Чоловіки без жінок та інші оповідання

В іншій країні

Коли настала осінь, війна ще тривала, але ми вже на неї не йшли. У Мілані восени було холодно й рано вечоріло. Тоді загорались електричні ліхтарі й було приємно блукати вулицями, зазираючи у вікна. Перед крамницями висіло багато дичини — сніг притрушував лисицям хутро, а вітер роздував їм хвости. Оленячі туші висіли закляклі, обважнілі й порожні, дрібні пташки гойдалися на вітрі, а той шарпав їхнє пір’я. Осінь випала холодна, з гір дув вітер.

Щодня по обіді ми ходили до шпиталю, а в сутінках туди можна було дістатися через місто різними шляхами. Дві стежки вели повз канали, але то була надто довга дорога. Втім, щоб потрапити до шпиталю, треба було перейти через міст. Їх було три на вибір. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Від решітки над відкритим вогнем віяло теплом, а каштани ще довго потім гріли кишеню. Шпиталь був старовинний і дуже гарний; ми входили через браму, перетинали подвір’я і виходили з воріт по той бік. Звідти зазвичай починалися похоронні процесії. За старим шпиталем стояли нові цегляні будівлі, де ми й зустрічалися щодня по обіді, ввічливо цікавились здоров’ям одне одного і сиділи в апаратах, які мали нас вилікувати.

До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і запитав:

— Чим ви захоплювались до війни? Може, займалися якимось спортом?

— Так, футболом, — відповів я.

— Чудово, — сказав він. — Скоро знову гратимете у футбол, ще ліпше, ніж колись.

Моє коліно не згиналось, а нога від коліна до кісточки зісохлась так, ніби литки там ніколи й не було, і той апарат мав зігнути моє коліно й змусити його зарухатись так, наче під час їзди на триколісному велосипеді. Але воно не хотіло згинатись, і коли наставав відповідний момент, апарат, різко хитнувшись, зупинявся. Лікар сказав:

— Усе мине. Вам, юначе, пощастило. Незабаром знову кóпатимете м’яча, як чемпіон.

У сусідньому апараті сидів майор із крихітною, мов у дитини, ручкою. Він підморгнув мені, коли лікар оглядав його руку, розміщену між двома шкіряними пасками, що рухали нею вниз і вгору й ляскали по закляклих пальцях, і запитав: «Я теж гратиму у футбол, лікарю?» Він прекрасно фехтував і до війни був найкращим в Італії фехтувальником.

Лікар зайшов до свого кабінету й виніс звідти знімок руки, яка до лікування в апараті була майже така ж зісохла, як і майорова, а опісля трохи збільшилась. Майор узяв знімок здоровою рукою і уважно на нього глянув.

— Поранення? — запитав він.

— Нещасний випадок на заводі, — відповів лікар.

— Цікаво, дуже цікаво, — сказав майор і віддав знімок лікареві.

— Тепер вірите мені?

— Ні, — відповів майор.

Щодня туди приходило трійко хлопців, майже моїх ровесників. Усі троє з Мілана, один збирався стати правником, другий — художником, а третій — солдатом, і після сеансу в апаратах ми часом ішли разом до кав’ярні «Кова» поряд із театром «Ла Скала». А що нас було четверо, то йшли короткою дорогою через робітничий квартал. Люди ненавиділи нас і з забігайлівок не раз кричали нам услід: «A basso gli ufficiali!»[29]. Один хлопчина, який іноді приєднувався до нашого товариства, так що нас ставало п’ятеро, пов’язував на лице чорну шовкову хустинку, бо не мав носа й чекав, коли йому відновлять обличчя. Він пішов на фронт просто з військової академії й зазнав поранення менш як за годину після того, як потрапив на лінію вогню. Лице йому поправили, але він походив з давнього роду, і його носу ніяк не могли надати правильної форми. Він подався до Південної Америки й працював у банку. Але то було давно, а тоді ніхто з нас не знав, як воно буде потім. Знали тільки, що війна далі триває, але ми вже на неї більше не підемо.

Ми всі мали однакові медалі, тільки хлопчина з чорною шовковою пов’язкою на лиці не мав, бо надто мало пробув на фронті, щоб на них заслужити. Високий хлопець з блідим, мов крейда, обличчям, який збирався стати правником, був лейтенантом у загоні «ардіті» і мав три медалі з тих, яких у нас було тільки по одній. Він довший час жив пліч-о-пліч зі смертю і тепер тримався трохи осторонь від усіх. Ми всі трималися трохи осторонь, і нас нічого не об’єднувало — крім того, що ми щодня по обіді зустрічалися у шпиталі. І як ми разом ішли до «Кови» через небезпечну дільницю міста, ішли в темряві, коли тільки із забігайлівок лилося світло й долинав спів, ішли іноді вулицею, де чоловіки з жінками юрмилися на хіднику так, що нам доводилось штовхати їх ліктями, аби пройти; ми відчували, що нас єднає дещо, чого люди, які ненавиділи нас, не розуміли.

Самі ж ми всі до одного розуміли «Кову», де було приємно і тепло, де лилося приглушене світло, де в певні години стояв галас і цигарковий дим, де завжди сиділи за столиками дівчата, а на полиці на стіні лежали журнали. Дівчата в «Кові» були великі патріотки, і мені здається, що відвідувачки кав’ярні були найбільшими патріотками у всій Італії — по-моєму, вони й досі не втратили свого патріотизму.

Спочатку хлопці дуже чемно розпитували мене про мої медалі й цікавились, що я такого зробив, щоб їх заслужити. Я показав їм папери, де було повно пишних фраз та всяких fratellanza[30] й abnegazione[31] і де, якщо забрати всі прикметники, насправді йшлося про те, що мені дали їх за те, що я американець. Після цього їхнє ставлення до мене трохи змінилось, хоча порівняно з іншими сторонніми я й далі вважався їхнім приятелем. Я був приятелем, але вони не прийняли мене за свого, коли прочитали папери, бо в них усе було по-іншому і свої медалі вони здобули зовсім за інше. Мене поранили, це правда; але ми всі знали, що поранення — насправді всього лиш нещасний випадок. Однак я ніколи не соромився своїх стрічок і часом, після коктейлів, уявляв, що вчинив усе те, за що вони отримали свої нагороди; та йдучи поночі додому порожніми вулицями, де віяв холодний вітер і всі крамниці стояли зачинені, тримаючись якомога ближче до ліхтарів, я знав, що не зміг би такого зробити: я страшенно боявся померти й часто лежав сам у ліжку, охоплений страхом перед смертю, і думав, як то буде, коли я знову повернусь на фронт.

Троє з медалями були схожі на мисливських соколів, а я соколом не був, хоч і здавався ним для тих, хто зроду не полював; та оті троє знали, як усе насправді, і з часом наші шляхи розійшлися. Проте я далі приятелював із хлопцем, якого поранили в перший же день на фронті, бо він так і не мав шансу себе показати, а отже, теж не міг стати своїм; і мені він подобався, бо я думав, що, може, і з нього не вийшло б сокола.

Майор, який колись був майстерним фехтувальником, не вірив у хоробрість, і коли ми сиділи в апаратах, здебільшого тільки тим і займався, що виправляв мої граматичні помилки. Одного разу він похвалив мою італійську, і потім ми з ним вільно нею балакали. Якось я зауважив, що італійська мова така легка, що нею нема чого всерйоз цікавитись; усе в ній так просто. «Ну-ну, — гмикнув майор. — Чому ж ви тоді не зважаєте на граматику?» Тоді я почав зважати на граматику, і незабаром італійська мова стала така складна, що я боявся розмовляти з ним, доки всі граматичні правила не вклалися мені в голові.

Майор регулярно приходив до шпиталю. По-моєму, він і дня не пропустив, хоча я впевнений, що в силу апаратів він не вірив. Якийсь час ніхто з нас у них не вірив, а одного дня майор сказав, що то все безглуздя. Тоді апарати вважалися новинкою, і ми першими мали їх випробувати. «Дурнувата ідея, — мовив він. — Ще одна теорія, така, як і все решта». Граматики я так і не опанував, і він назвав мене ганебним бовдуром і сказав, що тратить на мене свій час, як останній йолоп. Майор був низький на зріст; він сидів, випроставши спину, у кріслі, встромивши праву руку в апарат, і дивився просто на стіну, тоді як шкіряні паски рухали його пальці вгору-вниз.

— Чим ви займатиметесь, коли війна скінчиться — якщо скінчиться? — запитав він мене. — Пильнуйте граматику!

— Поїду до Штатів.

— Ви одружений?

— Ні, але сподіваюсь одружитися.

— Тоді ви ще більший бовдур, — сказав майор. Він здавався дуже сердитим. — Чоловік не повинен одружуватися.

— Чому, signor maggiore[32]?

— Не називайте мене «signor maggiore».

— То чому чоловік не повинен одружуватися?

— Не може він одружуватися. Не може, — сердито відповів майор. — Якщо він і має все втратити, то не повинен добровільно на таке йти. Не має сам іти на ризик. Треба знайти те, що втратити неможливо.

Він говорив дуже сердито й різко і дивився просто перед собою.

— Але чому він конче має все втратити?

— Бо має, і все! — мовив майор. Він втупився у стіну. Тоді опустив погляд на апарат, висмикнув свою всохлу руку з пасків і ляснув нею по стегну. — Бо втратить, і крапка! — він мало не зірвався на крик. — І не сперечайся зі мною! — потім він гукнув до санітара, який відповідав за апарати: — Вимкніть ту чортову машину!

Він вийшов у сусідню кімнату на сеанс лікування світлом і масаж. Тоді я почув, як майор запитав лікаря, чи може скористатися його телефоном, і зачинив двері. Коли він повернувся, я сидів в іншому апараті. Майор мав на собі плащ і кашкет — він підійшов просто до мого апарата й поклав руку мені на плече.

— Пробачте, — сказав він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Моя дружина щойно померла. Не ображайтеся на мене, будь ласка.

— Ох… — відповів я. Мені стало його до болю шкода. — Яка біда…

Він стояв, покусуючи нижню губу.

— Мені дуже важко, — сказав. — Не можу змиритися.

Він дивився повз мене у вікно. І зненацька розплакався.

— Ніяк не можу з цим змиритися, — мовив він і, схлипнувши, замовк. А тоді, плачучи, високо піднявши голову, утупившись невидющим поглядом просто перед собою, тримаючись по-солдатському рівно, з мокрими від сліз щоками, покусуючи губи, він пройшов повз апарати й вийшов у коридор.

Лікар розповів мені, що дружина майора, зовсім юна, з якою він побрався допіру тоді, як його остаточно визнали непридатним для служби, померла від запалення легень. Вона хворіла якихось кілька днів. Ніхто й подумати не міг, що вона помре. Майор три дні не з’являвся у шпиталі. А тоді прийшов у той самий час, що завжди, з чорною пов’язкою на рукаві мундира. Коли він повернувся, на стіні висіли великі обрамлені знімки, на яких були зображені рани — до і після лікування на апаратах. Перед апаратом, яким користувався майор, висіли три знімки рук, що раніше були такі, як у нього, а потім повністю відновились. Не знаю, де лікар їх роздобув. Я завжди думав, що ми перші випробовували ті апарати. Однак майор не звертав уваги — він завжди дивився тільки у вікно.