Чоловіки без жінок та інші оповідання

Крос на снігу

Фунікулер ще раз сіпнувся і зупинився. Далі їхати не міг, колію замело снігом. По відкритому схилу гори шурував вітер, змітаючи сніг на купу, вкриту скрижанілою кіркою. Нік, навоскувавши у багажному вагоні свої лижі, встромив черевики в залізні кріплення й міцно їх застебнув. Боком зістрибнув з вагона на тверду снігову кірку; підскочив, розвернувся і, нагнувшись і потягнувши за собою палиці, ковзнув униз схилом.

Нижче, на білому снігу виднівся Джордж — він то зникав з очей, то виринав, то знову пірнав униз. Коли Нік зненацька злетів з крутого виступу в скелі, думки його були порожні — лише тіло переживало чудесне відчуття польоту й вільного падіння. Він виїхав на горбик, сніг так і розлітався в нього під ногами; він летів униз, мчав усе швидше й швидше, кваплячись до останнього, довгого крутого схилу. Зігнувшись, мало не присівши на лижі, щоб центр ваги був якомога нижче, він знав, що засильно розігнався, і сніг здіймався за ним вихором, мов піщана буря. Але швидкості не збавляв. Втримаюсь. Аж тут налетів на пухкий сніг, що його залишив у заглибленні вітер, втратив рівновагу — лижі наїхали одна на одну, — покотився сторчма, наче підстрелений заєць, і врешті застряг у снігу: ноги схрестилися, лижі стриміли догори, а в ніс і вуха понабивалося снігу.

Джордж стояв трохи нижче на схилі, струшуючи з куртки сніг.

— Молодчина, Майку! — гукнув він до Ніка. — То все той клятий пухляк. Він і мене з ніг збив.

— А що там далі?

Нік, лежачи, опустив лижі рівно й підвівся.

— Тримайся ліворуч. Гарний крутий спуск, а внизу зробиш «христіанію», бо там паркан.

— Зачекай, спустимося разом.

— Ні — ти їдь перший. Люблю дивитись, як ти летиш по схилом.

Нік Адамс проїхав повз Джорджа — його широка спина й білява голова досі були запорошені снігом, — а потім лижі ковзнули по краю і він пірнув униз крізь посвист кришталевого білого пуху, то підлітаючи, то падаючи, вгору і вниз нерівним крутим схилом. Він тримався лівого боку, а в кінці, наближаючись до паркану, міцно стиснувши коліна й крутнувшись усім корпусом, наче закручував гвинт, різко розвернув лижі праворуч, здійнявши сніжну хмару, і поступово зупинився, проїхавшись уздовж схилу й дротяної загорожі.

Він глянув угору. Джордж виконував поворот «телемарк»: одну ногу, зігнувши, виставив уперед, другу відставив назад; його палиці звисали, наче тонкі ніжки якоїсь комахи, — торкаючись поверхні, вони щоразу здіймали хмаринки снігу; урешті-решт, зігнувшись, виставивши одну ногу вперед, другу — назад, відхилившись убік усім тілом, він закінчив елегантний бездоганний поворот, огорнутий сніжною хмарою, вималювавши криву блискучими наконечниками палиць.

— Не зробив «христіанію», бо сніг дуже глибокий, — сказав Джордж. — А ти молодець.

— Мені моя нога не дасть зробити «телемарк», — відповів Нік.

Нік пригнув до землі дротяну загорожу, і Джордж проїхав поверх неї. Нік спустився слідом за ним до дороги. Зігнувши коліна, вони їхали стежкою через сосновий ліс. Дорога перетворилась на відшліфований лід, поцяткований помаранчевими й коричнево-жовтуватими плямами, що їх полишали коні, які тягнули колоди з лісу. Лижники трималися засніженої смуги на узбіччі. Дорога різко пірнала вниз до потічка, а потім круто здіймалась догори. За деревами вони розгледіли довгу пошарпану приземкувату будівлю. З-за гілок вона здавалася вицвіложовтою. Зблизька віконні рами виявилися пофарбованими на зелене. Фарба лущилась. Нік відстебнув лижною палицею кріплення і скинув лижі.

— Краще я їх понесу, — мовив він.

Він видерся крутою стежкою, закинувши лижі на плечі, встромляючи носаки черевиків у скрижанілу снігову кірку. Чув, як Джордж дихає і стромляє у сніг носаки своїх черевиків позаду нього. Вони сперли лижі до стіни готелю, струсили сніг зі штанів один одному, потупали ногами, щоб збити сніг з черевиків, і зайшли всередину.

Там було мало що видно. У кутку кімнати палили кахляну піч. Низька стеля. Гладенькі лавки за темними, поплямованими вином столами уздовж стін. Біля печі з люльками й карафкою мутного молодого вина сиділо двійко швейцарців. Хлопці скинули куртки й сіли біля стіни по той бік від печі. Голос, який співав у сусідній кімнаті, замовк — звідти вийшла дівчина у блакитному фартушку й запитала, що їм принести випити.

— Пляшку сіонського, — попросив Нік. — Що скажеш, Джордже?

— Хай буде, — відповів Джордж. — Ти ліпше розумієшся на вині, ніж я. Мені всяке підходить.

Дівчина вийшла.

— Нема нічого кращого за лижі, еге ж? — запитав Нік. — Коли тільки починаєш довгий спуск.

— Ага, — підтакнув Джордж. — Таке словами не опишеш.

Дівчина принесла вино — вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік його витягнув. Дівчина вийшла — їм було чути, як вона співає по-німецьки в сусідній кімнаті.

— Корок трохи покришився на дно — ну нічого, — сказав Нік. — Цікаво, чи є в них якась випічка.

— Зараз запитаємо.

Увійшла дівчина, Нік помітив, що її фартух прикриває вже добряче кругленький живіт. Як я цього відразу не зауважив, подумав він.

— Що ви таке співали? — запитав він її.

— Оперу, німецьку оперу, — вона явно не збиралась заглиблюватись у цю тему. — Якщо хочете, можу принести яблучного струдля.

— Не дуже приязна, еге ж? — мовив Джордж.

— Ну, вона нас не знає і, певно, подумала, що ми дражнитимемо її через той спів. Вона, мабуть, звідти, де говорять німецькою, і тут почувається не у своїй тарілці, а скоро ще й дитина народиться, вона незаміжня, і тому їй ніяково.

— А з чого ти взяв, що вона незаміжня?

— Обручки нема. Та тут ні одна заміж не вийде, поки їй живота не зроблять.

Відчинилися двері, всередину ввалився гурт лісорубів, вони дихали парою і тупали черевиками, щоб струсити сніг. Офіціантка принесла їм три літри молодого вина — лісоруби посідали за два столи, курили й мовчали, поскидавши капелюхи і спершись хто до стіни, хто на стіл. Надворі час від часу різко теленькали дзвіночки — то мотали головами коні, які тягнули дерев’яні сани.

Джордж із Ніком почувалися щасливими. Їм подобалося бути в товаристві один одного. Вони знали, що попереду на них чекає зворотний шлях додому.

— Коли ти вертаєшся в університет? — запитав Нік.

— Сьогодні ввечері, — відповів Джордж. — Мушу встигнути на потяг з Монтре за двадцять одинадцята.

— Шкода, що ти вже їдеш — спустились би ще завтра з Дан дю Ліс.

— Треба закінчити ту науку, — сказав Джордж. — Ох, Майку, хіба б тобі не хотілось просто побайдикувати разом? Візьмемо свої лижі, заїдемо потягом туди, де можна гарно покататись, потім повештаємось барами і далі просто через Оберланд, аж до Вале і через цілий Енґадін, покидаємо до наплічників пару викруток, светрів, піжаму й викинемо з голови ту науку.

— Ага, і ще через цілий Шварцвальд так пройдемо. Ех, чудесні місцини.

— Ти ж там торік улітку рибалив, правда?

— Ага.

Вони з’їли струдель і допили вино.

Джордж сперся на стіну й заплющив очі.

— Мені завжди так від вина, — сказав він.

— Погано? — запитав Нік.

— Ні. Добре, просто якось дивно.

— Знаю, про що ти, — сказав Нік.

— Ну так, — мовив Джордж.

— Ще плящину? — запитав Нік.

— Я пас, — відповів Джордж.

Вони так і сиділи: Нік, спершись ліктями на стіл, Джордж, притулившись до стіни.

— А що, Гелен вагітна? — запитав Джордж, випроставши спину.

— Ага.

— І коли має народити?

— В кінці літа.

— Ти радий?

— Ага. Вже радий.

— Повернешся до Штатів?

— Напевно.

— А хочеш?

— Ні.

— А Гелен?

— Ні.

Джордж замовк. Він розглядав порожню пляшку й спорожнілі склянки.

— От дурня, — сказав він.

— Та ні, не дурня, — відповів Нік.

— А що?

— Не знаю, — відказав Нік.

— Будете кататися у Штатах на лижах? — запитав Джордж.

— Не знаю, — відповів Нік.

— Гори там ніякі, — зауважив Джордж.

— Ага, — сказав Нік. — Надто скелясті. І лісисті дуже, ще й далеко.

— Ага, — кивнув Джордж, — у Каліфорнії так і є.

— Так і є, — повторив Нік. — І всюди, де я бував, так само.

— Ага, — сказав Джордж, — так само.

Швейцарці встали, заплатили і вийшли.

— Шкода, що ми не швейцарці, — сказав Джордж.

— У них у всіх тут зоб, — відповів Нік.

— Та ну, не вірю, — мовив Джордж.

— І я не вірю, — сказав Нік.

Обоє засміялись.

— Може, ми більше ніколи з тобою не покатаємося на лижах, Ніку, — сказав Джордж.

— Мусимо ще покататись, — відповів Нік. — Інакше який взагалі сенс жити?

— Ну добре, тоді катнемось, — сказав Джордж.

— Інакше ніяк, — погодився Нік.

— Добре було б дати один одному слово, — мовив Джордж.

Нік підвівся. Застебнув куртку на всі ґудзики. Перехилившись через Джорджа, взяв лижні палиці, сперті до стіни. Стукнув однією об підлогу.

— Нема сенсу давати слово, — сказав він.

Вони відчинили двері й вийшли. Надворі було дуже холодно. Сніг геть скрижанів. Дорога бігла вгору крізь сосни.

Вони взяли лижі, сперті об стіну готелю. Нік натягнув рукавиці. Джордж уже рушив стежкою, закинувши лижі на плече. Додому вони вертатимуться разом.