Чи це людина

Хороший день

Переконаність у тому, що життя має якусь мету, закорінена в кожній людській клітині, це властивість людської сутності. Вільні люди по-різному називають цю мету і багато думають та сперечаються про її природу; для нас же питання це виглядає простіше.

Тут і нині нашою метою є дотягти до весни. Про інше ми тепер не дбаємо. За цією метою поки що немає іншої мети. Вранці, коли ми шикуємось на аппельпляці і безконечно дожидаємось часу виходу на роботу, а кожен подув вітру проникає нам під одяг і струшує нестримним дрожем наші беззахисні тіла, і все навколо нас сіре, і ми самі сірі, вранці, коли ще темно, усі ми вдивляємось у небо на сході, щоб вгледіти там перші ознаки теплішої пори року, і щодня коментуємо схід сонця: нині трохи раніше, ніж вчора, нині трохи тепліше, ніж вчора, через два місяці, через місяць холод трохи попустить, і в нас буде на одного ворога менше.

Коли нині сонце зійшло з-поза багнистого горизонту, воно вперше було чисте і яскраве. Це польське сонце, холодне, біле і далеке, воно ледь нагріває шкіру, але коли воно очистилось від останніх клаптів туману, безбарвним скупченням людей пробіг шепіт, і коли я теж відчув, як тепло проникає крізь одяг, то зрозумів, як можна поклонятися сонцю.

— Das Schlimmste ist vorüber, — каже Ціґлер, піднімаючи до сонця свої гострі плечі: найгірше минуло. Поруч з нами — гурт греків, тих неперевершених і страхітливих солунських євреїв, затятих, злодійкуватих, мудрих, безжалісних і солідарних, вперто налаштованих вижити, немилосердних супротивників у боротьбі за життя; тих греків, які займають найкращі місця на кухні і на роботі, яких поважають навіть німці і бояться поляки. Вони вже третій рік у таборі, і ніхто краще за них не знає, що таке концтабір; тепер вони стоять, зімкнувшись колом, плече до плеча, і співають свої безконечні монотонні пісні.

Грек Фелісіо знає мене: «L’année prochaine à la maison!» — кричить він мені; і додає: «…à la maison par la Cheminée!» [22] — Фелісіо був у Біркенау. І вони далі співають, тупають ногами в ритм, упиваються піснями.

Коли ми врешті вийшли за великі концтабірні ворота, сонце стояло вже досить високо, а небо було ясне. Опівдні видно було гори; на заході височіла, знайома і несумірна, дзвіниця Аушвіца (тут є дзвіниця!), а навколо видніли аеростати загородження. Дими з Буни нерухомо зависли в холодному повітрі, видно було навіть вервечку низьких пагорбів, вкритих зеленими лісами; і нам стислося серце, бо всі ми знаємо, що там розташоване Біркенау, там загинули наші жінки, і невдовзі ми самі там загинемо; але бачити його ми не звикли.

Вперше ми помітили, що тут теж обабіч дороги простяглися зелені луки — адже коли сонця нема, лука не здається зеленою.

Але Буна — ні, Буна безнадійно та посутньо сіра і тьмяна. Це безконечне плетиво заліза, бетону, багна і диму само собою є запереченням краси. Її вулиці і будівлі мають такі ж назви, як і ми, що складаються з чисел і літер, або ж нелюдські, зловісні імена. У межах огорожі не росте ані травинка, земля насичена отруйними соками, настояними на вугіллі та нафті, живими там є тільки машини і раби, причому перші живіші від других.

Буна завбільшки з місто; крім німецького керівництва та техніків, там працює сорок тисяч іноземців, і розмовляють там п’ятнадцятьма-двадцятьма мовами. Усі ці іноземці живуть в кількох таборах, зосереджених навколо Буни: це табір англійських військовополонених, табір українських жінок, табір французьких добровольців і ще інші, про які ми не знаємо. Сам наш концтабір (Judenlager, Vernichtungslager, Kazett) дає десять тисяч робітників з усіх країн Європи; ми — раби рабів, нами можуть верховодити всі, а нашим ім’ям є номер, витатуюваний на руці і пришитий до грудей.

Карбідну вежу, яка вивищується посеред Буни і верхівку якої рідко видно серед туману, спорудили ми. Цеглу, з якої вона збудована, ми називали Ziegel, briques, tegula, cegli, kamenny, bricks, téglak, а скріплена вона ненавистю, ненавистю та розбратом, наче Вавилонська вежа — ми так її й називаємо: Babelturm, Bobelturm; і ненавидимо в ній божевільну манію величі наших хазяїв, їхню зневагу до Бога і до людей — до людей, якими є ми.

І всі ми, навіть самі німці, нині відчуваємо, що над цим кам’яним блюзнірством, над цією нахабною спорудою, збудованою на змішанні мов і зведеною як виклик небесам, висить, як у давній казці, прокляття, але не трансцендентне і божественне, а іманентне й історичне.

Як покаже час, фабрика Буни, з якою німці морочилися чотири роки і на якій ми страждали й гинули в незліченних кількостях, не виробила навіть кілограма синтетичного каучуку.

Але нині у неодмінних калюжах, на поверхні яких тремтить веселкова плівка нафти, віддзеркалюється ясне небо. З труб, колод, котлів, які ще не позбулися нічного заморозку, скрапує роса. Розрита земля котлованів, купи вугілля, бетонні блоки видихають легкий туман зимової вологи.

Нині хороший день. Ми оглядаємось навколо, немов сліпі, які прозріли, і перезираємось. Ми ніколи не бачили один одного у сонячному світлі. Дехто усміхається. Якби лиш ми були не такі голодні!

Бо такою вже є людська природа — біль і страждання, зазнані одночасно, не становлять сукупної суми у нашому відчутті, а менші ховаються за більшими, згідно з чітко визначеним законом перспективи. Це для нас дар Божий, бо дає змогу якось жити у концтаборі. Це також причина того, чому у вільному житті так часто говорять, що людині годі догодити; але річ тут не так у нездатності людини до стану абсолютного блаженства, як у завжди недостатньому усвідомленні складної природи стану нещасливості, і саме тому причинам цього стану, численним і з різним ступенем важливості, дається одна-єдина назва — назва найважливішої причини; а коли причина ця волею випадку щезає, ми з болем помічаємо, що за нею є ще одна, а за тією — ще і ще інші.

Тому варто було холодові, який цілу зиму здавався нам єдиним ворогом, зникнути, як ми зрозуміли, що голодні, і, повторюючи ту саму помилку, нині ми кажемо: «Якби лиш ми були не такі голодні!..»

Але як можна уявити собі відсутність голоду? концтабір сам є голодом, ми самі — голод, живий голод.

По той бік дороги працює землечерпалка. Ківш, підвішений за канати, роззявляє зубасті щелепи, на мить зависає, мовби в нерішучості, а тоді налітає на глинисту, м’яку землю і жадібно вгризається в неї, а водночас з кабіни підноситься задоволена хмарка білого, густого диму. Відтак ківш піднімається знову, робить півоберта, випльовує позад себе відкушений шматок, і все повторюється спочатку.

Спершись об заступи, ми зачаровано дивимося. З кожним укусом ковша роти наші змикаються, борлаки, що жалюгідно випирають з-під в’ялої шкіри, танцюють вгору і вниз. Ми неспроможні відвести очей від цього видовища — трапези землечерпалки.

Зіґі має сімнадцять років, він страждає від голоду більше за всіх, хоча й отримує щовечора трохи баланди від свого явно не безкорисного опікуна. Він почав з розповіді про свою домівку у Відні, про свою матір, але потім збився на кухонні теми, і тепер безконечно розказує про якийсь весільний бенкет, зі справжнім жалем згадуючи, як він не доїв там третю тарілку квасолевого супу. Усі цитькають на нього, та не минає й десяти хвилин, як Бела починає описувати нам свої угорські краєвиди, кукурудзяні поля, наводить рецепт солодкої каші з підсмажених кукурудзяних зерен, зі смальцем та спеціями, і… і його проклинають, обзивають, а тоді починає розповідати хтось третій.

Яка слабка наша плоть! Я дуже добре знаю, наскільки марна ця гра нашої голодної уяви, але й сам не можу уникнути цієї пошесті, і перед моїми очима починають танцювати макарони з підливкою, що їх ми — Ванда, Лучана, Франко і я — якраз приготували у сортувальному таборі в Італії, коли нам сказали, що завтра нас повезуть сюди; ми саме їх наминали (вони були такі смачні, жовтуваті й тугі), але, почувши новину, облишили, які ж ми були дурні, які нерозумні — якби ми знали! А якби так сталося ще раз… Безглуздя — якщо є у світі щось певне, то саме це: такого з нами ще раз не станеться.

Фішер, останній з новоприбулих, виймає з кишені пакуночок, загорнений з чисто угорською ретельністю, у ньому — половина ранішньої пайки хліба. Добре відомо, що тільки Великі Номери кладуть свій хліб у кишеню; ніхто з нас, старожилів, неспроможний зберегти свій хліб понад годину. На виправдання цієї нашої неспроможності ходять різні теорії: якщо їсти хліб по трохи, він засвоюється не повністю; нервова напруга, потрібна для того, щоб, попри голод, не торкатися хліба, дуже шкідлива і спричиняє велику слабість; черствіючи, хліб втрачає свої поживні якості, а отже, що раніше його з’їсти, то ситнішим він буде; Альберто твердить, що голод і хліб в кишені — це немов доданки з протилежним знаком, які автоматично скасовують одне одного і не можуть співіснувати в тій самій особі; врешті більшість слушно вважає, що шлунок — найнадійніший сейф від крадіжок і вимагання. «Moi, on m’a jamais volé mon pain!» [23] — бурчить Давид, плескаючи себе по опуклому череві; але він не може відвести очей від Фішера, який повільно і методично жує, від того «щасливчика», який о десятій ранку все ще володіє половиною пайки хліба: «...sacré veinard, va!» [24]

Але день нині радісний не тільки через сонце: опівдні нас чекає несподіванка. Крім звичайного ранішнього раціону, ми бачимо у нашому бараці чудовий п’ятдесятилітровий бачок з фабричної кухні, майже повний. Темплер тріумфально дивиться на нас: це він його «організував».

Темплер — офіційний «організатор» нашої команди; у нього винятковий нюх на суп для цивільних, мов у бджіл на квітки. У нас непоганий капо, він дає йому свободу дій, і небезпідставно: Темплер, мов гончак, іде невловними слідами і повертається з безцінною новиною про те, що польські робітники з метанолового цеху, за два кілометри звідси, не доїли сорок літрів супу, бо він згірк, або ж що на запасній колії фабричної кухні стоїть без охорони вагон ріпи.

Нині супу п’ятдесят літрів, а нас п’ятнадцятеро, включно з капо та форарбайтером. Це по три літри на ніс; по одному з’їмо опівдні, крім звичайного раціону, а ще по два літри ходитимемо в барак по черзі пополудні, і нам буде винятково виділено п’ять хвилин перерви в роботі, щоб підкріпитися.

Хіба можна бажати більшого? Навіть робота здається нам легкою, з надією на два літри густої теплої юшки, які чекають нас у бараці. Час від часу до нас підходить капо і питає: «Wer hat noch zu fressen?» [25]

Це не насмішка, не глузування — оце наше наминання стоячи, похапцем, обпікаючи рот і горло, не даючи собі дихнути, і справді більше схоже на те, як «жеруть» тварини, ніж як «їдять» люди, благоговійно сидячи за столом. «Fressen», «жерти» — це і є відповідне слово, яке ми зазвичай вживаємо.

Майстер Ноґалла все це бачить і заплющує очі на нашу відсутність на робочому місці. Майстер Ноґалла теж здається голодним, і якби не соціальні умовності, він, можливо, не відмовився б від літру нашого гарячого пійла.

Приходить черга Темплера, якому за всезагальною згодою виділено п’ять літрів з дна бачка. Бо Темплер не тільки добрий «організатор», він також спроможний поглинути неймовірні кількості баланди, у нього унікальна здатність випорожнювати кишківник за бажанням і заздалегідь перед можливістю багато поїсти, і завдяки цьому ємність його шлунку просто вражає.

Цим своїм талантом він слушно пишається, і про нього знають всі, включно з майстром Ноґаллою. Оточений вдячністю загалу, наш доброчинець Темплер зачиняється на кілька хвилин у нужнику, звідки виходить радісний і готовий, а тоді, у супроводі всезагальної зичливості, прямує насолодитися плодом трудів своїх:

— Nu, Templer, hast du Platz genug für die Suppe gemacht?[26]

Після заходу сонця лунає сирена Feierabend, кінця робочого дня; і оскільки всі ми принаймні на кілька годин ситі, ніхто не свариться, ми почуваємось добрими, капо не має бажання нас бити, і ми можемо думати про наших матерів та дружин, чого ми зазвичай не робимо. І кілька годин ми можемо почуватися нещасливими так, як почуваються нещасливими люди вільні.