Скільки місяців минуло від нашого прибуття в табір? А скільки від того часу, як мене виписали з Ка-Бе? А від дня іспиту з хімії? А від жовтневої селекції?
Ми з Альберто часто над цим замислюємось, і ще багато над чим. Коли нас сюди привезли, нас було дев’яносто шестеро — нас, італійців з ешелону номер сто сімдесят чотири тисячі; до жовтня дожило лише двадцять дев’ять з нас, а з них восьмеро пішли під селекцію. Тепер нас двадцять один, а зима тільки почалася. Скільки з нас доживе до нового року? А скільки дотягнуть до весни?
Нальотів не було вже багато тижнів; листопадовий дощ перетворився на сніг, а сніг вкрив руїни. Німці і поляки приходять на роботу в гумових чоботях, хутряних навушниках й утеплених комбінезонах, а англійські полонені — у чудових хутряних куртках. У нашому концтаборі пальта видали лише небагатьом привілейованим; ми — спеціалізована команда, яка, теоретично, працює тільки в приміщенні; тому нас залишили при літній формі одягу.
Ми — хіміки, тому працюємо з мішками фенілубета. Ми розчищали склад після перших нальотів у розпал літа; феніл-бета липнув нам під одягом до спітнілого тіла і роз’їдав його, мов проказа; шкіра великими обпеченими клаптями лущилася з наших облич. Тоді нальоти припинились, і ми занесли мішки назад на склад. Потім у склад влучила бомба, і ми сховали мішки у підвалі стиролового цеху. Тепер склад відремонтували, і треба позаносити мішки туди знов. Їдкий запах фенілу-бета просяк наш єдиний одяг і супроводжує нас день і ніч, мов тінь. Поки що переваги приналежності до хімічної команди обмежились ось до чого: інші отримали пальта, а ми ні; інші носять п’ятдесятикілограмові мішки з цементом, а ми — шістдесятикілограмові мішки з фенілом-бета. І що тут думати про іспит з хімії та про тодішні ілюзії? Влітку принаймні чотири рази ходили чутки про лабораторію доктора Паннвіца в корпусі 939 і що з-серед нас мають вибрати лаборантів-аналітиків для відділу полімеризації.
Тепер досить, тепер всьому кінець. Це останній акт — почалася зима, а з нею — наша остання битва. Нема більше сумнівів, що вона буде остання. В який би момент дня нам не траплялося прислухатися до голосу наших тіл, розпитати наші члени, відповідь завжди одна: сил нам не стане. Усе навколо нас говорить про розруху і кінець. Половина корпусу 939 — нагромадження покрученої бляхи і уламків тиньку; з величезних трубопроводів, де раніше гуркотіла нагріта пара, тепер аж до землі звисають потворні, товсті, мов стовпи, блакитні бурульки. Тепер у Буні тихо, а за сприятливого вітру, якщо прислухатись, чутно постійний глухий підземний гул — це наближається фронт. У концтабір прибуло триста в’язнів з Лодзького ґетто, яких німці вивезли перед наступом росіян; вони донесли аж до нас чутки про легендарну боротьбу у Варшавському ґетто і розповіли, як рік тому німці ліквідували концтабір у Любліні — поставили в кутах чотири кулемети і підпалили бараки; про це цивілізований світ не дізнається ніколи. А коли буде наша черга?
Нині вранці капо, як завжди, поділив нас на бригади. Десятеро з хлориду магнію підуть на хлорид магнію; і вони вирушають, човгаючи ногами, якомога повільніше, бо на хлориді магнію робота дуже важка — цілий день стояти аж по кісточки в крижаній солоній воді, яка роз’їдає взуття, одяг і шкіру. Капо хапає цеглину і кидає в них; вони незграбно ухиляються, але кроку не пришвидшують. Це вже майже звичай, так буває щоранку і не завжди означає, що капо хоче когось конкретно покарати.
Четверо тих, хто будує Scheisshaus, дістають призначення на свою роботу; і вони вирушають на будівництво нового нужника. Варто згадати, що відколи прибули ешелони з Лодзі та Трансільванії і наша кількість перевищила п’ятдесят гефтлінгів, невідомий німецький бюрократ, який відає такими речами, дав дозвіл на спорудження Zweiplatziges Kommandoscheisshaus, тобто двомісного нужника тільки для нашої команди. Така відзнака не залишила нас байдужими, бо зарахувала нашу команду до тих небагатьох команд, приналежністю до яких тут пишаються; проте цілком очевидно, що тепер нам бракуватиме найпростішого приводу, щоб піти з місця роботи і полагоджувати оборудки з цивільними. «Noblesse oblige» [64], — каже Анрі, який має іншу тятиву для свого лука.
Дванадцятеро йдуть на цеглу. П’ятеро — до майстра Дама. Двоє на цистерни. Скільки відсутніх? Відсутніх троє. Гомолка нині вранці пішов у Ка-Бе, Фаббро вчора помер, Франсуа перевели хтозна куди і хтозна чому. Усе сходиться; капо занотовує, він задоволений. Крім промінентів команди, залишаємося тільки ми, вісімнадцятеро з фенілу-бета. А ось і несподіванка.
Капо каже: «Нині вранці доктор Паннвіц повідомив Arbeitsdienst, що для лабораторії було відібрано трьох гефтлінгів. 169509, Брак’є; 175633, Кандель; 174517, Леві». — Якусь мить у вухах мені гуде, а Буна крутиться навколо мене. У команді 98 людей, з прізвищем Леві троє, але номер сто сімдесят чотири тисячі п’ятсот сімнадцять — це я, нема жодного сумніву. Я — один з трьох обраних.
Капо втуплюється у нас поглядом із заздрісним смішком. Бельгієць, румун та італієць — одне слово, троє Franzosen — французів.
Як так може бути, що у той рай, яким є лабораторія, вибрали якраз трьох «французів»?
Чимало товаришів вітають нас; перший з них — Альберто, з щирою радістю, без тіні заздрощів. Альберто не має нічого проти того щастя, яке мене спіткало, а навіть дуже з цього радий, і через дружні почуття, і тому, що й він матиме з цього користь — адже нас з ним вже пов’язують тісні узи домовленості, за якою кожен «організований» шматок ділиться на дві строго рівні частини. Він не має причин для заздрощів, бо працювати в лабораторії він ані не сподівався, ані не хотів. Кров у жилах мого нескореного друга Альберто вимагає свободи, він не хоче влаштовуватися на постійно — інстинкт тягне його куди інде, до інших рішень, до непередбаченого, несподіваного, нового. Альберто не шукає собі теплого місця — він, не вагаючись, обирає непевність і битви «вільної професії».
У кишені у мене картка з Arbeitsdienst, де значиться, що гефтлінг 174517, як спеціалізований робітник, має право на нову сорочку і труси, і його будуть голити щосереди.
Розтерзана Буна лежить під першим снігом, мовчазна й застигла, мов велетенський труп; щодня гавкають сирени повітряної тривоги; росіяни вже за вісімдесят кілометрів. Електростанція не працює, метанолових колон більше нема, три з чотирьох ацетиленових газометрів підірвані. У наш концтабір щодня безладно прибувають в’язні, «повернені» з таборів східної Польщі; меншість посилають на роботу, а більшість потрапляє у Біркенау, а звідти — у комин. Раціон скоротили ще більше. Ка-Бе переповнене, Е-гефтлінги принесли в табір скарлатину, дифтерію і висипний тиф.
Але гефтлінга 174 517 підвищили до посади спеціаліста, він дістав право на нову сорочку та труси і на гоління щосереди. Ніхто не може похвалитися тим, що розуміє німців.
Ми ввійшли в лабораторію, несміливі, недовірливі й дезорієнтовані, мов троє диких звірів, які пробрались у велике місто. Яка тут рівна і чиста підлога! Ця лабораторія дивовижним чином подібна до будь-якої іншої лабораторії. Три довгі робочі столи, на яких стоять сотні знайомих предметів. Скляний посуд сушиться в кутку, аналітична вага, сушильна піч, термостат Гепплера. Я відчуваю запах і здригаюся, немов мене вдарили батогом: це слабкий ароматичний запах лабораторії органічної хімії. На мить переді мною виник яскравий спогад — велика напівтемна зала в університеті, четвертий курс, м’яке травневе італійське повітря — і відразу ж щез.
Гер Ставіноґа призначає нам робочі місця. Ставіноґа — ще молодий напівполяк, напівнімець, з енергійним, а водночас смутним і втомленим обличчям. Він теж доктор, але не хімічних наук (ne pas chercher à comprendre), а мовознавства; проте якраз він завідує лабораторією. З нами він розмовляє неохоче, але незичливим не здається. Звертається до нас «месьє», це безглуздо і збиває з пантелику.
Температура в лабораторії просто чудова — термометр показує 24 градуси. Нехай нас поставлять мити скляний посуд, думаємо ми, або замітати підлогу, або переносити балони з воднем — будь-що, аби лиш залишатися в приміщенні, і для нас проблема зими буде вирішена. Зрештою, якщо поміркувати, проблему голоду теж буде неважко вирішити. Хіба вони будуть щодня обшукувати нас при виході? А навіть якщо так, то хіба обшукуватимуть щоразу, як ми попросимося в нужник? Очевидно, що ні. А тут є мило, є бензин, є спирт. Я пришию собі таємну кишеню на вивороті куртки і буду «комбінувати» з англійцем, що працює в майстерні і торгує бензином. Побачимо, яким суворим буде нагляд; але я в концтаборі вже рік і знаю, що якщо хтось хоче красти і добре постарається, нема такого нагляду і обшуків, які могли б йому в цьому перешкодити.
Тому, схоже, доля, йдучи незвіданими стежками, вчинила так, що ми троє, предмет заздрощів для десяти тисяч приречених, цієї зими не зазнаємо ні холоду, ні голоду. Це означає велику ймовірність того, що ми серйозно не захворіємо, що нічого собі не відморозимо і не підпадемо під селекцію. У таких умовах люди, не такі досвідчені в концтабірних справах, як ми, могли б спокуситися надією на виживання і думкою про свободу. Але не ми — ми знаємо, як це буває; усе це — дар долі, яким треба насолоджуватись негайно і якомога інтенсивніше, а що буде завтра — невідомо. Досить першої розбитої склянки, першої помилки у вимірюванні, першої неуважності — і мене відішлють назад знемагати під снігом і вітром, аж поки я теж не буду готовий до крематорію. Зрештою, хто може знати, що буде, коли прийдуть росіяни?
А росіяни прийдуть. Земля день і ніч двигтить у нас під ногами; слабкий, приглушений гул артилерії вже безперервно відлунює у порожній тиші Буни. У повітрі зависла напруга, очікування розв’язки. Поляки вже не працюють, французи знову ходять з високо піднятою головою. Англійці підморгують нам і тайкома вітаються, склавши вказівним і середнім пальцем літеру V — і не завжди тайкома.
Але німці сліпі й глухі, вони зачинилися у своєму панцирі впертості і навмисного незнання. Вони знову призначили дату початку виробництва синтетичного каучуку — 1 лютого 1945 року. Вони споруджують бомбосховища і траншеї, ремонтують пошкодження, будують, воюють, командують, організовують і вбивають. Що ще їм робити? Вони ж німці — уся ця їхня діяльність ґрунтується не на тверезому розмислі, а випливає з їхньої природи та з долі, яку вони собі обрали. Інакше вони не можуть — якщо поранити тіло на порозі смерті, рана все одно починає рубцюватися, навіть якщо саме тіло наступного дня помре.
Тепер щоранку, формуючи бригади, капо викликає нас трьох, die drei Leute vom Labor, першими. Увечері і вранці ніщо мене не відрізняє від решти стада в таборі, зате вдень, на роботі, я сиджу у теплому приміщенні, ніхто мене не б’є; я краду і продаю мило та бензин, не надто ризикуючи, а може, мені навіть видадуть талон на шкіряне взуття. Крім того, хіба можна назвати роботою те, що я роблю? Робота — це штовхати вагони, носити кабелі, дробити каміння, копати землю, брати голими руками огидно крижане залізо. Натомість я цілий день сиджу з олівцем над зошитом, мені навіть дали книжку, щоб я згадав методи аналізу. У мене є шухляда, де я можу покласти шапку й рукавиці, а коли мені треба вийти, досить попередити гера Ставіноґу, який ніколи не заперечує і нічого не питає, коли я затримуюсь; у нього такий вигляд, ніби вся та руйнація навколо нас болить його фізично.
Товариші з команди мені заздрять, і цілком слушно — хіба я не можу вважати себе задоволеним? Але тільки-но вранці я тікаю від скаженого вітру і переступаю поріг лабораторії, як біля мене опиняється товариш усіх моментів перепочинку, перебування в Ка-бе, вихідних неділь — біль спогадів, і давня жорстока мука через те, що відчуваєш себе людиною, наскакує на мене, мов собака, у ту ж мить, коли прояснюється свідомість. Тоді я беру зошит та олівець і записую те, чого не вмію сказати нікому.
Крім того, там є жінки. Скільки місяців я вже не бачив жінки? У Буні ми нерідко бачили українських та польських робітниць, у штанях та шкіряних куртках, кремезних і грубих, як їхні чоловіки. Влітку вони були спітнілі й розпатлані, а взимку закутані в товстий одяг; вони працювали лопатами та кирками і жінками зовсім не здавалися.
Тут все по-іншому. Перед дівчатами з лабораторії ми всі троє охоче б крізь землю провалилися від сорому і ніяковості. Ми уявляємо свій вигляд — бачимо один одного, а іноді в чистій шибці нам трапляється спостерегти і своє відображення. Ми смішні й огидні. По понеділках череп наш цілком голий, а в суботу вкритий короткою брунатною цвіллю. Лиця у нас набряклі й жовті, постійно помережані порізами квапливого цирульника, а часто й синцями та задавненими виразками; у нас довгі, вузлуваті шиї, як в общипаних курей. Одежа наша неймовірно брудна, заляпана болотом, кров’ю і жиром; Канделеві штани сягають до середини литки, виставляючи напоказ кістляві, волохаті щиколотки; моя куртка звисає мені з плечей, як з дерев’яного вішака. Нас заїдають блохи, і нерідко ми безсоромно чухаємося; ми змушені ганебно часто проситися в нужник. Дерев’яні підошви наших черевиків, вкритих зашкарублими шарами багна і шмаровидла, зчиняють нестерпний галас.
Крім того, до свого запаху ми вже звикли, а дівчата — ні, і вони демонструють нам це за кожної нагоди. Це не просто запах немитого тіла, це запах гефтлінга, безбарвний і солодкуватий, який зустрів нас при прибутті в концтабір, ним невідступно тхне від спальних приміщень, від табірних кухонь, умивалень та нужників. Він чіпляється відразу і позбутися його більше не можна; «такий молодий, а вже смердиш!» — так у нас приймають новаків.
Нам ці дівчата здаються неземними створіннями. Це три молоді німкені, а ще фройляйн Лічба, комірниця-полька, і фрау Майєр, секретарка. У них гладенька рожева шкіра, гарний кольоровий, чистий і теплий одяг, біляве, довге і гарно укладене волосся; розмовляють вони дуже вишукано і стримано; замість того, щоб тримати лабораторію в порядку та чистоті, що є їхнім обов’язком, вони курять в кутках, прилюдно наминають хліб з варенням, обпилюють собі нігті, б’ють скляний посуд, а потім намагаються звалити все на нас; коли підмітають підлогу, то б’ють нас по ногах. З нами вони не розмовляють і морщать носа, коли бачать, як ми шкандибаємо по лабораторії, жалюгідні й брудні, спотикаючись на дерев’яних колодках. Якось я спитав щось у фройляйн Лічби, вона мені не відповіла, а лиш із роздратованим виразом обличчя повернулася до Ставіноґи і щось швидко йому сказала. Фрази я не зрозумів, але виразно почув «Stinkjude» [65] і аж заціпенів. Ставіноґа сказав мені, що з усіх робочих питань ми повинні звертатися прямо до нього.
Ці дівчата співають, як співають усі дівчата в усіх лабораторіях на світі, і від цього ми почуваємось глибоко нещасними. Вони розмовляють між собою — говорять про продуктові картки, про своїх наречених, про домівки, про близькі свята…
— Їдеш у неділю додому?
— Я не їду — їздити так незручно! Поїду на Різдво. Ще два тижні — і вже знов буде Різдво; аж не віриться — цей рік проминув так швидко.
Цей рік проминув швидко. Минулого року о цій порі я був вільною людиною — на нелегальному становищі, але людиною, мав ім’я і родину, мав неспокійний, спраглий знань розум, струнке і здорове тіло. Я думав про багато речей, тепер дуже далеких: про свою роботу, про кінець війни, про добро і зло, про природу речей і про закони, які керують людськими вчинками; а ще я думав про гори, про спів, про кохання, про музику, про поезію. Мені була властива величезна, глибоко закорінена і безглузда віра у сприятливість долі, а вбивства і смерть здавались мені тоді чимсь зовсім стороннім, про що читаєш хіба що в книжках. Дні мої минали тоді у радощах і смутках, але я тужив за кожним з них, усі вони були насичені й доладні; переді мною, мов велике багатство, лежало майбутнє. Від мого тодішнього життя мені зосталось лиш те, що потрібно, аби страждати від голоду і холоду; я вже недостатньо живий навіть для того, щоб накласти на себе руки.
Якби я краще говорив німецькою, я б міг спробувати пояснити все це фрау Майєр; але вона, звісно, не зрозуміла б, а навіть якби їй стало розуму і зичливості, щоб зрозуміти, вона б не витримала моєї присутності, вона б уникала мене, як уникають контакту з невиліковним хворим або приреченим на смерть. А може, вона б подарувала мені талон на півлітра супу для цивільних.
Рік цей проминув швидко.