Чоловіки без жінок та інші оповідання

П’ятдесят тисяч

— Як ся маєш, Джеку? — запитав я.

— Бачив того Волкотта? — відповів той.

— Тільки на тренуванні.

— Що ж, — сказав Джек. — З таким хлопакою хіба сподіватися на долю.

— Він не зачепить тебе, Джеку, — мовив Солджер.

— Якби ж то.

— Він би і жменею шроту в тебе не влучив.

— Хай би вже ліпше шрот, — відповів Джек. — Я не проти.

— А в нього легко влучити, — зауважив я.

— Еге ж, — підтакнув Джек. — Довго він не протримається. Точно не так, як ми з тобою, Джеррі. Але зараз у нього в руках усі карти.

— Ти затовчеш його лівою до смерті.

— Може, — відповів Джек. — Куди я дінусь. Раз є такий шанс.

— Відмолоти його так, як Річі Льюїса.

— Річі Льюїс! — пхикнув Джек. — Жидівська пика!

Ми троє — Джек Бреннан, Солджер Бартлетт і я — сиділи у «Гендлі». За сусіднім столиком сиділи дві хвойди. Вони вже добряче набралися.

— Що-що? Жидівська пика? — гукнула одна з хвойд. — Ти що мелеш, випивака ти ірландська?

— Те, що ти чула, — відповів Джек.

— Жидівська пика! — повторила хвойда. — Тим ірландським пияцюгам вічно жиди спокою не дають! Що ти таке мелеш?

— Пішли. Забираймося звідси.

— Жидівська пика! — правила свого хвойда. — Хтось колись бачив, щоб ти комусь випивку поставив? Твоя благовірна, певно, кожного ранку тобі кишені зашиває. Жидівська пика, кажеш? Річі Льюїс тобі теж добряче вмастив.

— Ага, — кивнув Джек. — А ти сама всім задурно даєш, га?

Ми вийшли. Отакий був Джек. Казав, що хотів і коли хотів.

Джек почав тренуватися на «спортивній фермі» Денні Гоґана у Джерсі. Там було непогано, але Джекові не дуже подобалось. Він сумував за дружиною і дітьми й цілими днями супився та бурчав. Мені він сподобався, ми знайшли з ним спільну мову; Гоґана він теж любив, а от Солджер Бартлетт почав його невдовзі дратувати. Жартівник швидко набридає в таборі, якщо його жарти банальні. Солджер вічно дражнив Джека, весь час із нього кепкував. Жарти його були не дуже дотепні й не дуже вдалі, і Джеку це почало набридати. Бувало, все виглядало так. Джек закінчував вправи з гантелями й мішком і натягав рукавиці.

— Попрацюєш зі мною? — питав він Солджера.

— Нема питань. А як ти хочеш? — питав Солджер. — Відмолотити тебе, як Волкотт? Чи звалити тебе пару раз з ніг?

— Давай, — казав Джек.

Щоправда, ні те, ні інше йому не подобалось.

Одного ранку ми всі були на прогулянці. Зайшли досить далеко і вже повертались. Три хвилини бігли, хвилину — йшли, далі знов три хвилини бігли. Джека важко було назвати бігуном. На ринзі, коли треба було, він рухався спритно, а от на вулиці бігати не вмів. Увесь час, що ми йшли, Солджер з нього кепкував. Ми підійшли до пагорба, на якому стояла ферма.

— Вертайся ліпше до міста, Солджере, — сказав Джек.

— Що-що? Не розумію.

— Вертайся до міста й сиди там.

— А що таке?

— Мене вже нудить від твоєї балаканини.

— Та ну? — перепитав Солджер.

— Ну-ну, — мовив Джек.

— Тебе ще гірше занудить, коли Волкотт тебе віддубасить.

— Може, й так, — відповів Джек. — Але від тебе мене аж верне.

Солджер того ж ранку пішов на потяг до міста. Я провів його до станції. Він не на жарт образився.

— Я ж просто хотів посміятися, — сказав він.

Ми стояли на платформі.

— Не можна так зі мною, Джеррі.

— Він нервовий і запальний, — промовив я. — А так то хлопець він добрий, Солджере.

— Добрий? Та ніколи він не був добрим, дідько б його побрав.

— Ну, бувай, Солджере, — сказав я.

Прибув потяг. Він піднявся у вагон зі своєю сумкою.

— Бувай, Джеррі, — сказав. — Будеш у місті перед боєм?

— Навряд.

— Тоді побачимось.

Він зник у вагоні, провідник підняв східці, і потяг рушив. Я під’їхав назад до ферми на підводі. Джек сидів на ґанку й писав листа дружині. Принесли пошту — я забрав свої газети й сів на другому боці ґанку читати. З дверей вийшов Гоґан і підійшов до мене.

— Він що, посварився із Солджером?

— Ні, не посварився, — відповів я. — Просто сказав йому забиратися назад до міста.

— Я бачив, що до того йде, — мовив Гоґан. — Солджер завжди його дратував.

— Ага. Його багато хто дратує.

— Недобрий він, — зауважив Гоґан.

— Ну, зі мною він завжди добрий.

— Зі мною теж, — відповів Гоґан. — Мені нема чого нарікати. Але людина він усе одно недобра.

Гоґан зайшов у дім, а я сидів на ґанку й читав газети. Вже повернуло на осінь, а у Джерсі, в горах, дуже гарно, і, прочитавши газету, я й далі сидів і милувався краєвидом та дорогою, що бігла внизу попід лісом, а нею рухались автомобілі, здіймаючи куряву. Гарна погода й мальовнича місцевість. Гоґан підійшов до дверей, і я запитав:

— Слухай, Гоґане, а тут є по чому постріляти?

— Нема, — відповів Гоґан. — Хіба по горобцях.

— Читав газету? — запитав я Гоґана.

— Ні, а що там?

— Санді виграв учора в трьох заїздах.

— Мені це ще ввечері сказали телефоном.

— Досі не спускаєш з них ока, Гоґане? — запитав я.

— Та ще трохи стежу, — відповів Гоґан.

— А Джек? — поцікавився я. — Він ще грає?

— Джек? — перепитав Гоґан. — А ти хіба бачив, щоб він грав?

Якраз у ту мить з-за рогу вийшов Джек, тримаючи в руці листа. Він мав на собі светр, старі штани й боксерські черевики.

— У тебе є марка, Гоґане? — запитав він.

— Давай мені листа, — відповів той. — Я відішлю завтра.

— Слухай, Джеку, — сказав я, — хіба ти раніше не грав на перегонах?

— Грав.

— От бачиш, я так і знав. Я ж не раз бачив тебе в Шіпсгеді.

— А чого покинув? — поцікавився Гоґан.

— Забагато програв.

Джек сів біля мене на ґанку. Сперся на стовп. Заплющився від сонця.

— Принести крісло? — запитав Гоґан.

— Не треба, — відповів Джек. — Мені й так нормально.

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Добре за містом.

— До дідька те село, ліпше б я був у місті з жінкою.

— Ще тиждень — і будеш.

— Ага, — мовив Джек. — Буду.

Ми сиділи на ґанку. Гоґан пішов усередину до свого кабінету.

— Як думаєш — я в формі? — запитав мене Джек.

— Важко сказати, — відповів я. — Маєш ще тиждень, щоб увійти в форму.

— Давай без того.

— Добре, — сказав я. — Ти не в формі.

— Я не можу спати, — мовив Джек.

— За кілька днів усе мине.

— Не мине, — заперечив Джек. — У мене безсоння.

— Що тобі не дає спокою?

— За жінкою сумую.

— То хай приїде сюди.

— Та ні. Я вже застарий для такого.

— Підемо перед сном погуляти — находишся, втомишся і заснеш.

— Втомлюся! — повторив Джек. — Та я цілими днями втомлений.

Так було весь тиждень. Уночі не міг заснути, а рано почувався так, як ото буває, коли не можеш і долоню в кулак стиснути.

— Скис, як молоко, яке тиждень постояло, — сказав Гоґан. — Нічого з нього не буде.

— Я ніколи не бачив того Волкотта, — зауважив я.

— Він його прикінчить, — мовив Гоґан. — Роздере надвоє.

— Що ж, — сказав я, — кожному з нас колись та й надають.

— Надають, але не так, — відповів Гоґан. — Вони подумають, що він узагалі не тренувався. А це зіпсує нашому табору ім’я.

— Ти чув, що про нього казали репортери?

— Ще б не чув! Казали, що він у жахливій формі. Що його не можна випускати на ринг.

— Ну, вони ж завжди помиляються, еге ж? — сказав я.

— Ага, — підтакнув Гоґан. — Тільки не цього разу.

— А звідки вони, в біса, знають — у формі хтось чи не в формі?

— Не такі вони вже йолопи, — відповів Гоґан.

— Вони вміють хіба когось заклювати, як ото Вілларда в Толедо. Тепер той Ларднер всі розуми поїв — а спитайте його, що він тоді наговорив про Вілларда в Толедо.

— Та його тоді не було, — відповів Гоґан. — Він пише тільки про великі бої.

— Мені на них начхати, — сказав я. — Що вони, до дідька, взагалі знають? Писати, може, і вміють, а знають що?

— Джек узагалі не в формі, правда? — запитав Гоґан.

— Правда. З ним усе скінчено. Тепер треба тільки, щоб Корбетт його заклював, і все — кінець.

— Ну, Корбетт його і заклює, — сказав Гоґан.

— Ясно. Мови нема.

Тієї ночі Джек теж ока не склепив. Наступний день був останній перед боєм. Після сніданку ми всі вийшли на ґанок.

— Про що ти думаєш, Джеку, коли не можеш заснути? — запитав я.

— Ет, хвилююсь про всяке, — відповів Джек. — Про свій будинок у Бронксі, про віллу у Флориді. Про дітей. Про жінку. Часом згадую поєдинки. Подумаю про ту жидівську пику Річі Льюїса і стаю злий як чорт. Я маю трохи акцій, і про них теж хвилююсь. Про що я тільки не думаю!

— Що ж, — мовив я, — завтра ввечері все скінчиться.

— Ага, — відповів Джек. — Від такої думки завжди легшає, правда? От завтра ввечері все візьме й налагодиться. Саме собою, ага.

Він цілий день ходив насуплений. Ми не тренувалися. Джек трохи порозминався. Побоксував кілька раундів із тінню. Та все одно мав кепський вигляд. Пострибав недовго через мотузку. Він навіть не спітнів.

— Ліпше б узагалі не займався, — сказав Гоґан. Ми стояли, спостерігаючи, як Джек стрибає через мотузку. — Він хоч колись пітніє?

— Ні.

— Думаєш, у нього сухоти? Але ж він завжди легко набирав вагу, правда?

— Нема в нього ніяких сухот. Він просто висох.

— Він мав би пітніти, — мовив Гоґан.

Джек наблизився до нас, стрибаючи через мотузку. Він стрибав перед нами вгору і вниз, вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім стрибком.

— Ну? — запитав він. — Всі кості перемили?

— Я б на твоєму місці перестав займатися, — сказав Гоґан. — Потім не матимеш сили.

— Ото біда буде! — відповів Джек і пострибав подалі від нас, гучно ляскаючи мотузкою об землю.

По обіді на фермі з’явився Джон Коллінз. Джек був нагорі у своїй кімнаті. Джон приїхав з міста автомобілем. Привіз зі собою кількох друзів. Автівка зупинилась, усі вийшли.

— А Джек де? — запитав мене Джон.

— У себе в кімнаті, лежить.

— Лежить?

— Ага, — кивнув я.

— Як він?

Я глянув на двох хлопців, які приїхали разом із Джоном.

— Це його знайомі, — пояснив Джон.

— Погані в нього справи, — сказав я.

— А що сталося?

— Не спить ночами.

— Чорт, — сказав Джон. — Той ірландець вічно не може заснути.

— Він не в формі, — мовив я.

— Чорт, — сказав Джон. — Він ніколи не в формі. Я з ним десять років, і він ще ні разу не був у формі.

Хлопці, що приїхали з ним, розсміялися.

— Це містер Морґан і містер Стайнфелт, — промовив Джон. — А це містер Дойл. Він тренує Джека.

— Приємно познайомитися, — сказав я.

— Ходімо нагору до нього, — мовив хлопака на ім’я Морґан.

— Ага, погляньмо на нього, — відповів Стайнфелт.

Ми всі пішли нагору.

— А Гоґан де? — запитав Джон.

— В амбарі зі своїми клієнтами, — відповів я.

— Багато в нього тут людей зараз? — поцікавився Джон.

— Тільки двоє.

— Спокійно тут, еге ж? — сказав Морґан.

— Ага, — кивнув я, — дуже спокійно.

Ми зупинились біля кімнати Джека. Джон постукав у двері. Тиша.

— Може, він спить, — сказав я.

— Якого дідька він спить серед білого дня?

Джон крутнув ручку, і ми всі зайшли всередину. Джек спав на ліжку. Він лежав, уткнувшись обличчям у подушку й обійнявши її обома руками.

— Агов, Джеку! — гукнув його Джон.

Голова Джека заворушилась на подушці.

— Джеку! — повторив Джон, схилившись над ним.

Той ще глибше заховався у подушку. Джон торкнувся його плеча. Джек сів і витріщився на нас. Він був неголений і мав на собі старого светра.

— О Господи! Для чого ви мене збудили? — запитав він Джона.

— Не злись, — відповів Джон. — Я не хотів тебе будити.

— Ну ясно, — сказав Джек, — ясно, що не хотів.

— Ти знайомий з Морґаном і Стайнфелтом, правда? — запитав Джон.

— Радий вас бачити, — відповів Джек.

— Як чуєшся, Джеку? — запитав Морґан.

— Нормально, — мовив Джек. — А як я, до біса, маю чутися?

— Виглядаєш добре, — сказав Стайнфелт.

— Ага, прекрасно, — відповів Джек. — Послухай, — обернувся він до Джона. — Ти мій агент. І добряче на мені заробляєш. То якого дідька ви сюди не приїжджаєте, коли тут з’являються репортери? Чи ви хочете, щоб ми з Джеррі з ними говорили?

— У мене Лью бився у Філадельфії, — пояснив Джон.

— А мені що з того? — відповів Джек. — Ти мій агент. І добряче на мені заробляєш, правда? У Філадельфії ти не мені грошенята загрібав, еге ж? То якого дідька тебе тут нема, коли тебе треба?

— Гоґан був тут.

— Гоґан! — вигукнув Джек. — Та Гоґан такий самий йолоп, як і я.

— Солджер Бартлетт теж був тут і трохи з тобою працював, правда? — Стайнфелт спробував змінити тему.

— Ага, був, — сказав Джек. — Був і працював.

— Слухай, Джеррі, — обернувся до мене Джон. — Можеш знайти Гоґана і сказати йому, що ми хочемо поговорити з ним десь за півгодини?

— Добре, — відповів я.

— А якого дідька він має іти й когось шукати? — мовив Джек. — Нікуди не йди, Джеррі.

Морґан і Стайнфелт перезирнулися.

— Заспокійся, Джеку, — сказав йому Джон.

— Піду ліпше знайду Гоґана, — мовив я.

— Іди, якщо хочеш, — сказав Джек. — Але ніхто з нас тебе нікуди не посилає.

— Піду знайду Гоґана, — повторив я.

Гоґан був у тренувальному залі в амбарі. А разом із ним два клієнти його «спортивної ферми». Ті стояли, понатягавши рукавиці, і не наважувалися вдарити один одного зі страху дістати удар у відповідь.

— Досить, — сказав Гоґан, побачивши мене. — Закінчуйте свою бійню, панове. Ідіть у душ, а потім Брюс зробить вам масаж.

Вони перелізли через канат, а Гоґан підійшов до мене.

— До Джека приїхав Джон Коллінз із двома знайомими, — сказав я.

— Я бачив, як вони під’їхали.

— Хто ті двоє, з Джоном?

— Таких, як вони, називають спритниками, — відповів Гоґан. — А ти хіба їх не знаєш?

— Ні, — сказав я.

— Геппі Стайнфелт і Лью Морґан. Вони тримають букмекерську контору.

— Мене ж тут довго не було, — пояснив я.

— А й справді, — мовив Гоґан. — Геппі Стайнфелт міцно стоїть на ногах.

— Я чув про нього, — сказав я.

— Він ще той хитрун, — зауважив Гоґан. — Та вони обоє мають добру хватку.

— Ясно, — відповів я. — Вони хочуть зустрітися з нами за півгодини.

— Тобто ми їх маємо півгодини не чіпати?

— Щось таке.

— Ходімо до контори, — сказав Гоґан. — До дідька тих спритників.

Хвилин за тридцять ми з Гоґаном пішли нагору. Постукали у двері Джекової кімнати. Зсередини було чути розмову.

— Хвилинку, — почувся чийсь голос.

— Та пішли ви, — розсердився Гоґан. — Як захочете зі мною поговорити, я внизу в конторі.

Ми почули, як клацнув замок. Двері відчинив Стайнфелт.

— Заходь, Гоґане, — сказав він. — Вип’ємо по чарці.

— Ну нарешті, — відповів Гоґан.

Ми зайшли. Джек сидів на ліжку. Джон і Морґан — на стільцях. Стайнфелт стояв.

— Про що ви тут шепталися, хлопці? — запитав Гоґан.

— Здоров, Денні, — сказав Джон.

— Здоров, Денні, — привітався Морґан і потиснув йому руку.

Джек мовчить. Просто сидить на ліжку. Він не з ними. Він сам по собі. На ньому старий синій светр, штани, на ногах — боксерські черевики. Стайнфелт і Морґан вдягнуті як на свято. Джон теж. Джек сидить на ліжку набурмосений — справжній ірландець.

Стайнфелт дістав пляшку, Гоґан приніс чарки — усі випили. Ми з Джеком по одній, решта — по дві-три.

— Залиште собі на дорогу, — сказав Гоґан.

— Не хвилюйся. У нас є ще, — відповів Морґан.

Джек випив тільки одну чарку. Він встав і мовчки дивився на них. Морґан сів на ліжко — туди, де раніше сидів Джек.

— Випий собі, Джеку, — сказав Джон і простягнув йому чарку з пляшкою.

— Не хочу, — відповів Джек. — Я ніколи не любив поминок.

Усі розреготалися. Тільки Джек не сміявся.

До від’їзду вони добряче налигались. Коли сідали в автівку, Джек стояв на ґанку. Вони помахали йому.

— Бувайте, — сказав Джек.

Ми сіли вечеряти. Джек увесь час мовчав, тільки просив передати йому то те, то се. За нашим столом сиділи два клієнти. Непогані хлопці. Після вечері ми вийшли на ґанок. Година була рання, але вже стемніло.

— Хочеш прогулятися, Джеррі? — запитав Джек.

— Давай, — відповів я.

Ми повдягали куртки й пішли. Довго спускалися до дороги, потім ще з півтори милі йшли узбіччям. Повз нас один за одним проїжджали автомобілі, і ми щоразу притискалися до краю, доки ті нас не минали.

Джек мовчав. Коли ми вкотре відступили в кущі, щоб пропустити вантажівку, Джек сказав:

— До дідька таке гуляння. Вертаймося до Гоґана.

Ми піднялися стежкою, що здіймалася на пагорб, а потім вела через поля до ферми. З пагорба виднілося світло в будинку. Ми підійшли до ґанку — Гоґан стояв на порозі.

— Гарно прогулялись? — запитав він.

— Прекрасно, — відповів Джек. — Слухай, Гоґане, маєш щось випити?

— Маю, — сказав Гоґан. — А що?

— Принеси мені нагору, — попросив Джек. — Я сьогодні хочу заснути.

— Як скажеш, тобі видніше, — мовив Гоґан.

— Пішли нагору, Джеррі, — сказав Джек.

Зайшовши до кімнати, Джек сів на ліжко, обхопивши голову руками.

— Хіба то життя? — запитав він.

Гоґан приніс кварту віскі і дві склянки.

— Будеш імбирний ель?

— Ти що, хочеш, щоб мене знудило?

— Я просто запитав, — сказав Гоґан.

— Вип’єш з нами? — запропонував йому Джек.

— Ні, дякую, — відповів Гоґан і вийшов.

— А ти, Джеррі?

— Хіба один раз за компанію, — сказав я.

Джек наповнив дві склянки.

— Тримай, — сказав він. — Ну, тепер можна й посмакувати.

— Може, розбавиш водою? — запитав я.

— Ага, — сказав Джек. — Так буде краще.

Ми мовчки ковтнули кілька разів. Джек хотів налити мені ще.

— Не треба, — мовив я, — з мене досить.

— Як хочеш, — сказав Джек.

Тоді налив собі ще чималу порцію і додав води. Він трохи повеселішав.

— Ну й хлопаки сьогодні приїжджали, — сказав він. — Взагалі не хочуть ризикувати.

І трохи пізніше додав:

— Ну, але вони мають рацію. Якого милого йти на ризик?

— Будеш ще, Джеррі? — запитав він. — Давай, склади мені компанію.

— З мене досить, Джеку, — відповів я. — Мені й так добре.

— Ще раз, — сказав Джек.

Його вже трохи розморило.

— Ну добре, — відповів я.

Джек хлюпнув у мою склянку тільки трохи, собі ж щедро налив.

— Знаєш, — сказав він, — а я люблю випити. Якби не бокс, я би, певно, не просихав.

— Ага, — кивнув я.

— Багато я всього пропустив через той бокс, — мовив він.

— Ти добре на ньому заробив.

— Ну так, тому я ним і займаюсь. Але я стільки пропустив, Джеррі.

— Ну що, наприклад?

— Ну от візьми мою жінку, — сказав він. — Мене ніколи нема вдома. Думаєш, то добре для моїх дівчат? «Хто ваш тато?» — запитає їх якась подружка, з тих багатших. «Джек Бреннан». Нема тут нічого доброго для них.

— Ну й до дідька то все, — відповів я. — Основне, щоб у них були гроші.

— Чого-чого, а грошей їм точно вистачає, — мовив Джек.

Він налив собі ще. Пляшка вже майже спорожніла.

— Долий трохи води, — сказав я.

Джек долив.

— Ти собі й уявити не можеш, — промовив він, — як я сумую за своєю жінкою.

— Уявляю.

— Не уявляєш. Звідки тобі це знати?

— Але на селі все ж ліпше, ніж у місті.

— Мені вже начхати, де я, — сказав Джек. — Ти уявити собі не можеш, як воно.

— Випий ще.

— Я що — нахлявся? Мелю дурниці?

— Та ні, все гаразд.

— Ти не розумієш, як воно. Ніхто не розуміє.

— Тільки твоя дружина, — сказав я.

— Вона точно знає, — відповів Джек. — Точно. Вона знає, кажу тобі. Знає.

— Долий трохи води, — сказав я.

— Джеррі, — мовив Джек, — тобі ніколи не зрозуміти, як воно.

Він набрався, як собака бліх. Сидів, витріщившись на мене. Дивився аж якось надто пильно.

— Сьогодні ти точно заснеш, — мовив я.

— Послухай, Джеррі, — сказав Джек. — Хочеш трохи підзаробити? Постав на Волкотта.

— Га?

— Послухай, Джеррі, — Джек опустив склянку на стіл. — Я тверезий, ти ж бачиш. Знаєш, скільки я на нього поставлю? П’ятдесят тисяч.

— Та то купа грошей.

— П’ятдесят тисяч, — повторив Джек. — Два проти одного. Я зароблю двадцять п’ять тисяч баксів. Постав і ти на нього, Джеррі.

— Виглядає непогано, — сказав я.

— Я і так його не поб’ю, — вів далі Джек. — Тут нема ніякого шахрайства. Як я можу його побити? То чому б на цьому не заробити?

— Долий води, — сказав я.

— Після цього бою я кидаю ту справу, — мовив Джек. — З мене досить. Він і так мене поб’є. То чому б на цьому не заробити?

— Ага.

— Я вже тиждень не сплю, — сказав Джек. — Кручуся всю ніч і думаю, аж голова тріщить. Я не можу спати, Джеррі. Ти не знаєш, як це, коли не можеш спати.

— Ага.

— Не можу спати — і все. Просто не можу заснути. Нащо було стільки років тримати себе в формі, якщо не можеш спати?

— Ага.

— Ти уявити собі не можеш, Джеррі, як воно, коли не можеш спати.

— Долий води, — сказав я.

Коло одинадцятої очі у Джека самі заплющились, і я вклав його в ліжко. Нарешті він дійшов до такого стану, в якому не міг не заснути. Я допоміг йому скинути одяг і лягти.

— Тепер ти точно заснеш, Джеку, — сказав я.

— Ага, — відповів Джек. — Тепер точно.

— На добраніч, Джеку, — мовив я.

— Добраніч, Джеррі, — відповів він. — Нема в мене більше друзів, крім тебе.

— Ет, перестань, — відмахнувся я.

— Нема в мене більше друзів, — повторив Джек, — тільки ти.

— Спи вже, — сказав я.

— Сплю, — відповів Джек.

Унизу Гоґан сидів за столом у своєму кабінеті й читав газету. Він підняв голову.

— Ну що, поклав свого друзяку спати? — запитав.

— Він сам відключився.

— Ліпше вже так, ніж взагалі ока не стулити, — зауважив Гоґан.

— Це точно.

— А тим спортивним писакам цього ніяк не втовкмачиш, — додав Гоґан.

— Іду я теж спати, — сказав я.

— Добраніч, — мовив Гоґан.

Уранці я зійшов униз близько восьмої і поснідав. Гоґан уже тренував клієнтів в амбарі. Я пішов туди й дивився, як вони займаються.

— Раз! Два! Три! Чотири! — рахував Гоґан. — Здоров, Джеррі! — сказав він. — Джек уже встав?

— Ні. Ще спить.

Я повернувся до своєї кімнати і спакував речі. Десь о пів на десяту я почув, як у сусідній кімнаті прокинувся Джек. Він спустився сходами, я пішов услід за ним. Джек снідав. Увійшов Гоґан і зупинився біля стола.

— Як чуєшся, Джеку? — запитав я.

— Непогано.

— Добре спав? — поцікавився Гоґан.

— Виспався, як має бути, — відповів Джек. — У роті гидко, але голова не тріщить.

— Добре, — сказав Гоґан. — Значить, віскі було таке, як треба.

— Допишеш до рахунку, — мовив Джек.

— Коли ви хочете їхати до міста? — запитав Гоґан.

— Перед обідом, — відповів Джек. — Тим потягом, що об одинадцятій.

— Сідай, Джеррі, — сказав Джек.

Гоґан вийшов.

Я сів за стіл. Джек їв грейпфрут. Коли йому траплялась кісточка, він випльовував її на ложку і клав на тарілку.

— По-моєму, я добряче набрався вчора ввечері, — мовив він.

— Випив трохи віскі.

— І намолов дурниць.

— Та перестань.

— Де Гоґан? — запитав Джек.

Він уже закінчив із грейпфрутом.

— У себе в конторі.

— Що я там казав про ставки? — запитав Джек.

Він колупався ложкою у грейпфруті.

Прийшла служниця — принесла яєчню з шинкою і забрала грейпфрут.

— Принесіть ще склянку молока, — сказав їй Джек.

Вона вийшла.

— Ти сказав, що поставив п’ятдесят тисяч на Волкотта, — мовив я.

— Так і є, — відповів Джек.

— Багатенько.

— Не подобається мені та затія, — сказав Джек.

— Може, щось зміниться.

— Ні, — відповів Джек. — Йому той титул кров з носа потрібен. Ті спритники знають, на кому заробити.

— Ніколи не знаєш, як буде.

— Та ні. Йому потрібний титул. Він дорожчий йому за всякі гроші.

— П’ятдесят тисяч — немала сума, — зауважив я.

— Я все розрахував, — сказав Джек. — Я не можу виграти. Ти ж знаєш, що я ніяк не можу виграти.

— Поки ти на ринзі, шанс є завжди.

— Ні, — заперечив Джек. — Зі мною все скінчено. Це просто розрахунок.

— Як ти чуєшся?

— Непогано, — відповів Джек. — Мені треба було виспатись, і все.

— То, може, ти добре виступиш.

— О, я їм покажу, — сказав Джек.

Після сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він стояв у будці й розмовляв.

— Він уперше подзвонив їй за весь час, відколи тут тренується, — мовив Гоґан.

— Він їй щодня пише.

— Не дивно, — гмикнув Гоґан, — адже лист коштує тільки два центи.

Гоґан попрощався з нами, і чорношкірий масажист Брюс відвіз нас на підводі до станції.

— До побачення, містере Бреннан, — сказав Брюс на пероні. — Сподіваюсь, ви відірвете йому головешку.

— Бувай, — відповів Джек.

Він дав Брюсу два долари. Брюс добряче над ним попотів. Він здавався розчарованим. Джек перехопив мій погляд — я дивився на два долари у Брюсовій руці.

— Рахунок усе покриває, — сказав він. — Гоґан брав з мене за масаж.

Дорогою до міста Джек мовчав. Сидів у кутку, встромивши квиток за стрічку на капелюсі, й дивився у вікно. Раптом він обернувся до мене і сказав:

— Я попередив жінку, що сьогодні заночую в «Шелбі», — мовив він. — Це відразу за рогом від «Ґардена». А завтра вранці піду додому.

— Добра ідея, — відповів я. — А твоя дружина колись бачила тебе на рингу, Джеку?

— Ні, — сказав Джек, — не бачила.

Я подумав про те, якого побоїща він сподівається, якщо не хоче ввечері йти додому.

Приїхавши до міста, ми взяли таксі до «Шелбі». З готелю вийшов хлопчик і взяв наші валізи, ми підійшли до стійки.

— Скільки у вас коштують номери? — запитав Джек.

— Є лише двомісні, — відповів портьє. — Можу запропонувати гарну кімнату за десять доларів.

— Задорого.

— Тоді двомісну за сім доларів.

— З ванною?

— Аякже.

— Можеш переночувати зі мною, Джеррі, — сказав Джек.

— Та ні, — відповів я, — я піду до зятя.

— Я не кажу, щоб ти платив, — мовив Джек. — Просто не хочу викидати гроші на вітер.

— Заповніть форму, будь ласка, — сказав портьє.

Він прочитав наші прізвища.

— Номер 238. Містер Бреннан.

Ми піднялися ліфтом. Номер був великий і гарний: два ліжка і двері, що вели у ванну кімнату.

— Непогано, — сказав Джек.

Хлопчик, який провів нас нагору, розсунув занавіски й заніс наші валізи. Джек явно не збирався давати йому на чай, тому двадцять п’ять центів витягнув я. Ми помилися, і Джек запропонував піти кудись перекусити.

Ми пообідали в ресторанчику Джиммі Гендлі. Там було багато знайомих хлопців. Ми вже майже поїли, коли ввійшов Джон і сів за наш столик. Джек майже весь час мовчав.

— А як твоя вага, Джеку? — запитав його Джон.

Джек наминав, аж за вухами лящало.

— Можу навіть одягнутим важитись, — сказав Джек.

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був вроджений середньоваговик і ніколи не гладшав. У Гоґана він, навпаки, схуд.

— Це єдине, про що ти можеш не хвилюватися, — зауважив Джон.

— Ага, єдине, — відповів Джек.

Пообідавши, ми пішли в «Ґарден» важитися. Зважування призначили на третю, вага мала бути сто сорок сім фунтів. Замотавшись у рушник, Джек став на вагу. Стрілка не зрушила з місця. Волкотт щойно зважився і стояв неподалік — навколо нього юрмилися люди.

— Ану подивимось, скільки ти важиш, Джеку, — сказав Фрідмен, агент Волкотта.

— Добре, але тоді і його при мені зважте, — Джек мотнув головою у бік Волкотта.

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен.

— Скільки там? — запитав Джек хлопців, які всіх зважували.

— Сто сорок три фунти, — відповів товстун, який стояв коло ваги.

— Добряче зігнав, Джеку, — мовив Фрідмен.

— Тепер його зважте, — сказав Джек.

Підійшов Волкотт. Широкоплечий блондин з руками, як у важковаговика. Зате ноги мав короткі. Джек був майже на півголови вищий за нього.

— Здоров, Джеку, — сказав він.

Обличчя його було пошрамоване.

— Здоров, — відповів Джек. — Як чуєшся?

— Добре, — мовив Волкотт.

Він скинув обмотаного навколо пояса рушника і став на вагу. Таких широких плечей і спини я ще ні в кого не бачив.

— Сто сорок шість фунтів і дванадцять унцій.

Волкотт зійшов з ваги і вишкірився до Джека.

— Що ж, — сказав йому Джон, — Джек на чотири фунти легший за тебе.

— І буде ще легший, друже, — відповів Волкотт. — Іду щось перекушу.

Ми вийшли з кімнати, Джек почав одягатися.

— Міцний горішок, — сказав Джек.

— Таке враження, що його вже не раз добряче відмолотили.

— Ага, — кивнув Джек. — Його не важко вдарити.

— Куди ти йдеш? — запитав Джон, коли Джек одягнувся.

— Назад до готелю, — відповів той. — Ти про все подбав?

— Так, — відповів Джон. — Там все зроблять як треба.

— Піду трохи полежу, — сказав Джек.

— Я зайду за тобою за чверть сьома — підемо повечеряємо.

— Добре.

Повернувшись до готелю, Джек скинув черевики й куртку і ліг на ліжко. Я сів за листа. Кілька разів обертався до нього, але Джек не спав. Він мовчки лежав і не ворушився, але час від часу розплющував очі. Врешті-решт сів на ліжку.

— Зіграємо в крибедж, Джеррі? — запитав він.

— Давай, — сказав я.

Він пішов до валізи й витягнув карти й дошку для гри. Ми зіграли партію — я програв йому три долари. У двері постукали — ввійшов Джон.

— Граєш з нами у крибедж, Джоне? — запитав його Джек.

Джон поклав капелюха на стіл. Той промок до нитки. Куртка теж промокла.

— Падає дощ? — запитав Джек.

— Ллє як з відра, — відповів Джон. — Я взяв таксі, але там був такий затор, що я вийшов і пішов пішки.

— Давай, зіграй з нами у крибедж, — сказав Джек.

— Тобі час вечеряти.

— Ні, — відповів Джек, — я ще не зголоднів.

Тож вони півгодини пограли у крибедж — Джек виграв у нього півтора долара.

— Ну, пора вечеряти, — мовив Джек.

Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю.

— Дощ так і не перестав?

— Ні.

— То повечеряймо в готелі, — запропонував Джон.

— Добре, — відповів Джек. — Зіграймо ще партію — хто програє, той платить за вечерю.

За якийсь час Джек підвівся і сказав: «Вечеря за тобою, Джоне». Тоді ми зійшли вниз і повечеряли у просторій їдальні.

Потім повернулися нагору, і Джек зіграв із Джоном ще партію у крибедж, вигравши в нього два з половиною долари. Джек був у доброму настрої. Джон мав при собі сумку з усім необхідним для поєдинку. Джек скинув сорочку й комірця і одягнув пуловер і светр, щоб не застудитися на вулиці, а боксерський костюм і халат поклав у сумку.

— Готовий? — запитав його Джон. — Тоді я скажу, хай викличуть таксі.

Невдовзі задзвонив телефон — таксі чекає.

Ми спустилися ліфтом, перейшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Ґардена». Ішов проливний дощ, але на вулиці юрмилося чимало люду. Усі квитки розкупили. Дорогою до роздягальні я побачив, що в залі ніде яблуку впасти. З верхніх рядів до рингу було не менш як півмилі. І повна темрява. Тільки над рингом світили прожектори.

— Добре, що йде дощ, а то б вони призначили поєдинок на відкритому ринзі, — зауважив Джон.

— Нічогенький натовп зібрали, — сказав Джек.

— На такий поєдинок зійшлося б іще більше, тільки в «Ґардені» стільки не влізе.

— Погоду наперед не вгадаєш, — мовив Джек.

Джон підійшов до дверей роздягальні і зазирнув усередину. Джек сидів у халаті, склавши руки на грудях, і дивився у підлогу. Разом із Джоном прийшли два помічники. Вони виглядали з-за його плеча. Джек підняв голову.

— Він вже вийшов? — запитав він.

— Ага, щойно, — відповів Джон.

Ми почали спускатися. Волкотт якраз заходив на ринг. Натовп голосно привітав його оплесками. Він переліз через канат, склав кулаки докупи й, усміхнувшись, помахав ними перед глядачами — спершу з одного боку рингу, потім з другого, — а тоді сів. Джек сходив униз між рядами — йому теж бурхливо плескали. Джек — ірландець, а ірландців завжди добре приймають. Так гаряче, як єврея чи італійця, ірландця у Нью-Йорку не вітатимуть, та все ж оплесків не шкодуватимуть. Джек піднявся на східці й зігнувся, щоб пролізти під канатом, коли Волкотт вийшов зі свого кутка й притримав канат, щоб Джек переліз. Глядачам це дуже сподобалось. Волкотт поклав руку Джекові на плече, і якусь мить вони так і стояли.

— Підлизуєшся до публіки? — запитав Джек. — Забери з мого плеча свою чортову руку.

— Поводься по-людськи, — відповів Волкотт.

Публіка таке любить. Які ввічливі хлопці перед боєм! Як щиро вони бажають один одному удачі!

Поки Джек обмотував собі руки, до нашого кутка підійшов Соллі Фрідмен, а Джон рушив до Волкотта. Джек просунув великого пальця у розріз в пов’язці, а тоді акуратно й рівно замотав собі руку. Я заклеїв кінець на зап’ясті липкою стрічкою і двічі обмотав її довкола кісточок пальців.

— Агов, — сказав Фрідмен, — навіщо стільки стрічки?

— Помацай, — відповів Джек. — Вона ж м’яка. Чого ти її жалієш?

Фрідмен не відходить від Джека, доки той замотує другу руку, а коли один із помічників приносить рукавиці, я допомагаю йому натягнути їх і зав’язую.

— Слухай, Фрідмене, — сказав Джек, — а звідки він, той Волкотт?

— Не знаю, — відповів Соллі. — Нібито з Данії.

— З Чехії, — мовив хлопака, який приніс рукавиці.

Рефері викликав боксерів на середину рингу — Джек пішов. Волкотт теж вийшов, усміхаючись. Вони стали поруч, і рефері поклав їм обом руки на плечі.

— Здоров був, підлизо, — сказав Джек Волкотту.

— Поводься по-людськи.

— А з якого дива ти називаєш себе Волкоттом? — запитав Джек. — Ти що, не в курсі, що той був негром?

— Слухайте сюди… — сказав рефері й перелічив відомі всім правила. Раптом Волкотт урвав його. Він схопив Джека за руку і запитав:

— А я можу вдарити, якщо він тримає мене отак?

— Тримай руки при собі, — мовив Джек. — То тобі не кіно.

Вони розійшлися кожен у свій куток. Я скинув халат із Джека, він сперся на канат, кілька разів зігнув ноги в колінах і натер підошви живицею. Ударили в гонг — Джек швидко обернувся й вийшов на ринг. Волкотт підійшов до нього, вони торкнулись рукавицями, і щойно Волкотт опустив руки, як Джек двічі ударив лівою йому по обличчю. Ліпшого боксера, ніж Джек, годі було знайти. Волкотт посунув на нього, весь час притискаючи підборіддя до грудей. Він — майстер коротких бокових ударів і тримає руки доволі низько. Знає тільки одне: добратися до супротивника і вдарити. Та щоразу, як він наближається, Джек лупить його лівою в лице. Він робить це немовби машинально. Просто піднімає ліву — і вона тут же потрапляє Волкотту в обличчя. Три чи чотири рази Джек підносить і праву руку, але Волкотт перехоплює удар плечем або головою. Точно так, як усі любителі бокових ударів. Він боїться тільки одного: щоб його самого так не вдарили. Прикривається всюди, де йому можуть зацідити. А удари лівою по обличчю його не хвилюють.

Наприкінці четвертого раунду від Джекових ударів у нього вже текла кров і все лице було розбите, але щоразу, як Волкотт підступав до Джека, він так сильно його лупив, що у Джека під ребрами по обидва боки виступили великі червоні плями. Щоразу, як він підступав, Джек утримував його, а тоді бив знизу вільною рукою, тоді як Волкотт, коли випадала нагода, так гамселив Джека по корпусу, що аж на вулицю було чути. Удари в нього були богатирські.

Так тривало ще три раунди. Вони не розмовляли. Весь час працювали. Ми теж добре працювали над Джеком між раундами. Він здавався млявим, але, зрештою, Джек ніколи не був жвавий на рингу. Мало рухався, машинально працюючи лівою рукою.

Вона була немов прив’язана до Волкоттового лиця, і, щоб ударити, Джекові треба було тільки захотіти. У близькому бою Джек завжди спокійний і даремно не тратить сил. Він знає, як битися на короткій відстані, і вміє відхилятися від ударів. Коли поєдинок відбувався у нашому кутку, я бачив, як він стримав Волкотта, вивільнив праву руку, повернув її і знизу зацідив йому по носі нижньою частиною рукавиці. У Волкотта з розбитого носа юшила кров — він сперся Джекові на плече, немов хотів обмастити його своєю кров’ю, а тоді Джек різко те плече підняв і ще раз дав йому по носі, а тоді відвів униз праву руку і знову йому зацідив.

Волкотт був злий як чорт. Наприкінці п’ятого раунду він ненавидів Джека усіма фібрами своєї душі. Джек не злився, тобто був не лютіший, ніж завжди. Він, звісно, любив доводити своїх супротивників до шаленства. Саме тому Джек так ненавидів Річі Льюїса. Він так і не зміг йому допекти. Річі Льюїс завжди мав напохваті два-три нові брудні прийоми, яких Джек не знав. Поки Джек був повен сил, йому нічого не загрожувало. Волкотта він, звісно, збив на квасне яблуко. Найсмішніше те, що збоку здавалося, нібито Джек веде чесний класичний бій. А все тому, що він і таке вмів утнути.

Після сьомого раунду Джек сказав:

— Моя ліва поважчала.

З того моменту він почав здаватись. Спершу це було непомітно. Однак тепер поєдинок вів уже не він, а Волкотт, а Джек опинився в халепі, а не в повній безпеці. Він більше не міг стримувати його лівою. На перший погляд, нічого не змінилося, але якщо раніше Волкоттові удари його минали, то тепер вони сипалися на нього. Той кілька разів щодуху зацідив йому по корпусу.

— Який раунд? — запитав Джек.

— Одинадцятий.

— Я більше не можу, — мовив Джек. — Ноги не тримають.

Волкотт хоч і лупцював його, але не сильно. Так, наче гравець у бейсболі ловить м’яча, забираючи на себе частину удару. Але тепер Волкотт почав бити по-справжньому. Він махав кулаками, наче машина. Джек старався блокувати його удари. Збоку було непомітно, яке то побоїще. У перерві між раундами я масував Джеку ноги. М’язи дрижали під моїми руками весь час, поки я їх розтирав. Він мало не падав з ніг.

— Ну як? — обернувся він до Джона, його обличчя розпухло.

— Він веде.

— Я протримаюсь, — сказав Джек. — Не хочу, щоб той бик мене поклав.

Усе йшло точнісінько так, як він передбачав. Він знав, що не зможе перемогти Волкотта. Йому бракувало сил. Але нічого. З грошима все гаразд, тепер він мусить завершити бій так, як треба. Він не хотів нокауту.

Ударили в гонг, і ми підштовхнули Джека на ринг. Він поволі вийшов на середину. Волкотт услід за ним. Джек ударив йому в обличчя лівою, Волкотт прийняв удар, тоді підступив ближче й почав лупцювати Джека по корпусу. Джек спробував його утримати, але то було те саме, що намагатися стримати циркулярну пилку. Джек вирвався і хотів зацідити йому правою, але промахнувся. Волкотт ударив його лівою, і Джек упав. Упав на руки й коліна і дивився на нас. Рефері почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рефері дійшов до восьми, Джон дав йому знак. За ревищем публіки нічого не було чути. Джек встав. Рахуючи, рефері весь час тримав однією рукою Волкотта.

Коли Джек став на ноги, Волкотт посунув на нього.

— Вважай, Джиммі, — крикнув до нього Соллі Фрідмен.

Волкотт наблизився до Джека, не зводячи з нього очей. Джек ударив його лівою. Волкотт тільки мотнув головою. Він притиснув Джека до каната, зміряв його поглядом, а тоді лівою легко вдарив у голову, а правою щосили і якомога нижче зацідив по корпусу. Він поцілив дюймів на п’ять нижче пояса. Я думав, що у Джека вискочать очі. Вони аж на лоба полізли. Рот розтулився.

Рефері схопив Волкотта. Джек ступив крок уперед. Якщо він упаде, то потягне за собою і свої п’ятдесят тисяч. Він ішов так, ніби в нього от‑от виваляться кишки.

— Удар не був низький, — сказав він. — Просто так вийшло.

Натовп так шаленів, що годі було щось почути.

— Все нормально, — мовив Джек.

Вони стояли просто перед нами. Рефері подивився на Джона й похитав головою.

— Іди сюди, довбаний поляку, — сказав Джек Волкотту.

Джон перехилився через канат. Він уже тримав напоготові рушника. Джек стояв за крок від каната. Він ступив уперед. Я бачив, що з його обличчя ллється піт, так наче його хтось викрутив, — по носі стікала велика краплина.

— Давай, бийся, — мовив Джек до Волкотта.

Рефері глянув на Джона й махнув Волкоттові.

— Іди, бицюро ти такий, — сказав рефері.

Волкотт вийшов. Він розгубився. Не думав, що Джек витримає. Той ударив його лівою. Натовп шаленів. Вони були просто навпроти нас.

Волкотт двічі його вдарив. Я ще ніколи не бачив такого лиця, як у Джека тієї миті — такого страшного виразу! Він тримався з останніх сил, тримав своє тіло — і його зусилля відображалися на обличчі. Він весь час зосереджено напружував м’язи там, куди вціляли удари.

А тоді почав лупити. Його обличчя мало моторошний вигляд. Він бив Волкотта здалеку, низько опустивши руки. Волкотт затулявся, а Джек тим часом гамселив його боковими ударами по голові. Потім розмахнувся і зацідив лівою у пах, а правою — туди, куди Волкотт ударив його. Набагато нижче пояса. Волкотт упав, схопився за те місце, перевернувся на бік і скорчився.

Рефері схопив Джека і штовхнув його в куток. Джон застрибнув на ринг. У залі стояло ревище. Рефері порадився з боковими суддями, тоді на ринг піднявся конферансьє з мегафоном і оголосив: «Волкотт переміг. Заборонений удар».

Рефері розмовляв із Джоном. Він сказав:

— А що я міг вдіяти? Джек не хотів визнати забороненого удару. А потім уже сам не знав, що робить, і сам його занизько вдарив.

— Він би й так програв, — відповів Джон.

Джек сидів на стільці. Я стягнув з нього рукавиці, і він підпер голову руками. Так його лице виглядало ліпше.

— Іди вибачся перед ним, — шепнув йому на вухо Джон. — Людям сподобається.

Джек встав — його обличчям котився піт. Я накинув на нього халат, і він, притиснувши під халатом руку до живота, перейшов через ринг. Волкотта вже підняли й приводили до тями. У його кутку товклося багато людей. До Джека ніхто ні слова не промовив. Він схилився над Волкоттом.

— Вибач, — сказав Джек. — Я не хотів тебе так вдарити.

Волкотт промовчав. На ньому не було лиця.

— Що ж, тепер ти чемпіон, — мовив Джек. — Сподіваюся, це тебе тішить.

— Дай йому спокій, — сказав Соллі Фрідмен.

— Здоров був, Соллі, — відказав Джек. — Вибач, що я так вдарив твого хлопця.

Фрідмен глянув на нього і нічого не сказав.

Джек повернувся у свій куток дивною ходою, мов спотикаючись на кожному кроці; ми допомогли йому перелізти через канат, провели його попри столи репортерів і далі через прохід.

Багато хто з глядачів хотів поплескати Джека по спині. А той, у своєму халаті, пробирався через натовп до роздягальні. На Волкотта тим часом чекала народна любов і слава. Отак у «Ґардені» вигравали гроші.

Коли ми добралися до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.

— Зараз їдемо в готель і викличемо лікаря, — сказав Джон.

— У мене кишки вогнем горять, — мовив Джек.

— Пробач мені, Джеку, — сказав Джон.

— Та нічого, — відповів той.

Він далі лежав із заплющеними очима.

— А вони таки хотіли обвести нас навколо пальця, — сказав Джон.

— Твої друзяки Морґан і Стайнфелт, — мовив Джек. — Хороші в тебе друзі.

Він лежав, уже розплющивши очі. Лице його досі було скривлене й моторошне.

— Коли на кону стільки грошей, голова так швидко варить, що аж дивно, — сказав Джек.

— Молодчина, Джеку, — відказав Джон.

— Ет, — відмахнувся той. — Дурниці.