Чоловіки без жінок та інші оповідання

Не сезон

На чотири ліри, що їх Педуцці заробив, копáючи сад біля готелю, він добряче напився. Побачив юнака, який наближався до нього стежкою, і щось до нього шепнув. Юнак відповів, що ще не обідав, але буде готовий іти, як тільки скінчиться обід. За сорок хвилин, а може, за годину.

У барі біля моста йому налили в борг три чарки ґраппи[1], так він упевнено й таємниче розповідав про свою роботу того пообіддя. День був вітряний, сонце то виходило з-за хмар, то знову ховалося за бризками дощу. Ідеальний деньок, щоб ловити рибу.

Юнак вийшов із готелю і запитав його, що з вудками. Хай дружина йде з ними позаду?

— Ага, — відповів Педуцці, — хай іде за нами.

Молодик повернувся до готелю й перекинувся кількома словами з дружиною. Вони з Педуцці рушили дорогою вниз. Молодик ніс торбу через плече. Педуцці бачив, як його дружина — така ж юна, як і її чоловік, у гірських черевиках і блакитному береті — рушила слідом за ними, тримаючи в кожній руці по вудці. Педуцці не подобалось, що вона йде позаду.

— Синьйорино, — гукнув він, підморгнувши юнакові, — ходіть сюди, до нас. Синьйорино, ідіть сюди. Будемо йти разом.

Педуцці кортіло, щоб вони йшли вулицею Кортіни всі гуртом. Жінка далі мовчки йшла позаду.

— Синьйорино, — лагідно сказав Педуцці, — ходіть сюди, до нас.

Юнак, обернувшись, щось крикнув. Жінка наддала ходу й порівнялася з ними. Педуцці поважно вітався з усіма, кого вони зустрічали на центральній вулиці міста. Buon dì[2], Артуро! Припідняв капелюха. Службовець банку витріщився на нього, стоячи на порозі фашистської кав’ярні. Перед крамницями стояли люди, по троє, по четверо, і проводили поглядами їхню трійцю. Робітники в запорошених куртках, які закладали фундамент нового готелю, підняли очі на них, коли вони проходили повз. До них ніхто ні слова не сказав, ні пальцем не махнув, тільки жебрак, старий і кістлявий, з поріділою борідкою, підняв капелюха, коли вони йшли мимо.

Педуцці зупинився перед вітриною, де стояло повно пляшок, і витягнув із внутрішньої кишені зношеної військової куртки порожню пляшку з-під ґраппи.

— Випити б чогось, трохи марсали[3] для синьйори, чогонебудь би випити.

Він покрутив у руках пляшку. Чудовий деньок.

— Марсала, ви любите марсалу, синьйорино? Ковточок марсали?

Жінка стояла, насупившись.

— Мусиш йому підіграти, — сказала вона. — Я ні слова не розумію. Він, певно, п’яний?

Юнак, здавалося, не чув Педуцці. Якого біса він торочить про марсалу, думав він. Таке хіба Макс Бірбом любить пити.

— Geld[4], — врешті промовив Педуцці, вхопивши юнака за рукав. — Lire[5].

Він посміхнувся: тиснути на юнака не хотілось, але якось треба дати йому зрозуміти. Молодик витягнув гаманця і дав йому банкноту в десять лір. Педуцці піднявся сходами до дверей крамниці, де висіла вивіска «Італійські й заморські вина». Зачинено.

— До другої не працює, — зневажливо кинув хтось із перехожих.

Педуцці спустився по сходах.

— Нічого, — сказав, — купимо в «Конкордії».

Усі троє рушили пліч-о-пліч до «Конкордії». На ґанку «Конкордії», де були наскладані заіржавілі санки, юнак запитав:

— Was wollen Sie?[6]

Педуцці віддав йому пожмакані десять лір.

— Нічого, — відповів. — Що-небудь, — він почувався не у своїй тарілці. — Може, марсали. Не знаю. Марсали?

Двері «Конкордії» зачинилися за юнаком і його дружиною.

— Три склянки марсали, — сказав юнак дівчині за вітриною з печивом.

— Дві чи три? — перепитала вона.

— Три, — сказав юнак. — Третя для vecchio[7].

— Он як, — відповіла дівчина, — для vecchio.

І засміялась, беручи з полиці пляшку. Вона налила каламутну рідину у три склянки. Жінка сиділа за столом під поличкою з газетами. Молодик поставив перед нею склянку з марсалою.

— Пий, — сказав він, — може, настрій поліпшиться.

Вона сиділа, роздивляючись склянку. Юнак вийшов надвір зі склянкою для Педуцці, але не знайшов його.

— Не знаю, куди він подівся, — мовив він, повертаючись із вином до кімнати.

— Він хотів кварту, — зауважила жінка.

— Скільки коштує чверть літра? — запитав юнак дівчину за прилавком.

— Bianco?[8] Одна ліра.

— Ні, марсали. Ці дві теж туди додайте, — сказав він, передавши їй свою склянку і ту, що вона наповнила для Педуцці.

Дівчина налила до мірки кварту вина через лійку.

— І пляшку, щоб перелити, — сказав юнак.

Та пішла шукати. От диваки.

— Вибач, що я зіпсував тобі настрій, крихітко, — промовив юнак. — Вибач, що я наговорив такого за обідом. Ми говорили про одне й те ж, але з різних боків.

— Яка різниця? — відповіла жінка. — Хіба це щось змінить?

— Тобі холодно? — запитав він. — Треба було вдягнути ще один светр.

— На мені й так три светри.

Повернулася дівчина, тримаючи в руках коричневу пляшку з вузьким горлом, і перелила туди марсалу. Юнак доплатив п’ять лір. Вони вийшли надвір. От диваки, подумала дівчина. Педуцці ходив туди-сюди по той бік вулиці, ховаючись від вітру, з вудками в руках.

— Ходімо, — сказав він. — Я понесу вудки. Яка різниця, побачить їх хтось чи ні? Ніхто нас не зачепить. У Кортіні до мене нікому нема діла. Я знаю людей у municipio[9]. Я служив. Тут мене всі люблять. Я торгував жабами. Заборонено рибалити? Дурниці. Нема чим перейматись. Нічого за це не буде. Велика тут форель, кажу вам. І її тут повно.

Вони спускалися пагорбом до річки. Місто залишалося позаду. Сонце пірнуло за хмару, накрапав дощ.

— Он моя донька стоїть, — Педуцці показав пальцем на дівчину, що стояла на порозі будинку, який вони минали.

— Нянька? — перепитала жінка. — Яка ще нянька?

— Донька, а не нянька, — відповів юнак.

Дівчина зайшла в дім, як тільки Педуцці показав у її бік. Вони спускалися пагорбом через поля вниз, а потім повернули й рушили попри берег. Педуцці не затуляв рота, раз по раз підморгуючи і балакаючи з виглядом знавця. Вони йшли пліч-о-пліч утрьох, і вітер доніс до жінки його подих. Раз він мимоволі штурхнув її під ребра. Педуцці балакав то по-тутешньому, то на говірці з німецького Тиролю. Він не міг зрозуміти, по-якому юнак із дружиною тямлять найкраще, і раз у раз перестрибував з однієї на другу. Та коли молодик сказав: «Ja, Ja»[10], Педуцці перейшов на тирольську. Юнак із дружиною нічого не розуміли.

— Все місто бачило, як ми йшли з тими вудками. За нами вже, певно, йде єгер. Нащо ми у це вплутались? Той старий йолоп ще й набрався як собака бліх.

— Але ж тобі духу забракне, щоб взяти і вернутись, — сказала жінка. — Вчепився до нього, як той реп’ях.

— А ти чому не вертаєшся? Вертайся, крихітко.

— Та ні, я вже піду за тобою. Як схоплять, то обох.

Вони різко звернули до річки, і Педуцці зупинився: він показував на воду, вітер шарпав його за куртку. Вода була брунатна й каламутна. Праворуч лежала купа сміття.

— Говоріть італійською, — сказав юнак.

— Un’ mezz’ora. Piu d’un’ mezz’ora.[11]

— Він каже, що то ще півгодини йти. Вертайся, крихітко. Ти вже й так замерзла на вітрі. Поганий сьогодні день, і так нічого хорошого з того не вийде.

— Добре, — відповіла вона й почала підніматись трав’янистим берегом.

Педуцці стояв коло річки й помітив її аж тоді, коли вона вже мала от‑от зникнути за пагорбом.

— Frau! — крикнув він. — Frau! Fräulein![12] Нікуди не йдіть!

Вона сховалася за пагорбом.

— Пішла! — вигукнув Педуцці.

Він добряче здивувався. Скинув гумки, які тримали вкупі окремі частини вудок, і почав розкладати одну з них.

— Але ж ви казали, що то ще півгодини йти.

— Ага, ще добрих півгодини вниз по течії. Але тут теж непогано.

— Справді?

— Та певно. І там добре, і тут.

Юнак сів на берег, склав докупи вудку, поставив котушку і протягнув через кільця волосінь. Йому було не по собі, він боявся, що з міста от‑от надійде єгер або озброєний натовп. З-над пагорба виднілися будинки і дзвіниця. Він відкрив свій ящичок зі снастями. Педуцці, нахилившись над ним, занурив до ящичка свої пласкі, зашкарублі пальці — великий і вказівний, перебираючи вологі тягарці.

— Тягарець маєте?

— Ні.

— А треба, — жваво мовив Педуцці. — Тоді треба piombo[13]. Piombo. Маленький piombo. Ось такий. І вчепити його над гачком, інакше приманка плаватиме на воді. Дуже потрібна річ. Невеличкий piombo.

— А ви не маєте часом?

— Ні.

Він гарячково нишпорив по кишенях. Обмацав брудні складки в підкладці потаємних кишень у своїй військовій куртці.

— Нема. Нам треба piombo.

— Значить, не вийде нам порибалити, — сказав юнак і склав вудку назад, змотуючи волосінь. — Дістанемо piombo і прийдемо завтра.

— Але послухайте, caro[14], ви мусите мати piombo. Інакше жилка лежатиме на воді.

День розпадався на шматки просто перед очима Педуцці.

— Мусите мати piombo. Хай навіть маленький. Вудка у вас нова, але тягарця бракує. Знав би, то приніс би. Але ви казали, що все маєте.

Юнак дивився на воду, посірілу від талого снігу.

— Я знаю, — відповів він, — я дістану тягарця й порибалимо завтра.

— А коли? Скажіть.

— О сьомій.

Вийшло сонце. Стало тепло і приємно. Молодику відлягло від серця. Він більше не порушував закон. Сидячи на березі, він витягнув з кишені пляшку марсали й передав її Педуцці. Той віддав її назад. Юнак хильнув і знову передав пляшку Педуцці. Той знову віддав її назад.

— Пийте, — сказав, — то ваша марсала.

Ще раз хильнувши, юнак передав йому пляшку. Педуцці пильно спостерігав за його рухами. Він похапцем ухопив плящину й перехилив її. Пив, утупившись у дно вузької коричневої пляшки, а сиві волосинки у складках шкіри на шиї похитувалися у ритмі ковтків. Вихилив усе до останньої краплі. Сонце світило весь час, поки він пив. Не такий уже й поганий день, врештірешт. Чудовий деньок.

— Senta, caro![15] Рано о сьомій.

Він кілька разів назвав юнака caro, і той нічого на це не сказав. Смачна марсала. Його очі заблищали. Такі деньки будуть тягнутися безкінечно. Все почнеться вранці о сьомій.

Вони почали підійматися пагорбом назад, до міста. Юнак ішов попереду. Добряче вирвався уперед. Педуцці окрикнув його.

— Слухайте, caro, а ви не дасте мені п’ять лір за мої послуги?

— За сьогодні? — спохмурнів юнак.

— Ні, не за сьогодні. Заплатіть мені сьогодні за завтра. Я куплю все, що треба. Pane, salami, formaggio[16], всіляку смакоту для нас. Для вас, для мене і для синьйори. Приманку для риби, блешню, щоб не самі хробаки. Може, роздобуду марсали. На все тільки п’ять лір треба. П’ять лір за мої послуги.

Юнак понишпорив у кишенях і витягнув дві купюри по дві ліри і дві по одній.

— Дякую, caro. Спасибі, — подякував Педуцці таким тоном, наче належав до клубу «Карлтон» і колега передав йому «Морнінґ пост».

Оце справжнє життя. Досить з нього готельного саду, де розбиваєш вилами замерзлий гній. Життя розкривало перед ним нові обрії.

— Тоді побачимось о сьомій, caro, — сказав він, поплескавши юнака по спині. — Рівно о сьомій.

— Я не знаю, чи прийду, — відповів юнак, ховаючи до кишені гаманець.

— Як то не знаєте? — перепитав Педуцці. — Я принесу блешню, синьйоре. Салямі, все, що треба. Для вас, для себе, для синьйори. Для нас трьох.

— Я не знаю, чи прийду, — повторив юнак. — Скоріше за все, що ні. Я попрошу господаря готелю, щоб вас попередив.