Чи це людина

Історія десяти днів

Вже багато місяців вряди-годи чувся гул російських гармат, коли 11 січня 1945 року я захворів на скарлатину і знову опинився в Ка-Бе. «Infektionsabteilung», інфекційне відділення, тобто кімнатка, справді дуже чиста, з десятьма нарами у два яруси; шафа, три ослони і сидіння з отвором для відра для тілесних потреб. І все це три на п’ять метрів.

Вилазити на верхні нари було складно, бо не було драбини, тому коли хворому гіршало, його переводили на нижні нари.

Коли я прийшов, я був тринадцятим; з решти дванадцятьох четверо мали скарлатину — двоє політичних французів і двоє молодих угорських євреїв; крім того, троє мали дифтерію, було двоє тифозних, а один мав огидну рожу на обличчі. Решта двоє мали більше, ніж одну хворобу і були неймовірно знесилені.

У мене була сильна гарячка. Мені пощастило мати нари тільки для себе; я з полегкістю вклався на них — я знав, що маю право на сорок днів ізолятора, а отже відпочинку, і вважав себе досить міцним, щоб не боятися, з одного боку, наслідків скарлатини, а з іншого — селекцій.

Завдяки моєму вже досить довгому досвіду табірного життя я зумів взяти зі собою свої особисті речі: пояс з переплетених електричних дротів, ложку-ніж, голку з трьома відрізками нитки, п’ять ґудзиків і, врешті, вісімнадцять шматочків кременю, вкрадених в лабораторії. З кожного з них, терпляче обтесавши ножем, можна зробити три менші камінці розміром якраз для звичайної запальнички. Їхня ціна становила шість-сім пайок хліба.

Минули чотири спокійні дні. Надворі падав сніг і було холодно, але барак опалювався. Я діставав сильні дози сульфаніламіду, мене сильно нудило, і я ледве міг їсти; розмовляти з кимсь мені не хотілося.

Двоє французів зі скарлатиною були симпатичні. То були два провінціали з Вогезів, які потрапили в концтабір кілька днів тому з великим транспортом цивільних, яких німці взяли під час облави, відступаючи з Лотарингії. Старшого звали Артюр, то був малий і худий селянин. Другий, його товариш по нарах, звався Шарль, він був шкільним учителем і мав тридцять два роки; замість сорочки йому дісталася кумедно коротка літня майка.

На п’ятий день прийшов цирульник. То був солунський грек; він розмовляв тільки тою вишуканою іспанською, якою говорив його народ, але розумів по трохи всі мови, якими розмовляли в таборі. Він звався Ашкеназі і був у таборі майже три роки; не знаю, як йому вдалося отримати посаду перукаря в Ка-Бе, адже він не розмовляв ні німецькою, ні польською і не був особливо брутальний. Я чув, як він, перед тим як ввійти, довго і схвильовано розмовляв у коридорі з лікарем, своїм земляком. Мені здалося, що вираз обличчя у нього був якийсь незвичний, але міміка східних людей відрізняється від нашої, тому я не розумів, чи це страх, радість чи просто хвилювання. Він знав мене, принаймні знав, що я італієць.

Коли підійшла моя черга, я з трудом зліз з нар. Я спитав його італійською, чи нема новин; він перестав мене голити, серйозно і значуще примружив очі, кивнув підборіддям у напрямку вікна, а тоді зробив широкий жест, показуючи в бік заходу.

— Morgen, alle Kamarad weg [66].

Глянув мимохідь на мене широко розплющеними очима, немов очікуючи від мене здивування, а тоді додав: «Todos todos» — «усі, усі», — і знову взявся за роботу. Він знав про мої кремінці, тому голив мене досить обережно.

Новина ця не викликала у мене жодної безпосередньої емоції. Уже багато місяців я відчував біль, радість, страх тільки тим відстороненим і далеким способом, який характерний для концтабору і який можна назвати умовним; якби я тепер зберіг — думалось мені — свою попередню вразливість, це був би надзвичайно хвилюючий момент.

Я все чудово розумів; вже давно ми з Альберто передбачили небезпеки, які виникнуть під час евакуації табору та визволення. Зрештою, новина, яку приніс Ашкеназі, тільки підтвердила чутки, які вже кілька днів кружляли табором: що росіяни вже у Ченстохові, за сто кілометрів на північ, що вони вже в Закопаному, за сто кілометрів на південь, що німці в Буні вже готують міни, щоб підірвати фабрику.

Я одне за одним роздивився обличчя своїх товаришів по палаті: було зрозуміло, що про це не варто говорити з жодним із них. Вони б відповіли: «Ну і що?» і на тому все б скінчилося. А французи були інші, вони були ще свіженькі.

— Знаєте що? — сказав я їм. — Завтра табір будуть евакуювати.

Вони закидали мене запитаннями: «Куди? Пішки?.. І хворих теж? Тих, хто не може ходити?» — вони знали, що я бувалий в’язень і розумію німецьку; з цього вони виснували, що я знаю про це набагато більше, ніж хочу сказати.

Але я більш нічого не знав; я сказав їм це, але вони далі питали своє. От зануди. Що ж, вони в концтаборі всього кілька тижнів і ще не навчилися, що тут запитань не ставлять.

Пополудні прийшов лікар-грек. Він сказав, що ті з хворих, які можуть ходити, теж дістануть взуття та одяг і наступного дня разом зі здоровими вирушать у дорогу, йти доведеться двадцять кілометрів. Решта залишаться в Ка-Бе під наглядом персоналу, вибраного з-поміж менш серйозних хворих.

Лікар був незвично веселий і здавався п’яним. Я знав його, то був освічений, розумний, егоїстичний і обачний чоловік. Ще він сказав, що всі без винятку отримають потрійну пайку хліба, з чого хворі явно зраділи. Ми почали його розпитувати, що буде з нами. Він відповів, що німці, ймовірно, покинуть нас напризволяще; ні, він не думає, що нас вб’ють. Він не надто старався приховати, що думає протилежне — вже сама його веселість була промовистою.

Сам він вже приготувався до походу; тільки-но він вийшов, як двоє молодих угорців почали жваво перемовлятися. Вони вже видужували, але були ще дуже ослаблені. Було зрозуміло, що вони бояться залишатися з хворими і думають вирушити зі здоровими. Це не був наслідок тверезого розмислу — цілком ймовірно, що і я теж, якби не почувався таким слабким, підкорився б стадному інстинктові; страх неодмінно заразний, і налякана людина насамперед намагається тікати.

За межами бараку в таборі чулася незвична метушня. Один з угорців підвівся, вийшов і за півгодини повернувся з купою брудного шмаття. Він, мабуть, вкрав його на складі, де були речі, які мали підлягати дезінфекції. Вони з товаришем гарячково одяглися, вбираючи одну ганчірку на другу. Видно було, що вони поспішають довести діло до кінця, поки страх не примусив їх передумати. Було безглуздо вважати, що вони, ще такі слабкі, зможуть витримати хоча б годину ходи, до того ж по снігу і в тих подертих шкарбанах, які вони знайшли в останній момент. Я спробував пояснити їм це, але вони глянули на мене і не відповіли. Очі у них були, мов у наляканих тварин.

Тільки на мить мені майнула в голові думка, що вони, може, мають слушність. Вони незграбно вилізли через вікно, і я побачив, як вони, мов безформні клунки, хитаючись, ідуть у ніч. Вони не повернулися; набагато пізніше я дізнався, що через кілька годин після початку маршу вони вже не могли йти далі, й есесівці вбили їх.

Мені теж, ясна річ, потрібна була пара черевиків. Але знадобилось десь з годину, щоб я зміг подолати нудоту, гарячку і млявість.

Пару взуття я знайшов у коридорі (здорові розграбували склад з взуттям хворих і забрали найкраще; гірші черевики, розбиті і розпаровані, лежали по всіх кутах). Там я зустрів ельзасця Космана. У цивільному житті він був кореспондентом «Ройтера» в Клермон-Феррані; він теж був збуджений і піднесений. Він сказав: «Якщо повернешся раніше від мене, напиши мерові Меца, що я скоро буду».

Усі знали, що Косман має знайомства серед промінентів, тому його оптимізм здався мені доброю призвісткою, і я скористався з нього, щоб виправдати перед самим собою свою пасивність. Я сховав черевики і повернувся в ліжко.

Пізно вночі знову прийшов лікар-грек з наплічником і в балаклаві. Кинув мені на нари французький роман: «На маєш, італійцю, читай. Віддаси, коли побачимось». — Я досі ненавиджу його за цю фразу. Він знав, що ми приречені.

І врешті, незважаючи на заборону, прийшов Альберто попрощатись зі мною через вікно. Ми з ним були нерозлучні, ми були «ті два італійці», і наші товариші-іноземці переважно плутали наші імена. Шість місяців ми ділили нари і кожен грам їжі, «організованої» поза раціоном; але він перехворів скарлатиною в дитинстві, а отже, я не міг його заразити. Тому він пішов, а я залишився. Ми попрощалися, багато слів не треба було, ми вже все розповіли один одному безліч разів. Ми не думали, що розлучаємось надовго. Він знайшов міцні шкіряні черевики у непоганому стані — він належав до тих людей, які відразу знаходять все те, чого потребують.

Він теж був веселий і впевнений, як усі ті, хто вирушав. Це було зрозуміло — мало статися щось велике і небачене, навколо нарешті проявлялася присутність якоїсь сили, яка не була силою Німеччини, майже фізично відчувалося, як хитається цей наш проклятий світ. Принаймні це відчували здорові, які, хоч і втомлені та голодні, могли рухатися; але очевидно, що ті, хто надто слабкий, голий або босий, відчуває і думає по-іншому, і нашу свідомість опанувало паралізуюче відчуття, що ми цілковито безсилі і полишені на ласку долі.

Усі здорові (крім кількох розважливих, які в останню мить роздяглися і залізли на нари в лазареті) вирушили у ніч на 18 січня 1945 року. Всього з кількох таборів їх було близько двадцяти тисяч. Майже всі вони загинули під час евакуації — і серед них був Альберто. Можливо, хтось колись напише їхню історію.

А ми залишились лежати на своїх лежанках, самі зі своїми хворобами, і пасивність наша була сильніша за страх.

У цілому Ка-Бе нас було десь вісімсот. У нашій палаті нас залишилося одинадцятеро, кожен на окремих нарах, крім Шарля та Артюра, які спали разом. Коли ритм великої табірної машини зупинився, для нас почалися десять днів поза світом і поза часом.

У ніч евакуації табірні кухні ще працювали, і наступного ранку в лазареті востаннє роздали баланду. Центральна котельня вже зупинилася; у бараках залишалося ще трохи тепла, але з кожною годиною, що минала, температура понижувалася, і було зрозуміло, що невдовзі ми страждатимемо від холоду. Надворі було принаймні 20 градусів нижче нуля; більшість хворих була лише в сорочці, а дехто не мав і того.

Ніхто не знав, що з нами буде. Дехто з есесівців залишився, на кількох сторожових вишках були ще вартові.

Ближче до півдня фельдфебель-есесівець обійшов бараки. Він призначив у кожному бараці головного, вибираючи їх серед тих неєвреїв, що залишилися, і розпорядився, щоб вони негайно склали список хворих, розділивши їх на євреїв та неєвреїв. Усе, здавалось, було зрозуміло. Ніхто не здивувався, що німці до останнього зберегли свою національну любов до класифікації, і жоден єврей насправді не думав, що доживе до наступного дня.

Двоє французів не зрозуміли і злякалися. Я неохоче переклав їм промову есесівця; мене дратував їхній страх — вони не прожили в концтаборі й місяця, не зазнали ще голоду, навіть не були євреями, а вже боялися.

Ще раз роздали хліб. Пополудень я провів, читаючи залишену лікарем книжку — вона була дуже цікава і я, як не дивно, добре пам’ятаю її. Я ще раз пішов у сусіднє відділення, шукаючи ковдр — багатьох тамтешніх хворих виписали, і їхні ковдри залишилися вільними. Я взяв кілька досить теплих ковдр.

Дізнавшись, що вони з дизентерійного відділення, Артюр зморщив носа: «Y-avait point besoin de le dire»,[67] — вони й справді були з плямами. А я думав, що в будь-якому разі, знаючи, що нас чекає, краще спати добре вкритими.

Швидко запала ніч, але електричне світло ще було. Зі спокійним острахом ми побачили в кутку барака озброєного есесівця. Мені не хотілося розмовляти; якщо я й відчував страх, то тільки тим зовнішнім, умовним способом, про який я згадував раніше. Читав я допізна.

Годинників не було, але десь, певно, о двадцять третій світло погасло, включно з рефлекторами на сторожових вишках. Видніли тільки пучки світла далеких прожекторів. У небі зблиснуло гроно сильних вогнів, які на якийсь час зависли, різко освітлюючи місцевість. Почувся гуркіт літаків.

Тоді почалося бомбардування. Це не було чимсь новим, я зійшов з нар, одяг на босі ноги черевики і став чекати.

Бомбардували десь далеко, може біля Аушвіца.

Але ось вибухнуло ближче, а потім, ще заки я зміг про це подумати, ще раз і ще, аж вуха оглушило. Почулося, як б’ються шибки, барак затрясся, впала на землю ложка, яку я прикріпив до щілини у дерев’яній стіні.

Тоді все, схоже, скінчилося. Каньолаті, молодий селянин, теж з Вогезів, мабуть, ніколи раніше не бачив нальоту; він вискочив голий з ліжка і сховався в кутку, репетуючи.

Через кілька хвилин стало ясно, що у табір влучила бомба. Два бараки палали вогнем, ще два були стерті з лиця землі, але всі вони були порожні. Насунули десятки голих і жалюгідних хворих з барака, якому загрожувала пожежа — вони просили притулку. Ми не могли їх прийняти. Вони наполягали, благаючи і погрожуючи різними мовами — нам довелося забарикадувати двері. Освітлені полум’ям, вони потяглися деінде, босоніж по талому снігу. За багатьма волочилися зірвані пов’язки. Схоже було, що нашому баракові ніщо не загрожує, принаймні поки не зміниться вітер.

Німців більше не було. Вишки були порожні.

Нині я думаю, що хоча б через той факт, що існував Аушвіц, ніхто у наші дні не повинен говорити про Провидіння; але нема сумніву, що в той час згадка про біблійне спасіння у хвилину крайньої небезпеки, мов подув вітру, промайнула в душах у всіх.

Спати було неможливо; розбилася шибка і було дуже холодно. Я подумав, що нам доведеться знайти якусь грубку і забезпечити собі вугілля, дрова та харчі. Я знав, що все це конче необхідно, але без чиєїсь допомоги мені б ніколи не стало сил це здійснити. Я поговорив про це з французами.

Французи погодилися. Ми всі троє встали на світанку. Я почувався хворим і безсилим, мені було холодно і страшно.

Інші хворі дивилися на нас з шанобливою цікавістю — хіба ми не знаємо, що хворим не можна виходити з Ка-Бе? А якщо ще не всі німці втекли? Але вони не сказали нічого — вони були раді, що хтось хоче спробувати.

Французи поняття не мали про топографію концтабору, але Шарль був відважний і міцний, а Артюр мав розважливий і практичний селянський глузд. Ми вийшли в морозний, туманний і вітряний день, сяк-так загорнувшись у ковдри.

Те, що ми побачили, не схоже було ні на яке видовище, яке я будь-коли бачив сам або про яке чув.

Тільки-но загинувши, концтабір, здавалось, уже розкладався. Води й електрики вже не було; під поривами вітру гупали розвалені вікна і двері, скрипіла відірвана з дахів бляха, а попіл зі згарища здіймався високо і далеко. Крім руйнувань від бомб, додалося діло рук людей: обірвані, схожі на скелети хворі, які могли ще рухатися, снували повсюди, спотикаючись, по твердій замерзлій землі. Вони лазили, мов черв’яки, по всіх порожніх бараках, шукаючи поживи і дров; з безумною люттю висаджували двері розцяцькованих кімнат зненавиджених блокових старост, куди ще вчора не мали доступу прості гефтлінги; неспроможні більше стримувати потребу, вони гидили повсюди, забруднюючи безцінний сніг, який тепер був єдиним джерелом води для цілого табору.

Біля спалених бараків, з яких ішов дим, до землі тулилися цілі гурти хворих, щоб хоч трохи зігрітися. Інші знайшли десь картоплю і тепер смажили її на жаринах пожежі, озираючись навколо лютими очима. Деякі зуміли розпалити справжнє вогнище і топили на ньому в знайдених посудинах сніг.

Ми з усіх сил поквапилися до кухні, але картопля вже майже скінчилася. Ми наповнили два мішки і залишили їх під наглядом Артюра. Серед руїн блоку промінентів ми з Шарлем знайшли нарешті те, що шукали: важку чавунну грубку з усе ще справним димарем; Шарль підігнав тачки, і ми повантажили її на них; тоді він залишив на мене завдання доправити її до бараку, а сам побіг до мішків. Там він побачив, що Артюр зомлів від холоду; Шарль повантажив обидва мішки собі на спину і заніс їх у безпечне місце, а тоді побіг допомогти другові.

Тимчасом я, ледве тримаючись на ногах, намагався якось пхати важкі тачки. Почувся гул двигуна, і в табір в’їхав на мотоциклі есесівець. Як завжди, коли ми бачили їхні жорстокі обличчя, я відчув, як мене заливає страх і ненависть. Тікати було вже пізно, та й я не хотів покидати грубки. Правила концтабору велять стати струнко і зняти шапку. Шапки я не мав, а ковдра сковувала мені рухи. Я відійшов на кілька кроків від тачок і незграбно вклонився. Німець проїхав, не помітивши мене, завернув за якийсь барак і зник з очей. Тільки пізніше я усвідомив, у якій був небезпеці.

Врешті я дістався до порогу нашого барака, і грубка перейшла в руки Шарля. Мені дух забивало від зусилля, перед очима танцювали чорні плями.

Тепер треба було її встановити. У всіх нас трьох руки геть заклякли, крижаний метал липнув до шкіри пальців, але треба було терміново розпалити пічку, щоб зігрітися і зварити картоплю. Ми знайшли дрова і вугілля, а також принесли жар зі спалених бараків.

Коли полагодили розбите вікно, а грубка почала випромінювати тепло, здалося, ніби в кожному з нас щось розпрямилося, а тоді Товаровскі (двадцятитрирічний тифозний напівфранцуз-напівполяк) запропонував іншим хворим пожертвувати нам трьом по шматку хліба за нашу працю, і всі погодилися.

Ще попереднього дня чогось подібного не можна було собі уявити. Табірний закон гласив: «з’їж свій хліб і, якщо можеш, також хліб свого сусіда», і тут не було місця для вдячності. Це вже точно означало, що концтабір помер.

То був перший людський вчинок серед нас. Гадаю, якраз в цей момент розпочався процес, завдяки якому ми, ті, що вижили, з гефтлінгів поступово знову перетворилися на людей.

Артюр оклигав від переохолодження, але відтоді уникав бувати на холоді; він взяв на себе турботу про грубку, варіння картоплі, прибирання в палаті та допомогу хворим. Ми з Шарлем розділили між собою різні справи надворі. Ще годину надворі було світло; наша вилазка дала півлітра спирту і банку пивних дріжджів, які хтось викинув на сніг; ми роздали варену картоплю і по ложці дріжджів на людину. Мені чомусь здавалося, що це може запобігти авітамінозу.

Запала темрява; у цілому таборі тільки в нашій кімнаті була грубка, чим ми дуже пишалися. Біля дверей товклося чимало хворих з інших відділень, але показна постать Шарля стримувала їх. Ніхто — ні ми, ні вони — не думали про те, що неминуче змішання з нашими хворими робило перебування в нашій палаті дуже небезпечним і що захворіти дифтерією в цих умовах означало певнішу смерть, ніж стрибок з четвертого поверху.

Я сам, цілком це усвідомлюючи, не зупинявся на цій думці — занадто давно я звик думати про смерть від хвороби як про можливу річ, якої в разі чого не уникнути і якій ми нічим зарадити не могли. Мені також не спадало на гадку, що я міг би перебратися в інше приміщення, в інший барак, де була менша небезпека заразитися — тут була грубка, діло наших рук, яка випромінювала чудове тепло, тут було моє ліжко, і, зрештою, ми, одинадцятеро хворих інфекційного відділення, відчували, що нас пов’язують тісні узи.

Зрідка чувся то близький, то далекий гуркіт артилерії, а вряди-годи — тріскотнеча автоматичних рушниць. У пітьмі, яку розривало тільки червоне жевріння жару, Шарль, Артюр і я сиділи, курячи знайдені в кухні сигарети з ароматичних трав і розмовляючи про речі минулі й майбутні. Посеред безмежної рівнини, де панував мороз і війна, у темній кімнатці, де кишіло від бацил, ми почувалися у мирі з собою і зі світом. Ми знемагали від втоми, але нам здавалося, що ми нарешті зробили щось корисне; ми почувалися, як Бог після першого дня творіння.

Засвітало, і прийшла моя черга розпалювати грубку. Крім загальної слабкості, біль в суглобах у кожну мить нагадував мені, що моя скарлатина ще не відступила. Думка про те, що доведеться пірнути в морозне повітря, шукаючи в інших бараках вогню, здалася мені такою осоружною, що я аж затремтів.

Я згадав про свої кремінці; скропив спиртом клапоть паперу, терпляче зішкрябав з одного камінця купку чорного порошку, а тоді взявся сильніше шкребти камінець ножем. І ось посипались іскри, купка загорілася, і над папером здійнялося бліде полум’я — то горів спирт.

Захоплений Артюр встав з ліжка і підігрів по три вчорашні картоплини на кожного; тоді, голодні і тремтячі, ми з Шарлем знову вирушили досліджувати розгромлений табір.

Харчів (тобто картоплі) нам залишалося хіба що на два дні; воду ми отримували, лише топлячи сніг, що було непростою операцією через брак великого посуду, і в результаті нам діставалася чорнувата, каламутна рідина, яку треба було проціджувати.

У таборі панувала тиша. Тут блукали, як і ми, у пошуках необхідного інші голодні привиди — з відрослими бородами, запалими очима, крізь лахміття прозирали схожі на скелети жовтуваті тіла. Ледь тримаючись на ногах, вони входили і виходили з порожніх бараків, виносячи звідти найрізноманітніші предмети: сокири, відра, копистки, цвяхи; усе це могло знадобитися, а найдалекоглядніші вже планували вигідні оборудки з поляками з навколишніх сіл.

На кухні двоє билися за останні кілька десятків гнилих картоплин. Вони вчепилися в лахміття і товкли один одного чудернацькими ударами, повільними і непевними, випльовуючи крізь закляклі від холоду губи лайки їдишем.

На подвір’ї складу були дві великі купи капусти та ріпи (великі головки ріпи без жодного смаку були основою нашого харчування). Вони так замерзли, що їх треба було виколупувати киркою. Ми з Шарлем робили це по черзі, збираючи всі наші сили для кожного удару, і видобули кілограмів п’ятдесят. Знайшли ми ще дещо: Шарль надибав десь пачку солі і («une fameuse trouvaille!» [68]) бідон з водою, десь літрів п’ятдесят, у вигляді брили льоду.

Ми повантажили все це на візок (раніше його використовували для того, щоб розвозити їжу по бараках; тепер повсюди валялася велика їх кількість) і повернулися, з натугою штовхаючи візок по снігу.

Того дня ми задовольнилися вареною картоплею і підсмаженими на пічці шматками ріпи, але на завтра Артюр обіцяв нам значні новації.

Пополудні я пішов у колишню амбулаторію, шукаючи щось корисне. Але мене випередили: недосвідчені грабіжники перевернули тут все догори дригом. Тут не було жодної цілої пляшки, на підлозі лежав шар лахміття, лайна і перев’язочного матеріалу, а ще голий і зсудомлений труп. Але дещо уникло уваги моїх попередників — автомобільний акумулятор. Я торкнувся ножем контактів — майнула іскорка. Він був заряджений.

Ввечері у нашій кімнаті горіло світло.

Лежачи на ліжку, я з вікна бачив довгий шмат дороги — вже три дні по ній хвилями сунули, тікаючи, сили вермахту. Броньовики, танки «Тигр» з білим камуфляжем, німці верхи, німці на велосипедах, німці пішки, озброєні і неозброєні. Вночі гуркіт гусениць долинав набагато раніше, ніж з’являлися у полі зору танки.

Шарль питав:

— Ça roule encore?

— Ça roule toujours [69].

Здавалося, вервечка ця не скінчиться ніколи.

Але вона таки скінчилася. На світанку 21 числа перед нами розкинулась безлюдна, сувора, смертельно сумна рівнина, біла до самого обрію, над якою літали ворони.

Мені майже захотілось побачити ще щось, що рухається. Цивільні поляки теж зникли, сховавшись хтозна де. Здавалось, ніби навіть вітер спинився. Мені хотілося тільки одного: далі лежати під ковдрами, віддавшись цілковитій знемозі м’язів, нервів і волі; чекати, аж все скінчиться чи не скінчиться — для мене це було однаково, мов для небіжчика.

Але Шарль уже розпалив грубку, Шарль, ця енергійна людина, цей впевнений і приязний чоловік, кликав мене до роботи:

— Vas-y, Primo, descends-toi de là-haut; il y a Jules à attraper par les oreilles…[70]

«Жуль» — то було відхоже відро, яке щоранку треба було брати за дужки, виносити надвір і виливати у вигрібну яму; то було перше, що треба було зробити з самого ранку, і якщо згадати, що руки помити було неможливо і що троє наших були хворі тифом, тоді зрозуміло, що то не була приємна робота. Потім треба було зайнятися капустою і ріпою. Поки я ходив шукати дрова, а Шарль збирав сніг, щоб розтопити, Артюр мобілізував на чищення городини тих хворих, які могли сидіти. Зголосилися Товаровскі, Сертеле, Алкале і Шенк.

Сертеле теж був селянин з Вогезів, двадцяти років; здавалось, що він у доброму стані, але з дня на день голос його дедалі більше набував зловісного носового тембру, нагадуючи нам, що дифтерія свого не попускає.

Алкале — скляр, єврей з Тулузи; він був дуже спокійний і розсудливий, страждав рожею на обличчі.

Шенк був словацький комерсант, теж єврей; він видужував від тифу і мав страшенний апетит. Товаровскі, франко-польський єврей, дурний і балакучий, теж був корисний для нашої спільноти завдяки своєму оптимізмові, що передавався всім.

Тож поки хворі працювали ножем, сидячи кожен на своїх нарах, ми з Шарлем зайнялися пошуком підхожого місця для приготування їжі.

Повсюди в таборі було неймовірно брудно. Оскільки всі нужники були переповнені, а про їх чищення, звісно, більше не дбав ніхто, хворі з дизентерією (а їх була понад сотня) загидили всі кутки Ка-Бе, заповнили всі відра, усі бідони, в яких привозили харчі, усі казанки. Не можна було й кроку ступити, не дивлячись під ноги; пересуватися в темряві було неможливо. Хоч ми й страждали від холоду, який не попускав, ми з жахом думали про те, що станеться, коли буде відлига: інфекція пошириться нестримно, стоятиме нестерпний сморід, а крім того, якщо розтане сніг, ми залишимося взагалі без води.

Після довгих пошуків ми врешті знайшли кілька метрів не надто закаляної підлоги у приміщенні, яке раніше слугувало вмивальнею. Ми розпалили там вогнище, а тоді, щоб не марнувати часу і уникнути ускладнень, продезінфікували собі руки, збризкуючи їх хлораміном, змішаним з водою.

Новина про те, що готується суп, швидко розійшлася у натовпі цих напівтрупів; біля дверей утворилося юрмище голодних облич. Шарль, піднявши копистку, енергійно виголосив перед ними коротку промову, яка, хоч він говорив французькою, не потребувала перекладу.

Більшість розійшлася, але один виступив вперед: він був парижанин, кравець вищого класу (за його словами), хворий на легені. Взамін за літр баланди він зобов’язується викроїти для нас одяг з численних ковдр, які залишились у таборі.

Максим виявився справді дуже вправним. Наступного дня ми з Шарлем вже були власниками куртки, штанів та рукавиць з грубої тканини яскравих кольорів.

Ввечері, після першої баланди, розданої з ентузіазмом і спожитої з жадібністю, глибока тиша на рівнині перервалася. Занадто втомлені, щоб відчувати великий неспокій, ми прислухалися зі своїх нар до свисту снарядів у нас над головами і до вибухів невидимої артилерії, яка, схоже, була розташована вздовж всього горизонту.

Я подумав: життя поза табором було чудове і ще буде чудове, і було б страшенно шкода дати себе вбити тепер. Я розбудив тих хворих, які дрімали, і коли впевнився, що всі мене слухають, сказав їм — спочатку французькою, а потім постарався, наскільки міг, висловити це німецькою — тепер всі повинні думати про повернення додому, і на наш погляд, є деякі речі, які потрібно робити, а деяких варто уникати. Кожен повинен дбати про те, щоб зберегти свій казанок і ложку; ніхто не повинен віддавати іншим баланду, якої він не доїв; з нар злазити можна тільки для того, щоб піти за потребою; якщо комусь щось потрібне, хай звертається лише до когось з нас трьох; Зокрема Артюрові було доручено пильнувати за дисципліною та гігієною, і він мав пам’ятати, що краще залишити казанки і ложки брудними, ніж мити їх, ризикуючи помилково переплутати посуд хворого дифтерією з посудом тифозного.

У мене склалося враження, що хворі вже занадто байдужі до всього, щоб прислухатися до моїх слів; але я дуже покладався на сумлінність Артюра.

Якщо відважним є той, хто з легким серцем йде назустріч серйозній небезпеці, ми з Шарлем того ранку були відважними. Ми розширили поле наших пошуків на табір есесівців, розташований відразу за електричною огорожею.

Табірні охоронці тікали, мабуть, дуже поспішно. Ми побачили столи, на яких стояли наполовину повні тарілки тепер вже замерзлого супу, який ми пожерли з величезною насолодою, келихи, все ще повні пива, яке перетворилося на жовтуватий лід, шахову дошку з розпочатою партією. У спальних приміщеннях було чимало цінних речей.

Ми завантажилися пляшкою горілки, різними медикаментами, газетами та журналами, і взяли також чотири чудові стебновані ковдри, одну з яких я досі маю у себе вдома в Турині. Не усвідомлюючи небезпеки, ми задоволено принесли до себе в палату плоди нашої вилазки, віддавши їх під опіку Артюра. Тільки ввечері ми дізналися, що сталося через якихось півгодини після цього.

У покинутий табір забрело кілька озброєних есесівців, які, мабуть, відстали від своїх. Вони виявили, що в есесівській їдальні отаборилося вісімнадцять французів. Вони методично вбили всіх пострілом в потилицю, розклали в ряд знівечені тіла на засніженій вулиці, а тоді подалися геть. Вісімнадцять трупів лишилися лежати там аж до приходу росіян; ніхто не мав сили їх поховати.

Зрештою, у всіх бараках на нарах подекуди лежали задерев’янілі трупи, яких ніхто і не думав виносити. Земля була занадто замерзла, щоб можна було викопати могили; чимало трупів скинули на купу в котлован, але вже з перших днів котлован був переповнений, і ми могли спостерігати це жахливе видовисько з нашого вікна.

Від дизентерійного відділення нас відділяла тільки дощана стіна. Тут було чимало померлих і чимало вмираючих. Підлога була вкрита шаром замерзлих екскрементів. Ніхто вже не мав сили вилізти з-під ковдри, щоб знайти їжу, а ті, хто зробив це раніше, не повернулися допомогти товаришам. На тих самих нарах, притиснувшись один до одного, щоб було не так холодно, якраз коло перегородки лежали двоє італійців; я часто чув, як вони розмовляють, але оскільки тут я говорив тільки французькою, вони довго не знали про мою присутність. Того дня вони випадково почули моє ім’я, яке Шарль вимовив на італійський манір, і відтоді не переставали стогнати і благати.

Звичайно, мені б хотілося їм допомогти, якби я мав засоби і силу, хоча б для того, щоб вони перестали настирливо репетувати. Ввечері, коли вся робота була виконана, перемагаючи втому і огиду, я навпомацки посунув брудним і темним коридором до їхнього відділення, несучи казанок з водою і залишки нашої сьогоднішньої баланди. Результатом було те, що відтоді ціле дизентерійне відділення день і ніч волало крізь тонку стіну моє ім’я, із закінченнями всіх європейських мов, супроводжуючи його незрозумілими благаннями, але я і так нічому зарадити не міг. Мені хотілося плакати і проклинати їх.

Ніч принесла нам паскудні несподіванки.

На нарах піді мною лежав Лакмакер, який вже перетворився на жалюгідну руїну. То був (принаймні колись) голландський єврей сімнадцяти років, високий, худий і тихий. Він хворів уже три місяці, не знаю, як це він уник селекції. У нього спочатку був тиф, а потім скарлатина; водночас виявилось, що в нього серйозний порок серця, а також страшні пролежні, і лежати він міг уже тільки на животі. При тому всьому він мав страшенний апетит; розмовляв він тільки голландською, і ніхто з нас його не розумів.

Можливо, причиною всього був той суп з капусти та ріпи, і Лакмакер зажадав дві порції. Посеред ночі він застогнав, тоді звалився з нар. Він намагався дістатися до відра, але був занадто слабкий, і впав на землю, голосно плачучи і волаючи.

Шарль увімкнув світло (акумулятор виявився доленосним), і перед нами відкрилася вся серйозність цього випадку. Нари хлопця і підлога були загиджені. У невеликому приміщенні сморід швидко ставав нестерпним. У нас був тільки мінімальний запас води, і не було ковдр, ані сінників на зміну. Бідолашний хлопчина був страшним джерелом інфекції; але, звісно, не можна було залишити його тут на цілу ніч, щоб він стогнав і тремтів від холоду посеред екскрементів.

Шарль зліз з нар і мовчки одягнувся. Я тримав свічку, а він вирізав ножем усі забруднені місця на сіннику та ковдрах; тоді делікатно, мов мати дитину, підняв Лакмакера з підлоги, сяк-так повитирав його соломою, витягнутою з сінника, і поклав на перестелене ліжко в єдиній позі, в якій цей нещасний міг лежати; тоді вишкрябав підлогу шматком бляхи, врешті розвів трохи хлораміну і покропив цим знезаражувальним засобом все, включно з самим собою.

Його самовідданість я оцінив тим вище, що сам був такий змучений, що навряд чи мені б стало сили зробити те, що зробив він.

Картопля у нас скінчилася. Уже багато днів по бараках ходила чутка, що десь неподалік від табору, за межами огорожі з колючого дроту, є велике сховище картоплі.

Мабуть, якийсь невідомий першопроходець терпляче щось розвідав, а може, хтось точно знав, де це місце; і ось вранці 23 числа частину огорожі з колючого дроту повалили, і жалюгідні постаті почали снувати крізь цей отвір туди і назад.

Ми з Шарлем вирушили під вітром на безживну рівнину. Ми опинились за розбитим шлагбаумом.

— Dis donc, Primo, on est dehors! [71]

І справді — вперше від дня мого арешту я був вільний, мене не стерегли озброєні вартові, і між мною та моїм домом не було колючого дроту.

Картопля була десь за чотириста метрів від табору — то був справжній скарб.

Два довжелезні рови, повні картоплі, вкритої шарами землі і соломи, щоб не померзла. Від голоду ніхто більше не помре.

Але викопати її було неабиякою працею. Від морозу поверхня ґрунту була тверда, мов мармур. Важко довбаючи киркою, можна було пробити поверхню і розкрити закопане; але більшість воліли залазити в діри, викопані раніше іншими, просуваючись в глибину, і передавати картоплю товаришам назовні.

Одного старого угорця там спіткала смерть. Він лежав застиглий, мов уособлення голоду: голова і плечі під купою землі, живіт на снігу, руки простягнуті до картоплі. Той, хто надійшов пізніше, відсунув труп на метр убік і став далі копати у звільненому отворі.

Відтоді харчування наше покращилось. Крім вареної картоплі та картопляного супу, ми давали нашим хворим ще картопляні млинці за Артюровим рецептом: натирається сира картопля і мішається з вареною розім’ятою; суміш смажиться на гарячій блясі. У млинцях цих відчувався смак сажі.

Але Сертеле не зміг посмакувати ними, бо хвороба його прогресувала. Крім того, що він говорив дедалі більш носовим голосом, того дня він не зміг проковтнути як слід ніякої їжі — щось сталося у нього з горлом, кожен шматок загрожував задушити його.

Я пішов по лікаря-угорця, який залишився серед хворих у бараці навпроти.

Тільки-но почувши про дифтерію, він ступив три кроки назад і звелів мені йти геть.

Суто з пропагандистських міркувань я накрапав усім у ніс камфорної олії. Запевнив Сертеле, що і йому це допоможе; і я сам намагався переконати себе в цьому.

Свобода. Її конкретним виразом був пролом в огорожі з колючого дроту. Якщо уважно подумати, це означало, що не буде більше німців, не буде селекцій, роботи, биття, перекликів, а згодом, можливо, буде повернення.

Але щоб переконати себе в цьому, потрібне було зусилля, а ніхто не мав для цього часу. Всюди навколо була розруха і смерть.

Купа трупів перед нашим вікном вже піднялася над краями ями. Незважаючи на картоплю, усі були вкрай слабкі; жоден хворий в таборі не одужав, а багато хто захворів на запалення легенів та діарею; ті, що вже більше не могли рухатися або не мали для цього сили, лежали безвладно на своїх нарах, закляклі від холоду, і ніхто не помічав, коли вони помирали.

Інші були страхітливо втомлені — після місяців концтабору самою картоплею відновити сили людини неможливо. Коли, скінчивши готувати їжу, ми з Шарлем притягали двадцять п’ять літрів щоденної баланди з умивальні в кімнату, ми падали, важко дихаючи, на нари, а роздавав суп Артюр, старанний і хазяйновитий, дбаючи про те, щоб залишити три пайки rabiot pour les travailleur» і трохи решток pour les italiens d’à côté [72].

У другій палаті інфекційних хворих, яка теж була суміжною з нашою і в якій жили переважно сухотники, становище було цілком інше. Усі, хто міг, перебралися в інші бараки. Найважчі і найслабші хворі згасали один за одним в самотності.

Я зайшов туди якось вранці, щоб позичити голку. На одних з верхніх нар хрипів хворий. Він почув мої кроки, підвівся і сів, а тоді повис з краю ліжка головою вниз, до мене, тулуб і руки його застигли, очі закотилися. Той, хто лежав на нижніх нарах, інстинктивно простягнув руки вгору, щоб підтримати тіло, і тоді зрозумів, що товариш його помер. Він повільно відпустив тіло, воно зісковзнуло на землю та й там і зосталося. Ніхто не знав, як його звати.

Але в бараці номер 14 була новина. Там лежали прооперовані пацієнти, деякі з них були у непоганому стані. Вони організували виправу в табір англійських військовополонених, який вважали евакуйованим. То була дуже плідна експедиція. Вони повернулися, одягнуті в хакі, з візком, повним небачених чудес: там був маргарин, порошковий пудинг, смалець, соєве борошно, горілка.

Ввечері в бараці номер 14 співали.

Ніхто з нас не почувався на силі пройти два кілометри до англійського табору і повернутися з вантажем. Але непрямим чином вдала виправа виявилася корисною багатьом. Нерівномірний розподіл благ спричинив відродження торгівлі та ремесел. У нашій кімнатці, де пахло смертю, виникла фабрика з виробництва свічок — віск ми виливали у форми з картону, а ґніт просякали борною кислотою. Багатії з 14 бараку викуповували всю нашу продукцію, розплачуючись смальцем і борошном.

Це я знайшов брусок невживаного воску на складі електрообладнання; пригадую несхвальний вираз обличчя тих, хто бачив, як я його забираю, і діалог між нами:

— Що ти з цим робитимеш?

Комерційні таємниці видавати було не варто; я сам здивувався, коли відповів на це словами, які часто чув від старожилів табору і які символізували їхню гордість — гордість тим, що вони «бувалі в’язні», люди кмітливі, які завжди вміють викрутитися; «Ich verstehe verschiedene Sachen…» (Я багато на чому знаюся…)

Прийшла черга Шомоді. То був хімік-угорець років п’ятдесяти, худий, високий і мовчазний. Як і голландець, він одужував від тифу та скарлатини; аж тут сталося щось дивне. Його охопила сильна гарячка. Вже, мабуть, днів з п’ять він не сказав ні слова; але в той день він відкрив рота і сказав твердим голосом:

— Під сінником у мене пайка хліба. Розділіть її між вами трьома. Я більше не їстиму.

Ми не знали, що сказати, але поки що хліба не чіпали. У нього спухло півобличчя. Поки він був ще при свідомості, то лежав, замкнувшись у суворій мовчанці.

Але ввечері і цілу ніч, а потім ще два дні без перерви тишу роздирало його марення. Запавши у свій останній безконечний сон, в якому панувала рабська покірність, він з кожним подихом шепотів Jawohl; регулярно і безупинно, мов машина, Jawohl з кожним опусканням худющої грудної клітки, тисячі разів, аж хотілося трусити ним, душити його, щоб він принаймні говорив якесь інше слово.

Я ніколи не розумів так, як тоді, якою важкою працею є смерть людини.

Надворі далі була глибока тиша. Сильно збільшилася кількість воронів, і всі знали, чому. Перегукування артилерії відновлювалося лише з великими перервами.

Усі говорили один одному, що росіяни прийдуть вже швидко, дуже швидко; усі це твердили, усі були певні, але насправді ніхто цього ясно не усвідомлював. Бо в концтаборах зникає звичка надіятися, як також віра у власний розум. У концтаборі думати зайве, бо події здебільшого розгортаються непередбаченим чином; це також шкідливо, бо мислення оживляє вразливість, а вона є джерелом страждання, і тому якийсь передбачливий закон природи притуплює її, коли страждання переходять певну межу.

Як стомлюються від радості, страху чи самого страждання, так також стомлюються від чекання. Доживши до 25 січня, уже вісім днів відірвані повністю від того жорстокого світу, який все ж був світом, більшість з нас були занадто виснажені навіть для того, щоб чекати.

Ввечері, зібравшись біля грубки, ми — Шарль, Артюр і я — знову відчули себе людьми. Ми могли говорити про все. Мене захоплювала розповідь Артюра про те, як проводять неділі у вогезькому містечку Прованшер, а Шарль мало не плакав, коли я розповів йому про період перемир’я в Італії, про непевні і повні розпачу часи початку партизанської боротьби, про чоловіка, який нас зрадив, про те, як нас схопили у горах.

У темряві над нами і за нами восьмеро хворих ловили кожне слово з наших уст, навіть ті, хто не розумів французької. Тільки Шомоді вперто підтверджував свою вірність смерті.

Ми лежали у світі мертвих і примар. Навколо нас і в нас самих всередині зникли останні сліди цивілізованості. Діло перетворення людей на тварин, яке започаткували переможні німці, було доведене до кінця німцями переможеними.

Той, хто вбиває, є людиною, той, хто чинить або зазнає несправедливості, теж є людиною; але не є людиною той, хто, позбувшись всяких застережень, ділить ліжко з трупом. Той, хто чекає, коли його ближній скінчить помирати, щоб забрати його шматок хліба, перебуває — нехай не зі своєї волі — набагато далі від людини мислячої, ніж найбільш неотесаний пігмей і найжорстокіший садист.

Наше існування дуже залежить від того, що коїться в душах тих, хто навколо нас; тому нелюдським є досвід того, хто пережив дні, коли людина була річчю в очах людини. Нас трьох це великою мірою оминуло, і за це ми вдячні один одному; тому моя дружба з Шарлем буде тривалою.

А за тисячі метрів над нами, у прогалинах між сірими хмарами, точилися заплутані і таємничі поєдинки літаків. Над нами, голими, кволими і безсилими, люди нашого часу намагалися заподіяти один одному смерть, користуючись найвигадливішими інструментами. Один порух їхнього пальця міг спричинити знищення цілого табору, стерти з лиця землі тисячі людей; а суми всіх наших сил і бажань не вистачило б на те, щоб продовжити бодай на хвилину життя одногоєдиного з нас.

Танець літаків уночі припинився, і приміщення знову сповнилось монологом Шомоді.

У повній темряві я раптом прокинувся. L’pauv’ vieux[73] мовчав: це був кінець. В останньому здриганні життя він упав з нар на землю; я почув, як об долівку вдарились його коліна, стегна, плечі, голова.

— La mort l’a chassé de son lit[74], — прокоментував Артюр.

Ясна річ, винести його з приміщення вночі ми не могли. Нам не залишалось нічого іншого, як тільки знову заснути.

Світанок. На підлозі — ганебна купка застиглої плоті, річ, що звалася Шомоді.

Але є справи важливіші — оскільки вмитися неможливо, ми не можемо торкнутися його, поки не приготуємо їжу і не поїмо. Крім того, «…rien de si dégoûtant que les débordements» [75], слушно каже Шарль — треба спорожнити відхоже відро. Вимоги живих важливіші; мертві можуть почекати. Ми беремось за роботу, як щодня.

Росіяни прийшли, коли ми з Шарлем несли Шомоді недалеко від бараку. Він був дуже легкий. Ми перекинули ноші на сірий сніг. Шарль зняв шапку. Мені було прикро, що я шапки не маю.

За тих десять днів з одинадцяти пацієнтів інфекційного відділення помер тільки Шомоді. Сертеле, Каньолаті, Товаровскі, Лакмакер та Дорже (про останнього я ще не згадував — то був французький промисловець, який після операції на перитоніт захворів носовою дифтерією) померли через кілька тижнів у тимчасовому російському лазареті в Аушвіці. У квітні в Катовіце я зустрів Шенка та Алкале у доброму здоров’ї. Артюр щасливо добрався до своєї родини, а Шарль знову почав вчителювати; ми обмінялися довгими листами, і я сподіваюся колись знов його побачити.

Авільяна-Турин, грудень 1945 — січень 1947 року.