Чоловіки без жінок та інші оповідання

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

Зі збірки «За нашого часу» (1925 р.)

Не сезон

На чотири ліри, що їх Педуцці заробив, копáючи сад біля готелю, він добряче напився. Побачив юнака, який наближався до нього стежкою, і щось до нього шепнув. Юнак відповів, що ще не обідав, але буде готовий іти, як тільки скінчиться обід. За сорок хвилин, а може, за годину.

У барі біля моста йому налили в борг три чарки ґраппи[1], так він упевнено й таємниче розповідав про свою роботу того пообіддя. День був вітряний, сонце то виходило з-за хмар, то знову ховалося за бризками дощу. Ідеальний деньок, щоб ловити рибу.

Юнак вийшов із готелю і запитав його, що з вудками. Хай дружина йде з ними позаду?

— Ага, — відповів Педуцці, — хай іде за нами.

Молодик повернувся до готелю й перекинувся кількома словами з дружиною. Вони з Педуцці рушили дорогою вниз. Молодик ніс торбу через плече. Педуцці бачив, як його дружина — така ж юна, як і її чоловік, у гірських черевиках і блакитному береті — рушила слідом за ними, тримаючи в кожній руці по вудці. Педуцці не подобалось, що вона йде позаду.

— Синьйорино, — гукнув він, підморгнувши юнакові, — ходіть сюди, до нас. Синьйорино, ідіть сюди. Будемо йти разом.

Педуцці кортіло, щоб вони йшли вулицею Кортіни всі гуртом. Жінка далі мовчки йшла позаду.

— Синьйорино, — лагідно сказав Педуцці, — ходіть сюди, до нас.

Юнак, обернувшись, щось крикнув. Жінка наддала ходу й порівнялася з ними. Педуцці поважно вітався з усіма, кого вони зустрічали на центральній вулиці міста. Buon dì[2], Артуро! Припідняв капелюха. Службовець банку витріщився на нього, стоячи на порозі фашистської кав’ярні. Перед крамницями стояли люди, по троє, по четверо, і проводили поглядами їхню трійцю. Робітники в запорошених куртках, які закладали фундамент нового готелю, підняли очі на них, коли вони проходили повз. До них ніхто ні слова не сказав, ні пальцем не махнув, тільки жебрак, старий і кістлявий, з поріділою борідкою, підняв капелюха, коли вони йшли мимо.

Педуцці зупинився перед вітриною, де стояло повно пляшок, і витягнув із внутрішньої кишені зношеної військової куртки порожню пляшку з-під ґраппи.

— Випити б чогось, трохи марсали[3] для синьйори, чогонебудь би випити.

Він покрутив у руках пляшку. Чудовий деньок.

— Марсала, ви любите марсалу, синьйорино? Ковточок марсали?

Жінка стояла, насупившись.

— Мусиш йому підіграти, — сказала вона. — Я ні слова не розумію. Він, певно, п’яний?

Юнак, здавалося, не чув Педуцці. Якого біса він торочить про марсалу, думав він. Таке хіба Макс Бірбом любить пити.

— Geld[4], — врешті промовив Педуцці, вхопивши юнака за рукав. — Lire[5].

Він посміхнувся: тиснути на юнака не хотілось, але якось треба дати йому зрозуміти. Молодик витягнув гаманця і дав йому банкноту в десять лір. Педуцці піднявся сходами до дверей крамниці, де висіла вивіска «Італійські й заморські вина». Зачинено.

— До другої не працює, — зневажливо кинув хтось із перехожих.

Педуцці спустився по сходах.

— Нічого, — сказав, — купимо в «Конкордії».

Усі троє рушили пліч-о-пліч до «Конкордії». На ґанку «Конкордії», де були наскладані заіржавілі санки, юнак запитав:

— Was wollen Sie?[6]

Педуцці віддав йому пожмакані десять лір.

— Нічого, — відповів. — Що-небудь, — він почувався не у своїй тарілці. — Може, марсали. Не знаю. Марсали?

Двері «Конкордії» зачинилися за юнаком і його дружиною.

— Три склянки марсали, — сказав юнак дівчині за вітриною з печивом.

— Дві чи три? — перепитала вона.

— Три, — сказав юнак. — Третя для vecchio[7].

— Он як, — відповіла дівчина, — для vecchio.

І засміялась, беручи з полиці пляшку. Вона налила каламутну рідину у три склянки. Жінка сиділа за столом під поличкою з газетами. Молодик поставив перед нею склянку з марсалою.

— Пий, — сказав він, — може, настрій поліпшиться.

Вона сиділа, роздивляючись склянку. Юнак вийшов надвір зі склянкою для Педуцці, але не знайшов його.

— Не знаю, куди він подівся, — мовив він, повертаючись із вином до кімнати.

— Він хотів кварту, — зауважила жінка.

— Скільки коштує чверть літра? — запитав юнак дівчину за прилавком.

— Bianco?[8] Одна ліра.

— Ні, марсали. Ці дві теж туди додайте, — сказав він, передавши їй свою склянку і ту, що вона наповнила для Педуцці.

Дівчина налила до мірки кварту вина через лійку.

— І пляшку, щоб перелити, — сказав юнак.

Та пішла шукати. От диваки.

— Вибач, що я зіпсував тобі настрій, крихітко, — промовив юнак. — Вибач, що я наговорив такого за обідом. Ми говорили про одне й те ж, але з різних боків.

— Яка різниця? — відповіла жінка. — Хіба це щось змінить?

— Тобі холодно? — запитав він. — Треба було вдягнути ще один светр.

— На мені й так три светри.

Повернулася дівчина, тримаючи в руках коричневу пляшку з вузьким горлом, і перелила туди марсалу. Юнак доплатив п’ять лір. Вони вийшли надвір. От диваки, подумала дівчина. Педуцці ходив туди-сюди по той бік вулиці, ховаючись від вітру, з вудками в руках.

— Ходімо, — сказав він. — Я понесу вудки. Яка різниця, побачить їх хтось чи ні? Ніхто нас не зачепить. У Кортіні до мене нікому нема діла. Я знаю людей у municipio[9]. Я служив. Тут мене всі люблять. Я торгував жабами. Заборонено рибалити? Дурниці. Нема чим перейматись. Нічого за це не буде. Велика тут форель, кажу вам. І її тут повно.

Вони спускалися пагорбом до річки. Місто залишалося позаду. Сонце пірнуло за хмару, накрапав дощ.

— Он моя донька стоїть, — Педуцці показав пальцем на дівчину, що стояла на порозі будинку, який вони минали.

— Нянька? — перепитала жінка. — Яка ще нянька?

— Донька, а не нянька, — відповів юнак.

Дівчина зайшла в дім, як тільки Педуцці показав у її бік. Вони спускалися пагорбом через поля вниз, а потім повернули й рушили попри берег. Педуцці не затуляв рота, раз по раз підморгуючи і балакаючи з виглядом знавця. Вони йшли пліч-о-пліч утрьох, і вітер доніс до жінки його подих. Раз він мимоволі штурхнув її під ребра. Педуцці балакав то по-тутешньому, то на говірці з німецького Тиролю. Він не міг зрозуміти, по-якому юнак із дружиною тямлять найкраще, і раз у раз перестрибував з однієї на другу. Та коли молодик сказав: «Ja, Ja»[10], Педуцці перейшов на тирольську. Юнак із дружиною нічого не розуміли.

— Все місто бачило, як ми йшли з тими вудками. За нами вже, певно, йде єгер. Нащо ми у це вплутались? Той старий йолоп ще й набрався як собака бліх.

— Але ж тобі духу забракне, щоб взяти і вернутись, — сказала жінка. — Вчепився до нього, як той реп’ях.

— А ти чому не вертаєшся? Вертайся, крихітко.

— Та ні, я вже піду за тобою. Як схоплять, то обох.

Вони різко звернули до річки, і Педуцці зупинився: він показував на воду, вітер шарпав його за куртку. Вода була брунатна й каламутна. Праворуч лежала купа сміття.

— Говоріть італійською, — сказав юнак.

— Un’ mezz’ora. Piu d’un’ mezz’ora.[11]

— Він каже, що то ще півгодини йти. Вертайся, крихітко. Ти вже й так замерзла на вітрі. Поганий сьогодні день, і так нічого хорошого з того не вийде.

— Добре, — відповіла вона й почала підніматись трав’янистим берегом.

Педуцці стояв коло річки й помітив її аж тоді, коли вона вже мала от‑от зникнути за пагорбом.

— Frau! — крикнув він. — Frau! Fräulein![12] Нікуди не йдіть!

Вона сховалася за пагорбом.

— Пішла! — вигукнув Педуцці.

Він добряче здивувався. Скинув гумки, які тримали вкупі окремі частини вудок, і почав розкладати одну з них.

— Але ж ви казали, що то ще півгодини йти.

— Ага, ще добрих півгодини вниз по течії. Але тут теж непогано.

— Справді?

— Та певно. І там добре, і тут.

Юнак сів на берег, склав докупи вудку, поставив котушку і протягнув через кільця волосінь. Йому було не по собі, він боявся, що з міста от‑от надійде єгер або озброєний натовп. З-над пагорба виднілися будинки і дзвіниця. Він відкрив свій ящичок зі снастями. Педуцці, нахилившись над ним, занурив до ящичка свої пласкі, зашкарублі пальці — великий і вказівний, перебираючи вологі тягарці.

— Тягарець маєте?

— Ні.

— А треба, — жваво мовив Педуцці. — Тоді треба piombo[13]. Piombo. Маленький piombo. Ось такий. І вчепити його над гачком, інакше приманка плаватиме на воді. Дуже потрібна річ. Невеличкий piombo.

— А ви не маєте часом?

— Ні.

Він гарячково нишпорив по кишенях. Обмацав брудні складки в підкладці потаємних кишень у своїй військовій куртці.

— Нема. Нам треба piombo.

— Значить, не вийде нам порибалити, — сказав юнак і склав вудку назад, змотуючи волосінь. — Дістанемо piombo і прийдемо завтра.

— Але послухайте, caro[14], ви мусите мати piombo. Інакше жилка лежатиме на воді.

День розпадався на шматки просто перед очима Педуцці.

— Мусите мати piombo. Хай навіть маленький. Вудка у вас нова, але тягарця бракує. Знав би, то приніс би. Але ви казали, що все маєте.

Юнак дивився на воду, посірілу від талого снігу.

— Я знаю, — відповів він, — я дістану тягарця й порибалимо завтра.

— А коли? Скажіть.

— О сьомій.

Вийшло сонце. Стало тепло і приємно. Молодику відлягло від серця. Він більше не порушував закон. Сидячи на березі, він витягнув з кишені пляшку марсали й передав її Педуцці. Той віддав її назад. Юнак хильнув і знову передав пляшку Педуцці. Той знову віддав її назад.

— Пийте, — сказав, — то ваша марсала.

Ще раз хильнувши, юнак передав йому пляшку. Педуцці пильно спостерігав за його рухами. Він похапцем ухопив плящину й перехилив її. Пив, утупившись у дно вузької коричневої пляшки, а сиві волосинки у складках шкіри на шиї похитувалися у ритмі ковтків. Вихилив усе до останньої краплі. Сонце світило весь час, поки він пив. Не такий уже й поганий день, врештірешт. Чудовий деньок.

— Senta, caro![15] Рано о сьомій.

Він кілька разів назвав юнака caro, і той нічого на це не сказав. Смачна марсала. Його очі заблищали. Такі деньки будуть тягнутися безкінечно. Все почнеться вранці о сьомій.

Вони почали підійматися пагорбом назад, до міста. Юнак ішов попереду. Добряче вирвався уперед. Педуцці окрикнув його.

— Слухайте, caro, а ви не дасте мені п’ять лір за мої послуги?

— За сьогодні? — спохмурнів юнак.

— Ні, не за сьогодні. Заплатіть мені сьогодні за завтра. Я куплю все, що треба. Pane, salami, formaggio[16], всіляку смакоту для нас. Для вас, для мене і для синьйори. Приманку для риби, блешню, щоб не самі хробаки. Може, роздобуду марсали. На все тільки п’ять лір треба. П’ять лір за мої послуги.

Юнак понишпорив у кишенях і витягнув дві купюри по дві ліри і дві по одній.

— Дякую, caro. Спасибі, — подякував Педуцці таким тоном, наче належав до клубу «Карлтон» і колега передав йому «Морнінґ пост».

Оце справжнє життя. Досить з нього готельного саду, де розбиваєш вилами замерзлий гній. Життя розкривало перед ним нові обрії.

— Тоді побачимось о сьомій, caro, — сказав він, поплескавши юнака по спині. — Рівно о сьомій.

— Я не знаю, чи прийду, — відповів юнак, ховаючи до кишені гаманець.

— Як то не знаєте? — перепитав Педуцці. — Я принесу блешню, синьйоре. Салямі, все, що треба. Для вас, для себе, для синьйори. Для нас трьох.

— Я не знаю, чи прийду, — повторив юнак. — Скоріше за все, що ні. Я попрошу господаря готелю, щоб вас попередив.