Чоловіки без жінок та інші оповідання

Індіанський табір

До берега озера підтягнули ще одного човна. Двоє індіанців стояли й чекали.

Нік із батьком залізли на корму, індіанці зіштовхнули човен на воду, один з них застрибнув усередину і взявся за весла. Дядько Джордж сидів на кормі човна, що належав табору. Молодий індіанець зіштовхнув його на воду, заскочив у нього й почав гребти.

Обидва човни рушили в ніч. Нік чув, як далеко попереду в імлі поскрипують весла. Індіанці гребли, спритно й різко змахуючи веслами. Нік відхилився, спершись на татову руку. Від води тягнуло холодом. Індіанець у їхньому човні веслував щосили, але другий човен увесь час випереджав їх у тумані.

— Куди ми пливемо? — запитав Нік.

— До індіанського табору. Одна індіанка дуже хвора.

— Ого, — сказав Нік.

Перепливши затоку, вони побачили, що другий човен уже причалив до берега. Дядько Джордж курив у темряві цигарку. Молодий індіанець витягнув їхнього човна на сушу. Дядько Джордж дав обом індіанцям по сигарі.

Вони перейшли через пісок і рушили лугом, мокрим від роси, слідом за індіанцем, який ніс ліхтаря. Потім занурились у ліс і пішли стежкою, що вивела їх до дороги, якою звозили з гір дерева. На тій дорозі йшлося значно легше, бо узбіччя були розчищені від дерев. Молодий індіанець зупинився і загасив ліхтар — вони рушили далі по дорозі.

Зайшли за поворот, загавкав пес. Попереду миготіли вогники хатин, де мешкали індіанці — збирачі кори. Назустріч вибігли пси. Два індіанці крикнули, щоб ті вертали назад до табору. У вікні найближчої до дороги хатини світилося. На порозі стояла стара жінка з ліхтарем.

Всередині на дерев’яній лаві лежала молода індіанка. Вона два дні не могла розродитися. Їй допомагали всі старші жінки з табору. Чоловіки перебралися подалі звідти — сиділи в темряві й курили, щоб не чути її криків.

Як тільки Нік і двоє індіанців увійшли слідом за його батьком і дядьком Джорджем до хатини, жінка знов закричала. Вона лежала на нижній лаві, під ковдрою горою здіймався живіт. Голову обернула на один бік. На горішній лаві лежав її чоловік. Три дні тому він мало не відтяв собі ноги сокирою. Він курив люльку. У кімнаті тхнуло.

Батько Ніка сказав, щоб нагріли трохи води, і поки та грілася, обернувся до Ніка.

— Ця жінка от‑от народить дитину, Ніку, — сказав він.

— Я знаю, — відповів Нік.

— Ні, не знаєш, — відказав батько. — Послухай мене. Зараз у неї перейми. Дитина хоче народитися на світ, і вона теж хоче її народити. Всі її м’язи намагаються виштовхнути з неї дитину. Ось що відбувається, коли вона кричить.

— Ясно, — мовив він.

У ту мить жінка знов закричала.

— Тату, ти можеш їй щось дати, щоб вона перестала кричати? — запитав Нік.

— Ні. Я не маю знеболювального, — відповів батько. — Але то байдуже, що вона кричить. Я не чую її криків, бо вони нічого не значать.

Чоловік на горішній лаві перекотився до стіни.

Жінка на кухні махнула лікареві — вода вже нагрілася. Батько Ніка пішов на кухню й вилив половину води з великого чайника в миску. Потім розмотав хустинку й поклав у воду, що залишилась у чайнику, кілька предметів.

— Хай прокип’ятяться, — сказав він, узяв мило, яке привіз із собою, і почав ретельно мити руки у мисці з гарячою водою.

Нік спостерігав, як батькові руки шурують одна одну милом. Пильно й ретельно миючи руки, батько повів мову далі.

— Бачиш, Ніку, діти мають народжуватися вперед головою, але часом не хочуть. І тоді завдають усім купу клопоту. Може, мені доведеться зробити їй операцію. Зараз побачимо.

Впевнившись, що руки такі чисті, як треба, він зайшов до кімнати й узявся до роботи.

— Відкинь, будь ласка, ковдру, Джордже, — попросив він. — Я не хочу її торкатись.

Він почав оперувати, дядько Джордж і троє індіанців тримали жінку. Вона вкусила дядька Джорджа за руку, той крикнув: «Ай, курва!», — а молодий індіанець, який привіз сюди дядька Джорджа, засміявся. Нік тримав біля тата миску. Все тривало дуже довго. Нарешті батько підхопив немовля, ляснув його легенько, щоб почало дихати, й передав у руки старшій жінці.

— Бачиш, Ніку, — хлопчик, — сказав він. — Ну як воно — бути моїм помічником?

— Нормально, — відповів Нік.

Він дивився убік, щоб не бачити, що робить батько.

— Ось так. Ну от і все, — сказав батько й поклав щось до миски.

Нік туди не дивився.

— Лишилось накласти кілька швів, — сказав батько. — Можеш не дивитися, Ніку, якщо не хочеш. Треба зашити розріз, який я зробив.

Нік не дивився. Його допитливість давно згасла.

Батько закінчив і встав. Дядько Джордж і троє індіанців теж встали. Нік виніс миску на кухню.

Дядько Джордж глянув на свою руку. Молодий індіанець згадав, що з нею сталося, і всміхнувся.

— Давай капну перекису, Джордже, — мовив лікар.

Він схилився над індіанкою. Вона затихла й заплющила очі. Бліда як крейда. Вона не знала, що там з її дитиною, нічого не знала.

— Я повернуся вранці, — сказав лікар, підводячись. — До обіду мала би приїхати доглядальниця із Сент-Іґнеса, вона привезе все, що треба.

Він почувався піднесеним і охочим до розмови, як ті футболісти після матчу в роздягальні.

— Про таке варто написати в медичному журналі, Джордже, — мовив він. — Як зробити кесарів розтин за допомогою складаного ножа і зашити шви жилкою із кишки.

Дядько Джордж стояв коло стіни, роздивляючись свою руку.

— Та ти молодчина, що там казати, — відповів він.

— Треба глянути, як там гордий батько. От хто найбільше страждає в усіх цих дрібних сімейних перипетіях, — зауважив лікар. — А він, скажу тобі, досить добре тримався.

Він відкинув ковдру з голови індіанця. Рука намацала щось вологе. Він став на край нижньої лавки і, тримаючи ліхтаря, зазирнув на горішню полицю. Індіанець лежав, обернувшись до стіни. Його горло було перерізане від вуха до вуха. Там, де полиця вгиналась під вагою його тіла, зібралася калюжа крові. Голова спиралась на ліву руку. Бритва лежала на постелі відкритим лезом догори.

— Джордже, виведи звідси Ніка, — сказав лікар.

Пізно. Ніку, який стояв на порозі кухні, було добре видно горішню полицю, коли батько, тримаючи в одній руці ліхтар, відхилив голову індіанця.

Коли вони йшли дорогою через ліс до озера, вже почало світати.

— Вибач, що я взяв тебе з собою, Нікі, — промовив батько. Від його піднесення після операції і сліду не лишилось. — Краще б ти не бачив того видовища.

— А жінки завжди так важко народжують дітей? — запитав Нік.

— Ні, то був дуже, дуже великий виняток.

— А чому він убив себе, тату?

— Не знаю, Ніку. Напевно, не міг того витримати.

— А багато чоловіків себе вбивають?

— Не дуже.

— А жінки?

— Майже ніколи.

— Ніколи-ніколи?

— Ну, деколи буває.

— Тату?

— Ну?

— А куди пішов дядько Джордж?

— Зараз прийде.

— А вмирати важко, тату?

— Ні, синку, думаю, легко. По-різному буває.

Вони посідали в човен — Нік на кормі, батько за весла. Над пагорбами сходило сонце. Плюснувся окунь, і по воді пішли кола. Нік опустив руку у воду. Проти різкої ранкової прохолоди вода здавалася теплою.

Рано-вранці на озері, сидячи на кормі човна, яким веслував його батько, він був майже впевнений, що ніколи не помре.