Чи це людина

Додаток

Цей додаток я написав у 1976 році для шкільного видання «Чи це людина», щоб відповісти на запитання, які мені постійно ставлять мої читачі серед школярів. Проте вони великою мірою відповідають і на запитання від моїх дорослих читачів, тому мені здалося доречним навести повністю мої відповіді і в цьому виданні теж.

Хтось колись давно написав, що книжки, так само як люди, мають свою непередбачувану долю, відмінну від тієї долі, якої для них бажали і очікували. Ця книжка теж мала дивну долю. Момент народження цієї книжки далекий — його можна знайти у ній самій, на сторінці 183 цього видання, там, де говориться, що я «записую те, чого не вмію сказати нікому»; потреба розповідати у нас така сильна, що книжку цю писати я почав там, у тій німецькій лабораторії, посеред морозної зими, війни і нескромних поглядів, хоч я знав, що жодним чином не зможу зберегти тих абияк нашкрябаних нотаток, що мені доведеться відразу викинути їх, бо якби у мене їх знайшли, мені б це коштувало життя.

Але я написав книжку, тільки-но повернувся, всього за кілька місяців — так сильно пекли мене ці спогади. Кілька великих видавництв відмовили мені, але в 1947 році книжку прийняло до друку невелике видавництво під орудою Франко Антонічеллі; було видрукувано 2500 примірників, відтак видавництво закрилося, а книжка впала у забуття, також тому, що у ті суворі повоєнні часи люди не надто хотіли повертатися пам’яттю до тих болісних років, які тільки недавно скінчилися. Нове життя книжка дістала тільки в 1958 році, коли її перевидало видавництво «Ейнауді», і відтоді вона викликає постійний інтерес читачів. Її переклали шістьма мовами, адаптували для радіо та театру.

Учні та вчителі сприйняли її з прихильністю, яка набагато перевищила сподівання мої та мого видавця. Сотні школярів зі всіх регіонів Італії запрошували мене прокоментувати книжку письмово, а за змоги й особисто; я задовольняв усі ці прохання, наскільки мені дозволяла зайнятість, і навіть до двох своїх професій я б охоче додав третю — професію презентування та коментування мене самого, чи радше того вже далекого мене, який побував в Аушвіці і розповів про це. Під час цих численних зустрічей з моїми читачами-школярами мені доводилося відповідати на багато запитань — наївних і поінформованих, зворушених і провокаційних, поверхових і глибоких. Я швидко зрозумів, що деякі з цих запитань весь час повторюються, їх ставлять завжди; значить, їх породжує мотивована і обдумана цікавість, яку так чи інакше не задовольнили відповіді, що їх давав текст книжки. На ці запитання я й вирішив відповісти тут.

1. У вашій книжці немає ненависті до німців, нема образи, ані прагнення помсти. Ви їм пробачили?

За своєю вдачею я не схильний до ненависті. Я вважаю її тваринним, грубим почуттям і волію натомість, щоб мої вчинки і думки за змоги керувалися розумом; тому я ніколи не плекав у собі ненависті як примітивного прагнення реваншу, бажання завдати страждань моєму справжньому чи гаданому ворогові, бажання особистої помсти. Треба ще додати, що у моєму розумінні ненависть — це особисте почуття, звернене проти певної особи, певного імені, певного обличчя; тодішні наші переслідувачі не мали ні облич, ні імен, і це видно зі сторінок моєї книжки — вони були далекі, невидимі, недоступні. Нацистський устрій був настільки обережний, що зводив до мінімуму прямі контакти між рабами і господарями. Ви, мабуть, звернули увагу, що в цій книжці описано одну-єдину зустріч автораголовного героя з есесівцем (с. 206), і невипадково вона сталася тільки в останні дні, коли концтабір був уже зруйнований, коли система розвалилася.

Зрештою, у місяці, коли писалася ця книжка, тобто в 1946 році, нацизм та фашизм справді здавались безликими — вони немов повернулись у небуття, зникли, мов потворний сон, слушно і заслужено, як зникають привиди, коли заспіває півень. Хіба міг я плекати образу, хотіти помсти супроти зграї привидів?

Минуло не так багато років, коли Європа та Італія помітили, що була то наївна ілюзія: фашизм далеко не помер, він тільки сховався, прикрився; він поміняв шкіру, щоб з’явитися потім в іншому вигляді, трохи менш впізнаваному, трохи більш респектабельному, краще пристосованому до нового світу, який тільки-но зазнав катастрофи Другої світової війни, спровокованої тим самим фашизмом. Мушу зізнатися, що супроти деяких знайомих облич, деяких давніх обманів, деяких постатей, які намагаються надати собі солідності, супроти поблажливості та терпимості до деяких речей я справді відчуваю спокусу ненависті, а навіть певного насильства; але я не фашист, я вірю в розум і дискусію як найвищі інструменти поступу, тому над ненавистю надаю перевагу справедливості. Якраз з цієї причини, пишучи цю книжку, я навмисне вибрав спокійний і тверезий спосіб вираження, характерний для свідка, не вдаючись до тону, типового для скарг жертви чи гніву месника; я вважав, що слово моє буде тим більше корисним і вартим довіри, чим об’єктивнішим воно здаватиметься і чим менш пристрасно прозвучить; тільки в цей спосіб свідок може виконати своє завдання на суді, яке полягає у тому, щоб приготувати ґрунт для судді. А суддями є ви.

Я б не хотів, однак, щоб це моє утримання від прямої оцінки плутали з нерозбірливим прощенням. Я не простив нікому з провинних, не збираюся прощати тепер і в майбутньому, якщо вони не покажуть (вчинками, а не на словах, і не занадто пізно), що вони усвідомили провини та помилки нашого і чужоземного фашизму, якщо вони не вирішать засудити їх і викоренити з власної свідомості та зі свідомості інших. Якщо вони це зроблять, то звісно, хоч я не християнин, я готовий дотриматися єврейського і християнського припису прощати свого ворога — але тільки того ворога, який виправився і перестав бути ворогом.

2. Чи німці про це знали? А союзники знали? Хіба це можливо, щоб у серці Європи здійснювався геноцид, знищення мільйонів людських життів, а ніхто про це нічого не знав?

Світ, в якому живемо нині ми, західні люди, має численні і дуже серйозні дефекти та небезпеки, але порівняно з учорашнім світом, світ цей має ту велетенську перевагу, що всі можуть відразу все дізнатися про все. Інформація нині є «четвертою владою», журналісти і коментатори принаймні теоретично мають всюди вільний доступ, ніхто не може їх зупинити, вигнати ані примусити мовчати. Тепер все легко: якщо хочеш, можеш слухати радіо своєї чи будь-якої іншої країни; можеш піти в кіоск і вибрати будь-яку газету, яку хочеш — італійську будь-якого спрямування, американську чи радянську, і при цьому матимеш цілий спектр до вибору; можеш купувати будь-які книжки, які хочеш, не ризикуючи бути звинуваченим в «антиіталійській діяльності» чи накликати на себе обшук в домі, здійснений політичною поліцією. Звісно, уникнути всіх обмежень та обумовленостей нелегко, але принаймні можна вибрати собі обумовленість за своїм бажанням.

В авторитарній державі все по-іншому. Там є одна-єдина Істина, проголошена згори; газети всі однакові, усі вони повторюють ту саму єдину істину; це ж саме роблять радіостанції, а радіо інших країн слухати не можеш, бо, по-перше, це злочин, і ти ризикуєш опинитися у в’язниці, а по-друге, передавачі твоєї країни випромінюють на відповідних довжинах хвиль радіоперешкоди, які накладаються на чужоземне мовлення і заважають його слухати. Що стосується книжок, то видаються і перекладаються тільки ті, які до вподоби Державі; інші мусиш купувати за кордоном і з ризиком ввозити у свою країну, бо вони вважаються небезпечнішими від наркотиків та вибухівки, і якщо на кордоні їх у тебе знайдуть, їх конфіскують, а тебе покарають. Небажані книжки, або ті, які перестали бути бажаними, у попередні епохи прилюдно палили на площах. Так було в Італії між 1924 та 1945 роками; так було в націонал-соціалістській Німеччині, так є в багатьох країнах, до яких, на жаль, треба зарахувати і Радянський Союз, який так героїчно воював проти фашизму. В авторитарній Державі законним вважається змінювати правду, переписувати заднім числом Історію, перекручувати інформацію, замовчувати правдиві новини і поширювати неправдиві — замість інформування приходить пропаганда. Адже в такій країні ти — не громадянин, який має права, а підданий, і як такий, ти є боржником Держави (і диктатора, що її уособлює), якій ти винен фанатичну відданість і рабський послух.

Зрозуміло, що в таких умовах стає можливо (хоч і не завжди легко, бо дуже нелегко чинити таке глибоке насильство над людською природою) знищувати навіть дуже великі фрагменти дійсності. У фашистській Італії впродовж кількох місяців усіх примусили забути про вбивство депутата-соціаліста Маттеотті, успішно здійснене фашистами; ще вправнішим за Муссоліні у цьому ділі контролювання та приховування правди проявив себе Гітлер разом зі своїм міністром пропаганди Йозефом Ґеббельсом.

Проте приховати від німецького народу існування величезної машини концентраційних таборів було неможливо, та й, зрештою (з погляду нацистів), навіть небажано. Однією з цілей нацизму було створити і підтримувати в країні атмосферу невизначеного страху — тому народ повинен був знати, що чинити Гітлерові опір надзвичайно небезпечно. Адже вже починаючи з перших місяців нацизму в концтаборах ув’язнили сотні тисяч німців: комуністів, соціал-демократів, лібералів, євреїв, протестантів, католиків, і про це знала вся країна, і всі знали, що в концтаборах в’язні страждають і гинуть.

Попри це, дуже багато німців справді не знали найжорстокіших подробиць того, що діялося пізніше в концтаборах: про методичне знищення мільйонів людей, поставлене на промислову основу, про камери з отруйним газом та печі крематоріїв, про огидне грабування трупів — усього цього ніхто не повинен був знати, і про це справді аж до кінця війни знало досить мало людей. Щоб тримати це в таємниці, крім інших запобіжних заходів, в офіційній мові вживалися тільки обережні й цинічні евфемізми: писали не «винищення», а «остаточне вирішення», не «депортація», а «переселення», не «вбивство газом», а «спеціальна обробка» і так далі. Гітлер небезпідставно боявся, що поширення вісток про такі страшні речі могло б підірвати сліпу віру, яку живила до нього країна, і моральний дух військ на фронті; крім того, якби про це прознали союзники, вони могли б використати це як аргумент у своїй пропаганді; що, зрештою і сталося, але якраз через безмірність жахів, що коїлися в концтаборах, загал людей у них не повірив, хоч про них не раз говорило союзницьке радіо.

Найпереконливішу картину тодішньої ситуації в Німеччині я знайшов у книжці «Der SS Staat» (Есесівська держава) Ойґена Коґона, колишнього в’язня Бухенвальда, а відтак професора політичних наук у Мюнхенському університеті:

На мою думку, жодне з цих тверджень не є неправдивим, але для повноти картини до них треба додати ще одне: попри низку можливостей здобути інформацію, більшість німців нічого не знали, тому що не хотіли знати, а навіть тому що хотіли не знати. Звісно, це правда, що державний тероризм — напрочуд сильна зброя, якій дуже важко опиратися; але правдою є і те, що німецький народ у своїй цілості опиратися навіть не пробував. У гітлерівській Німеччині був поширений особливий етикет: той, хто знав, той мовчав, хто не знав, той не питав, а тому, хто питав, не відповідали. Таким способом пересічний німецький громадянин здобував і захищав своє незнання, яке здавалося йому достатнім виправданням його підтримки нацизму — затуливши собі рот, очі і вуха, він створював собі ілюзію, що не знає про те, що діється перед його дверми, а отже, не є співучасником.

Дізнаватися і розповідати іншим було способом (по суті, не таким вже й небезпечним) дистанціюватися від нацизму; гадаю, що німецький народ у своїй цілості до цього способу не вдавався, і якраз в цьому я вбачаю його глибоку провину.

3. Чи було таке, щоб в’язні тікали з концтаборів? Яка причина того, що не було масових повстань?

Ці питання належать до тих, які ставлять мені найчастіше, а отже, мабуть, вони зумовлені якоюсь особливо важливою цікавістю або потребою. Я тлумачу це оптимістично: нинішня молодь відчуває свободу як благо, від якого в жодному разі не можна відмовлятися, а тому для них ідея ув’язнення безпосередньо пов’язана з ідеєю втечі або повстання. Зрештою, у військових статутах багатьох країн справді вказано, що військовополонений зобов’язаний намагатися звільнитися будь-яким способом, щоб знову зайняти своє місце в бойових лавах, а згідно з Гаазькою конвенцією, спроба втечі не повинна каратися. Поняття втечі як морального обов’язку неодноразово повторюється в романтичній літературі (пам’ятаєте графа Монте-Крісто?), у популярній літературі та в кінематографі, де неслушно (а може навіть і слушно) ув’язнений герой завжди намагається втекти, навіть за дуже неправдоподібних обставин, і його спроба завжди увінчується успіхом.

Це, мабуть, добре, що становище в’язня, його несвобода відчувається як щось неправильне, ненормальне — щось ніби хвороба, яку слід вилікувати втечею або бунтом. Проте, на жаль, картина ця має дуже мало спільного з тим, що насправді діялося в концентраційних таборах.

Тих в’язнів, які намагалися втекти, приміром, з Аушвіца, було лиш кілька сотень, а тих, кому це вдалося — кілька десятків. Тікати було важко і надзвичайно небезпечно; в’язні були не тільки деморалізовані, але й ослаблені голодом та знущаннями, у них були голені голови, смугасте вбрання, яке відразу можна впізнати, дерев’яні черевики, які не дозволяли йти швидко і тихо; вони не мали грошей і здебільшого не знали польської, якою розмовляли місцеві, не мали знайомих у тих місцях, у географії яких вони, зрештою, теж не орієнтувалися. Крім того, щоб запобігти втечам, застосовували жорстокі репресії: того, кого спіймали, прилюдно вішали на аппельпляці, часто після жахливих катувань; коли втечу виявляли, друзів утеклого заморювали до смерті голодом у карцерах як його спільників, а цілий барак примушували стояти на ногах протягом двадцяти чотирьох годин; іноді арештовували і вивозили в концтабір також батьків «винного».

Есесівці, які вбивали в’язня, що пробував тікати, діставали в нагороду відпустку; тому часто траплялося, що якийсь есесівець стріляв у в’язня, який не мав жодного наміру тікати, тільки з метою отримати цю нагороду. Цей факт штучно збільшує офіційне число спроб втечі, зареєстроване в статистиці; як я вже говорив, реальна кількість таких спроб була дуже невелика. У такій ситуації з таборів в Аушвіці успішно втекло тільки кілька в’язнів-поляків, «арійців» (тобто, у тодішній термінології, неєвреїв), які жили неподалік від концтабору, а отже, ті, хто мав куди податися і кого могло б захистити населення. В інших таборах становище було аналогічним.

Що стосується відсутності бунту, то справа тут виглядає трохи по-іншому. Насамперед треба пам’ятати, що в деяких концтаборах справді були повстання: у Треблінці, у Собіборі, а також у Біркенау, одному з таборів, підпорядкованому Аушвіцу. Чисельно вони були не дуже значними; як і аналогічне повстання у Варшавському ґетто, вони радше були прикладами надзвичайної моральної сили. У всіх випадках їх планували і ними керували так чи інакше привілейовані в’язні, які були в кращому фізичному і моральному стані, ніж звичайні в’язні. Це не повинно дивувати: те, що бунтують саме ті, хто менше страждає, тільки на перший погляд здається парадоксальним. І поза концтаборами теж люмпен-пролетаріат рідко за щось бореться. Люди, перетворені на ганчірки, не бунтують.

У таборах для політичних в’язнів або там, де вони переважали, безцінним виявився їхній досвід конспіративної роботи, і часто там розгорталася діяльність, спрямована не так на організацію відкритих повстань, як на досить ефективний захист в’язнів. Залежно від концтабору і від періоду, їм вдавалося, наприклад, шантажувати або підкуповувати есесівців, стримуючи їх безмежну сваволю, саботувати німецьку воєнну промисловість, організовувати втечі, зв’язуватися через радіо з союзниками, передаючи їм інформацію про жахливі умови в концтаборах, покращувати ставлення до хворих, заміняючи лікарів-есесівців лікарями-в’язнями, «скеровувати» селекції, посилаючи на смерть шпигунів і зрадників та рятуючи тих в’язнів, виживання яких з якоїсь причини було особливо важливим, готуватися до опору, включно з військовими діями, у тому разі, якщо з наближенням фронту нацисти вирішать (як вони справді часто робили) повністю ліквідувати табір.

У тих таборах, де переважали євреї, як це було у зоні Аушвіца, організовувати і активний, і пасивний захист було особливо складно. Тут в’язні загалом були позбавлені будь-якого організаційного чи військового досвіду; їх привозили зі всіх країн Європи, вони розмовляли різними мовами, а тому не могли порозумітися між собою; а насамперед вони були ще голодніші, слабші і стомленіші за інших, бо умови їхнього життя були суворіші, а часто вони вже мали за собою довгий період голодування, переслідування та приниження в ґетто. Наслідком цього було також те, що їхнє перебування в концтаборі було трагічно коротким, вони становили плинну масу, яку постійно проріджувала смерть і яка оновлювалася через безперервне прибування нових ешелонів. Цілком зрозуміло, що серед такого нестабільного і ослабленого до краю людського контингенту паросткам бунту прорости було нелегко.

Можна замислитись над тим, чому не бунтували ті в’язні, яких тільки-но привезли і які цілими годинами (а іноді днями!) чекали, коли їх поведуть у газові камери. Крім уже сказаного, мушу тут додати, що для цієї операції колективного умертвляння німці випрацювали по-диявольськи хитру і гнучку стратегію. У більшості випадків новоприбулі не знали, що їх чекає; до них ставилися з холодною діловитістю, але без брутальності, їм веліли роздягтися «щоб іти в душ», іноді їм давали рушник і мило, а після миття обіцяли гарячу каву. Адже газові камери були замасковані під душові з трубами, кранами, роздягальнями, вішаками, лавками тощо. А коли в’язні якимось чином давали зрозуміти, що вони знають або підозрюють про свою неминучу долю, есесівці та їхні помічники починали раптом поводитись брутально, кричати, погрожувати, лупцювати в’язнів, стріляти і нацьковувати на цих розгублених людей у відчаї, змучених п’ятьма або десятьма днями подорожі у запечатаних вагонах, своїх собак, натренованих полювати на людей.

У такій ситуації абсурдним і образливим здається твердження, яке іноді висловлюють, нібито євреї не бунтували через легкодухість. Не бунтував ніхто. Достатньо згадати, що газові камери в Аушвіці випробовували на групі з трьохсот російських військовополонених, молодих, з військовим вишколом, політично підкованих і не обтяжених присутністю жінок та дітей; вони теж не бунтували.

Я б хотів, врешті, додати ще одне міркування. Свідомість того, що гніту слід не підкорятися, а опиратися, була не дуже поширена у фашистській Європі, а особливо слабка вона була в Італії. Вона була властива обмеженому колу політично активних людей, але фашизм та нацизм їх ізолював, виганяв, залякував або навіть знищував — не варто забувати, що першими жертвами німецьких концтаборів, яких було сотні тисяч, були якраз кадри антинацистських політичних партій. Коли вони перестали впливати на ситуацію, бажання народу чинити опір і організовуватися для цього відродилося набагато пізніше, насамперед завдяки внескові європейських комуністичних партій, які кинулися на боротьбу з нацизмом після того, як у червні 1941 року Німеччина несподівано напала на Радянський Союз, порушивши договір Ріббентропа-Молотова, укладений у вересні [76] 1939 року. На закінчення слід сказати, що докоряти в’язням, що вони не повставали, означає, крім всього іншого, допускатися помилки в історичній перспективі — тобто, вимагати від них тієї політичної свідомості, яка нині є надбанням майже всіх, але яка тоді була властива тільки еліті.

4. Чи приїздили ви в Аушвіц після визволення?

Я був в Аушвіці у 1965 році з нагоди церемонії вшанування річниці звільнення таборів. Як я вже згадував у своїх книжках, Аушвіцька імперія концтаборів складалася не з одного табору, а десь з сорока; сам Аушвіцький концтабір розташувався на околиці однойменного містечка (Освєнцім польською), він міг вмістити приблизно двадцять тисяч в’язнів і був, так би мовити, адміністративним центром цілого комплексу. Крім того, був ще концтабір (чи точніше група концтаборів — від трьох до п’яти, залежно від періоду) у Біркенау, який вміщав максимально шістдесят тисяч в’язнів, з яких сорок тисяч жінок, і в якому працювали газові камери та печі крематоріїв; і, врешті, була ще певна кількість, різна в різні періоди, таборів праці, які іноді були розташовані за сотні кілометрів від «столиці»; мій табір, званий Моновіц, був найбільшим з них, він вміщав до дванадцяти тисяч в’язнів. Він був розташований приблизно за сім кілометрів східніше від Аушвіца. Уся ця зона тепер належить до польської території.

Особливого враження відвідини центрального табору на мене не справили — польський уряд перетворив його на щось на кшталт національного меморіалу; бараки почистили і пофарбували, посадили дерева і клумби. Там є музей, де виставлені страхітливі реліквії: тонни людського волосся, сотні тисяч окулярів, гребінців, помазків, ляльок, дитячого взуття; та все ж це музей, тобто щось статичне, штучно упорядковане. Цілий табір здався мені музеєм. Щодо мого концтабору, то його більше нема; фабрика каучуку, біля якої він був розташований, тепер належить полякам і настільки виросла, що зайняла всю його територію.

Натомість велике сум’яття охопило мене, коли я потрапив у табір у Біркенау, якого я ніколи не бачив, коли був в’язнем. Тут не змінилося нічого: тоді там було болото і тепер там болото або ж задушлива літня пилюка; бараки (ті, які не згоріли, коли тут проходив фронт) залишилися такими, як були, — низькими, брудними, спорудженими з нерівних дощок, з земляною підлогою; там нема нар, а лиш голі дошки аж до стелі. Тут нічого не прикрашали. Зі мною була моя знайома Джуліана Тедескі, яка була ув’язнена в Біркенау. Вона показала мені дошки 1,80 на 2 метри — на кожній з них спало до дев’яти жінок. Вона також звернула мою увагу на те, що з віконця видно руїни крематорію; у ті часи було помітно полум’я на верхівці комина. Вона спитала тоді старожилок: «Що це за вогонь?», і їй відповіли: «Це ми там горимо».

Супроти сумних спогадів, які навіюють ці місця, кожен з нас, тих, хто вижив, поводиться по-іншому, але можна виділити дві типові категорії. До першої категорії належать ті, хто відмовляється сюди приїздити або взагалі говорити на цю тему; ті, що хотіли б забути, але не можуть, і їх мучать страхіття; і ті, хто, натомість, все забув, стер з пам’яті і розпочав життя з нуля. Я помітив, що загалом все це люди, які опинилися в концтаборі «через нещасливу випадковість», тобто не маючи певних політичних поглядів; для них страждання ці були травматичним досвідом, позбавленим для них значення, який нічому їх не навчив, як нещасний випадок або хвороба — спогад про нього є для них чимось стороннім, болісним чужорідним тілом, яке вторглося в їхнє життя, і вони намагалися (або досі намагаються) позбутися його. Натомість друга категорія складається з колишніх «політичних» в’язнів і взагалі людей з певним політичним світоглядом, з релігійними поглядами або ж обдарованих великою моральною свідомістю. Для таких людей пам’ять є обов’язком; вони не хочуть забувати, а насамперед не хочуть, щоб про це забув світ, бо вони зрозуміли, що досвід їхній не був позбавлений сенсу, що концтабори не були якоюсь випадковістю, якимось непередбаченим явищем в Історії.

Нацистські концтабори були вершиною, вінцем фашизму в Європі, його найпотворнішим проявом; але фашизм існував ще до Гітлера та Муссоліні, і він вижив, у явних чи прихованих формах, після поразки у Другій світовій війні. Повсюди у світі, де починають заперечувати фундаментальні права Людини та рівність між людьми, відбувається скочування до системи концтаборів, а це шлях, на якому важко зупинитися. Я знаю багатьох колишніх в’язнів, котрі добре зрозуміли, яку страшну науку містить їхній досвід, і котрі щороку приїздять у «свій» табір, привозячи зі собою на прощу молодь; я й сам охоче робив би це, якби мені дозволяв час і якби я не знав, що досягну тієї ж мети, пишучи книжки і коментуючи їх перед молоддю.

5. Чому Ви говорите тільки про німецькі концтабори, а не також про табори російські?

Як я вже писав, відповідаючи на перше запитання, я волію виконувати роль свідка, а не судді — я хочу свідчити про те, чого я зазнав і що бачив сам. Мої книжки не є книжками з історії; пишучи їх, я суворо обмежувався до опису подій, які я досвідчив особисто, виключивши те, про що я дізнався пізніше з книжок або газет. Ви, можливо, помітили, приміром, що я не наводив цифр знищених в Аушвіці, ані не описував детально газових камер та крематоріїв — я не знав всього цього, коли був у таборі, а дізнався про це вже пізніше, коли про них дізнався цілий світ.

З цієї самої причини я загалом не говорю про російські табори; на моє щастя, я там не був і міг би хіба що повторити те, що читав, — тобто те, що знають всі ті, хто цікавився цією темою. Проте, ясна річ, це не значить, що я хочу чи можу уникнути обов’язку, який має кожна людина, скласти собі судження і сформулювати думку. Поруч з очевидною подібністю, між радянськими та нацистськими концтаборами, на мою думку, можна спостерегти і суттєві відмінності.

Головна відмінність полягає в їх призначенні. Німецькі концтабори становлять унікальне явище в історії людства, хай яка вона кривава: до давньої мети усунути або залякати своїх політичних супротивників було додано цілком сучасну, нелюдську мету — стерти з лиця землі цілі народи і культури. Починаючи приблизно з 1941 року, вони стали гігантськими машинами смерті; газові камери і крематорії були спеціально спроектовані для знищення людських життів і тіл у мільйонних масштабах; страхітлива першість належить Аушвіцу, де в серпні 1944 року за один день загинуло 24 тис. людей. Радянські табори не були і не є, звичайно, місцями, де приємно перебувати, але навіть у найтемніші роки сталінізму смерть в’язнів не була прямою метою; вона траплялася дуже часто і до неї ставилися з брутальною байдужістю, але, по суті, вона не була запланованою; одно слово, вона була побічним наслідком голоду, холоду, інфекцій, виснаження. До цього похмурого порівняння двох моделей пекла слід ще додати, що в німецькі концтабори загалом потрапляли, щоб звідти вже не вийти; не був передбачений жоден термін, крім смерті. Натомість в радянських таборах завжди був якийсь термін; у часи Сталіна «винних» іноді зі страхітливою легкістю засуджували на дуже довге покарання (навіть на п’ятнадцять-двадцять років), проте хоч якась невелика надія на звільнення все ж була.

З цієї фундаментальної відмінності випливають інші. Стосунки між охоронцями і в’язнями в Радянському Союзі не такі нелюдські: усі належать до того самого народу, говорять тією ж мовою, там нема «надлюдей» і «недолюдей», як за нацизму. Хворих лікують, хоч, може, й погано; коли робота занадто важка, можна протестувати, індивідуально або колективно; тілесне покарання буває рідко і не є надто жорстоким; можна отримувати з дому листи і продуктові передачі; одне слово, людська особистість не заперечується і не втрачається повністю. Натомість в німецьких таборах, принаймні стосовно євреїв та циган, майже всі були приречені на смерть; не зупинялися навіть перед дітьми, сотні тисяч яких були вбиті в газових камерах, що становить унікальне явище серед всіх звірств в історії людства. Як наслідок, рівень смертності при обох системах дуже відрізнявся. У Радянському Союзі, схоже, у найважчі часи смертність коливалася навколо 30 відсотків усіх ув’язнених, і це, звісно, неприпустимо висока цифра; але в німецьких концтаборах смертність становила 90–98 відсотків.

Вельми небезпечним видається мені недавнє радянське нововведення, коли деяких інтелектуалів-дисидентів нашвидкуруч оголошують божевільними, замикають у психіатричних закладах і піддають «лікуванню», яке не тільки спричиняє жорстокі страждання, але й порушує і послаблює розумові функції. Це показує, що інакодумства там бояться; за нього більше не карають, а намагаються знищити його медикаментами (або страхом перед медикаментами). Можливо, метод цей не дуже поширений (схоже, що таких політичних пацієнтів у 1975 році було не більше сотні), але він огидний, бо передбачає підле використання науки і непрощенну продажність лікарів, які по-рабськи погоджуються виконувати волю влади. Він виразно свідчить про крайню зневагу до демократичної дискусії та громадянських прав.

Що стосується власне кількісного аспекту, залишається зауважити, що в Радянському Союзі явище концтаборів, схоже, поступово занепадає. У 1950 році політичних в’язнів були мільйони; згідно з даними «Міжнародної амністії» (неполітична організація, яка ставить собі за мету допомагати всім політичним в’язням у всіх країнах незалежно від їхніх поглядів), нині (1976 р.) їх близько десяти тисяч.

На завершення слід сказати, що радянські концтабори у всякому разі залишаються прикрим проявом беззаконня та негуманності. Вони не мають нічого спільного з соціалізмом — навпаки, паскудною плямою виділяються на тлі радянського соціалізму; їх варто вважати радше варварською спадщиною царського самодержавства, від якого радянська влада не змогла або не захотіла звільнитися. Тому, хто читає «Записки з мертвого дому», написані Достоєвським у 1862 році, неважко впізнати ті самі тюремні звичаї, що їх описав Солженіцин через сто років. Але уявити собі соціалізм без концтаборів можливо, а навіть легко — це було здійснено у багатьох місцях світу. Натомість нацизму без концтаборів уявити собі неможливо.

6. З ким із персонажів «Чи це людина» Ви бачилися після визволення?

Більшість персонажів, які з’являються на цих сторінках, на жаль, слід вважати загиблими ще у дні існування табору або ж під час тієї жахливої евакуації, про яку йдеться на сторінці 202; інші ж померли пізніше від хвороб, якими заразилися в таборі, а слідів ще інших мені не вдалося знайти. Кілька осіб вижило, і я зміг зберегти або відновити контакт з ними.

Вижив і добре мається Жан, Піколо з «Пісні Улісса»; його родину знищили, але після повернення він одружився і тепер має двох дітей; він живе дуже спокійним життям аптекаря в одному з містечок у французькій провінції. Іноді ми зустрічаємося в Італії, куди він приїздить відпочивати; іншими разами я їжджу до нього в гості. Як не дивно, він багато що забув з того року, який він провів у Моновіці; у нього переважають страшні спогади про евакуацію, під час якої у нього на очах померли від виснаження всі його друзі (і серед них Альберто).

Я також досить часто бачуся з персонажем, якого я назвав П’єро Сонніно (с. 65), і він же фігурує як Чезаре в романі «Перепочинок». Після важкого періоду адаптації він теж знайшов роботу і створив сім’ю. Живе у Римі. Він охоче і дуже жваво розповідає про перипетії, яких він зазнав у таборі і під час довгої подорожі повернення, але у своїх оповідях, які часто схожі на театральні монологи, він схильний наголошувати на своїх власних пригодах, відсуваючи на другий план трагічні події, пасивним свідком яких він був.

Бачився я і з Шарлем. Його схопили біля його дому, на пагорбах Вогезів, де він партизанив, лише в листопаді 1944 року, і у таборі він був тільки місяць; але цей місяць страждань і жахливі події, свідком яких він був, глибоко позначилися на ньому, позбавивши його радості життя і бажання подбати про своє майбутнє. Повернувшись додому після подорожі, яка не надто відрізнялася від тієї, про яку я розповів у «Перепочинку», він знову став вчителювати у початковій школі свого села, де навчав дітей також вирощувати бджіл і доглядати за розсадником ялин та сосон. Кілька років тому він вийшов на пенсію; недавно він одружився зі своєю теж уже немолодою колегою, і вони разом збудували собі новий дім, невеликий, але зручний і гарний. Я двічі їздив відвідати його, у 1951 та в 1974 році. Останнього разу він розповів мені про Артюра, який живе у селі недалеко від нього: старий і хворий, він не бажає зустрічатися з тими, хто міг би розбудити в ньому давню тривогу.

Драматичною, непередбаченою і радісною для обох була зустріч з Менді, «рабином-модерністом», про якого коротко згадується на сторінках 84 та 134. Він упізнав сам себе, випадково прочитавши в 1965 році німецький переклад цієї книжки; він пам’ятав мене і написав мені довгого листа, адресувавши його в Туринське Єврейське товариство. Ми довго листувалися, інформуючи один одного про долю наших спільних друзів. У 1967 році я поїхав до нього в гості у Дортмунд у Федеративній республіці Німеччини, де він був тоді рабином; він залишився таким, як був — «чіпким, відважним і проникливим», а ще високоосвіченим. Він одружився з жінкою, яка теж пережила Аушвіц, у них троє вже дорослих дітей; вони хочуть перебратися всією сім’єю в Ізраїль.

Я більше не бачив доктора Паннвіца, холодного, мов крига, хіміка, який влаштував мені «державний іспит», але дізнався про нього від того доктора Мюллера, якому я присвятив розділ «Ванадій» у своїй останній книжці «Періодична система». Перед неминучим приходом Червоної Армії Паннвіц повівся на фабриці Буна свавільно і боягузливо: наказав своїм цивільним співробітникам чинити опір до останнього, заборонив їм сідати на останній потяг, який від’їздив у тил, але сам сів на нього в останній момент, скориставшись з сум’яття. Він помер у 1946 році від пухлини мозку.

7. Чим можна пояснити фанатичну ненависть нацистів до євреїв?

Ворожість до євреїв, яку неправильно називають антисемітизмом, є окремим випадком ширшого явища — тобто ворожості до тих, хто інший, ніж ми. Нема сумніву, що в своїй основі це зоологічне явище: тварини того самого виду, але приналежні до різних груп, проявляють нетерпимість одні до одних. Так буває також серед свійських тварин: відомо, що якщо курку перевести з її курника в інший, її кілька днів дзьобатимуть, намагаючись прогнати. Те ж саме трапляється серед мишей та бджіл і загалом серед усіх видів суспільних тварин. А людина, безперечно, тварина суспільна (це ствердив ще Арістотель); але хіба можна допустити, щоб толерувалися всі зоологічні імпульси, які збереглися в людини! На те й потрібні людські закони — обмежувати тваринні імпульси.

Антисемітизм — типовий прояв нетерпимості. Щоб виникла нетерпимість, треба, щоб між двома групами, які перебувають у контакті, була відчутна різниця — це може бути якась фізична відмінність (чорні і білі, брюнети і блондини), але наша ускладнена цивілізація виховала в нас відчуття тонших відмінностей, як мова чи діалект, а навіть акцент (це добре знають італійці з Півдня, змушені виїхати на Північ); чи релігія зі всіма своїми зовнішніми проявами та її впливом на спосіб життя; або ж манера одягатися чи жестикулювати, публічні чи приватні звичаї. З огляду на болісну історію єврейського народу, майже всюди в євреїв проявлялася одна або більше з таких відмінностей.

Серед надзвичайно складного переплетіння народів та націй, які зіштовхуються між собою, історія цього народу має деякі особливі риси. Народові цьому були (і почасти далі є) властиві дуже сильні внутрішні узи релігійної і традиційної природи; тому, попри набагато меншу чисельність і військову міць, він з розпачливою відвагою опирався завоюванню з боку римлян, зазнав поразки і вигнання, розсіявся по цілому світі, але узи ті збереглися. Єврейські колонії, які поступово утворилися спочатку на всіх берегах Середземного моря, а відтак на Середньому Сході, в Іспанії, на Рейні, у південній Росії, у Польщі, у Богемії та деінде, завжди зберігали вперту вірність цим узам, які консолідувалися у формі величезного корпусу писаних законів і традицій, які детально кодифікували їхню релігію, та особливої, мальовничої обрядовості, яка просякала всі щоденні чинності. Тому євреїв, які були меншістю у всіх своїх поселеннях, бачили і впізнавали як інших, і вони часто пишалися (слушно чи неслушно) своєю відмінністю; усе це робило їх дуже вразливими, і їх справді суворо переслідували майже у всіх країнах і майже у всі епохи; на ці переслідування євреї реагували тим, що невелика їх частина асимілювалася, тобто зливалася з навколишнім населенням, а більшість знову емігрувала у гостинніші країни. Але таким способом їхня «відмінність» оновлювалася і піддавала їх новій небезпеці утисків та переслідувань.

Хоч за своєю глибинною суттю антисемітизм — це ірраціональний прояв нетерпимості, у всіх християнських країнах, починаючи від доби, коли християнство стало державною релігією, він набув переважно релігійних, а навіть богословських форм. За твердженням святого Августина, євреїв на вигнання прирік сам Бог з двох причин: тому що цим вони були покарані за те, що не визнали у Христі Месії, і тому, що їхня присутність у всіх країнах необхідна католицькій Церкві, яка теж є повсюди, аби повсюди вірні бачили заслужену нещасливість євреїв. Тому вигнання і розділення євреїв не скінчиться ніколи — своїми стражданнями вони повинні вічно свідчити про свою помилку, а отже про істинність християнської віри. Отже, якщо їхня присутність необхідна, їх треба переслідувати, але не вбивати.

Проте таку поміркованість Церква проявляла не завжди: з найперших століть християнства проти євреїв висувалося набагато серйозніше звинувачення в тому, що вони, всі разом і назавжди, відповідальні за розп’яття Христа — одне слово, що вони є «боговбивчий народ». Це формулювання, наявне у пасхальній літургії давніх часів і скасоване тільки II Ватиканським Собором (1962–1965 рр.), лежить в основі різноманітних лиховісних народних вірувань, які весь час відроджуються: нібито євреї отруюють криниці, поширюючи чуму; нібито вони регулярно оскверняють посвячені дари; нібито на Пасху вони викрадають християнських дітей і на їхній крові замішують опрісноки. Ці вірування дали привід численним кривавим побоїщам, а крім того — масовому вигнанню євреїв спочатку з Франції та Англії, а тоді (1492–1498 рр.) з Іспанії та Португалії.

Після безперервної вервечки кровопролить та міграцій настає XIX сторіччя, яке характеризується загальним пробудженням національної свідомості та визнанням прав меншин: за винятком царської Росії, у цілій Європі скасовують насаджені християнськими Церквами юридичні обмеження на шкоду євреям (залежно від часу та місця, це було обов’язкове проживання в ґетто або в якихось особливих місцях, обов’язкове носіння на одязі певного знаку, заборона займатися певними ремеслами чи професіями, заборона мішаних шлюбів тощо). Але антисемітизм не зникає і особливо процвітає в країнах, де примітивна релігійність далі має євреїв за вбивць Христа (у Польщі та в Росії) і де національні рухи залишили після себе, як наслідок, огульну неприязнь до сусідніх народів та чужинців (у Німеччині; але також і у Франції кінця XIX сторіччя, де клерикали, націоналісти та військові одностайно здійняли бурхливу хвилю антисемітизму з нагоди фальшивого звинувачення у державній зраді, висунутого проти єврея Альфреда Дрейфуса, який був офіцером французької армії).

Зокрема в Німеччині впродовж усього минулого століття ціла низка філософів та політиків наполегливо розробляла фанатичні теорії, згідно з якими німецькому народові, який довго був роз’єднаний і принижений, належить першість в Європі, а може, й у світі, що він є спадкоємцем давніх шляхетних традицій та цивілізованості і що він складається з осіб, великою мірою однорідних за кров’ю та расою. Німецький народ, мовляв, має утворити сильну, войовничу державу, гегемона Європи, наділену майже божественною величчю.

Ця ідея про місію Німецької Нації витривала після поразки у Першій світовій війні, а навіть зміцнилася внаслідок приниження, спричиненого Версальським мирним договором. Її бере собі на озброєння один з найзловісніших і найнебезпечніших персонажів Історії, політичний провокатор Адольф Гітлер. Німецькі буржуа та промисловці прислухаються до його полум’яних промов — Гітлер здається їм перспективним, він зможе звернути на євреїв ту ненависть, що її німецький пролетаріат відчуває до класів, які привели народ до поразки та економічної катастрофи. Протягом кількох років, починаючи з 1933 року, він зумів скористатися гнівом приниженої країни та націоналістичною гордістю, яку розбудили попередні пророки — Лютер, Фіхте, Гегель, Вагнер, Ґобіно, Чемберлен, Ніцше; його нав’язлива думка полягала в тому, що Німеччина повинна панувати не в далекому майбутньому, а вже зараз; не через цивілізаторську місію, а з допомогою зброї. Усе те, що не є германським, він вважає нижчим, а навіть огидним, і першими ворогами Німеччини є євреї з причин, які Гітлер виголошував з догматичним шаленством: бо вони «іншої крові», бо вони споріднені з євреями Англії, Росії та Америки; бо вони спадкоємці культури, яка перед послухом надає перевагу розмислові та обговоренню, в якій заборонено поклонятися ідолам, тоді як він сам сподівається, що його будуть вшановувати як ідола; він навіть не вагається проголосити, що «нам не можна довіряти розумові та свідомості, а вкласти всю нашу віру в інстинкти». Зрештою, чимало німецьких євреїв досягли ключових позицій в економіці, фінансах, мистецтві, науці, літературі; Гітлер, бездарний художник і горе-архітектор, виливає на євреїв всю свою образу та заздрість невдахи.

Впавши на вже підготований ґрунт, це зерно нетерпимості проростає там неймовірно буйно, але у нових формах. Антисемітизм фашистського штибу, що його будить у німецькому народі Слово, проголошене Гітлером, ще більш варварський, ніж всі його попередні різновиди; до нього долучаються штучно викривлені біологічні вчення, згідно з якими слабкі раси повинні поступитися місцем расам сильним, абсурдні народні вірування, що їх здоровий глузд давно вже поховав, а також безперервна пропаганда.

Доходять до нечуваних крайнощів. Єврейство — це, мовляв, не релігія, від якої можна відійти, охрестившись, ані не культурна традиція, яку можна поміняти на іншу: це людський підвид, відмінна і нижча за інших раса. Євреї, мовляв, тільки на позір є людськими істотами — насправді вони є чимось іншим, чимось огидним і невимовним, «більш віддаленим від німців, ніж мавпи від людей»; вони винні у всьому — у хижому американському капіталізмі та радянському більшовизмі, у поразці 1918 року та в інфляції 1923 року; лібералізм, демократія, соціалізм і комунізм — це сатанічні вигадки євреїв, які загрожують монолітній моці нацистської Держави.

Перехід від теоретичного проповідування до практичного здійснення був швидким і брутальним. У 1933 році, лише через два місяці після приходу Гітлера до влади, виникає перший концтабір у Дахау. У травні того самого року спалахує перше вогнище з книжок єврейських авторів та ворогів нацизму (але понад сто років до того Гейне, єврейсько-німецький поет, написав: «Той, хто палить книжки, раніше чи пізніше палитиме людей»). У 1935 році антисемітизм кодифікують в монументальному і дуже детальному законодавстві, «Нюрнберзьких законах». У 1938 році, за одну ніч спровокованих згори заворушень, спалюють 191 синагогу і знищують тисячі єврейських крамниць. У 1939 році євреїв недавно окупованої Польщі замикають в ґетто. У 1940 році відкривають концтабір в Аушвіці. У 1941–1942 роках машина знищення працює на повному ходу — у 1944 році число жертв становитиме мільйони.

У щоденних практиках таборів знищення реалізується та ненависть і зневага, що їх поширювала нацистська пропаганда. Тут не просто панувала смерть: ціла маса маніакальних, символічних елементів мала на меті довести і підтвердити, що євреї, цигани, слов’яни — лише худоба, покидьки, відходи. Згадайте татуювання в Аушвіці, коли людям ставили тавро, яке ставлять волам; перевезення у вагонах для худоби, які ніколи не відкривали, і депортовані (чоловіки, жінки та діти!) мусили цілими днями лежати у власних нечистотах; номери замість імен, те, що в’язням не видавали ложок (хоч після визволення виявилося, що на складах в Аушвіці їх цілі тонни), щоб вони хлебтали баланду, мов собаки; осквернення трупів, з якими поводилися як з будь-якою сировиною, з яких виривали золоті зуби, у яких відрізали волосся як матеріал для тканин, а попіл використовували для удобрення полів; чоловіків і жінок використовували як піддослідних тварин, на яких випробовували медикаменти, а потім вбивали.

Сам спосіб, вибраний для знищення після детальних експериментів, був відверто символічний. Було вирішено використовувати той самий отруйний газ, який застосовувався для знищення паразитів у трюмах кораблів та в приміщеннях, де завелися блощиці чи воші. За століття було вигадано набагато болісніші способи завдання смерті, але жоден з них не був такий сповнений знущання і зневаги.

Як відомо, справа знищення просунулась досить далеко. Хоч нацисти провадили дуже важку війну, яка вже стала оборонною, у цій справі вони проявляли непоясненний поспіх: поїзди, що везли жертви у газові камери або вивозили їх з концтаборів, до яких наближався фронт, пропускали перед військовими ешелонами. Справа ця не була доведена до кінця тільки тому, що Німеччина зазнала поразки, але політичний заповіт, що його продиктував Гітлер за кілька годин до самогубства, коли росіяни були вже за кілька метрів, завершувався так: «Насамперед наказую німецькому урядові та народові підтримувати у повній чинності расові закони і нещадно поборювати отруювача всіх націй, міжнародне єврейство».

Підсумовуючи, можна, таким чином, ствердити, що антисемітизм — це особливий випадок нетерпимості; що протягом століть він мав переважно релігійний характер; що в третьому Райху він загострився через націоналістичні та мілітаристичні настрої німецького народу та особливу «відмінність» єврейського народу; що він легко поширився в цілій Німеччині і в значній частині Європи завдяки ефективній фашистській та нацистській пропаганді, що потребувала козла відпущення, на якого можна було скинути всі провини і всі образи; і що явище це довів до крайнощів маніакальний диктатор Гітлер.

Проте мушу визнати, що пояснення ці, тепер загальноприйняті, мене не задовольняють: вони применшують це явище, не сумірні з ним, не пропорційні до фактів. Перечитуючи хроніку нацизму, від його тьмяного зародження до судомного кінця, я не можу позбутися враження, що тоді панувала загальна атмосфера нестримного божевілля, яка здається мені унікальною в історії. Це колективне безумство, цю нестяму зазвичай пояснюють сполученням багатьох різних чинників, яких було б недостатньо, якби вони діяли окремо, і головним з цих чинників вважається сама особистість Гітлера і його глибокий вплив на німецький народ. Звісна річ, його особисті манії, його схильність до ненависті, його проповідування насильства нестримно ввійшли у резонанс з розчаруваннями німецького народу, повертаючись назад до нього устократ помноженими і підтверджуючи його маячне переконання, що він і є той Герой, якого провіщав Ніцше, та Надлюдина, яка врятує Німеччину.

Про корені його ненависті до євреїв було написано багато. Говорили, що Гітлер виливав на євреїв свою ненависть проти всього людського роду; що він бачив у євреях деякі свої вади і що, ненавидячи євреїв, він ненавидів самого себе; що бурхливість його ненависті породжувалася страхом, що він може мати «єврейську кров» у своїх жилах.

Повторю ще раз: ці пояснення не здаються мені достатніми. Я не вважаю прийнятним пояснювати історичне явище, скидаючи всю провину на одну людину (виконавці жахливих наказів не є невинними!), та й, зрештою, тлумачити глибинну мотивацію індивіда завжди складно. Висунуті гіпотези тлумачать факти тільки частково, вони пояснюють лише їх якість, але не кількість. Мушу визнати, що мені більше подобається смирення, з яким деякі з найсерйозніших істориків (Буллок, Шрамм, Брахер) визнають, що вони не розуміють лютого антисемітизму Гітлера та Німеччини, яка за ним стояла.

Мабуть, те, що сталося, зрозуміти неможливо, а навіть не треба розуміти, бо зрозуміти означає майже виправдати. Поясню, що я маю на увазі: «зрозуміти» намір або поведінку людини означає (італійською це виражається навіть етимологічно) ввібрати їх у себе, вмістити в себе їх автора, стати на його місце, ототожнитися з ним. А жодна нормальна людина ніколи не зможе ототожнитися з Гітлером, Гіммлером, Ґеббельсом, Айхманом і безліччю інших. Нас це лякає, а водночас дає нам полегшу — бо, можливо, краще, якщо їхні слова (і, на жаль, також їхні діла) залишаться для нас незрозумілими. Ці слова і діла — нелюдські, а навіть антилюдські, без прецедентів в історії, які ледве можна порівняти навіть з найжорстокішими епізодами біологічної боротьби за існування. З цією боротьбою можна зіставити хіба що війну; але Аушвіц не має з війною нічого спільного, це не епізод війни, і навіть не її крайня форма. Війна — це жахлива річ, яка існувала завжди; вона гідна осуду, але вона властива нам і має своє раціональне пояснення, ми її «розуміємо».

А в ненависті нацистів раціональності катма: це не та ненависть, що є всередині у нас, — вона поза людиною, це отруйний плід згубного дерева фашизму, але вона існує також поза самим фашизмом. Ми не можемо її зрозуміти; але можемо і мусимо зрозуміти, звідки вона береться, і бути пильними. Хоч зрозуміти це неможливо, але пізнавати необхідно, бо те, що сталося, може повернутися, уми знову можуть зазнати спокуси і потьмарення — навіть наші уми.

Тому розмірковувати над тим, що сталося, є обов’язком усіх. Усі повинні знати і пам’ятати, що коли Гітлер та Муссоліні промовляли публічно, їм вірили, аплодували, ними захоплювалися, їм поклонялися, як богам. Вони були «харизматичні лідери», вони володіли таємною силою спокушання, яка не була наслідком слушності або справедливості того, що вони говорили, а зумовлювалася їхнім сугестивним способом висловлюватися, їхнім красномовством, їхньою акторською майстерністю — можливо, інстинктивною, а може, й почасти тренованою, набутою. Ідеї, які вони проголошували, не завжди були однакові і загалом були збочені, нерозумні і жорстокі; а все ж мільйони вірних співали їм хвалу і йшли за ними аж до смерті. Треба пам’ятати, що ці вірні, серед яких були також сумлінні виконавці нелюдських наказів, не були вродженими катами, то не були (за деякими винятками) потвори — то були пересічні люди. Потвори існують, але їх занадто мало, щоб вони становили справжню небезпеку; небезпечнішими є звичайні люди, службовці, готові вірити і підкорятися, не ставлячи нічого під сумнів, як Айхман, як Гесс, начальник Аушвіца, як Штанґль, начальник Треблінки, як французькі військові двадцять років опісля, які вчинили різанину в Алжирі, як американські військові тридцять років по тому, призвідники кровопролить у В’єтнамі.

Тому не можна довіряти тим, хто намагається переконати нас іншими способами, ніж через розум, тобто харизматичним лідерам; ми повинні бути обережними, делегуючи іншим наші судження і нашу волю. Оскільки відрізнити справжніх пророків від фальшивих важко, краще з підозрою ставитись до всіх пророків; краще відмовитись від одкровень, хоч вони надихають нас завдяки своїй простоті і сяйву, хоч вони зручні для нас, бо дістаються нам задарма. Краще задовольнитися іншими істинами, скромнішими і не такими захопливими — тими, які ми здобуваємо з трудом, поступово, не шукаючи коротших доріг, які нам дістаються завдяки дослідженням, дискусіям і раціональному мисленню, які можна перевірити і довести.

Ясно, що рецепт цей занадто простий, щоб його вистачило для всіх випадків; новий фашизм, несучи зі собою нетерпимість, сваволю і рабство, може народитися поза нашою країною, його можуть принести ззовні, тишком-нишком, називаючи іншими іменами; або ж він може вибухнути всередині з такою силою, що прорве будь-який захист. Тоді поради бути мудрими нічому не зарадять, треба знайти у собі силу чинити опір; у такому разі підтримкою і напученням може слугувати пам’ять про те, що не так давно сталося в серці Європи.

8. Ким би Ви були нині, якби не були в’язнем концтабору? ЩоВи відчуваєте, згадуючи ті часи? Які чинники, на Вашу думку, допомогли вам вижити?

Строго кажучи, я не знаю і не можу знати, ким би я був нині, якби не був у концтаборі, — ніхто не знає свого майбутнього, а тут йдеться ще й про те, щоб описати майбутнє, якого не було. Є певний сенс у спробах прогнозувати (зрештою, завжди дуже приблизно) поведінку якогось населення, але дуже важко або й неможливо передбачити поведінку окремої людини, навіть у масштабі кількох днів. Так само як фізик з великою мірою точності може передбачити час, за який грам радію вдвічі зменшить свою активність, але абсолютно не може сказати, коли розпадеться окремий атом цього радію. Коли людина підходить до роздоріжжя і не звертає на дорогу ліворуч, очевидно, що вона зверне на дорогу праворуч; але майже ніколи перед нами не стоїть вибір тільки між двома альтернативами; крім того, після одного вибору йдуть інші, і кожен з них пропонує інші можливості, і так до безконечності; врешті, наше майбутнє дуже залежить також від зовнішніх чинників, які ніяк не пов’язані з нашим свідомим вибором, а ще від чинників внутрішніх, яких, однак, ми не усвідомлюємо. З цих загальновідомих причин неможливо знати свого майбутнього, ані майбутнього нашого ближнього; з цих же причин ніхто не може сказати, яким би було його минуле, «якби…».

Проте певне твердження я таки можу сформулювати: якби я не пережив період свого життя в Аушвіці, я б, імовірно, ніколи нічого не написав. Я не мав би причини, ані заохоти писати; під час навчання успіхи мої в італійській мові були посередні, а в історії — досить кепські, мене більше цікавила фізика та хімія, і зрештою я обрав для себе фах хіміка, який не має нічого спільного зі світом писаного слова. Писати мене примусив саме концтабірний досвід; мені не треба було боротися з лінощами, стилістичні проблеми здавались мені сміховинними, я чудесним чином знаходив час писати, не витрачаючи на це навіть години своєї основної роботи — мені здавалося, що книжка ця вже у мене в голові, цілком готова, і я мушу тільки випустити її на волю, записати на папері.

Тепер минуло багато років, і книжка ця зазнала багатьох пригод; цікаво те, що вона знайшла своє місце як рукотворний спогад, але також як захисний бар’єр між моїм цілком звичайним теперішнім і жорстоким минулим в Аушвіці. Кажу це з ваганням, бо не хочу, щоб мене мали за циніка: згадуючи нині концтабір, я більше не переживаю жодної бурхливої чи болісної емоції. Навпаки — на мій короткий і трагічний досвід в’язня наклався набагато триваліший і складніший досвід письменника-свідка, і сума вийшла безперечно позитивна; у своїй цілості це минуле зробило мене внутрішньо багатшим і впевненішим у собі. Одна моя знайома, яку в юному віці вивезли в жіночий концтабір Равенсбрюк, каже, що табір був її університетом; гадаю, я можу сказати те саме — переживаючи, а відтак описуючи ці події і розмірковуючи над ними, я багато чого дізнався про людей і про світ.

Проте мушу уточнити, що такий позитивний результат був долею, яка судилася дуже небагатьом — наприклад, з депортованих італійців повернулося додому тільки близько 5 відсотків, а багато з них втратили родину, друзів, майно, здоров’я, внутрішню рівновагу, молодість. Той факт, що я вижив і повернувся неушкодженим, зумовлений, на мою думку, головно тим, що мені щастило. Тільки незначною мірою відіграли тут роль попередні чинники, такі як мій досвід життя в горах і мій фах хіміка, який в останні місяці полону дав мені певні привілеї. Можливо, мені допомогла також моя цікавість до людської душі, яка ніколи не зникала, і бажання не просто вижити (яке було властиве багатьом), а вижити з конкретною метою — розповісти про всі ті речі, які ми бачили і які пережили. І, мабуть, важливим було також моє прагнення, яке я наполегливо зберігав, — завжди, навіть у найпохмуріші дні, бачити у своїх товаришах і у собі самому людей, а не речі, а отже, уникнути того тотального приниження та деморалізації, які привели багатьох до духовного краху.

Прімо Леві

Листопад 1976 року