Чоловіки без жінок та інші оповідання

Альпійська ідилія

Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «Grüss Gott!»[43] — сказав я йому. Священик кивнув.

— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон.

— Мав би сказати «Слава навіки!», правда?

— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон.

Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий.

— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові.

— Я б такого не хотів.

— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати.

Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни.

Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар.

— Ski-heil![44] — сказав власник готелю.

— Heil![45] — відповіли ми і, сперши до стіни лижі, скинули наплічники.

— Як там у горах? — запитав власник.

— Schön.[46] Трохи забагато сонця.

— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває.

Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет.

— Випиймо пива, — запропонував Джон.

— Давай. Тільки не на вулиці.

Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи.

— Випиймо ще, — сказав Джон.

Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась.

— Багацько листів, — сказала вона.

— Ага. Трохи є.

— Prosit,[47] — мовила дівчина і пішла, забравши порожні пляшки.

— Я вже забув смак пива.

— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах.

— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я.

— Не можна займатися чимось надто довго.

— Не можна. А ми надто довго там пробули.

— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде.

Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки.

Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки.

— Що будемо пити? — запитав гробар.

Селянин мовчав, ніби не чув його.

— Що питимеш?

— Schnapps,[48] — відповів селянин.

— І кварту червоного вина, — сказав гробар дівчині.

Дівчина принесла питво, і селянин випив свою горілку. Він дивився у вікно. Гробар спостерігав за ним. Джон сидів, схиливши голову на стіл. Він спав.

Увійшов господар і підійшов до їхнього стола. Він сказав щось на тутешній говірці, і гробар йому відповів. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з пивниці. Селянин підвівся. Витягнув зі шкіряного гаманця згорнуту банкноту в десять тисяч крон і розпростав її. Підійшла дівчина.

— Alles?[49] — запитала вона.

— Alles, — відповів він.

— Я заплачу за вино, — сказав гробар.

— Alles, — повторив селянин.

Дівчина сягнула рукою до кишені фартуха, вийняла жменю монет і відрахувала решту. Селянин вийшов з пивниці. Щойно він пішов, як зайшов господар і завів розмову з гробарем. Він сів за стіл. Вони розмовляли на тутешній говірці. Гробар посміхався. Господар гидливо кривився. Гробар підвівся. Він був низького зросту, вусатий. Вихилився з вікна й подивився на дорогу.

— Он куди пішов, — сказав він.

— До «Левів»?

— Ja.[50]

Вони ще трохи поговорили, а тоді господар підійшов до нашого стола. Високий, старий чоловік. Він подивився на Джона — той спав.

— Добряче він втомився.

— Ага, ми рано встали.

— Обідати скоро будете?

— Хоч вже, — сказав я. — А що ви маєте?

— Все, що хочете. Служниця принесе вам список.

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картці, а картка вставлена у дерев’яну рамку.

— Ось тобі Speisekarte[51], — мовив я Джонові.

Той глянув на меню. Він ще повністю не прокинувся.

— Вип’єте з нами? — запитав я господаря.

Він сів біля нас.

— Ті селяни — не люди, а звірі, — сказав господар.

— Ми бачили того чоловіка на похороні, дорогою до міста.

— Він поховав свою дружину.

— Он як.

— Тварюка. Всі ті селяни тварюки.

— Чому ви так кажете?

— Ви не повірите, як почуєте. Аж не віриться, яка там історія сталася.

— Розкажіть.

— Ви не повірите, як почуєте. Франце, йди сюди, — гукнув господар до гробаря.

Той підійшов, прихопивши з собою плящину вина і склянку.

— Панство щойно спустилося з гір, — сказав господар.

Ми потисли гробареві руку.

— Що питимете? — запитав я.

— Нічого.

Франц помахав пальцем.

— Ще кварту вина?

— Добре.

— Ви розумієте тутешню говірку? — запитав господар готелю.

— Ні.

— А в чому справа? — поцікавився Джон.

— Він розповість нам про селянина, якого ми бачили на кладовищі, коли ввійшли до міста.

— Я й так нічого не зрозумію, — сказав Джон. — Занадто швидко він шварґоче.

— Той селянин, — мовив господар, — сьогодні поховав свою жінку. Вона померла торік у листопаді.

— У грудні, — виправив його гробар.

— Яка різниця — хай буде в грудні. І дав про це знати громаді.

— Вісімнадцятого грудня, — уточнив гробар.

— Хай там як, а він не міг привезти її й поховати, поки не зійшов сніг.

— Він живе на другому боці долини Пацнаун, — сказав гробар. — Але належить до цієї парафії.

— Він справді ніяк не міг її сюди привезти? — запитав я.

— Ні. Поки лежить сніг, звідти, де він живе, сюди можна добратися тільки на лижах. Тому він аж сьогодні привіз її поховати, а священик, глянувши на її лице, відмовив йому. Розповідай далі, — сказав він гробареві. — Але говори німецькою, а не по-своєму.

— Зі священиком комедія вийшла, — мовив гробар. — У свідоцтві про смерть написано, що вона померла від хвороби серця. Ми всі знали, що в неї хворе серце. Вона не раз мліла в церкві. Останнім часом взагалі не приходила. Не мала сили йти вгору. Коли священик відгорнув покривало, то спитав Олца: «Твоя дружина дуже страждала?». «Ні, — відповів Олц. — Я зайшов до хати й бачу: вона лежить поперек ліжка й не дихає».

Священик знову на неї глянув. Йому щось явно не подобалось.

— А що сталося з її лицем?

— Не знаю, — відповів Олц.

— То ліпше дізнайся, — сказав священик і загорнув покривало.

Олц нічого не відповів. Священик стояв і дивився на нього. Олц дивився на священика.

— Ви точно хочете знати?

— Я мушу знати, — сказав священик.

— Тепер починається найцікавіше, — мовив господар готелю. — Слухайте уважно. Розказуй далі, Франце.

— Що ж, — повів мову далі Олц, — коли вона померла, я сказав про це громаді, заніс її у дровітню і поклав на дрова. Потім мені ті дрова стали потрібні, а що вона до того часу задубіла, то я підняв її і поставив, притуливши до стіни. Рот у неї був розкритий, і коли я ввечері приходив у дворітню рубати дрова, то чіпляв за нього ліхтар.

— А нащо ти так робив? — запитав священик.

— Не знаю, — відповів Олц.

— І часто таке було?

— Кожного разу, як я ввечері рубав дрова.

— Ти дуже погано вчинив, — сказав священик. — Ти любив свою дружину?

— Ja, любив, — відповів Олц. — Дуже любив.

— Ви все зрозуміли? — поцікавився господар готелю. — Все зрозуміли про його жінку?

— Та ніби.

— То як, обідати будемо? — мовив Джон.

— Замовляй ти, — сказав я. — Думаєте, то правда? — запитав я господаря.

— Ясно, що правда, — відповів він. — Ці селяни звірі, а не люди.

— А куди він тепер пішов?

— Пиячити в інше місце, до «Левів»!

— Не схотів зі мною пити, — сказав гробар.

— Не схотів із ним пити, бо той почув про історію з його жінкою, — пояснив господар.

— Ну то як? — запитав Джон. — Будемо обідати?

— Будемо, — відповів я.