меншість, що складалася з наївних та обманутих, вперто трималася надії; а ми знали з наших довгих розмов з польськими та хорватськими біженцями, що означає це вивезення.

За традицією до приречених на смерть застосовують строгий церемоніал, який має наголосити на тому, що будь-яка пристрасть та гнів уже погасли і що акт справедливості є всього лиш болісним обов’язком щодо суспільства, який може супроводжуватися співчуттям до жертви з боку самого ката. Тому приреченого позбавляють усіх сторонніх турбот, дають йому побути на самоті, а якщо він бажає, пропонують духовну потіху — одне слово, дбають про те, щоб він не відчував навколо себе ненависті чи сваволі, а лиш необхідність та справедливість, а разом з покаранням також і прощення.

Але нас цього позбавили, бо нас було занадто багато, а часу мало, і зрештою, за що нам було каятися і за що нас було прощати? Тож італійський комісар розпорядився, щоб усі табірні служби далі функціонували аж до остаточного оголошення про від’їзд; тому кухня працювала, наряди прибиральників виконували свої обов’язки як звичайно, і навіть вчителі невеликої школи проводили ввечері уроки, як щодня. Але домашнього завдання дітям того вечора не дали.

Настала ніч, і в ту ніч усі усвідомили, що людям, які це побачать на власні очі, жити далі не варто. Це відчули всі: ніхто з охорони — ні італійці, ні німці — не наважився піти подивитися, що роблять люди, коли знають, що мусять померти.

Кожен прощався з життям тим способом, який найбільше йому підходив. Хто молився, хто пив понад міру, хто хмелів, востаннє віддаючись своїй недостойній пристрасті.

Але матері не спали, вони з ніжною турботою готували на дорогу їжу, мили дітей, пакували речі, і на світанку колючі дроти були обвішані дитячою білизною, яка сохла на вітрі; вони не забули й про пелюшки, про іграшки, подушки і про ту сотню добре відомих їм дрібничок, яких їхні немовлята завжди потребують. Хіба ви зробили б інакше? Якби завтра вас мали вбити разом з вашою дитиною, хіба нині ви б не нагодували її?

У бараці 6 A жив старий Ґаттеньйо з дружиною, безліччю дітей, онуків, зятів і працьовитих невісток. Усі чоловіки в родині були теслями; вони походили з Тріполі, звідки довгими і складними шляхами дісталися до Італії, і завжди мали зі собою робочі інструменти, а ще набір кухонного посуду, акордеони та скрипку, на яких вони грали і під які танцювали після робочого дня, бо були то люди веселі й побожні. Їхні жінки першими серед усіх підготувалися до подорожі, мовчки і швидко, щоб залишився час на жалобу; і коли все було готове, перепічки спечені, клунки зав’язані, вони роззулися, розпустили волосся і розставили на підлозі похоронні свічки, запалили їх за прадідівським звичаєм, посідали на землі колом для голосіння і цілу ніч молилися та плакали. Ми юрмилися перед їхніми дверми, і в душу нашу зійшов незнаний нам раніше прадавній біль народу, що не має землі, біль без надії на вихід, який оживав з кожним століттям.

Світанок заскочив нас, мов зрада; ніби новонароджене сонце вступило у спілку з людьми з наміром знищити нас. Розмаїті почуття, що нуртували в нас — свідома покірність долі, безсилий бунт, побожне смирення, страх, розпач — після безсонної ночі злилися в одне нестримне колективне божевілля. Час розмірковувати і час вирішувати скінчився, і кожен порух розсуду розчинився в нестримному сум’ятті, серед якого, болісні, мов удари мечем, спалахували раз у раз гарні спомини про наші домівки, такі ще близькі у часі й просторі.

Чимало було між нами сказано й зроблено; але про це хай пам’яті не зостанеться.

З абсурдною точністю, до якої нам все ще доведеться звикнути, німці влаштували гучний переклик. «Wieviel Stück?» [1] — спитав фельдфебель в кінці, а капрал рвучко відсалютував йому і відповів, що «штук» є шістсот п’ятдесят і що все в порядку; тоді нас повантажили у великі автобуси і повезли на вокзал у Карпі. Тут нас чекав потяг і конвой на час подорожі. Тут нам дісталися перші стусани — для нас це було таким нечуваним і безглуздим, що болю ми не відчували, ні на тілі, ні в душі. Було тільки глибоке здивування: як можна бити людину, не маючи на неї злості?

Вагонів було дванадцять, а нас — шістсот п’ятдесят; у моєму вагоні нас було тільки сорок п’ятеро, але то був невеликий вагон. Перед нашими очима і у нас під ногами був один з тих знаменитих німецьких військових ешелонів, які не повертаються — оповіді про них ми часто слухали, здригаючись, але ніколи до кінця у це не вірили. Вони були саме такі, крапля в краплю — товарні вагони, замкнуті зовні, напхом напхані чоловіками, жінками, дітьми, мов дешевим товаром, без жодного жалю, і везуть вони їх у ніщо, везуть униз, на саме дно.

Цього разу в цих вагонах сидимо ми.

Усі раніше чи пізніше у своєму житті відкривають, що досконале щастя недосяжне, але мало хто доходить до протилежного міркування: що недосяжною є й досконала нещасливість. Моменти, які не дають здійснитися обом межовим станам, мають ту саму природу — вони випливають з нашого людського становища, що опирається будь-якій безмежності.

Цим станам протистоїть наше завжди недостатнє знання майбутнього; в одному випадку це зветься надією, а в іншому — невпевненістю в завтрашньому дні. Їм протистоїть певність смерті, яка обмежує не тільки кожну радість, але й кожне страждання. Їм протистоять неминучі матеріальні турботи, які засмічують будь-яке тривале щастя і так само наполегливо відвертають нашу увагу від біди, що нависла над нами, даючи змогу усвідомити її тільки фрагментарно, а тому роблять її стерпною.

Саме злигодні, побиття, холод, спрага тримали нас, під час подорожі і пізніше, на поверхні, над тою бездонною прірвою розпачу.

Не воля жити, ані не свідома покірність долі — бо мало є людей, здатних на це, а ми були всього лиш звичайними представниками людства.

Двері зачинили відразу, але поїзд не зрушив з місця аж до вечора. Ми з полегшенням дізналися, куди нас везуть. Аушвіц — назва ця тоді для нас нічого не означала; але вона відповідала якомусь місцю на цій землі.

Потяг їхав повільно, з довгими, виснажливими зупинками. Крізь щілину ми бачили, як повз нас низкою пробігають високі бліді скелі долини Адідже, останні назви італійських міст. Опівдні другого дня ми минули перевал Бреннер, усі підвелися, але ніхто не мовив ані слова. У глибині душі я леліяв думку про повернення і немилосердно уявляв собі, якою могла б бути нелюдська радість від їзди у зворотному напрямку, з відчиненими дверми, бо ж тікати не захоче ніхто, перші італійські назви… тоді я озирнувся і подумав, скільком з нас, убогого людського пороху, судилося загинути.

З сорока п’яти осіб у моєму вагоні тільки четверо знов побачили свої домівки; і цьому вагонові ще чи не найбільше пощастило.

Ми страждали від спраги та холоду; на всіх зупинках ми голосно просили води чи принаймні жменю снігу, але нас рідко вислуховували; конвоїри відганяли всіх, хто намагався наблизитись до ешелону. Дві молоді матері, які ще годували своїх немовлят груддю, день і ніч стогнали, благаючи води. Менш нестерпними були для всіх голод, втома і безсоння, нервове напруження трохи ослабляло їх; але ночі були одним суцільним страхіттям.

Небагато є людей, які вміють іти на смерть з гідністю, і часто це не ті люди, від яких ми цього сподіваємося. Небагато вміють мовчати і поважати мовчанку інших. Наш неспокійний сон часто переривали галасливі й нікчемні сварки, лайки, стусани і штурхани, завдані насліпо у захист від якогось неприємного, але неминучого доторку. Тоді хтось запалював похмуре полум’я свічки, і зорові відкривалося гнітюче комашіння на підлозі суцільного клубка перемішаних людських тіл, закляклих і зболених, які піднімались раз у раз у раптових судомах, але потім їх відразу долала втома.

Крізь щілину видно було відомі і невідомі назви австрійських міст — Зальцбург, Відень; відтак чеських, і врешті польських. Надвечір четвертого дня холод посилився; потяг ішов крізь безконечні чорні соснові ліси, відчутно піднімаючись вгору. Снігу було багато. То була, мабуть, другорядна лінія, станції були маленькі і майже безлюдні. Ніхто більше не намагався зв’язатися з зовнішнім світом під час зупинок — нам здавалося, що ми вже «по той бік». Потяг зробив довгу зупинку у відкритому полі, відтак надзвичайно повільно рушив далі, аж врешті глупої ночі ешелон зупинився остаточно посеред темної і мовчазної рівнини.

По обидва боки колії, доки сягає око, видно було ряди білих і червоних світел; але не було того невиразного гулу, який здалеку звіщає населені місця. При світлі останньої свічки, коли стукіт коліс затих і затих будь-який людський звук, ми чекали, що буде далі.

Впродовж цілої подорожі поруч зі мною була одна жінка, затиснута, як і я, між одним тілом та іншим. Ми були знайомі вже багато років, нещастя захопило нас разом, але ми мало знали одне про одного. І в ту вирішальну пору ми говорили одне одному речі, про які живі між собою не розмовляють. Ми попрощалися, прощання було коротким; кожен в іншому попрощався з життям. Страху в нас більше не було.

Раптом прийшла розв’язка. Двері з гуркотом розчинилися, у темряві розляглися накази чужою мовою — оте варварське гавкання, яким німці віддавали команди, немов вихлюпуючи свою тисячолітню лють. Перед нами постала широка платформа, освітлена прожекторами. Трохи далі — низка вантажівок. Відтак усе знов замовкло. Хтось переклав: треба зійти з багажами і покласти їх вздовж потяга. За мить платформа закишіла тінями; та ми боялися порушити цю тишу — всі метушились навколо багажів, шукали одне одного, кликали, але несміливо, півголосом.

Віддалік стояло з десяток есесівців, з байдужим виглядом, розставивши ноги. У певну мить вони змішались з нами і тихими голосами, з кам’яними обличчями почали швидко нас розпитувати, одного за одним, ламаною італійською. Розпитували не всіх, тільки декого. «Скільки років? Здоровий чи хворий?» — і залежно від відповіді вказували нам два різні напрямки.

Стояла тиша, така тиша, яка буває в акваріумі або іноді у снах. Ми очікували чогось більш апокаліптичного, а вони здавалися просто охоронцями порядку.

Це збивало з пантелику і розслабляло. Хтось наважився спитати про багаж — йому відповіли «багаж потім»; хтось інший не хотів розлучатися з дружиною — йому сказали «потім знову разом»; багато матерів не хотіли розлучатися з дітьми — їм сказали «добре, добре, бути з дитиною». І все це з безхмарною впевненістю того, хто лиш виконує свої щоденні обов’язки; але Ренцо забарився на мить, прощаючись з Франческою, своєю нареченою, і його одним-єдиним ударом кулака прямо в обличчя повалили на землю: це і був їхній щоденний обов’язок.

Менш ніж за десять хвилин усіх нас, здорових чоловіків, зібрали в групу. Що сталося з іншими, з жінками, дітьми, старими, нам не судилося дізнатися ні тоді, ні пізніше — їх просто безслідно проковтнула ніч. Але нині ми знаємо, що під час цього швидкого і поверхового відбору кожного з нас оцінювали як спроможного або неспроможного працювати на благо Райху; знаємо, що з нашого ешелону в концтабори, відповідно, Буна-Моновіц та Біркенау потрапили тільки дев’яносто шість чоловіків і двадцять дев’ять жінок, а з усіх інших, числом понад п’ятсот осіб, жоден не пережив наступних двох днів. Ми також знаємо, що не завжди застосовували навіть цей приблизний принцип поділу на спроможних та неспроможних і що пізніше діяла простіша система — відчиняли двері вагонів з обох боків, без жодних попереджень чи вказівок новоприбулим. Ті, хто волею випадку сходив з одного боку поїзда, йшли в табори; інші ж потрапляли в газові камери.

Так померла Емілія, якій було три роки; адже німцям здавалась очевидною історична необхідність прирікати на смерть дітей євреїв. Емілія, донька інженера Альдо Леві з Мілана, яка була дівчинкою допитливою, амбітною, веселою і розумною; яку під час подорожі в переповненому вагоні батько з матір’ю зуміли скупати в цинковому цебрі, у теплій воді, яку машиніст-німець, проявивши ганебну слабкість, дозволив злити з локомотива, що віз нас усіх у смерть.

Так умить зникли раптом наші жінки, наші батьки, наші діти. Майже ніхто не мав змоги попрощатися. Ми ще якийсь час бачили їх як темну масу на другому кінці платформи, а потім ми вже не бачили нічого.

Натомість у світлі прожекторів з’явилися два загони дивних істот. Вони йшли шерегами по троє, чудернацьким незграбним кроком, з закляклими руками, з нахиленими вперед головами. На головах у них були кумедні шапочки, а одягнені вони були в довгі смугасті халати, і навіть вночі і здалеку було зрозуміло, які вони брудні й пошарпані. Вони обійшли нас широким колом, щоб не наближатися, і мовчки взялися метушитися коло наших речей, входячи і виходячи з порожніх вагонів.

Ми дивились одне на одного без слова. Усе це було незрозуміле і божевільне, але одну річ ми збагнули. Нас теж очікувала така метаморфоза. Завтра ми теж станемо такими.

Я навіть озирнутися не встиг, як разом з іншими тридцятьма людьми опинився на вантажівці, яка на повній швидкості вирушила в ніч; вона була закрита, і назовні нічого не було видно, але з поштовхів було зрозуміло, що дорога звивиста і вибоїста. Ми без конвою?.. Може, кинутися вниз? Занадто пізно, пізно, ми всі і так летимо «вниз». Зрештою, невдовзі ми зорієнтувалися, що нас таки охороняють — з нами є трохи дивний охоронець, німецький солдат, наїжений зброєю; ми не бачимо його, бо темрява така, що хоч в око стрель, але натикаємось на його жорстку постать щоразу, коли раптовий поштовх вантажівки кидає нас усіх гамузом праворуч або ліворуч. Він вмикає кишеньковий ліхтарик, але не волає «Біда вам, поторочі!»[2], а натомість ввічливо розпитує нас одного по одному, німецькою і якоюсь мішаною мовою, чи нема в нас грошей або годинників, щоб йому віддати — нам вони все одно не знадобляться. Він робить це не за наказом чи згідно з правилами — цілком зрозуміло, що це така невеличка приватна ініціатива нашого харона. Це викликає у нас гнів і сміх, а ще якесь дивне полегшення.