Чи це людина

Пісня Улісса

Ми ушістьох вишкрібали й чистили всередині вкопану у землю цистерну; денне світло доходило до нас тільки через невеликий вхідний люк. Була то розкішна робота, бо ніхто нас не пильнував; але було холодно й вогко. Іржава пилюка пекла нам під повіками й забивала горло та рот, залишаючи там свій схожий на кров присмак.

Мотузяна драбина, що звисала з люка, захиталась: хтось прийшов. Дойч погасив сигарету, Ґолднер розбудив Сіваджана; усі ми знов узялися енергійно шкребти дзвінку бляшану стінку.

Але то не був форайбайтер, а лиш Жан — Піколо нашої команди. Жан був студент з Ельзасу; він мав уже двадцять чотири роки, але був наймолодшим гефтлінгом хімічної команди. Тому йому й дісталась посада Піколо, тобто посильного-писаря, до обов’язків якого входить прибирання в бараці, роздача інструментів, миття казанків, реєстрація годин роботи команди.

Жан вільно розмовляв французькою та німецькою; тільки-но ми впізнали на найвищій приступці драбини його черевики, усі перестали шкрябати:

— Also, Pikolo, was gibt es Neues?[37]

— Qu’est-ce qu’il y a comme soupe aujourd’hui?[38]

…в якому настрої капо? А що там з тими двадцятьма п’ятьма батогами для Штерна? Яка погода надворі? Він читав газету? Чим пахло з кухні для цивільних? Котра година?

Жана в команді дуже любили. Треба знати, що посада Піколо перебуває на досить високому щаблі ієрархії промінентів: Піколо (якому, звичайно, не більше сімнадцяти років) не виконує фізичної праці, вільно розпоряджається залишками на дні казана і може цілий день сидіти біля печі; він має право на додаткову пайку і непогані шанси стати другом та повірником капо, від якого він офіційно отримує зношений одяг і взуття. А Жан був незвичайним Піколо. Він був хитрим і фізично сильним, а водночас лагідним і приязним; хоч він теж наполегливо й відважно провадив свою таємну індивідуальну боротьбу проти концтабору і проти смерті, проте не нехтував людськими стосунками з менш привілейованими товаришами; з іншого боку, він був настільки спритний і завзятий, що завоював собі довіру капо Алекса.

Алекс дотримав усіх своїх обіцянок. Він показав себе агресивним і підступним виродком, який замкнувся у своїй твердій, непроникній шкаралупі неуцтва й дурості, він постійно щось винюхував і вдосконалював свої методи досвідченого тюремника. Він не пропускав жодної нагоди, щоб заявити, що пишається своєю чистокровністю та зеленим трикутником, і хизувався пихатою зневагою до своїх голодних і обдертих хіміків: «Ihr Doktoren! Ihr Intelligenten!» [39] — шкірив він щодня зуби, коли бачив, як вони юрмляться з простягнутими казанками під час роздачі раціону. З цивільними майстрами він був надзвичайно послужливий і поступливий, а з есесівцями підтримував сердечні, дружні стосунки.

Його явно лякала необхідність заповнювати журнал команди і щоденний рапорт про виконану роботу, і саме цей шлях вибрав Піколо, щоб зробити себе для нього незамінним. То був повільний, обережний і тонкий процес, за яким цілий місяць, затамувавши подих, стежила ціла команда; але врешті йому таки вдалося проникнути крізь захисні голки цього дикобраза, і Піколо, на задоволення всіх зацікавлених, перебрав ці обов’язки на себе.

Хоч Жан не зловживав своїм становищем, ми мали нагоду переконатися, що одне його слово, сказане належним тоном і в належний момент, мало велику владу; вже не раз це рятувало нас від шмагання або звинувачення перед есесівцями. Ми були друзями вже тиждень — познайомились ми за виняткових обставин повітряної тривоги, але потім нас захопив шалений ритм табору, і ми мали змогу лиш мимохідь вітатися біля нужника чи умивальні.

Повиснувши за руку з хисткої драбини, він вказав пальцем на мене:

— Aujourd’hui c’est Primo qui viendra avec moi chercher la soupe [40].

До вчорашнього дня це робив Штерн, косоокий трансільванець; тепер він впав у немилість за якусь історію з вкраденими на складі мітлами, і Піколо висунув мою кандидатуру на помічника в Essenholen, щоденному наряді по раціон.

Він виліз назовні, а я за ним, мружачи очі від яскравого денного світла. Надворі було тепло, сонце припікало, і з вкритої мазутом землі піднімався легкий запах фарби і смоли, що нагадав мені літній пляж з мого дитинства. Піколо дав мені одну з двох жердин, і ми вирушили під ясним червневим небом.

Я почав було йому дякувати, але він перебив мене — не потрібно. Видно було вкриті снігом Карпати. Я вдихав свіже повітря і почувався незвично легко.

— Tu es fou de marcher si vite. On a le temps, tu sais. [41]

По харчі треба було йти за кілометр; відтак треба було вернутися, несучи п’ятдесятикілограмовий бачок на двох причеплених до нього жердинах. То була досить тяжка робота, але вона передбачала приємну прогулянку туди без вантажу і завжди бажану нагоду підійти ближче до кухні.

Ми сповільнили крок. Досвідчений Піколо вибрав такий шлях, щоб ми зробили широке коло, йдучи принаймні годину і не викликаючи підозр. Ми говорили про наші домівки, про Стасбург і Турин, про прочитані книжки, про навчання. Про наших матерів — які подібні між собою усі матері! Його мати теж докоряла йому за те, що він не знає, скільки грошей у нього в кишені; його мати теж здивувалася б, якби дізналася, що він дав собі раду, що день за днем дає собі раду.

Проїхав есесівець на велосипеді. Це блокфюрер Руді. «Стій, струнко, зняти шапку». «Sale brute, celui-là [42]. Ein ganz gemeiner Hund» [43]. Йому однаково, якою говорити, французькою чи німецькою? Однаково, він може думати обома мовами. Він був місяць в Лігурії, Італія йому подобається, він хотів би вивчити італійську. Я б із задоволенням вчив його італійської. «Хіба ми не можемо цього робити?» — «Можемо». — «Навіть тепер, чому б ні — важливо не змарнувати часу, не згаяти цієї години».

Нас минає римлянин Ліментані, він човгає ногами, а під курткою в нього схований казанок. Піколо уважно слухає нашу розмову, вловлює кілька слів і повторює їх, сміючись: «Zup-pa, cam-po, ac-qua» [44].

Проходить Френкель, донощик. Приспішуємо крок, ніколи не відомо, цей може донести просто так, без жодної причини.

…Пісня Улісса. Хтозна як і чому мені спало на гадку саме це — але часу вибрати щось інше ми не маємо, частина цієї години вже минула. Жан кмітливий, він зрозуміє. Він точно зрозуміє — нині я почуваюсь у силі.

…Хто такий Данте. Що таке «Божественна комедія». Яке це дивне і нове відчуття, коли намагаєшся коротко пояснити, що таке «Божественна комедія». Як влаштоване Пекло, що таке справедлива відплата. Вергілій — це Розум, а Беатріче — Теологія.

Жан слухає дуже уважно, і я починаю, повільно і ретельно:

Тут я зупиняюсь і пробую перекласти. Виходить жахливо — бідолашний Данте і бідолашна французька мова! Проте спроба ця здається перспективною — Жан захоплюється дивовижною подібністю двох мов і підказує мені відповідник до слова antica.

А що після Quando? Нічого. Прогалина у пам’яті. «Prima che sí Enea la nominasse» [46]. Ще одна прогалина. Спливає у пам’яті якийсь непотрібний фрагмент: «…la piéta Del vecchio padre, né ’1 debito amore Che doveva Penelope far lieta …» [47] Там точно так?

Ma misi me per l’alto mare aperto [48].

Цього я певен, аякже — я можу пояснити Піколо, чому misi me, «рушив», не те саме, що je me mis, «почав» — воно набагато сильніше і сміливіше, це розірвані ланцюги, це крок поза бар’єр, нам добре відомий цей імпульс. L’alto mare aperto — «далі невідкриті», тобто безмежне море; Піколо подорожував морем і знає, що це значить — це коли обрій замикається сам на собі, вільний, чіткий і рівний, і тоді відчуваєш тільки запах моря; як далеко ці чудові речі.

Ми підійшли до Kraftwerk — електростанції, де працює команда кабельників. Там має бути інженер Леві. Ось він, з рову видно тільки голову. Він махає мені рукою — він молодець, я ніколи не бачив, щоб він падав духом, і він ніколи не говорить про їжу.

Далі невідкриті. Mare aperto. Знаю, що воно римує з diserto: «…quella compagna Picciola, dalla qual non fui diserto»[49], але не пам’ятаю вже, чи це йде раніше чи пізніше. І про подорож, зухвалу подорож поза Геркулесові стовпи, як це не сумно, мушу розповідати прозою — просто святотатство. У пам’яті зберігся лиш один рядок, але на ньому варто зупинитися:

Si metta — тільки тут, у концтаборі, я усвідомив, що це той самий вираз, що й раніше, — e misi me. Але про це Жанові я не кажу, бо не певен, що це важливе спостереження. Скільки всього іншого тут можна сказати, а сонце вже високо, південь близько. Я поспішаю, шалено поспішаю.

Увага, Жане, наготуй вуха й розум, мені треба, щоб ти зрозумів:

Немов я сам чую це вперше — як звук сурми, як Божий голос. На мить я забув, хто я і де я.

Піколо просить мене повторити. Як це гарно з його боку, він зрозумів, що мені це як бальзам на душу. А може, тут є ще щось — може, попри недолугий переклад і банальний, поспішний коментар, він таки вловив суть, відчув, що це стосується його, що це стосується всіх людей, які зазнають мук; що це особливо стосується нас обох, які насмілилися міркувати про такі речі, несучи бачок з баландою.

і я марно силкуюся пояснити, скільки всього криється за цим словом — acuti. Тут ще одна прогалина, цього разу непоправна. «… Lo lume era di sotto della luna»[53] чи щось подібне; а що було до того?.. Поняття не маю, keine Ahnung, як кажуть тут. Хай дарує мені Піколо, я забув принаймні чотири терцини.

Авжеж, авжеж, alta tanto, «така висока», а не molto alta, «дуже висока», наслідкове підрядне речення. І гори, коли дивитись на них здалеку… гори… ох, Піколо, Піколо, скажи щось, говори, не давай мені думати про мої гори, які виринали у напівтемряві сутінків, коли я вертався потягом з Мілана до Турина!

Годі, треба продовжувати, про такі речі думаєш, але не говориш. Піколо чекає, дивлячись на мене.

Я б віддав сьогоднішню баланду за те, щоб з’єднати non ne avevo alcuna з фіналом. Намагаюсь відтворити це через рими, заплющую очі, кусаю пальці; але все марно, далі — тиша. У голові мені танцюють інші рядки: «…la terra lagrimosa diede vento…» [56] — ні, це щось інше. Вже пізно, пізно, ми доходимо до кухні, треба закінчувати:

Затримую Піколо, конче необхідно, щоб він почув, він обов’язково мусить зрозуміти оце — come altrui piacque — «так Хтось велів» — поки ще не пізно, завтра він чи я можемо загинути або ніколи більше не побачитись, я мушу йому це сказати, пояснити все про Середньовіччя, роз’яснити цей такий природний для людини, необхідний, а все ж неочікуваний анахронізм, і ще дещо, щось грандіозне, що я сам лиш тепер збагнув у хвилинному осяянні — може, якраз у цьому криється причина нашої долі, нашого перебування нині тут…

Ми вже стоїмо в черзі по баланду, посеред брудної і обдертої юрми «юшконосів» з інших команд. За спиною в нас юрмляться ті, хто прийшов пізніше. «Kraut und Rüben?» — «Kraut und Rüben». — Офіційно оголошують, що нині маємо юшку з капусти і ріпи: «Choux et navets». — «Kaposzta és répak».