Чи це людина

Ка-Бе

Один день подібний до іншого, і нелегко їх рахувати. Не знаю вже, скільки днів ми снуємо по двоє від залізниці до складу і назад — якихсь сто метрів по розмерзлій землі. Туди з вантажем, назад — порожняком, не мовлячи ні слова, а руки просто метляються вздовж боків.

Усе навколо вороже нам. Над нами біжать навздогін одна одній зловісні хмари, заслоняючи від нас сонце; звідусіль на нас тисне безпросвітність розтерзаного заліза. Ми не знаємо, де його межа, але всюди довкруги відчуваємо лиху присутність колючого дроту, який відділяє нас від світу. А на риштуваннях, на маневрових локомотивах, на вулицях, у котлованах, у конторах — всюди люди, раби і хазяї, причому хазяї самі є рабами; одними рухає страх, а іншими — ненависть, а будь-яка інша сила мовчить. Усі навколо — лиш наші вороги або суперники.

Проте у цьому моєму теперішньому напарникові, який разом зі мною тягне нині той самий тягар, я, правду кажучи, не відчуваю ні ворога, ні суперника.

Це Нуль Ахтцен. Інакше його й не називають, тільки Нуль Вісімнадцять, останні три цифри його номера за списком — немов усі усвідомили, що тільки людина гідна мати ім’я, а Нуль Ахтцен більше не людина. Гадаю, він і сам вже забув своє ім’я, бо поводиться так, ніби це правда. Коли він говорить, коли дивиться, складається враження, що всередині він порожній, не більш, ніж оболонка, як рештки комах, які іноді бачиш на березі ставків — зачепившись ниткою об камінь, вони ворушаться на вітрі.

Нуль Ахтцен дуже молодий, а це вельми небезпечно. Не тільки тому, що молодь гірше за дорослих переносить втому і недоїдання, а насамперед тому, що тут, аби вижити, потрібен великий досвід боротьби кожного проти всіх, яким молоді володіють рідко. Нуль Ахтцен навіть не надто ослаб, але всі уникають працювати з ним. Усе йому вже настільки збайдужіло, що він більше не дбає про те, щоб уникати зайвого зусилля та побоїв чи шукати їжу. Він виконує всі накази, які отримує, і можна передбачити, що коли його пошлють на смерть, він піде з такою ж цілковитою байдужістю.

У нього немає тієї рудиментарної хитрості тяглових коней, які зупиняються трохи раніше, ніж виснажаться остаточно — він тягне, носить чи штовхає, поки вистачає сил, а тоді раптом падає, без жодного слова попередження, не підносячи від землі сумних і тьмяних очей. Він нагадує мені тих їздових собак з книжок Джека Лондона, які надриваються до останнього подиху і конають на дорозі.

А що всі ми намагаємось уникнути зайвих зусиль усіма способами, Нуль Ахтцен є тим, хто працює більше за всіх. Через це, а ще тому, що він є небезпечним напарником, ніхто не хоче з ним працювати; зрештою, ніхто не хоче працювати й зі мною, бо я слабкий і незграбний, тому часто трапляється, що ми опиняємось в парі.

Коли ми черговий раз повертаємося порожняком зі складу, ледь переставляючи ноги, дорогу нам з коротким свистом перепиняє локомотив. Раді з цієї вимушеної перерви, ми з Нулем Ахтценом зупиняємось; згорблені й обдерті, ми чекаємо, коли перед нами перестануть повільно пропливати вагони.

…Deutsche Reichsbahn [13]. Deutsche Reichsbahn. SNCF [14]. Два величезні російські вагони, з погано затертим серпом і молотом. Deutsche Reichsbahn. Аж тут — Cavalli 8, Uomini 40, Tara, Portata [15] — італійський вагон… Залізти туди, забитися в куток, добре сховавшись за вугіллям, і сидіти там нерухомо й мовчки, у темряві, слухаючи безконечний ритм колії, який заглушає голод і втому; аж поки у певну мить потяг не зупиниться, і я не відчую тепле повітря й запах сіна, а тоді вийду з вагону на сонце, ляжу на землю й цілуватиму її, як пишуть в книжках — зануривши лице в траву. І пройде якась жінка і спитає мене італійською: «Хто ти?», і я їй все розкажу, італійською, і вона зрозуміє, і дасть мені їсти, і дозволить поспати. І не повірить у те, що я їй кажу, а я покажу їй номер на руці, і тоді вона повірить…

…Кінець. Проїхав останній вагон і, немов після підняття завіси, перед очима нам забовваніла гора чавунних підпор, на цій горі стоїть капо з палицею в руці, а наші виснажені товариші сновигають парами туди-сюди.

Краще не мріяти, бо усвідомлення, яке приходить з пробудженням, ще більше загострює страждання. Але таке буває з нами рідко, і мрії ці тривають недовго — ми просто втомлені тварини.

Ми знову біля підніжжя гори чавуну. Міша з Галичанином піднімають підпору і грубо звалюють її нам на спину. Їхнє робоче місце не таке виснажливе, тому вони щосили демонструють своє завзяття, щоб зберегти його: кричать на товаришів, які баряться, підганяють, кваплять, нав’язують непосильний ритм роботи. Мене це обурює, хоч я вже знаю, що це звичайний порядок речей, коли привілейовані гноблять непривілейованих: на цьому людському законі тримається соціальна структура концтабору.

Цього разу моя черга йти спереду. Підпора важка, але дуже коротка, тому з кожним кроком я відчуваю, як Нуль Ахтцен наступає мені на п’яти, бо він неспроможний або не намагається іти зі мною в крок.

Двадцять кроків, ми дійшли до колії, треба переступити через кабель. Вантаж лежить якось незручно, весь час сповзає з плеча. П’ятдесят кроків, шістдесят. Ось двері складу, ще така ж відстань — і ми покладемо вантаж на землю. Годі, більше не можу, вантаж тепер вже лежить мені цілковито на руці; не можу довше витримати болю і зусилля, кричу, намагаюсь обернутися — обертаюсь і враз бачу, як Нуль Ахтцен зашпортується і кидає підпору.

Якби я зберіг колишню спритність, я б міг відстрибнути назад; а натомість лежу на землі, сліпий від болю, м’язи звело судомою, затискаю вражену ногу руками. Гострий край підпори поранив мені підйом лівої ноги.

На якусь мить усе розпливається в запамороченні від болю. Коли я спромагаюся на те, щоб озирнутися, бачу, що Нуль Ахтцен не рушив з місця, він все ще там стовбичить, сховавши руки в рукави, і дивиться на мене без слова і без емоції. Підходять Міша з Галичанином, перемовляючись їдишем, дають мені якісь поради. Підбігають Темплер, Давид і всі інші — вони користуються з цієї пригоди, щоб призупинити роботу. Надходить капо, роздає стусани, штовхани та лайки, і товариші розсипаються, мов полова на вітрі. Нуль Ахтцен підносить собі руку до носа, вона червона від крові, він дивиться на неї порожніми очима. Мені дістались тільки два ляпаси, але від них не боляче, вони лиш приголомшують.

Інцидент закрито. Я стверджую, що сяк-так можу триматися на ногах — кістку, мабуть, не зачепило. Не наважуюсь зняти черевика, боячись знову викликати біль, а ще тому, що потім нога розпухне, і я не зможу його взути.

Капо посилає мене на місце Галичанина на горі чавуну, а він, люто глипнувши на мене, йде на моє місце поруч з Нулем Ахтценом; але повз нас уже проходять англійські в’язні, значить, скоро пора буде вертатися в табір.

Під час зворотного маршу я щосили намагаюсь іти швидко, але не поспіваю; капо велить Нулеві Ахтцену та Фіндеру підтримувати мене аж до посту СС, і врешті (на щастя, нині нема переклику) я опиняюсь у бараці, падаю на нари і можу передихнути.

Може, через тепло, а може, через зусилля під час ходи, але біль відновився, і разом з ним насунуло дивне відчуття вологості у пораненій нозі. Знімаю черевик — він весь у крові, що вже запеклася і змішалася з болотом та подертою ганчіркою, яку я знайшов місяць тому і яку одягаю як онучу, одного дня на праву, а наступного — на ліву ногу.

Нині, відразу після баланди, піду в Ка-Бе.

Ка-Бе — це скорочення від Krankenbau, лазарет. Це вісім бараків, вони у всьому подібні до інших бараків табору, але відокремлені огорожею з колючого дроту. Там постійно перебуває десята частина населення табору, але мало хто залишається там понад два тижні і ніхто — понад два місяці: за цей час ми повинні або одужати, або померти.

Тих, хто подає надії на одужання, у Ка-Бе лікують; тих, чий стан погіршується, з Ка-Бе посилають у газові камери.

Усе це пояснюється тим, що ми, на наше щастя, належимо до категорії «економічно корисних євреїв».

Раніше в Ка-Бе я ніколи не був, навіть в амбулаторії, усе тут для мене нове.

Амбулаторій є дві, медична та хірургічна. Перед дверима у темряві під вітром стоять дві довгі вервечки тіней. Комусь потрібна тільки перев’язка чи пігулка, інші потребують огляду, у декого на обличчі — смерть. Ті, що стоять першими в цих двох рядах, уже роззулися і готові ввійти; інші, у міру того, як наближається їхня черга, мудрують, як би, стоячи серед натовпу, розв’язати те, що в них править за шнурівки, або ж розкрутити залізні дроти, якими у них скріплені колодки, і розмотати, не подерши, дорогоцінні онучі на ногах; не занадто швидко, щоб не стояти марно босоніж у болоті, і не занадто пізно, щоб не пропустити своєї черги: бо входити в Ка-Бе взутим категорично заборонено. Про те, щоб заборони цієї дотримувались, дбає в’язень-француз, здоровило, який сидить в будці між дверима до амбулаторій. Він один з небагатьох французьких працівників у концтаборі; і не думайте, що проводити дні серед заболочених і подертих черевиків не є суттєвим привілеєм. Досить згадати, скільки людей приходять в Ка-Бе в черевиках і виходять з нього, більше їх не потребуючи…

Коли підходить моя черга, мені чудесним чином вдається зняти черевики й онучі, не загубивши ні одних, ні других, не давши собі вкрасти казанок і рукавиці, не втративши рівноваги, хоч мені довелося весь час стискати в руці шапку, яка в жодному разі не повинна бути на голові, коли заходиш у барак.

Залишаю черевики на зберігання і беру талон, після чого босий, тримаючи в руках весь свій убогий скарб, який ніде не можу залишити, шкутильгаю всередину і стаю в ще одну чергу, щоб зайти в кімнату для медогляду.

У цій черзі всі поступово роздягаються — коли підходиш до дверей, треба бути вже голим, бо санітар тут же всовує під пахву термометр; якщо хтось ще вдягнений, його черга пропадає, і він знов іде в її кінець. Температуру міряють усім, навіть якщо у когось короста або зубний біль.

Таким чином є певність, що той, хто не є серйозно хворим, не захоче через просту примху відбувати такий складний ритуал.

Нарешті підходить моя черга: мене приводять до лікаря, санітар виймає у мене термометр і оголошує: «Nummer 174517, kein Fieber» [16]. Мені не потрібен ретельний огляд, мене відразу визнають Arztvormelder, я не знаю, що це значить, а тут не місце щось питати. Мене виштовхують, я забираю черевики і вертаюся в барак.

Хаїм вітає мене: у мене хороша рана, не здається небезпечною і гарантує мені непоганий період відпочинку. Ніч я проведу в бараці з іншими, але завтра вранці на роботу не піду, а маю постати перед лікарями на остаточний медогляд — саме це й означає Arztvormelder. Хаїм знається на цих речах, на його думку, завтра мене, мабуть, покладуть в Ка-Бе. Хаїм — мій товариш по нарах, і я йому сліпо довіряю. Він — побожний польський єврей, знавець Закону. Він приблизно мого віку, за фахом — годинникар, а тут, у Буні, працює механіком точних приладів, тому він належить до тих небагатьох, хто зберіг гідність і впевненість у собі, бо виконує фах, на який вчився.

Так усе й було. Після підйому і роздачі хліба мене викликали надвір разом з іншими трьома з мого бараку. Нас завели в один кут аппельпляцу, де стояла довга черга всіх нинішніх Arztvormelder; підійшов якийсь тип і забрав у мене казанок, ложку, шапку і рукавиці. Решта засміялася — хіба я не знав, що треба було сховати їх або комусь довірити, а найкраще продати, бо в Ка-Бе їх мати не можна? Тоді вони дивляться на мій номер і хитають головами: від людини з таким великим номером, можна сподіватися будь-якої дурниці.

Тоді нас порахували, веліли роздягтися надворі у холоді, забрали нам черевики, знову порахували, поголили нам лице, голову і все волосся на тілі, ще раз порахували, потім завели в душ; відтак прийшов якийсь есесівець, подивився на нас без жодної цікавості, зупинився перед якимось чоловіком з великою водянкою яєчка і звелів відвести його вбік. Тоді нас порахували ще раз, ще раз повели в душ, хоча ми були ще мокрі після першого душу, а дехто з нас тремтів від лихоманки.

Тепер ми готові до остаточного медогляду. За вікном видно біле небо, а іноді й сонце; у цій країні на нього можна дивитися, не мружачись, крізь хмари, мов крізь димчасте скло. Судячи з його положення, мабуть, уже минула чотирнадцята: баланди вже нам не дістанеться, ми вже десять годин на ногах, з них шість — голяка.

Цей другий медогляд теж дуже швидкий: лікар (він теж, як і ми, вбраний в смугасте, але зверху в нього білий халат, на який пришитий номер, і він набагато вгодованіший від нас) оглядає і обмацує мою спухлу й скривавлену ногу, а я скрикую від болю, тоді він каже: «Aufgenommen, Block 23» [17]. Я стою з роззявленим ротом, чекаючи на якусь іншу вказівку, але хтось брутально шарпає мене назад, жбурляє мені на голі плечі накидку, кидає пару капців і виштовхує надвір.

Блок номер 23 розташований за сотню метрів; над ним є напис «Schonungsblock»: хтозна, що це означає? Всередині у мене забирають накидку та капці, і я знов опиняюсь голяка останнім в черзі голих кістяків — нинішніх пацієнтів.

Я вже давно перестав намагатись щось зрозуміти. Я вже так стомився стояти на пораненій і ще не обробленій нозі, був такий голодний, так змерз, що мені вже все було байдуже. Це цілком може бути останнім з моїх днів, а це приміщення — газовою камерою, про яку всі говорять, і що я можу тут вдіяти? Залишається притулитись до стіни, заплющити очі і чекати.

Мій сусід, мабуть, не єврей. Він не обрізаний, а крім того (це одна з небагатьох речей, які я дізнався до того часу) у нього світла шкіра, масивне обличчя і статура, а це характерне для поляків неєврейського походження. Він вищий за мене на цілу голову, але фізіономія його достатньо приязна, як це буває тільки в тих, хто не страждає від голоду.

Я спробував спитати його, чи він знає, коли нас впустять. Він повернувся до санітара, подібного на нього, мов брат-близнюк, який стояв у кутку і курив; вони перекинулись кількома словами і разом засміялися, не відповідаючи, немов мене тут не було; відтак один з них взяв мою руку і подивився на номер, тоді вони засміялися ще голосніше. Усім відомо, що сто сімдесят чотири тисячі — це італійські євреї, ті самі італійські євреї, які прибули два місяці тому, усе адвокати й доктори, їх була сотня з гаком, а тепер їх тільки сорок, вони не вміють працювати і дають вкрасти свій хліб, їх лупцюють зранку до вечора; німці звуть їх zwei linke Hände (дві ліві руки), їх зневажають навіть польські євреї, бо ті не знають їдишу.

Санітар вказує товаришеві на мої ребра, немов я — труп в анатомічному театрі, вказує на повіки, на роздуті щоки, на тонку шию, згинається і натискає вказівним пальцем на мою гомілку і звертає увагу іншого на глибоку вм’ятину, яку залишає палець у блідій, аж восковій плоті.

Я шкодую, що заговорив до поляка — мені здається, що я зроду, ніколи в житті ще не зазнавав такої пекучої образи, як тепер. Санітар, схоже, скінчив свої пояснення цією своєю мовою, якої я не розумію і яка для мене звучить жахливо; він повертається до мене і каліченою німецькою милостиво підсумовує для мене їхню розмову: Du Jude kaputt. Du schnell Krematorium fertig (ти єврей пропав, ти скоро крематорій і кінець).

Минає ще кілька годин, поки всіх хворих зарахують у бараки, роздадуть їм сорочки і заповнять їхні картки. Я, як завжди, останній; якийсь тип у новісінькій смугастій робі питає мене, де я народився, який мій фах «у цивільному житті», чи маю дітей, якими хворобами хворів, ціла купа запитань, та яка з них користь, це просто така хитромудра гра, аби лиш з нас насміятися. І це має бути шпиталь? Нас тримають тут голяка на ногах і ставлять усякі запитання.

Врешті й переді мною теж відчинились двері, і я ввійшов у приміщення для спання.

Тут теж, як всюди, нари у три яруси, три ряди в цілому бараці, розділені двома вузенькими проходами. Нар тут сто п’ятдесят, хворих близько двохсот п’ятдесяти — отже, по двоє майже на кожних нарах. Хворі на верхніх нарах, притиснуті до стелі, практично не мають як сидіти; вони трохи висовуються з нар, їм цікаво подивитися на нинішніх прибульців, це найцікавіший момент дня, завжди можна зустріти когось знайомого. Мене призначили на нари номер 10; і — о чудо! — вони порожні. Я з насолодою простягаюсь, це вперше, відколи я в концтаборі, у мене є спальне місце тільки для мене. Попри голод, не минає й десяти хвилин, як я засинаю.

Ка-Бе — це лиш тільки лімб пекла. Фізичні напасті тут відносно незначні, крім голоду та пов’язаних з хворобами страждань. Тут не холодно, не примушують працювати і не б’ють, якщо не допуститися якогось серйозного огріху.

Підйом о четвертій, і для хворих теж; треба застелити ліжко і помитися, але тут не поспішають і не надто суворо стежать. О пів на шосту роздають хліб, його можна зручно порізати на тонкі скибки і спокійно їсти лежачи; потім можна знову поспати, аж до роздачі супу опівдні. Аж до шістнадцятої триває Mittagsruhe, пообідній відпочинок; о цій порі часто відбуваються лікарські огляди та прийом лікування, тоді треба зійти з нар, зняти сорочку і вишикуватись в ряд перед лікарем. Вечірню пайку теж роздають в ліжко; після цього, о двадцять першій, усе світло, крім тьмяного ліхтаря нічного охоронця, гасне і западає тиша.

…І вперше, відколи я в концтаборі, підйом захоплює мене у глибокому сні, а пробудження є поверненням з ніщоти. Під час роздачі хліба здалеку з-за вікон у темному повітрі чутно, як заграв оркестр: це наші здорові товариші виходять шикуватись на роботу.

З Ка-Бе музику чути погано: долинає настійний і монотонний згук великого барабана і тарілок, але музичні фрази на їх тлі вимальовуються тільки іноді, залежно від примх вітру. Ми перезираємось на своїх нарах, бо всі відчуваємо, якою інфернальною є ця музика.

Мелодій небагато, якийсь десяток, щодня ті самі, зранку і ввечері: марші та народні пісні, любі кожному німцеві. Вони зберігаються закарбовані в нашій свідомості і будуть останньою річчю з концтабору, яку ми забудемо: це голос табору, відчутне вираження його геометричного божевілля, прагнення інших спочатку розчавити нас як людей, а потім поступово вбити.

Коли грає ця музика, ми знаємо, що там, надворі в тумані, рушають маршем, мов роботи, наші товариші; їхні душі мертві, і музика жене їх, як вітер сухе листя, заміняючи їм силу волі. Сили волі більше нема — кожен такт музики перетворюється на крок, на рефлекторне скорочення безсилих м’язів. Німці таки домоглися свого. Десять тисяч людей стали єдиною сірою машиною з чіткими обрисами, вони не думають і не бажають, вони крокують.

Під час виходу і повернення в’язнів у табір завжди присутні есесівці. Хто може позбавити їх права спостерігати за цим влаштованим ними самими видовиськом, за цим хороводом згаслих людей, які, загін за загоном, зникають у тумані і виринають з нього? хіба може бути реальніший доказ їхньої перемоги?

Пацієнти Ка-Бе теж відчули на собі все це — вихід на роботу і повернення, цей гіпнотичний, безконечний ритм, який вбиває думку і згладжує страждання; вони цього зазнали і зазнаватимуть ще. Але треба було вийти з пут тих чарів, щоб зрозуміти, що це — треба було почути цю музику ззовні, як ми її чули з Ка-Бе і як ми її згадуємо тепер, після визволення і відродження, коли не мусиш їй підкорятися, не мусиш піддаватися, щоб зрозуміти, з якої добре продуманої причини німці створили цей нелюдський ритуал, і чому навіть нині, коли пам’ять повертає нам котрусь з тих невинних пісеньок, кров зупиняється нам в жилах, і ми усвідомлюємо, що це неабияке щастя — повернутися з Аушвіца живим.

У мене є двоє сусідів по нарах. Вони лежать цілий день і цілу ніч пліч-о-пліч, шкіра біля шкіри, валетом, мов зодіакальні Риби — ноги одного лежать біля голови другого.

Один з них — Вальтер Бонн, ввічливий і досить освічений голландець. Він бачить, що я не маю чим різати хліб, позичає мені свого ножа, а потім пропонує продати мені його за пів пайки хліба. Я торгуюся, а відтак відмовляюся, подумавши, що в Ка-Бе завжди знайдеться хтось, хто мені його позичить, а поза Ка-Бе він коштує лише третину пайки. Але через це ввічливість Вальтера не зникає, і опівдні, з’ївши свою баланду, він добре вилизує свою ложку (як тут заведено робити перед тим, як позичати її, щоб очистити і не змарнувати залишків їжі, які до неї пристали) і сам мені її простягає.

— Чим ти хворий, Вальтере? — Körperschwäche, виснаження організму. Це найгірша хвороба — вона невиліковна, опинитися в Ка-Бе з цим діагнозом небезпечно. Якби не набрякла щиколотка (і він показує мені її), через яку він не може виходити на роботу, він нізащо не дав би себе госпіталізувати.

Про такі небезпеки в мене ще досить невиразні уявлення. Усі говорять про них непрямо, натяками, а коли я щось питаю, дивляться на мене і мовчать.

Значить, правду говорять про селекції, газові камери, крематорій?

Крематорій. Вальтерів сусід раптом прокидається і сідає на нарах: хто тут говорить про крематорій? що діється? чому не дають спокійно поспати? це польський єврей, альбінос, немолодий, з худим, добротливим лицем. Його звати Шмулек, він коваль. Вальтер коротко пояснює йому.

Що, der Italeyner, італієць не вірить в селекції? Шмулек думає, що говорить німецькою, але насправді говорить їдишем; я ледве його розумію, і тільки тому, що він хоче, щоб я зрозумів. Він робить Вальтерові знак замовкнути — мовляв, він сам спробує мене переконати:

— Покажи мені свій номер — ти номер 174517. Ця нумерація почалася вісімнадцять місяців тому і стосується Аушвіца та підпорядкованих йому таборів. Тепер тут, у Буні-Моновіці, нас десять тисяч; разом з Аушвіцом та Біркенау буде тисяч тридцять. Wo sind die Andere? де решта?

— Може, їх перевели в інші табори?.. — припускаю я.

Шмулек хитає головою і повертається до Вальтера:

— Er will nix verstayen, — він не хоче розуміти.

Але дуже скоро мені таки судилося це зрозуміти, і то коштом самого Шмулека. Ввечері двері бараку відчинились, якийсь голос крикнув: «Achtung!» — і все стихло, запала мертва тиша.

Ввійшли два есесівці (в одного з них багато нашивок, може, це офіцер?), їхні кроки пролунали в бараці так, ніби він порожній; вони стали розмовляти з головним лікарем, той показав їм журнал, тицяючи пальцем то тут, то там. Офіцер занотував щось у книжечці. Шмулек торкнувся мого коліна: «Pass’ auf, pass’ auf» — «Дивись».

Офіцер мовчки і байдуже походжає між нарами, а за ним лікар; у руці у нього нагайка, він шмагає край ковдри, що звисає з верхніх нар, хворий поспіхом поправляє її. Офіцер іде далі.

Ще в одного жовте обличчя; офіцер зриває з нього ковдру, той здригається, офіцер мацає йому живіт і каже: «Gut, gut», — і йде далі.

І ось він зупинив погляд на Шмулеку; витягає книжечку, дивиться на номер нар і на витатуюваний номер. Зверху я добре все бачу: він поставив хрестик біля Шмулекового номера. Тоді пішов далі.

Дивлюсь на Шмулека, бачу позаду очі Вальтера і більше нічого не питаю.

Наступного дня, замість звичної групи одужалих, до виписки приготували дві окремі групи. Перших поголили, постригли і послали в душ. Другі вийшли неголені, без свіжих пов’язок і не прийнявши душ. З ними ніхто не прощався, ніхто не передавав через них повідомлень здоровим товаришам.

Серед них був і Шмулек.

Так непримітно і стримано, без бутафорії і без гніву, бараками Ка-Бе щодня ходить смерть, торкаючись то одного, то другого. Відходячи, Шмулек залишив мені ложку і ніж. Ми з Вальтером уникали поглядів один одного і довго мовчали. Відтак Вальтер спитав мене, як мені вдається так довго зберігати свою пайку хліба, і пояснив, що свій хліб він зазвичай розрізає вздовж, щоб мати ширші шматки, на які зручніше намазувати маргарин.

Вальтер багато що пояснює мені: Schonungsblock означає барак для відпочинку, там є тільки легкі хворі або ті, хто одужує, або ж ті, хто не потребує лікування. Серед них принаймні п’ятдесят більш чи менш серйозно хворих на дизентерію.

Їх оглядають що три дні. Вони стають у чергу вздовж коридору; в кінці стоять два бляшані тазики та санітар з журналом, годинником і олівцем. Хворі підходять по двоє і повинні довести, на місці і відразу, що діарея у них ще держиться; для цього їм відведено точно одну хвилину. Тоді вони мають показати результат санітарові, який виносить судження; потім вони швидко миють тазики у призначеному для цього кориті і підходять двоє наступних.

Серед тих, хто чекає, дехто корчиться, судомно намагаючись стримати дорогоцінний доказ ще двадцять, ще десять хвилин; інші, які в той момент не мають що показати, напинають жили і м’язи у протилежному зусиллі. Санітар, покусуючи олівець, безпристрасно кидає погляд то на годинник, то на зразки, які йому демонструють один за одним. У сумнівних випадках бере тазик і йде показати лікареві.

… До мене прийшли — це П’єро Сонніно, римлянин. «Ти бачив, як я його обмахлював?» У П’єро досить легка форма ентериту, він тут уже двадцять днів, йому тут добре, він відпочиває і гладшає, на селекції йому начхати, він вирішив залишитися в Ка-Бе до кінця зими будь-яким коштом. Його метод полягає в тому, що він стає в чергу за якимось хворим зі справжньою дизентерією, що гарантує йому успіх; коли підходить його черга, він просить його допомоги (за яку віддячує баландою або хлібом), і якщо той погоджується, а санітар на мить відвертається, він в тисняві підміняє тазик, і діло зроблене. П’єро знає, чим ризикує, але досі все йшло йому гладко.

Та головне в житті Ка-Бе не це. Не фатальні хвилини селекцій, не гротескні епізоди перевірок на діарею та воші, і навіть не хвороби.

Ка-Бе — це теж концтабір, але без фізичних злигоднів. Тому до того, хто ще зберіг зерно свідомості, свідомість ця повертається; впродовж довжелезних порожніх днів там не говорять вже про голод і роботу — там ми усвідомлюємо, на що нас перетворили, що у нас забрали, чим є це наше життя. Саме в Ка-Бе, у цей період відносного спокою, ми зрозуміли, якою вразливою є наша особистість, збагнули, що вона у набагато більшій небезпеці, ніж наше життя; і давні мудреці, замість напоминання «пам’ятай, що мусиш померти», мали б остерегти нас перед цією ще більшою небезпекою, яка нависла над нами. Якби можна було з концтабору передати вільним людям вістку, вона б полягала саме в цьому: стережіться, щоб вам не довелось зазнати у ваших домах того, чого ми зазнаємо тут.

Під час роботи мучишся і не маєш часу думати; наші домівки — лише збляклий спогад. Але тут у нас вдосталь часу: попри заборону, ми ходимо один до одного, від одних нар до других, і знай розмовляємо. Дерев’яний барак, напхом напханий людськими стражданнями, повниться словами, спогадами, які породжують новий біль. «Heimweh» — так називається німецькою цей біль; це гарне слово, воно означає «туга за домом».

Ми знаємо, звідки прийшли — спогади про зовнішній світ населяють наші сни і наше неспання, ми з подивом виявляємо, що не забули нічого, будь-який спогад, що спливає, постає перед нами з болісною гостротою.

Але ми не знаємо, куди йдемо. Нехай навіть ми переживемо хвороби і уникнемо селекцій, нехай витримаємо роботу і голод, які нас виснажують: але що потім? Тут ми, тимчасово звільнені від лайки і биття, маємо змогу заглибитись у себе й поміркувати, і тоді стає зрозуміло, що звідси ми не вийдемо. Нас привезли сюди в запломбованих вагонах; ми бачили, як пішли в нікуди наші жінки і наші діти; ми стали рабами, сто разів німо крокували на роботу і назад, мертві душею ще до того, як наспіє наша безіменна смерть. Ми не повернемось. Звідси не повинен вийти ніхто, хто б міг, разом з витисненим на тілі тавром, принести світові лиху вість про те, на що тут, в Аушвіці, людина посміла перетворити людину.