Чоловіки без жінок та інші оповідання

Кішка на дощі

У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан.

Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ.

— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка.

— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку.

— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом.

Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки.

— Дивись не намокни, — сказав він.

Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий.

— Il piove,[22] — мовила американка.

Власник готелю їй подобався.

— Sì, sì, Signera, brutto tempo.[23] Жахлива погода.

Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні.

Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер.

— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись.

Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї.

— Ha perduto qualche cosa, Signera?[24]

— Тут була кішка, — відповіла американка.

— Кішка?

— Si, il gatto.[25]

— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі?

— Так, — мовила вона. — Під столом.

А тоді:

— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня.

Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось.

— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете.

— Ходімо, — відповіла американка.

Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника, padrone[26] вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав.

— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку.

— Її там не було.

— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він.

Очі його відпочивали від читання.

Вона сіла на ліжко.

— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі.

Джордж знову взяв до рук книжку.

Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию.

— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль.

Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям.

— Ти й так гарна.

— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця.

Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду.

— Ти дуже гарна, — сказав він.

Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло.

— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладкегладке, і зав’язати на потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. — Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно муркотітиме.

— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка.

— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і кошеня хочу, і нову сукню.

— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж.

Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем.

— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку — і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то кішку точно можна.

Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан, де засвітилися ліхтарі.

У двері хтось постукав.

— Avanti![27] — гукнув Джордж.

Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук.

— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це синьйорі.