Чи це людина

На дні

Поїздка тривала всього якихось двадцять хвилин. Тоді вантажівка зупинилася, і показалася велика брама, над якою був яскраво освітлений напис (спогад про нього все ще трусить мною у снах): ARBEIT MACHT FREI, праця визволяє.

Ми зійшли, нас впустили у простору кімнату з голими стінами, ледве опалену. Ми так хотіли пити!

Слабкий шурхіт води, що тече по радіаторах, розпалює нашу лють — ми нічого не пили вже чотири дні. Але тут є кран: над ним — напис, який говорить, що пити цю воду заборонено, бо вона заражена. Дурниці, мені здається очевидним, що напис цей — просто насмішка, «вони» знають, що ми вмираємо від спраги, заводять нас у кімнату, де є кран, але Wassertrinken verboten.

Я п’ю і заохочую товаришів робити те ж саме; але тут же змушений сплюнути — вода ця, тепла і солодкава, відгонить болотом.

Це — пекло. Нині, у наші дні, пекло якраз таким і має бути — велика, порожня кімната, ми, втомлені стояти, і кран, з якого крапає вода, але пити її не можна, і ми чекаємо, що трапиться щось безперечно жахливе, але нічого не трапляється і не трапляється нічого ще довго. Як тут можна думати? Думати неможливо — ми немов уже мертві. Хтось сідає на землю. Час минає, крапля за краплею.

Ми не мертві; двері відчиняються і входить есесівець, він курить. Дивиться на нас неспішно, питає: «Wer kann Deutsch?» [3] — уперед виходить якийсь чоловік, якого я ніколи не бачив, його звати Флеш; він буде нашим перекладачем. Есесівець довго і спокійно говорить; перекладач перекладає. Ми маємо вишикуватись по п’ятеро на відстані два метри один від одного; відтак маємо роздягтися і певним способом скласти одяг, вовняні речі покласти з одного боку, все решта — з іншого, зняти взуття, але добре пильнувати, щоб нам його не вкрали.

Хто б його мав красти? чому нам мають вкрасти взуття? а наші документи, дріб’язок в кишенях, годинники? Усі ми дивимось на перекладача, той питає німця, а німець курить і дивиться крізь нього, немов він прозорий, немов ніхто нічого не говорив.

Я ніколи раніше не бачив літніх чоловіків голими. Синьйор Берґман носить протикиловий бандаж і питає перекладача, чи його він теж має зняти, перекладач вагається. Але німець зрозумів, заговорив серйозно до перекладача, вказуючи на когось; ми побачили, як перекладач ковтнув слину, а тоді сказав: «Фельдфебель каже зняти бандаж, потім вам дадуть бандаж синьйора Коена», — видно було, як гірко Флешу вимовляти ці слова — це в німця було таке почуття гумору.

Тоді прийшов ще один німець і звелів поставити взуття в один кут, ми виконуємо, бо все вже скінчено, ми почуваємось поза світом і єдиною річчю, що залишилась, є послух. Входить якийсь чоловік з мітлою і вимітає все взуття купою геть за двері. Він божевільний, змішує разом усі дев’яносто шість пар, потім вони будуть розпаровані. Двері виходять назовні, з них дує крижаний вітер, ми голі, прикриваємо животи руками. Порив вітру затріскує двері; німець знов їх відчиняє і з відсутнім виглядом стоїть та дивиться, як ми корчимося, намагаючись сховатися один за другим від вітру; відтак іде собі геть, зачинивши двері.

Тепер починається другий акт. У приміщення вриваються четверо з бритвами, помазками і ножицями, вони одягнені в смугасті штани та куртки з пришитим на грудях номером; вони, мабуть, належать до того ж різновиду, що й ті створіння, яких ми бачили нині ввечері (нині чи вчора ввечері?); але ці здорові й квітучі. Ми засипаємо їх питаннями, а вони хапають нас, мов овець, і за мить ми вже поголені і пострижені під корінь. Якими незугарними здаються наші обличчя без волосся! Ці четверо розмовляють якось неймовірною мовою, це, безперечно, не німецька, німецьку я трохи розумію.

Врешті відчиняються інші двері — і ось ми всі, пострижені наголо, стоїмо з ногами у воді, зачинені в душовій. Ми тут самі, заціпеніння наше потроху слабне, ми починаємо розмовляти, всі питають, та відповідей нема. Якщо ми тут, у душовій, голяка, значить, будемо приймати душ. Якщо ми прийматимемо душ, це значить, що нас ще не вб’ють. Тоді чому нас примушують весь час стояти, чому не дають пити, чому ніхто нічого нам не пояснює, ми не маємо ні взуття, ні одягу, лиш стоїмо з ногами у воді, тут холодно, ми в дорозі вже п’ять днів, а нам не дозволяють навіть сісти.

А що з нашими жінками?

Інженер Леві питає мене, чи, на мою думку, наші жінки в цю мить роблять те саме, що й ми, і де вони, і чи зможемо ми їх знову побачити. Я відповідаю ствердно, бо він одружений і має доньку — звісно, ми з ними ще побачимось. Але насправді я думаю, що вся ця велика машина придумана для того, щоб поглумитися і познущатися з нас, бо ж зрозуміло, що нас вб’ють, той, хто вірить, що виживе, божевільний, це значить, що він піймався у пастку, але я — ні, я зрозумів, що невдовзі кінець, може, навіть у цьому ж приміщенні, коли їм набридне дивитися, як ми, голі, стрибаємо з ноги на ногу і раз у раз пробуємо сісти на підлогу, але там на три пальці холодної води і висидіти неможливо.

Ми ходимо туди-сюди без жодної цілі і говоримо, кожен говорить зі всіма іншими і панує сильний галас. Відчиняються двері, входить німець, це той самий фельдфебель, що й раніше; він говорить коротко, перекладач перекладає.

— Фельдфебель каже, щоб ви замовкли, тут вам не рабинська школа. — Видно, як ці чужі слова, злі слова кривлять йому рот, виходячи з нього, немов він випльовує якийсь огидний кусень. Ми просимо його спитати, чого ми чекаємо, скільки часу пробудемо тут, спитати про наших жінок, про все; але він відмовляється, він не хоче питати. Цей Флеш — який дуже неохоче погоджується перекладати італійською ці холодні німецькі слова і відмовляється передавати німецькою наші запитання, бо знає, що вони марні, — німецький єврей років п’ятдесяти, у нього на обличчі грубий шрам від рани, яку він дістав у битві проти італійців при П’яве. Це людина замкнута і мовчазна, і я відчуваю до нього інстинктивну пошану, бо розумію, що він почав страждати раніше, ніж ми.

Німець іде собі геть, і ми тепер мовчимо, хоч мовчати нам трохи соромно. Була ще ніч, і ми питали себе, чи настане колись день.

Знову відчиняються двері і входить якийсь тип у смугастій робі. Він відрізняється від інших — старший, в окулярах, з культурнішим обличчям і набагато менш кремезний.

Він каже щось нам, причому італійською.

Ми вже втомилися дивуватися. Нам здається, ніби ми беремо участь в якійсь божевільній драмі, одній з тих драм, де на сцену виходять відьми, Святий Дух і диявол. Італійською він говорить погано, з сильним чужоземним акцентом. Говорить він довго, дуже ввічливо, намагається відповісти на всі наші запитання.

Ми у Моновіці, поблизу Аушвіца, у Верхній Сілезії; у цих місцях живуть німці і поляки впереміж. Цей табір — табір праці, німецькою кажуть Arbeitslager; усі в’язні (їх приблизно десять тисяч) працюють на фабриці з виробництва синтетичного каучуку, яка називається Буна, тому й табір теж зветься Буна.

Нам дадуть взуття і одяг, ні, не наші — інше взуття, інший одяг, схожий на його. Тепер ми голі, бо нас чекає душ і дезінфекція, які відбудуться відразу після підйому, бо в концтабір не можна потрапити, не пройшовши дезінфекції.

Звичайно, треба буде працювати, усі тут мусять працювати. Але робота буває різна — він, приміром, працює тут лікарем, він угорець, вчився в Італії; а ще він табірний дантист. Він уже чотири роки у концтаборі (не в цьому — Буна існує тільки півтора року), і все ж, як ми бачимо, почувається він непогано, не надто схуд. Чому він в концтаборі? він також єврей, як ми?

— Ні, — каже він просто, — я кримінальник.

Ми розпитуємо його, іноді він сміється, на одні запитання відповідає, на інші ні, добре видно, що деяких тем він уникає. Про жінок він не говорить — каже, що з ними все гаразд, що невдовзі ми їх побачимо, але не каже, як і де. Натомість розповідає нам про інше, всілякі дивні і неймовірні речі — може, він теж насміхається над нами. Може, він божевільний — в таборах божеволіють. Каже, що тут щонеділі відбуваються концерти і футбольні матчі. Каже, що той, хто добре боксує, може стати кухарем. Каже, що ті, що добре працюють, дістають преміальні талони, на які можна купити тютюн і мило. Каже, що вода справді не питна і що натомість щодня роздають сурогат кави, але загалом ніхто його не п’є, бо сама баланда достатньо водяниста, щоб втамувати спрагу. Ми просимо його дістати нам щось пити, та він каже, що не можна, що він прийшов відвідати нас тайкома, всупереч забороні есесівців, бо ми ще не дезінфіковані, і він мусить негайно йти; він прийшов, тому що симпатизує італійцям і тому що, мовляв, «має трохи серця». Ми питаємо його, чи в концтаборі є ще інші італійці, а він відповідає, що трохи є, небагато, він не знає скільки, і відразу ж міняє тему розмови. Тим часом ударив дзвін, і він одразу втік, залишивши нас у здивуванні та збентеженні. Декого це збадьорило, але не мене, я далі вважаю, що цей дантист, цей незрозумілий тип теж хотів розважитись нашим коштом, і не хочу вірити жодному слову з того, що він сказав.

Після дзвону ми почули, як темний концтабір прокидається.

Раптом з душів потекла дуже гаряча вода, п’ять хвилин блаженства; але тут вриваються четверо (мабуть, ті самі цирульники) і криками та стусанами виганяють нас, мокрих і розпарених, у суміжну кімнату, де панує крижаний холод; тут інші з криками жбурляють нам якесь дрантя і втискають в руки пару грубих черевиків з дерев’яною підошвою, ми ще не встигли нічого зрозуміти — і ось ми вже надворі, на крижаному синюватому досвітньому снігу, голі й босі, стискаємо в руках своє манаття, і мусимо бігти до іншого бараку, десь за сто метрів. Тут нам дозволяють одягтися.

Коли ми вже одяглися, кожен замикається у собі, і ми не насмілюємось підвести очі один на одного. Тут нема дзеркала, щоб подивитися на себе, але наш вигляд тут, перед нами, віддзеркалений у сотні синюшних облич, у сотні жалюгідних і брудних опудал. Ось ми й перетворились на тих привидів, яких бачили вчора ввечері.

Тоді ми вперше збагнули, що у нашій мові бракує слів, щоб висловити цю зневагу, це руйнування людини. В одну мить майже пророче осяяння відкриває нам наше становище — ми досягли дна. Нижче опуститись неможливо: жалюгіднішого людського стану не буває, його навіть уявити собі неможливо. У нас нема більше нічого свого: у нас забрали одяг, взуття і навіть волосся; якщо ми заговоримо, нас не слухатимуть, а якби й слухали, то не зрозуміли б. Нам заберуть навіть ім’я — а якщо ми захочемо його зберегти, то нам доведеться знайти у собі силу це зробити, зробити так, щоб за цим ім’ям стояло щось від нас, від нас таких, якими ми були колись.

Ми знаємо, що у цьому нас навряд чи зрозуміють, і це добре. Але хай кожен поміркує, яка цінність, яке значення криється у найменших наших щоденних звичках, у сотні наших речей, що їх має навіть найубогіший жебрак: у носовику, у давньому листі, у світлині дорогої нам людини. Речі ці є частиною нас, немов члени нашого тіла; навіть уявити собі не можна, щоб ми у нашому світі їх втратили, адже відразу знайдуться інші речі, які замінять колишні, інші предмети, що належать нам, бо охороняють і будять наші спогади.

Тож уявіть собі тепер людину, у якої забирають не тільки коханих людей, але й домівку, звички, одяг — усе, буквально все те, чим вона володіє: буде то порожня людина, зведена лише до страждань та потреб, людина, яка забула про гідність і розсуд, бо той, хто втратив усе, дуже легко втрачає себе самого; тоді вона стане такою, що можна буде з легким серцем вирішувати про її життя і смерть, знехтувавши будь-яким почуттям людської спорідненості, у найкращому разі на основі чисто утилітарних міркувань. Тоді зрозумілим стане подвійне значення терміна «табір знищення» і буде зрозуміло, що саме ми хочемо виразити фразою «опинитись на дні».

Häftling[4]. Я дізнався, що я — гефтлінг. Моє ім’я — 174517; нас охрестили, і ми до скону носитимемо тавро на лівій руці.

Операція була злегка болісною і надзвичайно швидкою: усіх нас вишикували, і один за одним, за абетковим порядком наших імен, ми пройшли перед вправним службовцем, озброєним чимось на кшталт шила з дуже коротким вістрям.

Схоже, це справжня ініціація — тільки «показавши номер», можна отримати хліб і баланду.

Знадобилось чимало днів і немало ляпасів та стусанів, поки ми навчилися відразу показувати свій номер, щоб не затримувати щоденних операцій з роздачі харчів; знадобилися тижні й місяці, поки ми вивчили його звучання німецькою мовою. І ще довго, коли звичка мого життя на волі спонукає мене подивитися годину на наручному годиннику, переді мною, мов насмішка, постає моє нове ім’я — номер, прошитий синюватими знаками під шкірою.

Лиш набагато пізніше дехто з нас поступово розібрався трохи в тій похмурій науці номерів Аушвіца, яка відобразила етапи знищення єврейства Європи. Старожилам концтабору номер говорить усе: коли в’язень прибув у табір, з яким ешелоном, а отже, яка його національність. Усі з пошаною ставитимуться до номерів від 30 тис. до 80000: їх всього лиш кілька сотень і вони належать тим небагатьом, хто вижив після ліквідації польських ґетто. Варто добре стерегтися, коли вступаєш в торговельні відносини з такими номерами, як 116 тис. або 117 тис. — їх залишилось десь з сорок, але це греки з Солуня, і треба не дати себе ошукати. Що стосується великих номерів, то в них вчувається щось кумедне, як у словах «першокурсник» чи «новобранець» у звичайному житті; типовим великим номером є пузатий тип, лагідний і дурний, якому можна сказати, що в лазареті роздають шкіряне взуття для людей з чутливими стопами, і переконати його побігти туди, довіривши тобі «на збереження» свою миску баланди; йому можна продати ложку за три пайки хліба; його можна послати до найлютішого капо із запитанням (як це сталося зі мною!), чи це правда, що він керує Kartoffelschälkommando, тобто Командою Чищення Картоплі, і чи не можна туди записатися.

З іншого боку, цілий процес нашого включення у цей новий для нас порядок проходить в гротескному і саркастичному ключі. Після закінчення операції татуювання нас замкнули в порожньому бараці. Нари застелені, але нам суворо заборонили торкатися їх і сідати на них; тож ми півдня снуємо без мети по цьому доступному нам обмеженому просторі, все ще страждаючи після подорожі від жорстокої спраги. Відтак двері відчинилися і ввійшов якийсь хлопець у смугастій робі, невисокий, худий, білявий, досить інтелігентний на вигляд. Він розмовляє французькою, і чимало з нас напосідають на нього, закидаючи всіма тими запитаннями, які ми досі марно ставили один одному.

Але говорить він неохоче — тут всі говорять неохоче. Ми тут новаки, у нас нема нічого і ми нічого не знаємо — навіщо марнувати на нас час? Він нерадо пояснює нам, що всі інші на роботі і повернуться ввечері. Його вранці виписали з лазарету, і нині він звільнений від роботи. Я спитав його (з наївністю, яка вже за кілька днів здалася мені просто неймовірною), чи нам віддадуть принаймні зубні щітки; він не засміявся, але з намальованою на обличчі глибокою погордою кинув мені:

— Vous n’étes pas à la maison.[5]

І приспів цей ми чуємо від усіх: ви не в себе вдома, це не санаторій, звідси вийти можна хіба що через Комин (що б це означало? ми зрозуміємо це пізніше).

І справді: страждаючи від спраги, я нагледів за вікном, у досяжності руки, гарну бурульку. Я відчинив вікно, відірвав бурульку, але відразу ж підскочив якийсь високий і огрядний тип, що крутився надворі, і грубо вирвав мені її з рук. «Warum?» — «Чому?» — спитав я його своєю убогою німецькою. — «Hier ist kein Warum» (тут нема ніяких чому), — відповів він мені, брутально заштовхнувши мене назад всередину.

Пояснення огидне, але просте: у цьому місці заборонено все — не через якісь незбагненні причини, а тому що для цього концтабір і був створений. Якщо ми хочемо тут вижити, мусимо відразу добре зрозуміти:

«…Затям: Лиця Святого тут не видко, не Серкьо це, й купатись тут непросто!» [6]

Минає година за годиною, і цей перший довжелезний день у передпеклі добігає кінця. Коли заходить сонце у коловороті зловісних, криваво-червоних хмар, нас нарешті виводять з бараку. Чи дадуть нам попити? Ні, нас знову шикують і ведуть на просторий майдан, що займає центральну частину табору, де розташовують у ретельному порядку. Відтак нічого не стається ще годину: схоже, тут на щось чекають.

Біля воріт табору заграв духовий оркестр — він грає добре відому сентиментальну пісеньку «Розамунда», і це здається нам таким дивним, що ми перезираємось зі смішком; у нас визріває якась тінь полегшення — можливо, усі ці церемонії є не чим іншим, як колосальною буфонадою на тевтонський смак. Але скінчивши «Розамунду», оркестр далі грає інші марші, один за другим, і ось з’являються гурти наших товаришів, які вертаються з роботи. Вони крокують колонами по п’ятеро — крокують дивним кроком, неприродним, жорстким, мов нерухливі ляльки з самих кісток, але ретельно дотримуються ритму оркестру.

Вони теж, як і ми, розташовуються у строгому порядку на розлогій площі; коли увійшов останній загін, нас понад годину рахують і перераховують, відбуваються довгі перевірки, результати яких, схоже, збирає якийсь тип у смугастій робі, який доповідає їх гуртові есесівців у повному бойовому спорядженні.

Врешті (вже зовсім стемніло, але табір яскраво освітлений ліхтарями і прожекторами) чути вигук «Absperre!»[7], на який всі загони розформовуються, і всюди запановує безладна і невгамовна метушня. Тепер вже не видно випростаних і закляклих постатей, як раніше — кожен суне з очевидним зусиллям. Помічаю, що кожен має в руці або підвішену до пояса велику, мов балія, бляшану миску.

Ми, новоприбулі, теж вештаємось у натовпі, шукаємо якийсь приязний голос, дружнє обличчя, якогось наставника. Спершись об дерев’яну стіну барака, сидять на землі двоє хлопців: вони мають зовсім юний вигляд, років шістнадцять, не більше, їхні обличчя і руки брудні від сажі. Коли ми проходимо повз них, один з них кличе мене і питає щось німецькою, але я не розумію; відтак питає звідки ми.

— Italien, — відповідаю я; я багато чого хотів би у нього спитати, але запас моїх німецьких фраз дуже обмежений.

— Ти єврей? — питаю його.

— Так, польський єврей.

— Відколи ти у таборі?

— Уже три роки, — він піднімає три пальці. Він, мабуть, прийшов сюди ще дитиною, думаю я, жахнувшись; зрештою, це значить, що хоч хтось тут може вижити.

— Яку роботу ти робиш?

— Schlosser, — відповідає він. Я не розумію. — «Eisen, Feuer (залізо, вогонь)», — наполягає він і робить руками жести, немов б’є молотом по ковадлі. Значить, він коваль. — «Ich Chemiker», — заявляю я, а він серйозно киває головою, — «Chemiker gut». — Та все це стосується далекого майбутнього — а в цю мить найбільше мене мучить спрага.

— Пити, вода. Ми нема води, — кажу йому. Він дивиться на мене з серйозним, майже суворим виразом обличчя і карбує слова:

— Не пити води, друже, — і ще інші слова, яких я не розумію.

— Warum?

— Geschwollen, — лаконічно відповідає він, а я хитаю головою — не зрозумів. «Спухнеш», — пояснює він мені, роздуваючи щоки і показуючи руками потворне здуття на обличчі і животі. «Warten bis heute abend» — «Чекати до нинішнього вечора», перекладаю слово в слово.

Тоді каже мені: «Я Шломе. Ти?» — Кажу йому своє ім’я, а він питає мене: «Де твоя мати?» — «В Італії». — Шломе дивується: — «Єврейка в Італії?» — «Так, — намагаюсь пояснити я, — схована, ніхто не знає, тікати, не говорити, ніхто не бачити». — Він зрозумів; тепер підводиться, підходить до мене і несміливо мене обіймає. Пригода скінчилася, я сповнююсь якимось лагідним смутком, схожим на радість. Я більш ніколи не бачив Шломе, але не забув його дитячого обличчя, серйозного і лагідного, яке зустріло мене на порозі дому мертвих.

Нам ще доведеться дуже багато чого навчитися, але багато чого ми вже навчилися. Ми вже маємо певне уявлення про топографію табору; цей наш концтабір — квадрат зі стороною приблизно шістсот метрів, оточений двома огорожами з колючого дроту, крізь внутрішню огорожу йде високовольтний струм. Він складається з шістдесяти дерев’яних бараків, які тут називають Blocks — блоками, десяток з них ще будується; ще тут є мурований кухонний корпус, експериментальна ферма, де працює підрозділ привілейованих в’язнів, бараки з душовими та нужниками, по одному на кожну групу з шести або восьми блоків. Крім того, деякі блоки мають особливе призначення. Насамперед група з восьми блоків у східному крилі табору містить лазарет та амбулаторію; далі йде блок номер 24, це Krätzeblock, блок для коростявих; блок номер 7, куди ніколи не заходив жоден простий гефтлінг, відведений для «промінентів», тобто концтабірної аристократії, в’язнів, які займають найвищі пости; блок номер 47 зарезервований для Reichsdeutsche (німців-арійців, політичних чи кримінальників); блок номер 49 — лише для капо; половину блоку номер 12 райхсдойчі та капо використовують як Kantine, тобто склад, де роздають тютюн, інсектицидний порошок, а іноді й інші товари; у блоці номер 37 міститься центральна канцелярія і трудова контора; і, врешті, блок номер 29, вікна якого завжди зачинені, це Frauenblock, табірний бордель, який обслуговують ув’язнені польські дівчата і яким можуть користуватися лише райхсдойчі.

Звичайні житлові блоки розділені на два приміщення; в одному (Tagesraum) живе староста бараку зі своїми друзями: там є довгий стіл, стільці, лавки; всюди розкидано багато чудернацьких барвистих предметів — фотографії, вирізки з журналів, малюнки, штучні квіти, всілякі дрібнички; на стінах — написи великими літерами, прислів’я та віршики, що прославляють порядок, дисципліну, гігієну; у кутку — скляна шафа, де Blockfrisör (приписаний до блоку цирульник) тримає своє приладдя і де зберігаються черпаки для роздачі баланди та два гумові кийки, один твердий, а другий порожній всередині, для підтримання цієї самої дисципліни. Друге приміщення призначене для спання; тут є тільки сто сорок вісім нар у три яруси, розташованих густо, мов стільники у вулику, щоб без залишку використати весь об’єм приміщення, аж до стелі, і їх розділяють три проходи; тут живуть звичайні гефтлінги, числом двісті-двісті п’ятдесят на барак, а значить на багатьох нарах сплять по двоє; нари ці складаються з незакріплених дерев’яних дощок, кожна з яких вкрита тонким сінником та двома ковдрами. Проходи між нарами такі вузькі, що ледве можна пройти двом; загальна поверхня підлоги така невелика, що мешканці того самого блоку не можуть перебувати там всі одночасно, якщо принаймні половина не лежить на нарах. Звідси заборона входити у блок, до якого не належиш.

Посередині концтабору розташований табірний майдан — аппельпляц — широченна площа для перекликів, де вранці збирають усіх, щоб розділити на робочі команди, а ввечері — щоб порахувати. Перед аппельпляцом розташований газон з акуратно підстриженою травою, де за потреби ставлять шибеницю.

Ми досить швидко зрозуміли, що мешканці концтабору розділені на три категорії: карні злочинці, політичні та євреї. Усі в смугастому одязі, усі належать до гефтлінгів, але злочинці біля пришитого до куртки номера мають зелений трикутник, політичні — червоний, а євреї, яких переважна більшість, мають єврейську зірку, червону і жовту. Є й есесівці, але їх мало і вони перебувають переважно за межами табору, тут їх видно лише зрідка; нашими реальними хазяями є зелені трикутники, які мають над нами всю владу, а ще приналежні до інших категорій, які погоджуються допомагати їм — і таких немало.

І ще одного ми тут навчилися — більш чи менш швидко, залежно від вдачі кожного: відповідати «Jawohl»[8], ніколи нічого не питати, завжди вдавати, що зрозумів. Ми навчились цінувати їжу; тепер ми теж ретельно вишкрібаємо дно казанка, поївши, і тримаємо його під підборіддям, коли їмо хліб, щоб не погубити крихт. Тепер ми теж знаємо, що це не все одно — дістати черпак баланди з поверхні чи з дна бачка, і вже можемо прикинути, судячи з ємності різних бачків, куди вигідніше ставати в чергу по юшку.

Ми навчилися, що все може знадобитися: залізний дріт, щоб скріпити собі черевики, ганчірки, щоб зробити собі онучі, папір, щоб утеплити собі, хоч це й не дозволено, куртку від холоду. З другого боку, ми зрозуміли, що у нас можуть вкрасти будь-що, а навіть точно вкрадуть, якщо тільки послабити увагу, і щоб уникнути цього, нам довелося опанувати мистецтво спати, поклавши голову на загорнене в куртку все наше добро, від казанка до черевиків.

Ми вже великою мірою знаємо правила концтабору, які є неймовірно складними. Заборон тут без ліку: заборонено наближатися менш як за два метри до колючого дроту; спати в куртці або без трусів, або в шапці; користуватися певними вмивальнями або нужниками, які є nur für Kapo або nur für Reichsdeutsche[9]; не йти в душ у призначені дні і йти в душ в інші дні; виходити з бараку в незастебнутій куртці або з піднятим коміром; запихати собі під одяг для утеплення папір або солому; вмиватися, не роздягнувшись до пояса.

Безконечними і безглуздими є ритуали, які треба виконувати: щоранку треба застеляти «ліжко», щоб воно було досконало рівне і гладке; намазувати огидні, заболочені дерев’яні шкарбани призначеним для цього шмаровидлом, зішкрябувати з одягу плями від болота (натомість плями від фарби, мастила та іржі дозволені); ввечері треба пройти перевірку на вошивість і на те, чи помиті ноги; у суботу необхідно поголити обличчя і голову, полатати самому або дати полатати порваний одяг; у неділю пройти загальну перевірку на коросту і контроль наявності ґудзиків на куртці, яких має бути п’ять.

Крім того, безліч обставин, у звичайному житті незначних, тут становлять проблему. Коли відростають нігті, їх треба вкоротити, а зробити це можна лише зубами (для нігтів на ногах досить тертя з взуттям); коли відірветься ґудзик, треба вміти причепити його залізним дротом; ідучи в нужник або вмивальню, треба все забирати зі собою, носити все з собою завжди, куди б і коли б не йшов, а поки вмиваєшся, треба затиснути згорток з одежею між колінами — інакше його вмить украдуть. Якщо взуття натирає, треба ввечері з’явитися на церемонію заміни взуття — і тут випробовується досвідченість індивіда: посеред неймовірної тисняви треба вміти з першого погляду вибрати один черевик (не пару, а саме один черевик), який підійде, бо, вибравши один раз, другого шансу не дістанеш.

Не думайте, що у табірному житті взуття є якимось другорядним чинником. Смерть починається з взуття: для більшості з нас воно виявилось справжнім знаряддям тортури — після кількох годин маршу черевики натирали ноги до пекучих ран, які неминуче нагноювались. Той, хто від цього потерпає, змушений ходити так, немов на ногах у нього кайдани (якраз це і є причиною чудернацької ходи того полчища привидів, яке щовечора повертається маршовим кроком у концтабір); він всюди приходить останнім і всюди його б’ють; він не може втекти, коли за ним женуться; його стопи опухають, а що більше вони пухнуть, то нестерпнішим стає тертя з деревом підошви та тканиною черевика. Тоді єдиний вихід — шпиталь; але лягти у шпиталь з діагнозом «dicke Füsse» (опухлі стопи) надзвичайно небезпечно, бо всі, а особливо есесівці, добре знають, що від цієї хвороби тут одужати неможливо.

І при цьому всьому ми ще й не згадували про роботу, яка у свою чергу оповита заплутаними законами, заборонами і проблемами.

Усі ми працюємо, крім хворих (навіть для того, щоб тебе визнали хворим, потрібен неабиякий багаж знань і досвіду). Щоранку ми, вишикувавшись, виходимо з табору на фабрику Буна, і щовечора, вишикувавшись, повертаємось. Для роботи нас ділять на приблизно двісті арбайтскоманд, кожна з яких нараховує від п’ятнадцяти до ста п’ятдесяти людей на чолі з капо. Бувають добрі і погані команди; більшість команд працюють на транспорті, і це робота досить важка, особливо взимку, хоча б тому, що працюєш завжди надворі. Є також команди спеціалістів (електриків, ковалів, мулярів, зварювальників, механіків, бетонувальників та ін.), кожен з них приписаний до конкретної майстерні або цеху Буни, і вони прямо підпорядковані цивільним майстрам, переважно німцям або полякам; але це стосується, звісно, тільки робочого часу — протягом решти дня до спеціалістів (всього їх не більше ніж триста чи чотириста осіб) ставляться так само, як до звичайних робітників. Про призначення окремих людей у різні команди дбає спеціальна табірна контора, Arbeitsdienst, служба праці, яка перебуває у постійному контакті з цивільною дирекцією Буни. Служба праці приймає рішення на підставі невідомих критеріїв, а часто явно за протекцією або за підкуп, тому той, хто вміє роздобути їжу, фактично може мати певність, що отримає призначення на добру посаду в Буні.

Розклад роботи змінюється залежно від пори року. Усі години світлового дня є робочими; тому мінімум робочих годин взимку (від 8 до 12 та від 12:30 до 16 години) збільшується до максимуму влітку (від 6:30 до 12 та від 13 до 18 години). Гефтлінги в жодному разі не можуть працювати у темні години або в густий туман, але у дощ чи сніг (що бувало дуже часто) чи коли дме суворий карпатський вітер вони працюють у звичайному режимі; усе це пов’язано з тим, що темрява або туман можуть дати нагоду для спроб втечі.

Що друга неділя є звичайним робочим днем; у так звані вихідні неділі в’язні в Буні не працюють, а натомість займаються роботою з утримання табору, тому дні реального відпочинку бувають тут надзвичайно рідко.

Таким буде наше життя. Щодня, за наперед встановленим ритмом, Ausrücken і Einrücken, виходити і повертатися; працювати, спати і їсти; хворіти, одужувати або вмирати.

…І доки? Але старожили сміються з цього питання — по ньому впізнають новаків. Сміються і не відповідають — для них уже багато місяців, багато років проблема далекого майбутнього геть поблякла, втратила будь-яку гостроту супроти набагато нагальніших і конкретніших проблем близького майбутнього: скільки їжі дістанеться нині, чи буде сніг, чи доведеться розвантажувати вугілля.

Якби ми мислили раціонально, нам би довелося змиритися з тою очевидною річчю, що доля наша абсолютно невідома, що будь-яке припущення довільне і цілковито позбавлене реальної основи. Але коли на карту поставлена власна доля, люди мислять раціонально дуже рідко; у будь-якому випадку вони вибирають між крайнощами — залежно від вдачі, одні з нас відразу ж дійшли до переконання, що все втрачено, що тут неможливо жити і що кінець їхній безсумнівний і близький; інші ж воліють дотримуватися думки, що хоч яке важке життя нас чекає, спасіння все ж можливе і воно не за горами, і якщо нам стане віри й сили, ми ще побачимо свої домівки і своїх близьких. Межа між цими двома категоріями, песимістами та оптимістами, була, зрештою, не дуже чітка — не тому, що багато хто байдужий до всього, а радше тому, що забувши про логічність та послідовність, більшість коливається між цими двома крайніми позиціями залежно від того, з ким вони в цю мить розмовляють.

І ось я на дні. Дуже легко можна миттю стерти і минуле, і майбутнє, якщо потреба припирає. Через п’ятнадцять днів після прибуття я вже відчуваю звичний для цих місць хронічний голод, голод, невідомий вільним людям, який спричиняє нічні страхіття і таїться у всіх членах наших тіл; я вже вмію берегтися від крадіжок, ба більше — знайшовши десь ложку, шматок мотузки, ґудзик, якими я можу заволодіти, не ризикуючи бути покараним, я кладу їх до кишені і вважаю за повним правом своїми. На верхній частині стопи в мене вже утворились затерплі виразки, які ніколи не загояться. Штовхаю вагони, копаю лопатою, мокну під дощем[10], тремчу від вітру; саме моє тіло вже не моє; у мене роздутий живіт і вихуділі кінцівки, обличчя вранці набрякле, а ввечері — запале; у декого з нас жовта шкіра, в інших — сіра: коли ми не бачимось три-чотири дні, потім ледве впізнаємо один одного.

Ми, італійці, вирішили зустрічатися щонеділі ввечері в кутку табору; але відразу ж облишили, бо занадто сумно було, перераховуючи присутніх, виявляти, що нас щоразу стає менше, що ми стаємо дедалі потворнішими і жалюгіднішими. До того ж надто важко було ступити тих кілька кроків; зрештою, зустрічаючись, ми бралися згадувати і думати, а тут краще цього не робити.