Чоловіки без жінок та інші оповідання

Che ti dice la patria?[34]

Рано-вранці дорога через перевал була тверда, гладенька і ще не запорошена. Унизу пролягали пагорби, порослі дубами й каштанами, а ще нижче було море. По той бік виднілися засніжені гори.

Ми спустилися з перевалу через лісисту місцевість. Біля дороги лежали купи мішків з вугіллям, а крізь гілля дерев було видно хатки вуглярів. Була неділя; дорога бігла то догори, то вниз, але весь час спускалась із перевалу крізь чагарники й села.

Між селами простягалися виноградники. Брунатні поля і груба, товста виноградна лоза. Біліли хатинки, а на вулицях грали в кулі по-святковому вбрані чоловіки. То тут, то там попід стінами росли груші — на тлі побілених стін їхні гілки скидалися на канделябри. Груші недавно пообприскували, і від цього на стінах будинків позалишалися блакитно-зеленкуваті, з металевим відблиском плями. Довкола сіл були невеликі ділянки землі, розчищені під виноградники, а далі йшли ліси.

У селі за двадцять кілометрів від Спеції на майдані зібралася юрба, і якийсь юнак із валізою підійшов до нашої автівки й попросив підвезти його до міста.

— У нас тільки два місця, і ті зайняті, — сказав я. Ми їхали на старому форді-купе.

— То я на підніжці поїду.

— Вам там буде незручно.

— Байдуже — мені конче треба до Спеції.

— То що — візьмемо хлопця? — запитав я Ґая.

— По-моєму, він не збирається відступати, — відповів Ґай.

Юнак передав через вікно якийсь пакунок.

— Припильнуйте його, — мовив він.

Тим часом двоє чоловіків прив’язали його валізу до багажника поверх наших. Він усім потиснув руки, пояснив, що йому, як фашисту й чоловікові, звиклому до подорожей, невідомо, що таке незручно, виліз на підніжку з лівого боку автомобіля і, просунувши праву руку через відчинене вікно, вхопився за його нижній край.

— Поїхали, — сказав він.

Юрба замахала руками. Він махнув їм у відповідь вільною рукою.

— Що він сказав? — запитав мене Ґай.

— Щоб ми вже їхали.

— Ти диви на нього, — відповів Ґай.

Дорога бігла уздовж річки. По той бік виднілися гори. Сонце злизувало іній з трави. Надворі було сонячно й прохолодно, крізь прочинене вікно вривалося свіже повітря.

— Цікаво, як йому там їдеться? — Ґай дивився уперед на дорогу. Вигляд збоку йому затуляв наш пасажир. Юнак виступав над крилом автівки, наче фігура на носі корабля. Він підняв комір куртки і насунув на лоба капелюха — ніс його почервонів на вітрі.

— Напевно, така їзда йому скоро набридне, — мовив Ґай. — У нас з того боку поганенька шина.

— Якщо вона трісне, його як вітром здує, — сказав я. — Не думаю, що він захоче мастити свій одяг.

— Та мені байдуже, хай собі їде, — відповів Ґай, — тільки хай би не нахилявся так на поворотах.

Ліс закінчився; дорога залишила річку позаду й почала підніматись; радіатор кипів; юнак роздратовано й підозріливо зиркав на пару й іржаву воду; двигун скреготав, Ґай обома ногами тиснув на педаль зчеплення: угору, ще вгору, трохи назад і вперед, знову вгору — нарешті вибрались на рівне. Скрегіт припинився — у тиші, що настала, було чутно тільки бурхливе булькотіння в радіаторі. Ми опинилися на вершечку останнього пагорба над Спецією та морем. Дорога збігала вниз короткими, різкими закрутами. Наш пасажир так нахилявся на поворотах, що мало не перевернув навантажену автівку.

— І не скажеш йому, щоб перестав, — промовив я до Ґая. — Інстинкт самозбереження.

— Великий італійський інстинкт.

— Найбільший італійський інстинкт.

Дорогою вниз ми проминули всі закрути, здійнявши в повітря густий порох, порох, що вкривав оливкові дерева. Спеція лежала внизу на морському узбережжі. Біля міста дорога вирівнялась. Наш пасажир просунув голову у вікно.

— Зупиніться, будь ласка.

— Зупини, — сказав я Ґаєві.

Ми пригальмували на узбіччі. Юнак скочив з підніжки, підійшов до багажника і відв’язав свою валізу.

— Зійду тут, щоб ви не мали клопоту через те, що взяли пасажира, — сказав він. — Дайте мій пакунок.

Я передав йому пакет. Він сягнув рукою до кишені.

— Скільки з мене?

— Ніскільки.

— Чому?

— Просто так, — сказав я.

— Ну дякую, — мовив юнак: не «дякую вам», чи «щиро дякую», чи «дуже вам вдячний», як раніше казали в Італії тому, хто передавав вам розклад автобусів або пояснював, куди їхати. Молодий чоловік висловив подяку дуже скупо — «дякую», а коли Ґай завів двигун, підозріливо дивився нам услід. Я помахав йому рукою. Гордість не дозволила йому махнути у відповідь. Ми поїхали далі, у Спецію.

— Той юнак далеко піде в Італії, — сказав я Ґаю.

— Що ж, — відповів Ґай, — з нами він уже двадцять кілометрів проїхав.

В’їхавши у Спецію, ми почали шукати місце, де перекусити. На широкій вулиці виднілися високі жовті будинки. Ми рушили по трамвайній колії до середмістя. На стінах будинків були понамальовувані через трафарет портрети Муссоліні з виряченими очима, а під ними від руки домальовано «viva», і з тих подвійних V тягнулися патьоки чорної фарби. Бічні вулички вели до гавані. День випав ясний, і всі мешканці вийшли на недільну прогулянку. Бруківку побризкали водою — запорошений хідник був поцяткований вологими плямами. Ми їхали, притискаючись до бордюру, щоб не заважати трамваєві.

— Перекусімо щось просте, — запропонував Ґай.

Ми зупинилися навпроти двох ресторанних вивісок. Вий-шли на другому боці вулиці, я пішов купити газети. Ресторани були по сусідству. На порозі одного з них стояла жінка; вона всміхнулася до нас, і ми перейшли дорогу й зайшли всередину.

У ресторані було темно, за столиком у кінці зали сиділо трійко дівчат і літня пані. Сусідній столик зайняв моряк. Він просто сидів — нічого не їв і не пив. Позаду нього за столиком щось писав юнак у блакитному костюмі. Його напомаджене волосся блистіло, а сам він був вишукано вбраний і виглядав дуже охайно.

Світло падало через прочинені двері й вітрини, де були викладені овочі, фрукти, біфштекси та відбивні. До нас підійшла дівчина й прийняла наше замовлення, ще одна стояла у дверях. Ми помітили, що під домашньою сукнею у неї нічого немає. Дівчина, яка приймала наше замовлення, обійняла Ґая за шию, поки ми читали меню. Дівчат було троє, і кожна з них по черзі стояла на порозі. Літня пані за столиком у кінці зали щось їм сказала, й вони знову посідали коло неї.

У залі були ще одні двері, які вели на кухню. Їх затуляла занавіска. Дівчина, яка прийняла наше замовлення, винесла з кухні спагеті. Поставила на стіл, принесла пляшку червоного вина і сіла за наш столик.

— Бачиш, — сказав я Ґаєві, — от і маєш — «перекусити щось просте».

— Е ні, не просте. Тут усе складне.

— Що ви сказали? — запитала дівчина. — Ви німці?

— З півдня Німеччини, — відповів я. — Там живуть лагідні, милі люди.

— Не розумію, — сказала вона.

— Як у них тут заведено? — запитав Ґай. — Вона має обіймати мене за шию, а я мушу спокійно сидіти?

— Ну звісно, — відповів я. — Муссоліні заборонив борделі. Тепер це ресторан.

Дівчина мала на собі халатик. Вона нахилилась над столиком, поклала руки собі на груди й усміхнулась. З одного боку її усмішка була привабливіша, ніж з іншого, і вона обернулась до нас тим боком. Привабливості цій стороні її обличчя додавало й те, що на другому боці її носа чомусь утворилася вм’ятина, наче на теплому воску. Проте її ніс був геть не схожий на теплий віск. Холодний і твердий, тільки з ум’ятиною.

— Я тобі подобаюсь? — запитала вона Ґая.

— Він тебе просто обожнює, — відповів я. — От тільки італійською не балакає.

— Ich spreche Deutsch,[35] — сказала дівчина й погладила Ґая по голові.

— Говори з дамою рідною мовою, Ґаю.

— Звідки ви? — запитала дама.

— З Потсдама.

— І залишитесь тут на трохи?

— У цій чудесній Спеції? — запитав я.

— Скажи їй, що ми мусимо їхати, — мовив Ґай. — Скажи, що ми дуже хворі і бідні.

— Мій приятель — жінконенависник, — сказав я, — старий німець-женоненависник.

— Скажи йому, що я його кохаю.

Я сказав.

— Ліпше заткнися і забери нас обох звідси, — буркнув Ґай.

Дівчина обійняла його за шию другою рукою.

— Скажи йому, що він мій, — мовила вона.

Я сказав.

— Ти забереш нас звідси нарешті?

— Ви сваритесь, — сказала дівчина. — Значить, не любите один одного.

— Ми німці, — гордо промовив я, — старі німці з Півдня.

— Скажи йому, що він красунчик, — мовила дівчина.

Ґаєві тридцять вісім, і він пишається тим, що у Франції його приймають за комівояжера.

— Ти красунчик, — сказав я.

— Хто так сказав? — запитав Ґай. — Ти чи вона?

— Вона. Я просто твій перекладач. Хіба ти не для того взяв мене з собою?

— Добре, що вона, — відповів Ґай. — А то мені не хочеться ще й тебе тут лишати.

— Чому? Спеція гарна місцина.

— Спеція, — повторила дівчина. — Ви говорите про Спецію.

— Гарна місцина, — сказав я.

— Моя країна, — мовила вона. — Спеція — це мій дім, а Італія — моя країна.

— Вона каже, що Італія — то її рідна країна.

— Скажи їй, що воно й видно, — попросив Ґай.

— Що у вас є на десерт? — запитав я.

— Фрукти, — відповіла дівчина. — Банани.

— Хай будуть банани, — сказав Ґай. — Вони хоча б зі шкіркою.

— Ага, він любить банани, — мовила дівчина.

Вона обійняла Ґая.

— Що вона сказала? — запитав він, відвертаючись від неї.

— Вона рада, що ти любиш банани.

— Скажи їй, що я не люблю бананів.

— Синьйор не любить бананів.

— Он як, — засмучено відповіла дівчина, — то він не любить бананів.

— Скажи їй, що я люблю приймати щоранку холодну ванну, — мовив Ґай.

— Синьйор любить щоранку приймати холодну ванну.

— Не розумію, — відповіла дівчина.

«Моряк»[36] по сусідству не ворушився. Ніхто не звертав на нього жодної уваги.

— Принесіть нам рахунок, — сказав я.

— Е ні. Ще не йдіть.

— Агов, — гукнув охайний молодик з-за столика, за яким він щось писав, — дай їм спокій. Ті двоє нічого не варті.

Дівчина взяла мене за руку.

— Ти теж ідеш? Може, попросиш його не йти?

— Нам треба йти, — відповів я. — Ми мусимо добратися до вечора до Пізи, а то й, якщо вийде, до Флоренції. Там уночі й розважимося. Зараз на вулиці день. А за дня треба їхати.

— Але ж приємно і трохи перепочити.

— За світла треба їхати.

— Агов, — гукнув чепурун. — Досить теревенити з тими двома. Вони нічого не варті, кажу тобі, я знаю, що говорю.

— Принесіть нам рахунок, — попросив я.

Вона забрала в літньої пані рахунок, принесла й повернулась за її столик. З кухні вийшла ще одна дівчина. Пройшла через залу й зупинилась у дверях.

— Дай собі спокій з тими двома, — втомлено мовив чепурун. — Іди ліпше пообідай. Вони нічого не варті.

Ми оплатили рахунок і підвелися. Троє дівчат, літня пані й чепурун разом сіли за стіл. «Моряк» сидів, обхопивши голову руками. За весь час, що ми обідали, ніхто не промовив до нього ні слова. Дівчина принесла нам решту, яку відрахувала літня пані, й повернулась до свого місця за столом. Ми залишили на столику чайові і вийшли. Коли ми сідали в автівку, з ресторану вийшла дівчина і стала на порозі. Ми завели двигуна, і я помахав їй рукою. Вона не помахала у відповідь, а лиш стояла і дивилася нам услід.

Коли ми проїжджали через передмістя Генуї, дощ лив мов з відра; хоч ми й повільно тяглися за трамваями і вантажівками, болото хлюпало з-під коліс на хідники, і люди, помітивши нас, квапливо ховалися у брамах.

У Сан П’єр д’Арена, промисловому передмісті Генуї, є широка вулиця з двома трамвайними коліями, і ми їхали поміж ними, щоб не обляпувати болотом людей, які поверталися з роботи додому. По ліву руку простягалося Середземне море. На берег накочувалися великі хвилі, а вітер жбурляв у вікно автомобіля морські бризки. Русло ріки, яке ми проминули дорогою до Італії, раніше було широке, кам’янисте і сухе, а тепер по вінця повнилося бурхливою брунатною водою. Брунатна вода знебарвлювала море, і коли хвилі, розбиваючись, розходились; жовтувату воду пронизувало світло, і пінисті гребені, підхоплені вітром, летіли аж на дорогу.

Великий автомобіль швидко промчав повз нас, здійнявши пелену каламутної води, що ринула на наше вітрове скло й радіатор. «Двірники» заметушились туди-сюди, залишаючи на склі водяну плівку. Ми зупинилися на обід у «Сестрі». Всередині не опалювалось, ми сиділи в капелюхах і куртках. Через вікно було видно нашу автівку. Вкрита грязюкою, вона стояла за якимись човнами, що їх повитягували з води. У ресторані від подиху зависали хмарки в повітрі.

Pasta asciutta була смачна; вино тхнуло галуном, і ми розбавили його водою. Опісля кельнер приніс біфштекси зі смаженою картоплею. У другому кінці ресторану сиділи чоловік з жінкою. Він — середнього віку, вона — молода, вбрана в чорне. За обідом у холодному вологому повітрі раз у раз виснули хмарки від її подиху. Чоловік дивився на них і хитав головою. Вони їли мовчки, чоловік тримав її за руку під столом. Вона була гарненька, і — як і він — здавалась дуже сумною. Коло них стояла валіза.

Ми мали газети, і я уголос читав Ґаю репортаж про битву за Шанхай. Після обіду він пішов із кельнером шукати місце, якого не виявилося у ресторані, а я ганчіркою витер вітрове скло, фари й автомобільні номери. Повернувся Ґай — завівши двигуна, ми виїхали на вулицю заднім ходом. Кельнер провів Ґая у старий будинок через дорогу. Його мешканці насторожено на нього глянули, і кельнер зачекав на Ґая, припильнувавши, щоб той чого не вкрав.

— Не знаю, як вони собі уявляли, що я можу щось вкрасти — я ж не сантехнік, — сказав Ґай.

Коли ми виїхали на пагорб за містом, вітер ударив автівку так сильно, що мало її не перекинув.

— Добре, що здуває нас подалі від моря, — зауважив Ґай.

— Ага, — підтакнув я. — Це ж десь тут утопився Шеллі.

— Ні, це сталося коло Віареджіо, — мовив Ґай. — Пам’ятаєш, навіщо ми приїхали в цю країну?

— Пам’ятаю, — відповів я, — але нам нічого не вдалося.

— Сьогодні ввечері ми з неї виїдемо.

— Якщо встигнемо вибратися з Вентімільї.

— Побачимо. Я не люблю їхати цим узбережжям поночі.

Було раннє пообіддя, з-за хмар визирнуло сонце. Унизу синіло море — хвилі з білими гребінцями котилися у бік Савони. За мисом брунатна вода зливалася з блакитною. Попереду вздовж берега плив вантажний пароплав.

— Звідси ще видно Геную? — запитав Ґай.

— Еге ж.

— Вона мала б сховатись за он тим великим мисом.

— Ми ще довго її бачитимемо. Мис Портофіно досі видно позаду неї.

Нарешті Генуя щезла з очей. Озирнувшись, я побачив саме лиш море; внизу, у гавані, лінію пляжу й рибальські човни; угорі, на вершині пагорба, місто; а далі — попри узбережжя — миси.

— Зникла, — сказав я Ґаю.

— О, та її вже давно не видно.

— Важко було сказати, поки не від’їхали подалі.

Ми побачили знак, що попереджав про S-подібний поворот: Svolta Pericolosa[37]. Дорога обгинала мис, крізь щілину у вітровому склі задував вітер. Унизу вздовж моря тягнулася рівнина. Вітер висушив болото, і колеса почали здіймати порох. На рівній дорозі ми обігнали фашиста на велосипеді — ззаду на поясі в нього висів важкий револьвер у кобурі. Він рухався посеред дороги, і нам довелось крутнути вбік, щоб його об’їхати. Коли ми його минали, він обернувся до нас. Попереду виднівся залізничний переїзд, і поки ми до нього під’їхали, шлагбаум опустився.

Поки ми стояли, нас наздогнав фашист на своєму велосипеді. Потяг проїхав, і Ґай завів двигун.

— Стійте! — гукнув велосипедист позаду. — У вас брудні номери.

Я вийшов, тримаючи в руках ганчірку. Ми витирали номери, коли зупинялись на обід.

— Цифри можна розібрати, — сказав я.

— Ви так думаєте?

— А ви спробуйте.

— Я їх не бачу. Номери брудні.

Я витер табличку ганчіркою.

— А тепер?

— Двадцять п’ять лір.

— Що? — перепитав я. — Цифри можна розібрати. Вони забруднились, бо дорога така.

— Вам не подобаються італійські дороги?

— Вони брудні.

— П’ятдесят лір, — він плюнув на дорогу. — Ваше авто брудне, і ви самі брудні.

— Як скажете. Тільки випишіть мені квитанцію з вашим ім’ям.

Він витягнув блокнота з бланками і заповнив обидві частини квитанції — одну треба було відірвати і дати платникові, а корінець залишити. Копірки в блокноті не було.

— Давайте п’ятдесят лір.

Він вписав суму хімічним олівцем, відірвав квитанцію і дав її мені. Я глянув на неї.

— Це на двадцять п’ят лір.

— Помилився, — сказав він і виправив двадцять п’ять на п’ятдесят.

— І на корінці переправте на п’ятдесят.

Фашист усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи його так, щоб я не бачив.

— Їдьте звідси, — сказав він, — поки ваші номери знов не заляпались.

Після того, як стемніло, ми їхали ще дві години, а тоді заночували в Ментоні. Містечко здавалося веселим, охайним, спокійним і мальовничим. Ми проїхали від Вентімільї до Пізи та Флоренції, через Романью до Ріміні, а потім назад через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П’яченцу й Геную і знову повернулись до Вентімільї. Уся мандрівка тривала всього десять днів. Не дивно, що за такий короткий час ми не мали нагоди побачити, чим живе країна та її мешканці.