Убивці




Двері до забігайлівки «У Генрі» відчинилися — усередину зайшло двоє. Сіли за стійку.

— Що будете? — запитав Джордж.

— Не знаю, — відповів один із чоловіків. — Ти що хочеш, Еле?

— Біда його знає, — сказав Ел. — Щось би з’їв.

Надворі вже стемніло. За вікном загорівся вуличний ліхтар. Чоловіки за стійкою читали меню. Нік Адамс сидів з другого краю і спостерігав за ними. Він розмовляв з Джорджем, коли вони прийшли.

— Мені запечену свинячу вирізку з яблучним соусом і картопляним пюре, — сказав перший гість.

— Вона ще не готова.

— То якого дідька вона робить в меню?

— Її подають на вечерю, — пояснив Джордж. — О шостій, — він глянув на годинник на стіні по той бік стійки: — А зараз п’ята.

— На годиннику двадцять по п’ятій, — зауважив другий гість.

— Він спішить на двадцять хвилин.

— До біса годинник, — сказав перший. — Що маєте поїсти?

— Можу зробити який хочете сендвіч, — запропонував Джордж. — єчню з шинкою чи з беконом, печінку з беконом або стейк.

— Мені курячі крокети з зеленим горошком, вершковим соусом і картопляним пюре.

— Це з вечірнього меню.

— Не розумію — все, що ми хочемо, з вечірнього меню, чи як? Хитро ви працюєте.

— Можу запропонувати яєчню з шинкою чи з беконом, печінку…

— Хай будуть яйця з шинкою, — сказав чоловік на ім’я Ел.

Він мав на собі котелок і чорне, застебнуте на всі ґудзики пальто. Делікатне бліде лице, міцно стиснуті губи. Шовковий шарф і рукавиці.

— А мені яєчню з беконом, — мовив його товариш.

Статурою він був майже такий, як Ел. Різні обличчя, а вдягнуті як близнюки. Обох тісно облягали пальта. Чоловіки сиділи, нахилившись уперед і спершись ліктями на стійку.

— Що маєте з випивки? — запитав Ел.

— Пиво світле й безалкогольне, імбирний ель, — відповів Джордж.

— Я питаю, що маєте з випивки?

— Я ж тільки-но назвав усе, що є.

— Душне тут місто, — зауважив другий. — Як воно там називається?

— Самміт.

— Чув колись про таке? — запитав Ел товариша.

— Ні, — відповів той.

— Чим ви тут займаєтесь вечорами? — поцікавився Ел.

— Вечеряють, — відповів його приятель. — Приходять сюди і їдять свою вечерю.

— Точно, — підтакнув Джордж.

— Точно, кажеш? — перепитав його Ел.

— Ага.

— Та ти, я бачу, всі розуми поїв.

— Ага, — кивнув Джордж.

— Не поїв, не думай, — сказав другий чолов’яга. — Правда, Еле?

— Та він йолоп, — відповів той і обернувся до Ніка: — Як твоє прізвище?

— Адамс.

— Ще один розумник, — пхикнув Ел. — Еге ж, Максе?

— Та тут самі розумники живуть, — зауважив той.

Джордж поставив на стійку дві тарілки: на одній лежала яєчня з шинкою, на другій — з беконом. Збоку поставив дві тарілки зі смаженою картоплею і зачинив дверцята до кухні.

— Яка ваша? — запитав він Ела.

— А що, тобі вже з голови вилетіло?

— З шинкою.

— От розумаха, — відповів Макс. Він нахилився і підсунув до себе тарілку з яєчнею. Обоє їли, не скидаючи рукавиць. Джордж мовчки дивився, як вони їдять.

— На що витріщився? — глянув на нього Макс.

— Ні на що.

— Не розказуй. Ти дивився на мене.

— Та хлопака пожартував, Максе, — сказав Ел.

Джордж засміявся.

— Нема чого шкіритись, — кинув йому Макс. — Тобі так точно.

— Добре, — відповів Джордж.

— Він каже «добре», — Макс обернувся до Ела. — Чув? «Добре» каже. Ото видав.

— Макітра варить, як має бути, — відповів Ел.

Вони знову взялися за їжу.

— А як звати он того розумника? — запитав Ел Макса.

— Гей, розумахо, — сказав Макс Ніку. — Перейди за стійку до свого дружка.

— Для чого? — запитав Нік.

— Просто так.

— Ліпше перейди, мудрагель тут знайшовся, — сказав Ел.

Нік перейшов за стійку.

— Що ви задумали? — запитав Джордж.

— Не твоє діло, — огризнувся Ел. — На кухні хтось є?

— Негр.

— Що за негр?

— Кухар.

— Скажи, хай іде сюди.

— Навіщо?

— Скажи, хай іде сюди.

— Ви хоч знаєте, куди ви прийшли?

— Знаємо, не бійся, — відповів чолов’яга на ім’я Макс. — Ми що — схожі на дурнів?

— Ти патякаєш, як дурень, — сказав до нього Ел. — Якого дідька ти сваришся з малим? Послухай, — обернувся він до Джорджа. — Скажи чорному, хай прийде сюди.

— Що ви з ним хочете зробити?

— Нічого. Думай головою, розумнику. Що ми можемо йому зробити?

Джордж прочинив віконце, що вело до кухні.

— Семе, — гукнув. — Вийди сюди на хвилину.

Кухонні дверцята відчинилися, вийшов негр.

— Що таке? — запитав він.

Чолов’яги за стійкою зміряли його очима.

— Слухай мене, чорний. Стій там — і ні з місця, — сказав Ел.

Сем, стоячи у своєму фартуху, подивився на двох за стійкою.

— Добре, сер, — відповів він.

Ел зістрибнув зі стільчика.

— Я йду на кухню з негром і розумником, — мовив він. — Пішли назад на кухню, чорний. І ти разом з ним, розумнику.

Чолов’яга пішов слідом за Ніком і кухарем Семом на кухню. Хряснули двері. Чоловік на ім’я Макс сидів за стійкою навпроти Джорджа. Але дивився не на нього, а у довге дзеркало, що простягалося по всій стіні по той бік. Раніше забігайлівка «У Генрі» була пивничкою, потім її переробили.

— Ну що, розумнику, — озвався Макс, дивлячись у дзеркало, — чого мовчиш?

— Що ви задумали?

— Агов, Еле, — гукнув Макс, — розумник хоче знати, що ми задумали.

— То скажи йому! — почувся з кухні голос Ела.

— І що, по-твоєму?

— Не знаю.

— А як думаєш?

Макс увесь час, поки говорив, дивився у дзеркало.

— Не скажу.

— Чуєш, Еле, розумник не хоче сказати, що він про все це думає!

— Я тебе чую, не кричи, — гукнув Ел із кухні.

Він підпер пляшкою кетчупу віконце, через яке на кухню передавали брудний посуд.

— Слухай, розумнику, — сказав він з кухні до Джорджа. — Стань трохи далі. А ти, Максе, посунься ліворуч.

Він скидався на фотографа, який хотів зробити групову світлину.

— Ну, розумнику, кажи давай, — не відступав Макс. — Як думаєш, що зараз буде?

Джордж мовчав.

— То я сам тобі скажу, — промовив Макс. — Ми збираємося вбити одного шведа. Того здоровила Оле Андресона, знаєш його?

— Ага.

— Він тут щодня вечеряє, правда?

— Деколи.

— І приходить о шостій, еге ж?

— Якщо приходить.

— Ми в курсі, розумнику, — сказав Макс. — Можеш нам щось інше розповісти. В кіно ходиш?

— Нечасто.

— Частіше треба ходити. Такій макітрі, як в тебе, фільми підуть на користь.

— А навіщо вам вбивати Оле Андресона? Що він вам зробив?

— Він не міг нам нічого зробити. Бо ніколи нас не бачив.

— І побачить тільки раз, — докинув з кухні Ел.

— То для чого вам його вбивати? — запитав Джордж.

— Нас друг попросив. Проста дружня послуга, розумнику.

— Закрийся! — гукнув Ел з кухні. — Ти забагато патякаєш.

— Ну треба ж якось розважати розумника. Правда?

— Забагато патякаєш, — сказав Ел. — Чорний і мій розумник самі себе розважають. Я зв’язав їх докупи, як пару подружок у жіночому монастирі.

— Хто-хто, а ти точно там був.

— А ти звідки знаєш?

— Хіба в кошерному. От в якому монастирі ти був!

Джордж глянув на годинник.

— Якщо хтось прийде, скажеш, що кухаря нема, а як вони не вступляться, то скажи, що сам підеш і приготуєш. Ясно, розумнику?

— Ясно, — відповів Джордж. — А з нами ви що потім зробите?

— Поки не знаю, — відповів Макс. — Важко наперед сказати.

Джордж глянув на годинник. Чверть по шостій. Відчинилися двері з вулиці. Зайшов водій трамвая.

— Добрий вечір, Джордже, — привітався він. — Можна повечеряти?

— Сем вийшов, — мовив Джордж. — Вернеться за півгодини.

— Тоді йду я далі, — відповів водій.

Джордж підняв очі на годинник. Двадцять по шостій.

— Непогано, розумнику, — зауважив Макс. — Ти, я бачу, ще й джентльмен.

— Він знав, що я рознесу йому голову, — гукнув із кухні Ел.

— Не скажи, — заперечив Макс. — Наш розумник вихований хлопчик. Мені він подобається.

За п’ять сьома Джордж сказав:

— Він не прийде.

До забігайлівки зазирнуло ще двоє. Джордж пішов на кухню і зробив для одного з них сендвіч із шинкою та яйцем — чоловік забрав його з собою. На кухні він побачив Ела — той, зсунувши набакир котелок, сидів на стільці біля дверцят, сперши на край дуло гвинтівки.

Нік з кухарем сиділи спина до спини у кутку — роти їм позав’язували рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув його в промащений папір, поклав у пакет і виніс з кухні — чоловік заплатив і пішов.

— Розумник на всі руки майстер, — сказав Макс. — І готувати вміє, і що хоч робити. Буде з тебе гарна жінка для якоїсь дівки, розумнику.

— Ага, — гмикнув Джордж. — Ваш друг Оле Андресон сьогодні не прийде.

— Дамо йому ще десять хвилин, — мовив Макс.

Він дивився у дзеркало і на годинник. Стрілки показали сьому, тоді п’ять по сьомій.

— Пішли, Еле, — сказав Макс. — Ідемо звідси. Він не прийде.

— Ще п’ять хвилин, — відповів із кухні Ел.

Через п’ять хвилин зайшов ще один відвідувач — Джордж сказав, що кухар захворів.

— То якого милого ви не візьмете іншого? — розсердився чолов’яга. — Чи тут у вас не забігайлівка, а чортзна-що?

Він вийшов геть.

— Пішли, Еле, — повторив Макс.

— А що з двома розумниками і чорним?

— Хай живуть.

— Думаєш?

— Ага. Ми своє зробили.

— Мені таке не подобається, — сказав Ел. — Халтура вийшла. Ти забагато патякаєш.

— Пішов ти! — огризнувся Макс. — Мусили ж ми якось розважатись.

— Все одно ти забагато варнякаєш, — відповів Ел.

Він вийшов з кухні. Під затісним пальтом горбиком випиналося дуло гвинтівки. Він розправив пальто рукавицями.

— Бувай, розумнику, — кинув він Джорджеві. — Ти народився в сорочці.

— І не кажи, — додав Макс. — Тобі треба на скачках грати.

Чолов’яги вийшли надвір. Джордж спостерігав крізь вікно, як вони проминули ліхтар і перейшли вулицю. У тісних пальтах і котелках вони були схожі на дует із вар’єте. Джордж пройшов через обертові дверцята на кухню і розв’язав Ніка з кухарем.

— З мене досить, — мовив Сем. — З мене досить.

Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.

— Що за чортівня? — він намагався вдати, ніби його це не зачепило.

— Вони хотіли вбити Оле Андресона, — відповів Джордж. — Застрілити його, коли той прийде вечеряти.

— Оле Андресона?

— Ага.

Кухар помацав кутики рота великими пальцями.

— Вони пішли? — запитав.

— Пішли, — відповів Джордж.

— До біса все це, — сказав кухар. — З мене досить.

— Слухай, — мовив Джордж Ніку, — може, сходи до Оле Андресона.

— Добре.

— Ліпше в це не лізьте, — сказав кухар Сем. — Тримайтеся подалі.

— Якщо не хочеш, не йди, — відказав Джордж.

— Це нічого не дасть, — зауважив кухар. — Не лізьте не в своє діло.

— Піду загляну до нього, — сказав Нік до Джорджа. — Де він живе?

Кухар відвернувся.

— Смаркачі завжди ліпше знають, що їм робити, — буркнув він.

— Знімає кімнату в Гірша, — відповів Джордж Нікові.

— То я пішов туди.

Надворі крізь голі гілки дерев лилося світло від ліхтаря. Нік рушив угору вулицею — уздовж трамвайної колії, — а тоді звернув за наступним ліхтарем у бічну вуличку. Три будинки на початку вулиці належали Гіршу. Нік піднявся на дві сходинки й потягнув за дзвінок. Двері відчинила якась жінка.

— Оле Андресон тут живе?

— Ви хочете з ним зустрітись?

— Так, якщо він у себе.

Нік піднявся сходами слідом за жінкою і пішов у кінець коридора. Вона постукала у двері.

— Хто?

— До вас хтось прийшов, містере Андресон, — сказала жінка.

— Нік Адамс.

— Заходьте.

Нік відчинив двері й зайшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку повністю одягнутий. Боксер-важковаговик, такий високий, що не вміщався на ліжку. Він лежав, сперши голову на дві подушки. Дивився кудись убік.

— Що таке? — запитав він.

— Я був у Генрі, — відповів Нік. — Прийшли двоє, зв’язали мене й кухаря і сказали, що хочуть вас убити.

Звучало по-дурному. Оле Андресон промовчав.

— Вони заштовхали нас до кухні, — продовжував Нік. — Думали застрелити вас, коли ви прийдете вечеряти.

Оле Андресон далі мовчав, утупившись у стіну.

— Джордж сказав, щоб я прийшов і розповів вам про це.

— Мені це й так ні до чого, — відповів Оле Андресон.

— Я опишу вам, як вони виглядають.

— Я не хочу знати, як вони виглядають, — сказав Оле Андресон. Він розглядав стіну. — Дякую, що прийшли і сказали.

— Нема за що.

Нік глянув на кремезного чолов’ягу на ліжку.

— Може, піти в поліцію?

— Не треба, — відповів Оле Андресон. — Нічого путнього з того не вийде.

— А що тоді?

— Нічого. Нічого тут не вдієш.

— Може, то був просто блеф?

— Та ні, не блеф, — Оле Андресон обернувся до стіни. — Я просто не можу встати й вийти звідси, — сказав він, звертаючись до стіни. — Пролежав тут цілий день.

— А втекти з міста ви не можете?

— Не можу, — відповів Оле Андресон. — Досить з мене тої біганини. — Він уперто дивився у стіну. — Тут вже нічого не вдієш.

— А може, вдасться щось придумати?

— Не вдасться. Я їх підставив, — пробурмотів він тим самим монотонним голосом. — Нічого тут не вдієш. Я ще трохи полежу і піду.

— Тоді я ліпше вернусь до Джорджа, — сказав Нік.

— Щасливо, — відповів Оле Андресон. На Ніка він навіть не глянув. — Дякую, що зайшли.

Нік вийшов. Коли він зачиняв двері, Оле Андресон так і лежав вбраний на ліжку, розглядаючи стіну.

— Він цілий день просидів у своїй кімнаті, — мовила господиня внизу. — Напевно, погано почувається. Я говорила йому: «Містере Андресон, на вулиці такий гарний осінній день, ідіть прогуляйтеся», — але він відповів, що не має настрою.

— Він не хоче нікуди йти.

— Шкода, що йому погано, — сказала жінка. — Такий приємний чоловік. Знаєте, що він боксер?

— Знаю.

— А так по ньому і не скажеш, хіба як глянеш на лице, — зауважила жінка. Вони розмовляли, стоячи у дверях. — Такий спокійний.

— Що ж, на добраніч, місіс Гірш, — сказав Нік.

— Я не місіс Гірш, — відповіла жінка. — Так звати власницю. А я просто доглядаю за пансіоном. Мене звати місіс Белл.

— Що ж, на добраніч, місіс Белл, — сказав Нік.

— Добраніч, — відповіла вона.

Нік рушив темною вулицею, звернувши на розі коло ліхтаря уздовж трамвайної колії до забігайлівки Генрі. Джордж був усередині, за стійкою.

— Зустрівся з Оле?

— Ага, — кивнув Нік. — Він сидить у себе в кімнаті й не виходить.

Кухар почув голос Ніка й відчинив двері з кухні.

— Я навіть не хочу про це слухати, — буркнув і тут же грюкнув дверима.

— Ти йому казав? — запитав Джордж.

— Казав. Але він знає, в чому річ.

— І що збирається робити?

— Нічого.

— Вони ж його прикінчать.

— Хтозна.

— Певно, вплутався у щось у Чикаго.

— Напевно, — відповів Нік.

— Ото заварив кашу.

— І не кажи, — зауважив Нік.

Вони замовкли. Джордж узяв рушника й витер стійку.

— Цікаво, що він такого накоїв? — сказав Нік.

— Підвів напарника. Їм за таке кінець.

— Їду я ліпше подалі з цього міста, — сказав Нік.

— Ага, — кивнув Джордж. — Краще їдь.

— Зле стає, як подумаю, що він лежить там у кімнаті й чекає, поки його уколошкають. Нікому такого не побажаєш.

— Що ж, — відповів Джордж, — ліпше про таке не думай.





Загрузка...