Чи це людина

Іспит з хімії

Команда 98, звана хімічною, мала б бути командою спеціалістів.

У день офіційного оголошення про її утворення навколо нового капо на аппельпляці у сірому світлі світанку зібрався невеличкий гурт з п’ятнадцяти гефтлінгів.

Капо був першим розчаруванням — був то знову ж таки «зелений трикутник», професійний злочинець — служба праці не вважала за необхідне, щоб капо хімічної команди був хіміком. Марно намагатися питати його про щось, він не відповість, або у відповідь дістанемо крики і стусани. Зрештою, певну надію подавала його не надто міцна статура і зріст нижче середнього.

Він виголосив коротку промову своєю грубою казармовою німецькою, і розчарування підтвердилось. Вони, значить, хіміки; гаразд, він — Алекс, і якщо вони гадають, що дісталися до раю, то помиляються. Насамперед, аж до дня початку виробництва, команда 98 буде звичайною вантажною командою, приписаною до складу хлориду магнію. Крім того, якщо вони вважають, що вони, Intelligenten, інтелігенти, можуть жартувати собі з ним, райхдойчем Алексом, тоді, Herrgottsacrament, хай йому біс, він їм покаже, аякже, він їм покаже… (стиснувши кулак і виставивши вказівний палець, він махнув ним навскіс у німецькому жесті погрози); і врешті нехай не думають, що когось обдурять, якщо хтось назвався хіміком даремно; іспит, аякже, у найближчі дні буде іспит — іспит з хімії перед тріумвіратом з відділу полімеризації: доктором Гаґеном, доктором Пробстом, доктором інженером Паннвіцем.

Тому, meine Herren[28], ми вже й так змарнували багато часу, команди 96 та 97 вже вирушили, вперед марш, і, на початок, хто буде йти не в крок і порушить стрій, матиме справу з ним.

То був такий самий капо, як усі інші.

Виходячи з концтабору, перед оркестром та есесівським постом, де нас перераховують, марширувати ми маємо по п’ятеро, тримаючи шапку в руці, витягнувши нерухомі руки вздовж тіла і напруживши шию, розмовляти не можна. Далі ми шикуємось по троє, і вже можна спробувати перекинутися кількома словами крізь стукіт десяти тисяч пар дерев’яних підошов.

Хто вони, ці мої товариші-хіміки? Біля мене крокує Альберто, він студент-третьокурсник, цього разу нам теж вдалося не розлучитися. Третього ліворуч від мене я ніколи не бачив, він здається дуже молодим і блідий, як віск, номер його вказує, що він голландець. Три спини переді мною теж мені незнайомі. Назад обертатися небезпечно, я можу збитися з кроку і спіткнутися; та все ж я пробую на мить озирнутись і бачу обличчя Ісса Клаузнера.

Поки крокуєш, нема часу думати — треба пильнувати, щоб не наступити на дерев’яні колодки того, хто шкутильгає перед тобою, і не дати собі наступити тому, хто шкутильгає за тобою; час від часу треба переступати через провід або обходити в’язку калюжу. Я знаю, де ми — я тут вже проходив зі своєю попередньою командою, це H — Strasse, вулиця складів. Кажу це Альберто: ми справді йдемо в напрямку складу хлориду магнію, принаймні це не вигадка.

Ми прийшли, сходимо вниз у просторий вологий підвал, де гуляють протяги; це місце роботи нашої команди, його називають Bude — «будою». Капо ділить нас на три бригади: четверо йдуть вивантажувати з вагону мішки, семеро переносять їх вниз, а четверо складають купою на складі. Ці останні — це я, Альберто, Ісс та голландець.

Нарешті можна поговорити, і кожному з нас те, що сказав Алекс, здається сном божевільного.

Складати іспит з хімії — з цими нашими порожніми обличчями, з голеними черепами, у цьому непристойному одязі. Й іспит, очевидно, буде німецькою; нам доведеться постати перед якимось білявим доктором-арійцем, сподіваючись, що нам не потече з носа, бо він, мабуть, не знає, що носовиків у нас нема, і не буде змоги йому це пояснити. І з нами буде давній наш товариш, голод, і коліна у нас труситимуться, і він напевно відчує цей наш запах, до якого ми вже звикли, але який переслідував нас у перші дні — запах сирої, вареної і перетравленої ріпи та капусти.

Саме так, підтверджує Клаузнер. Значить, німцям так потрібні хіміки? Чи це ще один трюк, новий фокус pour faire chier les Juifs[29]? Чи усвідомлюють вони, яким гротесковим і абсурдним буде цей іспит, до якого примушують нас, уже неживих, уже наполовину недоумкуватих серед цього безрадісного очікування на небуття?

Клаузнер показує мені дно свого казанка. Там, де інші видряпали свій номер, а ми з Альберто нашкрябали наші імена, Клаузнер написав: «Ne pas chercher à comprendre» [30].

Хоч ми думаємо про це не більше кількох хвилин на день, і навіть тоді дивно відстороненим і байдужим чином, ми добре знаємо, що потрапимо під селекцію. Я знаю, що я не з тих, хто витримує, я надто добре вихований, забагато думаю, виснажуюсь на роботі. А тепер я знаю, що врятуюсь, якщо стану спеціалістом, а ним я стану, якщо складу іспит з хімії.

Нині, у цей день, коли я сиджу тут за столом і пишу, я й сам не переконаний, що ці речі трапились насправді.

Минули три дні, три звичні, нічим не примітні дні, такі довгі, коли вони тривали, і такі короткі, коли скінчилися, і всі вже стомилися вірити, що справді буде іспит з хімії.

Команда скоротилась до дванадцятьох людей: троє зникли звичним для цих місць способом — може, їх перевели в сусідній барак, а може, стерли з лиця землі. З дванадцяти п’ятеро не були хіміками; усі вони відразу попросили Алекса, щоб він відправив їх у їхні попередні команди. Биття вони не уникли, але хтось з начальства несподівано вирішив, що вони мають залишитися як допоміжні робітники хімічної команди.

Алекс спустився у підвал хлориду магнію і викликав нас сімох на іспит. І ось ми, мов семеро незграбних курчат за квочкою, піднімаємось за Алексом сходами до полімерного відділу. Виходимо на сходовий майданчик, на дверях — табличка з трьома славнозвісними іменами. Алекс шанобливо стукає, знімає шапку і входить; чути спокійний голос; Алекс виходить: «Ruhe, jetzt. Warten». — «Мовчки чекати».

А нам це і добре. Коли чекаєш, час минає швидко, не треба щось робити, щоб підігнати його, а от коли працюєш, кожна хвилина минає з трудом, і треба докласти зусиль, щоб виштовхнути її геть. Ми завжди раді чекати, ми можемо чекати годинами у цілковитій, тупій бездіяльності павуків у старій павутині.

Алекс нервує, ходить туди-сюди, а ми щоразу мусимо відсуватись, щоб дати йому дорогу. Ми теж, кожен по-своєму, хвилюємось; не хвилюється тільки Менді. Менді — рабин; він походить з Підкарпатської Русі, де така плутанина народів, що кожен розмовляє принаймні трьома мовами, а Менді говорить сімома. Він знає масу речей, він не тільки рабин, але й войовничий сіоніст, мовознавець, колишній партизан і доктор права; він не хімік, але все одно хоче спробувати, це дрібний, чіпкий чоловічок, відважний і проникливий.

Балла має олівець, й усі напосідають на нього. Ми не певні, що ще спроможні писати, хочемо спробувати.

Kohlenwasserstoffe, Massenwirkungsgesetz [31]. У голові мені спливають німецькі назви сполук та хімічних законів; я відчуваю вдячність своєму мозкові, я не надто дбав про нього, а він все ще так добре мені служить.

Підходить Алекс. Я ж хімік — що у мене спільного з цим Алексом?

Він стає переді мною, грубо поправляє мені комір куртки, знімає мені шапку і знов натягає на голову, тоді відступає на крок назад, з огидою дивиться на результат і повертається до мене спиною з бурчанням: «Was für ein Muselmann Zugang!» — «Ще один доходяга!»

Двері відчинились. Троє докторів вирішили, що вранці пройдуть шестеро кандидатів. Сьомий вже ні. Сьомим є я, мій номер найбільший, мені доведеться вертатися на роботу. Алекс заходить по мене тільки по обіді — яка невдача, я навіть не можу поспілкуватися з іншими, щоб дізнатись, «що там питають».

Аж ось настала таки моя черга. Ідучи сходами, Алекс похмуро дивиться на мене, він чомусь почувається відповідальним за мій жалюгідний вигляд. Він мене не любить, бо я італієць, бо я єврей і бо я найбільше з усіх інших відрізняюся від його солдафонського ідеалу справжнього чоловіка. Тому, хоч нічого в цьому не петрає і навіть пишається цією своєю некомпетентністю, він виражає свій глибокий сумнів щодо моїх шансів на іспиті.

Ми ввійшли. Там сидить тільки доктор Паннвіц; Алекс, тримаючи шапку в руці, півголосом говорить йому: «…італієць, у таборі тільки три місяці, а вже напівздохлий… Er sagt er ist Chemiker…[32]» — але він, Алекс, має щодо цього сумніви.

Алекса швидко відправляють, а я почуваюсь, мов Едип перед сфінксом. Голова у мене ясна, і в цю хвилину я усвідомлюю, яка велика ставка у цій грі, а все ж відчуваю божевільний імпульс щезнути, уникнути випробування.

Паннвіц високий, худий, білявий; очі, волосся і ніс у нього такі, які повинні мати всі німці, і він пишно возсідає за чудернацьким письмовим столом. Я, гефтлінг номер 174517, стою посеред його кабінету, справжнього кабінету, гарного, чистого і впорядкованого, й мені здається, що всюди, де я торкаюся, залишається брудна пляма.

Скінчивши писати, він підвів очі й глянув на мене.

Від того дня я думав про доктора Паннвіца багато разів і по-різному. Я питав себе, яким було його приватне людське існування; чим він заповнював свій час поза відділом полімеризації та індогерманською самосвідомістю; а зокрема коли я знову став вільною людиною, мені захотілося ще раз побачити його, не з помсти, а просто з моєї цікавості до людської душі.

Тому що то не був погляд людини на людину; якби мені вдалося пояснити глибинну природу того погляду — погляду, яким, немов крізь скляну стіну акваріума, обмінюються дві істоти, що живуть у різних середовищах — я б зумів також пояснити сутність цього великого божевілля, яким був третій Райх.

Усе те, що всі ми думали і говорили про німців, я відчув у той момент напряму. Мозок, який керував цими блакитними очима і цими пещеними руками, говорив: «Це щось переді мною належить до різновиду, який, звісно, треба знищити. Але в цьому конкретному випадку треба спершу впевнитися, що в ньому нема чогось, що можна використати». А в моїй голові немов зернята калатають у порожньому гарбузі: «Блакитні очі і біляве волосся — це, за своєю суттю, зло. Будь-яке порозуміння неможливе. Я спеціалізувався з гірничої хімії. Я спеціалізувався з органічного синтезу. Я спеціалізувався…»

Опитування почалося, а в кутку, позіхаючи й шкірячись, сидів Алекс, представник третього зоологічного виду.

— Wo sind Sie geboren? [33] — він звертається до мене на Sie, тобто на «ви» — пан доктор інженер Паннвіц не має почуття гумору. Прокляття, він навіть не думає розмовляти трохи зрозумілішою німецькою.

— Я скінчив з відзнакою університет в Турині в 1941 році, — і поки я це кажу, у мене з’являється чітке відчуття, що мені не вірять, і правду кажучи, я й сам у це не вірю, досить подивитись на мої брудні подряпані руки, на зашкарублі від болота штани, мов у каторжника. Але це таки я, випускник Туринського університету, а навіть якраз в цей момент неможливо сумніватися в цьому, бо мій запас знань з органічної хімії, хоч і давно не використовуваний, несподівано слухняно відповідає на вимогу; і ще я впізнаю цю п’янку ясність ума, це збудження, яке гріє мені жили, — це екзаменаційна лихоманка, та лихоманка, яку я відчував під час іспитів, спонтанна мобілізація всієї моєї здатності до логічного мислення і всіх моїх знань, яким так заздрили мої однокласники.

Іспит іде добре. У міру того, як я це усвідомлюю, мені здається, ніби я росту. Тепер він мене питає, на яку тему я писав дипломну роботу. Мушу зробити натужне зусилля, щоб розбурхати ці такі далекі вервечки спогадів — це ніби пробувати згадати події з попереднього втілення.

Доля мене оберігає. Мої бідні старі «Вимірювання діелектричних сталих» дуже цікавлять цього білявого арійця, життю якого ніщо не загрожує; він питає, чи знаю я англійську, показує мені підручник Ґаттермана, і це теж неправдоподібний абсурд — тут, по цей бік колючого дроту знайшовся такий самий Ґаттерман, як той, з якого я вчився на четвертому курсі в Італії, вдома.

Іспит скінчився; збудження, яке підтримувало мене весь цей час, раптом зникло, і я тупо й апатично дивлюсь на білошкіру руку, яка незрозумілими значками записує мою долю на білому аркуші.

— Los, ab![34] — на сцену знову виходить Алекс, я тепер знов під його юрисдикцією. Він прощається з Паннвіцом, клацнувши підборами, а взамін дістає легкий порух повіками. Я на якусь мить погрузаю у пошуках належної формули прощання; але марно, німецькою я вмію сказати «їсти», «працювати», «красти», «вмирати»; також знаю, як німецькою буде сірчана кислота, атмосферний тиск і генератор коротких хвиль, але зовсім не знаю, як можна попрощатися з поважною особою.

І ось ми знову на сходах. Алекс перестрибує через приступки — черевики у нього шкіряні, бо він не єврей, він легконогий, мов демони зі Злих Торбин [35]. Внизу він обертається й грізно дивиться на мене, а я тим часом спускаюсь незграбно й галасливо у тих своїх дерев’яних, величезних і розпарованих шкарбанах, чіпляючись за поручень, мов старий.

Іспит, схоже, пройшов добре, але розраховувати на це нерозумно. Я вже достатньо знаю концтабір, щоб розуміти, що ніколи не слід робити передбачень, особливо оптимістичних. Певним є лиш те, що день я провів не на роботі, а отже, нині вночі буду трохи менше голодний, а це користь конкретна і вже отримана.

Щоб повернутися в «буду», треба перейти через майданчик, захаращений стосами колод і металевих опор. Дорогу перегороджує сталевий трос лебідки, Алекс хапає його мимохідь, Donnerwetter[36], і тепер дивиться на свою руку, чорну від липкого мастила. Тим часом підійшов я; без ненависті чи знущання Алекс витирає об моє плече спочатку долоню, потім руку з тильної сторони — і він би немало здивувався, той невинний варвар Алекс, якби йому хтось сказав, що за цим його жестом я нині його суджу, його і Паннвіца і безліч таких, як він, великих і малих, в Аушвіці і деінде.