Чи це людина

Краус

Коли дощить, хотілося б мати змогу поплакати. Листопад місяць, дощ падає вже десять днів, і земля стала схожа на дно болота. Усе, що зроблене з дерева, пахне грибами.

Якби я міг ступити десять кроків ліворуч, там є навіс, я б сховався від дощу; мені було б досить мішка, щоб прикрити собі спину, або ж навіть сподівання, що я зможу висушитись біля вогню, чи навіть сухої ганчірки, щоб запхати під сорочку. Я міркую над цим, махаючи лопатою, і доходжу висновку, що у цей момент суха ганчірка справді могла б зробити мене щасливим.

Мокрішими за нас вже бути не можна; треба тільки намагатися якомога менше рухатися, а насамперед не робити інших рухів, ніж досі, щоб ще якась частина шкіри не ввійшла непотрібно в контакт з мокрим і холодним одягом.

Щастя ще, що нині нема вітру. Як не дивно, але чомусь весь час маєш враження, що нам щастить, що якась обставина, може, й дрібничкова, утримує нас на краю розпачу і дозволяє жити. Дощ іде, але вітру нема. А буває, що дощить і дме вітер; але ти знаєш, що нині ввечері тобі випаде додаткова порція баланди, тому нині ти теж якось можеш дотягти до вечора. А трапляється й гірше: коли дощ, і вітер, і звичний голод, і в такий момент думаєш, що якщо доведеться, якщо ти більше нічого не відчуєш у своєму серці, крім страждання й туги, — як це іноді буває, коли тобі здається, що ти на самому дні — якщо захочеш, у будь-яку мить можеш кинутися на електричну огорожу або під поїзд в русі, і тоді дощ припиниться.

Нині від самого ранку ми грузнемо в багні, розставивши ноги, не витягаючи стоп з двох ям, які утворились у в’язкому ґрунті, похитуючи клубами при кожному ударі заступа. Я стою посередині котловану, Краус і Клаузнер — на дні, а Ґунан наді мною, на рівні земної поверхні. Тільки Ґунан може озирнутися навколо і час від часу односкладовими словами попереджає Крауса, залежно від того, хто проходить дорогою, що треба наддати темпу або ж що можна перепочити. Клаузнер працює киркою, Краус перекидає лопатою землю мені, а я поступово перекидаю її Ґунанові, який зсипає її на купу збоку. Інші, мотаючись туди-сюди, возять цю землю тачками невідомо куди, і нас це не цікавить, бо нині світ наш обмежився до цієї ями з болотом.

Краус трохи не туди вдарив лопатою, шмат болота злетів угору і розплющився мені об коліна. Таке він робить не вперше, і, особливо ні на що не сподіваючись, я нагадую йому, щоб був уважніший; він угорець, німецьку розуміє дуже мало, а французької не знає взагалі. Він височенний, носить окуляри, у нього чудернацьке, дрібне, перекошене обличчя; сміється він якось по-дитячому, а сміється часто. Він працює занадто багато і занадто енергійно; він ще не навчився нашого потаємного мистецтва на всьому економити — на подихах, на рухах, навіть на думках. Він ще не знає, що краще дати себе побити, бо від побоїв рідко вмирають, а від виснаження таки вмирають, причому вмирають важко, а коли ти починаєш це розуміти, буває занадто пізно. Він ще думає… о, ні, бідолашний Краус не міркує раціонально, це все радше через ту тупу порядність дрібного службовця, яку він приніс сюди з собою, і тепер йому здається, що тут так само, як на волі, де працювати почесно і правильно, а ще вигідно, бо всі кажуть: що більше працюєш, то більше заробляєш і більше їси.

— Regardez-moi ça!… Pas si vite, idiot! [60] — лається Ґунан згори; тоді згадує, що треба перекласти німецькою: «Langsam, du blöder Einer, langsam, verstanden?» [61] — Хай Краус, якщо хоче, замучує себе роботою до смерті, але не нині, коли ми працюємо ланцюжком і ритм нашої роботи залежить від нього.

Ну ось, у карбідному цеху лунає сирена, англійські військовополонені йдуть геть — значить, тепер пів на п’яту. Потім пройдуть українські дівчата, і тоді буде п’ята година, ми зможемо випростати спину, і від відпочинку нас відділятимуть тільки зворотний марш, переклик і перевірка на вошивість.

Підходить пора збору: Antreten — «Шикуйся» лунає звідусіль; і звідусіль тягнуться заболочені опудала, потягують закляклі кінцівки, заносять знаряддя в бараки. Витягаємо з ями ноги, уважаючи, щоб болото не засмоктало взуття, і йдемо, хитаючись та стікаючи водою, шикуватись для зворотного маршу. Zu dreien, по троє. Я намагаюся підібратись ближче до Альберто, нині ми працювали окремо і мусимо спитати один одного, як пройшов день; але хтось вдарив мене в живіт, я опинився ззаду — і диви-но, якраз коло Крауса.

Вирушаємо. Капо суворим голосом відбиває крок: «Links, links, links» — «Ліва, ліва, ліва»; спочатку болять ноги, а потім ми поступово зігріваємося, і нерви розслабляються. Нині ми теж пробрели крізь кожну хвилину цього дня, який вранці здавався непереможним і вічним; тепер він скінчився і відразу забувся, це вже більше не день, він не залишив жодного сліду в нічиїй пам’яті. Ми знаємо, що завтра буде так само, як нині — може, дощ буде сильніший чи слабший, а може, ми вже не копатимемо землю, а підемо в карбідний цех звантажувати цеглу. А може, завтра скінчиться війна, або всіх нас повбивають, або переведуть в інший концтабір, або ж відбудеться одна з тих великих перемін, які, відколи концтабір є концтабором, незмінно вважаються неминучими й певними. Але хто б серйозно думав про завтрашній день?

Пам’ять — дивовижний інструмент; відколи я в концтаборі, мені в голові крутяться два рядки, написані колись давно одним моїм другом:

Тут якраз так і є. Знаєте, як сказати «ніколи» табірним жаргоном? «Morgen früh», завтра вранці.

А тепер настала пора links, links, links und links — пора, коли не можна збитися з кроку. Краус незграбний, він уже дістав стусана від капо, бо не вміє йти шерегою; аж ось він починає жестикулювати і шварготіти цією своєю убогою німецькою — послухай, послухай — він хоче вибачитись за ту лопату багна; він ще не зрозумів, де ми — ці угорці, треба сказати, дивні якісь люди.

Іти в крок і вести складну бесіду німецькою — це вже занадто, цього разу це я йому кажу, що він збився з кроку, і тут я глянув на нього й побачив його очі за краплями дощу на окулярах, і то були очі людини Крауса.

Тоді сталося щось важливе, і варто розповісти про це тепер, може, з тієї ж причини, з якої варто було, щоб це сталося тоді. А сталося те, що я почав говорити до Крауса, і говорив довго — поганою німецькою, але повільно, зупиняючись після кожної фрази, щоб пересвідчитися, що він зрозумів.

Я розповів йому, що мені снилося, ніби я вдома, там, де я народився, сиджу зі своєю родиною за столом, а на столі — сила-силенна їжі. Це було літом, в Італії — може, в Неаполі? …так, у Неаполі, але подробиці тут неважливі. І раптом задзвонив дзвоник, я підвівся, стривожений, і пішов відчинити, і кого я побачив? Його, присутнього тут Крауса Палі, з відрослим волосся, чистого й гладкого, одягненого, як вільна людина, а в руці він тримав буханець хліба. Двокілограмовий, ще теплий. Тоді я сказав «Servus, Páli, wie geht’s?» [62] і мене охопила радість, я запросив його ввійти і сказав своїм, хто він, пояснив, що він приїхав з Будапешта і чому він такий мокрий — бо він був мокрий, так як тепер. Я дав йому поїсти і попити, а тоді приготував для спання гарне ліжко, і була ніч, але було так чудесно тепло, що за мить ми всі висохли (авжеж, бо я теж був дуже мокрий).

Яким хорошим хлопцем був, мабуть, Краус у цивільному житті; тут він довго не протягне, це видно з першого погляду, це можна довести, як теорему. Мені шкода, що я не знаю угорської, бо його зворушення прорвалося і вилилося потоком екзотичних мадярських слів. Я зрозумів хіба своє ім’я, але з урочистих жестів можна б сказати, що він мені щось обіцяє і бажає.

Бідолашний, дурний Краус. Якби він знав, що це неправда, що мені він зовсім не снився, що для мене він теж є ніхто, крім однієї короткої миті — він ніхто і ніщо, як все тут, окрім голоду всередині і холоду та дощу навколо.