Чи це людина

Наші ночі

Після двадцяти днів у Ка-Бе рана моя практично загоїлася, і, хоч як прикро мені було, мене виписали.

У самій цій процедурі нічого примітного нема, але після неї настає болісний і небезпечний період повернення. Того, хто не має особливих зв’язків, після виходу з Ка-Бе не повертають у його попередній блок і команду, а на основі невідомих критеріїв посилають у будь-який інший барак і на будь-яку іншу роботу. Ба більше — з Ка-Бе виходять голими; виписаним видають «новий» (тобто, не той, який ви залишили на вході) одяг і взуття, якими треба терміново і ретельно зайнятися, щоб пристосувати до своєї фігури, а це тягне за собою працю і витрати. Треба знов дістати собі ложку і ніж; врешті, а це найважливіша обставина, ви опиняєтеся непрошеним у невідомому середовищі, серед незнайомих і ворожих вам людей, над вами начальник, вдачі якого ви не знаєте, а тому його важко стерегтися.

Людська здатність викопати собі нору, оточити себе шкаралупою, спорудити навколо себе крихку захисну оболонку навіть у позірно безнадійних обставинах, просто дивовижна і заслуговує глибшого вивчення. Це наполеглива праця задля пристосування, почасти пасивна і несвідома, а почасти активна: забити цвях над нарами, щоб вночі вішати туди взуття; укласти з сусідами негласну угоду про ненапад; відчути звичаї і закони кожної конкретної команди та конкретного блоку і підкоритись їм. Завдяки цій праці через кілька тижнів можна досягти певної рівноваги, певного ступеня безпеки супроти непередбачених обставин; тепер ви маєте своє лігвище, травма міграції подолана.

А той, кого виписують з Ка-Бе голим і майже завжди недолікованим, почувається так, ніби його викинули у темряву і холод міжзоряного простору. Штани з нього спадають, черевики натирають, на сорочці нема ґудзиків. Він прагне людського спілкування, а всі від нього відвертаються. Він беззахисний і вразливий, мов немовля, і все ж вранці йому доведеться йти на роботу.

Саме в такому стані опиняюсь і я, коли після різних обов’язкових адміністративних процедур санітар передає мене турботі Blockältester — блокового старости. Але відразу інша думка сповнює мене радістю: мені пощастило, це блок Альберто!

Альберто — мій найкращий друг. Йому всього двадцять два роки, на два менше, ніж мені, але ніхто з нас, італійців, не проявив такої здатності пристосовуватися, як він. Альберто прибув у концтабір з піднесеною головою і живе тут неушкоджений і незламаний. Він першим з усіх зрозумів, що життя тут — це війна; він не робив собі поблажок, не марнував часу на скарги та жалісливість до себе і до інших, а відразу, першого ж дня став до бою. Йому допомагають його розум та інстинкт; він міркує слушно, а часто не міркує, та все одно має слушність. Він розуміє все на льоту — знає трохи французьку і розуміє те, що йому говорять німці та поляки. Відповідає він італійською і жестами, його розуміють, і він відразу викликає симпатію. Він бореться за своє життя, але приязний до всіх. Він «знає», кого треба підкупити, кого треба уникати, кого можна розжалобити, а кому слід чинити опір.

І все ж він не озлобився (і якраз через цю його чесноту пам’ять про нього є для мене дорогою і близькою). Я завжди вбачав у ньому, і вбачаю ще тепер, рідкісну постать сильної і лагідної людини, проти якої безвладні сили ночі.

Проте мені не вдалося домогтися, щоб мене призначили на одні нари з ним, і Альберто теж не зміг цього зробити, хоч у блоці 45 він вже користувався певною популярністю. Шкода, бо мати товариша по нарах, якому можна довіритися чи принаймні порозумітися з ним, є неоціненною перевагою; крім того, тепер зима, ночі довгі, і оскільки ми змушені ділитися потом, запахом і теплом з кимось, хто лежить під тою самою ковдрою на нарах шириною сімдесят сантиметрів, дуже бажано, щоб це був друг.

Взимку ночі довгі, і на сон нам дається досить значний відрізок часу.

Галас у блоці потроху стихає; уже понад годину тому скінчилася роздача вечірнього раціону, і тільки якийсь упертюх далі шкрябає вже блискуче дно своєї миски, прискіпливо розглядаючи її у світлі лампи, зморщивши чоло від напруженої уваги. Інженер Кардош ходить поміж нарами і перев’язує поранені ноги та нагноєні мозолі — такий у нього підробіток; охочих відмовитися від шматка хліба взамін на полегшення мук від хронічних виразок, які цілий день кривавлять при кожному кроці, є багато, і таким способом інженер Кардош вирішив для себе проблему виживання.

Із задніх дверей нишком і обережно озираючись, заходить пісняр. Він сідає на нарах Вахсмана, а навколо нього відразу збирається уважна і мовчазна зграйка людей. Він співає їдишем безконечну баладу, завжди ту саму, римованим чотиривіршем, сповнену покірливої і проникливої туги (а може, так вона мені запам’яталася, бо чув я її у той час і в тому місці?); судячи з небагатьох зрозумілих мені слів, це укладена ним самим пісня, в якій він розповідав усе про життя в концтаборі, з найменшими подробицями.

Дехто проявляє щедрість і винагороджує пісняра дрібкою тютюну або мотком нитки; інші ж зосереджено слухають, але не дають нічого.

Раптом лунає заклик, і це є останньою подією дня: «Wer hat kaputt die Schuhe?» (у кого порвались черевики?) — тут же сорок-п’ятдесят претендентів на заміну взуття здіймають шалений галас і кидаються в Tagesraum з розпачливим оскаженінням, добре знаючи, що в найкращому випадку бажане одержить десяток тих, хто прибіжить першим.

Тоді западає тиша. Світло гасне перший раз на кілька секунд, щоб попередити тих, хто щось шиє, що треба сховати дорогоцінну голку з ниткою; відтак десь далеко б’є дзвін, нічна сторожа займає свої пости і світло гасне всюди остаточно. Нам залишається лиш роздягтися і лягти.

Я не знаю, хто мій сусід по нарах; не певен навіть, що це завжди та сама людина, бо бачив його лице тільки кілька секунд під час сум’яття підйому, так що його спину і ноги я знаю набагато краще, ніж обличчя. Він не з моєї команди і лягає на нари лише в той момент, коли западає тиша; загортається в ковдру, відпихає мене своїм кістлявим боком, повертається до мене спиною і відразу починає хропти. Притиснувшись спиною до його спини, я намагаюсь відвоювати трохи площі на сіннику; поступово тисну попереком об його поперек, тоді повертаюся і пробую натиснути коліньми, беру його за щиколотки і намагаюсь відсунути його ноги трохи далі, щоб вони не були біля мого обличчя; але все намарне — він набагато важчий за мене і немов закам’янів уві сні.

Змирившись, я так і лежу наполовину на дерев’яному краю нар, примушений до нерухомості. Але я такий втомлений і приголомшений, що невдовзі теж сповзаю в сон, і сниться мені, що сплю я на залізничній колії.

Ось-ось прибуде поїзд; чутно, як сопе локомотив — насправді це сопе мій сусід. Я ще не настільки запав у сон, щоб не помітити цієї подвійної природи локомотива. Це точно такий самий локомотив, який нині притяг в Буну вагони, що їх нам веліли розвантажувати — я впізнаю його, бо, як і тоді, коли він проїхав повз нас, тепер теж відчувається жар, який випромінює його чорне крило. Він пихкає, він щораз ближче, ось-ось наїде на мене, але так ніколи й не наїжджає. Сон мій дуже тонкий, немов серпанок, за бажання я можу його роздерти. Я це зроблю, я хочу його роздерти, щоб забратися з колії. Ну ось, я захотів і прокинувся, але прокинувся не зовсім, тільки трохи, на верхньому щаблі шкали між несвідомістю і свідомістю. Очі мої заплющені, і я не хочу розплющувати їх, щоб не дати сну втекти, але чую звуки: цей далекий свист, я певен цього, мені не сниться, це свистить не локомотив з мого сну, це пролунало насправжки — свист цей долинає з вузькоколійки, що веде на будівельний майданчик, де працюють також вночі. Довга, протяжна нота, тоді ще одна, нижча на півтон, потім знову перша нота, але коротка і обірвана. Свист цей важливий, а навіть дуже істотний; ми чули його так часто, що він асоціюється нам зі стражданнями примусової праці і концтабірного життя, він став їх символом і відразу викликає в уяві їх образ, як це буває з мелодіями та запахами.

Біля мене — моя сестра, хтось з моїх друзів і ще чимало людей. Усі мене слухають, а я розповідаю саме це: про свист у три ноти, про тверду лежанку, про мого сусіда, якого я хочу посунути, але боюся розбудити, бо він сильніший за мене. Детально розповідаю також про наш голод, про перевірку на вошивість і про капо, який вдарив мене по носі, а тоді послав умитися, бо в мене з носа пішла кров. Це величезна, фізична, невимовна насолода — бути у себе вдома, серед приязних людей і мати так багато про що розповісти; але тут я усвідомлюю, що слухачі мої мене не слухають. Ба більше — їм цілком байдуже: вони безладно перемовляються між собою, немов мене тут нема. Моя сестра дивиться на мене, підводиться і без слова виходить.

Тоді в мені народжується невтішний біль, схожий на біль у ранньому дитинстві, про який зберігся лиш невиразний спогад — це біль у чистому стані, його не пом’якшує відчуття реальності та усвідомлення зовнішніх обставин, це біль, від якого плачуть діти; і я волію знов піднятися на поверхню, та цього разу свідомо розплющую очі, щоб мати гарантію, що я справді прокинувся.

Сон все ще у мене перед очима, ще теплий, а я, хоч і прокинувся, далі сповнений навіяною ним тривогою; і тоді я згадую, що це не просто якийсь сон, а той самий сон, який сниться мені, відколи я тут, не один раз, а багато разів, з невеликими змінами подробиць і оточення. Тепер я при повній свідомості і навіть згадую, що розповів про цей сон Альберто і що він, на моє здивування, звірився мені, що цей самий сон сниться і йому, і ще багато кому, а може й усім. Чому це так? Чому щоденний біль так невідступно виражається у наших снах, у вічно повторюваній сцені про розповідь, якої ніхто не слухає?

…Міркуючи так, я намагаюся скористатися цією миттю неспання і струсити з себе рештки тривоги від попереднього сну, щоб не зіпсувати собі наступного. Я сідаю, зіщулившись, у темряві, озираюсь і прислухаюсь.

Чутно, як сплячі дихають і хроплять, дехто стогне або говорить. Багато хто плямкає губами і рухає щелепами. Їм сниться, що вони їдять, — це теж наш колективний сон. І сон цей безжалісний, він, мабуть, відомий тому, хто вигадав міф про Тантала. Ми не просто бачимо страви, ми відчуваємо їх в руці, чітко і виразно, вбираємо їхній багатий і сильний запах; дехто навіть підносить їх собі до вуст, але тоді якийсь випадок, щоразу інший, перешкоджає, і жест цей не завершується. Тоді сон розлітається, розсипається на свої складові частини, які відразу знову збираються докупи, і сон починається спочатку, такий самий, хоч трохи інший; і в кожного з нас це триває безперервно, щоночі і впродовж всього сну.

Минула вже, мабуть, двадцять третя година, бо вже пожвавилось ходіння до відра, яке стоїть біля нічної сторожі. Це непристойна мука і невитравний сором: що дві-три години ми мусимо вставати, щоб позбутися великої кількості води, яку вдень змушені вбирати у формі баланди, тамуючи голод; ввечері ця сама вода збирається у нас на щиколотках і біля очей, надаючи потворної подібності всім обличчям, а її виведення примушує нирки до виснажливої праці.

Річ тут не тільки у ходінні до відра; за правилами, той, хто останнім іде в повне відро, сам мусить спорожнити його в нужнику; за тими ж правилами вночі з барака можна вийти тільки в нічному одязі (у сорочці і трусах), повідомивши свій номер охоронцеві. З цього випливає, як і можна передбачити, що нічний охоронець постарається звільнити від цього обов’язку своїх друзів, співвітчизників і промінентів; до того ж табірні старожили настільки вигострили собі слух, що навіть лежачи на своїх нарах, вони чудесним чином вміють визначити, виключно за звуком струменя, який ллється у відро, чи рівень не перебуває на небезпечній межі, і тому їм майже завжди вдається уникати цього обов’язку. Тому кандидатів на винос відра в кожному бараці є досить обмежена кількість, тоді як загалом за ніч треба винести принаймні двісті літрів, а це значить, що відро слід спорожнити десь з двадцять разів.

Тож щоночі найбільшим є ризик для нас, недосвідчених і непривілейованих, коли потреба примушує нас іти до відра. Нічний охоронець раптом вискакує зі свого кута, хапає тебе, записує поспіхом твій номер, тицяє пару дерев’яних колодок і відро, а тоді виганяє, тремтячого і заспаного, надвір на сніг. І тобі доводиться тягтися аж до нужника, несучи огидно тепле відро, яке зачіпає голі литки; воно повне поверх всякої міри, а тому з кожним кроком неминуче щось вихлюпується на ноги, тож хоч який відворотний цей обов’язок, завжди краще, якщо пошлють з відром тебе, ніж твого сусіда по нарах.

Так тягнуться наші ночі. Сон Тантала і сон про розповідь є частиною тканини менш виразних образів — денні страждання, зумовлені голодом, биттям, холодом, втомою, страхом і браком приватності, вночі перетворюються на вкрай бурхливі безформні страхіття, які на волі бувають тільки під час нічної лихоманки. Щохвилини прокидаєшся, заклякнувши від жаху, дрижачи всіма членами тіла, тобі здається, що якийсь страшенно лютий голос викрикує тобі наказ незрозумілою мовою. Походи до відра і човгання босих п’яток по дереву підлоги перетворюються уві сні на іншу, символічну процесію: це йдемо ми, сірі й однакові, маленькі, мов мурашва, і великі аж до зірок, притиснуті один до одного, нас безліч на цілій рівнині аж до обрію; іноді ми зливаємося в єдину субстанцію, розбурхане місиво, яке затягує і душить нас; іноді маршируємо колом, без початку і без кінця, сліпнучи від запаморочення і душачись від нудоти, яка від передсердя піднімається до горла; аж поки голод, холод чи переповнений міхур не повертають ці сни до їх звичних форм. Прокинувшись від самого цього кошмару або від незручної пози, ми марно намагаємось розділити його на складові частини і окремо прогнати з поля нашої уваги, щоб захистити від них свій сон; але тільки-но очі заплющуються знов, ми знову відчуваємо, що мозок наш далі працює, виходячи з-під влади нашої волі; він стугонить і клекоче, неспроможний відпочивати, витворює жахливі привиди і з’яви, невтомно вимальовує їх і трусить ними в сірому тумані на екрані наших снів.

Але впродовж цілої ночі, крізь усе це чергування сну, неспання та нічних страхіть, чатує сповнене жаху очікування хвилини підйому — завдяки відомій багатьом таємничій здатності ми спроможні навіть без годинника досить точно передбачити його настання. У час підйому, різний у різні пори року, але завжди задовго до світанку, довго калатає табірний дзвін, і тоді в кожному бараці нічна сторожа закінчує свою зміну: вмикає світло, підводиться, потягується і виголошує щоденний вирок: «Aufstehen», — а частіше польською: «Wstawać».

Мало хто спить аж до самого того слова Wstawać: це занадто болісна мить, щоб навіть найтвердіший сон не розвіявся задовго до неї. Нічний охоронець це знає, і саме тому вимовляє його не наказовим тоном, а тихим і приглушеним голосом, мовби маючи певність, що це оголошення потрапить у вже приготовані вуха, його вислухають і підкоряться.

Чужомовне слово падає на дно душі кожного, мов камінь. «Вставати» — ілюзорний бар’єр теплої ковдри, крихкий панцир сну, нічна втеча від реальності, хоч і повна мук, розсипаються навколо нас, і ми вже безповоротно виринаємо зі сну, вразливі на всяку зневагу, брутально голі і беззахисні. Починається день, такий самий, як кожен інший, такий довгий, що практично неможливо уявити собі його кінець, адже від нього нас відділяє стільки холоду, стільки голоду і стільки втоми; тому краще зосередити увагу і бажання на квадратику сірого хліба, цілком крихітному, але через годину він напевно нам дістанеться, і протягом п’яти хвилин, поки ми його не поглинемо, він становитиме усе, чим тутешні закони дозволяють нам володіти.

Зі словом Wstawać бараком знову проноситься вихор. Усі раптом, без жодного переходу, починають шалено метушитися; злазять вниз і вилазять нагору, стелять свою лежанку, намагаючись водночас і одягатися, щоб не залишати свого добра без нагляду; повітря сповнюється пилюкою настільки, що стає непрозорим; спритніші ліктями проштовхуються крізь натовп, щоб дістатися до вмивальні та нужника до того, як там утвориться черга. Відразу ж на сцену виходять прибиральники, які штурханами і криками виганяють усіх геть.

Прибравши постіль і одягнувшись, я злажу на підлогу і взуваю черевики. Рани на моїх ногах знову відкриваються і починається новий день.