Чи це людина

Події літа

Цілу весну прибували транспорти з Угорщини; кожен другий в’язень був угорець, і угорська стала другою, після їдишу, мовою концтабору.

У місяці серпні 1944 року ми, прибулі сюди п’ять місяців тому, вважалися вже старожилами. Як старожили, ми, члени команди 98, не здивувалися, що дані нам обіцянки і складений іспит з хімії не мали жодних наслідків — ми не здивувалися, ані не надто засмутилися; фактично всі ми певною мірою боялися змін — «Кожна зміна веде до гіршого», твердила одна з табірних приповідок. Загалом досвід вже безліч разів показував нам марність будь-яких передбачень — навіщо мучитися, передбачаючи майбутнє, якщо ніякий наш вчинок, ніяке слово не зможе його хоч мінімально змінити? Ми стали вже бувалими гефтлінгами — наша мудрість полягала в тому, щоб «не намагатись зрозуміти», не уявляти собі майбутнього, не терзатися, вгадуючи, як і коли все закінчиться, не ставити запитань ні іншим, ні собі.

Ми зберігали спогади про попереднє життя, але вони були туманними і далекими, а тому надзвичайно солодкими й смутними, якими є для кожного спогади про раннє дитинство і про все те, що скінчилося; і для кожного з нас момент прибуття в концтабір лежав у корені зовсім іншої вервечки спогадів, суворі ці спогади були близько і підтверджувались теперішнім досвідом, немов рани, які щодня відкриваються знов.

Принесені з фабрики новини про висадку союзників у Нормандії, про наступ росіян і про невдалий замах на Гітлера спричинили хвилі сподівань, бурхливі, але ефемерні. Кожен відчував, як з дня на день тануть його сили, як розчиняється воля до життя, як затуманюється розум; Нормандія і Росія були так далеко, а зима так близько; голод і розпач були такі конкретні, а все решта таке нереальне, що здавалось неможливим, що справді існує якийсь інший світ й інший час, крім цього нашого загрузлого в багні світу та нашого безплідного, застиглого часу, кінець якого ми вже були неспроможні собі уявити.

Для живих людей одиниці часу завжди мають певну вартість, яка є тим більшою, чим вищими є внутрішні ресурси того, хто його переживає; але для нас години, дні і місяці завжди занадто ліниво і повільно переливалися з майбутнього у минуле, мов нікчемна і нікому не потрібна матерія, якої ми намагалися якнайшвидше позбутися.

Час, коли яскраві, наповнені, неповторні дні минали один за одним, скінчився; перед нами, мов нездоланна перешкода, лежало сіре і нерозбірливе майбутнє. Для нас історія зупинилася.

Проте у серпні 1944 року почалися бомбардування Верхньої Сілезії, які тривали, нерегулярно припиняючись і знов відновлюючись, протягом цілого літа і осені аж до остаточної кризи.

Страхітливо злагоджена робота зі спорудження Буни різко зупинилась, а коли відновилась, то це були вже лиш судомні потуги, скажені і розрізнені. Дату початку виробництва синтетичного каучуку, яка у серпні вже здавалася близькою, поступово відкладали, і врешті німці взагалі перестали про це говорити.

Будівельні роботи припинилися; усі сили незліченного тлуму невільників були спрямовані на інші цілі, бунтівничі настрої та пасивна ворожість серед них зростали. Після кожного нальоту з’являлись нові руйнування, які треба було відбудувати; складне обладнання, яке ще кілька днів тому з таким трудом налагодили, довелося демонтувати і вивезти; нашвидкуруч споруджувалися бомбосховища і загородження, які, за іронією долі, при найближчому випробуванні виявлялися непридатними і зайвими.

Раніше ми думали, що будь-що краще, ніж монотонність одноманітних, невблаганно довгих днів, систематична і впорядкована безпросвітність спорудження Буни; але нам довелося змінити думку, коли Буна стала розпадатися, немов під ударом прокляття, яке поширилося і на нас. Ми мусили пітніти посеред пилюки і палаючих руїн, тремтіти, мов тварини, притиснувшись до землі, щоб уникнути люті літаків; у довгі і вітряні вечори польського літа ми поверталися у табір, розбиті втомою і висушені спрагою, і заставали його в сум’ятті — не було води, щоб напитися і помитися, не було баланди для порожніх шлунків, не було світла, щоб захистити шматок хліба одного від голоду другого і щоб вранці знайти взуття та одяг у темному, верескливому пеклі блоку.

У Буні скаженіли цивільні німці, охоплені шалом людини, яка прокидається після довгого сну про своє панування, бачить свій крах і не може зрозуміти його причин. Табірні райхсдойчі, включно з політичними, у пору небезпеки знов відчули поклик крові і землі. Це нове явище звело плетиво протистоянь і непорозумінь до його первісних елементів і по-новому поділило табір: політичні разом із зеленими трикутниками та есесівцями бачили — чи принаймні їм здавалося, що бачили — у кожному нашому обличчі насмішку реваншу і зловтішну радість помсти. У цьому вони були одностайні, і лютість їхня подвоїлася.

Жоден німець не міг забути, що ми були на іншому боці — на боці тих жахливих сіячів смерті, що борознили німецьке небо як господарі, недосяжні для загороджувального вогню, що трощили їхні споруди, перетворюючи обладнання на металобрухт, щоденно несучи руйнацію навіть у їхні домівки, раніше недоторканні домівки німецького народу.

А ми були вже занадто виснажені, щоб боятися по-справжньому. Ті нечисленні з нас, хто ще зберіг здоровий глузд і здатність судження, черпали з бомбардувань нову силу і надію; ті, кого голод ще не довів до безповоротної апатії, часто користувалися моментами загальної паніки і робили подвійно сміливі наскоки (адже крім прямої небезпеки від нальотів, крадіжки в умовах надзвичайного становища карались повішанням) на фабричну кухню та склади. Але більшість терпіла нову небезпеку і нові злигодні з незмінною байдужістю; то не була свідома покірність долі, а глуха закляклість приборканих побоями тварин, яким ці побої вже не завдають болю.

Для нас доступ у броньовані бомбосховища був заборонений. Коли земля починала тремтіти, ми очманіло і спотикаючись брели крізь їдку димову завісу аж до розлогих пустирищ, безплідних і брудних, які належали до території Буни; там ми нерухомо лежали один на одному, мов трупи, але відчуваючи миттєву насолоду від тимчасового спочинку тіл. Байдужими очима ми спостерігали, як навколо нас здіймаються стовпи диму і вогню; у перервах між вибухами, сповнених легкого погрозливого гудіння, відомого кожному європейцеві, ми підбирали зі сто разів стоптаної землі хирляві стебла цикорію чи ромашки і довго жували їх у тиші.

Після закінчення тривоги ми поверталися звідусіль на свої місця — німе, незліченне стадо, звикле до лютування людей та речей, — і знов бралися за свою звичайну, звично зненавиджену роботу, а тепер ще й явно марну і безглузду.

У цьому світі, що його з кожним днем дедалі глибше струшував дрож близького кінця, серед нових страхів і нових сподівань, в умовах періодичного посилення утисків, мені трапилося зустріти Лоренцо.

Історія моїх стосунків з Лоренцо водночас довга і коротка, проста і загадкова; це історія періоду і стану життя, що їх вже стерла наша теперішня реальність, і тому я не думаю, що її можна зрозуміти по-іншому, ніж так, як нині розуміють легенди і події найдревнішої історії.

Якщо йдеться про конкретні факти, то їх небагато: цивільний робітник-італієць впродовж шести місяців приносив мені щодня шматок хліба і залишок свого раціону; подарував мені свій полатаний светр; написав від мене листівку до Італії і передав мені відповідь на неї. За все це він не попросив, ані не прийняв жодної віддяки, бо був добрий та простий, і не вважав, що добро треба чинити задля віддяки.

Не варто думати, що це мало. Мій випадок не був єдиним; як вже говорилося, багато хто з нас підтримував різноманітні стосунки з цивільними і черпав з них засоби для виживання; але то були зовсім інші стосунки. Наші товариші говорили про це тим самим повним двозначності і натяків тоном, яким світські чоловіки говорять про свої стосунки з жінками: тобто, як про пригоди, якими вони мають повне право пишатися і які вони хочуть зробити предметом заздрощів інших, але які навіть для найрозбещеніших залишаються на межі дозволеного і прийнятного; тому некоректно і недоречно говорити про них з надто великим задоволенням. Так само розповідають про своїх цивільних «покровителів» і «друзів» гефтлінги: з показною стриманістю, не називаючи імен, щоб не скомпрометувати їх, а також і насамперед тому, щоб не з’явилися небажані суперники. Найдосвідченіші, професійні спокусники, як‑от Анрі, взагалі про це не говорять; вони оточують свої успіхи аурою двозначної таємниці і обмежуються натяками і недомовками, розрахованими на те, щоб створити серед слухачів невиразну і бентежну легенду про те, що вони тішаться милістю безмежно могутніх і щедрих цивільних. Це має конкретну ціль: слава везунчика, як ми вже згадували, приносить неабияку користь тому, хто вміє себе нею оточити.

Репутація спокусника, «організованого», викликає водночас заздрощі і насмішку, зневагу і захоплення. Того, хто прилюдно їсть «організований» харч, дуже суворо осуджують; це вважається не тільки очевидно нерозумним вчинком, але й великою безсоромністю і нетактовністю. Так само нерозумно і нахабно було б питати: «хто тобі це дав? звідки ти це взяв? як тобі це вдалося?» Такі запитання ставлять тільки Великі Номери, дурні і безпомічні невдахи, які не знають табірних правил; на такі запитання не відповідають, або ж відповіддю буде «Verschwinde, Mensch!», «Hau’ ab», «Uciekaj», «Schiess’ in den Wind», «Va chier» — тобто один з багатьох еквівалентів виразу «Забирайся геть», якими такий багатий табірний жаргон.

Дехто, буває, зосереджується на складних і терплячих розвідувальних операціях, намагаючись з’ясувати, хто є той цивільний або група цивільних, до яких примазався той чи той, а тоді різними способами пробує зайняти його місце. З цього виникають безконечні спори про першість, які невдатник сприймає з тим більшою гіркотою, що вже «оброблений» цивільний майже завжди є прибутковішим, а насамперед безпечнішим, за цивільного, який вступає з нами в контакт вперше. Цей цивільний вартує набагато більше, з очевидних емоційних і технічних причин: він вже знає основні правила «організації», усвідомлює її ризик, а крім того, він вже довів, що спроможний подолати кастові перепони.

Адже для цивільних ми недоторканні. Більш чи менш усвідомлено, зі всіма відтінками, від зневаги до співчуття, цивільні гадають, що нас прирекли на це наше життя і довели до цього нашого стану тому, що ми, мабуть, заплямували себе якоюсь таємничою і дуже серйозною провиною. Вони чують, що ми розмовляємо багатьма мовами, яких вони не розуміють і які для їхніх вух звучать гротескно, мов крики тварин; вони розуміють, що ми доведені до ганебного стану рабів, позбавлені волосся, честі та імені, що нас щодня б’ють і з кожним днем ми стаємо жалюгіднішими, а в наших очах вони ніколи не бачать проблиску непокори, віри чи внутрішнього сумиру. Вони знають нас як злодіїв і зрадників, брудних, обдертих і голодних, і, плутаючи причину з наслідком, вважають, що ми заслуговуємо на наш жалюгідний стан. Хіба наші обличчя можна розрізнити? Для них ми просто Kazett, однина середнього роду — концтабір.

Ясна річ, це не перешкоджає багатьом з них кинути нам іноді шматок хліба або картоплину, або ж після роздачі супу для цивільних на фабриці віддати свій казанок, щоб його добре вишкребли і віддали помитим. Вони йдуть на це, щоб не бачити навколо себе набридливих голодних поглядів, або ж через миттєвий імпульс людяності, або ж з простої цікавості побачити, як ми збігаємося звідусіль, б’ючись один з одним за шматок, по-звірячому нестримно, аж поки найсильніший його не вхопить і не пожере, а тоді всі інші, спіймавши облизня, шкандибають геть.

Так от, між мною і Лоренцо нічого такого не було. Якщо взагалі є якийсь сенс у тому, щоб з’ясовувати причини, з яких саме я, серед тисяч інших мені подібних, зміг витримати випробування, я думаю, що саме Лоренцо я завдячую тим, що нині я живий; і не стільки через його матеріальну допомогу, скільки через те, що його присутність, те, як він дуже просто і легко чинив добро, нагадувало мені, що все ще десь, поза нашим світом, існує справедливий світ, світ, якому все ще властива чистота і цілісність, світ незіпсований і не дикий, світ, якому чужа ненависть і страх; щось, що важко описати, якась далека можливість добра, задля якої все ж варто жити.

Персонажі, описані на цих сторінках, не люди. Їхня людськість глибоко похована, або ж вони самі її поховали під кривдами зазнаними і завданими іншим. Злісні і тупі есесівці, капо, політичні в’язні, кримінальники, великі і малі проміненти, аж до безіменних гефтлінгів-рабів та всіх щаблів безумної ієрархії, що її виробили німці, — усіх їх парадоксальним чином об’єднує те саме внутрішнє запустіння.

Але Лоренцо був людиною; його людяність була чиста і незаплямована, він перебував поза цим світом заперечення. Завдяки Лоренцо мені трапилося не забути, що й я сам людина.

Усіма нашими силами ми боролися, аби лиш не настала зима. Ми чіплялися за всі теплі години, при кожному заході сонця намагалися втримати його в небі ще трохи, але все було марно. Вчора ввечері сонце безповоротно занурилось у плетиво з брудного туману, коминів і дротів, а нині вранці вже зима.

Ми знаємо, що це значить, бо ми були тут минулої зими, а інші дізнаються про це швидко. Це значить, що протягом цих місяців, від жовтня по квітень, семеро з десяти серед нас загинуть. Хто не загине, страждатиме хвилину за хвилиною, впродовж кожного дня, день за днем — від самого ранку ще до зорі аж до вечірньої роздачі баланди йому доведеться весь час тримати м’язи напруженими, стрибати з ноги на ногу, плескати себе руками під пахвами, щоб витримати холод. Йому доведеться продавати хліб, щоб купити рукавиці, і витрачати години сну, щоб полатати їх, коли вони подруться. Оскільки їсти просто неба буде неможливо, нам доведеться споживати їжу в бараці, навстоячки, маючи всього лиш п’ядь підлоги на кожного, адже сідати на нари заборонено. У всіх відкриються рани на руках, а щоб перев’язати їх, треба буде щовечора чекати годинами, стоячи під снігом і вітром.

Так само, як наш голод різниться від відчуття людини, яка пропустила обід, так і наш спосіб відчувати холод потребує особливої назви. Ми кажемо «голод», кажемо «втома», «страх», «біль», кажемо «зима», а все це інші речі. Це вільні слова, створені і вживані вільними людьми, які жили, радіючи і страждаючи, у своїх домівках. Якби табори існували довше, народилася б нова, сувора мова; саме в ній відчувається потреба, щоб пояснити, що значить працювати цілий день у вітряну погоду, при морозі, маючи на собі лише сорочку, труси, куртку і полотняні штани, відчуваючи у тілі слабкість і голод, усвідомлюючи, що кінець близько.

Нині вранці настала зима, настала тим самим способом, яким на наших очах зникає надія. Ми помітили це, коли вийшли з барака митися — зірок не було, темне і холодне повітря пахло снігом. Коли засвітало, і всі зібрались на аппельпляці, щоб іти на роботу, ніхто не мовив ні слова. Побачивши перші сніжинки, ми подумали, що якби минулого року о цій порі нам сказали, що ми пробудемо в концтаборі ще одну зиму, ми б пішли і кинулися на дроти під напругою; ми б і тепер це зробили, якби чинили логічно, якби не той безглуздий і потаємний залишок божевільної надії.

Бо зима означає ще щось інше.

Минулої весни німці спорудили на майданчику нашого концтабору два величезні намети. Протягом цілої теплої пори в кожному з них жило понад тисячу людей; тепер намети розібрали, і ці дві тисячі поверх норми запхали в наші бараки. Ми, бувалі в’язні, знаємо, що такий непорядок німцям не подобається і що невдовзі станеться щось, що скоротить наше число.

Відчувається наближення селекції. Selekcja: це гібридне слово, латинсько-польське, лунає раз, двічі, багато разів у розмовах різними мовами; спочатку його не помічаєш, потім воно привертає увагу, і врешті переслідує.

Нині вранці поляки заговорили про селекцію. Поляки першими дізнаються новини і здебільшого намагаються їх не поширювати, бо завжди може бути корисним знати те, чого не знають інші. Коли всі вже знатимуть, що селекція неминуча, ті незначні можливості втекти від неї (підкупити хлібом чи тютюном якогось лікаря або промінента; перейти в слушний момент з барака в Ка-Бе чи навпаки, щоб уникнути комісії) цілковито належатимуть їм.

У наступні дні атмосфера в концтаборі та на фабриці насичена селекцією — ніхто нічого точно не знає, але всі про це говорять, навіть вільнонаймані робітники, поляки, італійці, французи, з якими ми тайкома бачимось на роботі. Не можна сказати, що це викликає якесь пригнічення. Наш колективний моральний дух занадто безбарвний і байдужий, щоб його могло щось зрушити. Боротьба з голодом, холодом і втомою від роботи не залишає місця думкам, навіть думкам про селекцію. Кожен реагує по-своєму, але майже ніхто не реагує так, як, здавалось би, найбільш ймовірно і природно у цьому становищі — тобто виявляючи покірність долі або розпач.

Хто може щось зробити, той робить; але таких меншість, бо уникнути селекції дуже важко, адже такі речі німці роблять дуже ретельно і серйозно.

Той, хто не може зробити нічого конкретного, шукає іншого захисту. У нужниках та умивальнях ми показуємо один одному грудну клітку, сідниці, стегна, і товариші запевняють нас: «Можеш не хвилюватися, цього разу тебе обійде, … du bist kein Muselmann [59]… а от я…» — він і собі спускає штани й піднімає сорочку.

У цій милостині ніхто іншому не відмовляє; ніхто не має певності у власній долі настільки, щоб наважитися винести вирок іншим. Я теж безсоромно брехав старому Вертгаймеру; сказав йому, хай він, коли його питатимуть, відповідає, що йому сорок п’ять років, і хай не забуде поголитися попереднього вечора, навіть якщо йому доведеться заплатити за це чверть пайки хліба; а крім того, йому не варто боятися, та й, зрештою, зовсім не обов’язково, що це буде селекція в газову камеру: хіба він не чув, як блоковий староста сказав, що відібраних перевезуть в оздоровчий табір у Явожно?

Вертгаймеру безглуздо на щось сподіватися — виглядає він на шістдесят років, у нього сильний варикоз, він вже майже не відчуває голоду. І все ж він лягає на нари погідний і спокійний, а коли його хтось питає, відповідає моїми словами; у ці дні слова ці є гаслом табору; я сам повторював їх, не вдаючись до подробиць, так, як почув їх від Хаїма, який в концтаборі вже три роки, а оскільки він міцний і здоровий, то дивовижно впевнений у собі; і я йому повірив.

На такій непевній основі я теж немислимо спокійно пережив велику селекцію жовтня 1944 року. Я був спокійний, бо мені вдалося достатньо себе надурити. Те, що мене не вибрали, було чистим випадком і зовсім не свідчить про те, що впевненість моя була обґрунтована.

Месьє Пінкер теж наперед приречений — досить подивитись йому в очі. Він жестом кличе мене і з таємничим виглядом розповідає, що він дізнався, а звідки — не може сказати, що цього разу справді є новина: Святий Престол через Міжнародний Червоний Хрест… одне слово, він особисто гарантує, що ні для нього, ні для мене нема абсолютно ніякої небезпеки — адже на волі він, як відомо, був аташе бельгійського посольства у Варшаві.

Отож тим чи тим способом ці дні очікування — розповідь про яке створює враження, ніби воно виходило за всі межі людського терпіння — теж минають майже так само, як й інші дні.

Дисципліна в концтаборі та в Буні жодною мірою не ослабла, роботи, холоду і голоду вистачає, щоб без решти поглинути нашу увагу.

Нині у нас робоча неділя, Arbeitssonntag: працюємо до тринадцятої, тоді вертаємося в табір, щоб прийняти душ, поголитися, відбути загальну перевірку на коросту та воші, а на роботі якимось таємничим чином ми всі дізнаємося, що селекція відбудеться нині.

Новина ця, як завжди, дійшла до нас в оточенні ореолу суперечливих і мало вірогідних подробиць: нині вранці була селекція в лазареті; частка відібраних була сім відсотків від загальної кількості, тридцять, п’ятдесят відсотків від кількості хворих. З комина крематорію в Біркенау вже десять днів іде дим. Мають зробити місце для величезного транспорту в’язнів, який прибуває з Познанського ґетто. Молоді кажуть молодим, що виберуть самих старих. Здорові кажуть здоровим, що виберуть тільки хворих. Спеціалістів не вибиратимуть. Німецьких євреїв не вибиратимуть. Малих Номерів не вибиратимуть. Виберуть тебе. Мене не виберуть.

За розкладом, починаючи рівно з тринадцятої, фабрика порожніє, і безконечна сіра лава протягом двох годин суне повз два контрольні пункти, на яких, як щодня, нас рахують і перераховують, і повз оркестр, який дві години без перерви грає, як щодня, марші, у крок з якими ми повинні входити і виходити.

Здається, що все іде, як щодня, комин кухні димить, як звикле, вже починається роздача баланди. Але потім чути дзвін, і всі розуміють, що почалося.

Бо дзвін той дзвонить завжди на світанку, на підйом, але коли він дзвонить посеред дня, це означає Blocksperre, зачинення в бараках, а це буває під час селекції, щоб ніхто її не уникнув, а коли селекціонованих забирають у газові камери, щоб ніхто не бачив, як вони відбувають.

Наш блоковий староста знає свою справу. Він впевнився, що всі повернулись, зачинив двері на ключ, роздав усім картки з номером, ім’ям, фахом, віком та національністю і наказав роздягтися догола, залишивши тільки черевики. Отак, голяка і з картками в руках, ми чекатимемо, аж поки комісія прийде в наш барак. Наш барак номер 48, але неможливо передбачити, з якого барака почнуть — номер 1 чи номер 60. У кожному разі принаймні годину ми можемо бути спокійні, і нема причини, чому б нам не залізти на нари під ковдри, щоб зігрітися.

Багато хто вже дрімає, коли вибух криків, лайок і ударів свідчить про те, що комісія вже тут. Блоковий староста і його помічники стусанами і криками женуть перед собою, починаючи з глибини приміщення, юрму зляканих голих людей і запихають їх в Tagesraum, що править за канцелярію. Tagesraum — денне приміщення — це кімнатка сім метрів на чотири; коли всіх туди вже загнали, там стає неймовірно тісно від теплої, стиснутої людської маси, яка проникає у всі кутки і заповнює весь простір так, що аж скриплять дерев’яні стіни.

Тепер ми всі у Tagesraum, і нема не тільки часу, але й місця, щоб боятися. Відчуття, що на тебе зі всіх боків тисне гаряча плоть, досить особливе і зовсім не прикре. Треба задерти високо ніс, щоб мати чим дихати, і пильнувати, щоб не пом’яти або не загубити картку, яку тримаєш у руці.

Блоковий староста зачинив двері між денним та спальним приміщеннями і відчинив двоє інших дверей, які з денного та спального приміщень ведуть назовні. Тут, перед цими двома дверми стоїть арбітр нашої долі, підофіцер СС. Праворуч від нього стоїть блоковий староста, а ліворуч — квартирмейстер барака. Кожен з нас, вийшовши голяка з Tagesraum у холодне жовтневе повітря, має пробігти тих кілька кроків між двома дверми, підійти до цих трьох, віддати есесівцю картку і повернутися всередину через двері спального приміщення. За ту частку секунди, що минає між цими двома траєкторіями, есесівець, оглянувши спочатку обличчя, а потім спину, вирішує долю кожного і передає картку чоловікові праворуч або чоловікові ліворуч, і це означає життя або смерть кожного з нас. За три-чотири хвилини барак з двома сотнями людьми «готовий», а пополудні «готовий» і цілий концтабір з дванадцятьма тисячами людей.

Вдавлений у тисняву денного приміщення, я поступово став відчувати, як тиск людських сил навколо мене зменшується, і невдовзі настала моя черга. Як і всі, я пройшов свій шлях енергійним і пружним кроком, намагаючись високо тримати голову, випнувши груди і напруживши м’язи. Краєм ока я намагався побачити, що діється у мене за спиною, і мені здалося, що картка моя опинилася праворуч.

Поступово ми всі повертаємось у спальне приміщення і можемо одягтися. Ніхто ще з певністю не знає своєї долі, насамперед треба знати, де саме картки приречених — ліворуч чи праворуч. Тепер вже нема потреби щадити почуття один одного і забобонно сумніватися. Усі юрмляться навколо найстарших, найбільш виснажених, навколо явних «мусульман»; якщо їхні картки пішли наліво, значить, саме лівий бік — бік приречених.

Ще до закінчення селекції всі вже знають, що лівий бік і справді був нещасливий — schlechte Seite. Звісно, бувають і недогляди; приміром, Рене, молодий і здоровий, опинився ліворуч — можливо, тому, що він носить окуляри, а може, тому, що ходить трохи зігнутим, як це буває з короткозорими, але найімовірніше — через просту неуважність: Рене пройшов перед комісією безпосередньо переді мною, і могли просто переплутати картки. Я міркую над цим, розмовляю про це з Альберто і ми доходимо згоди, що припущення це ймовірне; я не знаю, що думатиму про це завтра і пізніше; нині ж це не викликає в мене жодної виразної емоції.

Так само помилково, мабуть, вибрали Саттлера, кремезного трансільванського селянина, який ще двадцять днів тому був у себе вдома; Саттлер не розуміє німецької, він нічого не втямив з того, що трапилось, сидить тепер собі в кутку і латає сорочку. Може, піти і сказати йому, що сорочка йому більше не знадобиться?

Нема чого дивуватися з такої приблизності — огляд дуже швидкий і поверховий, зрештою, для керівництва концтабору не так важливо усунути найбільш непотрібних, як звільнити визначену кількість місць якомога швидше.

У нашому бараці селекція вже скінчилася, але в інших бараках вона триває, тому ми все ще зачинені всередині. А що тим часом привезли бідони з баландою, блоковий староста вирішує почати роздачу. Приречені одержать подвійну порцію. Я так і не дізнався, чи була це недоречно милосердна ініціатива блокових старост чи пряме розпорядження есесівців, але й справді у період двох-трьох днів (а іноді набагато довше), який минав між селекцією та вивезенням, обрані жертви у Моновіці-Аушвіці користувалися цим привілеєм.

Ціґлер підставляє миску, дістає звичайну порцію, але стоїть далі і чекає. «Чого тобі ще?» — питає блоковий староста; у нього не значиться, що Ціґлерові належить більша порція, він штурханом проганяє його, але Ціґлер вертається і жалібно скиглить: його картка точно пішла ліворуч, усі це бачили, хай староста добре подивиться — він має право на подвійний раціон. Одержавши його, він спокійно йде на нари їсти.

Тепер кожен ретельно вишкрябує ложкою дно своєї миски, щоб вибрати останні краплі баланди, і це породжує гучний металевий дзенькіт, який означає, що день скінчився. Поступово западає тиша, і тоді, зі своїх нар на третьому ярусі я бачу і чую, як голосно молиться старий Кун, начепивши шапку і шалено гойдаючи тулубом. Кун дякує Богові за те, що його не відібрали.

Кун не має розуму. Хіба Кун не бачить грека Беппо на сусідніх нарах — йому двадцять років, післязавтра він піде у газову камеру і знає про це, а тепер лежить собі, втупившись у лампочку, нічого не кажучи і нічого вже не думаючи? Хіба Кун не знає, що наступного разу буде його черга? Хіба Кун не розуміє, що того жахіття, яке сталося нині, ніколи більше не зможе зцілити жодна спокутна молитва, жодне прощення, жодне каяття провинних — цьому не зарадить ніщо з того, що може зробити людина?

Якби я був Богом, я б виплюнув Кунову молитву на землю.