Чоловіки без жінок та інші оповідання

Пагорби наче білі слони

За долиною Ебро біліли довгі пагорби. По цей бік не було ні затінку, ні дерев — станція стояла на сонці, затиснута між двох колій. Попід самою стіною лежала гаряча тінь від будівлі, а відчинені двері бару затулили занавіскою з бамбукових паличок, яка відганяла мух. Надворі за столиком у затінку сидів американець із дівчиною. Було дуже спекотно, а експрес із Барселони мав прибути за сорок хвилин. Він зупинявся на станції на дві хвилини, а тоді їхав далі до Мадрида.

— Що будемо пити? — запитала дівчина.

Вона скинула капелюшка й поклала його на стіл.

— Ну й спека, — сказав чоловік.

— Випиймо пива.

— Dos cervezas,[33] — мовив чоловік, обернувшись до занавіски.

— Великі? — визирнула з дверей жінка.

— Так. Два великі пива.

Жінка принесла два кухлі пива й дві підставки. Поставила підставки й кухлі на стіл і глянула на чоловіка й дівчину. Дівчина дивилась на хвилясті пагорби. Вони біліли на сонці, а все довкола поруділо й висохло.

— Схожі на білих слонів, — промовила вона.

— Ніколи не бачив білих слонів, — чоловік хильнув пива.

— Та ясно, де ж тобі їх бачити?

— Все може бути, — відповів чоловік. — Те, що ти вважаєш, наче я не міг ніде їх бачити, ще нічого не доводить.

Дівчина глянула на бамбукову занавіску.

— На ній щось написано, — сказала вона. — Що це означає?

— «Anis del Toro». Горілка.

— Можемо її спробувати?

— Агов! — гукнув чоловік у бік занавіски.

З бару вийшла жінка.

— З вас чотири реали.

— Принесіть дві склянки Anis del Toro.

— З водою?

— Хочеш з водою?

— Не знаю, — відповіла дівчина. — А так смачно?

— Непогано.

— То як — з водою? — запитала жінка.

— Так, з водою.

— На смак як лакриця, — сказала дівчина й поставила склянку на стіл.

— Тут усе таке.

— Ага, — погодилась дівчина. — Усе як лакриця. Особливо те, на що ти так довго чекав, як‑от абсент.

— Ой, перестань.

— Ти перший почав, — мовила дівчина. — Раніше мені було весело. Я гарно проводила час.

— Ну то спробуймо й тепер гарно проводити час.

— Добре. Я й намагалася. Сказала, що пагорби схожі на білих слонів. Хіба не дотепно?

— Дотепно.

— Я хотіла скуштувати новий напій. Хіба ми не цим займаємось цілими днями — розглядаємо все довкола й куштуємо нові напої?

— Напевно.

Дівчина дивилась на пагорби.

— Такі гарні, — промовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я просто подумала, що ті так само біліють крізь гілки дерев.

— Вип’ємо ще?

— Давай.

Теплий вітерець колихнув бамбукову занавіску у бік їхнього столика.

— Добре пиво, холодне, — сказав чоловік.

— Дуже смачне, — відповіла дівчина.

— Це ж простенька операція, Джиґ, — мовив чоловік. — Її й операцією важко назвати.

Дівчина подивилась на землю, на яку спирались ніжки стола.

— Ти навіть нічого не відчуєш, Джиґ, я знаю. Вони ж нічого не робитимуть. Тільки повітря пустять — і все.

Дівчина мовчала.

— Я піду з тобою й весь час буду коло тебе. Вони просто впустять повітря, а потім все піде так, як треба.

— А що з нами буде далі?

— Усе буде гаразд. Як і раніше.

— Чому ти такий впевнений?

— Бо це єдине, що не дає нам спокою. Єдине, що завдає нам нещастя.

Дівчина подивилась на бамбукову занавіску, простягнула руку й ухопила дві палички.

— І ти думаєш, що після цього все буде добре і ми знову станемо щасливі?

— Я в цьому не сумніваюсь. Не бійся. Багато моїх знайомих таке робили.

— Моїх теж, — сказала дівчина. — І після цього вони всі стали такі щасливі.

— Що ж, — відповів чоловік, — не хочеш — не роби. Я б не змушував тебе, якби ти цього сама не хотіла. Але я знаю, що це робиться дуже просто.

— Ти справді цього хочеш?

— По-моєму, це найліпший вихід. Але я не змушуватиму тебе, якщо ти цього не хочеш.

— А якщо я це зроблю, ти станеш щасливий? Усе буде так, як колись, і ти кохатимеш мене?

— Я тебе й так кохаю. Ти ж знаєш.

— Знаю. Але якщо я це зроблю, то все знову буде гаразд? І коли я скажу, що гори схожі на білих слонів, тобі це сподобається?

— Дуже. Мені й зараз подобається, але я не можу про це думати. Ти ж знаєш: коли я хвилююсь, мені більше нічого не йде до голови.

— А якщо я це зроблю, ти більше не хвилюватимешся?

— Ні, бо це дуже просто.

— Тоді я це зроблю. Мені байдуже, що зі мною буде.

— Що ти таке кажеш?

— Мені байдуже, що зі мною буде.

— А мені ні.

— Ну ясно. А мені байдуже. Я зроблю це, і потім усе буде добре.

— Я не хочу, щоб ти йшла на це з таким настроєм.

Дівчина встала й пішла у кінець перона. По той бік уздовж берегів Ебро простягалися поля й росли дерева. Далеко за річкою височіли гори. Над полем промайнула тінь від хмари, за деревами виднілася річка.

— Усе це могло бути наше, — промовила вона. — Усе це могло бути наше, а ми з кожним днем самі відштовхуємо все це далі й далі від себе.

— Що ти сказала?

— Що все це могло бути наше.

— Усе й так наше.

— Ні, не наше.

— Цілий світ наш.

— Ні, не наш.

— Ми можемо поїхати куди завгодно.

— Ні, не можемо. Світ більше не наш.

— Наш.

— Не наш. І коли його від нас заберуть, ми його вже не вернемо.

— Але ж його ніхто від нас поки не забрав.

— От побачиш.

— Ходи назад у затінок, — сказав чоловік. — Мені не подобається твій настрій.

— Ніякий це не настрій, — відповіла дівчина. — Я це просто знаю.

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш…

— І те, що мені нашкодить, — додала дівчина. — Знаю. Вип’ємо ще пива?

— Добре. Але зрозумій…

— Я розумію, — сказала дівчина. — Може, краще помовчимо?

Вони сіли за столик — дівчина дивилась на пагорби на вигорілих землях по той бік долини, а чоловік дивився на неї і на столик.

— Зрозумій, — повторив він, — я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш. Якщо це для тебе так важливо, я готовий піти на це.

— А хіба для тебе це не важливо? Якось дамо раду.

— Звісно, що важливо. Але мені не треба нікого, крім тебе. Я нікого більше не хочу. І знаю, що це дуже просто робиться.

— Ну ясно, ти точно знаєш, що це дуже просто.

— Можеш казати що завгодно, але я точно це знаю.

— Можна тебе про щось попросити?

— Проси все, що хочеш.

— Я дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже прошу тебе замовкнути.

Він нічого не відповів, перевівши погляд на валізи, що стояли біля стіни. На них були наліпки з усіх готелів, у яких вони ночували.

— Я не хочу, щоб ти це робила, — промовив він. — Мені начхати.

— Я зараз закричу, — сказала дівчина.

Занавіски розтулились — вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вологі підставки. — Потяг прибуває за п’ять хвилин, — мовила вона.

— Що вона сказала? — запитала дівчина.

— Що потяг прибуває за п’ять хвилин.

Дівчина широко всміхнулась жінці на знак подяки.

— Перенесу валізи ближче до колії, — сказав чоловік. Вона всміхнулася йому.

— Добре. Тоді вертайся — доп’ємо пиво.

Він підняв дві важкі валізи й переніс їх до іншої колії на другому боці станції. Подивився вдалечінь — потяга не було видно. Дорогою назад він пройшов через бар, де цмулили пиво пасажири, які чекали на потяг. Він випив біля шинквасу чарку горілки, дивлячись на людей. Усі до одного спокійно чекали. Відхиливши бамбукову занавіску, він вийшов надвір. Дівчина сиділа за столиком і всміхалась до нього.

— Тобі вже краще? — запитав він.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Зі мною все добре. Я чудово почуваюсь.